РОЗВИТОК
ОСВІТНІХ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У ВИЩІЙ ШКОЛІ
Оксана Бакай
студентка 4 курсу 411-уі групи
Інституту української філології 
Національний педагогічний університет 
					







імені М.П. Драгоманова 
м.
Київ
У статті здійснено аналіз сутності й особливостей розвитку
інноваційних процесів у вищій школі, розглянуто види інновацій, проаналізовано інноваційну
діяльність викладача вищої школи, розкрито сутність поняття «інноваційне
навчання».
Ключові слова: освітні інноваційні процеси, вища школа,
інноваційне навчання. 
Постановка проблеми. Трансформація духовних засад українського суспільства
є суттєвою передумовою вирішення низки завдань, продиктованих стратегією його
оновлення, національного відродження та європейської інтеграції. Дана
стратегія, обумовлена не лише проблемами національно-державного утвердження
України, але й кардинальними змінами в культурі людства на рубежі століть, передбачає
активне використання інноваційного потенціалу постіндустріального суспільства,
що формується. Одним із факторів, який впливає на динаміку цього процесу,
виступає вища школа, статусна позиція і функціональні можливості якої зростають
у постіндустріальному соціальному універсамі [2, с. 9]. 
Сьогодні необхідність розвивати інноваційні процеси у сфері
вищої освіти признається на всіх рівнях системи освіти. Проте розробка і впровадження
інновацій стикаються із значними труднощами. Відсутність матеріальної
зацікавленості в інноваційній діяльності, роз’єднаність вузівських колективів,
відсутність співпраці в інноваційних процесах, консерватизм частини
викладацького складу, їх небажання міняти звичні форми і методи діяльності
гальмують розвиток інноваційних процесів. Вищі навчальні заклади, на наш
погляд, надмірно спеціалізовані і відірвані від процесів, що відбуваються в
матеріальній і духовній сфері, свідченням чого є певна загальна незадоволеність
випускників вищої школи і замовників освітніх послуг якістю професійної
підготовки. Важливою перешкодою на шляху інновацій є недостатня
емоційно-психологічна підготовка викладачів, відсутність матеріальної
зацікавленості, недостатня підготовленість і низька мотивація викладачів до
освоєння освітньої інновації. Вони не завжди усвідомлюються самими викладачами.
Така ситуація виявляється найбільш рельєфно в проектуванні і реалізації
професійно-педагогічної діяльності викладача в умовах розвитку інноваційних
процесів у вищій школі. 
Розгляд основних тенденцій еволюції вищої освіти в Україні
став можливим завдяки фундаментальним дослідженням цього тематичного поля
вітчизняними та зарубіжними фахівцями. Тут перш за все слід назвати роботи В. Андрущенка,
В.Астахової, В. Бакірова, В. Воловича, І. Гавриленка, Г. Зборовського, Г. Климової,
В. Кременя, М. Грін, Л. Карамушки, Б. Мільнера, Д. Надлера, Дж. Стюарта та ін.
[1, с.158]
Метою статті є аналіз сутності й особливостей розвитку інноваційних процесів у вищій
школі, видів інновацій, характеристика інноваційної діяльності викладача вищої
школи.
Інноваційний процес включає три складові, а саме: створення,
освоєння та застосування нововведень. Це діяльнісно-управлінська категорія, яка
констатує, що змінювати, як змінювати, хто має робити зміни, для чого проводити
зміни і як визначити їх оптимальність та ефективність. Можна виділити такі
критерії інновацій: діяльнісний та системний характер, ефективність. Причому
ключовим критерієм є ефективність. Будь-яка інновація покликана забезпечити
ефективність освітнього процесу. Це дає підстави припустити, що інноваційний
освітній процес – це освітній процес, у рамках якого здійснюється мінімально
необхідна сукупність інновацій, яка дає змогу значно підвищити його ефективність
[1, с.159].
У галузі вищої освіти виділяємо такі види інновацій, які є
необхідною умовою для конкурентоспроможності вищих навчальних закладів: інновації
в змісті вищої освіти; інновації в педагогічному процесі; інновації в
організаційних структурах вищої освіти; інновації в діяльності та відносинах
між викладачами і студентами; інновації у сфері освітніх послуг, розвиток
співпраці з соціальними партнерами, замовниками кадрів; інновації в галузі
міжнародного співробітництва вищих навчальних закладів [3, с. 107].
Інноваційна діяльність є діяльністю всіх учасників
інноваційного процесу як єдиної колективної системи отримання, накопичення і
використання нових знань, а також використання нових технологій, заснованих на таких
знаннях. Ефективність інноваційної діяльності більшою мірою залежить від того,
як і яким чином взаємодіють один з одним усі учасники цього процесу. Система
відносин, що виникають в інноваційній освітній діяльності, спрямована на
становлення суб’єктно-суб’єктних відносин між викладачем та студентом. Така
система докорінно змінює відносини «викладач – студент» перетворюючи їх у
партнерів, які відповідають за результати своєї праці [1, с. 160]. 
Інноваційна педагогічна діяльність викладача вищої школи відповідає
структурі педагогічної діяльності. Н.В. Кузьміна виділяє в структурі педагогічної
діяльності такі компоненти: гностичний, проективний, конструктивний,
організаторський, комунікативний.
Відповідно до цих компонентів викладач вищого навчального закладу
має оволодіти такими вміннями: — гностичними: отримувати нові знання з різних джерел, з досліджень власної
діяльності; аналізувати педагогічні ситуації, здійснювати пошукову, евристичну
діяльність; — проективними: здійснювати
перспективне планування; передбачати можливі результати від вирішення системи
педагогічних завдань, проектувати зміст навчального курсу, проектувати власну
педагогічну діяльність, проектувати навчальний процес, різноманітні підходи до технологій
навчання, використовувати інноваційні системи навчання; — конструктивними: відбирати та
структурувати інформацію до щойно розроблених курсів, відбирати форми
організації, методи і засоби навчання, здійснювати контроль за навчальною
діяльністю студентів; — організаторськими:
організовувати групову та індивідуальну роботу студентів з урахуванням усіх
факторів, управляти психічним станом студентів на навчальних заняттях,
діагностувати пізнавальні можливості і результати пізнання, здійснювати
корекцію навчальної діяльності на основі реалізації принципу індивідуалізації; 
— комунікативними: будувати взаємодію, відносини між викладачами і
студентами для ефективної організації виховного процесу і досягнення позитивних
результатів, встановлювати доброзичливі відносини, мотивувати учасників
педагогічного процесу до майбутньої діяльності тощо [3, с. 194 – 195].
Розглядаючи питання розвитку інноваційних освітніх процесів,
активно використовують термін «інноваційне навчання». Йдеться про навчання, яке
ґрунтується на оригінальних методиках розвитку різноманітних форм мислення,
творчих здібностей, високих соціально-адаптаційних можливостей особистості [2,
с. 203]. На наш погляд, для оптимізації розвитку інноваційних процесів
необхідно створити модель інноваційного навчання в руслі гуманізації вищої
освіти з урахуванням компетентнісного підходу.
Велике значення має самоосвіта викладача, здатність до
сприйняття нового. Система підвищення кваліфікації викладачів має будуватися на
основі принципів гнучкості, варіативності, багаторівневості, додатковості, маневреності
професійних освітніх програм.
Необхідно, перш за все, якісно змінювати
психолого-педагогічну підготовку викладача вищої школи, особливо це стосується
молодих викладачів. Викладач має володіти педагогічною культурою, яка дає йому
змогу орієнтуватися у багатомірному просторі міждисциплінарних проблем, уявляти
взаємозв’язок закономірностей пізнання та педагогічної діяльності, адекватно
сприймати зміни у професійній діяльності. ЮНЕСКО розцінює педагогічну
підготовку викладачів як основну умову реалізації вищою школою інноваційних
функцій щодо всіх сфер суспільного життя. Психолого-педагогічна підготовка в
системі професійної діяльності викладача вищої школи є системоутворювальним
фактором розвитку його інноваційного потенціалу.
інноваційний вищій школа
Висновки
Отже, інноваційні процеси розвиваються на різних рівнях системи
вищої освіти і стосуються різних компонентів освітнього процесу. Слід
наголосити на необхідності створення педагогічних умов (наявні умови можуть
сприяти або перешкоджати інноваційному процесу), що забезпечують розвиток
інноваційних освітніх процесів у вищої школі.
Література
1. Алфімов Д.В. Інноваційна освітня система вищої школи:
шляхи відродження // Педагогічні інновації: ідеї, реалії, перспективи: зб.
наук. пр. / Ред. кол. Л.І. Даниленко та ін. – К.: Логос, 2000. – С. 158 – 160. 
2.
Кремень В.Г. Освіта і наука України: шляхи модернізації (Факти, роздуми, перспективи)
/ В.Г. Кремень. – К.: Грамота, 2003. – 216 с.        
3.
Навроцький О.І. Вища школа України в умовах трансформації суспільства.
Монографія. – Х.: Основа, 2000. – 240 c.