Зміст
Вступ. 2
1.   Проблеми відтворення основного
капіталу в трансформаційний період. 5
2.   Формування національних інноваційних
систем у трансформаційній економіці 9
Висновки. 13
					







Використана
література. 16


Вступ
Економічна трансформація – це безперервний процес видозмін, серед яких
розрізняють разові, дискретні та систематичні. Трансформація у вузькому сенсі
(разові та дискретні зміни) – перехідний період (перехідна економіка,
трансформаційна економіка «у вузькому розумінні») — обмежений в часі процес,
який визначається поворотними подіями в суспільстві, полягає в переході від
одного рівноважного стану до іншого. Тоді як трансформація в широкому сенсі
(систематичні зміни) – це не обмежений в часі постійний процес перетворень
системи, її елементів, зв’язків і відносин між ними.
На думку П.М. Леоненка та О.І Черепніна у сучасномусвіті інтенсивно
відбуваються п’ять масштабних трансформаційнихпроцесів.
Перший трансформаційний процес, пов’язаний зі значнимиперетвореннями у
системі розвинутої ринкової економіки (30 країн ОЕСР),характеризується
успішними переходом від індустріального допостіндустріального суспільства та
подальшим його розвитком.
Другий трансформаційний процес має місце у більш ніж 120 країнахАзії,
Африки, Латинської Америки, де відбувається затяжний перехід доіндустріального
суспільства за моделлю «модернізації навздогін».
Третій трансформаційний процес охоплює постсоціалістичні країниЦентральної
і Східної Європи (ЦСЄ) і пострадянські республіки(за класифікацією МВФ 29
країн). У найзагальнішому вигляді він знаменуєсобою перехід від планової до
ринкової економіки.
Четвертий трансформаційний процес також націлений на створенняй ефективне
функціонування ринкової економіки, однак не вкладається нів загальну схему її
генезису, ні у схему постсоціалістичних ринковихперетворень. Мова йде про
становлення соціалістичної ринкової економікив Китаї та В’єтнамі.
П’ятий трансформаційний процес охоплює явища, що відбуваютьсяу світовій
системі господарства в цілому. Він пов’язаний зі становленнямі функціонуванням
глобальної економіки.
В кінці ХХ ст. близько тридцяти колишніх соціалістичних країнвідмовилися
від системи централізованого планування і здійснили глибокіінституційні
перетворення, щоб побудувати ринкову економіку. Всі вони,включаючи Україну,
потрапили в ситуацію «потрійного переходу» — доринкової системи і демократичних
політичних інститутів, а такожінтеграції в глобальний ринок. Це сприяло утвердженню
нової політичноїмоделі, яку можна назвати «трансформаційною державою», і якій
припалона себе брати, особливо на ранніх етапах реформи, функції
агентарозвитку. Крім особливої глибини «потрійного транзиту», підвищеннюролі
держави в процесі трансформації мали сприяти слабкістьнаціонального бізнесу і
громадянського суспільства.
Сутність перехідного процесу в Україні полягає в переході від підсистеми,
сформованої для обслуговування єдиного народногосподарського комплексу
колишнього СРСР, який функціонував на директивно-планових засадах, до цілісної
економічної системи, що функціонує на ринкових принципах.
За час існування
України як незалежної держави відбулося поглиблення структурної кризи в
економіці. Глибина кризових потрясінь економіки України та інших країн
колишнього СРСР і східноєвропейських країн, яка припала на другу половину 80-х
– початок 90-х років, зумовлена не тільки деформаціями
командно-адміністративної системи. Ці економічні потрясіння були пов’язані з
необхідністю докорінного технологічного переозброєння виробництва, викликаного
новим етапом науково-технічної революції.
Державна економічна політика в Україні впродовж останніх років сприяла
структурним деформаціям шляхом фактичного перерозподілу інвестиційних ресурсів
на користь так званих базових галузей (через механізм зниження ставок податку
на прибуток та введенням додаткових пільг, скажімо, в чорній металургії). В
результаті впродовж останнього десятиріччя несприятливий потенціал розвитку
формувався в галузях, які забезпечують виробництво кінцевої продукції,
передбаченої для виробничого та споживчого попиту (машинобудування, легка,
харчова промисловість тощо), і сприятливий в чорній металургії, паливній,
хімічній та нафтохімічній галузях.
1. 
Проблеми відтворення основного капіталу в трансформаційний
період
економічна
трансформація капітал інноваційний
Практика
трансформаційних перетворень свідчить про те, що в Україні відбувається
впровадження в економіку методів та структур, скопійованих у розвинутих
ринкових систем. Ігнорування особливостей дії ринкових закономірностей у період
трансформації економічної системи спричинює багато негативних
соціально-економічних явищ. Так, у рамках запозиченої моделі зміни форми
власності, яка розпочалася в Україні широкомасштабною приватизацією державних
підприємств без серйозного економічного, соціального, технологічного,
екологічного обґрунтування, без урахування регіональної специфіки, створилося
становище, коли органи регіонального управління, по суті, не впливали на
ефективність приватизації, а лише виконували плани, розроблені централізовано
Фондом державного майна України. Внаслідок цього процес приватизації зводився
до процедури юридичного переоформлення права власності на активи підприємств і
ніяк не пов’язувався із залученням додаткових інвестиційних ресурсів, з
ефективним функціонуванням підприємств у постприватизаційний період.
Відсутність будь-якого зв’язку приватизації підприємств з розвитком територій,
на яких вони розташовані, у свою чергу, призвела до масового безробіття.
Характерна риса
трансформаційного періоду–те, що неефективні виробництва, нежиттєздатні види
економічної діяльності, які ґрунтувалися на державному замовленні, державному
постачанні та державному фінансуванні, потрапляють у безвихідь і банкрутують. Проте
якщо у розвинутому ринковому середовищі дія закону про банкрутство позитивно
впливає на економічне зростання підприємств, то в нерозвинутому Ринковому
середовищі наслідком дії такого закону часто є руйнація господарства за
допомогою механізму цілеспрямованого доведення підприємств до банкрутства з
метою їх продажу за безцінь у тіньовий сектор економіки. Таким чином, дія
закону про банкрутство нетільки не сприяє оздоровленню економіки, а навпаки,
гальмує позитивні структурні зрушення та перехід від економічного спаду до
економічного зростання.
Нові риси
відтворення основного капіталу, що виникли в Україні в трансформаційний період,
можуть бути осмислені правильно лише за умови врахування впливу на цей процес
зміни форми власності. За роки реформування 32% основних фондів країни
залишились у державній власності, в комунальній власності їх питома вага сягає
24,2%, в колективній — 38,2%, в приватній — 5,3%. Державна форма власності
перестала бути домінуючою. Але відносна прогресивність цієї трансформації простежується
лише в кількісному аспекті, оскільки оптимальний обсяг державної власності на
засоби виробництва має не спускатися нижче ЗО — 35%. Необхідні докорінні якісні
зміни реформування власності не випливають автоматично з процесу
роздержавлення, і тому їх не було досягнуто протягом перехідного періоду. Проте
процеси економічного реформування істотно вплинули на відтворення основних
виробничих фондів та їх використання. Розглядаючи ефективність розвитку
основних виробничих фондів як однієї зі складових продуктивних сил, треба
враховувати уроки історії, які свідчать, що економічні формації відрізняються
одна від одної не тим, що виробляється, а тим, яким знаряддям праці і в яких
умовах воно виробляється, тобто засобами виробництва. Отже, ефективність відтворення
і використання основних фондів залежить від науково-технічного прогресу та
зміни економічного середовища.
Нестійкість
економіки України в період ринкових перетворень і економічна криза послабили
роль головних факторів зростання –виробничого нагромадження та ефективності виробництва, що безпосередньо
пов’язане з темпами зростання й оновлення основного капіталу.
Процеси оновлення
основного капіталу в Україні в період ринкової трансформації економічної
системи відбувалися на фоні спаду темпів розвитку країни. За 1991-2000 pp. обсяг ВВП скоротився на 57%, обсяг
промислового виробництва — на 43%, випуск продукції машинобудування — на 65%,
сільського господарства — на 51,5%. Реальна заробітна плата зменшилася у 3,82
раза, а реальна виплата пенсій – в4 рази. Питома вага заробітної плати у ВВП
становила у 2000 р. 24,3% проти 43,3% в 1990 р. Світова економічна історія не
знає подібних масштабів економічного спаду в мирний час. І хоча в 2000 р.
вперше за період трансформації вдалося збільшити ВВП на 6%, виробництво
промислової продукції — на 12%, сільського господарства — на 4,8%, економічна
ситуація в країні залишається дуже важкою. Для того щоби подвоїти ВВП на душу
населення, Великобританії знадобилося 58 років (1780 — 1838), США — 47 (1839 —
1886), Японії — 34 роки (1885 — 1919), Бразилії — 18 років (1961 — 1979),
Південній Кореї — 11 (1966-1977),’ Китаю — 10 років (1977-1987).
Ситуація в
оновленні основних фондів також складна; ступінь їх спрацювання у 2000 р. сягав
42,8%, в 1990 р. — 37,1%; у промисловості цей показник становить 51,1 і 43,6%,
відповідно, і наближається до критичної межі. На цьому фоні лишається низьким
загальний рівень інноваційної діяльності, зокрема, в промисловості інноваційне
оновлення в 2000 р. здійснювалося лише на 19,8% підприємств. У розвитку малого
бізнесу також немає відчутних позитивних зрушень. Протягом останніх років
внесок малих підприємств у загальний обсяг виробництва продукції, робіт та
послуг не перевищив 6,9%; для порівняння: в країнах з розвинутими ринковими
відносинами цей показник сягає 40%.
Обраний шлях
економічного реформування, зорієнтований на швидке і повне роздержавлення,
призвів до переходу основного капіталу, створеного народом Українив руки
вузької групи підприємців. Такий перерозподіл є своєрідною характерною рисою
етапупервісного нагромадження капіталу в перехідний період.
Негативні
тенденції в збільшенні й оновленні основного капіталу і в розвитку
науково-технічного потенціалу України, звуження інноваційної діяльності в
період реформ суперечать вимогам теорії економічного зростання. Узагальнюючим
показником рівня способу виробництва є співвідношення трьох його типів, що
ґрунтуються на ручній, машинній та автоматичній праці. На початку 90-х років в
Україні частка першого способу виробництва становила близько 40% (виходячи з кількості робітників,
зайнятих ручною працею), частка другого –близько 48%, автоматизованого виробництва –близько 12%. Таким чином, за роки трансформації
економіки значно погіршилась якість технологічного способу виробництва, що
ґрунтується на машинній праці, у зв’язку із зростанням фізичного та морального
спрацювання основних фондів; крім того, зменшилася питома вага і погіршилась
якість автоматизованого виробництва. Отже, зміни в технологічному способі
виробництва свідчать про рух сучасної перехідної економіки України в деяких
сферах господарювання в бік докапіталістичної формації, технологічний спосіб
виробництва якої ґрунтувався на ручній праці, а в інших сферах–до капіталізму доби XVIII — початку XX ст., коли основою виробництва була праця
машинна.
Закономірності
відтворення основного капіталу й особливості цього процесу в Україні відбивають
причинно-наслідкові зв’язки зміни форми власності, реалізації обраної моделі
приватизації державної власності. Аналіз головних факторів і характерних рис,
притаманних відтворенню основного капіталу в Україні протягом трансформаційного
періоду, дає можливість висвітлити цілий ряд явищ, які допровадили до
економічного спаду. Сучасні ринкові економіки дуже різняться залежно від
ступеня індустріалізації, рівня розвитку соціального забезпечення і т. ін.
Тому, розбудовуючи вітчизняну соціально орієнтовану економіку з ринковими
регуляторами, необхідно застосувати метод трансформації, який дасть змогу
впровадити ці регулятори з найменшою руйнацією економічної системи, що
реформується. Адже різноманітність ринкових моделей пов’язана з особливостями
застосування різних ринкових елементів – малого та середнього бізнесу, типів
ринку, решти складових Суб’єктивно зумовлене копіювання та перенесення
будь-якої готової моделі на фунт національної економічної системи об’єктивно
призводять до негативних соціально-економічних наслідків.
2.  Формування
національних інноваційних систем у трансформаційній економіці
Утвердження
інноваційної моделі економічного зростання тісно пов’язане з системним
розвитком інноваційної діяльності. Для забезпечення такого розвитку необхідно
сформувати в країні ефективну національну інноваційну систему (НІС), оскільки
окремі елементи інноваційного процесу створюють основу для стабільного
економічного зростання лише за умови їх системної взаємодії. При цьому
відбувається збільшення загального ефекту внаслідок узгодженої дії елементів
системи, порівняно з дією кожного елемента окремо.
Досвід економічно
розвинених країн свідчить, що системний підхід до розвитку інноваційної сфери
дозволяє забезпечити динамічний розвиток національних економік і підвищувати
їхню конкурентоспроможність. Тому формування НІС для країн з трансформаційною
економікою є першочерговим завданням на сьогодні. Тільки перехід до
інноваційної моделі розвитку дасть змогу цим країнам розв’язати проблеми, які
накопичились за роки ринкових перетворень і перейти до нової якості
економічного зростання.
Аналіз останніх
досліджень і публікацій. З кінця 80-х pp. XX ст. поняття
національної інноваційної системи перебуває в центрі уваги як учених, які займаються проблемами
технологічного розвитку, так і державних та міжнародних організацій,
відповідальних за розробку інноваційної і промислової політики.
Визначають три
типи НІС — адміністративно-командну,
ринкову та НІС перехідного типу.Характерними рисами першої є одержавлення
власності, в т.ч.
інтелектуальної,
закритість і опора лише на власні сили, мобілізаційний тип розвитку і
мілітаризація, відомча організація й управління суб’єктами, відсутність малих
форм організації інноваційної діяльності. Така НІС відзначається низьким рівнем
мобільності і гнучкості, але має переваги щодо можливостей концентрації значних
інтелектуальних і матеріальних ресурсів.
Ознаками ринкової
НІС є відкритість, поєднання різних форм власності, підтримка конкурентного середовища і
рівноправність суб’єктів інноваційної діяльності. Перевагами цієї системи є
орієнтація на потреби споживачів, гнучкість і відкритість системи. Проте
недоліками є значна ризикованість інноваційної діяльності, орієнтація
досліджень на ринкову вигоду і швидку окупність.
У
постсоціалістичних країнах формуються НІС перехідного типу,в поєднуються елементи
адміністративно-командної і ринкової НІС. До адміністративної частини НІС належать
науково-технічні організації академії наук, державних наукових центрів і
військово-промислового комплексу. Ринкову частину НІС утворюють інноваційні
підприємства, недержавні аналітичні, наукові, консалтингові, венчурні компанії.
Вони працюють на засадах ринкової вигоди.
Формуванню НІС в
країнах з трансформаційною економікою перешкоджає слабка координація учасників
інноваційної системи при розробці інновацій, фінансовій підтримці інноваційної
діяльності та впровадження її результатів. У більшості країн з трансформаційною
економікою існуюча структура управління науково-технологічною та інноваційною
діяльністю є недосконалою і переобтяжена великою кількістю нескоординованих
органів, які функціонують без належної взаємодії, комплексного і системного розподілу
повноважень, ієрархії підпорядкування. Характерною рисою НІС країн з
трансформаційною економікою є диспропорційність регіонального розвитку в межах
НІС. Розвиток інноваційної діяльності відбувається переважно у промислово
розвинених регіонах. Водночас інноваційна політика не спрямована на вирішення
проблем слаборозвинених регіонів.
Низьким є і
рівень захисту прав інтелектуальної власності. Незважаючи на значні зусилля з
узгодження національного законодавства зі світовим нормами, залишається
недосконалим механізм контролю за дотриманням цих норм.
Ще однією
проблемою є низький рівень бюджетного фінансування інноваційної діяльності та
неефективний розподіл цих коштів. Незважаючи на зростання фінансування наукових
досліджень і розробок за 2001—2008
pp., їхня частка у ВВП залишається незначною.
Значною
перешкодою для формування НІС в постсоціалістичних країнах є нерозвиненість
інноваційної інфраструктури (особливо фінансової, що ускладнює доступ суб’єктів
інноваційної діяльності до додаткових джерел фінансування). Розвиток
інноваційної інфраструктури обмежується, як правило, створенням окремих
технопарків, інноваційних центрів, бізнес-інкубаторів. Проте і для них не
створюються сприятливі умови для розвитку в результаті невиконання норм
законодавства щодо фінансування і стимулювання інноваційної діяльності.
Негативні
тенденції в збільшенні й оновленні основного капіталу і в розвитку
науково-технічного потенціалу України, звуження інноваційної діяльності в
період реформ суперечать вимогам теорії економічного зростання. Узагальнюючим
показником рівня способу виробництва є співвідношення трьох його типів, що
ґрунтуються на ручній, машинній та автоматичній праці. На початку 90-х років в
Україні частка першого способу виробництва становила близько 40% (виходячи з кількості робітників,
зайнятих ручною працею), частка другого — близько 48%, автоматизованого виробництва — близько 12%. Таким чином, за роки трансформації
економіки значно погіршилась якість технологічного способу виробництва, що
ґрунтується на машинній праці, у зв’язку із зростанням фізичного та морального
спрацювання основних фондів; крім того, зменшилася питома вага і погіршилась
якість автоматизованого виробництва. Отже, зміни в технологічному способі
виробництва свідчать про рух сучасної перехідної економіки України в деяких
сферах господарювання в бік докапіталістичної формації, технологічний спосіб
виробництва якої ґрунтувався на ручній праці, а в інших сферах- до капіталізму доби XVIII — початку XX ст., коли основою виробництва була праця
машинна.
Світовий досвід
вказує на те, що в житті будь-якої країни першочергове значення має
технологічний прогрес. Будучи головним фактором економічного зростання, він
дедалі більше впливає на структуру, обсяг і рівень виробництва в усіх сферах
економіки. Понад 80% зростання валового
національного продукту, за даними західних економістів, пов’язане не з
капіталовкладеннями, а з технологічними нововведеннями.
Значне
технологічне відставання від промислово розвинених країн обумовлює проблеми
інтеграції країн з трансформаційною економікою в процес міжнародного
науково-технічного співробітництва. На сьогодні експорт продукції майже всіх
країн СНД має сировинну орієнтацію.
Висновки
Побудувавши
планово-ринкову економічну систему, тобто регульовану соціальну ринкову
систему, Україна зможе рівноправно увійти у світове господарство. Характерна
особливість сучасного економічного розвитку — діалектичне поєднання планування
і ринку, що підтверджується досвідом країн Західної Європи. Думки, що сьогодні ринок
розвивається саме як регульований, дотримуються багато вчених.
Що стосується соціально-класової структури, то поряд із
кланово-корпоративними угрупованнями в Україні (як і скрізь в СНД)сформувалися
прошарки середньої і дрібної буржуазії (переважно, у сферіторгівлі) і вузький,
але активний прошарок «професіоналів». Інтелігенціявкрай диференційована: маса
«рядової» (вчителі, лікарі, інженери і т.п),переважно бідної, та прошарок
«елітної», в значній мірі зрощеноїз владою. Робітничий клас теж диференційований
залежно від типівпідприємств.
Безперечно, що тривалі ринкові реформи принципово змінили
соціально-економічне становище України. Вже мало хто сумнівається в доцільності
розбудови ринкової економіки. Однак відкритим залишається питання щодо
завершення перехідного етапу трансформації національної соціально-економічної
системи та стратегії подальших реформ.
Україна відійшла від централізовано-планової економіки, але до системи
стратегічного (корпоративного) планування не прийшла. Відсутність економічної
стратегії згубна для економічного розвитку, особливо в умовах трансформаційного
процесу, коли зміна моделі економіки є практичним завданням.
В Україні не відбувалося швидкого та гнучкого пристосування до змін в
економічному середовищі внаслідок недостатньої кваліфікації менеджменту
підприємств, галузей та в цілому народному господарстві, який не зміг
використати світовий досвід антициклічного регулювання, нераціональної
міжгалузевої структури та структури основних фондів, а також внаслідок сильних
політичних впливів (в основному демагогічно-популістських). Після 1991 року
поглиблюється технічна відсталість значної частини підприємств. Через спад
виробництва та нестачу інвестиційних ресурсів майже припинилося оновлення
основних виробничих фондів, катастрофічно збільшується їх моральний та фізичний
знос. Має місце структурна деформація промислового виробництва у бік сировинних
галузей, орієнтованих на експорт (передусім чорної металургії), яка
супроводжується глибокою деградацією виробництв, що повинні задовільняти
потреби внутрішнього ринку. Найбільше потерпіли наукоємні галузі –
машинобудування, високотехнологічні галузі хімічної промисловості, а також
легка промисловість і виробництво товарів широкого вжитку.
В Україні, на жаль, переважна більшість важливих реформ досі недоведена
до логічного і результативного завершення. У президентськомупосланні 2008 року
знову повторювалося, що попри зростання, економіцібракує стратегії реформ, у
ній досі відсутні реальні структурні зміни – запасивності виконавчої влади національне
господарство залишаєтьсянеконкурентним і енерговитратним.
Таким чином, для формування позитивного тренда в умовахпостіндустріальної
трансформації необхідний державний вплив наекономіку, який полягає в
наступному: вибір національних пріоритетіврозвитку, зокрема в області
високотехнологічного і наукоємного секторів;збалансованість як державних, так і
приватних інвестицій в НДДКРі формування на цій основі приватно-державного
партнерства; створеннянових структур національної інноваційної системи у формі кластерівновітніх
технологій, що є технопарками, науковими центрами;стимулювання університетів
для переходу від класичної схеми «наука +освіта», до схеми «наука + освіта +
інноваційний бізнес»; вдосконаленняінституційної бази нової економіки,
зв’язаної з використаннямінтелектуальної власності.
Особлива організуюча роль держави у вітчизняній економіціпов’язується з
недостатньою або заниженою активністю суспільства таіндивідів. В ході ринкових
реформ черговий раз виявилася неготовністьзначної частини населення до
самостійного заняття бізнесом. Замістьактивної участі в ринкових відносинах
одна його частина відійшла у біксамоізоляційної пасивності, інша – спекуляції і
рекету, і лише третяповелася відповідно до етики підприємництва. Відповідно ми
стикаємосяз викликами, які вимагають певних змін.
Використана література
1.  Дорогунцов С., Чижова В.
Методологічні проблеми відтворення основного капіталу в трансформаційний
період//Актуальні проблеми економіки. – 2010. — №6.
2.  Прощалкіна А.М. Формування
національних інноваційних систем у країнах із трансформаційною
економікою//Економіка України. – 2002. — №12.
3.  Світ. Європа. Україна.
Трансформація економіки та інтеграція/Ю.В. Гончаров, Ю.О. Петін, О.М. Сальник.
– К.: Знання України, 2007.