Зміст
1. Характеристика економічних поглядів
моїстів
2. Розкрити сутність аналізу товару і
грошей в «капіталі» К. Маркса
3. Назвати особливості української
економічної думки 60-х років ХХ ст.
4. Теорія суперіндустріалізації О.
Тофлера
					







Використана література


1. Характеристика економічних поглядів моїстів
З критикою конфуціанства виступили Мо Цзи і його прихильники
(моїсти). Вони проповідували природну рівність людей, заперечували становість і
привілеї знаті. Моїсти обґрунтували необхідність підтримки розвитку
виробництва для задоволення потреб усього населення, всезагальну участь людей у
фізичній праці, розвиток вільної ініціативи дрібних виробників. Розглянемо
погляди Конфуція, проти яких виступали моїсти. Центральною постаттю
старокитайської економічної суспільної і філософської думки є Конфуцій.
У його господарських поглядах привертає увагу обґрунтування необхідності
державного захисту благополуччя родової знаті всіх «вищестоящих».
Важливо також відзначити, що, на думку цього мислителя, праця примножує
багатство народу і того, хто ним володіє. Конфуцій вважає природно виправданим
існування різних форм власності: великої спільноти (колективної власності
селянських общин), особистого володіння родової аристократії і неродовитих
рабовласників. Пов’язуючи всі існуючі протиріччя в імперії з особистою
власністю, він все ж таки надає їй перевагу.
Держава, на думку Конфуція, повністю копіює сім’ю: керівник — це
«батько народу», підлеглі — «його діти». Він виховує їх,
піклується про те, щоб у них були одяг і їжа. В «сім’ї» в результаті
вільних «дій» керівника більш рівномірний розподіл багатства, збалансованість
доходів і витрат завдяки «власній» поміркованості.
Конфуцій твердить, що багатство правителя залежить від багатства народу.
За Конфуцієм, суспільство розподілено на стани Богом і природою, але при
цьому він закликає до морального удосконалення, до осягнення природних правил
про повагу до старших і про синівську шанобливість і дружбу між братами.
Таким чином, відповідно до вчення Конфуція, «у народу буде
достаток», якщо уміло господарювати при регламентованих патріархальних
відносинах. Порядок, достаток залежать від багатьох факторів, але особливу
увагу серед них Конфуцій приділяє «мистецтву керувати народом».
«Керувати — це діяти правильно. Якщо зумієш правильно керувати, то хто ж
посміє вчинити неправильно?» Вчення Конфуція націлене на забезпечення
стабільності нового рабовласницького ладу, зміцнення авторитету держави, широке
використання з цією метою традиційних форм і обрядів. Він закликав до зміцнення
влади верховного керівника Китаю.
Конфуціанство знайшло свій розвиток у поглядах Мен Цзи,
який пов’язав соціальну нерівність з «небесною волею», виправдовував
протилежність між розумовою і фізичною працею. Разом з тим, Мен Цзи був проти
посилення рабовласницького гніту, закликав до відновлення общинного
землекористування, виступав на захист общини, економічних інтересів селян. Протиріччя,
характерні для соціально-економічної концепції конфуціанства, значно
ускладнилися у поглядах Мен Цзи.
2. Розкрити сутність аналізу
товару і грошей в «капіталі» К. Маркса
Марксизм
виник у 40-х рр. XIX ст. як напрям класичної політекономії, що претендував на
вдосконалення методу теоретичних і, досліджень і створення нової соціальної
картини світу.
Засновники марксизму Карл Маркс та Фрідріх Енгельс були сучасниками і
свідками утвердження капіталістичних відносин, отже формування марксистського
економічного вчення відбувалося тоді, коли поступальний розвиток капіталізму
зазнав перших глибоких криз. Цей процес супроводжувався загостренням суспільних
суперечностей, проявом яких були заворушення, повстання, соціальні потрясіння.
Так, 1825 р. у Англії став початком пори криз, банкрутств та збільшенням
безробіття на тлі бурхливого росту промисловості. Робітничий клас, що повністю
залежав від успішного розвитку капіталістичного виробництва, бо не мав інших
засобів до існування, крім праці, чутливо реагував на погіршання свого
становища. Почалось формування профспілок, які розгортають широкомасштабну
боротьбу за економічні інтереси робітничого класу.
Чому в
теорії класів К. Маркса мова йде про два класи, які взаємодіють в історичній
драмі капіталізму? Згідно з Марксом, судячи з останнього розділу третього тому
«Капіталу», який називається «Класи», хоч «наймані
робітники, капіталісти, землевласники утворюють три великі класи сучасного
суспільства, яке грунтується на капіталістичному способі виробництва», і
їхні доходи — заробітна плата, прибуток, рента — є «триєдиною формулою,
яка охоплює всі таємниці суспільного процесу виробництва», та все ж таки
ознакам основних класів відповідають два, а не три класи. Справа в тому, що з розвитком
капіталізму, вважає автор «Капіталу», значення ренти як джерела
доходу через зростаючу індустріалізацію всієї економіки буде зменшуватись, тому
залишається два великі джерела доходів — прибуток і заробітна плата і два
великі класи — пролетарій, що являє собою робочу силу, і капіталіст, який
привласнює додаткову вартість. До того ж останній у К. Маркса, як і у А. Сміта
та Д. Рікардо, є одночасно організатором праці, керівником технічного прогресу
і власником .засобів виробництва, тобто поєднує у собі і функції капіталіста, і
функції підприємця. Нарешті, з позицій К. Маркса, не кожна суспільна група може
характеризуватися як клас. Якщо у представників якої-небудь групи людей, як,
наприклад, у «парцельних селян», про яких писав він ще у 1852 р. у
роботі «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», » існує лише
місцевий зв’язок, оскільки тотожність їх інтересів не створює між ними ніякої
спільності, ніякого національного зв’язку, ніякої політичної організації,— вони
не утворюють класу».
На протиріччях капіталізму, а також і ринкових економічних відносин К.
Маркс акцентує увагу і в теорії капіталу. Вже у визначенні категорії
«капітал», й сутність характеризує як «засіб експлуатації»
робітника і встановлення влади над робочою силою. Не погоджуючись з цим, Й. Шумпетер
водночас відмічав, що у К. Маркса «основна ідея про те, що капітал є по
суті засобом панування над виробництвом, зовсім не збігається з нашими
висновками».
У К. Маркса, однак, є ще два трактування «капіталу». Одне із
них очевидне, коли він пише, що » приєднуючи до їх (товарів) мертвої
предметності живу робочу силу, капіталіст перетворює вартість — минулу,
здійснену, мертву працю в капітал, в самозростаючу вартість, в живе чудовисько,
яке починає «працювати» неначе під впливом захопившої його любовної
пристрасті». Інше трактування очевидне у вказівках автора
«Капіталу» про взаємозв’язок походження додаткової вартості і
самозростання капіталу, зокрема тоді, коли він твердить: «Тільки той
робітник продуктивний, який виробляє для капіталіста додаткову вартість або
слугує самозростанню капіталу».
Елементом нового в теорії капіталу К. Маркса можна назвати введене у
вступі до розділу 23 першого тому «Капіталу» поняття «органічна
будова капіталу», яке являє собою вартісне співвідношення між постійним і
змінним капіталом. Саме через це поняття він переходить потім до ще більш
важливої, на його думку, характеристики — норми експлуатації, яка визначається
як відношення між додатковою вартістю і змінним капіталом. Поділяючи капітал на
постійний і змінний (а не як Сміт— Рікардо — на основний і оборотний), К. Маркс
має на увазі як специфіку руху виділених ним частин капіталу, так і специфіку
впливу кожної з цих частин на масу додаткової вартості у вартості продукту.
Зокрема, про рух капіталу докладно говориться у розділі 8 другого тому «Капіталу»,
де мова йде про оборот капіталу, відповідно до якого постійний капітал
переносить свою цінність на створюваний продукт частинами, а змінний — цілком,
тобто підлягає відшкодуванню після кожного виробничого циклу. Різниця тут у
тім, що постійний капітал, на відміну від змінного, може перетворюватись або в
машини і обладнання, або в необхідну для виробництва сировину і додаткової
вартості не створює.
Безпосередньо з грошовим капіталом пов’язане марксистське розуміння
поняття цієї категорії, виражене схемою руху капіталу: Г — Т — Г + г, де гроші
використовуються для наживи, придбання додаткового капіталу, отримання
прибутку. К. Маркс визначає капітал, як самозростаючу вартість, створену
додатковою працею робітників. Він звертає увагу на те, що капітал — це не річ,
а характеристика певних виробничих відносин у рамках буржуазного суспільства.
Незважаючи на те, що К. Маркс у ряді місць «Капіталу» говорить про
постійний, грошовий, товарний капітал, але всі ці форми служать лише зовнішнім
проявом і виразом капіталістичних виробничих відносин. Цим зовнішнім виразом,
за яким нерідко приховується істинна суть економічних відносин, автор
«Капіталу» намагається розкрити справжню причину самозростання
капіталу, яка полягає у створенні додаткової вартості найманим пролетарем.
Судження К. Маркса про вплив структури капіталу на створення додаткової
вартості далеко неоднозначні. Так, у першому томі «Капіталу»
зазначається, що частка додаткової вартості на підприємстві або в галузі
економіки тим більша, чим більша частка змінного капіталу і праці, але тим
менша, чим більша в органічній будові капіталу частка постійного капіталу,
тобто вищий рівень механізації і наповненості підприємства або галузі машинами
й обладнанням. У третьому томі «Капіталу» підкреслюється, що це протиріччя
можна розв’язати, якщо розрізняти поняття норма додаткової вартості і норма
прибутку. Перше зводиться до показника, який розраховується як відношення
додаткової вартості до змінного капіталу. Друге (оскільки мова йде про
«зовнішню форму» додаткової вартості) розглядається як відношення
додаткової вартості до сукупного капіталу, тобто до суми постійного і змінного
капіталу, виражене у відсотках.
При цьому, як вважав К. Маркс, суть історичного феномену розв’язки
полягає в тому, що норма прибутку має тенденцію до зниження не у відповідності
до положення Рікардо—Мілля про підвищення цін на продукти першої необхідності,
яке виникає через демографічні фактори і спадну (в силу «закону»)
родючість землі, а через рух органічної будови капіталу у бік зменшення в
загальному капіталі частини змінного капіталу, зумовленого нагромадженням
капіталу. У свою чергу нагромадження капіталу — це, за Марксом, процес
збільшення в конкурентній боротьбі розмірів фірм і компаній, тобто
«концентрації і централізації» капіталу, який одночасно
супроводжується зростанням «промислової резервної армії» або, іншими
словами, ростом абсолютної величини безробіття і «офіційного
пауперизму». Таку суть нагромадження капіталу К. Маркс назвав
«абсолютним загальним законом капіталістичного нагромадження». У
третьому томі «Капіталу» К. Маркс аналізує процес виробництва
капіталу в цілому, перетворення додаткової вартості у прибуток, утворення норми
прибутку. Сукупний суспільний продукт (W), за Марксом, дорівнює сумі витрат виробництва
і прибутку: W=C+V+m=k+p, де С — постійний капітал; V — змінний капітал; р —
прибуток; т — додаткова вартість; k— витрати виробництва.
Як бачимо,
з позицій сучасності висновки Маркса щодо проблеми трансформування суспільства
були неоднозначними, залишали великий простір для вибору форм соціальних
перетворень та значну можливість для різноманітного їх трактування. Однозначним
і категоричним був лише висновок про об’єктивну необхідність цих перетворень.
Ортодоксальні послідовники марксизму тільки це і взяли на озброєння і зробили
все, аби втілити в життя. Проте ідеї Маркса-політика виявилися значно менш
життєздатними, ніж ідеї Маркса-економіста. Внесок марксистської економічної
теорії в науку визнано економістами всіх поколінь і всіх наукових напрямків.
Багатьма аспектами теоретико-економічної концепції, запропонованої Марксом,
науковці користуються й досі, бо ця концепція є логічною, побудованою з
допомогою методу, який базувався на принципах діалектичності та історичності,
поєднання теорії та практики, зіставлення та порівняння, використання
статистики та моделювання. У багатьох випадках Маркс був провісником сучасних
економічних теорій. Тому марксистську економічну теорію можна вважати плідним
напрямком розвитку економічної думки.
3. Назвати особливості української
економічної думки 60-х років ХХ ст.
Спроби побудувати цілісну «теорію радянського
господарства«, визначити »систему виробничих відносин і законів
соціалізму» робилися і після смерті Сталіна у 60—80-ті роки. У наукових
публікаціях цього періоду було висвітлено багато моделей системи виробничих
відносин соціалізму. Серед них найбільш поширеними були наступні.
Поділ системи виробничих відносин на три рівні: загальні для
всіх соціально-економічних формацій; загальні для деяких формацій; характерні
для однієї економічної формації. У структурі виробничих відносин соціалізму
виділялись групи за критеріями структури власності: відносини загальнонародної
власності; відносини колгоспно-кооперативної власності; відносини особистої
власності; відносини власності громадських організацій (Н. Цагалов).
Була запропонована і модель системи виробничих відносин, яка
отримала назву відтворення. У ній виділяли чотири блоки: відносини виробництва;
відносини розподілу; відносини обміну; відносини споживання. Разом з тим
виділяли і відносини, які з’єднували систему в єдине ціле: систематизовані
відносини; відносини, виражені в основному економічному законі; у законі
планомірного пропорційного розвитку; у законі економії часу та ін. (Я.
Кронрод).
Розроблялась класифікація виробничих відносин за рівнем
організації суспільного виробництва. Ця концепція ґрунтувалася на тому, що
суспільство існує як сукупний виробник і як суб’єкт виробничих відносин. По
суті під суспільством розумілася держава як основний економічний суб’єкт
економічної системи. У зв’язку з цим у структурі відносин виділялись: відносини
безпосередньої єдності суспільства як сукупного виробника; відносини між
окремими осередками (підприємствами) і суспільством у цілому; відносини між
виробничими осередками; відносини всередині виробничих осередків; відносини між
суспільством та індивідумом; відносини між індивідумами.
Широке розповсюдження отримала також концепція, згідно з якою
як елементи системи виробничих відносин виділялись: технікоеко-номічні; соціально-економічні
відносини; організаційно-економічні відносини (А.Покритан). Ця концепція широко
висвітлювалась у підручниках.
Пропонувалася двохелементна модель, у якій виділялося два
великі шари виробничих відносин: організаційно-економічні відносини, які
безпосередньо ґрунтуються на розвитку виробничих сил і характеризують
організацію сукупної суспільної праці і соціально-економічні відносини, які
надають соціалістичну якість усім іншим суспільним відносинам (Л. Абалкін).
На роль вихідних категорій системи висувались: соціалістична
(загальнонародна) власність; власність на засоби виробництва; поєднання
виробників із засобами виробництва; планомірність; колективність; усуспільнення
виробництва; усуспільнення праці та ін. Але всі перераховані схеми побудови
системи виробничих відносин соціалізму були надто абстрактними, майже не
справляли впливу на господарську практику.
При класифікації економічних законів соціалізму виходили із
класифікації виробничих відносин. У різні часи на роль основного економічного
закону висувались: народногосподарський план, усуспільнення радянського
господарства, диктатура пролетаріату, закон розподілу за працею, закон
соціалістичного нагромадження, закон вартості. Після дискусій щодо сталінського
формулювання основного закону у 80-ті роки було визнано* таке формулювання, яке
увійшло у всі підручники: забезпечення повного добробуту всіх членів
суспільства і вільного всебічного розвитку особистості шляхом безперервного
росту та удосконалення суспільного виробництва. Основному економічному законові
приписувалися основні функції: забезпечення повного добробуту і всебічного
розвитку особистості; регулювання провідних пропорцій народного господарства;
роль найвищого критерію соціально-економічної ефективності виробництва.
Практично це означало, що ефективним вважалося лише те, що служить росту
добробуту людей.
Така теоретична оцінка ролі основного економічного закону
істотно розходилася з дійсністю. Виник парадокс: за теорією соціалістична
економіка мала б підпорядковуватися основному законові, який націлював весь
розвиток на «суспільство загального добробуту», а на практиці
реалізація кожної нової соціальної програми ставала все більш
«недосяжною» для народного господарства. Пошуки «винного» привели
до появи теоретичної схеми, за якою глибинні закони економіки нібито
реалізуються через потреби та інтереси людей і враховуються державою за
допомогою різних форм і методів управління і планування. Таким чином, знову
виходило, що в невдачах соціалістичної економіки винні не діючі закони, а лише
ті форми господарського механізму, включаючи форми планування і управління, які
створені людьми. Проте ці проблеми змусили трохи наблизитись до практики:
розпочали вивчати реальні потреби людей, структуру їх інтересів.
Не менш важливим у 60 — 80-ті роки було вияснення того, як використовуються
економічні закони у господарській практиці. Спочатку твердилось, що діяльність
радянської держави щодо централізованого управління економікою і є механізм
використання економічних законів. Пізніше було запропоновано виділити вихідні
умови використання, оскільки держава може і не рахуватися з вимогами
об’єктивних економічних законів. І такі умови було сформульовано. Першою із них
було визнано вивчення економічних законів, їх системи, без того неможливе їх
свідоме використання. Другою умовою вважалось єдине науково обґрунтоване
народногосподарське планування. Потім посилено підкреслювалася роль
господарського розрахунку у використанні економічних законів, соціалістичного
змагання, яке покликане було у господарських процесах замінити конкуренцію.
Наступною проблемою кінця 50-х років стало введення поняття
власності як предмета вивчення офіційної економічної науки. Соціалістична
власність трактувалась як категорія володіння, розпорядження тим майном, яке
перейшло у руки держави у процесі націоналізації, колективізації та
індустріалізації (М. Колганов).
Після прийняття у 1977 р. брежнєвської конституції, в якій
офіційно було записане положення про те, що суспільна власність — основа
соціалізму, офіційна наука інтенсивно зайнялася вивченням цієї проблеми.
У результаті склалися три основні концепції власності.
Власність розглядалась як окреме, самостійне виробниче
відношення, яке відображає форму привласнення матеріальних благ і передусім
засобів виробництва (Я. Кронрод). На думку опонентів, власність у такій
концепції була заморожена, зупинена. Тут відсутня відповідь на питання, як живе
сама власність? Як вона відтворюється і примножується? Які відносини зв’язують
суспільство в єдине? Пошуки відповіді на ці питання привели до помітного
розвитку теорії власності.
Обговорення всіх нюансів другої концепції (соціалістична
власність має розглядатися через сукупність виробничих відносин при
обов«язковому зв»язку з робочою силою. — Авт.) привело вчених до трьох основних
висновків. По-перше, відносини власності пронизують всі фази відтворення,
оскільки без їх нормального здійснення неможливе відтворення матеріальних
об’єктів власності і самих виробничих відносин. По-друге, із суспільної
власності виростають усі специфічні виробничі відносини соціалізму. Вся
сукупність виробничих і соціальних відносин розглядалась як реалізація, прояв
відносин власності у масштабі суспільства. При цьому кожна ланка такої
сукупності не втрачала своїх функцій. По-третє, соціалістична власність, як і
будь-яка із її історичних форм, маєреалізуватися, приносити якісь плоди своєму
суб’єкту, тобто суспільству. Без цього власність, у тому числі і соціалістична,
не має реального значення для власника. Було визнано, що основною формою
реалізації суспільної власності є ріст добробуту трудящих, збільшення доходів
трудових колективів, підвищення освіченості і зміцнення здоров’я народу,
вирівнювання економічного і соціального розвитку республік і регіонів країни.
Все, що могло бути віднесено до досягнень соціалістичного ладу, оголошувалося
формами реалізації суспільної власності.
Згідно з третьою концепцією, власність не має об’єктивного,
самостійного економічного змісту. Вона є лише юридичним виразом виробничих
відносин, сукупністю норм права з присвоєння засобів виробництва та інших
матеріальних об’єктів, прийнятих у будь-якому, в тому числі і у соціалістичному
суспільстві (В. Шкредов). Концепція виникла як прагнення подолати обмеженість
перших двох, коли економічний зміст власності немов би розчиняється (зникає) у
системі виробничих відносин. Коли ж власність розглядається як правові
відносини, тоді все стає на свої місця: існують об’єктивні виробничі відносини
та юридичні норми регулювання майнових відносин між людьми, які здавна прийнято
називати відносинами власності. Ця концепція найбільше піддавалася критиці,
тому що тут одна із основних категорій марксистської політекономії виводилася
за рамки економічних відносин.
У 70-ті роки утвердилась думка, що власність — основа
виробничих відносин, і з неї виростають всі елементи їх системи. В подальшому
розвитку це теоретичне положення явно відривалося від практичних завдань
планування і розвитку економіки. Загальнонародний характер власності був
перетворений у якийсь примарний витвір, невловимий на практиці. Насправді ж державна
власність все більше перетворювалась у власність правлячої еліти.
Теорія і практика соціалістичного господарювання
Поряд з проблемою власності у радянській економічній науці
розглядались і проблеми, більш тісно пов’язані з реальною практикою соціалістичного
господарювання, такі як проблеми товарно-грошових відносин, ціноутворення та
ін. Дискусія із зазначених проблем мала місце ще у середині 50-х років. Частина
вчених відстоювала сталінську тезу про існування двох форм власності як причини
товарного виробництва, разом з тим критикували ідею того, що засоби виробництва
не є товаром, а мають лише чисто зовнішню оболонку товару (К. Островітянов та
ін.). В. Дяченко пояснював існування товарного виробництва суспільним поділом
праці; Я. Кронрод — неоднорідністю праці у державному секторі, що викликало
необхідність ринкової форми оцінки затраченої конкретної праці.
Дискусії посилились у ході господарських реформ на початку
60-х років. Широкої відомості набула позиція Г. Лисичкіна, викладена у праці
«План і ринок» (1966). У ній обґрунтовувалась необхідність зробити
класичний ринковий механізм повноцінно діючим регулятором господарства. На
думку автора, для підвищення ефективності суспільного виробництва і ліквідації
диспропорцій у господарстві слід забезпечити вільний перелив капіталу із однієї
галузі в іншу, формування цін на основі співвідношення попиту і пропозиції.
Аналогічну точку зору поділяв і Н. Петраков у книзі «Деякі аспекти
дискусії про економічні методи господарювання» (1966). Як регулятор
господарства ці вчені пропонували використовувати ціну виробництва, яка ґрунтується
на середній нормі рентабельності у всіх галузях господарства. Соціалізм
розглядався при цьому як один із видів, різновидність або форма товарного
виробництва.
Причини існування товарного виробництва при соціалізмі
висувались різні: розподіл праці (Г. Худокормов); різний технічний рівень
окремих підприємств і відносна самостійність підприємств у рамках єдиної
державної власності (І. Кузьмінов); специфічний характер праці при соціалізмі (М.
Макарова). Такий різнобій у питанні товарно-грошових відносин при соціалізмі є
свідченням неможливості для економістів-теоретиків відобразити реальний
характер тієї економічної системи, яка була створена Сталіним і яка вже
наприкінці 80-х років отримала назву «державного соціалізму».
У результаті виступів проти трактування соціалізму як
різновидності товарного, а тим більше ринкового господарства (аргументи
противників: соціалізм не є системою товарного виробництва.— Авт.) в
економічній літературі все більше утвердилась характеристика сутності
соціалізму як безпосередньо суспільного, планомірно організованого суспільства,
яке розвивається в ім’я забезпечення повного добробуту і всебічного розвитку
особистості. Відповідно саме до цих якостей соціалізму товарне виробництво
«знімалось» як більш рання і немов би незріла форма організації
суспільного виробництва. Існування ж реальних товарно-грошових відносин
пояснювалось суперечністю соціалізму як першої сходинки на шляху до комунізму,
його об’єктивною незрілістю. Процес перетворення товарного виробництва у
безпосередньо суспільне, на думку ряду економістів, продовжувався і в умовах
зрілого соціалізму; тим самим проголошувалася тенденція, прямо протилежна тій,
що мала місце у дійсності, де товарно-грошові відносини легально і нелегально
прокладали собі дорогу.
Термін «товарне виробництво» з початку 70-х років
зник з наукового обігу, його знову стали пов’язувати з ринком. Дозволялось
говорити лише про товарно-грошові відносини. З’явились і концепції, згідно з якими
товарно-грошові відносини є формою виразу безпосередніх суспільних, тобто
нетоварних за своєю сутністю відносин.
У 60-ті роки були зроблені спроби проведення економічних
реформ радянського часу. Протягом 1962 — 1965 pp. розроблялися пропозиції щодо удосконалення
системи управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювалися
пропозиції щодо розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципах
госпрозрахунку. Ініціаторами цієї розробки виступили вчені-економісти України
на чолі з О. Ліберманом. У статті «План, прибуток і премія» (1962)
Ліберман чітко сформулював проблему: необхідна така система планування й оцінка
роботи підприємств, яка б стимулювала зацікавленість у найбільш високих
планових завданнях, у втіленні нової техніки, поліпшенні якості продукції, у
найбільшій ефективності виробництва. На його думку, досягти цього можна, якщо
доводити підприємствам лише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни
поставок. При цьому господарська система має бути значною мірою переорієнтована
на прямі зв’язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобто
частково децентралізована. Решту планових показників пропонувалося доводити
лише до галузевих або регіональних органів управління, які тоді виступали у
вигляді раднаргоспів, що замінили на той час звичайні міністерства.
Щоб зацікавити підприємства у виконанні планів, О. Ліберман
пропонував затверджувати по кожній галузі тривалі норми рентабельності. Кожне
підприємство залежно від ступеня досягнення нормативного рівня рентабельності
(відношення прибутку до виробничих фондів у процентах. — Авт.) могло б мати
право на матеріальне стимулювання і заохочення колективу. Пропонований порядок
мав звільнити централізоване планування від дріб’язкової опіки над
підприємствами і перейти до методів економічного (а не адміністративного)
впливу на підприємства.
Така схема управління промисловістю ґрунтувалася на основному
принципі, запропонованому Ліберманом: те, що вигідно суспільству, має бути
вигідним і кожному підприємству. І навпаки, те, що невигідно суспільству, має
бути невигідним і для колективу будь-якого підприємства.
Дискусія радянських економістів, яка із середини 60-х років
набула характеру обговорення практичних пропозицій щодо зміни механізму
управління і застосування «економічних» методів господарювання,
підготувала грунт для проведення господарської реформи 1965 р. Два пленуми ЦК
КПРС 1965 р. (березневий і вересневий) поклали початок цій реформі. Березневий
Пленум розглянув питання підвищення матеріальної заінтересованості колгоспників
і працівників радгоспів у зростанні виробництва. Знижувався план обов’язкової
закупівлі зерна, оголошений на 10 років. Понад планова закупівля мала
здійснюватися за підвищеними цінами. Знімались обмеження з особистих підсобних
господарств, уведені при Хрущові. Проте, всупереч рішенням Пленуму, плани
постійно «коригувались» і виправлялись, проявилась обмеженість
намічених механізмів стимулювання, зокрема тенденція до заниження обсягів
планових поставок сільськогосподарської продукції.
Метою реформи в промисловості було поєднати комплекс заходів,
покликаних посилити економічні важелі, розширити самостійність
госпрозрахункової ланки (підприємства чи організації), удосконалити
централізоване планування. Вересневий Пленум (1965) передбачав:
1) скорочення кількості директивних планових показників, заміну валової
продукції як основного планового та оціночного показника обсягом реалізації; 
2) зміцнення госпрозрахунку підприємств, збереження у їх
розпорядженні великої частки прибутку;
3) перебудову системи ціноутворення таким чином, щоб політику
підтримки низьких оптових цін замінити політикою встановлення цін на рівні,
який би забезпечував роботу підприємства на засадах госпрозрахунку (у 1966 —
1967 pp. була здійснена реформа оптових цін у
промисловості.— Авт.);
4) відновлення галузевого принципу організаційної структури
управління промисловістю.
Вихідною ідеєю реформи була неможливість вирішувати всі
народногосподарські питання у центрі, що зумовлювало потребу у децентралізації.
Залишалося п’ять показників, які директивно планувалися: обсяг реалізації
продукції, основна номенклатура, фонд заробітної плати, доход і рентабельність,
взаємозв«язки з бюджетом. Проте адміністративна обов»язковість завдань при цих
економічних показниках мала зберігатися.
Консерватизм,
інертність мислення, опір бюрократичного апарату став причиною негативних
наслідків реформи вже в 1966 — 1967 pp. Інтереси
суспільства і підприємств стали все більше і більше розходитись. Поступово це
призвело до збою у роботі всього господарського механізму країни, вело до
глибокої економічної кризи.
4.
Теорія суперіндустріалізації О. Тофлера
Загальну картину величезних змін і потрясінь показав А.
Тоффлер у книгах «Шок майбутнього» (1970) та «Екоспазм» (1975).
Він переконливо довів, що потрясіння, які відбуваються — це не просто
«друга промислова революція» або перехід до «економіки
послуг», а невимірно більше — народження принципово нової, невидимої людям
цивілізації, яка змінює основи їх буття.
Лише кілька відсотків людей на Землі — люди майбутнього, які
не знають цього шоку. Ще 25% — люди, які живуть в «індустріальному
світі», що руйнується нововведеннями. А 70% населення Землі — це люди ще аграрної
епохи. Величезне безробіття супроводжує прихід нового, і люди, які звільняються,
не розуміють, що вже ніколи не відкриються ті самі заводи або офіси, а якщо
відкриються, то там не буде попередньої роботи. На очах змінюються всі
структури економіки і суспільні інститути, примушуючи людей безперервно
перекваліфіковуватися. Цей «ефект акселерації», який прискорює потік
нових ситуацій і відносин, проходить через свідомість людей, перебудовуючи її,
змінює поведінку людини, що чинить опір.
Результат зазначених праць — це розкриття прихованого змісту
важких економічних і соціальних потрясінь перехідного періоду як часу абсолютно
необхідного, величезного і багатогранного розвитку переважної більшості
населення. Ціна безконтрольності цього розвитку — втрата багатьма людьми віри у
себе, енергії і життєвих сил, розпад сімей, різкий ріст стресів, захворювань і
смертності, алкоголізму, наркоманії, злочинів. «Шок майбутнього» — це
очікуваний масовий катастрофічний прояв перерахованих соціальних бід і
деформацій.
Цей прогноз майже не справдився у високорозвинених країнах у
період кризи попередніх структур і відносин та становлення нових форм.
Індивідуальний транспорт і розвинений житловий фонд полегшували територіальну,
соціальну і професійну мобільність населення; наявність заощаджень і можливості
кредиту, наявність кадрів організаторів нових виробництв, розвиток неформальної
економіки, урядові заходи підтримки підприємництва та інші фактори становлення
нового допомогли населенню подолати загрозу шоку. В Україні у період переходу
до ринкових відносин ця загроза стає реальністю особливо у слаборозвинених
районах, у величезній масі міст з одним-трьома, що стали безпомічними,
промисловими гігантами. Двигун, який безперервно прискорює темп життя, — це
готові технології; його пальне — знання, які здобуває наука.
Тоффлер захищає необхідність контролю суспільства за
розвитком техніки, критикує технократію корпорацій за некритичне втілення нових
технологій. У самій корпорації на зміну технократії і бюрократії приходить
«адхократія», тимчасові структури спеціалістів, які керують окремими
проектами. Таке відродження підприємництва всередині корпорацій підвищує їх
пристосовність до нового, але ще більше загострює проблему адаптації для
населення.
З іншого боку, Тоффлер сам показує зростаюче панування ризику
і невизначеності, які роблять неможливими великі і довготривалі
капіталовкладення у кожне робоче місце. Адже безперервний розвиток нових знань
— це загибель для такого «застиглого» у металі
«автоматизованого» капіталу. Він бачить, що інновації як руйнівне
вторгнення майбутнього, що формує елементи цієї нової цивілізації, виникають не
лише у високотехнологічній промисловості, але й у всіх сферах життєдіяльності
людини, що саме вони приводять людину у шоковий, стресовий стан, примушують
самостійно вирішувати проблеми, які раніше ніколи не виникали.
Так, то була спільна
проблема для багатьох країн. А. Тоффлер об’єднав у єдину «картину»
зроблений багатьма вченими аналіз різних найновіших явищ, які
«підривали» основи попереднього виробництва і суспільства. Проте при
цьому на перший план виступили негативні наслідки розвитку НТР, а не негативні
фактори, які уповільнюють її — відстаючі структури і відносини. Відповідно,
виникло загальне стратегічне завдання — гальмування НТР («моніторинг нововведень»), замість її
всебічної підтримки.


Використана література
1. 
1.Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних
учень. — К.: «Знання-Пресс», 2000. — 514 с.
2. 
Історія економічних учень: Навч. посіб. / Л.Я. Корнійчук
— К.: КНЕУ, 2001. — 564с.
3. 
Єременко В. Історія економічної науки. — К.: ІВЦ
Держкомстату, 2002. — 553с.
4. 
Аникин А.В. Юность науки: жизнь и идеи
мыслителей-экономистов до Маркса. — М.: Политиздат, 1985. — 367 с.
5. 
Історія економічної думки України: Навч. посіб. / Р.Х.
Васильєва та ін. — К.: Либідь, 1993. — 268с.
6. 
Нестеренко О.П. Історія економічних вчень. — К.: МАУП,
1998. — 104 с.
7. 
Титова Н.Е. История экономических учений. — М.: ВЛАДОС,
1997. — 288 с.
8. 
Сурин А.И. История экономики и экономических учений. —
М.: Финансы и статистика, 1998. — 200 с.
9. 
История экономических учений (современный этап); Учебник
/ Под ред. А.Г.Худокормова. — М.: Экономика, 1998. — 452 с.
10. 
Мешко І. Історія економічних учень. Основні течії
західноєвропейської та американської економічної думки: Навч. посіб. — К.:
Основи, 1994. — 342 с. 
11. 
История экономических учений /Рея. В.А. Жамина. — М.:
Дело ЛТД, 1989- — 336с.
12. 
Негиши Т. История экономических теорий: Пер. с англ. —
М.: АО «Аспект-Прогрес», 1995-341 с.
13. 
Нобелевские лауреаты по экономике: Библиографический
словарь, 1962 — 1992, М.: Рос. незав. ин-т соц. ис-й, 1994. — 345 с.
14. 
Коропецький І.С. Українські економісти XIX ст. та
західна економічна наука. — К.: Либідь, 1993. — 192 с.
15. 
Кейнс Дж. М. Трактат про грошову реформу: Реферат-джайдест.
— К.: Ас.укр.банків, 1999. — 192 с.