Курсова робота
На тему: «Політекономія як суспільно-економічна наука»
1. Зародження та
еволюція політекономії
1.1
Визначення та сутність політекономії
Політекономія вивчає
економічні відносини людей, їх єдності і взаємодії з продуктивними силами та
політичними, ідеологічними, соціальними інститутами суспільства. Предметом є
вивчення економічних виробничих відносин, їх взаємодія з продуктивними силами
та організація управління і ефективне ведення господарства як чинників
суспільного багатства. Вивчаючи свій предмет політекономія робить висновки, узагальнення,
в результаті чого формується понятійний аппарат: економічні закони, економічна
категорія. Сучасне розуміння західними економістами політекономії пов’язано з
поняттям «економікс», що перекладається як економіка. Предметом «економікс» є
поведінка людей у процесі виробництва різних благ за умов обмеженості ресурсів
та управління ними. Метою у даному разі є досягнення максимального задоволення
потреб людей на основі забезпечення прибутку. Деякі економісти (наприклад,
С.Фішер) предметом вивчення в «економікс» називають ту сферу людської
діяльності, що належить до виробництва, обміну і споживання товарів і послуг.
Марксизм при з’ясуванні предмета політичної економії наголошує на виробничих
відносинах між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання
матерільних благ. При зіставленні двох підходів до визначення предмета
політекономії очевидними є розбіжності між ними. Економікс акцентує увагу на
дії людей у різних сферах суспільного відтворення, а політекономія
(марксистська) – на тому, що люди в процесі праці вступають між собою певні
відносини.
					









1.2
Зародження та еволюція політекономії
Економічна
наука як система поглядів, знань, законів, що відображають господарське життя
людського суспільства склалася досить недавно – у XVIII-ХІХ ст. Однак важко
уявити, що існували коли-небудь часи, в які людей не цікав б проблеми
багатства: його одержання, нагромадження, використання тощо. Отже, розгляд певних
економічних проблем ми знаходимо в найдавніших пам’ятках історії людства.

Історичний екскурс у минуле економічної думки показує, що люди завжди прагнули
теоретично усвідомити економічні умови свого існування, мотиви господарської
діяльності, а відтак, розгадавши таємниці економічних процесів, спробувати
управляти ними. Практичні потреби регулювання економічного життя й зумовили
виникнення економічної теорії.

У найдавніших письмових джерелах Єгипту, Месопотамії, Індії, Китаю
розглядаються в основному питання економічної політики і управління державою.
Зокрема, в «Законах царя Хаммурапі» (Месопотамія, Вавілон, XVIII ст. до н.е.)
заборонявся продаж за борги земельних наділів військових та деяких інших
категорій підданих; боргове рабство обмежувалося 3 роками не залежно від суми
боргу; обмежувався позичковий відсоток (20% по грошових позичках, 33% – по
натуральних), захищалося право власності та інтереси сторін у
господарсько-правових угодах.
У
творах мислителів Стародавньої Греції зустрічаються вже ідеї, що стосуються
власне економічної теорії (об’єктивні закономірності господарського життя). Зокрема, Ксенофонт (біля
430–355 рр. до н.е.) звертає увагу на залежність майстерності від рівня поділу
праці, а сам поділ праці залежить від розміру (місткості) ринку. Гроші він розрізняє
як засіб обігу і скарб.
Платон (428
або 427–348 або 347 рр. до н.е.) в творах «Держава» і «Закони» робить одну з
перших спроб створити проекти ідеального суспільства. У «Політиці» або «Державі»
Платон систематизує потреби людини і пов’язує їх задоволення з поділом праці,
зазначаючи, що потреби і поділ праці є причинами виникнення міст. Гроші, на
його думку, виконують не лише функції засобу обігу та скарбу, але і міри
вартості. У трактаті «Закон» філософ торкається проблеми співвідношення
багатства і бідності.
Найвищого
рівня економічна думка античності досягла в творах Арістотеля (384–322 рр. до
н.е.) «Нікомахова етика» та «Політика». Господарську діяльність, спрямовану на
задоволення потреб, він назвав економікою (ойкос – дім, номос – закон). Ту ж
частину господарської діяльності, що спрямована на збагачення, Арістотель
називає хрематистикою (від хрема – майно, багатство) і зазначає, що жадоба
наживи не знає меж. Філософ засуджує хрематистику і, відповідно, її основу – лихварство
і торгівлю з метою збагачення. Торгівля задля задоволення власних потреб
визнається необхідною. Арістотель одним з перших звернувся до аналізу суті
процесу обміну. «Все, що бере участь в обміні, має бути певним чином зіставним»,
– пише філософ. І досі в економічній науці немає єдиного погляду на те, що ж
саме робить товари сумірними. Одні (зокрема Д.Рікардо, К. Маркс) вважають,
що основою сумірності є затрачена людська праця, інші (зокрема Тюрго,
маржиналісти) – її вбачають у потребах, у товарах та їхній корисності.
Економічна
думка середньовіччя переважно ґрунтувалася на господарських ідеях Біблії,
Корану та інших релігійних джерелах. Пануюче натуральне господарство не вимагало глибоких
теоретичних узагальнень.
Пожвавлення
господарського життя і зародження нового способу господарювання розпочалося
насамперед у торгівлі. Теоретичні узагальнення економічних проблем відповідно
теж стосувалися у першу чергу проблем торгівлі. Цей напрямок економічної думки
згодом (у XVIII ст.) одержав назву меркантилізм (від іт. «mercante» – купець,
торговець). Розрізняють ранній (кінець XV–XVI ст.) і пізній (кінець XVI–XVII
ст.) меркантилізм. Ранній меркантилізм називають ще монетарним, його
представники виступали за заборону вивезення золотих грошей з країни, за сувору
державну митну політику, а пізній меркантилізм – так званим торговим або
балансовим. Ідеологи цього напрямку вважали, що гроші, вивезені з країни,
дадуть змогу на зовнішньому ринку заробити торгівлею більше грошей і держава
стежитиме не за тим, щоб не вивоз золото та срібло з країни, а за тим, щоб ввоз
більше, ніж було вивезено. Спільні риси раннього і пізнього меркантилізму: а)
основна сфера дослідження – торгівля, обіг; б) основною формою існування багатства
вважається золото і срібло; в) конкуренція вважається шкідливою; г) необхідне
втручання держави в економічне життя, зокрема проведення політики
протекціонізму: захисту вітчизняного ринку і вітчизняних купців; д)
приділяється певна увага ремісництву. З меркантилізмом пов’язане виникнення
назви науки «політична економія». У 1615 р. Антуан де Монкретьєн видав «Трактат
політичної економії», в якому пропонує королю Франції проводити економічну
політику заохочення торгівлі, доводить, що остання є головною ціллю
виробництва, тому що недостатньо виробити продукт, а його потрібно ще продати.
Найвидатніші представники меркантилізму: Томас Мен, Уільям Стаффорд (Англія), Б.
Даванзатті, Г. Скаруффі (Італія).
Згодом
основна увага дослідження переноситься зі сфери обігу у сферу виробництва.
Вперше об’єктом вивчення сферу виробництва зроб французькі економісти, які
назвали себе фізіократами (від фр. «physiocrates», гр. «physis» – природа, «cratos» – влада). Очолив цей
напрямок Франсуа Кене. Фізіократи запровад поняття чистого продукту (ціна
виробленого продукту за відрахуванням витрат виробництва). Вони вважали, що
саме чистий продукт визначає приріст народного багатства (що в цілому
правильно). Але, на думку фізіократів, чистий продукт створюється тільки
землею, тобто в сільському господарстві. Продуктивною, відповідно, визнається
лише сільськогосподарська праця, а землероби – продуктивним класом. Будь-яка
інша праця, на думку Кене, не продуктивна, і відповідно представники всіх інших
видів діяльності утворюють безплідний клас. Окремо виділяється ще клас
землевласників. Земля, на їхню думку, є найбільшою цінністю.
Основні
ідеї, що об’єднували школу фізіократів: а) держава не повинна втручатися в
економіку; б) продуктивною є тільки сільськогосподарська праця; в) необхідність
введення єдиного земельного податку.
Особливою
заслугою Ф. Кене є створення «Економічної
таблиці» (1758 р.) – першої
схеми процесу суспільного відтворення, де економіка вперше розглядалася як
круговий потік продуктів і доходів.

Особливий
вплив на розвиток світової економічної думки мала англійська класична політична
економія. Найвидатнішим представником цього напрямку був Адам Сміт (1723–1790).
Його «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776 р.) або «Багатство
народів», як цю книгу найчастіше називають зараз, є взірцем глибокого,
прискіпливого та неупередженого аналізу. Дехто з сучасних дослідників вважає,
що в цій книзі в зародку існують усі сучасні підходи до аналізу економіки.
Основні напрямки дослідження у Сміта:
1.
Поділ праці: а) універсальність (від операцій до професій і далі до класів та
поділу країни на міста і села); б) ступені поділу праці, відкриває таке явище
як технічний прогрес (саме поділ праці дає простір створенню машин).
2. Поняття
цінності: а) корисність речі («цінність» для споживання); б) мінова цінність
(цінність у обміні»). А. Сміт звертає увагу на процес обміну як економію праці
(віддаючи продукти своєї праці, кожен ремісник натомість одержує те, що він
робити не вміє і на виробництво чого йому довелося би затратити значно більше
праці, ніж спеціалісту. Тобто в обміні кожен одержує більше, ніж віддає). До
Сміта завжди прибуток в обміні однієї з сторін розглядався як збитки для іншої.
3. Ціна
будь-якої речі, на думку А. Сміта, складається з трьох частин: плати за працю,
земельної ренти та прибутку на капітал. Відповідно до джерел доходу суспільство
поділяється на три класи: наймані робітники, землевласники та
капіталісти-підприємці.
4. Вплив на
економіку вільної конкуренції та монополії.
5. Стани
економіки: зростання, спадання та застій.
6.
Досліджував процес нагромадження капіталу та суспільного відтворення.
7. Захищаючи
принципи природної свободи, А. Сміт визначає досить суттєві функції держави: а)
забезпечувати таку діяльність, яка не можлива або не вигідна для приватного
капіталу (освіта, зв’язок, транспорт тощо); б) підтримувати режим природної
свободи (правовий та економічний захист свободи конкуренції); в) захист життя,
свободи та власності громадян.
8.
Формулює поняття «невидимої руки», що спрямовує виробників, які мають на меті
власні вигоди, піклуватися про потреби та інтереси суспільства. Тепер це називається
система економічних законів
Найбільш
відомим послідовником А. Сміта був Давид Рікардо (1772–1823). Він аналізував
економічні процеси у період так званого промислового перевороту, коли був
здійснений перехід від мануфактурного до великого машинного виробництва.
Рікардо вважав, що джерелом вартості є тільки людська праця. Вчений приділив
значну увагу проблемам грошей, зокрема паперових, заробітної плати й прибутку,
земельної ренти, обороту капіталу та захищав принципи економічного лібералізму.
Водночас розробив теорію зрівняльних переваг, яка і досі застосовується для
досліджень у галузі взаємовигідної зовнішньої торгівлі та міжнародного поділу
праці.

У 1817 р. вийшла у світ його основна праця «Засади політичної економії й
оподаткування». В ній Рікардо розробляв кількісну теорію грошей, згідно якої
вартість грошей встановлюється у сфері обігу і залежить від їх кількості. Він
був прихильником заміни металевих грошей паперовими і вірив, що паперових
грошей не буде випущено більше, ніж потрібно. Досліджуючи заробітну плату,
вчений виділив також номінальну заробітну плату як грошовий вираз ціни праці і
реальну заробітну плату як її натуральний вираз.
Д.Рікардо,
як і А. Сміт, доводив, що прибуток підприємця втілює неоплачену працю найманих
робітників. Він вважав, що вартість товару завжди розпадається на заробітну
плату і прибуток, які перебувають в оберненому співвідношенні: збільшення або
зменшення заробітної плати викликає протилежні зміни прибутку.
Класиками
англійської політичної економії А. Смітом і Д.Рікардо було започатковано
трудову теорію вартості. Певний вплив на світовий розвиток економічної думки мали
дослідження Карла Маркса (1818–1883). У «Капіталі» (1т. 1867 р.) він дав
глибокий аналіз тогочасного процесу виробництва, зосереджуючи увагу на його
недоліках та суперечностях. Особливу увагу дослідник звернув на проблеми
створення прибутку, або додаткової вартості. К. Маркс довів до рівня
наукової теорії ідею класиків політичної економії про двоїстий характер праці,
розвинув трудову теорію вартості, обґрунтував прогресивну роль акціонерної
власності, розкрив суть абсолютної ренти і т. п.
Вчення Маркса
мало і серйозні недоліки. Зокрема, він недооцінив роль приватної власності, в
тому числі приватної трудової у людському суспільстві, а абсолютизував роль
державної власності. К. Маркс необґрунтовано вважав джерелом вартості
тільки працю найманих робітників, ігноруючи при цьому працю підприємців.
Марксистська теорія переоцінила роль великого виробництва в економіці
суспільства. Маркс мало уваги приділив закону попиту і пропозиції і т.д. Ця
теорія зазнала критики з різних позицій, але мала неабиякий вплив, зокрема, на
вдосконалення процесу капіталістичного виробництва.
1.3
Сучасні напрями економічної теорії
Кінець
ХІХ – початок ХХ ст. супроводжувались значними змінами в соціально-економічному
і політичному житті країн Західної Європи і США. На початку ХХ ст. монополія становить
основу економіки і політики більшості розвинутих держав. Ця стадія неоднозначно
трактувалась представниками різних напрямів і шкіл економічної теорії. 
У цей період
виникла неокласична економічна теорія. Її засновники – відомі
економісти, представники так званої австрійської школи Карл Менгер, Фрідріх
Візер, Ейген Бем-Баверк, англійський вчений Вільям Стенлі Джевонс, швейцарський
економіст Леон Вальрас та інші. Основною категорією аналізу прихильників
неокласичної економічної теорії вважають граничну корисність, протиставляючи її
теорії трудової вартості. Вартість товару вони визначають корисністю останнього,
найменш необхідного предмету споживання, тобто граничною корисністю. Теорія «граничної
корисності» справила великий вплив на еволюцію політекономії і поклала початок
специфічному її напряму – маржиналізму. 
На думку його
прихильників, корисність і цінність будь-якого блага визначається людиною
суб’єктивно, відповідно до того, як певна особа ставиться до даного блага.
Будь-яке благо корисне, але не будь-яке цінне. Цінність визначається
рідкісністю. Загальне твердження маржиналізму можна сформулювати так: кожна
наступна одиниця даного блага в даний момент часу приносить споживачеві менше
задоволення, ніж попередня, і ціна встановлюється за останньою одиницею, яку
споживач захоче оплатити; якщо такої останньої одиниці немає, то і весь ряд не
має ціни. У найнеобхідніших благ – повітря і води – ціни немає саме тому, що їх
у природі більше, ніж потрібно людям. Водночас найменш корисні речі можуть
коштувати дорого через їх рідкісність.
На
маржиналістських позиціях стояла кембріджська економічна школа. Її засновником
став Альфред Маршалл (1842–1924), професор Кембріджського університету
(Англія). Його книга «Принципи економікс» (1890 р.) протягом десятиліть
була основним підручником з економічної теорії в університетах Англії і США. 
Центральне
місце в економічній теорії А. Маршалла посідає проблема цін. Ціна для
Маршалла – не грошовий вираз вартості, а тільки мінова пропорція, в якій товари
і гроші взаємообмінюються. Цим самим знімалася проблема про працю як джерело
вартості, а на перший план висувалися два основних фактори – «гранична
корисність» і витрати виробництва. Далі А. Маршалл робить спробу пов’язати
ці фактори за допомогою третього – попиту і пропозиції. Ціна для покупця, за
Маршаллом, визначається корисністю товару (це максимальна межа ціни), а для
продавця – витратами виробництва (це мінімальна її межа). Ринкові ціни – це
результат зіткнення оцінок товару продавцем і покупцем, вона знаходиться між
максимальною і мінімальною межами залежно від попиту і пропозиції. 
Кейнсіанство – один з
напрямів сучасної економічної теорії, який отримав назву від імені всесвітньо
відомого англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883–1946). У своїй книзі «Загальна
теорія зайнятості, процента і грошей» (1936 р.) він усвідомлював, що без
значного розширення функцій держави суспільство не в змозі «запобігти повній
розрусі існуючих економічних форм». Розширення функцій держави, на думку
Кейнса, необхідне для раціонального використання трудових ресурсів, боротьби із
зростанням безробіття, кризами. Кейнс відмовляється від ідеалізації
саморегулюючого ринку. Ринок, з його точки зору, не може забезпечити «ефективний
попит», тому його має стимулювати держава за допомогою кредитно-грошової та
бюджетної політики. Ця політика повинна заохочувати приватні інвестиції і
зростання споживчих витрат таким чином, щоб сприяти найшвидшому збільшенню
національного доходу. Прихильники Кейнса виступали за активізацію процесів
перерозподілу національного доходу, збільшення соціальних виплат, за
антикризове і антициклічне регулювання. Всі ці заходи прискор розвиток
економіки, послаб глибину і гостроту економічних криз, соціальну напругу у
суспільстві. 
Досить
плідною у другій половині ХХ ст. була так звана неоліберальна економічна
школа. Вона захищала ідеї соціального ринкового господарства та необхідності
спиратися на загальнолюдські цінності. Одним з найвідоміших представників цього
напрямку був Л. Ерхард, який у книзі «Добробут для всіх» (1956 р.)
узагальнив наслідки економічної реформи у повоєнній ФРН. Він вбачав роль
держави у «соціальному ринковому господарстві» з роллю футбольного арбітра,
який спостерігає, щоб гра велась за встановленими правилами, але сам участі у
грі не бере. Вважають, що ці розробки були враховані у ході всіх плідних
економічних реформ другої половини ХХ ст. 
Монетаризм (від англ. «money» – гроші)
– сучасна економічна теорія, в якій гроші та грошова маса розглядаються як
вирішальний фактор економічної структури суспільства і головна причина
інфляції, а грошово-кредитна політика – найважливіший інструмент стабілізації
внутрішнього механізму відтворення, здійснення економічної політики держави.
Монетаризм виник у середині 50-х років ХХ ст. Вперше це поняття згадується у
збірнику «Дослідження в галузі кількісної теорії грошей» (1956 р.) за
редакцією професора економіки Чикагського університету Мілтона Фрідмена.
Основні монетаристські положення він виклав у фундаментальній праці «Монетарна
історія США. 1867–1960», яку написав у співавторстві з іншим представником
чікагської школи Анною Шварц. Головні ідеї теорії: 1) економіка саморегульована,
державне втручання шкідливе; 2) причина криз – нестача грошової маси; 3)
приріст грошової маси на 1–2% має випереджувати зростання обсягів виробництва,
контроль за грошовою масою – основна і чи не єдина державна економічна функція;
4) соціальні програми мають бути скорочені до мінімуму.
Інституціалізм (від лат. «institutio» – спосіб дії,
звичай, настанова, вказівка) течія економічної думки, виник наприкінці ХІХ – у
першій половині ХХ ст. у США як реакція на панування монополій в ринковій
економіці. 
Основоположником
інституціалізму став американський економіст Торстейн Веблен (1877–1920),
найпомітнішими послідовниками якого стали Вільям Гамільтон (автор терміну «інституціалізм»),
Джон Р. Коммонс (1862–1945), Уеслі Клер Мітчелл (1874–1948), Дж.К. Гелбрейт, Уолт
Ростоу із США, англійці Джон А. Гобсон (1858–1940) і Джон Вайолет Робінсон,
француз Франсуа Перру (1903–1987), австрієць Йозеф Шумпетер (1883–1950), голландець
Ян Тінберген та інші.
Інституціоналізм
ґрунтується переважно на позаекономічному тлумаченні суті господарських
процесів у ринковому суспільстві. Рушійними силами економічного розвитку
вважаються соціальні явища, як політичного, правового, етичного, морального,
психологічного, технічного, так і економічного характеру – такі, як держава і
профспілки, конкуренція і монополія, технічний прогрес і наука, сім’я і
традиції, право і етичні норми, звичаї і мораль тощо. Усе це було об’єднано
спільним терміном – інститути, або інституції, що й дало назву цьому
економічному напряму.

В. Гамільтон свого часу писав, що інституції – це словесний символ для кращого
опису суспільних звичаїв. Вони означають домінуючий і постійний спосіб мислення
або дії, що став звичкою для якої-небудь соціальної групи чи традицією для
нації. Отже, господарська діяльність людей регулюється звичаями, традиціями,
етичними нормами поведінки, національною психологією тощо. 
Особливою
течією економічної думки є так званий неокласичний синтез, який
намагається поєднати кейнсіанство з неокласичною теорією. Одним з фундаторів «неокласичного
синтезу» став відомий американський економіст, Нобелівський лауреат 1970 р.
Пол Самуельсон (нар. 1915 р.). Він на початку 50-х років виступив із
обґрунтуванням необхідності об’єднання неокейнсіанства і неокласичної школи у
якусь єдину течію. Самуельсон у той період вважав, що такий синтез ліквідує
прогалину між агрегатною макроекономікою і мікроекономікою і зведе їх до
взаємодоповнюючої єдності. Отже, мається на увазі поєднання макроекономічного і
мікроекономічного підходів: перший розвивався кейнсіанством, другий – неокласичною
теорією. Основою синтезу стало поєднання кейнсіанської теорії «ефективного
попиту» і неокласичної теорії виробництва і розподілу. 
Прихильники
неокласичного синтезу розглядають теорію загальної економічної рівноваги як
ідеальну модель функціонування економічної системи. Проте, на відміну від
неокласиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку,
неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного
регулювання з метою наближення до такої моделі.
1.4
Розвиток політекономії в Україні
Перші
письмові пам«ятки економічної думки України пов»язані з періодом Київської
Русі. В «Руській правді» Ярослава Мудрого (ХІ ст.), «Повчанні Володимира
Мономаха» (ХІ ст.), «Слові о полку Ігоревім» (ХІІ ст.), літописах XI–XIV ст. велика увага
приділялась захисту феодальної власності, питанням державності, державної
єдності і зміцненню влади великого князя, засуджувалась надмірна експлуатація
підданих.
«Руська
правда» стала першим кодексом законів Древньоруської держави, зміст якого не
тільки відображав існуючі тут економічні, політичні та суспільні відносини, а й
сприяв їх формуванню, зміцненню панівного становища князів. У ній міститься багатий
матеріал про організацію господарства князів у формі вотчини, ряд статей
присвячено охороні земельної власності, визначена відповідальність за порушення
польових меж, дається точне уявлення про грошову систему та позики, передбачені
жорстокі заходи щодо приборкання експлуатованих, придушення їхнього протесту.
У XVII ст.
економічна теорія ще не виділялась в окрему галузь науки. Суспільно-економічна
думка в Україні була проникнута антикріпосницькими, демократичними ідеями.
Зокрема, відомий просвітитель Яків Козельський (1729–1795) у 60–70-х роках
виступав проти кріпосницького гноблення і безправності народних мас, малював
картину справедливого суспільства, де «всі повинні працювати», аналізував
економічні категорії сучасного суспільства: гроші, вартість, прибуток, кредит,
капітал, просте і розширене відтворення тощо.
З
кінця XVIIІ ст. в Україні
відбувається процес формування економічної науки як окремої галузі знань. У цей
період Василь Каразін (1773–1842) – ліберальний економіст пропонував повністю
ліквідувати панщину і перейти до грошової ренти, прискорювати розвиток
промисловості, зміцнити грошовий обіг і державні фінанси.
У першій
половині ХІХ ст. професор Харківського університету Тихон Степанов (1795–1847)
видав перший курс в нашій країні політичної економії «Записки про політичну
економію» (1844 р.), в яких виступав прихильником вчення Адама Сміта,
різко критикував погляди Мальтуса, був прихильником вільної торгівлі,
засуджував протекціонізм, розглядав такі кардинальні питання, як суть і джерела
багатства, природа й праця, цінність, суспільний поділ праці, машини, капітал і
його нагромадження, заробітна плата, прибуток і рента, національний доход,
кредит, процент тощо. Отже, він торкнувся майже всіх основних проблем
політичної економії і заклав підвалини фундаментальної економічної освіти в
Харківському університеті, де згодом одержав освіту «найвідоміший слов’янський
економіст» (за Й. Шумпетером) М.І. Туган-Барановський.
Видатним
науковцем, політекономом та господарським діячем ХІХ ст. був Микола
Христофорович Бунге (1823–1895). Вихованець, а згодом професор і ректор
(1859–1862, 1871–1875, 1878–1880) Київського університету. Теоретичні погляди
Бунге дещо еклектичні, в більшій мірі маржиналістські. Головна сфера наукового
інтересу – грошовий обіг, фінанси, кредит, банківська справа. Основні праці:
«Теорія кредиту» (1852), «Основи політичної економії» (1870), «Банківські
закони і банківська політика» (1874), «Про відновлення металевого обігу в
Росії» (1877), «Державні рахунки та фінансова звітність в Англії» (1890). В
останній своїй праці «Нариси політико-економічної літератури» (1895) він
виступає з критикою К. Маркса та ідей соціалізму.
Напевне,
більш плідною ніж наукова, була державницька діяльність М.Х. Бунге. У 1881–1886 рр. він
посідав місце міністра фінансів, а з 1887–1895 рр. був головою Комітету
міністрів. В інтересах розвитку національної економіки протягом цього часу він
проводив протекціоністську політику. Зокрема, посв державне залізничне
будівництво, викуповував приватні залізниці для поліпшення їх використання.
Бунге був фундатором Дворянського і Селянського поземельного банків. Рятував
від банкрутства великі підприємства та банки. Для поліпшення становища
робітників та селянства заснував фабричну інспекцію та відмінив подушну подать.
Провадив заходи по впорядкуванню бюджету та поліпшенню грошового обігу в
Російській імперії. Сучасні історики народного господарства говорять, що усі
відомі економічні реформи С.Ю.Вітте та П.А. Столипіна підготовлені плідною
діяльністю М.Х. Бунге.
Розвитку
економічної науки сприяв професор Київського університету Іван Васильович
Вернадський (1821–1884). Він був прихильником невтручання держави у приватну
ініціативу, вільну конкуренцію, намагався довести, що протекціонізм суперечить
«природним» економічним законам. Свої економічні погляди І. Вернадський
найповніше викладав у журналі «Економічний покажчик», який був на той час
унікальним виданням.
Неможливо не
відзначити Володимира Навроцького (1847–1882), який походить з Теребовлянщини.
Після закінчення Львівського університету він до кінця життя працював в м.
Жешові на посаді державного службовця. Навроцький був талановитим публіцистом,
етнографом, але насамперед він був чи не найкращим дослідником економіки
Галичини. Сфери дослідницьких інтересів: причини зубожіння галицького селянства
в пореформенний (після 1848 р.) період, причини та напрямки трудової
міграції галичан. Активно виступає проти пропінації (монополія шляхти на
виробництво та продаж спиртних напоїв), вказуючи на погіршення становища
селянства. Зокрема, в статті «П’янство і пропінація в Галичині» він пише, що
кожен крейцер, одержаний паном від продажу горілки «обмитий не тільки кривавим
потом, а й слізьми селянських родин».
У статті
«Подвійна крейдка» В. Навроцький розкриває грабіжницький характер
податкової системи Австро-Угорщини, щодо галицького селянства. Влучна, образна
мова та назви економічних статей свідчать про літературну обдарованість
В. Навроцького, недаремне ж його вірші входять в антологію поезії,
складену І. Франком.
Ідеї трудової
вартості були відображені в творах відомого політичного діяча і науковця Сергія
Подолинського (1850–1891). Він різко критикував кріпосницький характер реформи
1861 р., виступав проти поміщицького землеволодіння. С. Подолинський
зробив геніальне відкриття щодо збереження енергії, давши науково-природниче
тлумачення процесу праці. Його відкриття зараз називається «законом
Подолинського».
Важливе
місце серед представників політичної економії в Україні належить професору
Київського університету Миколі Зіберу (1844–1888), який захистив дисертацію про
еволюцію трудової теорії вартості від Д.Рікардо до К. Маркса. М.Зібер значну увагу в
своїх працях приділяє розвитку машинного виробництва, простежує процес
виникнення грошей, аналізує їхні функції, а також досліджує капітал, прибуток,
трудову теорію вартості. Він був ученим-економістом, який вніс значний вклад у
розробку багатьох суспільно-економічних проблем.
Знаним для
свого часу економістом був Іван Франко (1856–1916) – видатний український
письменник, громадсько-політичний діяч, людина енциклопедичних знань. Він видав
ряд економічних праць, зокрема, «Катехізм економічного соціалізму»
(1878 р.), «Основи суспільної економії» (1879 р.). Показуючи в своїх
творах боротьбу праці з капіталом, Франко розкриває суперечності між ними.
Надзвичайно важливого значення він надавав політичній економії, відводячи їй
одне з центральних місць у системі загальноосвітніх наук, вважаючи, що вона
«безперечно найважливіша з усіх наук».
Економічні
погляди І. Франка відбивають складний процес поступового засвоєння вченим
кращих зразків світової суспільної думки. Певний вплив на його економічні погляди мав
марксизм, який був тоді дуже популярним. Він став першим перекладачем
українською мовою окремих глав «Капіталу» К. Маркса і «Анти-Дюрінга»
Ф. Енгельса, але не поділяв поглядів Маркса на шляхи переходу до соціалізму
та його устрою. У творчій спадщині Франка-економіста вражає обізнаність із
світовою економічною думкою різних епох і народів. Його економічні погляди є
своєрідним етапом української економічної думки.
Найвизначнішим
українським економістом був Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919).
Він був теоретиком економічної науки, міністром фінансів Центральної Ради
Української Народної Республіки, професором Київського університету, академіком
АН України. Економіста-теоретика такого масштабу Україна не знала ні до, ні
після нього.
Вчений зробив
помітний внесок у розвиток теорії кооперації, грошового обігу, критику
економічних доктрин марксизму. В праці «Теоретичні основи марксизму» він у 1905 р.
зробив висновок, що в нових умовах теорія Маркса лише «почасти справедлива».
Світове визнання М.І. Туган-Барановський отримав за дослідження з теорії ринку
й економічних криз, розробку концепцій економічної кон’юнктури, яку високо оцін
економісти багатьох країн ще за життя вченого. Але найвищим досягненням в його теоретичній
спадщині є номіналістично-кількісна, або кон’юнктурна теорія грошей, яку він
виклав в праці «Паперові гроші і метал» (1917 р.). Туган-Барановський цією
теорією на п’ятдесят років випередив кількісну теорію грошей американського
професора Мілтона Фрідмена.
Важливе
значення для становлення економічної теорії як науки має його підручник «Політична
економія. Курс популярний» (1919 р.). У ньому автор по-своєму розкриває
багато відомих економічних категорій і понять, як капітал, капіталістичне
господарство, обмін і ціни, торгівля, гроші, кредит та банки, кооперація та її
види. Політичну економію вчений вважав однією з найважливіших наук і дав таке
визначення її предмету, яке актуальне і сьогодні: «Питання про причини різниць
у багатстві та убогості народів; неоднакового поділу багатства серед кожного
народу і розповсюдження скрізь постійної бідності серед зростання багатства – розглядає
наука, що зветься політичною економією. Політична економія досліджує сучасний
господарський лад, в його історичному розвиткові». М.І. Туган-Барановський є
першим українським ученим, якого визнали економісти всього світу.


2.
Політекономія-наука про суспільно-виробничі відносини у взаємодії з
продуктивними силами
2.1
Визначення та сутність продуктивнихсил
Продуктивні
сили – це система економічних факторів, які в процесі суспільного
поділу праці забезпечують перетворення навколишнього середовища, створюють
блага для задоволення потреб людини і суспільства, визначають рівень
продуктивності суспільної праці. Продуктивні сили суспільства функціонують і як
техніка та технологія, і як суспільний організм. Продуктивні сили є матеріальною
основою економічної системи. Їх розвиток, як і кожне економічне явище,
регулюється певними економічними законами. Проте важливо зосередитися саме на
тих законах, які з найбільшою вірогідністю відображають відповідні
закономірності розвитку продуктивних сил. Зокрема, це закони неухильного
зростання усуспільнення продуктивних сил; концентрації продуктивних сил, їх
елементів; випереджаючого підвищення ролі речового фактору продуктивних сил;
різнобічного гармонійного розвитку людини. Ці закони в свою чергу базуються на
основному законі продуктивних сил, який в узагальненому вигляді ілюструє
ступінь їх розподілу і представляє його як співіснування різних видів трудової
діяльності.
2.2
Взаємозалежність продуктивних сил та виробничих відносин
Економiка як народне
господарство має двi сторони свого вираження: по-перше, як матерiально-натуральне
наповнення, по друге, як сукупнiсть виробничих вiдносин, що пов’язують процеси виробництва, розподiлу, обмiну та споживання суспiльного продукту як фази
постiйного вiдтворення економiки. Матерiально-натуральне
наповнення економiки проявляється в продуктивних силах суспiльства (рис. 1),
що вiдображають систему вiдносин. До них належить передусiм робоча сила як
здiбнiсть людини творити в матерiальнiй та духовнiй сферах. Робоча сила втiлюється
у трудових ресурсах. Це особистий фактор виробництва. 
Другою
складовою продуктивних сил є речовий фактор виробництва, тобто засоби
виробництва, якi людина використовує в процесi працi, спрямованої на забезпечення
тих чи iнших своїх матерiальних та духовних потреб. 
Засоби
виробництва подiляються на предмети працi та засоби працi. До перших належать
предмети, що данi природою, та тi, що в процесi працi переробляються чи
обробляються з метою одержання готової продукцiї для особистого чи виробничого
використання. До других належать, по-перше, машини, устаткування, iнструменти
та iншi технiчнi знаряддя; по-друге, технологiчнi процеси та енергопостачання
i, по-третє, автоматизованi системи управлiння (АСУ), електронно-обчислювальнi машини
(ЕОМ), комп’ютери тощо. Центральне мiсце в системi засобiв працi посiдають
накопиченi людством знання. Людина живе у свiтi обмежених можливостей. Обмеженi
її фiзичнi та iнтелектуальнi здiбностi, час, який вона може придiлити тому чи
iншому заняттю, засоби, якi можуть бути використанi для досягнення поставленої
мети. Обмеженiсть наявних ресурсiв була, є i залишається головною i досить
жорсткою умовою, яка нашаровується об’єктивною реальнiстю на розмiри i
можливостi зростання особистого та суспiльного багатства. Але це стосується
конкретної людини i конкретних умов iснування суспiльства. Щодо розвитку суспiльства
в цiлому в iсторичнiй перспективi, то можливостi людини необмеженi. Протягом
багатовiкової iсторiї люди суттєво розсунули рамки зазначених та iнших обмежень,
проте перед iндивiдом, як i перед суспiльством в цiлому, завжди на кожному
етапi постає проблема вибору напрямiв та способiв використання обмежених
ресурсiв. Цю проблему можна вирiшувати рiзними методами, якi лежать у площинi
економiки. Серйозною проблемою є не тiльки виробництво, а й розподiл його
продуктiв мiж рiзними верствами населення. 
Сьогоднi вивчення полiтекономiчного аспекту економiчної теорiї означає дослiдження розвитку економiчних явищ та процесiв через пiзнання виробничих вiдносин. Функцiєю економiчної теорiї є характеристика основ
економiчних систем, яка
подається через аналiз виробничих вiдносин: органiзацiйно – економiчних та соцiально-економiчних (рис. 2). 
У
процесi органiзацiї виробництва виникають
органiзацiйно-економiчнi вiдносини, якi вiдбивають певний иого рiвень. Органiзацiйно-економiчнi
вiдносини безпосередньо зв’язанi з продуктивними силами. Вони виникають з
приводу трудової дiяльностi, кооперацiї працi, обмiну засобами виробництва
тощо. В цiлому цi вiдносини зображенi господарською системою органiзацiї та
управлiння економiкою на рiзних рiвнях.

Конкретнi органiзацiйно-економiчнi вiдносини вiдображенi у господарських 
системах окремих галузей суспiльного виробництва – економiкапромисло-востi, сiльського
господарства, торгiвлi, охорони здоров’я та iн. їх специфiку вивчають конкретнi
економiчнi науки. До загальних органiзацiйно-економiчних вiдносин належать
форми i методи господарювання, характернi для всiх галузей економiки. 
Серед
останнiх сьогоднi видiляються, по-перше, ринкова система, в центрi якої – товарно-грошовi
вiдносини; по-друге, пiдприємництво, в центрi якого-ефективне ведення
господарства. Загальнi органiзацiйно-господарськi вiдносини – це вiдносини у
сферi грошового обiгу, цiноутворення, фiнансiв та кредиту, маркетингу,
менеджменту, бiржової справи тощо. Саме вони, оскiльки не охоплюються
конкретними економiчними науками, належать до загальної економiчної теорiї. 
Соцiально-економiчнi вiдносини зумовлюють
систему зв’язкiв. До них
належать закономiрностi розвитку вiдносин власностi (передусiм на засоби виробництва), тiсно пов’язаних з ними
розподiлу i вiдтворення суспiльного виробництва в цiлому як економiчного кругообiгу, який вiдбувається через
виробництво, розподiл, обмiн i споживання продуктiв та послуг. 
Дослiдження соцiально-економiчних вiдносин розкриває соцiальнi можливостi iнтеграцiйних процесiв в сучасному суспiльствi та управлiннi господарством. Це дозволяє
також визначити рiвень вiдповiдностi
економiчної дiяльностi вимогам зростання суспiльного багатства i пов’язаним з ним iнтересам переважної бiльшостi членiв суспiльства. 
Першi спроби вивчення економiчних процесiв та явищ були ще в
працях 
Ксенофонта,
Платона, Арiстотеля, Се-неки,
Цезаря, мислителiв Давнього Єгипту, Китаю, Iндiї тощо. Формування економiчної науки належить до тих
часiв нової iсторiї людства, коли товарне господарство почало набувати
загального характеру. Сьогоднi воно охоплює сферу як матерiального виробництва (промисловiсть,
сiльське господарство, будiвництво, транспорт, торгiвлю, комунальне
господарство, побутове обслуговування), так i нематерiального (охорону
здоров’я, освiту, наукове консультування тощо). 
Оскiльки товарнi вiдносини охопили передусiм сферу торгiвлi, то й першою в новi часи (XV–XVII ст.) склалася школа
меркантилiстiв (вiд iталiйського гпегсапiе – торговець, купець). Вона ототожнювала
багатство з грошима, золотом, нагромадження яких у той перiод вiдбувалося через
торгiвлю. Тому меркантилiсти виходили з того, що джерелом багатства суспiльства
є торгiвля. У XVIII ст. виникла цiкола фiзiократiв, її представники Ф. Кене
та Буагiльбер перенесли питання про походження багатства iз сфери обiгу в сферу
виробництва. Але вони вважали, що багатство створюється лише в сiльському
господарствi. А вже в працях таких видатних представникiв класичної
полiтекономiї, як У. Петтi, А. Смiт, Д. Рiкардо, С. Сiсмондi, основним об’єктом
дослiдження стало саме виробництво, незважаючи на його галузевi особливостi.
Велике значення мали працi А. Смiта (1776) та Д. Рiкардо (1817). А. Смiт та Д.
Рiкардо виявили, що прибуток пiдприємця втiлює неоплачену працю найманих робiтникiв.
Д. Рiкардо вiдкрив закономiрнiсть, яка виражає спiввiдношення мiж оплаченою
працею (заробiтною платою робiтникiв) та неоплаченою (прибуток пiдприємця), i
довiв, що прибуток буде високим або низьким у тiй самiй пропорцiї, в якiй буде
низька або висока заробiтна плата. Таким чином, класичною полiтекономiєю було
започатковано трудову теорiю вартостi. У суспільному виробництві свого життя
люди вступають у визначені, необхідні, від їхньої волі відношення, що не
залежать – виробничі відношення, що відповідають визначеного щабля розвитку їх
матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відношень складає
економічну структуру товариства, реальний базис, на якому піднімаються юридична
і політична надбудова і якому відповідають визначені форми суспільної
свідомості. Засіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний
і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки,
їхнє суспільне буття визначає їхня свідомість».
Єдність
продуктивних сил і відповідних їм виробничих відношень складає засіб виробництва
матеріальних благ – основу суспільно-економічної формації. К. Маpкс і Ф. Энгельс
нараховували п’ять суспільно-економічних формацій в історії людства: первіснообщинний
лад, рабовласництво, феодалізм, капіталізм, що вже мали або мають місце на
Землі, і комунізм, що складається з двох фаз, – соціалізму і власне комунізму –
майбутнє людства. Людина була і завжди залишиться головним чинником
виробництва. Економічна теорія у вивченні людського товариства виходить із
того, що людина є одночасно і виробником і споживачем економічних благ. Він створює,
пускає в хід і визначає засоби використання техніки і технології, що, у свою
чергу, пред’являють нові вимоги до фізичних і інтелектуальних можливостей
людини. Коли прогресивні засоби праці і технології одержують широке поширення,
вони починають пред’являти підвищені вимоги до робітника, «підтягати» його до
свого рівня. Ручні знаряддя праці припускають один тип робітника, машини – інший,
верстат із програмним забезпеченням і керування складними автоматизованими
системами – третій. Світовий досвід останніх десятиліть свідчить, – більш двох третин
великих і понад сімдесятьох відсотки всіх інших катастроф, пов’язаних із господарською
діяльністю відбуваються з вини людини, із його недостатньою підготовленістю для
взаємодії зі складними технічними системами. Вимоги, запропоновані до робочої
сили з боку засобів виробництва й основних технологій пов’язані з підготуванням
високо кваліфікованих, професійно орієнтованих робітників, із рівнем витрати
робочої сили, із розміром витрат на її відтворення. Історії відомі приклади,
коли технічне нововведення сторіччями чекало нового суспільного устрою і нового
типу робітника. Нині в індустріально розвитих країнах, поряд із безробіттям,
виробництво відчуває найгострішу потребу у високоосвічених професіоналах. Ріст
вимоги до якості робітника – це загальноекономічна умова розвитку суспільного виробництва.
У
обстановці примітивної ручної праці ця залежність протягом сторіч майже себе не
виявляла і виявлялася через дуже повільні, мало помітні зміни. З переходом до машинного
виробництва відбулося прискорення суспільного прогресу і зазначеної тенденції
стала виявлятися з наростанням. З особливою інтенсивністю вона діє в умовах
науково-технічної революції. Основним двигуном науково-технічного прогресу стає
інформаційна техніка. Вона перетворюється в базу для всіх новітніх технологій.
перетворить усі види виробництва, грає головну роль у підвищенні продуктивності
праці, зниженні вартості продукції. Починаються спроби створення «штучного
інтелекту», виникає питання: чи не втрачає людський чинник свого значення в
міру удосконалювання ЕОМ і комп’ютерної техніки? 
Проте
не варто забувати, що корінні зміни у виробництві, супроводжуючись рухами в
кваліфікаційній і фаховій структурі населення, не знищують до кінця потреби в
малоквалифікованій праці. Більш того, у ряді випадків така потреба воспроизводится
безпосередньо в самому науково-технічному і суспільному прогресі.
Характерна
риса особистого чинника виробництва складається в тому, що людина не просто
елемент виробництва, а головна продуктивна сила товариства. Робітник одночасно
є і носієм робочої сили (і тим самим чинником виробництва) і суб’єктом
виробничих відношень. Воздействуя на виробництво, змінюючи його, він тим самим
змінює всю систему економічних відношень, змінює своє власне економічне
поводження. Його роль у виробництві ніколи не можна зрозуміти поза визначеною
системою суспільних відносин. У товаристві, як і у виробництві, усе виходить
від людини й усе зводиться до нього. 
Науково-технічний
прогрес стає реальністю не самий по собі, а завдяки робітникам, що знаходяться
у визначених суспільних умовах. Ці умови, а точніше суспільні економічні
відношення завжди в більшій або меншій мірі орієнтують на прогрес, а можуть і
взагалі не створювати до нього належних стимулів. В другому випадку товариство
зштовхується з необхідністю перебудови системи виробничих відношень. Останні
визначають спрямованість у відтворенні робочої сили. З позицій виробництва
людина не тільки його суб’єкт, але і його кінцева ціль. Суспільний продукт,
пройшовши через розподіл і обмін, завершує свій шлях у споживанні. Задоволення
потреб людини, його розвиток є природним кінцевим призначенням суспільного
виробництва. Будь-який підприємець у своїй господарській діяльності має на меті
одержати вигоду, але ця ціль буде реалізована лише тоді, коли на продукцію його
фірми знайдеться покупець (споживач).
політекономія продуктивний сила виробничий


3.
Політекономія-основа економічної політики
3.1
Сутність і цілі економічної політики
Існує багато
визначень поняття «державна економічна політика». Беручи загалом – це є
цілеспрямований вплив на економічні процеси на макро- і мікрорівні, створення й
удосконалення умов економічного розвитку відповідно до певного суспільного
устрою. У багатьох економічних дослідженнях поняття «державна економічна
політика» та «державне регулювання економіки» ототожнюються. Однак ближчим до
істини буде твердження, що економічна політика є тією засадною основою, що на
ній базується державне регулювання економіки.
Економічна
політика – це сукупність науково сформульованих ідей і положень,
довгострокових і найближчих завдань, цілеспрямованих дій, з допомогою яких
здійснюється керівництво економікою (підприємством). Тобто – це розробка й
проведення в життя системи господарських заходів, скерованих на розвиток і
підвищення ефективності виробництва. Економічна політика, щоб бути дійовою, не
повинна бути результатом вольових, випадкових рішень окремих осіб, тих чи інших
владних структур. Її зміст визначається вимогами об’єктивних економічних законів.
Тому ефективність, дійовість економічної політики, а в остаточному підсумку
ефективність системи управління, залежить від того, наскільки повно й чітко
економічна політика відображає ці вимоги. Історія економічної політики така ж
давня, як й історія самої економіки, історія держави. Незалежно від типу
економічної системи головним суб’єктом економічної політики є держава. Тому
економічна політика – це завжди державна економічна політика. Її цілі,
механізми та інструменти найтісніше пов’язані із загальни-ми функціями держави,
характером держави, типом економічної системи, конкретним станом національної
економіки, кон’юнктурою світового ринку, міжнародним становищем.
Певний тип
державного устрою завжди невід’ємний від певного типу економічної системи. Вони
взаємозалежні та коригують один з одним. Звідси, економічна політика, яку
проводить держава, зазнає впливу як суто економічних факторів, так і політичних
та ідеологіч-них.
Державне
управління економікою – це організуючий і регулюючий вплив держави на
економічну діяльність суб’єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення
результативності. Основними функціями управління є: організація, планування,
регулювання, кадрове забезпечення, контроль.
Проте в
різних економічних системах вплив і значення цих фак-торів неоднакові. В
ринковій економічній системі переважне значен-ня мають економічні фактори, які
впливають на економічну політику, в командно-адміністративній переважає вплив
політичних та ідеологічних факторів. Однак незалежно від цього можна дати
загальне визначення економічної політики як взаємопов’язаної системи
дов-гострокових і поточних цілей економічного розвитку, що визначені державою,
комплексу відповідних державних рішень (законів, постанов, інших нормативних
актів) та заходів, спрямованих на досягнення цих цілей з використанням
державної влади в сфері економіки.
Головне
питання політики – це питання про владу. Не є виключенням з цього правила і
економічна політика. Для неї найважливішим є питання про економічну владу та її
використання для досяг-нення довгострокових та поточних цілей в економіці,
реалізації певних економічних інтересів.
Історія
економічної політики така ж давня, як й історія самої економіки, історія
держави. Незалежно
від типу економічної сис-теми головним суб’єктом економічної політики є
держава. Тому економічна політика – це завжди державна економічна політика. Її
цілі, механізми та інструменти найтісніше пов’язані із загальними функціями
держави, характером держави, типом економічної системи, конкретним станом
національної економіки, кон’юнктурою світового ринку, міжнародним становищем.
Певний тип
державного устрою завжди невід’ємний від певного типу економічної системи. Вони
взаємозалежні та коригують один з одним. Звідси, економічна політика, яку
проводить держава, зазнає впливу як суто економічних факторів, так і політичних
та ідеологічних. Проте в різних економічних системах вплив і значення цих факторів
неоднакові. В ринковій економічній системі переважне значеня мають економічні
фактори, які впливають на економічну політику, в командно-адміністративній переважає
вплив політичних та ідеологічних факторів. Однак незалежно від цього можна дати
загальне визначення економічної політики як взаємопов’язаної системи довгострокових
і поточних цілей економічного розвитку, що визначені державою, комплексу
відповідних державних рішень (законів, поста-нов, інших нормативних актів) та
заходів, спрямованих на досягнен-ня цих цілей з використанням державної влади в
сфері економіки.
Кінцеве
призначення економічної політики держави – сприяти природному еволюційному
економічному розвитку, запобігати зло-вживанням економічною владою з боку
окремих осіб, груп, підприємств, а також кризовим явищам, підтримувати
господарський порядок.
Залежно
від конкретних обставин цілі економічної політики мо-жуть і повинні
змінюватись, гнучко реагувати на фактичний стан економіки, її проблеми та
протиріччя. Можна
сформулювати кіль-ка загальних бажаних цілей економічної політики в ринковій
економічній системі.
1. Мета
економічного зростання. Це загальна кінцева мета для кожної національної
економіки і національної економічної політи-ки в ринковій та перехідній до ринку
економіці. Вона конкретизується в обсягах виробництва ВНП, рівні життя
населення країни. Заходи економічної політики, спрямовані на досягнення цієї
мети, можуть бути різноманітними, проте їх поєднує націленість на активізацію
найважливіших факторів економічного зростання, серед яких – інвестиції
капіталу, реструктуризація економіки, ефектив-на зайнятість і зростання
продуктивності праці, достатній плато’ спроможний попит населення тощо.
Використовуються заходи структурної політики загалом.
Економічна
політика має декілька основних завдань:
1. Мета ефективної
зайнятості. Як правило, вона поєднується, з першою і передбачає активну
економічну політику держави.
2. Мета зростання
економічної ефективності. Своєрідна «надмета» ринкової економіки, досягти яку
можливо заходами економічної політики, що мають достатньо довгострокове і
стратегічне значення для національної економіки і передбачають розвиток науково-технічного
прогресу, освіти, науки, використання своєрідних переваг національного
характеру, національної економіки в системі міжнародного поділу праці.
Використовуються заходи промислової політики.
3. Мета стабільного рівня
цін. В розвинутій ринковій економіці досягається переважно заходами
грошово-кредитної та бюджетної політики, що мають антиінфляційну спрямованість.
Як правило, в короткостроковий термін ця мета вступає в протиріччя з метою
найбільшого рівня зайнятості та стимулювання економічного зростання. В
перехідних до ринку умовах пріоритетне місце в напрямі досягнення даної мети
має належати загальній економічній політиці з підтримки національного
товаровиробника.
4. Мета захисту і
підтримання конкурентного господарського порядку, принципів економічної свободи.
Досягається заходами антимонопольної політики, контролю за використанням
економічної влади, захисту прав людини та інституту приватної власності. Вступає
в певне протиріччя з принципами активної державної економічної політики
економічного регулювання.
5. Мета соціальної безпеки
і стабільності. Досягається засоба-ми збалансування економічних інтересів
роботодавців та найманих працівників, політики соціального страхування та
забезпечення, ефективної зайнятості, професійної підготовки та перепідготовки,
сприяння малому бізнесу, а також засобами прогресивного оподаткування особистих
доходів, оподаткуванням нерухомого майна тощо.
6. Мета рівноваги
зовнішньоторговельних-операцій і платіжного балансу, ефективного курсу
національної валюти. Досягається заходами зовнішньоекономічної політики,
політики центрального (національного) банку щодо курсу національної валюти
тощо.
Загальноекономічна
рівновага має різні аспекти. Проте можна сформулювати два головних.
Перший – рівновага
сукупного попиту і пропозиції. Другий – збалансована реалізація цілей
економічного зростан-ня, високого рівня зайнятості, стабільного рівня цін,
рівноваги торговельного ‘балансу. Цей аспект Має умовну назву «магічного чотирьохкутника»,
що означає величезну складність одночасної реалізації цих чотирьох цілей та здійснення
відповідних заходів економічної політики.
Важливим є
визначення впливу на економічну політику різних суб’єктів економічного процесу.
Держава є головним суб’єктом економічної політики. Однак формування курсу
економічної політики відбувається також під впливом інших суб’єктів економічного
процесу:
а) вплив
монополій – це найзагрозливіший фактор для еконо-мічної політики;
б) вплив
великого промислового і фінансового капіталу, що може мати як позитивне, так і
негативне значення. Позитивне пов’язане з інвестиційними можливостями великого
капіталу, негативне – з монополістичними тенденціями;
в) вплив
профспілок, який залежить від їх політичної ваги, організованості та має
неоднакове значення в різних країнах. Політика заробітної плати формується
великою мірою залежно від діалогу «уряд – роботодавці – профспілки»;
г) вплив
політичних партій і об’єднань. Кожна партія має свою економічну програму
(платформу) і пропонує певні цілі економічної політики, на яких вона зосередить
увагу у разі отримання політичної влади. Якщо уряд сформований на однопартійній
або ба-гатопартійній основі, його рішення відбивають погляди правлячої партії
або блоку партій, представники яких були запрошені до уряду. Економічна
політика має реагувати на кон’юнктурні коливання. В умовах, коли ринкова
економіка розвивається циклічно, ві-дображаючи зміни в попиті і пропозиції,
важливим загальним завданням економічної політики є завчасна (своєчасна)
реакція на можливі зміни економічної кон’юнктури, стану національного і світового
ринків. В умовах, коли економіка зростає, економічна політика повинна
запобігати можливому підвищенню «економічної температури», тобто проводити
заходи, сутність яких протилежна економічному зростанню. І навпаки, коли
з’ясовується близьке еко-номічне «гальмування», економічна політика «включає» стимулюючі
заходи щодо інвестицій та ділової активності в цілому.
Одночасно
досягти всі основні цілі економічної політики практично неможливо. Тому
економічна політика завжди постає перед проблемою вибору пріоритетів. Цей вибір
зумовлюється впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів, орієнтацією
економічної політики На певні економічні доктрини та теорії, економічні інтереси
певних ‘соціально-економічних груп населення. Заздалегідь дуже важко визначити,
чи буде» вибір пріоритетів ефективним з точки зору кінцевих результатів того чи
іншого варіанта економічної політики. На. це запитання відповідає практика.
Проте певне об’єктивне співвідношення між реальною економічною ситуацією,
загальним станом Економіки і пріоритетами економічної політики завжди існує.
Серед фундаментальних загальнонаціональних критеріїв цього вибору можна назвати
критерії економічної ефективності (раціональності) і відповідності
пріоритетів національно-державним економічним інтересам, а також необхідності
загальноекономічної рівноваги. Кінцеве призначення економічної політики держави
– сприяти природному еволюційному економічному розвитку, запобігати зловживанням
економічною владою з боку окремих осіб, груп, підприємств, а також кризовим
явищам, підтримувати господарський порядок.
Залежно від
конкретних обставин цілі економічної політики мо-жуть і повинні змінюватись,
гнучко реагувати на фактичний стан економіки, її проблеми та протиріччя. Можна
сформулювати кілька загальних бажаних цілей економічної політики в ринковій економічній
системі.
Економічна
політика має реагувати на кон’юнктурні коливання. В умовах, коли ринкова економіка
розвивається циклічно, відображаючи зміни в попиті і пропозиції, важливим
загальним завданням економічної політики є завчасна (своєчасна) реакція на
можливі зміни економічної кон’юнктури, стану національного і світового ринків.
В умовах, коли економіка зростає, економічна полі-тика повинна запобігати
можливому підвищенню «економічної температури», тобто проводити заходи,
сутність яких протилежна економічному зростанню. І навпаки, коли з’ясовується
близьке еко-номічне «гальмування», економічна політика «включає» стимулюючі
заходи щодо інвестицій та ділової активності в цілому.
3.2
Взаємозв’язок політекономії та економічної політики
Політекономія
виконує позитивну функцію і відповідає на питання «що» і «чому» відбувається в
реальній економіці. Економічна політика виконує переважно нормативну функцію і
вирішує питання «що треба зробити», щоб досягти певних цілей економічного і
соціального розвитку. Однак дати відповідь на питання «що треба зробити» економічна
політика не може без залучення економічної теорії.
Дії
урядовців, політиків, бізнесменів більшою мірою залежать від економічної
теорії, ніж це здається на перший погляд. Можна зробити висновок, що економічні теорії
приховано панують над нами незалежно від того, чи знаємо ми що-небудь про них,
чи ні. Той чи інший захід економічної політики завжди можна віднести до певного
напряму економічної теорії так само, як ці теорії мають сукупність властивих
саме їм уявлень про інструменти і механізми економічної політики.
Наприклад,
класична економічна теорія вважає найкращою економічною політикою таку, яка
передбачає мінімально можливе втручання держави в економіку. За цією концепцією (А.
Сміт, Д. Рікардо, Дж.С. Мілль, ф. Еджуорт, А. Маршалл, А. Пігу) краща
економічна політика – це економічна політика державного невтручання.
Кейнсіанська
економічна теорія, навпаки, розглядає втручання, що спрямоване на стимулювання
сукупного попиту, життєво необхідним для функціонування ринкової системи, яка,
за Дж.М. Кейн-сом,
втратила властивості саморегулювання. Основу кейнсіанської концепції
макроекономічної політики становила ідея поєднання бюджетного регулювання з кредитно-грошовою
політикою. Пріоритетні
цілі – повна зайнятість, стабілізація економічного циклу, сталі темпи
економічного зростання. Державний бюджет використовується як найважливіший
інструмент економічної політики. Кредитно-грошова політика розглядається як
важіль, що виконує допоміжну по відношенню до бюджетної політики функцію. Дефіцитне
фінансування державних видатків є засобом стимулювання сукупного попиту.
На
думку прихильників кейнсіанської концепції макроекономіч-ної політики,
внаслідок дефіциту бюджету утворюється ефект розширення. сукупного попиту і
зростання виробництва. При цьому робилось важливе припущення, що реальні темпи зростання
виробництва перевищуватимуть темпи зростання цін. Проте інший ефект полягає в
тому, що державний попит заміщує приватний, скорочує приватні інвестиції, що
негативно впливає на реальне виробництво. Протидіяти цьому повинна політика
низьких відсот-кових ставок з метою стимулювання приватних інвестицій.
Неоліберальна
концепція економічної політики спирається на фундаментальні цінності ринкової
економіки і класичної традиції в економічній теорії, відстоює принцип
невтручання держави безпо-середньо в господарський процес і одночасно принцип
втручання держави в процес формування і захисту «конкурентного господар-ського
порядку». Головні
цілі економічної політики – забезпечення державою умов для економічної свободи
всім суб’єктам господарювання, недопущення формування монополій,
децентралізація економічної влади, протидія процесам її концентрації, державний захист
і підтримка конкурентного порядку, регулювання соціальних проблем. Один із
фундаторів неоліберальної концепції В. Ойкен у своїй праці «Основні
принципи економічної політики» (1950 р.) зробив висновок, що політика
невтручання з часом провокує пере-хід до політики інтервенціонізму, тобто до
безпосереднього втручання держави в господарський процес, внаслідок чого
зростає за-лежність самої держави від владних економічних угруповань. Холи
держава не регулює господарський порядок, первісна економічна свобода для всіх
перетворюється в реальну економічну владу для небагатьох, в кінцевому рахунку в
монополію і, при певних умовах, в диктатуру, або в загальну групову анархію,
державне безвладдя.
Праця
В. Ойкена – це наочний приклад того, як безпосередньо пов’язані економічна
теорія і економічна політика. Займаючись проблемами економічної політики, В. Ойкен,
врешті-решт, прийшов до нових нестандартних теоретичних висновків, а саме, що
принцип невтручання держави в господарський процес повинен обов’язково
доповнюватись регулюванням конкретних форм ринку, які забезпечують конкурентний
господарський лад. Більш чи менш державності – така постановка питання
проходить поза суттю проблеми. Йдеться не про кількісну, а про якісну проблему.
Звідси випливає важливий висновок для економічної політики в умовах перехідної
економіки: економічна політика держави повинна бути спрямована не на абстрактну
мету «переходу до ринку» (що дуже подібне до такої ж самої абстрактної мети «переходу
до комунізму»), а на створення конкретних форм ринку, які грунтуються на реальній
конкуренції та недопущенні монополізації економічної влади.
Неоконсервативний
напрям економічної теорії кореспондує з монетаристською концепцією
макроекономічної політики, яка концентрує увагу на антиінфляційних заходах
економічної політики, регулюванні обсягу грошової маси, відокремленні бюджетної
та кредитно-грошової політики, забезпеченні бюджетної рівноваги. Важливою функцією держави
є контроль за темпом зростання пропозиції грошей, який повинен відповідати
темпам реального економічного зростання і очікуваній інфляції.
Монетаристська
концепція відкидає можливості використання грошової політики для фінансування
бюджетного дефіциту, якщо цей дефіцит призводить до таких коливань грошової
маси, які перевищують реальний темп економічного зростання.


Висновок
Отже,
внаслідок розвитку суспільно-економічних відносин виникла потреба у
систематизації і визначенні сутності економічних відносин людей, їх єдності і
взаємодії з продуктивними силами та політичними, ідеологічними, соціальними
інститутами суспільства. Саме такою наукою і є політенкономія, що зародилася ще
тисячі років тому і прогресує й на сьогодні. Вона є однією з найважливіших
економічних наук, оскільки допомагає визначити сутність основних економічних
понять і категорій, розібратися в усьому, що стосується ведення економічної
діяльності та основних засад бізнесу…
Величезний
внесок у економічний розвиток суспільства було зроблено завдяки розширенню
політекономічних понять, дослідженню новітніх шляхів розвитку економічної
думки.
Можна
з впевненістю стверджувати, що саме наука політекономія, та її дослідники
зробили непереоціненний внесок у еволюцію суспільно-економічних відносин
людства!
Список
літератури (бібліографія)
1. 
Абрамова М.А. Економическая теория: Учебное пособие/2001
2. 
Білецька Л.В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка.
Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів: Центр навчальної літератури,
2005
3. 
Економічна теорія: політекономія: Підручник/ Ред. В.Д. Базилевич
– 5-е вид., 2006
4. 
Економічна теорія: макро- і мікроекономіка/ Навчальний посібник
для студентів/ Ред. З. Ватаманюк, 2001
5. 
Кудінов В.В. Макроекономіка: основи теорії і практикум/ Навчальний
посібник, 2004
6. 
Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник для
студентів вищих навчальних закладів./ Ред. Г.Н. Климко, 2004
7. 
Мікроекономіка та макроекономіка: Підручник/ Ред. Будаговська С.,
2001
8. 
Цигелик І.І. Основи підприемництва: Навчальний посібник/ І.І.
Цигелик, Т.М. Паневник, 2005
9. 
Економічне енциклопедія Енциклопедія/ Ред. Гаврилишин Б.Г., Мочерний С.В,
2002
10. 
Григорук А.А., Пахолюк М.С., Літвінова Т.Д. Основи
економічної теорії: політекономічний аспект/ За ред. Григорука А.А., Пахолюка М.С.,
2002
13. Основи економічної
теорії/ С.В. Мочерний, С.А. Єрохін, Л.О. Каніщенко та ін., 2001
14. Ковальчук В.М. Загальна
теорія економіки (теоретична економіка), 2002