Міністерство освіти і науки України
Харківська національна академія міського господарства
І.М.Золотарьова
Методичні вказівки до практичних занять та самостійної роботи з дисципліни
«Університетська освіта»
Передмова
					







Утвердження
України як демократичної держави є одночасно духовним, політичним, соціальним і
культурним утвердженням громадян, здатних керуватись не суб`єктивними інтересами, а інтересами
держави. Вища освіта в цілому і університетська зокрема набувають у даному контексті
принципово нового звучання. Підготовка фахівців з вищою освітою розпочала будуватись
на підставі принципово нових засад – демократизації, інтернаціоналізації, гуманізації,
диверсифікації.
Освіта
– частина засобу виробництва матеріального життя, яка за допомогою двох взаємопов`язаних
процесів навчання та виховання здійснює цілеспрямоване формування необхідного для
суспільства типу особистості. Мета освіти – інтелектуальний і моральний розвиток
людини. Сучасному суспільству потрібен громадянин, який би мав самостійне, критичне
мислення, вмів бачити і творчо вирішувати існуючі проблеми, був освіченим фахівцем.
У вищій
освіті стає найбільш актуальним питання синтезу педагогічних та психологічних концепцій,
глибоке психологічне осмислення закономірностей навчальної діяльності, принципів
та методів навчання й керування навчальним процесом.
Університетська
освіта – найголовніша складова вищої освіти. Університет – класичний, найстаріший
та найпоширеніший тип вищого навчального закладу. Тому саме на прикладі університетської
освіти вважається доцільним проаналізувати зміст, сучасні особливості та тенденції
розвитку вищої освіти в цілому.
Тема
1.Університетська освіта в контексті Болонського процесу
1. Головні
тенденції розвитку вищої освіти в європейських країнах
2. Болонський
процес в Україні
Останнім
часом прогресивна світова спільнота все частіше звертається до думки про те, що
вища освіта в усіх країнах Західної Європи переживає нелегкі часи. Даний факт зумовлений
виникненням своєрідного розриву між освітою з усіма її провідними елементами (цілі,
структура, зміст, методи навчання) та умовами життя суспільства, що різко змінилися
за останні десятиріччя.
На питання,
які якості повинен мати молодий спеціаліст, роботодавці, як правило, відповідають
таким переліком: високий рівень загальноосвітньої підготовки, здатність приймати
самостійні рішення, готовність до перенавчання, до опанування нових тенденцій та
придбання нових знань, вміння працювати в групі, комунікабельність. Даний перелік
— не що інше, як нове уявлення про людину, своєрідна модель її провідних життєвих
функцій. Така модель найбільш адекватна вимогам сучасного суспільства. Ключові характеристики
нової моделі — освіченість, безперервність навчання, самостійність – знаходяться
в явному протиріччі з існуючою педагогічною системою, орієнтованою головним чином
на запам`ятовування, відтворення та пасивне виконання.
Вимоги
часу призвели до того, що у розвитку світової вищої школи вже визначились загальні
глобальні тенденції. Провідними серед них є гуманітаризація, демократизація, диверсифікація,
інтеграція та інтернаціоналізація вищої освіти.
Гуманітаризація
передбачає наявність знань в галузі історії, культури, мистецтва, які, в свою чергу,
допомагають сформувати систему цінностей та етичні норми поведінки. До гуманітарного
циклу дисциплін належать класичні та сучасні мови, література, історія, філософія,
соціологія, психологія.
Демократизація
пов`язана, перш за все,
із ростом кількості студентів в усіх розвинених країнах. Значні зміни відбулися
також у взаємовідносинах між вищими навчальними закладами та центральними урядовими
органами. З одного боку, центральні органи управління продовжують визначати чисельність
студентських міст, виходячи із норми фінансування. З іншого, значно поширюється
автономія окремих вузів. Даний принцип передбачає також залучення до системи вищої
освіти якомога ширшого кола охочої навчатися молоді із різних верств суспільства,
але з наступним жорстким відбором найбільш здібних.
Диверсифікація
(від лат. «різноманітність») – розширення видів та форм вищої
освіти, створення альтернативних вищих навчальних закладів, що відбиває потреби
суспільства у різних за фахом кваліфікованих спеціалістах. На теперішній час у розвинених
західних країнах склалася відносно стійка система багаторівневої підготовки. Накреслилась
і загальна тенденція – зближення навчальних планів та програм за відповідними рівнями,
хоча розбіжностей ще значно більше.
Інтеграція
та інтернаціоналізація передбачають координацію як навчальних програм, так
і системи навчання в цілому, а також міжнародну співпрацю вищих навчальних закладів:
обмін студентами та викладачами між вузами різних країн, проведення конференцій,
симпозіумів, семінарів щодо проблем навчання та наукової роботи з метою визнання
документів про освіту.
Сфера
євроінтеграції вищої освіти набула форм Болонського процесу. На теперішній час 45
європейських країн, включно з Україною, є його учасниками. Значна кількість міжнародних
організацій підтримують ідеї процесу та сприяють його реалізації.
Болонський
процес – це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної
Зони європейської вищої освіти до 2010 року. Болонський процес офіційно розпочався
у 1999 році з підписання Болонської декларації 21 країною в італійському місті Болоні.
Передумовою створення декларації стало підписання Великої Хартії європейських університетів.
Велика Хартія як передумова Болонської декларації була підписана всіма ректорами,
що зібралися у Болоні 18 вересня 1988 року для відзначення 900-ї річниці Болонського
університету, що вважається найстарішим університетом Європи. «Європа вже існує,
її мешканці поділяли спільні інституції, до яких належать і університети, протягом
століть. Університети є інтелектуальними центрами минулого та майбутнього, що мають
спільні цілі та методологію здобуття знань – чи то практичних, чи теоретичних.»
(із промови представників Болонського університету на святкуванні).
Процес,
що наштовхнув на ідею створення Великої Хартії, був особливо важливим. Хартія не
була представлена політичною владою, а була розроблена у стінах університетів. Вона
спирається на фундаментальні цінності європейських університетських традицій. Сприяє
зміцненню зв`язків між вищими навчальними закладами в усьому світі, залучаючи до
процесів, започаткованих у ній, неєвропейські університети.
Згідно
з цілями Болонського процесу до 2010 року освітні системи країн-учасниць його повинні
бути змінені, щоб сприяти:
– полегшеному
переїзду громадян з метою подальшого навчан-ня чи працевлаштування у Європі.
– розширенню
Європи та забезпеченню її подальшого розвитку як стабільного, мирного, толерантного
суспільства.
Болонський
процес не передбачає повністю ідентичних систем освіти у різних країнах, він призначений
лише для зміцнення взаємозв`язків та покращення взаєморозуміння між різними освітніми
системами.
На сьогодні
до Болонського процесу приєдналося 515 університетів, серед яких 14 українських
:
1. 
Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту;
2. 
Донецький національний університет;
3. 
Маріупольський гуманітарний інститут Донецького національного університету;
4. 
Національний технічний університет «Харківський політехнічний
інститут».
5. 
Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого.
6. 
Національний технічний університет України «Київський політехнічний
інститут».
7. 
Національний університет «Києво-Могилянська академія».
8. 
Одеська національна юридична академія.
9. 
Одеський національний університет ім. І. І. Мечнікова.
10.Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля.
11.Тернопільський державний технічний університет.
12.Харківська національна академія культури.
13.Харківський національний економічний університет.
14.Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна.
На національному
рівні у Болонському процесі здебільшого задіяний уряд, міністри, відповідальні за
вищу освіту в усіх країнах-учасницях, щоб оцінити вже зроблене та встановити керівні
принципи та пріоритети наступного періоду розвитку. На інституційному рівні задіяні
заклади вищої освіти, факультети та відділення, студенти, викладацький склад. В
Україні поступово вводиться Європейська кредитно-трансферна система (ECTS).
Таким
чином, Болонський процес, до якого приєдналася Україна, має за мету наступне:
— встановлення
системи зрозумілих та подібних наукових ступенів;
— встановлення
системи, заснованої на двох основних циклах: студентському та післядипломному;
— введення
системи кредитів (ECTS);
— сприяння
мобільності шляхом подолання перешкод для забезпечення руху студентів, вчителів,
дослідників, адміністративного складу;
— сприяння
європейській співпраці щодо забезпечення якості;
— сприяння
необхідним європейським вимірам у вищій освіті.
Дані цілі
є сутністю Болонського процесу.
Незвичайність
цього процесу полягає в тому, що він не є чітко структурованим і проводиться 45
країнами, що беруть у ньому участь, у співпраці з чисельними міжнародними організаціями,
включаючи і Раду Європи.
Література
1.Закон України «Про
освіту.» Відомості Верховної Ради. – 1996 — №2.
2.Закон України «Про
вищу освіту». Відомості Верховної Ради. — 2002- №20.
3.Основні засади розвитку
вищої освіти України в контексті Болонського процесу. –За ред. Кременя В.Г.-
Тернопіль, 2004.
4.Шептуха Н.М. Тенденции
развития высшего образования в зарубежных высокоразвитых странах. — Ученые
записки Харьковского гуманітарного института «Народная украинская академія
– Харьков, 1998.
Тема
2.
Фундаменталізація
та індивідуалізація підготовки фахівців
з вищою освітою
1.Роль
та місце фундаментальних дисциплін в системі освіти
2.Індивідуалізація
навчання та шляхи її впровадження
Реформована
освіта спроможна звільнити суспільство від консерватизму і тим самим допомогти йому
подолати розрив між старим і новим. На сучасному етапі розвитку суспільства важливого
значення набуває відповідність змісту освіти вимогам часу, тим змінам, що відбуваються
в економічному та культурному житті.
Одна з
найважливіших проблем вищої освіти – оптимальне співвідношення фундаментальних та
спеціальних дисциплін, поворот освіти до цілісної картини життя і перш за все —
до світу культури, світу людини, формування її системного мислення. Забезпечити
майбутнє існування людини в світі можуть теоретичні, фундаментальні знання. На шляху
вирішення цієї проблеми постають дві найважливіші задачі. По-перше, необхідність
посилення природничо-наукової підготовки, особливо з дисциплін математичного циклу
та нових інформаційних технологій, без засвоєння яких людина не може увійти в інформаційне
суспільство. По-друге, усвідомлення ролі та значення дисциплін гуманітарного циклу
– визнання людини за найвищу соціальну цінність, повага до особистості, створення
умов для розкриття здібностей.
У даному
контексті особливого значення набуває ідея безперервної освіти. Безперервність освіти
означає доведення культурно-освітнього рівня особистості до рівня суспільних потреб,
що завжди оновлюються. Це також постійне оновлення загальноосвітньої та фахової
підготовки, перетворення здобуття освіти на процес, що триває упродовж усього життя.
Загальнотеоретичні
та фахові знання тих, хто навчається, засвоюють по-різному, що призводить до необхідності
вирішення на практиці проблеми індивідуалізації.
Індивідуалізація
навчання — одна із найскладніших проблем вищої освіти, вирішення якої в значній
мірі залежить від двох чинників: індивідуально-психологічних особливостей студентів
та впровадження відповідної методичної системи навчання.
Індивідуалізація
навчання передбачає урахування відповідної низки факторів, що впливають на результат.
До таких факторів можна віднести:
— 
індивідуально-психологічні особливості тих, хто навчається;
— 
вік тих, хто навчається;
— 
особливості дисципліни, що викладається;
— 
мета навчання.
Індивідуальність
кожного учня являє собою невід`ємну складову його особистості як своєрідної якості
індивіду, що набувається в діяльності та спілкуванні протягом усього життя. Індивідуальність
складається із відповідних індивідуально-психологічних особливостей людини. Серед
таких особливостей є як природжені, так і придбані. До них психологи відносять темперамент,
характер та здібності. Це так звані диференціальні характеристики особистості, що
тісно пов`язані одна з одною.
Основою
індивідуальності людини вважається темперамент. Темперамент – це природжена індивідуально-психологічна
особливість людини, що визначає динамічні прояви її психіки – фізичні, емоційні,
інтелектуальні. Той або інший тип темпераменту базується на так званому типі вищої
нервової системи, що являє собою природжену якість. Як відомо, психологи виділяють
чотири типи темпераменту: сангвінік, флегматик, холерик та меланхолік.
Сангвінік – психічно активна
людина, прагне до всього нового, до швидкої зміни вражень, досить легко переживає
невдачі, часто поводить себе непослідовно, змінює свої уподобання та емоційні оцінки.
Це відверта, щира людина, відкрита для спілкування у будь-якій соціальній групі,
легко пристосовується до нових обставин та незнайомих людей.
Флегматик
—
протилежність сангвініку. Відрізняється незворушністю, стійкістю прагнень та почуттів,
слабким зовнішнім відтворенням психічного стану, повільністю. Флегматик працює не
поспішаючи, але дуже ретельно, послідовно, завжди доводить справу, що розпочав,
до логічного завершення.
Холерик – дуже емоційна та
енергійна людина, що завжди сповнена пристрастями. Холерики – люди не байдужі, вони
активно беруть участь в усіх подіях, що відбуваються навкруги. Постійно перебувають
у стані емоційного збудження. Часто невитримані, конфліктні.
Меланхолік
– вразлива людина, чутлива та емоційно стримана.
Так само,
як і флегматик, відрізняється незворушністю, послідовністю, глибиною почуттів, стійкістю
виборів та уподобань. Може довго переживати будь-які враження та події.
Темперамент
тих, хто навчається, можна виявити шляхом спеціальних експериментальних тестів.
Слід зауважити, що у даному випадку не йдеться про якісну характеристику того або
іншого темпераменту, бо в кожному з них представлено як позитивні, так і негативні
риси, що впливають на процес навчання. Не пов`язаний також темперамент із інтелектуальними
можливостями людини: люди однакового темпераменту можуть мати різний рівень інтелекту,
а люди однакового інтелекту можуть мати різні типи темпераменту.
Принципового
значення у дослідженні даної індивідуально-психологічної особливості набуває поняття
так званого індивідуального стилю діяльності. Саме тип темпераменту впливає на те,
що однакову за змістом навчальну роботу молоді люди із різним типом темпераменту
будуть виконувати по-різному. Дану обставину необхідно враховувати при вирішенні
проблеми індивідуалізації навчання.
На основі
того або іншого темпераменту за відповідних умов життя, виховання, системи цінностей
формується більш гнучка, соціально позначена психологічна складова індивідуальності
– характер. Характер – це сукупність стійких проявів психіки людини, що відтворюються
у спілкуванні та діяльності та обумовлюють типові способи поведінки у тій або іншій
ситуації. Про характер психологи кажуть: це те, що людина робить зі своїм темпераментом.
На основі того або іншого темпераменту може бути сформований різний тип характеру.
Риси характеру формуються протягом життя і, на відміну від темпераменту, можуть
зазнавати змін. Характер – це своєрідна програма поведінки людини, що виявляється
за такими напрямками:
—ставлення
до себе (вимогливість, послідовність, самозакоханість, непостійність почуттів та
вчинків);
-ставлення
до людей (увага, ввічливість, доброта, зневажливе ставлення);
— ставлення
до справи ( серйозність, відповідальність, байдужість, нехтування).
— ставлення
до речей ( охайність, неохайність, надання речам великого значення або стримане
ставлення до них).
Характер
розглядається як комплексне утворення. Риси характеру складають своєрідні протиставлення:
добро-зло, чутливість-байдужість, відповідальність-безвідповідальність та інші.
Критерій
характеру — вчинок людини.
Особливості
характеру необхідно враховувати у процесі навчання та особливо виховання. Однакові
педагогічні заходи можуть привести до різних результатів, якщо не враховується характер
тих, кого навчаєш.
Із темпераментом
та характером пов`язані здібності людини. Здібності – це індивідуально-психологічні
особливості, що являють собою умови успішності виконання відповідної діяльності
та в цій же діяльності формуються. Формування відбувається у відповідній закономірності:
лише у тій діяльності, що за своєю структурою відповідає конкретним здібностям.
В основі здібностей лежать так звані задатки, що являють собою морфологічні та функціональні
особливості структури головного мозку людини та передаються генетично. В умовах
наявності відповідних форм діяльності із задатків можуть розвинутись відповідні
здібності.
Загальні
здібності відповідають цілому ряду діяльностей, в яких формуються (наприклад, математичні,
технічні, інтелектуальні). Спеціальні – лише конкретному виду діяльності (наприклад,
музичні). Широко відомий розподіл людей згідно з їх здібностями на три великі групи
: розумовий тип, художній тип та середній (за І.П.Павловим).
Здібності
формуються виключно в діяльності, виключно в діяльності вони і виявляються. Прояв
здібностей залежить від конкретних методів навчання, формування відповідних навичок,
вмінь та знань.
Індивідуалізація
процесу навчання, таким чином, не може протікати успішно без урахування індивідуально-психологічних
особливостей тих, кого навчаєш. Індивідуальний стиль діяльності, обумовлений темпераментом,
програму поведінки людини, обумовлену характером, та наявність діяльності, що відповідає
структурі здібностей можна розглядати як запоруку вдалої індивідуалізації навчання.
На думку
А.А.Леонтьєва, індивідуалізація – двобічний процес, як і сам процес навчання. З
одного боку, викладач враховує всі чинники, що позначені вище (індивідуальні особливості
учнів, вік тих, хто навчається, особливості дисципліни, мета навчання, кількість
годин), а з іншого – той, хто навчається, має сам індивідуалізувати процес навчання,
знайти серед запропонованих викладачем варіантів засвоєння знань саме той, що відповідає
його індивідуальності. Головна умова такої індивідуалізації – можливість та право
вибору найбільш адекватного варіанту організації роботи. Така робота перш за все
має бути самостійною.
Література
1.Середа В.Г. Психологічні
аспекти становлення особистості професіонала конкретних професій. \Формування
та розвиток особистості в умовах вищих навчальних закладів МНС України.
Матеріали Першої міжвузівської науково-практичної конференції 19 грудня 2003
року. – Харків, 2003.
2.Рубинштейн С.Л. Основы
общей психологии.–Санкт- Петербург, 2001.
Тема
3. Організація навчального процесу в університеті
1. Структура
та форми організації процесу навчання
2. Навчання
як різновид педагогічного спілкування
Навчання
наряду із грою та працею розглядається як один із найважливіших видів діяльності
людини. У широкому значенні навчання – це процес засвоєння історичного досвіду людства.
В більш вузькому – двобічний процес, взаємодія між тим, хто навчає, та тим, хто
навчається. Це своєрідний процес керування отриманням знань.
Навчання,
як і інші види діяльності людини, має відповідну структуру. Вона містить такі складові:
мета, мотив, дії (навички, вміння, операції).
Мета – усвідомлений результат
навчання (для чого?), мотив – спонукання до навчання(чому?), дії – частини навчання,
його окремі, відносно завершені складові, кожна з яких вирішує свою конкретну задачу
на шляху досягнення загальної мети навчання. Навички, вміння, операції – різновиди
дій. Навички – автоматизовані дії, що виконуються без контролю над засобами виконання.
Вміння – це навички + знання щодо оптимальних умов їх формування. Операції – дії,
що виникли в одній діяльності, а потім були перенесені в іншу.
Опанувати
навчальну діяльність з усіма її складовими можна через впровадження відповідних
форм організації навчання. До таких належать: лекція, практичне заняття, лабораторне
заняття, семінар, самостійна робота, курсові та дипломні роботи.
Провідною
формою організації навчального процесу є лекція.
З неї
починається перше знайомство з навчальною дисципліною. За певних умов лекційна форма
навчання не може бути замінена ніякою іншою. Особливо це стає відчутним тоді, коли
новий навчальний матеріал ще не знайшов свого віддзеркалення в існуючих підручниках.
Основними вимогами до лекції є:
— науковість
та інформативність;
— доказовість
й аргументованість;
— наявність
певної кількості яскравих переконливих прикладів;
— емоційність
викладу;
— чітка
структура й логіка викладу матеріалу;
— виклад
матеріалу доступною і зрозумілою мовою.
Завдання
лектора – не тільки викладання готової інформації із певної навчальної дисципліни,
а ще й формування мотивів зацікавленості в ній, що має стати стимулом подальшого
самостійного вивчення навчального матеріалу. Серед різновидів лекційної організації
роботи виділяють :
— проблемний
виклад матеріалу;
—
проблемний виклад із наступною роботою студента за планом;
— комбіновану
лекція, яка включає реконструктивно-варіативну або частково-пошукову діяльність
студентів.
Практичні
заняття спрямовані на поглиблене вивчення дисципліни. Вони мають відповідну структуру:
— 
вступ викладача;
— 
відповіді на запитання студентів;
— 
практична частина як планова та висновки.
Лабораторні
заняття також спрямовані на поглиблення теоретичного матеріалу й формування практичних
умінь та навичок.
Семінар – організаційна форма,
під час якої викладач організує обговорення попередньо визначених тем, до яких студенти
можуть готувати тези виступів на підставі індивідуально виконаних завдань. Мета
семінару – поглиблення й закріплення інформації, перевірка та оцінка знань, повторення
вивченого. Курсові та дипломні роботи передбачають реалізацію загальнонаукових
можливостей студента, вимір та оцінку його професійної компетенції.
Самостійна
робота — одна з організаційних форм навчання, яка регламентується робочим
навчальним планом. Зміст самостійної роботи визначається в робочій програмі кожної
дисципліни. Навчальний матеріал, передбачений для самостійного опрацювання, підлягає
підсумковому контролю нарівні з матеріалом, який опрацьовується під час навчальних
занять. Мета самостійної роботи студентів двоєдина: формування самостійності як
риси особистості й засвоєння знань, умінь, навичок.
Незалежно
від форми організації, процес навчання розуміється як співпраця викладача та учнів,
своєрідний процес педагогічного спілкування. Педагогічне спілкування – процес взаємодій
між тими, хто навчається, та тим, хто навчає. Даний вид спілкування – різновид багатопланового
процесу розвитку контактів між людьми, в якому психологи виділяють три боки:
-комунікативний
–передача та сприйняття інформації;
-інтерактивний
– взаємодія людей, що спілкуються;
-перцептивний
– сприйняття, порозуміння та оцінка один одного у спілкуванні.
У процесі
навчання три боки спілкування тісно пов`язані між собою: інформація – взаємодія
– сприйняття. Їх співвідношення залежить від змісту, мети та методів навчання. Суттєвою
виявляється та обставина, що в умовах організації педагогічного спілкування про
викладача йдеться не лише як про джерело інформації. Сама особистість того, хто
навчає, відповідно виконує своєрідну навчальну функцію. До неї належать:
-педагогічний
професіоналізм, вміння планувати процес спілкування;
— загальна
культура, культура побудови мови;
-виховний
потенціал, вміння передати відповідні знання;
-соціальні
перцепції, адекватне сприйняття тих, хто навчається;
-вміння
передати ініціативу спілкування учням, змінити при необхідності тон, стиль спілкування.
-збалансованість
стосунків: з одного боку –доброзичливість, з іншого – вимогливість.
Особливо
важливого значення у процесі навчання набуває мова викладача, коли йдеться про роботу
на лекції або практичному занятті. Як відомо, психолінгвісти виділяють чотири види
мовленнєвої діяльності: слухання, читання, мовлення та письмо. Одна з головних умов
порозуміння між викладачем та його учнями – вірне співвідношення між видами мовлення
викладача та учнів безпосередньо у навчальній діяльності. Припустимо, лекційний
матеріал підготовлений у вигляді наукового тексту з усіма особливостями даного стилю
(поширені синтаксичні конструкції, велика кількість термінів). Сприйняття на слух
подібного тексту буде достатньо складним. Такий лекційний матеріал потребує відповідної
стилістичної обробки з урахуванням особливостей усного сприйняття.
Література
1.Рубинштейн
С.Л. Основы общей психологии. – Санкт-Петербург, 2001.
2.Леонтьев
А.А. Язык. Речь. Речевая деятельность.- М., 1998.


Тема
4. Фахова підготовка у вищому навчальному закладі: вступ до спеціальності
1.Умови
ефективного розвитку особистості майбутнього фахівця
2.Формування
професійної свідомості
Становлення
особистості професіонала визначається формуванням складних психічних систем регуляції
діяльності та формуванням особливостей поведінки. Кожна професія впливає на розвиток
схожих рис особистості, її установок, мотиваційної сфери та відповідної системи
цінностей. У своєму розвитку особистість засвоює основні особливості професії, і
ці характеристики починають проявлятися в інших сферах життєдіяльності. Це притаманно
тим особам, що зацікавлені професійною діяльністю, відчувають задоволення від її
освоєння та практичної роботи. Іншими словами, такі фахівці характеризуються високим
рівнем ідентифікації зі своєю професією.
Напрямки
фахової підготовки такі:
—  виявлення зв`язку сфери особистості
із особливостями структури діяльності (знання, уміння, навички);
—  формування розвитку
мотивів, інтересів, особливостей емоційно-вольової сфери, професійно важливих якостей
фахівця у конкретній професійній діяльності протягом її опанування.
Фактори,
що характеризують особливості розвитку особистості професіонала у вищій школі, можна
визначити, спираючись на зміст даних напрямків. До таких факторів належать:
—  формування індивідуально-притаманних
шляхів розв`язання професійних задач;
—  формування професійних
мотивів особистості;
—  формування вірного
співвідношення змістовних професійних мотивів (інтерес до професії, потреба самореалізації)
та адаптивних (престиж професії, розмір заробітку).
Важливою
складовою підготовки у вищій школі є формування професійної свідомості. Багато дослідників
відзначають, що професію не слід плутати із спеціальністю, що закріплюється в кваліфікаційних
документах і визначається через предмет діяльності. Професія – поняття значно ширше.
Професія є діяльність, що має власну мету, власний продукт, свої норми та засоби,
що у своєму результаті детерміновані соціальною функцією і технологією тієї сфери
громадського життя, що дана діяльність обслуговує. Тому формування професійної свідомості
протягом навчання має спиратися на розуміння професії у широкому значенні.
В умовах
вищої школи така стадія професійного самовизначення як професійне навчання, не може
ігнорувати особливості особистості і різні прояви індивідуальності студентів. За
С.Л.Рубінштейном, проблема самосвідомості є насамперед проблема визначення свого
способу життя. У цьому випадку, професійна свідомість – визначення способів професійної
діяльності. Дотепер актуальними залишаються висновки Н.Н.Нечаєва про те, що вузівська
підготовка повинна бути спрямована на системне формування професійної свідомості.
До структурних
компонентів професійної свідомості психологи відносять:
-професійні
знання;
-професійні
цінності;
-програми
професійних дій;
-оперативні
моделі як суб`єктів професійної діяльності, так і самого процесу праці як цілісної
системи;
-образ
«Я» самого суб`єкта праці.
Наявність
знань сама по собі не визначає успішність професійної діяльності. Набагато важливіше,
щоб суб`єкт діяльності вмів самостійно добувати їх і застосовувати на практиці.
Знання, уміння і навички розглядаються тільки як найважливіший засіб розвитку особистості
фахівця, а не як мета навчального процесу.
На етапі
навчання, професійної адаптації формується також індивідуальний стиль діяльності
майбутнього фахівця, що базується на його індивідуально-психологічних характеристиках.
Ефективний
розвиток особистості та формування професійної свідомості сприяють тому, що включення
вчорашнього студента у систему виробничих та соціальних відносин проходить без розчарувань,
криз та конфліктів.
Література
1. 
Тадіян С.В. Проблеми формування професійної свідомості фахівця ДПО
в умовах ВНЗ. // Формування та розвиток особистості в умовах вищих навчальних закладів
МНС України. Матеріали Першої міжвузівської науково-практичної конференції 19 грудня
2003року. – Харків – 2003.
Тема
5.Соціально-культурна інфраструктура університету. Бібліотека вузу
1.Особливості
соціально-культурної інфраструктури вузу
2.Бібліотека
як складова соціально-культурної інфраструктури вузу
Соціально-культурна
інфраструктура університету, як правило, досить розвинена. До неї належать: профспілковий
комітет викладачів та співробітників, профспілковий комітет студентів, студентський
клуб, спортивний зал або спортивний комплекс, музей вищого навчального закладу,
бібліотека, кафе, їдальня.
Профспілкові
комітети як викладачів, так і студентів, вирішують соціальні проблеми, надають у
разі необхідності відповідну допомогу, стоять на захисті прав тих, хто працює та
навчається.
Тим, хто
працює, продає свою робочу силу, уміння, професійні здібності, необхідний захист
його законних прав. Міжнародна Декларація прав людини в ст.23 проголосила, що «профспілки
потрібні людині для захисту її інтересів».
Механізм
захисту інтересів людини праці визначається колективним договором, ініціатором укладання
якого завжди виступає профспілка і на підставі якого здійснюється регулювання й
узгодження соціально-економічних, виробничих і трудових відносин. Питання підвищення
заробітної плати і недопущення боргів по ній; посадові оклади, доплати, надбавки,
премії, компенсаційні виплати, матеріальна допомога; тривалість, черговість і перенос
відпусток, додаткові відпустки, ведення трудових книжок, звільнення з ініціативи
роботодавця тощо. Крім того, до компетенції профспілки входить атестація робочих
місць і компенсація за несприятливі умови праці; медичні огляди, забезпеченість
спецодягом і молоком, засобами індивідуального захисту; праця в умовах, що відповідають
охороні праці; попередження порушень і контроль за виконанням законодавства про
працю і про охорону праці; контроль за виконанням колективного договору. Усе це
прерогатива профспілок, права яких закріплені законодавством.
У сучасних
умовах тільки через профспілки можна одержати реальну можливість захистити свої
законні права і інтереси.
Законом
України «Про професійні спілки, їхні права і гарантії діяльності» профспілкам
надані широкі права, і, реалізуючи ці права, вони можуть стати могутньою організацією,
що забезпечує розвиток демократії в країні і становлення соціальної правової держави.
Студентський
клуб керує роботою щодо проведення святкових вечорів, зустрічей із творчими колективами
та цікавими людьми, концерти. У клубі, як правило, є гуртки художньої самодіяльності,
творчі колективи, де студенти можуть повністю розкрити свої здібності та таланти.
Із лав самодіяльних колективів часто виходить багато студентів, які після закінчення
вищого навчального закладу продовжують займатися артистичною діяльність на професійній
сцені.
Студентський
клуб є центром виховної роботи, організації дозвілля студентів. Діяльність клубу
сприяє всебічному формуванню культурного розвитку молоді, розкриттю талантів у лавах
студентства.
Спортивне
життя вищих навчальних закладів є частиною їх соціального життя, фізичної культури
і головною складовою частиною виховного педагогічного процесу. Фізична культура
спрямована на зміцненні здоров`я студентства та співробітників, підвищення їх морально-вольових
та інтелектуальних здібностей, сприяє гармонійному формуванню особистості, а також
є одним із найважливіших чинників підвищення соціальної, професійної і трудової
активності. Спорт є головною частиною фізичної культури, і його соціальна цінність
визначається діючим стимулюючим впливом на поширення елементів фізичної культури
серед різних шарів вищого навчального закладу. Спортивне життя навчального закладу
спрямоване на виховання, самовизначення та самовдосконалення студентства та співробітників,
підвищення рівня їх професійної працездатності.
Керується
спортивне життя вузу ректором, профспілковими організаціями, кафедрою фізичного
виховання та спорту і спортивними клубами вузу. Система спортивного життя розглядається
як один із головних видів педагогічно-виховної, позанавчальної та самостійної роботи
студентства і співробітників. Структура та складові системи спортивного життя постійно
вдосконалюються, мають різнопланові зовнішні зв`язки, у тому числі й міжнародні. Головні складові
структури системи спортивного життя:
— 
організаційна;
— 
науково-методична;
— 
кадрова;
— 
медична;
— 
матеріально-технічна;
— 
фінансова.
Завдання
системи спортивного життя вузу можна представити таким чином:
—  зміцнення духовності,
здоров`я студентства та співробітників;
—  постійна реорганізація
фізкультурно-спортивної діяльності із урахуванням постійних змін у сферах громадського
життя;
—  сприяння духовно-вольовому,
фізичному і діловому розвитку студентства і співробітників академії;
—  виховання у студентів
і співробітників позитивних мотивацій і характеристик поведінки, активної соціальної
орієнтації на здоровий спосіб життя.
Музей
або музейний комплекс є невід`ємною частиною життя вищого навчального закладу. Експонати музею,
як правило, відбивають історію вузу, знайомлять відвідувачів з тими видатними викладачами,
вихователями, науковцями, хто свого часу працював у стінах вузу та зробив свій вагомий
внесок в його історію. Головну частину фондів складають матеріали з історії вузу,
що розкривають діяльність, традиції, динаміку розвитку, його наукову та культурну
спадщину, сьогодення.
Архівні
фонди музею активно використовуються в навчальному процесі. Вони викликають інтерес
істориків та краєзнавців.
Музей
здійснює також освітні програми. Тут проходять зустрічі з відомими мистецтвознавцями,
краєзнавцями, різноманітні тематичні і художні виставки, камерні музичні і поетичні
вечори, зустрічі з цікавими людьми.
Робота
працівників музею має високе призначення – збереження для майбутніх поколінь історичної
і культурної спадщини вузу. Розуміння історії, традицій, мистецтва змінює на краще
якість життя людини, дає привід для міркувань. Адже це дуже важливо – розуміти світ,
в якому живеш.
Бібліотека
вищого навчального закладу забезпечує студентів, науково-педагогічних працівників
та співробітників необхідною навчальною, науковою, методичною та художньою літературою.
Структура
бібліотеки складається із декількох відділів:
— комплектування;
— книгозберігання;
— довідково-бібліографічний;
— сучасних
бібліотечних технологій;
— обслуговування
читачів.
У бібліотеці,
як правило, працюють декілька читальних залів, абонементи навчальної, наукової та
художньої літератури, комп`ютерний клас та бібліотечні пункти у гуртожитках.
Бібліотечний
фонд багатогалузевий, він містить літературу українською, російською, англійською
та іншими мовами. Крім того, обов`язково представлено різного типу довідкову літературу,
різні види словників.
Довідково-бібліографічний
апарат складається з каталогів та систематичних і тематичних картотек.
Кожного
року бібліотека передплачує періодичні видання.
Бібліотека
гнучко реагує на потреби навчального процесу, фонди її постійно оновлюються.
Бібліотека
– центр виховної роботи. Робота проводиться в тісному контакті з педагогічним
колективом, громадськими організаціями вузу. Це усні журнали, тематичні вечори,
зустрічі з письменниками, артистами, діячами культури.
Співпрацю
вузівської науки і бібліотеки підсилюють Дні інформації та Дні кафедр, що проводяться
з метою ознайомлення науково-педагогічного складу з новими виданнями, підручниками
та посібниками.
Новий
етап розвитку бібліотеки – автоматизація бібліотечних процесів на основі комп`ютерної техніки.
На всіх
пунктах видачі книг читачі обслуговуються за єдиним читацьким квитком, форма якого
встановлена керівництвом бібліотеки та вузу.
Література
1.Основні
засади розвитку вищої освіти України в контексті Болонського процесу. – За ред.
Кременя В.Г. – Тернопіль, 20008.
Тема
6. Студентське самоврядування як невід`ємна складова демократизації
вищої освіти
1.Мета
та завдання студентського самоврядування
2.Структура
студентського самоврядування
Система
студентського самоврядування розроблена відповідно до рішень Уряду та засідань Колегії
міністерства освіти і науки України.
Виходячи
із власної специфіки, вона містить взаємодіючі положення, що регулюють та стимулюють
розвиток студентського самоврядування, спрямованого на поліпшення підготовки спеціалістів,
а також формування в них професійної та гуманітарної культури.
В сучасних
умовах питання студентського самоврядування набувають особливої уваги за таких причин.
По-перше,
відбувається активне утвердження демократичних засад в усіх сферах життєдіяльності
українського суспільства.
По-друге,
інтеграція України у європейське співтовариство та перехід до ринкової економіки
глибоко зачіпають усі складові освітньої галузі, вимагають її демократизації. Згідно
з принципами Болонського процесу, студентство розглядається як партнер у навчальній
діяльності.
По-третє,
студентство в усі часи виступало своєрідним барометром соціально-економічного та
політичного стану суспільства. Молодь є найменш консервативним за своїми ціннісними
орієнтаціями соціальним шаром населення, найбільш чутливо реагує на соціальні зміни.
Саме молоді притаманне негативне ставлення до порушення демократичних норм, законів,
моральних принципів.
Згідно
із ст.38 Закону України «Про вищу освіту,» основними завданнями органів
студентського самоврядування є:
— забезпечення
і захист прав та інтересів студентів, зокрема, стосовно організації навчального
процесу;
— сприяння
навчальній, науковій та творчій діяльності студентів;
— сприяння
створенню відповідних умов для проживання та відпочинку студентів;
— сприяння
діяльності студентських гуртків, товариств, об`єднань, клубів за
інтересами;
— організація
співробітництва зі студентами інших навчальних закладів і молодіжними організаціями;
— сприяння
працевлаштуванню випускників;
— участь
у вирішенні питань міжнародного обміну студентами.
Запровадження
студентського самоврядування у вищих навчальних закладах є конкретною реалізацією
громадських прав студентів, формування в них почуття відповідальності, вміння вирішувати
соціальні, економічні та культурно-освітні проблеми. Водночас студентське самоврядування
є дієвою формою самовиховання.
У новій
редакції Закону України «Про вищу освіту» передбачено норму про обов`язкову участь до 10 представників
органів студентського самоврядування у вчених радах і конференціях трудових колективів
вищих навчальних закладів. Статус і функції
самоврядування
потребують активної участі членів цієї структури на факультетах, в університеті
в цілому, у проведенні деканатами та ректоратами таких основних виховних завдань:
—  формування кадрів
національної інтелігенції;
—  оновлення і забезпечення
інтелектуального генофонду нації;
—  виховання духовної
еліти, закладання культурного потенціалу;
—  гармонійний розвиток
особистості шляхом поглиблення духовних контактів з навколишнім світом, культурою,
мистецтвом;
—  створення об`єктивних та суб`єктивних умов для
вільного розвитку особистості шляхом залучення її до різноманітних видів творчої
діяльності;
—  збагачення естетичного
досвіду студентів шляхом участі їх у відродженні забутих та створенні нових національно-культурних
традицій регіону, міста, університету;
—  становлення чіткої
громадської позиції;
—  формування культури сімейного
життя.
Виконавчий
орган студентського самоврядування може мати різноманітні форми: студентська спілка,
сенат, парламент, старостат, студентська навчальна (наукова) частина, студентський
деканат, рада тощо.
Перш за
все, студентське самоврядування здійснюється на рівні академічної групи, потім факультету,
гуртожитків, вузу. Найвищим органом самоврядування університету, як правило, є збори
або конференція. На них затверджується положення про студентське самоврядування
та вибирається виконавчий орган — рада, встановлюється її структура і термін повноважень,
заслуховується звіт.
Головна
структурна одиниця системи самоврядування – академічна група. Вона обирає свою раду,
голову і делегує представника до ради самоврядування факультету і на загальноуніверситетські
конференції чи збори. Рада факультету формується, як правило, з представників рад
самоврядування академічних груп та гуртожитку і обирає представників до ради самоврядування
університету, ради факультету.
Студентська
рада самоврядування обирає із свого складу голову, заступника, розподіляє обов`язки між членами, котрі очолюють
створені комісії. До них залучаються мешканці гуртожитку. Комісії можуть бути такими:
житлово-побутова, культурно-масової роботи, санітарна, спортивно-масової роботи
та інші.
Література
1. 
Дроздова І.П. Стислий конспект лекцій з курсу «Педагогіка і психологія
вищої освіти.» –Харків: ХНАМГ, 2007.
Методичні
вказівки до практичних занять
1.Головна мета практичних
занять – засвоєння та закріплення найважливіших теоретичних понять курсу.
2.Студент повинен
продемонструвати наявність відповідних теоретичних знать та вміння
використовувати їх на практиці.
3.Підготовка до
практичного заняття передбачає уважне ознайомлення з конспектом лекцій та рекомендованою
літературою.
4.Теми практичних занять
надаються викладачем та повністю співпадають з навчальною робочою програмою.
5.Практичне заняття
проводиться на підставі як теоретичного матеріалу, що відбито у лекційному
курсі, так і містить матеріал, що належить до самостійної навчальної роботи
студента.
6.За бажанням студента на
практичному занятті їм може бути представлено додаткові, більш поглиблені
знання з курсу у вигляді реферату або усного повідомлення.
7. Вивчаючи відповідну
теоретичну тему курсу, слід постійно приділяти увагу практичній спрямованості
теоретичного матеріалу.
8. Відповідаючи на
питання, поставлені викладачем, бажано самостійно наводити практичні приклади,
що відбивають та підтверджують зміст та функцію теоретичних понять, які розглядаються.
9. Обговорюючи будь-яку
теоретичну тему, особливу увагу слід приділяти аналізу різних методологічних та
практичних шляхів її вирішення.
10.Дискусійні та
багатопланові теоретичні проблеми готуються студентом для обговорення на
практичному занятті заздалегідь та виключно під керівництвом викладача.
11. Практичне заняття
передбачає як усне обговорення, так і письмові відповіді на окремі теми курсу,
що залежить від змісту теоретичного матеріалу.
Методичні
вказівки до виконання контрольної роботи
університет
болонський процес освіта
1.Тематика контрольних
робіт надається викладачем та повністю співпадає з навчальною робочою
програмою.
2.Роботу слід виконувати
як самостійне осмислення теоретичного матеріалу.
3.Перед вибором теми
контрольної роботи слід уважно ознайомитись із змістом теоретичного матеріалу в
цілому.
4.Контрольну роботу треба
виконувати самостійно.
5.На поставлені питання
відповідати конкретно.
6.У роботі вказувати
відповідні джерела інформації.
7.Відповіді на питання
передбачають наведення прикладів.
8.На поставлені питання
відповідати стисло, уникаючи зайвої та несуттєвої інформації.
9.Робота оформлюється у
зошиті у письмовому вигляді.
10.Обсяг роботи – дві
сторінки на одне питання.
11. Після відповіді на
кожне питання вказати використану літературу.
12. Контрольна робота
перевіряється викладачем до екзамену або заліку.
13. Контрольна робота має
бути підготовлена у термін, визначений викладачем.
14. Студент, що виконав
роботу на «задовільно» та вищу оцінку, допускається до заліку або екзамену.
15. Якщо контрольну
роботу не виконано, студент до заліку не допускається.
16. Залежно від рівня
виконаної контрольної роботи, викладач може винести деякі її питання для
обговорення на залік або екзамен.
17. Роботу слід
оформлювати охайно, писати чітко.
Методичні
вказівки до самостійної роботи студентів
Самостійна
робота – найважливіша складова частина навчальної роботи студентів, що виконується
під керівництвом викладача.
Тематика
та зміст самостійної роботи позначено у навчальній робочій програмі. Викладач знайомить
студентів із тематикою та змістом самостійної роботи. Питання за кожною темою, що
виносяться на самостійне вивчення, питання для самоконтролю та рекомендована література
також надаються викладачем.
Загальні
рекомендації до організації самостійної роботи:
1.Уважно ознайомитись із
розгорнутим змістом дисципліни, використовуючи конспект лекцій та відповідні
підручники.
2.Знайти на визначити
місце зазначених для самостійної роботи тем у загальній структурі курсу.
3.Уважно прочитати питання
за кожною темою та знайти відповіді на них у рекомендованій літературі.
4.Законспектувати
найважливіші теоретичні положення кожної теми.
5.У ході опрацьовування
теоретичного матеріалу визначити незрозумілі теоретичні виклади з метою
подальшої консультації з викладачем.
6. Виконуючи самостійну
роботу, завести та постійно поповнювати словник нових термінів.
7. Найбільш складні
теоретичні положення рекомендується зазначити у окремому конспекті з метою їх
засвоєння та подальшої рекомендації з викладачем.
10.Вивчаючи матеріал,
чітко відокремлювати його теоретичну та практичну частини.
11.Кожне питання
теоретичної частини співвіднести із змістом курсу в цілому, проаналізувати його
значення.
10. Визначити ключові
положення у кожному питанні за відповідною темою.
11. Скласти тезисний план
кожного питання та зіставити такі плани із загальною структурою теми в цілому.
12. Уважно повторити нові
терміни кожного питання, дати їм визначення.
13. За вибором студента,
окремі теоретичні теми або питання можна оформити у вигляді реферату.
14. У рефераті слід
вказати тему, питання, що розглядаються, літературу, що було використано.
15. Багатопланові
теоретичні питання висвітлювати, спираючись на різні джерела їх тлумачення, або
глибоко проаналізувати один, найбільш обґрунтований з точки зору студента,
підхід.
16. Якщо матеріал, що
самостійно вивчається, містить практичну частину, то вона має бути опрацьована
окремо.
17. Практичні питання
кожної теоретичної теми винести у окремий конспект.
18. Кожне практичне
питання уважно проаналізувати та зіставити зі змістом його теоретичного
підґрунтя.
19. Найбільш складні
практичні питання можна відбити, оформивши їх у вигляді графіку або таблиці.
20. Практична частина
кожної теми має бути проілюстрована відповідними прикладами.
21. Опрацьовуючи
практичний матеріал, постійно звертати увагу на його значущість та перспективи
подальшого втілення у життя.
22. Наприкінці роботи
уважно зіставити теоретичну та практичну частини кожної теми.
23. Винести окремим
списком питання, що викликали труднощі або нерозуміння, з метою подальшої
консультації з викладачем.
24. Самостійну роботу
виконувати систематично, за відповідним планом.
25. Представити роботу у
вигляді конспекту або реферату.
Тематика
практичних занять курсу «університетська освіта»
1. 
Зміст та головні тенденції Болонського процесу.
2. 
Індивідуалізація навчання і вища освіта.
3. 
Структура та форми організації процесу навчання.
4. 
Особливості педагогічного спілкування.
Контрольні
завдання до практичних занять
1. 
Проаналізуйте головні тенденції розвитку вищої освіти в Європі.
2. 
Визначте найважливіші історичні етапи Болонського процесу.
3. 
Мета та шляхи розвитку Болонського процесу.
4. 
Доведіть твердження «українська освіта – частина євроінтеграції.»
5. 
Проаналізуйте зміст поняття «індивідуалізація навчання.»
6. 
Назвіть психологічні особливості індивідуальності, визначте їх зв`язок.
7. 
Розкрийте зміст поняття «індивідуальний стиль діяльності.»
8. 
Проаналізуйте твердження А.А.Леонтьєва «індивідуалізація – двобічний
процес.»
9. 
Визначте структуру навчальної діяльності.
10.Проаналізуйте
форми організації процесу навчання.
11.Розкрийте
зміст поняття «педагогічне спілкування.»
12.Доведіть
твердження «викладач –це перш за все професіонал.»


Література
1.Основні засади розвитку
вищої освіти України в контексті Болонського процесу. – За ред. Кременя В.Г.
–Тернопіль, 2004.
2.Основи психології та
педагогіки.- За ред.Степанова О.М., Фіцука Київ, 2003.
3. Педагогічні
технології: теорія та пратика. Навч.-методичний посібник. – За ред. Гриньової
М.В. – Полтава, 2006.
4. Дубровська Д.М. Основи
психології. –Львів, 2001.
Завдання
до контрольних робіт з курсу «університетська освіта»
Варіант
№1
1. 
Болонський процес в Україні
2. 
Поняття гуманізації процесу навчання.
3. 
Структура навчальної діяльності.
Варіант
№2
1. 
Форми навчальної діяльності
2. 
Фактори розвитку особистості професіонала.
3. 
Соціально-культурна структура вузу.
Варіант
№3
1. 
Поняття демократизації процесу навчання.
2. 
Болонський процес. Історія розвитку.
3. 
Фундаментальні дисципліни в структурі вищої освіти.
Варіант
№4
1. 
Особливості індивідуалізації навчання у вузі.
2. 
Вимоги до лекції як форми організації навчального процесу.
3. 
Професія та розвиток особистості майбутнього фахівця.
Варіант
№5
1. 
Поняття інтеграції та інтернаціоналізації вищої школи.
2. 
Роль і місце самостійної роботи в умовах вищої освіти.
3. 
Фактори формування професійної свідомості фахівця.
Варіант
№6
1. 
Мета та зміст Болонського процесу.
2. 
Практичне заняття як одна із поширених форм навчальної діяльності.
3. 
Роль виховання у загальній структурі навчального процесу.


Завдання
до самостійної роботи студентів з курсу «університетська освіта»
1. 
Визначте та опишіть головні тенденції розвитку вищої освіти Європи.
2. 
Розкрийте зміст поняття «Болонський процес.»
3. 
Опишіть історію формування Болонського процесу.
4. 
Доведіть думку: «Українська вища освіта – частина європейської
інтеграції.»
5. 
Проаналізуйте роль фундаментальних наук в системі вищої освіти.
6. 
Проаналізуйте роль індивідуалізації навчання в системі вищої освіти.
7. 
Визначте, що належить до індивідуально-психологічних особливостей людини.
8. 
Визначте головні умови розвитку здібностей тих, хто навчається.
9. 
Доведіть думку: «Навчання – один із головних видів діяльності
людини.»
10.Проаналізуйте
провідні форми організації навчання у вузі.
11.Визначте
види лекційних занять та головні вимоги до лекції.
12.Обгрунтуйте
твердження: «Навчання – двобічний процес.»
13.Як
Ви розумієте професійну свідомість?
14. Опишіть
соціально-культурну інфраструктуру університету.
15.Визначте
зміст поняття «студентське самоврядування.»
Питання
до заліку з курсу «університетська освіта»
1.Головні
тенденції розвитку освіти в європейських країнах.
2. Болонський
процес в Україні.
3. Роль
та місце фундаментальних дисциплін в загальній системі освіти.
4. Індивідуалізація
навчання та шляхи її впровадження.
5. Структура
та форми організації процесу навчання.
6.Навчання
як різновид педагогічного спілкування.
7.Умови
ефективного розвитку особистості майбутнього фахівця.
8.Формування
професійної свідомості.
9.Особливості
соціально-культурної інфраструктури вузу.
10.Бібліотека
як складова соціально-культурної інфраструктури вузу.
Тести
для самоконтролю з курсу «університетська освіта»
1. 
Головна мета Болонського процесу — це:
а) створення
ідентичної систем освіти у різних країнах;
б) сприяння
необхідним європейським вимірам у вищій освіті;
в) формування
єдиного центру керування вищою освітою.
2. 
Фундаменталізація навчання — це:
а) збільшення
кількості дисциплін гуманітарного циклу;
б) збільшення
кількості дисциплін за фахом;
в) збільшення
кількості загальноосвітніх дисциплін.
3. 
Індивідуалізація навчання — це:
а) урахування
індивідуально-психологічних особливостей студентів, змісту дисципліни;
б) індивідуальне
навчання;
в) посилення
індивідуального впливу викладача на студентів.
4. Навчання
у широкому значенні розглядається як:
а) один
із найважливіших видів діяльності людини;
б) засвоєння
відповідної кількості інформації;
в) формування
вмінь та навичок.
5. Провідною
формою організації навчального процесу у вузі є:
а) практичне
заняття;
б) лекція;
в) семінарське
заняття.
1. 
Педагогічне спілкування — це:
а) процес
навчання;
б) процес
виховання;
в) процес
взаємодій між викладачем та студентами.
2. 
До професійної свідомості фахівця належать:
а) професійні
знання та цінності;
б) темп
роботи;
в) індивідуальний
стиль діяльності.
3. 
У загальній соціально-культурній структурі вузу бібліотека розглядається
як :
а) складова
даної структури;
б) повністю
самостійна установа;
в) частково
самостійна установа.
4. 
Мета студентського самоврядування це:
а) забезпечення
та захист прав та інтересів студентів;
б) самостійне
керівництво вузом;
в) організація
дозвілля студентства.
10.Первинна
структурна одиниця системи самоврядування це:
а) деканат;
б) загальні
збори студентства;
в) академічна
група.


Список
літератури
1. 
Закон України «Про освіту.» Відомості Верховної Ради. — 1996.
-№ 21.
2. 
Закон України «Про вищу освіту.» Відомості Верховної Ради.
— 2002.- № 20.
3. 
Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення
функціонування та розвитку освіти в Україні» від 04.07.05 №1013-2005.
4. 
Рубинштейн
С.Л. Основы общей психологии.–Санкт-Петербург, 2001.
5. 
Основні засади розвитку вищої освіти України в контексті Болонського
процесу.- За ред. Кременя В.Г. – Тернопіль, 2004.
6. 
Середа Д.Г. Психологічні аспекти становлення особистості професіонала
конкретних професій.- \ Формування та розвиток особистості в умовах вищих навчальних
закладів МНС України. Матеріали 1 міжвузівської науково-практичної конференції 19
грудня 2003р.- Харків, 2003.
7. Леонтьев А.А. Язык. Речь.
Речевая деятельность. –М., 1998.
8. Тадіян С.В. Проблеми формування
професійної свідомості фахівця ДПО в умовах ВНЗ. Формування та розвиток особистості
в умовах вищих навчальних закладів МНС України. Матеріали 1 міжвузівської науково-практичної
конференції 19 грудня 2003р. – Харків, 2003.
9. Шептуха Н. М. Тенденции развития высшего
образования в зарубежных высокоразвитых странах. – Ученые записки Харьковского
гуманитарного института «Народная украинская академия» – Харків, 1998.
10. Дроздова І.П. Стислий
конспект лекцій з курсу «Педагогіка і психологія вищої освіти.» – Харків:
ХНАМГ, 2007.