Психологічна допомога особистості з девіантною поведінкою передбачає,
насамперед, її психологічну діагностику, що має на меті встановити
як різновид девіантної поведінки особистості, так і чинники, що зумовили такий стан
речей. Слід зауважити, що традиційно причини девіантної поведінки шукають, виявляючи
особливості сімейного оточення, роботи школи чи трудового колективу, впливу неформального
оточення. Не заперечуючи важливості аналізу цих чинників, у психологічній діагностиці
слід, насамперед, зосередити ся на власне психологічних проявах девіантної поведінки.
Наприклад, не просто лише зафіксувати участь особистості в певному неформальному
угрупованні, а й виявити, які саме потреби вона задовольняє при цьому (прагнення
самоствердитися або відчути захищеність в групі), виявити шлях, що призвів до цієї
групи, суб’єктивне ставлення до себе, до своєї поведінки, довкілля, чіткість і реалістичність
усвідомлення себе і свого оточення тощо. Якщо, скажімо, зафіксовано зловживання
алкоголем, то обов«язково слід визначити, наскільки вживання спиртного пов»язане
з особливостями виховання, проблемами соціальної адаптації і мотивами поведінки;
встановити, з якого віку людина почала вживати спиртні напої і за яких обставин, чи виявляє
вона власну ініціативу у вживанні напоїв, який з психологічних компонентів сп’яніння
приваблює людину, які по треби вона при цьому задовольняє, чи існує фізична і психічна
залежність від алкоголю тощо.
Отже, психологічна діагностика передбачає всебічний і поглиблений аналіз
особистості, виявлення недоліків у її поведінці та їх причин, позитивних аспектів
і спрямована на розв’язання практичних завдань — гармонізацію розвитку особистості,
сприяння її особистісному зростанню.
При цьому обстеження особистості з девіаціями поведінки має проводитися
на основі прийняття досліджуваного, гуманного ставлення до нього, співпраці з ним
і відзначатися:
• цілеспрямованістю, чітким визначенням, що саме буде предметом
і метою спостереження;
• системним підходом, що дозволить вірогідно відрізнити випадкове
від типового, закономірного, врахувати всі ознаки девіантної поведінки, розглядати
всі чинники девіантної поведінки в їхньому взаємозв’язку;
					







• планомірністю і аналітичністю, що передбачає наявність чітко
ви значеної мети, засобів, послідовності дій, не тільки з констатацією фактів, а
й їхнім поясненням, виявленням психологічної природи;
• реєстрацією результатів, що дозволяє виключити помилки пам’яті,
зменшити тим самим суб’єктивізм висновків і узагальнень;
« оперуванням системою однозначних понять, спеціальних термінів,
що сприяють чіткому, недвозначному позначенню матеріалу, який спостерігається, а
також забезпеченню єдиного підходу до інтерпретації результатів;
• прогностичним характером, що дозволить визначити умови і за
собинадання психологічної допомоги особистості тощо. Виокремлюють такі стадії
психологічної діагностики:
• попередня стадія (виявлення зовнішніх особливостей девіантної
поведінки, попереднє формулювання гіпотези щодо можливих причин відхилень у поведінці
особистості);
• стадія уточнення (аналіз соціально-психологічних, педагогічних
та індивідуально-психологічних чинників девіантної поведінки, уточнення гіпотези);
• заключна стадія (вивчення індивідуально-психологічних якостей
особистості, її фізичного і психічного здоров’я для уточнення при чин відхилень
у поведінці й прогнозування тенденцій особистішого розвитку).
Для визначення особливостей девіантної поведінки використовується низка,
методів, серед яких слід відзначити, насамперед, спостереження. Як відомо, спостереження
в психології полягає у фіксації проявів психічних явищ у поведінці на основі
їхнього безпосереднього сприйняття.
Предметом спостереження є вербальні і невербальні акти поведінки
у певних ситуаціях. Це, насамперед, мовна діяльність (зміст, послідовність,
тривалість, частота, спрямованість, інтенсивність), експресивні реакції(виразні
рухи обличчя, тіла), положення тіла у просторі (переміщення, нерухомість,
відстань, швидкість, напрямок руху), фізичні контакти (торкання, поштовхи,
удари, передачі, спільні зусилля). Саме ці акти поведінки, будучи відокремлені і
зареєстровані належним чином, стають характеристиками інтелектуального й
особистісного розвитку, динаміки досягнень, виразності психічних станів тощо.
Так, Н. Максимова пропонує під час спостереження фіксувати такі особливості
поведінки і зовнішнього вигляду досліджуваного з девіантною поведінкою [11]:
• загальний зовнішній вигляд (загальний соматотип, фізичні особливості,
наявність фізичних недоліків або диспропорцій, постава, міміка і жестикуляція, тримається
скуто чи вільно, адекватно чи ні, охайність в одязі, зачісці, чистота тіла, ступінь
загальної рухливості тощо);
• особливості мовлення (інтенсивність і тембр голосу, темп мовлення,
чіткість вимови, словарний запас, наявність жаргону, брутальних виразів, специфіка
вираження думок — ступінь послідовності, логічності, чіткості, швидкості словесної
реакції);
• соціальна поведінка (особливості встановлення контактів, ступінь
невимушеності при цьому, товариськість, наявність соціальних навичок, вихованість,
специфіка поведінки за ступенем домінування, агресивності, підлеглості та довірливості
тощо);
• настрій (ейфорія, безтурботність, врівноваженість, серйозність,
відсутність гумору, поганий настрій, тривога тощо);
• ставлення до обстеження (ступінь зацікавленості: від активного
не бажання або недовіри, байдужості до надмірної зацікавленості);
• особливості діяльності під час обстеження (ступінь уважності,
швидкість вирішення поставлених завдань, особливості орієнтувальної основи дій —
намагання знайти загальний спосіб вирішення завдання або дії методом спроб і помилок,
темп роботи — ступінь рівномірності, швидкості, сумлінність і охайність при ви конанні
завдань, реакція на невдачі — агресивна, звинувачення себе, відмова від діяльності,
байдужість та ін.). Слід зауважити, що спостереження здійснюється за певною схемою,
в якій традиційно виділяють такі етапи:
1. Визначення мети спостереження (для чого, навіщо воно здійснюється?).
2. Вибір об’єкта дослідження (який індивід чи якого роду група під
лягають вивченню?).
3. Уточнення предмета дослідження (які саме прояви поведінки розкривають
зміст досліджуваних психічних феноменів?).
4. Планування ситуацій спостереження (у яких випадках чи за яких умов
предмет дослідження виявляє себе найчіткіше?).
5. Підбор способу спостереження, що найменше впливає на об’єкт і забезпечує
збирання необхідної інформації (як спостерігати?).
6. Установлення тривалості загального часу: досліджень і числа спостережень
(скільки спостерігати?).
7. Вибір способів реєстрації досліджуваного матеріалу (як вести записи?).
8. Прогнозування можливих помилок спостереження і пошук можливостей
їхнього запобігання.
9. Здійснення попереднього, пілотажного спостереження, необхідного
для уточнення дій попередніх етапів і виявлення організацій них недоробок.
10. Уточнення програми спостереження.
11. Проведення спостереження.
12. Обробка й інтерпретація отриманої інформації [4].
Крім того, вважається доцільним проведення спостереження де кількома
спостерігачами протягом досить тривалого часу в різноманітних умовах життєдіяльності
досліджуваних. При цьому важливо, щоби попередньо виділені категорії поведінки,
що фіксуються у спостереженні, оцінювалися за частотою їх прояву. Наприклад:
5 балів, якщо даний вид поведінки виявляється практично завжди; 4 бали, коли часто;
3 бали, якщо важко сказати, чи частіше виявляється чи ні; 2 бали, якщо іноді; 1
бал, коли практично не виявляється.
Це дасть можливість отримати результати спостереження за шкалою
рейтингу і тим самим полегшити їх обробку та інтерпретацію.
Так, відомою методикою спостереження є карта спостережень Д. Стотта
[17], яка дозволяє не тільки фіксувати характер поведінки «важких дітей»
у школі, але й виявити характер дезадаптації поведінки дитини (див. додаток 1).
Карта спостереження містить 198 фрагментів фіксованих форм поведінки, що згруповані
в 16 синдромів. Наявність чи відсутність цих форм фіксується у спеціальному реєстраційному
бланку, в якому закреслюються цифри, якими позначені відповідні форми поведінки.
При підрахунку балів симптом, що знаходиться в колонці «Порушення», оцінюється
в один бал, а в колонці «Непристосованість» — в 2 бали. Далі підраховуються
сума балів по кожному синдрому окремо і загальний «коефіцієнт дезадаптованості»
— за сумою балів по всіх симптомах.
Цю карту може заповнювати як психолог, так і педагоги або, за окремими
симптомами, батьки, що дасть можливість знайти їм «спільну мову» при постановці
«діагнозу», а також при складанні ко-рекційно-розвиваючих програм, хоча
змістова інтерпретація результатів дається тільки психологом, оскільки передбачає
ґрунтовне знання психологічних особливостей особистості і закономірностей її розвитку.
Важливим методом дослідження девіантної поведінки особистості є такий
різновид опитування, як вільне інтерв’ю або бесіда, який має
на меті визначити ставлення респондента до певних проблем, його ціннісні орієнтації,
з’ясувати факти з його біографії, плани на майбутнє тощо під час усного безпосереднього
спілкування. Передбачає реєстрацію й аналіз відповідей на запитання, а також вивчення
особливостей невербальної поведінки опитуваних.
Як правило, у бесіді виявляються можливі чинники, що спричини лидевіантну
поведінку особистості, насамперед, у її мікросоціальному оточенні (характер стосунків
з батьками, з однолітками, з іншими людьми, ставлення до людей, до навчання, праці,
успішність у навчанні, праці тощо). Далі напрям бесіди змінюється залежно від ситуації
і може торкатися самопочуття досліджуваного, його ставлення до себе, задоволеності
життям.
У бесіді дослідник має можливість самостійно змінювати спрямованість,
порядок і структуру запитань через використання гнучкої тактики побудови діалогу
в межах заданої теми, максимальне врахування індивідуальних особливостей респондентів,
домагаючись не обхідної ефективності процедури.
Існує ряд вимог до бесіди як методу. Перше — невимушеність. Не можна
перетворювати бесіду на допит. Найбільший результат при носить бесіда у випадку
встановлення особистого контакту дослідника з досліджуваною людиною. Важливо при
цьому ретельно продумати бесіду, подати її у формі конкретного плану, завдань, проблем,
що підлягають з’ясуванню. Метод бесіди припускає поряд з відповідями і постановку
запитань досліджуваними. Така двостороння бесіда дає більше інформації з проблеми,
що вивчається, ніж тільки відповіді досліджуваних на поставлені запитання.
Доцільно передбачити можливість одержувати в ході бесіди не обхідні
відомості й непрямими прийомами. Наприклад, можна застосовувати такі формулювання
запитань [11]:
• «Деякі люди думають, що…., а що думаєте ви?» (даємо зрозуміти,
що є й інші особи, подібні до даної).
• «Якщо хтось порушуватиме порядок у громадських місцях, ви самі
закличете його до порядку або викличете представників закону?» (припускаємо
можливість двох альтернативних рішень).
• «Чи зможете ви це зробити?» (замість категоричного «Зробіть
це!», щоби воно виглядало прийнятнішим для людини).
• «Через що ви посварилися з…?» (замість «Чи сварилися
ви з…?«, щоби не ставити людину в ситуацію, коли через феномен »соціальної
бажаності» чи острах вона заперечуватиме неправильну поведінку).
• «Що вам подобається…, а що ні?» (даємо можливість знайти
позитив, а не тільки негатив).
При цьому важливо фіксувати не тільки відповідь, але й поведінку досліджуваного:
особливості його мови, жестів, міміки, емоційне ставлення до конкретних явищ.
Істотним у ході проведення такого опитування є вміння дослідника уточнити
факти, що цікавлять його під час безпосередньої бесіди, не вдаючись до її протоколювання.
Запис найчастіше позбавляє бесіду невимушеності, насторожує людину, робить її відповіді
штучними, надуманими, тому вони зазвичай фіксуються по проведенні бесіди.
Безумовно, у дослідженні особистості з девіантною поведінкою застосовуються
й тести.
Слід зазначити, що тестування як психологічний метод передбачає визначення
наявності, особливостей і рівня розвитку певних психічних властивостей досліджуваного,
його статусу в міжособистісних стосунках на основі виконання ним певних завдань.
Як відомо, тестування провадиться за допомогою власне тестів (передбачають
використання стандартизованих запитань і завдань, що мають певну шкалу значень), опитувальників,
проективних методик, соціоліетричної методики тощо.
Так, наприклад, для визначення рівня домагань досліджуваного
застосовується методика Хоппе, що наближена до експериментальної. За цією
методикою досліджуваному пропонується вирішувати завдання різного ступеня складності,
при цьому завдання вибирає сам досліджуваний. Після вирішування завдання дослідник
повідомляє про успішність його розв’язання і пропонує вибрати нове завдання. Особистість
із завищеним рівнем домагань прагне навіть у ситуації неуспіху вибрати завдання
складніше за попереднє. Людина із заниженим рівнем домагань у ситуації успіху, зазвичай,
вибирає зав дання простіше (хоча мала б вибрати складніше).
Велике значення при цьому має аналіз поведінки досліджуваного під час
тестових проб, зокрема, його емоцій, наполегливості в подоланні труднощів.
Опитувальники являють собою стандартизовані самозвіти і мають на
меті визначення рис розвитку особистості, мотивів, інтересів, ціннісних орієнтацій,
настановлень тощо.
У контексті дослідження девіантної поведінки часто використовують опитувальник
Басса-Дарки, призначений для діагностики агресивних та ворожих реакцій людини
(див. додаток 2). В адаптованому варіанті міститься 75 запитань, на які досліджуваний
має відповідати «Так» або «Ні». При цьому відповіді розподіляються
за такими шкалами:
• фізична агресія (застосування фізичної сили проти інших осіб);
• непряма агресія (агресія, спрямована через обхідні шляхи на
іншу особу (плітки), або взагалі не спрямована ні на кого конкретно, скажімо, вибух
люті — крик, тупотіння ногами та ін.);
• роздратування (готовність до гарячкування, прояву брутальності
при найменшому збудженні);
• негативізм (опір авторитету, встановленим звичаям і законам
із пасивним опором аж до активної боротьби проти них);
• образа (заздрість та ненависть до інших людей, зумовлені справжніми
або, зазвичай, вигаданими стражданнями);
• підозрілість (недовіра і обережність у ставленні до людей,
що ґрунтується на переконанні в їх готовності заподіяти шкоду певній особі);
• вербальна агресія (вираження негативного ставлення до людини
через форму (крик) і зміст (прокльони, погрози) словесних відповідей);
• почуття провини (переживання докорів сумління через прояви
по поведінки, які зазвичай забороняються нормами суспільства, і через це — переконання
людини в тому, що вона погана, бо вчиняє зле). За результатами відповідей вираховуються
індекси ворожості і агресивності. При цьому слід урахувати, що даний опитувальник
через ефект «соціальної бажаності» відповідей слід використовувати спільно
з іншими методиками, зокрема, проективними.
Стандартизовані самозвіти, які, власне, являють собою
опитувальники, зазвичай використовуються для прямої самооцінки досліджуваним власних
психічних станів.
Проективні методики передбачають створення для
досліджуваного досить невизначеної ситуації, коли в її тлумаченні головним виявляється
не об«єктивний, а суб»єктивний зміст — те ставлення, яке дана ситуація викликає
в досліджуваного.
Так, зокрема, можна використовувати набір малюнків, за якими досліджуваний
має скласти певну розповідь. При її аналізі враховується як логічність у викладенні
подій, так і те, який особистісний смисл вкладає досліджуваний в пояснення сюжету.
Широко також використовуються проективні методики, в яких слід намалювати
певні зображення, вони називаються «Неіснуюча тварина», «Дім, дерево,
будинок«, »Намалюй людину«, »Малюнок сім Т» тощо, що дозволяють
судити не тільки про ставлення людини до себе загалом, але й про окремі прояви її
особистості (див. додаток 5). Особливості емоційного реагування під час взаємодії
з іншими людьми в ситуації перешкод на шляху досягнення мети, задоволення потреб
можна дослідити за методикою вивчення фрустрації, розробленої С. Розенцвейгом [2;
13]. На основі цієї методики, що має дитя чий і дорослий варіанти, можна виявити
такі типи реакцій досліджуваного: з фіксацією «на перешкоді» і
з фіксацією «на самозахисті», а також спрямованість реакції— інтропунітивну
(коли реакція спрямована на самого себе, через що суб’єкт або бере на себе відповідальність
за виправлення даної ситуації, або звинувачує себе), екстрапунітивну (коли
реакція спрямована на живе чи неживе оточення, а роз в’язання ситуації перекладається
на іншу особу чи зовнішні обставини взагалі), імпунітиену (коли ситуація
фрустрації розглядається досліджуваним як малозначуща, як дещо таке, що може бути
виправлено само собою, варто лише зачекати).
Аналіз типу і спрямованості реакцій дає можливість визначити ступінь
адаптованості досліджуваного до власного соціального оточення.
Перевагою проективних методик є можливість дослідити неусвідомлювану
сферу особистості. Разом з тим тлумачення результатів є досить суб’єктивним, до
того ж існує ймовірність, що дослідник може зосередитися насамперед на даних, що
мають особливу значущість не для досліджуваного, а для нього особисто (через існування
власних неусвідомлюваних проблем).
За допомогою соціометричної методики можна визначити статус
особистості в малих групах.
До методів дослідження девіантної поведінки особистості можна також
віднести метод незалежних характеристик, що дозволяє виявити особливості
поведінки та психічні якості досліджуваних в різ них ситуаціях через сприймання
різних осіб. Так, наприклад, на ос нові цього методу Р. Овчарова розробила комплексну
експрес-діагностику соціально-педагогічної занедбаності дітей, що передбачає надання
незалежних характеристик психологом і педагогом [12]. У розробці методики дослідниця
спиралася на те, що ознаками педагогічної занедбаності дітей є:
• порушення Я-образу, виражене в неадекватній самооцінці та рівні домагань;
• низький соціальний статус, що проявляється через неприйняття однолітків,
«відкидання» батьками і обструкцію педагогів;
• труднощі і неуспішність у навчанні, пов’язані з дисгармонією роз
витку в соціально-педагогічному середовищі, зокрема, через гіперсоціалізованість
і авторитарність педагогів і батьків;
• неадекватна поведінка у соціальних ситуаціях тощо.
У результаті були відокремлені відповідні шкали — властивості самосвідомості,
особливості спілкування, навчальної діяльності та інші, які дозволяють подати характеристику
на дитину в контексті важливих характеристик, що можуть свідчити про ступінь її
педагогічної занедбаності. У цій методиці використані матеріали спостереження, аналізу
продуктів діяльності дитини, бесіди з батьками, застосовано також медичну карту
тощо.
девіантний
поведінка девіація агресія



Список використаної та рекомендованої літератури

1. Антонова-Турченко
А. Г. и др. Психологическая диагностика
и коррекция трудновоспитуемых детей и подростков: Учеб. пособие.—К., 1997.— 312с.
2. Бурлачук Л. Ф. Словарь-справочник по психодиагностике.
— СПб.: Питер, 2000. — 538 с.
3. Гаджиева Н. М., Никитина Н.
Н., Каслинская Н. В. Основы раз вития самосознания. Тренинг самосовершенствования. — Екатеринбург: Деловая книга,
1998.
— 144 с.
4. Горбатов Д. С. Практикум по психологическому
исследованию личности. — М.: БАХРАХ, 2002.
5. Диагностика педагогической запущенности
учащихся / Под ред. А. С. Белкина. — Свердловск, 1979. — 108 с.
6. Змановская Е. В. Девиантология (Психология
отклоняющегося поведения): Учеб. пособие для студ. высш. учеб, заведений. — М.: Изд. центр «Академия»,
2003.
— 288 с..
7. Клейберг Ю. А. Психология девиантного поведения.
— М.: ТЦ «Сфера»,
2003.
— С. 99-154.
8. Козубовська I. В., Товканець Г. В. Соціальна профілактика
девіантної поведінки: корекція відхилень у поведінці важковиховуваних дітей у процесі
професійного педагогічного спілкування. — Ужго род: Патент, 1998. — 195 с.
9. Кочетов А. Й., Верцинская
Н. Н. Работа
с трудными детьми. — M.: Просвещение, 1986. — 160 с.
10. Личко А. Е. Психопатия и акцентуация характера
у подростков. — 2-е изд. — Л.: Медицина, 1983.
11. Максимова Н. Ю. Виховна робота з соціальне дезадаптованими
школярами: Метод,
реком. — К.: ІЗМН, 1997. — 136 с.
12. Овчарова Р. В. Практическая психология в
начальной школе. — М.: ТЦ Сфера, 1998. — 240 с.
13. Практикум по психологии личности / О.П. Елисеев. — 2-е изд., испр. и перераб. — СПб.: Питер, 2003. — 512с.
14. Протасова Н. И. Психологическая диагностика
девиантного по ведения несовершеннолетних: Метод, реком. — Астрахань, Изд-во АГПУ, 2000. — 26 с.
15. Психологическая профилактика недисциплинированного
поведения учащихся / Под ред. Л.Н. Проколиенко, В.А. Татенко. — К.: Вищашк., 1989.— 254с. 
16. РеанА. А., КоломинскийЯ. Л.
Социальная педагогическая
психология. — СПб.: Питер, 1999. — 416 с.
17. Рабочая книга школьного психолога
/ Под ред. И. В. Дубровиной.
— М.: Просвещение, 1991. — 303 с.
18. Семья в психологической консультации
/ Под ред. А. А. Бодалева, В.
В. Столина. — М.: Педагогика, 1989. — 208 с.
19. Степанов В. Г. Психология трудных школьников:
Учеб. пособие для учителей и родителей. — М.: Издат. центр «Академия», 1998.— 320 с.
20. Эйдемиллер Э., Юстицкис В.
Психология и
психотерапия семьи. — 2-е изд., расш. и доп. — СПб.: Питер, 2000. — 656 с.