Міністерство освіти і науки України
Реферат
з основ бізнесу
«Державне регулювання
підприємницької діяльності»
Львів — 2009
					









Зміст
1. Суть та необхідність державного регулювання
2. Механізм державного регулювання підприємництва
3. Інституціональні засади державної підтримки
підприємництва
4. Фінансові важелі державної підприємницької
політики. Економічні функції податків
5. Фінансово-інвестиційні важелі державного впливу на
розвиток підприємництва
6. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності
7. Державна підтримка розвитку бізнесу в Україні
Висновок
Список використаної літератури


Вивчення законів вільної гри економічних сил
— у чому й полягає найважливіший зміст політичної економії — призвело до визнання
необхідності… регулювання цієї гри суспільною владою.
(Михайло Туган-Барановський)
Людина сьогодні уже не виходить з тих міркувань,
що «найкраще регулює та держава, яка найменше регулює… Конституційні повноваження
центральних і місцевих органів влади почали тлумачитися широко та використовуватися
для «наведення порядку» в економічній системі. (Пол Самуельсон).
1. Суть та необхідність державного регулювання
Про систему ринкових відносин В. Черчілль сказав:
«Вона безперечно має багато вад, проте нічого кращого людство ще не придумало».
Можемо констатувати, що ця теза залишається актуальною і на сьогодні. Що ж тоді
робити з цими численними недоліками, які в економічній літературі визначаються як
«зона недосяжності ринку»? Безперечно, вирішувати ці проблеми повинна
держава, до того ж не порушуючи при цьому базових принципів ринкових відносин.
Для визначення оптимального ступеня державного
втручання у підприємницьку діяльність в умовах ринку, потрібно проаналізувати принципи
господарювання у цій економічній системі, з’ясувати основні переваги та недоліки
цієї діяльності, а також про місце в ній державного регулювання.
У ринковій економіці рішення про виробництво, споживання,
економію, інвестиції, пропозиції робочої сили та фонду вільного часу приймаються
не державою, а окремими підприємствами, кожна юридична особа може у дозволених межах
починати самостійні дії, одночасно відповідаючи за їх позитивні або негативні наслідки.
державне регулювання підприємницький україна
Як дійові особи виступають підприємства, акціонерні
товариства, окремі підприємці, держава. Мета кожної дійової особи ринку — отримати
максимальний прибуток або досягти соціального ефекту, який для власника є ціною
за надання продукції чи послуг та взяттям на себе ризику.
Узгодженість між окремими дійовими особами на окремих
ринках здійснюється у ринковому господарстві децентралізовано, без втручання з боку
держави. Стимулюючим фактором є змагання та конкуренція. Тільки завдяки цьому підприємства
змушені вести постійний пошук найкращих рішень щодо виробництва та реалізації продукції
або надання послуг (пошук нових продуктів, нових технологій, більш низьких витрат,
джерел підвищення якості сервісу), самостійно відповідати за свій фінансовий стан,
запобігати неплатоспроможності, знаходити інвесторів, які можуть реалізовувати їхні
інвестиційні плани. При цьому їм приходять на допомогу розвинені ринки позичкових
капіталів (банки), котрих немає в такій формі у плановій системі. Підприємства,
яким не вдається забезпечити органічної взаємодії з усіма дійовими особами розгалуженої
ринкової інфраструктури на довгий час втрачають ринок.
Проте ринкові господарства все ж не можуть обійтися
без держави. У всіх західних ринкових системах держава виконує в економічному житті
важливу роль. Дискутуються тільки масштаби втручання держави
в економіку. Так, класики економічної теорії (А. Сміт, Д. Рікардо) вважали, що ринкова
економіка повинна розвиватися на основі саморегулювання. Проте криза капіталістичної
економіки 1929-1933 рр. ознаменувала кінець «ери» вільного підприємництва,
показала, що ринкова економіка без втручання держави розвиватися не здатна.
Необхідність державного регулювання ринкової економіки
теоретично обґрунтував англійський економіст Дж.М. Кейнс в книзі «Загальна
теорія зайнятості, процента і грошей» (1946). Дана теорія набула застосування
на практиці в економіці США (в 50-ті роки) і принесла певні позитивні результати
у господарській діяльності. В подальшому теорія державного регулювання Кейнса лягла
в основу економічної політики майже всіх розвинутих капіталістичних країн.
Державне регулювання ринкової економіки — це вплив держави на відтворювальні процеси в економіці за допомогою прямого
інвестування, правових та економічних важелів з метою орієнтації господарських суб’єктів
і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів державної соціально-економічної
політики.
Необхідність державного регулювання ринкового механізму
обумовлюється негативними наслідками, які можуть мати місце та повинні бути попередженими
або обмеженими.
Зокрема ринкові притаманні такі недоліки:
— 
він не сприяє збереженню невідтворюваних природних ресурсів;
не має економічного механізму захисту навколишнього середовища; не може регулювати
використання ресурсів, що належать всьому людству та що мають загальносвітову цінність;
— 
він ігнорує потенційно негативні соціальні наслідки
рішень, що приймаються; не стимулює виробництво товарів та послуг колективного використання
(дороги, комунікації, транспорт та інше);
— 
сприяє виникненню масового безробіття та майнової нерівності
серед непрацездатного населення;
— 
не забезпечує перерозподілу доходів між багатими та
бідними верствами населення, дотримання відповідного рівня добробуту громадян і,
особливо, працевлаштування населення;
— 
не забезпечує фундаментальних досліджень в науці, розвитку
освіти, культури, безкоштовної охорони здоров’я;
— 
не забезпечує виробництва соціально-необхідних товарів
за низькими цінами;
— 
він схильний до нестабільного розвитку з притаманним
йому загостренням соціальної напруженості у суспільстві та розвитком інфляційних
процесів.
У цьому контексті можна виділити основні функції,
які мають здійснюватись державою в умовах ринкових відносин:
* Розробка і впровадження правових основ господарювання
дозволяє визначити правила взаємодії суб`єктів ринку. Закони повинні мати сталий
характер і застосовуватися до всіх без винятку. Правова база передбачає такі заходи,
як гарантування права приватної власності і дотримання контрактів.
* Визначення цілей і пріоритетів макроекономічного
розвитку означає, що держава формулює стратегічні цілі розвитку економіки, визначає
потрібні ресурси, ефективність їх використання, соціальні, економічні та світогосподарські
наслідки цих дій.
* Реалізація соціальних цінностей, яка проявляється
в тому, що держава контролює реалізацію постанов про мінімальну зарплату, виконання
законів про рівне право на працю і соціальне забезпечення, громадські роботи, встановлення
мінімуму та меж монопольних цін.
* Регулювання економічної діяльності спрямоване
на вирівнювання сукупного попиту і сукупної пропозиції. З цією метою використовуються
бюджетно-податкові і грошово-кредитні важелі.
* Захист конкуренції як основного механізму регулювання
ринкової економіки. З цією метою держава розробляє антимонопольне законодавство
і контролює його реалізацію.
* Перерозподіл доходів спрямований на усунення
надмірних відмінностей у рівні доходів, властивих ринковій системі. З цією метою
держава розробляє фінансові програми підтримки, що включають виплату допомог та
пенсій, перерозподіл доходів через систему податків та дотацій, регулювання ринкових
цін тощо.
* Фінансування суспільних благ і послуг, які є
неподільними або неприбутковими: благоустрій населених пунктів, будівництво шляхів,
музеїв, бібліотек, національна оборона та ін.
* Регулювання зовнішньоекономічних відносин і валютного
ринку, для чого здійснюється регулювання платіжного балансу шляхом впливу на зовнішню
торгівлю і вивезення капіталу.
* Стабілізація економіки — важлива функція держави,
яка забезпечує повну зайнятість і стабільний рівень цін. Реалізується за допомогою
проведення відповідної фіскальної і кредитно-грошової політики, спрямованої на боротьбу
з інфляцією і безробіттям.
Держава може виконувати свої функції впливу на
економіку прямо (через фінансування розвитку державного сектора, науки, культури,
освіти, соціального захисту населення) або непрямо (через систему правових та економічних
регуляторів, надаючи їм можливість орієнтувати діяльність господарських суб’єктів
і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів соціально-економічної політики).
За допомогою правових регуляторів держава встановлює «правила гри» на
ринку, а через систему економічних регуляторів-цілеспрямовано «настроює»
ринковий механізм, щоб на його основі стимулювати або стримувати ділову активність
у раціональних рамках.
Про необхідність державного регулювання економіки
говорить весь світовий досвід. Держава через свою особливу роль у суспільстві за
всіх часів тією чи іншою мірою втручалася в економічні процеси. Але спочатку це
втручання було зумовлене її власним виникненням і необхідністю, що випливає з цього
факту, вилучення на свою користь певної частини суспільного продукту для утримання
державної машини: апарату чиновників, державної влади, армії, поліції, судів та
ін. Таке вилучення і перерозподіл вимагали від держави створення відповідного законодавства,
яке б стояло на сторожі державних інтересів і визначало обов’язки усіх членів суспільства.
Зазначені суто утриманські інтереси держави визначали її обмежену, пасивну роль
у регулюванні економіки.
За цих умов активну роль відіграв ринковий механізм.
Ринкова конкуренція, впливаючи на ціни і доходи, автоматично і досить оперативно
пристосовувала розрізнені дії господарських суб’єктів, що постійно змінювалася,
регулювала рівновагу між попитом і пропозицією, забезпечувала макроекономічну стабільність.
Проте в міру розвитку товарного виробництва, його монополізації і ускладнення відтворювальних
процесів стали виразно проявлятися обмеження у регулюючих можливостях ринкового
механізму. В економіці стали виникати істотні вади: тривалі порушення рівноваги
між сукупним попитом і пропозицією, інфляція, безробіття. За зазначених умов виникла
об’єктивна необхідність активізації ролі держави у регулюванні економіки.
Разом з тим слід зазначити, що державне регулювання
економіки не є «чарівною паличкою», яка автоматично усуває недоліки ринкового
механізму. Дуже багато залежить від ступеня, форм і методів втручання держави в
економіку, їх відповідності умовам конкретної країни. Світовий досвід показує, що
у застосуванні державного регулювання ринкової економіки не існує світових стандартів,
а сліпе копіювання чужого досвіду може завдати тільки шкоди.
2. Механізм державного регулювання підприємництва
Паралельно з процесами становлення підприємницького
сектору відбувається формування механізму його державного регулювання. Економічний
зміст державної підтримки полягає в розробці та реалізації системи державних програм
науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого
сприяння розвитку підприємництва.
Державні програми підтримки можуть виконуватись
центральною чи місцевою владою, суспільними (некомерційними) структурами або через
приватні організації, яким для цієї мети надаються державні субсидії.
На жаль, можливість регіоналізації втілення таких
програм у перехідних економіках є досить сумнівною: місцева влада, як правило, не
має потрібного досвіду, негативно ставиться до новонародженого підприємництва, є
корумпованою та надто забюрократизованою. Через це значно доцільніше доручити функції
підтримки підприємництва самому приватному сектору (принаймні в більшій частині).
Проте, така практика є досить поширеною в усьому
світі. За державою залишатиметься формування тих невід’ємних елементів соціально-економічного
простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме:
нормативно-правового (адміністративного) забезпечення;
інституціональних засад розвитку бізнесу;
функціональних (цільових) форм державного регулювання.
Нормативно-правове (адміністративне) забезпечення розвитку підприємництва — формування чинного законодавства України стосовно
підприємницької діяльності та його вдосконалення.
Базою цього забезпечення є законодавчі та інші
нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового,
адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства. Нормативне
регулювання щодо підприємств державного сектору, коли держава як власник основних
засобів виробництва директивно впроваджує певні нормативи і здійснює контроль за
цим процесом. Для підприємств недержавного сектору нормативне регулювання здебільшого
має індикативний характер. Нормативне регулювання полягає в установленні державою
граничних розмірів окремих показників, що характеризують якісний стан підприємств.
Основними видами адміністративного регулювання,
що використовуються нині, є державна реєстрація підприємства, ліцензування, сертифікація
та стандартизація.
Право на здійснення підприємницької діяльності
підприємство набуває лише після акту його державної реєстрації; інакше така діяльність
визнається незаконною. Існують певний порядок і умови реєстрації нового підприємства.
В Україні діє протягом останніх років типова схема
реєстрації новоствореного підприємства.
Ринок не передбачає необмеженої свободи дій підприємницьких
структур. Відповідно до чинного законодавства України деякі види підприємницької
діяльності потребують спеціального ліцензування. До них відносять: здійснення юридичної
практики, страхова, аудиторська діяльність, виготовлення ліків, діяльність, пов’язана
із наданням туристичних послуг та інша.
Під стандартизацією розуміють встановлення й застосування
єдиних правил з метою впорядкування діяльності в певній галузі. Сертифікація та
стандартизація є стратегічними напрямками адміністративного регулювання в рамках
підприємницької політики і. на жаль, створюють найбільше перешкод для підприємців.
Вся робота з стандартизації в Україні регламентується Декретом Кабінету Міністрів
та комплексом стандартів державної системи стандартизації, перші стандарти якого
введені в дію 01.10.93р.
Коли підприємство веде активну зовнішньоекономічну
діяльність, найважливішим елементом виробничого менеджменту взагалі та системи управління
якістю зокрема стає сертифікація продукції Кожний вид товарів, який підприємство
хоче вигідно продати на світовому ринку, мусить бути сертифікованим, тобто мати
документ, що засвідчує високий рівень його якості, відповідність вимогам міжнародних
стандартів ІСО серії 9000. Набутий нашими підприємствами досвід зовнішньої комерційної
діяльності показує, що так звана безсертифікатна продукція оцінюється на світовому
ринку у 3-4 рази дешевше, отже, фактично реалізується за безцінь.
Організаційною основою сертифікації продукованих
підприємствами виробів є мережа державних випробувальних центрів (ДВЦ) для найважливіших
видів продукції виробничо-технічного та культурно-побутового призначення.
Протягом останніх років почали формуватися й міжнародні
системи сертифікації. Координує заходи зі створення таких систем спеціальний комітет
із сертифікації — СЕРТИКО. що діє у складі ІСО. Цим комітетом розроблено:
правила та порядок здійснення сертифікації продукції;
критерії акредитації випробувальних центрів (лабораторій);
умови вступу до міжнародної системи сертифікації
(наявність нормативно-технічної документації, що містить вимоги до сертифікованої
продукції; високий рівень метрологічного забезпечення виробництва;
функціонування спеціальної системи нагляду за діяльністю
випробувальних центрів і якістю продукції).
На початку 1993 року Україна стала членом ІСО та
Міжнародної електротехнічної комісії — ІЕС. Це дає їй право нарівні з 90 іншими
країнами світу брати участь у діяльності понад 1000 міжнародних робочих органів
технічних комітетів зі стандартизації та сертифікації й використовувати понад 12000
міжнародних стандартів.
В Україні створено Державний комітет стандартизації
та сертифікації, основним завданням якого є формування ефективно діючої національної
системи сертифікації та стандартизації, яка була б спрямована на захист національного
споживача й товаровиробника від неякісної продукції та пристосована до сучасних
ринкових вимог світового співтовариства, зокрема ЄС.
3. Інституціональні засади державної підтримки
підприємництва
На сучасному етапі розвитку України суттєвим елементом
державної підтримки бізнесу, особливо його нормативно-правового забезпечення, має
стати дерегулювання (адміністративна реформа). Термін «дерегулювання підприємництва»
з’явився в Україні на початку 1998 р. після Указу Президента України «Про усунення
обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності», де вперше роз’яснювалося
це поняття.
Дерегулювання підприємництва — це сукупність заходів,
спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність,
усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод для
її розвитку, а саме: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб’єктів
підприємництва; скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають
ліцензуванню та патентуванню, потребують одержання сертифікатів та будь-яких інших
дозволів на здійснення підприємництва; обмеження кількості перевірок та права контролю
за діяльністю суб’єктів підприємництва для зменшення тиску контролюючих органів;
спрощення процедури митного оформлення вантажів у процесі здійснення експортно-імпортних
операцій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання
підприємництва.
Організаційна структура державної підтримки підприємництва
перебуває поки що в стадії формування.
Також в Україні створено значну кількість громадських
організацій, які мають на меті сприяння підприємництву: Спілка кооперативів та підприємців
(1989 p.). Федерація профспілок працівників кооперації та інших форм підприємництва
України (1990 p.). Спілка малих підприємств України та Спілка орендарів та підприємців
України (1990 p.). Українська Спілка промисловців та підприємців (1992 p.). Асоціація
сприяння розвитку приватного підприємництва в Україні «Єдність» (1994
р.): регіональні асоціації підприємців у Придніпров’ї, на Тернопільщині, у Вінницькій
та Львівській областях. Гільдія підприємців Києва. Міжнародна спілка українських
підприємців. Міжрегіональний форум підприємців (1996-1997 pp.). Інноваційна палата
України (2000 р.) та ін.
Організація ефективної підтримки підприємництва
обов«язково потребує формування розвинутої інфраструктури, що є невід»ємним компонентом
ринкових відносин і створює сприятливі умови для розвитку бізнесу, у тому числі
й малого.
В Україні інфраструктурі ринку ще й досі властиві
хаотичність, нерівномірний розвиток, неналагодженість взаємозв’язків між різними
її учасниками, а тому її функціонування як єдиного цілого поки що є проблематичним.
Фактично її формування теж тільки-но розпочалося. У цьому процесі беруть участь
і держава, і ділові кола, а також міжнародні фінансові організації. Інфраструктура
ринку — це сукупність державних, приватних та громадських інститутів (організацій,
установ та об«єднань), які обслуговують інтереси суб»єктів підприємницької діяльності,
забезпечують їхню господарську діяльність та сприяють підвищенню її ефективності.
До складу інфраструктури ринку входять:
Фінансово-кредитна інфраструктура (банки, фондові
та валютні біржі, інвестиційні фонди та компанії, кредитні, страхові й гарантійні
установи, кредитні спілки, фонди громадських об’єднань)
Організаційно-технічна інфраструктура (товарні
біржі, торгові доми, лізингові компанії, асоціації підприємств, транспортні комунікації).
Деякі організаційні форми виконують функції загальної координації ринкових зв’язків
(асоціації, торгові палати), інші — є спеціальними державними органами (служби контролю
за стандартами та цінами, податкові інспекції тощо).
Інформаційно-аналітична інфраструктура (інформаційні,
консультативні, юридичні фірми, бізнес-центри і бізнес-інкубатори. аудиторські організації)
Інформаційне і кадрове, науково-методичне забезпечення
підприємництва (мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, які в майбутньому
інтегруються в єдину інформаційну систему.
Державна підтримка підприємництва крім нормативно-законодавчого
та інституціонального сприяння використовує також і функціональні (цільові) форми
та методи, які умовно можна розділити на такі складові:
— 
матеріально-технічна підтримка;
— 
науково-технічна (інноваційна) підтримка;
— 
фінансово-інвестиційна підтримка;
— 
податкове регулювання та сприяння самофінансуванню бізнесу;
— 
зовнішньоекономічне регулювання та захист національних
підприємств;
— 
екологічне регулювання бізнесу.
Конкурентна (антимонопольна) політика держави спрямована на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення.
Основою конкурентної політики держави є антимонопольне законодавство, представлене
Законами України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної
конкуренції у підприємницькій діяльності« (1992 р.), »Про Антимонопольний
комітет України« (1993 р.), »Про захист від недобросовісної конкуренції»
(1996р.), та інші нормативно-правові акти.
Визначальною ознакою підприємця-монополіста є його
монопольне, тобто домінуюче становище, яке забезпечує йому можливість одноосібне
або разом з іншими монополістами обмежувати конкуренцію на певному сегменті ринку.
Момент, коли виникає монопольне становище підприємців
на ринку всіх видів товарів (послуг) у межах певної території, визначає Антимонопольний
комітет. За такий показник беруть перевищення частки товару підприємця на певному
ринку (понад 35 %). Підприємство, що має монопольне становище на ринку, називається
монопольним утворенням, а його діяльність — монопольною діяльністю. Ринок у визначених
територіальних і товарних межах, на якому діє хоча б одне монопольне утворення або
існує бар«єр для вступу інших суб»єктів господарювання на нього, вважається монополізованим
ринком.
Суб’єктами антимонопольної політики в Україні є
державні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції.
Ними є: Верховна Рада, Президент України, Кабінет Міністрів, Антимонопольний комітет,
Фонд державного майна України; центральні та місцеві органи державної виконавчої
влади; керівництво й трудові колективи підприємств і покупці.
Для реалізації конкурентної політики, контролю
за використанням антимонопольного законодавства утворено Антимонопольний комітет
України та його територіальні управління в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
До засобів антимонопольного регулювання належать:
обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів,
запровадження граничних нормативів рентабельності;
декларування зміни цін;
установлення стандартів і показників якості для
товарів і послуг;
квотування обсягів виробництва товарів (послуг);
використання державних замовлень;
розподіл ринків;
тарифне регулювання імпорту та експорту товарів
та ін.
Інститут банкрутства є невід’ємною складовою державної підприємницької політики та інструментом
цивільно-правової відповідальності за неефективну організацію роботи підприємницьких
структур. В Україні нормативно-правове регулювання процесу банкрутства ґрунтується
на Законах України «Про банкрутство», «Про банки і банківську діяльність»,
«Про аудиторську діяльність», а також на Арбітражному процесуальному кодексі
України. Суб’єктом банкрутства можуть стати підприємницькі структури або державні
підприємства, що неспроможні своєчасно виконати свої зобов’язання перед кредиторами
або перед бюджетом. Однак неспроможний суб’єкт господарювання на цьому етапі ще
не є банкрутом. Він визнається таким тільки за рішенням арбітражного суду. До прийняття
такого рішення йому надається можливість вийти зі стану неспроможності через процедуру
санації (систему заходів, спрямованих на запобігання банкрутству).
Умовами санації можуть бути: випуск нових акцій
або облігацій для залучення грошового капіталу; збільшення банківських кредитів
і надання урядових субсидій; зменшення процентів за облігаціями, випущеними підприємством,
та відстрочка їх погашення; реструктуризація короткострокової заборгованості в довгострокову;
ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його базі нового; зміна форми
власності підприємства; структурна перебудова виробництва; зміна ринків збуту; зміна
сировинної бази; інші заходи.
4. Фінансові важелі державної підприємницької
політики. Економічні функції податків
Податок встановлюється тільки державою і є тільки
її атрибутом. Встановлення податку в законі держави є формою прояву державного суверенітету.
Індивідуальність податку проявляється у тому, що при його стягненні держава бере
на себе обов’язки надання кожному платнику визначеного еквівалента, який дорівнюватиме
розміру його платежу.
Податки є частиною загальної фінансової системи
як держави в цілому, так і окремих її суб’єктів. Крім того, вони виступають однією
з категорій ринкової економіки.
Податки існують у сфері виробничих відносин, оскільки
є вилученням частини виробленого продукту (в грошовій формі) в дохід держави. Але
податки — це нестійка категорія. Вони постійно змінюються.
Сутність податків, як економічної категорії, проявляється
через ті функції, які вони виконують. Виділяють основні головні функції податків:
фіскальна функція (її сутність полягає в забезпеченні
надходження коштів до державного бюджету. За її допомогою відбувається формування
фінансових ресурсів держави, призначених для покриття витрат, пов’язаних із виконанням
державою своїх функцій — економічних, соціальних, оборонних, охорони здоров’я, екологічних
тощо).
регулююча функція (її сутність полягає в перерозподілі
вартості валового національного продукту між державою та платниками податків. Податки
при цьому утворюють особливі механізми, які забезпечують баланс особистих і загальнодержавних
інтересів).
Ефективність застосування податків залежить від
їх прогресивності, можливості отримання будь-яких пільг і загального зменшення в
межах чинного законодавства. За допомогою податкових пільг держава має змогу регулювати
кон’юнктуру загальнодержавного ринку товарів і послуг. Встановлення податкових пільг
дає можливість підприємству збільшити свої доходи, прибуток, знизити витрати та
ціну виробу, збільшити реалізацію продукції. І навпаки, збільшення розмірів сплачених
податків призводить до підвищення ціни та зменшення обсягів виробництва.
Держава встановлює ставки оподаткування і диференціює
їх відповідно до чинної системи та особливостей розвитку економіки. Диференціація
проводиться залежно від виду підприємства та форми його власності, напряму діяльності,
обсягів виробництва або надання послуг, важливості його для споживачів або держави,
а також від часу діяльності суб’єкта оподаткування тощо.
соціальна функція (її виконання суттєво впливає
на добробут громадян та справедливий розподіл коштів державного бюджету між усіма
верствами населення.
Податки відповідають на запитання «для чого?».
А в цьому разі на перший план виходить запитання «для кого?». Податки
встановлюються для утримання державних структур і для забезпечення виконання ними
функцій управління, оборони, соціальної, економічної та ін. Вони не мають ні елементів
конкретного цільового обміну, ні конкретного призначення. Так. при відрахуванні
коштів па обов’язкове пенсійне страхування платник знає. що. коли він досягне пенсійного
віку, вони підуть на виплату пенсій. Це стосується і обов’язкових платежів на страхування
на випадок безробіття, виплат — в інноваційний фонд та інших відрахувань та платежів.
Коли сплачується податок (наприклад, на прибуток, прибутковий податок з громадян,
податок на додану вартість тощо), то платник не знає, на що будуть витрачені ці
кошти: на освіту, охорону здоров’я, на утримання збройних сил тощо. Ці кошти акумулюються
в державному бюджеті, а потім розподіляються Верховною Радою України при його затвердженні.
Тому податок — це не тільки юридична, а й економічна категорія. При стягненні та
отриманні податку відбувається перерозподіл частини засобів власності усього суспільства.
Отже, податки виступають і як форма перерозподілу національного доходу.
На даний час існує кілька аспектів недосконалості
системи оподаткування в Україні, а саме:
податкова система відзначається нестабільністю.
Це стосується як видів податків, баз оподаткування, податкових ставок, так і методики
обчислення й термінів та порядку їх введення у дію. Закони про податки часто приймають
поспіхом, без належного обґрунтування і розрахунків. Це призводить до внесення змін
і доповнень у щойно прийняті закони, порушує один із головних принципів формування
податкової системи — її стабільність.
податкова система не стимулює суб’єкти господарювання
накопичувати фінансовий капітал та його інвестувати;
значна частина доходів держави, сформованих за
рахунок податків, покривається непрямими податками. По-іншому оподатковується не
лише прибуток або доход, а й витрати суб’єкті господарювання;
податкова система не створює умов для зменшення
товарообмінних (бартерних) операцій;
наявність розбіжностей, сумнівних тлумачень окремих
термінів, положень, визначених у законах і підзаконних актах;
високий рівень оподаткування


5. Фінансово-інвестиційні важелі державного
впливу на розвиток підприємництва
Зміцнення фінансової бази державної підтримки підприємництва
може здійснюватися за рахунок чотирьох головних джерел:
цільових коштів із бюджетів відповідного рівня
(не менше 5% дохідної частини відповідного бюджету);
фінансової діяльності регіональних фондів підтримки
підприємництва, зокрема малого (доходи від надання кредитів, а також доходи від
випуску та розміщення цінних паперів, у тому числі регіональних позик);
пайової участі державних органів фінансової підтримки
підприємництва у фінансуванні регіональних програм та інвестиційних проектів;
іноземної допомоги, яка може здійснюватися у різних
формах.
Основними формами та методами державної фінансово-інвестиційної
підтримки прямого впливу на розвиток підприємництва є:
застосування дотацій, субсидій, субвенцій;
державні й місцеві замовлення;
надання позик і гарантій державними та регіональними
органами;
сприяння розвитку фінансово-промислових груп;
фінансова підтримка загальнодержавних фондів та
регіональних фінансових інститутів.
Фінансова підтримка в різних її формах має надаватися
на засаді селективної структурної і фінансової політики. Перевагу матимуть суб’єкти
господарювання, які працюють у пріоритетних напрямках економіки, зайняті випуском
експортної або імпортозамінної продукції; агропромислові утворення нового типу;
інноваційні підприємства та підприємства, які створюють нові робочі місця.
Особливе місце серед фінансових важелів належить
державному кредитуванню підприємництва, що має цільовий та пільговий характер. Насамперед
державний кредит надається на конкретні цілі, визначені в державних економічних
програмах, і є значно вигіднішим аніж приватні кредити для підприємницьких структур
і за величиною процентної ставки, і за вимогами щодо забезпечення кредитів, і за
термінами та порядком їх повернення. Проте, недоліком характерним для України залишається
те, що фінансове кредитування як і інші форми державної підтримки не є прозорими.
Не завжди, підприємства, що насправді потребують фінансової допомоги, її отримують,
а відбувається фінансування підприємств владних органів структури.
У світовій практиці державного кредитування підприємництва
використовуються такі основні форми позик:
позики, що повертаються у разі успіху і надаються
як допомога на впровадження інновацій;
пільгові позики, коли держава як активний посередник
між підприємством та фінансовою установою бере на себе значну частину виплати процентів,
полегшуючи тим самим для підприємств умови одержання банківських кредитів;
позики, що видаються на створення підприємства
або на започаткування бізнесу, фізичним та юридичним особам, котрі вперше розпочинають
підприємницьку діяльність;
позики цільового спрямування на виконання підприємницьких
проектів;
позики на закупівлю необхідного обладнання та устаткування;
позики лізингового характеру тощо.
Поряд із державним кредитуванням підприємництва
існує ще одна форма його підтримки державою — надання гарантій.
Деякі державні органи стають гарантами приватних
фірм, тобто ручаються за них на певну суму коштів. На цю суму фірми й можуть отримати
кредит у комерційних банків.
Для стимулювання підприємництва в Україні необхідно
внести суттєві зміни в порядок надання державних кредитів та гарантій, розширити
форми кредитування, забезпечити їх доступність використати зарубіжний досвід.
Відтак основними заходами держави у сфері фінансово-кредитної
підтримки мають стати:
надання допомоги підприємцям у формі стартового
капіталу;
лібералізація процедур надання позик;
стимулювання комерційних банків, інших кредитних
установ і організацій щодо фінансування підприємництва;
запровадження системи гарантованих цільових позик
під підприємницькі проекти. Позики можуть видавати місцеві комерційні банки під
гарантію існуючих і створюваних фондів підтримки бізнесу.
Отже, податки і механізм фінансового регулювання
підприємництва відіграють свою певну роль у державному регулюванні підприємницької
діяльності.
6. Державне регулювання зовнішньоекономічної
діяльності
Перехід до ринку потребує формування відкритої
для зовнішнього світу господарської системи. Для досягнення цієї мети необхідні
кардинальні зміни у сфері зовнішньоекономічної діяльності, спрямованої на інтегрування
в світове господарство та розвиток взаємовигідного співробітництва. Монополія держави
на зовнішньоекономічну діяльність ліквідована Нині усі господарюючі суб’єкти можуть
бути учас­никами зовнішньоекономічної діяльності, якщо це передбачається їх статутом
та засновницьким договором.
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємницьких
структур здійснюється на основі положень, викладених у Законі Ук­раїни „Про зовнішньоекономічну
діяльність», є основоположними для всіх суб’єктів бізнесу і повинні враховуватися
при організації цього виду діяльності. Тому суб’єкти господарської діяльності України,
в то­му числі й іноземні, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності керуються
певними принципами:
1. Принцип суверенітету народу України на здійснення
зовнішньо­економічної діяльності:
виняткове право народу України самостійно і незалежно
здійсню­вати зовнішньоекономічну діяльність на території України, керуючись законами
України;
зобов’язання України неухильно виконувати всі угоди
та зобов’я­зання України у сфері міжнародних економічних відносин.
2. Принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва:
право суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності
добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв’язки;
право суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності
здійснювати її у будь-яких формах, не заборонених законами України;
обов’язкове додержання при здійсненні зовнішньоекономічної
ді­яльності порядку, встановленого законами України;
виняткове право власності суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльно­сті на отримані результати цієї діяльності.
3. Принцип юридичної рівноправності та недискримінації:
рівність перед законом усіх суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності, незалежно від форм власності;
заборона будь-яких (крім передбачених цим Законом)
дій держави, результатом яких є обмеження прав та дискримінація суб’єктів зов­нішньоекономічної
діяльності, а також іноземних суб’єктів господар­ської діяльності за формами власності,
місцями розташування та ін­шими ознаками;
недопустиме обмеження діяльності з боку будь-яких
суб’єктів, крім випадків, передбачених цим Законом.
4. Принцип верховенства закону:
регулювання зовнішньоекономічної діяльності тільки
законами України;
заборона використання підзаконних актів та актів
управління місцевих органів, які в будь-якій формі створюються для суб’єктів зовніш­ньоекономічної
діяльності менш сприятливі умови, ніж встановлено законами України.
5. Принцип захисту інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності полягає в тому, що Україна як держава забезпечує захист інтересів усіх
суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за її межами і згідно з нормами міжнародного
права.
6. Принцип еквівалентності обміну полягає в недопустимості
демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємницьких
структур, суб’єктів бізнесу провадиться з метою забезпечення зба­лансованості економіки
та рівноваги внутрішнього ринку; стимулю­вання структурних змін в економіці, в тому
числі зовнішньоекономіч­них зв«язків суб»єктів зовнішньоекономічної діяльності;
створення най­більш сприятливих умов для залучення економіки України у систему світового
поділу праці та її наближення до ринкових структур розви­нених зарубіжних країн.
Воно здійснюється:
державою, в особі її органів, та в межах їх компетенцїї;
недержавними органами управління економікою (товарними,
фондовими, валютними біржами; торговими палатами; асоціаціями; спілками та іншими
організаціями координаційного типу), які діють на основі засновницьких документів;
суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності на основі
відповідних координаційних договорів, які укладаються між ними.
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності відбувається
тільки на основі законів України, актів тарифного та нетарифного регулюван­ня, які
видаються державними органами у межах їх компетенції, еко­номічних заходів оперативного
регулювання (валютно-фінансового, кредитного та ін.), а також рішень недержавних
органів управління економікою та угод між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності
у межах законів та у випадках, якщо вони не суперечать законам.
Іншим державним та недержавним органам забороняється
займа­тися регулюванням зовнішньоекономічної діяльності.
Для регулювання господарської діяльності іноземних
підприємців, суб’єктів бізнесу встановлюються такі правові режими:
національний режим, який означає, що іноземні суб’єкти
господар­ської діяльності мають такі права і обов’язки, як і місцеві підприємці;
режим найбільшого сприяння надається іноземним
суб’єктам під­приємницької діяльності на основі взаємних угод і застосовується у
сфері зовнішньої торгівлі;
спеціальний режим, який застосовується на територіях
спеціаль­них економічних зон, а також митних союзів, до яких входить Україна, та
у випадках встановлення спеціального режиму згідно з міжнарод­ними угодами.
До органів державного регулювання зовнішньоекономічної
діяль­ності в Україні належать: Верховна Рада (вищий орган), Кабінет Міні­стрів,
Національний банк, Міністерство зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі, державне
управління митного контролю (виконавчі органи).
Держава самостійно формує систему та структуру
регулювання зовнішньоекономічної діяльності, яка повинна забезпечити:
захист економічних інтересів держави та законних
інтересів усіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності;
створення однакових можливостей для суб’єктів зовнішньоеконо­мічної
діяльності у розвитку всіх видів бізнесу, незалежно від форм власності, а також
усі напрями використання доходів і вкладання ін­вестицій;
заохочення конкуренції та ліквідацію монополізму
у сфері зовніш­ньоекономічної діяльності.
Держава та її органи не мають права втручатися
у зовнішньоеко­номічну діяльність суб’єктів бізнесу, за винятком випадків, коли
таке втручання здійснюється згідно з чинним законодавством.
7. Державна підтримка розвитку бізнесу
в Україні
Проблема державного регулювання підприємництва
досить гостро стоїть на даному етапі економічного розвитку України. Необхідно визначити
оптимальний ступінь державного втручання у підприємницьку діяльність з тим, щоб
з одного боку забезпечити ефективне функціонування приватного сектора економіки
та отримання ним високих прибутків, а з іншого — створити передумови для збалансованого
росту економіки країні загалом та підвищення рівня добробуту громадян.
Надмірна лібералізація державного контролю на початку
90-х років призвела до доволі негативних наслідків. Основна частина національного
багатства була сконцентрована в руках визначеного кола осіб близьких до державних
структур, при цьому доступ до засобів виробництва решти громадян був закритий. Це
призвело до надмірного збагачення вузького сегменту населення на фоні стагнації
національної економіки та значного погіршення рівня життя населення.
Сучасні економічні реалії, бажання України інтегруватися
у світову економічну та політичну спільноту потребують переосмислення основних принципів
ведення бізнесу і ролі держави у цьому процесі.
Не зайвим буде і використати досвід різних країн
світу, які домоглися певних успіхів у цьому питанні, таких як США, Японія, країни
ЄЕС, Китай та ін. До того ж застосовувати його до нашої економічної системи необхідно
з врахуванням національних особливостей України.
Регуляторне навантаження на український бізнес
залишається величезним. І це особливо небажано у період кризи. Адже малі та середні
підприємства разом з приватними підприємцями є найбільш вразливими до впливу економічних
негараздів та недосконалого регулювання. Тож якщо країна хоче допомогти бізнесу
пережити кризу, спрощення умов для ведення бізнесу має стати пріоритетом у державній
політиці.
У дослідженні IFC «Інвестиційний клімат в
Україні: яким його бачить бізнес» 2009 року підрахована загальна вартість дотримання
вимог регуляторних процедур для бізнесу України. Так, проходження перевірок, отримання
дозволів та на процедури технічного регулювання (обов’язкова сертифікація та де-факто
обов’язкова стандартизація) коштувала українському бізнесу близько 8,2 млрд грн.
у 2008 році. Цієї суми достатньо, щоб оплатити роботу 275 тисяч працівників протягом
року.
Дані дослідження свідчать, що з 2006 року (часу
попереднього дослідження) не відбулося кардинальних зрушень у кожному з розглянутих
інструментів державного регулювання — дозвільній системі, системі державного контролю
та системі технічного регулювання.
Бізнес в Україні сьогодні потребує допомоги і підтримки,
щоб стати провідним сектором економіки.


Висновок
Державне регулювання підприємництва є напрямом
державної політики, спрямованим на вдосконалення правового регулювання господарських
відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими
органами державної влади та суб’єктами господарювання, недопущення прийняття економічно
недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність
суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності,
що здійснюється в межах, у порядку та способом, що встановлюються Конституцією та
законами України. Державні органи на різних рівнях впливають на підприємницьку діяльність,
тому результати її здійснення залежать від держави.
Основними принципами державної політики є створення
сприятливих умов для розвитку підприємництва, зокрема забезпечення системності та
комплексності механізмів державного регулювання розвитку підприємництва, цілеспрямованості
та адресності підтримки суб’єктів підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації
ресурсів для їхньої реалізації, рівноправного доступу суб’єктів підприємництва усіх
форм власності до фінансових, матеріальних, природних, інформаційних та інших ресурсів.
Органи державного управління будують свої відносини
з підприємцями, використовуючи податкову та фінансово-кредитну політику (включаючи
встановлення ставок податків і процентів по державних кредитах, податкових пільг,
цін і правил ціноутворення, цільових дотацій, валютного курсу, розмірів економічних
санкцій); державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні,
екологічні та інші норми і нормативи; науково-технічні, економічні та соціальні
республіканські регіональні програми; договори на виконання робіт і поставок для
державних потреб.
Втручання державних органів у господарську діяльність
підприємців не допускається, якщо вона не зачіпає передбачених законодавством України
прав державних органів щодо здійснення контролю за діяльністю підприємців. Не допускається
прийняття державними органами актів, які визначають привілейоване становище суб’єктів
підприємницької діяльності однією з форм власності щодо суб’єктів підприємницької
діяльності інших форм власності.
Державне регулювання підприємницької діяльності
поділяється на пряме та непряме. Під прямим регулюванням розуміється безпосередній
вплив держави на суб’єктів господарювання шляхом дачі розпоряджень, встановлення
квот, тарифів, які і необхідними для виконання. Під непрямим регулюванням варто
розуміти вплив на об’єкт керування через створення певної ситуації, у результаті
чого буде досягнуте таке положення керованого, котре необхідно для держави. Як непряме
регулювання можна навести приклад надання дотацій якому-небудь підприємству або
галузі.
Основні засоби, які використовує держава для регулювання
підприємницької діяльності, є: державна реєстрація; ліцензування, патентування,
квотування; сертифікація та стандартизація; регулювання цін і тарифів; податкове
регулювання (надання податкових пільг); надання дотацій, компенсацій; застосування
нормативів та лімітів; матеріально-технічна підтримка підприємців: інформаційне,
кадрове та науково — методичне забезпечення підприємців.
Базою нормативно-правового забезпечення є законодавчі
та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового,
податкового, адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства,
основним з яких Господарський Кодекс України. Центральним органом, який забезпечує
формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку та підтримки підприємництва,
є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Головне
завдання цього органу — формування підприємницької політики, а передовсім — узагальнення
практики застосування законодавства з питань підприємницької діяльності, опрацювання
пропозицій, спрямованих на вдосконалення його. Крім того, комітет сприяє розвиткові
малого підприємництва, системи консультативної та інформаційної підтримки його і
готує пропозиції щодо впровадження та вдосконалення механізмів фінансово-кредитної
підтримки підприємництва та його зовнішньоекономічної діяльності, координує систему
підготовки та перепідготовки кадрів тощо. В Україні створено значну кількість громадських
організацій, які мають на меті сприяння підприємництву.
Держава і підприємництво вступають у відносини,
в яких кожна зі сторін має значний вплив. Держава має потребу в підприємництві,
оскільки ринкова система забезпечує її матеріальними ресурсами, послугами і товарами,
фінансовою підтримкою державних програм і т.п.
У свою чергу, підприємництво має потребу в державі,
оскільки йому необхідне законодавство, що регламентує правила економічної діяльності,
її безпеки, захисту і стабільності, а також функціонування монетарної системи, стабільної
економічної і соціальної інфраструктури. Підприємництво покладається на конституційний
захист і державну підтримку підприємництва як основного інституту суспільства, що
забезпечує одержання прибутку, зайнятість населення і підвищення його життєвого
рівня.


Список використаної літератури
1. 
Григорук А.А., Палюх М.С.,. Литвин Л.М., Літвінова
Т.Д. «Основи економічної теорії».
2. 
Дідківська Л.І. Головко Л.С. Опорний конспект лекцій
з курсу «Державне регулювання економіки». — К.: КДТЕУ. 2000.
3. 
Павлішенко І.Б., Босик О.В. — Львівська КА «Державне
регулювання підприємства в Україні. Напрямки та результати»: Науковий вісник,
2007, вип.17.1
4. 
Чистов C.M., Никифоров А.Є., Куценко Т.Ф. та ін.
«Державне регулювання економіки»: Навч. посібник / — К.: КНЕУ. 2000.
— 316 с.
5. 
www.vlasnasprava. info