Курсова робота на тему:
Макроекономічний аналіз структури
зайнятості
План
Вступ
1. Сутність поняття зайнятість населення.
ЇЇ форми і види
					







1.1 Форми і види зайнятості
1.2 Теорії ринку праці
2. Робоча сила — товар особливого роду
2.1 Безробіття ,як одна з форм відхилення
від ринкової рівноваги
2.2 Теорії безробіття,його причини і метод
визначення рівня безробіття
2.3 Зв`язок безробіття і інфляції
3. Теоретичні основи функціонування ринку
праці
Висновок
зайнятість
ринок праця безробіття
Вступ
Невіддільним і чи не найважливішим
елементом ринкової економіки є ринок праці, який складається з ринку робочої сили
і ринку робочих місць. Без вивчення ринку праці, яке включає оцінювання ринкової
ситуації щодо зайнятості та безробіття, характеристику тенденцій і пропорцій ринку,
виявлення всіх складових взаємозв’язків, що виникають у процесі трудової діяльності
людей, визначення ефективності попиту та пропонування робочої сили, функціонування
робочих місць, регулювання трудових відносин, соціальний захист населення, унеможливляться
як управлінська та планова діяльність ринкових структур на всіх рівнях, так і реформування
всієї економіки .
Економічне регулювання ринку
праці, зокрема науково обґрунтований вплив на попит і пропонування робочої сили,
оптимізація затрат праці, розроблення ефективної програми зайнятості населення,
потребує вивчення та моделювання закономірностей ринкових процесів, визначення еластичності
попиту і пропонування робочої сили, здійснення низки прогнозних розрахунків і т.
ін. В умовах ринкової економіки статистика ринку праці забезпечує державні органи
всіх рівнів інформаційно-аналітичними матеріалами. На їх підставі ухвалюються правові
та інституційні акти в галузі функціонування ринку праці, розробляється політика
щодо зайнятості та безробіття, а також заходи зі стимулювання або, навпаки, обмеження
розвитку ринку праці та окремих його елементів, забезпечується соціальний захист
споживачів тощо.[1]
1. Сутність поняття зайнятість
населення. ЇЇ форми і види
1.1 Форми і види зайнятості
Зайнятість
населення
являє собою діяльність частини населення щодо створення суспільного продукту (національного
доходу). Саме в цьому полягає її економічна сутність. Зайнятість населення — найбільш
узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень економічного
розвитку, внесок живої праці в досягнення виробництва. Зайнятість об’єднує виробництво
і споживання, а її структура визначає характер їхніх взаємозв’язків.
Соціальна сутність зайнятості
відображає потребу людини в самовираженні, а також у задоволенні матеріальних і
духовних потреб через дохід, який особа отримує за свою працю.
Згідно
із законом України “Про зайнятість населення” до зайнятого населення належать громадяни
нашої країни, які проживають на її території на законних підставах, а саме:
• працюючі за наймом на
умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, установах, організаціях
незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні
та за кордоном;
• громадяни, які самостійно
забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною
трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх
сімей, які беруть участь у виробництві;
• вибрані, призначені або
затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління чи в суспільних
об’єднаннях;
• громадяни, які служать
у збройних силах, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, органах національної
безпеки та внутрішніх справ;
• особи, які проходять професійну
підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва;
які навчаються у денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних та вищих навчальних
закладах;
• зайняті вихованням дітей,
доглядом за хворими, інвалідами та громадянами похилого віку;
• працюючі громадяни інших
держав, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов’язані із
забезпеченням діяльності посольств і місій.
Розрізняють такі
форми
зайнятості:
повну, неповну, часткову, первинну та вторинну зайнятість.
Повна
зайнятість
— це діяльність протягом повного робочого дня (тижня, сезону, року), яка забезпечує
дохід у нормальних для даного регіону розмірах. Неповна
зайнятість
характеризує зайнятість конкретної особи або протягом неповного робочого часу або
з неповною оплатою чи недостатньою ефективністю. Неповна зайнятість може бути явною
або прихованою. Явна неповна
зайнятість
зумовлена соціальними причинами, зокрема необхідністю здобути освіту, професію,
підвищити кваліфікацію тощо. Неповну зайнятість можна виміряти безпосередньо, використовуючи
дані про заробіток, відпрацьований час, або ж за допомогою спеціальних відбіркових
обстежень. Прихована неповна
зайнятість відбиває порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими
факторами. Вона пов’язана, зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією
підприємства і виявляється в низьких доходах населення, неповному використанні професійної
компетенції або в низькій продуктивності праці. Часткова
зайнятість
— це добровільна неповна зайнятість. Первинна
зайнятість
характеризує зайнятість за основним місцем роботи.
Якщо
крім основної роботи чи навчання ще є додаткова зайнятість, вона називається вторинною
зайнятістю.
Види зайнятості характеризують
розподіл активної частини трудових ресурсів за сферами використання праці, професіями,
спеціальностями тощо. Під час їх визначення враховують:
• характер діяльності;
• соціальна належність;
• галузева належність;
• територіальна належність;
• рівень урбанізації;
• професійно-кваліфікаційний
рівень;
• статева належність;
• віковий рівень;
• вид власності.
Окрім цих видів зайнятості,
існують ще так звані нетрадиційні, до яких належать: сезонна, поденна та тимчасова
зайнятість, зайнятість неповний робочий день.
Зайнятість неповний робочий
час— це робота в неповну робочу зміну у зв’язку з неможливістю забезпечити працівника
роботою на повну норму робочого часу, або за бажанням працівника відповідно до його
соціальних потреб, а також у зв’язку з модернізацією або реконструкцією виробництва.
Тимчасова зайнятість — це робота
за тимчасовими контрактами. До категорії тимчасових належать працівники, які наймаються
за контрактами на певний строк. Сезонна зайнятість
— це зайнятість, яка пов’язана з сезонною специфікою виробництва. Робота надається
на певний період на умовах повного робочого часу й оформляється відповідним контрактом.
Нерегламентована зайнятість — це діяльність
працездатного населення працездатного віку, яка виключена зі сфери соціально-трудових
норм та відносин і не враховується державною статистикою. Розширення нерегламентованої
зайнятості супроводжується подальшим знецінюванням робочої сили, зниженням мотивації
до праці, насамперед у державному секторі, зростанням інфляції та цін. Доходи від
такої діяльності не оподатковуються, тому держава зазнає певних збитків. Водночас
через вищі заробітки та зовнішню привабливість нерегламентованої діяльності у людей
формується ставлення до неї як до престижної. [2]
Сучасний етап розвитку пов’язаний
з новим поглядом на робочу силу як на один із ключових ресурсів економіки. Тому
свідчення — ріст ролі людського фактора в умовах технологічного етапу НТР, коли
в наявності пряма залежність результатів виробництва від якості, мотивації і характеру
використання робочої сили в цілому й окремого працівника зокрема. Зростання ролі
людського фактора в сучасному виробництві підтверджено результатами економічних
досліджень провідних учених світу.
Матеріальні вкладення в
людські ресурси і кадрову роботу стають довгостроковим фактором конкурентноздатності
і виживання фірми в умовах ринкової економіки. В міру розширення і поглиблення,
особливо в останні два десятиліття, науково-технологічної революції, освоєння високоскладних
технологій і масовою комп’ютеризацією національна економіка вже не може обходитися
без масового висококваліфікованого працівника.
До робочої сили починають
пред’являтися зовсім нові, у порівнянні з минулим, вимоги: участь у розвитку виробництва
практично на кожному робочому місці; забезпечення високої якості швидкомінливої
по своїх характеристиках і технологічно усе більш складної продукції; утримання
низької собівартості виробів шляхом постійного удосконалювання методів виробництва;
індивідуалізація усіх видів і форм виробничого і невиробничого обслуговування.
У нових, більш ефективних
організаційних умовах відбувається з’єднання робочої сили і робочих місць, включення
в інновационно — виробничий процес творчого потенціалу робітників, підготовка і
перепідготовка кадрів, рішення проблем соціального захисту трудящих і т.п.
Ринок праці стає найважливішою
ланкою національної і світової ринкової цивілізації, на ньому формуються трудові
ресурси творчого типу, що здійснюють еволюцію суспільства. Мова йде про ту чи іншу
форму ініціативи, виробничої самостійності, прагнення до удосконалювання технології
і методів обслуговування населення.
Найбільш масштабним завданням
соціально орієнтованої економіки держави в ринковому господарстві, що формується,
є діяльність по соціальному захисті всіх шарів суспільства і по виробленню стратегії
ефективної соціальної політики. Формою її реалізації виступає фактичний образ дій
держави, втілений в соціальну політику, що охоплює всі сфери економічних відносин
у країні. Одним з найважливіших напрямків його діяльності є регулювання зайнятості
і стимулювання висококваліфікованої і продуктивної праці і, як наслідок, збільшення
національного доходу.
Існують деякі проблеми,
зв’язані з регулюванням зайнятості і забезпечення соціального захисту населення,
такі, як нестабільність на ринку праці і неможливість охопити соціальним захистом
усі шари населення, обумовлені відсутністю нормативно-законодавчої бази й інших
труднощів, що існують на сформованій політико-соціальній атмосфері нашого суспільства.
Робоча сила являє собою
товар особливого роду, виробничі якості якого цілком визначають ефективність конкурентної
економіки, її можливості в створенні високосортних товарів і комфортних послуг,
масштаби і темпи науково-технічних і організаційних перетворень. Тому підготовка
і випуск на ринок праці освіченої і творчо активної робочої сили, забезпечення її
кваліфікаційної і територіальної мобільності є однією з першооснов життєдіяльності
народного господарства. І чим вище загальний рівень розвитку економіки, чим більш
складні задачі їй приходиться вирішувати, тим значніше потреба в робочій силі вищої
кваліфікації. Подібній робочій силі в розвитих країнах світу в епоху НТР абсолютна
більшість роботодавців і державних органів прагнуть створити найкращі виробничі
і життєві умови, гарантуючи по можливості і соціальній захищеності на ринку праці.
Робоча сила — товар особливого
роду ще і тому, що вона сама в першу чергу є, як правило, найбільш зацікавленою
стороною в розвитку своїх творчих можливостей, реалізованих у народному господарстві
і висловлючих індивідуальні, особливо творчі, здібності особистості.
Переважна спільність інтересів
“товару” робочої сили і її споживачів — економіки і держави — є найважливішою соціально
— економічною рисою ринкової економіки, що створює міцну гуманістичну основу розвитку
народного господарства і всього суспільства.
Кінцевою метою ринку праці
є, по-перше, задоволення професійне — трудових і життєвих інтересів економічно активного
населення, включаючи соціальний захист, і забезпечення народного господарства потрібними
йому кадрами; по-друге, досягнення максимально повної і мінімально перериваної зайнятості,
з урахуванням потреби в частковому робочому тижні, змінному графіку робочого дня
і т.п.
Однією з принципових особливостей
сучасного західного ринку праці є значна поширеність підприємницької діяльності.
Приблизно кожен десятий працюючий у США, Франції, Великобританії, кожен сьомий у
Японії, кожен п’ятий в Італії є підприємцем. Майже 2/3 з них очолюють середні і
дрібні підприємства, а кожен четвертий веде справу, у якій зайнято приблизно 20
людей.
Праця в умовах приватної
власності, коли вона є не ворожим і конфронтуючим людині поняттям, а повним чи частковим
особистим надбанням, формує особливо важливі якості робочої сили, що високо цінуються
на ринку праці і швидше за все закріплюються в людях, що несуть відповідальність
підприємця. Особисте володіння затверджує в людині свідомість і почуття відповідальності
за приналежну йому частку національного багатства, розвиває в ньому соціальний інстинкт
заощадження матеріальних і духовних цінностей, бажання їхній розвивати і зміцнювати.
Близько 80 % зайнятих у західних країнах у тій чи іншій формі виступають чи власниками
співвласниками сімейної справи, дрібних, середніх і великих підприємств, власниками
акцій фірм і корпорацій.[3]
Поява теорії людського капіталу
відобразила роки роль нематеріального нагромадження в розвитку людства, що зросла
в останні роки. Під людським капіталом розуміється сукупність усіх продуктивних
якостей працівника, тобто це поняття включає придбані знання, навички, а також мотивацію
й енергію, що використовують для виробництва економічних благ. До основних форм
«інвестицій у людину» звичайно відносять: освіту, виховання, охорону здоров’я,
а також весь комплекс витрат, зв’язаних з підготовкою людини до виробництва (включаючи
пошук необхідної інформації, міграцію в пошуках зайнятості і т.д.). Подібно фізичному
капіталу, його формування вимагає як від самої людини, так і від суспільства в цілому
значних витрат. Вони були б неможливі, якби не забезпечували його власнику одержання
більш високого доходу. Таким чином, людський капітал розглядається як запас, що
може накопичуватися і бути джерелом більш високого доходу в майбутньому. Тому стрімке
зростання вкладень у людину не в останню чергу зв’язаний з високим очікуваним доходом.
Дуже нелегко оцінити потенціал
людини на ринку праці. Це зв’язано з тим, що в процесі праці основний внесок досягається
шляхом не індивідуальних, а колективних зусиль. Таким чином, робоча сила як товар
по багатьом принципам свого функціонування являє собою щось специфічне, що має ряд
істотних відмінностей. Тут регуляторами є фактори не тільки макро- і мікроекономічні,
але і соціальні і соціально-психологічні, аж ніяк не що завжди мають відношення
до ціни робочої сили – зароботної плати. У реальному економічному житті на динаміку
ринку праці впливає цілий ряд факторів. Так, пропозиція робочої сили визначається,
у першу чергу, факторами демографічними – рівнем народжуваності, темпами росту чисельності
працездатного населення, його статевовіковою структурою, рівнем економічної активності
різних демографічних і етнічних груп працездатного населення.Серйозний вплив робить
імміграція й еміграція.
На ринку праці зустрічаються
продавець і покупець, як при будь-якій угоді купівлі — продажу. Продавці — це працівники,
що пропонують свою робочу силу (здатність до праці), а покупці — це трудові чи колективи
окремі підприємці, що можуть самостійно вирішувати, скільки і які працівники їм
потрібні.
На ринку праці діє закон
попиту та пропозиції на робочу силу, що впливає на заробітну плату. Закон попиту
та пропозиції на робочу силу відбиває невідповідність вільних робочих місць складу
прихожих на ринок праці працівників по кількісних і якісних параметрах.
1.2 Теорії ринку праці
Неокласична оцінка ринку
праці виділяє чотири основних підходи до аналізу його функціонування. В основі першої
концепції лежать постулати класичної політекономії. Її прихильники вважають, що
ринок праці, як і всі інші ринки, діє на основі цінової рівноваги, тобто основним
ринковим регулятором служить ціна – у даному випадку робочої сили (заробітна плата).
Саме за допомогою заробітної плати, на їхню думку, регулюється попит та пропозиція
робочої сили, підтримується їхня рівновага. Інвестиції в утворення і кваліфікацію
(у людський капітал) – це аналоги інвестицій у машини й устаткування. Відповідно
до маргінальної концепції індивід “інвестує в кваліфікацію” доти, поки не знижується
норма прибутку на ці вкладення. З неокласичної концепції випливає, що ціна робочої
сили гнучко реагує на потреби ринку, збільшуючись чи зменшуючись у залежності від
попиту та пропозиції, а безробіття неможливе, якщо на ринку існує рівновага. Заперечення
класичною теорією можливості недостатнього рівня витрат частково ґрунтується на
законі Сея (пропозиція породжує свій власний попит, тому що сам процес виробництва
створює дохід, у точності рівний вартості зроблених товарів), що, однак, не враховує
заощадження, тобто вилучення засобів з потоку доходів, і, у результаті, непродані
товари, скорочення виробництва, безробіття і падіння доходів. Цей закон був би справедливий
за умови короткострокової затримки засобів у домашніх господарств і не заважав би
інвестиціям підприємців – тоді б він не привів до скорочення обсягу реального виробництва
за умови, що ціни на продукцію знижувалися пропорційно зниженню доходів. При збереженні
ставок заробітної плати це моментально приведе до появи надлишків робочої сили,
тобто викликає безробіття. Тому економісти-класики прийшли до висновку, що вимушене
безробіття неможливе: будь-який бажаючий працювати по визначеній ринковій ставці,
у тому числі досить низькою, може легко знайти роботу. Еластичність співвідношення
цін і заробітної плати здатне підтримувати повну зайнятість. Оскільки серйозно говорити
про зміну заробітної плати в точній відповідності з коливаннями попиту та пропозиції,
тим більше про відсутність безробіття, не приходиться, прихильники цієї концепції
посилаються на деякі недосконалості ринку, що і приводять до невідповідності їхньої
теорії з життям. До них відносять вплив профспілок, установлення державою мінімальних
ставок заробітної плати, відсутність інформації і т.п. Висувається теза про нібито
добровільний характер безробіття. Однак з цієї позиції важко пояснити її коливання
в залежності від фази економічного циклу. Але все-таки головне питання, на який
не можуть відповісти прихильники неокласичного підходу, — чому всі наймані робітники
у випадку перевищення їхньої пропозиції над попитом не пропонують свою робочу силу
по більш низькій ціні?
Іншого підходу до пояснення
функціонування ринку праці дотримують кейнсианці і монетаристи. На відміну від неокласиків,
вони розглядають ринок праці як явище постійної і фундаментальної нерівноваги. Кейнсіанська
модель (Дж.М.Кейнс, пізніше Р.Гордон і ін.), зокрема, виходить з того, що ціна заробітної
плати жорстко фіксована й не змінюється убік зменшення (цей елемент моделі ніяк
не доводиться, а просто приймається як безумовний факт). Оскільки ж ціна заробітної
плати не є регулятором ринку, він (регулятор) повинний бути привнесений ззовні.
Його роль приділятися державі, що, зменшуючи чи збільшуючи сукупний попит, може
ліквідувати дана нерівновага. Так, знижуючи податки, держава стимулює ріст попиту
і споживання. Це, у свою чергу, приводить до зростання виробництва і зайнятості.
Таким чином, попит на робочу силу по цій моделі регулюється не коливаннями ринкових
цін на працю, а сукупним попитом, інакше – обсягом виробництва. Кейнсианці вважають
неспроможними твердження класиків про те, що фірми будуть інвестувати більше, якщо
домогосподарства підвищать рівень заощаджень, тому що суб’єкти заощаджень і інвестори
є різними групами людей і рішення приймають також роздільно. Ставка відсотка також
не є єдиним чинником, тому що більш важливим є норма прибутку, що фірми очікують
одержати від інвестицій. Під час спаду виробництва надії на прибуток настільки примарні,
що рівень інвестицій буде низьким, а можливо буде ще і падати, незважаючи на значне
зниження ставки відсотка. Позиція кейнсианців полягає в тому, що плани заощаджень
і інвестицій не відповідають один одному, і тому можуть відбуватися коливання загального
обсягу виробництва, доходу, зайнятості і рівня цін, тому що кількість зроблених
товарів і послуг і відповідно рівень зайнятості знаходяться в прямої залежності
від рівня загальних, чи сукупних, витрат. У монополістів-виробників, що домінують
на ринках багатьох продуктів, є і можливість і бажання протистояти зниженню цін
на продукцію в умовах падіння попиту. Та й на ринках ресурсів сильні профспілки
витримують тверду лінію проти зниження заробітної плати. Тільки коли заплановані
інвестиції і заощадження рівні, рівень чистого національного продукту буде стабільним,
чи рівноважним, інакше виникає безробіття й інфляція (а повна зайнятість є скоріше
випадковістю, а не закономірністю).
Представники школи монетаристів
виходять із твердої структури цін на робочу силу і, більш того, з передумови односпрямованого
руху. Монетаристами вводиться поняття деякого природного рівня безробіття, що відбиває
структурні характеристики ринку праці, що робить ціни на ньому негнучкими,які перешкоджають
нормальному його функціонуванню, що збільшують його нерівновагу і,звичайно, безробіття.
На думку представників даної школи, для, наприклад, американського ринку праці такими
негативними факторами, що підсилюють ринкову нерівновагу, є встановлення державою
мінімального рівня заробітної плати, сильні позиції профспілок, відсутність усієї
необхідної інформації про наявність вакансій і резервної робочої сили. Для зрівноважування
ринку вони пропонують використовувати інструменти грошово-кредитної політики. Мова,
зокрема, йде про необхідність використовувати важелі дисконтної ставки Центрального
банку, розміри обов’язкових резервів комерційних банків на рахунках центрального
банку, що дозволить, зокрема, стимулювати інвестиційну і ділову активність і в такий
спосіб збільшити зайнятість у країні.
Ще один розповсюджений теоретичний
підхід до механізму функціонування ринку праці представлений школою інституціоналістів
(Дж.Данлоп, Л.Ульман і ін.) Основна увага в ній приділяється професійним і галузевим
розходженням у структурі робочої сили і відповідних рівнів заробітної плати. Тут
прослідковується відхід від макроекономічного аналізу і спроба пояснити характер
ринку особливостями динаміки окремих галузей, професійних демографічних груп, що
приймає усе більше значення в сучасному житті, особливо оглядаючись на країни з
домінуючим положенням одних галузей і чи відсутністю нерозвиненим станом інших.[4]
У марксистській економічній
теорії ринок праці визначається як ринок особливого роду. Його відрізняє від інших
ринків різниця товару “робоча сила” і фізичного капіталу. Якщо робоча сила в процесі
праці створює вартість, то всі інші види ресурсів лише переносяться на нову вартість
самою працею. Це кардинально відрізняє робочу силу від всіх інших ресурсів, забезпечує
її ключове значення в суспільному виробництві. Крім того, марксисти думають, що
ринок робочої сили, хоча і підкоряється загальним ринковим закономірностям, має
істотні особливості, оскільки сама робоча сила як суб’єктивний фактор виробництва,
будучи товаром, може в той же час активно впливати на співвідношення попиту та пропозиції.
Кожний з перерахованих підходів
не дає абсолютно адекватної картини механізму функціонування ринку робочої сили,
однак їхній комплексний аналіз відбиває практично усі відомі аспекти сучасного життя.
Можна сформулювати правило
оптимизационного наймання для фірми в такий спосіб: розширювати масштаби зайнятості,
поки гранична прибутковість праці вище рівня зарплати; скорочувати чисельність зайнятих,
як тільки гранична прибутковість упаде нижче рівня зарплати. Таким чином, чисельність
зайнятих оптимальна, якщо виконується умова:
Зарплата = гранична прибутковість
праці.
Зовсім конкурентна
фірма максимізує прибуток, установлюючи чисельність працівників на рівні,
при якому зарплата дорівнює граничної цінності праці.
На значному проміжку часу
фірма, змінюючи капітал, разом з тим змінює й обсяги праці, на які пред’являє попит.
Чим більше устаткування й інших видів фізичного капіталу використовує фірма, тим
більше капіталу використовує кожен працівник і тем вище величина граничного продукту
праці при даній чисельності працівників. Це збільшення продуктивності праці підвищить
попит на працю для кожного рівня зарплати.
Зробимо допущення, що на
пропозицію праці не впливають профспілки; між робітниками існує вільна конкуренція
на наявні робочі місця. Крива пропозиції конкретного виду праці буде плавно підніматися,
відбиваючи той факт, що при відсутності безробіття фірми, що наймають, будуть змушені
платити більш високі ставки заробітної плати, щоб одержати більше робітників. Це
відбувається тому, що фірми повинні залучити цих робітників з інших галузей і місцевостей,
з різних посад. У визначених границях у робітників маються альтернативні можливості
вибрати місце роботи, тому що вони можуть працювати в іншій галузі, або в тій же
галузі, але в іншій місцевості.
В умовах повної зайнятості
група фірм на даному конкретному ринку праці повинна платити усе більш і більш високі
ставки заробітної плати, щоб залучити даний вид праці з цих альтернативних місць
роботи. Більш того, високі заробітні плати також необхідні для стимулювання пошуку
роботи тими, хто ще не входить до складу робочої сили.
Ринок праці в економіках
перехідного періоду (до цього типу відноситься економіка України) володіє своїми
характерними рисами.
Тут ріст безробіття розширює
границі вибору роботодавців, що одержує можливість диктувати свої умови, особливо
коли це стосується мало- і некваліфікованої праці.
Парадокс полягає в тім,
що рівню кваліфікації працівників не відповідає розмір одержуваної заробітної плати.
Так, у галузях, що мають більш кваліфікованих працівників, у тому числі утворенні,
культурі, мистецтві, охороні здоров’я, середньомісячна номінальна заробітна плата
нижче середньоукраїнського рівня. Невідповідність зарплати рівню кваліфікації веде
до відтоку кадрів з цих галузей, покликаних сприяти науково-технічному і культурному
прогресу країни.
Звуження сфери застосування
кваліфікованої праці, зменшення його оплати, звільнення фахівців з наукомістких
галузей, руйнування інтелектуального потенціалу країни відбуваються одночасно з
неухильним фізичним і моральним старінням техніки, скороченням інвестицій в основний
капітал, деіндустріалізацією національного господарства. Причини того, що відбувається,
у відсутності повноцінного конкурентного середовища, у невиправданому ослабленні
позицій держави. У результаті ціна праці виявилася як би поза ринком. Порушення
функції ринку, у тому числі у відношенні ціноутворення, викликано монополізмом роботодавців,
що диктують умови наймання, зацікавлених у заниженні як ціни робочої сили, так і
цін на інші первинні виробничі ресурси. Дешевина робочої сили, будучи джерелом додаткового
прибутку монополістів, дозволяє заощадити на витратах і встановлювати демпінгові
ціни на кінцеву продукцію, товари, послуги на зовнішньому ринку.
Розрив між ціною робочої
сили, що складається на українському ринку праці, і її реальною вартістю, а також
рівнем оплати аналогічної праці в розвитих країнах обумовлений тим, що переважна
частина витрат на відтворення робочої сили в умовах командно – адміністративної
економіки компенсувалася за рахунок суспільних фондів споживання.
Для подолання руйнівної
диспропорції між ціною робочої сили і цінами інших факторів виробництва пропонуються
різні методи. Найбільш простий — нарощування величини зарплати з урахуванням росту
продуктивності праці і приросту ВВП. Але випереджальної динаміки оплати праці недостатньо
для встановлення прийнятного співвідношення між фондом оплати праці і ВВП. Закладені
в прогноз траєкторії повільного нарощування ВВП, продуктивності праці, капітальних
вкладень не створюють передумов для прискорення росту оплати праці. Зниженню ціни
робочої сили сприяють заміщення грошових виплат натуральними, ріст схованого безробіття.
Висловлюється також думка,
відповідно до якої, доцільно шляхом господарського маневрування змінити структуру
доходів населення, збільшивши в тому числі оплату праці за рахунок скорочення бюджетних
дотацій населенню (на житлово-комунальні послуги і т.п.), стимулювання дрібного
підприємництва. Однак потенційний працівник, пропонуючи свою робочу силу на ринку
праці, максимізує її корисність як у грошовому, так і негрошовому вираженні поряд
з іншими умовами наймання, тобто даний підхід проблеми не вирішує.
Наслідки державного регулювання
ціни робочої сили, а також вимоги профспілок, спрямовані на підвищення зарплати
і гарантій зайнятості, неоднозначні. З одного боку, це підсилює соціальну захищеність
найманих робітників і зменшує диференціацію доходів населення. З іншого боку — штучне
створення більш сприятливих умов для окремих підприємств визначає недосконалість
конкуренції на ринку праці. Унаслідок цього втрачається безпосередня залежність
попиту та пропозиції на робочу силу від динаміки заробітної плати.
Приведення у відповідність
з дійсною вартістю робочої сили основного її елемента — заробітної плати — може
бути досягнуте насамперед за рахунок застосування більш гнучких форм оплати праці,
що адекватно реагують на ринкові зміни, зменшення частки фіксованої оплати праці
і відповідного збільшення винагороди за результатами господарської діяльності, розширення
участі працівників у розподілі прибутку, а також організаційного спрощення і здешевлення
апарата керування.


2. Робоча сила — товар особливого
роду
2.1Безробіття ,як одна з
форм відхилення від ринкової рівноваги
Однією з форм відхилення
від ринкової рівноваги є безробіття, або неповне використання ресурсу праця. Безробіття
пов’язують з ринком праці.Безробіття — незайнятість частини економічно активного
населення у господарчій діяльності.
Безробіття вперше виникло
у Великобританії на початку XIX ст., проте до кінця століття воно не стало масовим,
зростало лише під час економічних криз.
У XX ст. безробіття стає
масовим і хронічним, охоплюючи економіку розвинутих країн навіть у фазі пожвавлення
і піднесення. Так, у США в 1920—1929 pp. кількість безробітних сягнула 2,2 млн.
осіб, а в 1930—1933 pp. — до 10 млн. У Німеччині в 30-х роках XX ст. безробіття
становило майже 20% осіб найманої праці.
Економічно активне населення
– частина населення, зайнята суспільно корисною діяльністю, яка приносить прибуток.
Найчастіше, до цієї категорії включають також і безробітних.
Зайнятими вважаються особи
віком від 17 до 70 років, які протягом тижня відпрацювали хоча б одну годину (в
сільському господарстві не менше 30 годин), незалежно від того є ця робота постійною
чи тимчасовою.Розрізняють такі форми безробіття:
·Фрикційне безробіття
вважається неминучим і в якійсь мірі навіть бажаним. Це виражається в тому, що багато
робітників, які опинилися “між роботами”, переходять з низькооплачуваної роботи
на більш висооплачуваної продуктивну роботу. Це означає більш високі доходи для
робочих і більш раціональний розподіл трудових ресурсів, що має наслідком збільшення
реального об’єму національного продукту.Фрикційне безробіття виникає тоді, коли
частина людей добровільно змінює місце роботи, частина шукає нову роботу через звільнення,
частина тимчасово втратила сезонну роботу, а частина, особливо молодь, вперше шукає
роботу.
·Структурне безробіття.
Фрикційне безробіття непомітно переходить в структурне. З часом в структурі споживчого
попиту і в технології відбуваються зміни, які змінюють загальну структуру попиту
на робочу силу. Внаслідок таких змін попит на деякі види професій зменшується чи
припиняється зовсім. Попит на інші професії, включаючи нові, які раніше не існували,
зростає. В результаті у деяких робочих немає навичок, які можливо було б швидко
продати, їх навички застаріли і стали непотрібними після змін у технології і характері
споживчого попиту.Різниця між фрикційним і структурним безробіттям невизначена.
Істотна різниця полягає в тому, що у “фрикційних” безробітних є навички, які вони
можуть продати, а “структурні” безробітні не можуть одразу отримати роботу без перепідготовки,
додаткової освіти, а то і зміни місця проживання. Фрикційне безробіття має більш
короткостроковий характер, а структурне безробіття більш довготривале, а тому вважається
більш серйозним.
·Сезонне безробіття
зв’язане з неоднаковими обсягами виробництва, виконуваними деякими галузями в різні
пори року, тобто в одні місяці попит на робочу силу в цих галузях росте (отже, знижується
безробіття), в інші — зменшується (а безробіття зростає). До галузей, для яких характерні
сезонні коливання обсягів виробництва (а значить — і зайнятості) відносяться насамперед
сільське господарство і будівництво.
·Циклічне безробіття.
Під циклічним безробіттям розуміють безробіття, викликане спадом, тобто тією фазою
економічного циклу, яка характеризується недостатністю загальних витрат. Коли сукупний
попит на товари та послуги зменшується, зайнятість скорочується, а безробіття зростає.
З цієї причини циклічне безробіття інколи називають безробіттям, пов’язаним з дефіцитом
попиту.Циклічне безробіття виникає за циклічних спадів, коли відбувається скорочення
обсягів виробництва. Внаслідок цього падає сукупний попит на робочу силу і зайнятість
скорочується, а безробіття зростає.
·Сховане безробіття,
що характерне для вітчизняної економіки. Суть його в тім, що в умовах неповного
використання ресурсів підприємства, викликаного економічною кризою, підприємства
не звільняють працівників, а переводять їх або на скорочений режим робочого часу
(неповний робочий тиждень чи робочий день), або відправляють у змушені неоплачені
відпустки. Формально таких працівників не можна визнати безробітними, однак фактично
вони є такими.[ 5]
За даними ООН сьогодні в
світі кожний третій працездатний не має роботи взагалі або має випадковий чи сезонний
заробіток (750 млн. чол.). Тому безробіття є центральною соціальною проблемою сучасного
суспільства.Щоб пояснити причину безробіття, необхідно передусім проаналізувати
наслідки нагромадження капіталу. Вони, як відомо, однозначно позитивні для підприємців
тому, що передбачається в майбутньому отримання ще більших прибутків; неоднозначні
для трудящого населення тому, що нагромадження капіталу суттєво впливає на рівень
його зайнятості.
Нагромадження капіталу завжди
супроводжується НТП. А це означає, що в міру розвитку технічного прогресу, відносна
потреба в робочій силі зменшується. В умовах НТП додатковий капітал, утворений в
процесі нагромадження, притягує все менше і менше робітників порівняно зі своєю
величиною. З іншого боку, старий капітал, який періодично відтворюється в новій
технічній будові, відштовхує все більше і більше робітників, що раніше були ним
зайняті. Це неминуче веде до виникнення надлишку робочої сили, порівняно з капіталом,
що застосовується. Цей надлишок і утворює, так звану, промислову резервну армію
праці, тобто безробіття.
Утворення й зростання промислової
резервної армії праці є специфічним законом народонаселення ринкової економіки,
основаної на приватній власності на засоби виробництва. Суть його полягає в тому,
що робітники, створюючи додаткову вартість, створюють тим самим джерело нагромадження
капіталу.
Англійський економіст Т.Мальтус
у своїй праці “Досвід про закон народонаселення” доводить, що людство на планеті
розмножується в геометричній, а виробництво засобів існування зростає в арифметичній
прогресії. Тому, з часом, певна частина людей залишається без засобів існування,
тобто стає абсолютно надлишковою, що передбачає необхідність регулювання їх кількості.
Насправді ж “надлишок” працездатного населення є відносним, тобто, воно є надлишком
лише по відношенню до потреб самозростання капіталу. Там, де суспільне виробництво
підпорядковане не потребам капіталу, а працює на благо людей, там не існує “надлишку”
робочої сили і зникає таке соціальне явище.
Сутність безробіття полягає
в тому, що це не випадкове, а закономірне явище, породжене процесом нагромадження
капіталу в умовах ринкової економіки, основаної на приватній власності на засоби
виробництва. Ринкова економіка за таких умов неминуче породжує безробіття, одночасно
останнє є неодмінною умовою її нормального функціонування.
Першу спробу з’ясувати сутність
і причини безробіття зробив англійський економіст Т. Мальтус. Теорія Мальтуса пояснює
його надто швидким зростанням чисельності населення, яке випереджає збільшення кількості
засобів до існування. Вчений стверджував, що це явище властиве всім епохам. Причину
вбачав у одвічному біологічному законі, властивому всім живим істотам — розмножуватися
швидше, ніж збільшується кількість необхідних для, існування продуктів. Ця теорія
з певними змінами і нині має прихильників. Позбутися безробіття, вважав Т. Мальтус
(і вважають неомальтузіанці), можна тільки завдяки війнам, епідеміям, свідомому
обмеженню народжуваності та ін. У даному разі людина розглядається лише як біологічна
істота, а отже ототожнюється значною мірою з явищами тваринного світу.
2.2 Теорії безробіття,його
причини і метод визначення рівня безробіття
Технологічна теорія безробіття
виникла у середині 50-х років. Згідно з нею причиною його є прогрес техніки, технічні
зміни у виробництві, особливо раптові. Прихильники цієї теорії переконані, що боротися
з безробіттям слід шляхом обмеження, сповільнення технологічного прогресу.
Кейнсіанська теорія безробіття
— найпоширеніша в наш час. Згідно з нею причиною безробіття є недостатній попит
на товари. Це зумовлено схильністю людей до заощадження і недостатніми стимулами
до інвестицій. Ліквідувати безробіття, на думку кейнсіанців, можна, стимулюючи попит
та інвестиції держави. Особлива роль у цьому (зростанні інвестицій) відводиться
зниженню позичкового відсотка. Засобом боротьби з безробіттям Дж. Кейнс вважав збільшення
інвестицій на розширення громадських робіт і навіть на військові витрати. Кейнс
та його послідовники визнають, що безробіття є закономірним явищем для капіталізму
епохи вільної конкуренції. Сучасна держава повинна боротися з цим негативним явищем.[6]
Марксистська теорія трактує
безробіття як закономірність розвитку капіталістичного способу виробництва, насамперед
законів конкурентної боротьби, що змушують капіталістів збільшувати інвестиції,
вдосконалювати техніку. А це призводить до збільшення витрат на засоби виробництва
порівняно до витрат на робочу силу. Таким чином збільшується органічна будова капіталу
і зростає безробіття. Це явище також пов’язане з циклічним розвитком економіки,
з процесом нагромадження капіталу. Воно отримало назву всезагального закону капіталістичного
нагромадження.
Крім того, К. Маркс обґрунтував
капіталістичний закон народонаселення, згідно з яким утворення і зростання промислової
резервної армії праці є характерною рисою економіки, яка ґрунтується на приватній
власності.
Серед названих теорій найлогічнішою
є та, що пояснює безробіття (головну його причину) всезагальним законом капіталістичного
нагромадження та законом народонаселення, оскільки ці закони розкривають і пояснюють
причини безробіття двома сторонами суспільного виробництва.
Щодо технологічного способу
— це, по суті, прогрес техніки, що зумовлює скоріше зростання попиту на засоби виробництва,
ніж на робочу силу. Таким поясненням обмежується технологічна теорія безробіття.
Але цього пояснення недостатньо, бо в гуманістичному суспільстві звільненим працівникам
надавалася б можливість працевлаштування в інших сферах та галузях, для зайнятих
скорочувався б робочий день, не було б подвійної зайнятості (на двох та більше роботах),
понаднормової роботи та ін.
Тому таке пояснення доповнюється
особливостями з боку суспільної форми — умовами конкурентної боротьби, особливостями
капіталістичного нагромадження, за якого безробіття необхідне, оскільки, наприклад,
в період піднесення виникає додатковий попит на робочу силу, і резервом її стає
масове безробіття. Безробіття є важливим чинником тиску щодо зниження заробітної
плати працюючих.
Безробіття зумовлене низкою
причин:
·структурними змінами
в економіці;
·нерівномірністю розвитку
продуктивних сил в народному господарстві загалом і в окремих його регіонах;
·постійним прогресом
техніки, особливо розгортанням НТР;
·пошуком працівниками
нових робочих місць з метою отримання більшої зарплати, змістовнішої роботи;
·диспропорційним розвитком
економіки;
·обмеженістю попиту
на товари і послуги тощо.
В економічній теорії існує
поняття повної зайнятості.Воно не означає абсолютну відсутність безробіття. Економісти
вважають фрикційне і структурне безробіття неминучими, отже повна зайнятість складає
менше 100% робочої сили. Точніше кажучи, рівень безробіття при повній зайнятості
дорівнює сумі рівнів фрикційного і структурного безробіття. Рівень безробіття при
повній зайнятості називають ще природним рівнем безробіття. Природний рівень безробіття
виникає при збалансованості ринків робочої сили, тобто коли кількість шукаючих роботу
дорівнює кількості вільних робочих місць.
Під повною зайнятістю Дж.
Кейнс розумів таку зайнятість, при якій попит на працю дорівнює його пропозиції,
тобто це не 100-відсоткова зайнятість. Він вважав, що коли зайнятість перевищує
такий нормальний рівень, то виникає інфляція. Природній рівень безробіття у будь-якій
країні становить 4-7 %. Отже, повна зайнятість — це така кількість зайнятих, з якої
вирахувано чисельність непрацюючих через структурне та фрикційне безробіття. Природний
рівень безробіття наприкінці 80-х років в країнах Західної Європи становив 7 %.
Якщо безробіття перевищує цей рівень, то кажуть про неповну зайнятість і про те,
що економічна система дає перебої.
Повна зайнятість — це не
лише діяльність протягом повного робочого дня (тижня, сезону), яка приносить дохід,
що влаштовує людину, а й стан економіки, за якого кількість вакансій відповідає
чисельності безробітних або перевищує його (тобто такий стан, за якого немає незайнятих,
які бажають працювати).
Трудовий потенціал — це
можливість країни залучити до трудової діяльності працездатне населення для виробництва
товарів і надання різноманітних послуг. Кількісно він складається із зайнятих і
безробітних, які на певний момент не мають роботи, але бажають її одержати. Ефективність
виробництва — це доцільне використання всіх виробничих ресурсів, якісна характеристика
господарювання на всіх рівнях управління. Коли йдеться про ефективність виробництва,
то мається на увазі ступінь використання виробничого потенціалу, тобто співвідношення
між витратами і результатами. І що більший розрив між отриманими результатами та
витратами на їх отримання, то ефективніше працює економіка країни або суб’єкт ринкових
відносин.
Визначення рівня безробіття

Вважається, що робоча сила
складається з працюючих і безробітних, але активно шукаючих роботу. Рівень безробіття
– це процент безробітної робочої сили:
Рівень безробіття = (безробітні
: робоча сила) * 100%
Ці дані можна підрахувати
таким чином.
Таблиця 1




Населення
Мінус:
особи, які не досягли 16 років, і особи,
які знаходяться у спеціалізованих закладах
особи, які вибули зі складу робочої сили
Дорівнює:
робоча сила
1)працюючі
безробітні


40 000 000
1)
2)
3)9
500 000
4)10
000 000
5)
6)20
500 000
7)17
800 000
8)2
800 000




Для визначення кількості
робочої сили необхідно від згальної кількості населення відняти кількість осіб,які
не досягли 16 років та осіб,які знаходяться в спеціалізованих закладах,а також осіб,які
вибули зі складу робочої сили. Використовуючи ці дані, можемо підрахувати, що рівень
безробіття складає:
  
Коли економіка не в змозі
створити достатню кількість робочих місць для всіх, хто бажає і може працювати,
потенційне виробництво товарів і послуг втрачається безповоротно.
Відомий винахідник у галузі
макроекономіки Артур Оукен математично виразив відношення між рівнем безробіття
і відставанням об’єму ВНП. Це співвідношення відоме як закон Оукена і показує, що
при фактичному перевищенні природного рівня безробіття на 1%,то відставання об’єму
ВНП складає 2,5%. Число 2 або 2,5 носить назву коефіцієнта Оукена. Безробіття –
це щось більше, ніж економічне нещастя, це також і соціальна катастрофа. Незважаючи
на об’єктивний характер безробіття, соціально-економічні втрати, що вона породжує,
очевидні:
По-перше, не виробляється
якась частина товарів і послуг, що могли б бути зроблені, якби людина працювала.
По-друге, знижуються податкові
надходження: працюючий одержує доход (заробітну плату), що обкладається податком.
По-третє, знижується рівень
життя родини безробітного, тому що допомога по безробіттю менше, ніж заробітна плата.
По-четверте, погіршується
психологічний стан безробітного, стають частими конфлікти в родині і т.д.
У більшості розвинених країн
державне регулювання зайнятості і допомоги безробітним включає підготовку і перепідготовку
робочої сили, створення додаткових робочих місць, сприяння найманню, виплату допомоги
по безробіттю, страхування безробіття.
2.3 Зв`язок безробіття і
інфляції
Слід зазначити що на рівень
безробіття значною мірою впливає інфляція. Емпіричні дослідження показали, що між
рівнем зайнятості й інфляцією існує визначений взаємозв’язок. Ріст інфляції практично
завжди сполучається з високою, хоча і неповною зайнятістю і великим обсягом національного
виробництва. І навпаки, зниження інфляції збігається за часом зі спадом виробництва
і ростом безробіття.
Як соціально-економічне
явище інфляція виникла ще у XVI ст., проте мала локальний, обмежений характер. Лише
з розвитком ринкової економіки інфляція набуває постійного характеру. Сьогодні багато
економістів і політиків називають інфляцію ворогом суспільства номер один, найбільш
суворим податком. Вона тісно пов’язана з проблемою зайнятості населення і безробіттям,
матеріальним і духовним благополуччям людей, їх добробутом. Інфляція — це знецінення
грошей внаслідок порушення законів грошового обігу і появи маси грошей, не забезпечених
товарною масою. Не слід ототожнювати інфляцію з емісією грошей або із зростанням
цін. Емісія — це законодавче зумовлений випуск додаткової маси грошей в обіг. Коли
цей процес обслуговує об’єктивні потреби забезпечення безперервності руху зростаючого
обсягу товарно-матеріальних цінностей, то він не є інфляційним чинни-ком. Емісія
є джерелом інфляції, коли вона призводить до переповнення каналів грошового обігу,
появи надлишкових, а отже, знецінених грошей. Важливим проявом інфляції є зростання
цін. Однак інфляція не може бути пов’язана лише суто з грошовим феноменом. Це складне
соціально-економічне явище, породжене диспропорційністю відтворення в різних сферах
ринкового господарства, наслідок дисбалансу між сукупним попитом і сукупною пропозицією.
Інфляційний процес може відбуватись і без зростання цін. Наприклад, так звана непомітна
інфляція відбувається внаслідок деформації структури виробництва, «вимивання»
товарів дешевого асортименту чи зниження якості благ за умов незмінності ціни. Багатоманіття
чинників та джерел інфляційного процесу впливає на кількість різновидів цього явища,
неоднозначних тлумачень його сутності. У цих умовах важливого значення набуває вірне
розуміння причин та основних чинників інфляції, що дасть змогу визначити ефективний
механізм протидії її негативним соціально-економічним наслідкам. В умовах природного
рівня інфляції, тобто її інерційності, керованості, контрольованості, передбачуваності,
деякі економісти вказують на її позитивне значення. Помірна інфляція стимулює конкуренцію,
збалансовує попит і пропозицію, грошово-фінансові та матеріально-технічні ресурси,
зумовлює прискорення науково-технічного переозброєння виробництва. Більшість вчених
вказують на умовну позитивність інфляції природного рівня або взагалі заперечують
цей позитивний ефект внаслідок його короткочасності. Завдання полягає в тому, щоб
не допустити високих темпів інфляції, переростання її в гіперінфляцію, сприяти поступовому
зниженню інтенсивності інфляційних процесів. Практикою і теоретичними дослідженнями
доведений взаємозв’язок інфляції і безробіття.
Вагомий внесок в теоретичне
осмислення взаємодії двох найдеструктивніших факторів макроекономічної нестабільності
зробив англійський економіст кейнсіанського напряму А. Філіпс. Уважно вивчивши дані
щодо безробіття і номінальної заробітної плати у Великобританії за 1861-1957 рр.,
він виявив нелінійну залежність між динамікою номінальної заробітної плати і рівнем
безробіття. Якщо припустити, що існує однакове співвідношення між темпами змін заробітної
плати і цін, то модель Філіпса може бути перетворена в співвідношення між безробіттям
і темпами зміни рівня цін як важливого параметра інфляції. Крива Філіпса графічно
зображує вибір між інфляцією та безробіттям і вказує на обернено пропорційну залежність
динаміки їх показників: чим вищий рівень безробіття, тим менший приріст номінальної
заробітної плати, і навпаки. Крива Філіпса дає концептуальні орієнтири щодо варіантів
вибору економічної політики: або достатньо висока зайнятість з максимальним економічним
зростанням, проте за умов швидкого підвищення цін, чи достатньо стабільні ціни,
проте за умов значного безробіття. Довгі роки крива Філіпса була основою соціально-економічного
регулювання в країнах розвинутої ринкової економіки. Багато західних економістів
і зараз виходять з того, що існують однонаправлений рух змін у заробітній платі
і цінах, а також різноспрямованість між цими величинами і безробіттям. Однак події
70-х — початку 80-х років суперечили ідеї альтернативного зв’язку «рівень інфляції
— рівень безробіття», втіленій у кривій Філіпса. В цей час, насамперед в економіці
США, виникло явище стагфляції — інфляції, що супроводжується стагнацією виробництва
і високим рівнем безробіття в країні, одночасним підвищенням рівня цін і рівня безробіття.
Це викликало критику обгрунтованості кривої Філіпса як надійного регулятора в економіці.
Сучасна теорія інфляції грунтується на концепції природного рівня безробіття — неокласичний
економічний напрям. Природний рівень безробіття — це найнижчий підтримуваний рівень,
який може бути у країні без ризику зростання інфляції. Це такий рівень недовикористання
ресурсів, за якого ринки праці та ринки товарів збалансовані. За теорією природного
рівня немає перманентного Вибору між безробіттям та інфляцією, а довгострокова крива
Філіпса є вертикальною. Однак прибічники теорії економіки пропозиції, проявом якої
є гіпотеза природного рівня, також не мають єдиних поглядів на проблему взаємозалежності
інфляції та безробіття. Так, представники теорії адаптивних очікувань (монетаристський
напрям) визнають альтернативність інфляції та безробіття, існування кривої Філіпса
в короткочасному періоді. В довгостроковому періоді крива Філіпса набуває вигляду
вертикальної прямої, тобто альтернативної залежності інфляції і безробіття не існує.
Теорія раціональних очікувань, що виникла пізніше, доводить, що макроекономічна
політика є неефективною, оскільки її результати завчасно враховуються робітниками.
Звідси випливає, що не існує навіть короткочасового альтернативного зв’язку між
інфляцією та безробіттям. Хоча багато економістів визнають концепцію природного
рівня, немало запитань в ній залишаються без відповіді. Аналіз сучасних тенденцій
в економіці західних країн доводить дієвість основної залежності моделі Філіпса
— послаблення інфляційного процесу супроводжується зростанням безробіття. Це свідчить
про складність, багатоманітність способів реалізації та форм прояву глибинних соціально-економічних
закономірностей. З багаточисельних альтернативних можливостей слід відшукати таке
поєднання темпу інфляції і рівня безробіття, за яким сукупний негативний ефект безробіття
і інфляції був би мінімальним.
Стабільно розвивається економіка
можлива лише в теорії. Навіть ефективно діюча економіка випробує безробіття. Фрикційне
безробіття виникає через недосконалу інформацію про робочі місця і кваліфікованих
заявників на робоче місце. Фрикційне безробіття відповідає багато в чому природній
нормі безробіття. Структурне безробіття виникає через фактори, що не дозволяють
в умовах динамічної економіки забезпечити відповідність заявок на робочі місця і
пропозиції. Циклічне безробіття – наслідок недостатності сукупного попиту на працю,
що дозволяє піднятися до рівня повної зайнятості. Повна зайнятість – рівень зайнятості,
що відповідає економіці з природною нормою безробіття. Природна норма безробіття
– наслідок фрикційного і структурного безробіття. З економічної точки зору зайнятість
розуміється як продуктивне з’єднання зайнятих і робочих місць, що дозволяє робити
потрібні людям товари і послуги.
Інфляція – загальний ріст
цін на товари і послуги. Вона виміряється за допомогою цінового індексу. Індекс
споживчих цін вимірює вартість життя середнього споживача. Іншим визначенням інфляції
може бути падіння купівельної спроможності грошової одиниці. В даний час інфляція
— один із самих хворобливих і небезпечних процесів, що негативно впливають на фінанси,
грошову й економічну систему в цілому. Інфляція означає не тільки зниження купівельної
спроможності грошей, вона підриває можливості господарського регулювання, зводить
нанівець зусилля по проведенню структурних перетворень, відновленню порушених пропорцій.
У країнах з розвиненою ринковою економікою інфляція може розглядатися як невід’ємний
елемент господарського механізму. Однак вона не представляє серйозної загрози, оскільки
там відпрацьовані і достатньо широко використовуються методи обмеження і регулювання
інфляційних процесів.
Безробіття та інфляція знаходяться
у зворотній протилежності. Переливання безробіття в інфляцію небезпечно для економіки
із-за непередбачених наслідків. Після проведення ряду невдалих експериментів щодо
штучного зниження рівня безробіття, уряди країн-експериментаторів перейшли до теорії
природного рівня безробіття, що використовується донині. Інакше кажучи, співвідношення,
встановлене кривою Філіпса не працює для довготривалих періодів.


3. Теоретичні основи функціонування
ринку праці
Ринок праці, як важлива
багатопланова сфера економічного і соціально-політичного життя суспільства потребує
кваліфікованого регулювання з метою підвищення ефективності його функціонування.
Саме створення дієвої системи регулювання сфери зайнятості є одним з основних соціальних
заходів розвитку суспільства. Державна політика зайнятості населення залежить від
темпу і характеру ринкових перетворень. Вона передбачає систему адаптації різних
категорій незайнятого населення до вимог ринку праці, а також систему соціального
захисту безробітних та осіб з обмеженою конкурентноспроможністю.
Державне регулювання зайнятості
населення має грунтуватися на :
·забезпеченні соціального
партнерства суб”єктів ринку праці, тобто створенні рівних можливостей усім громадянам
незалежно від їхнього походження, соціального і майнового стану, расової і національної
належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії , реалізації
права на вільний вибір виду діяльності відповідно до своїх здібностей та професійної
підготовки з урахуванням особистих інтересів та суспільних потреб;
·сприянні забезпеченню
ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю, створенні нових робочих місць та
умов для розвитку підприємництва;
·добровільності й
відсутності примушування громадян щодо вибору сфери діяльності й робочого місця;
·гласності на основі
всебічного інформування населення про наявність вакантних робочих місць;
·дотриманні комплексності
заходів щодо регулювання зайнятості населення;
·підтримці працездатних
громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту;
·забезпеченні заходів
запобіжного характеру щодо регулювання зайнятості населення та відтворення робочих
місць;
·певної гарантії зайнятості,
тобто гарантії збереження робочих місць і професії, гарантії одержання доходів.
Залежно від стану економіки
та ринку праці передбачається здійснення активних та пасивних заходів регулювання
зайнятості.
До активних заходів належать:
·створення додаткових
і нових робочих місць шляхом реструктуризації економіки, розвитку приватного бізнесу,
особливо малого й середнього, створення умов для іноземного інвестування та для
самозайнятості населення тощо;
·профорієнтація, підготовка
й перепідготовка кадрів;
·організація громадських
робіт;
·посилення територіальної
та професійної мобільності робочої сили;
·розвиток служби зайнятості
тощо.
До пасивних заходів належать:
виплата допомоги у зв”язку з безробіттям і надання допомоги членам сімей, які перебувають
на утриманні безробітних.
Слід наголосити, що створення
нових постійних і тимчасових робочих місць у сучасних умовах значною мірою залежать
від розвитку малих підприємств і кооперативів. Нині в Україні на них припадає приблизно
60% загальної кількості зайнятих у недержавних структурах.
Для створення малих підприємств
не потрібно великого стартового капіталу. Водночас ці підприємства забезпечують
роботою значну частку тимчасово незайнятих громадян.
Галузева спеціалізація,
розміри малих підприємств мають визначитися структурними та соціальними пріоритетами
розвитку окремих міст, областей з урахуванням збалансованості регіональної економіки.
Такі підприємства зможуть функціонувати навіть за умови банкрутства підприємств-монополістів
і формуватимуть ринкове середовище та розвиток конкуренції. Малі підприємства можуть
створювати вивільнені з виробництва працівники однієї або близьких спеціальностей.
Перспективним напрямом є
організація малих підприємств шляхом залучення на них випускників профтехучилищ,
технікумів з подальшим переведенням цих підприємств на оренду, викуп. Незважаючи
на відносно меншу вартість робочих місць у соціально-побутовій сфері, доцільно створювати
нові підприємства у виробничій сфері, зокрема у виробництві будівельних матеріалів,
для перероблення м”яса, овочів, фруктів, заготівлі продукції, а також у виробничій
інфраструктурі.
Про ефективність створення
малих підприємств свідчить і зарубіжний досвід. Із загальної кількості нових робочих
місць у промисловості розвинених країн від 60 до 80% припадає на малий бізнес. У
Німеччині, наприклад, до 70% безробітних отримують роботу саме на малих підприємствах.
Прогресивним напрямом регулювання зайнятості слід вважати пільгову кредитну і податкову
політику щодо підприємств, які збільшують кількість робочих місць і надають їх соціально
незахищеним групам незайнятого населення.
Важливим напрямом активної
політики зайнятості є професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації
працівників з метою створення сприятливих умов для широкомасштабного розгортання
процесів структурної та технологічної перебудови економіки, запобігання змушеному
хронічному безробіттю, розв`язання кадрових завдань, пов`язаних із раціоналізацією
зайнятості.
Насамперед необхідно здійснювати
професійну підготовку й перепідготовку кадрів з наступним працевлаштуванням тих
професійних груп працівників, які становлять основну масу безробітних.
Система професійного навчання
безробітних громадян і незайнятого населення має виконувати соціальні (опанування
професії, спеціальності як засобом захисту від безробіття) та економічні функції
(розвиток трудового потенціалу суспільства, відтворення робочої сили необхідної
кваліфікації). Ця система є одним із ланцюгів безперервного навчання, доповнюючі
існуючі системи професійного навчання.
Професійне навчання має
організовуватися насамперед для громадян, які особливо потребують соціального захисту;
осіб, які тривалий час не працюють, інвалідів, молоді, одиноких і багатодітних батьків,
жінок, які виховують дітей дошкільного віку та дітей інвалідів, осіб передпенсійного
віку, біженців, вимушених переселенців.
Система професійного навчання
безробітних громадян і незайнятого населення призначена головним чином для підготовки
та перепідготовки дорослого населення, спираючись на їхні професійні знання та вміння,
виробничий досвід. Молодь, яка вперше шукає роботу, мусить набувати професію або
спеціальність, як правило, в навчальних закладах професійного навчання до початку
трудової діяльності.
Великого значення набуває
підвищення гнучкості системи профнавчання і перекваліфікації, передусім шляхом розвитку
прямих договірних відносин між підприємцями, підприємствами і навчальними закладами.
При цьому плани і програми навчання слід орієнтувати на задоволення конкретних потреб
ззамовника.
Необхідно удосконалити систему
інформації щодо вакансій, передусім створити інтегровану базу даних про ринок робочої
сили, яка б містила інформацію про потребу підприємств у кадрах за професіями та
кваліфікаційними розрядами (структура професій, рівень кваліфікацій), а також дані
про кількість наявних та необхідних робочих місць за категоріями персоналу.
Водночас слід поліпшити
інформаційне обслуговування молодіжного сектора ринку праці шляхом періодичної підготовки
і доведення до учнів і студентів інформації про потребу підприємств у робочій силі,
про необхідність продовжувати навчання та одержання професії, конкурентноспроможної
на ринку праці, проводити спеціалізовані (галузеві) та регіональні (міжгалузеві)
ярмарки вакансій; забезпечувати розвиток профорієнтаційних послуг для молоді (інформаційних,
діагностичних, консультативних та ін.).
В умовах зростання безробіття
і переростання їх в деяких регіонах і галузях народного господарства у масове важливим
засобом активної політики держави на ринку праці є подальше розширювання оплачувальних
громадських робіт.
Організація громадських
робіт дає змогу раціональніше використовувати робочу силу, створювати тимчасову
зайнятість безробітного населення як на регіональному рівні, так і під час реалізації
проектів загальнодержавного характеру. Зарубіжний досвід свідчить про те, що за
допомогою громадських робіт деякі розвинуті країни перебороли 30-40% рівень безробіття.
Але, на відміну від України, значна частка цих робіт мала загальнодержавний характер
(побудова магістралей, трубопровідного транспорту, мостів тощо), що давало змогу
залучити до них не тільки некваліфіковану робочу силу, а й висококваліфікованих
робітників і спеціалістів, які не мали на той час роботи.
Основою організації громадських
робіт і довгострокові регіональні програми тимчасової зайнятості, відповідно до
яких створюються робочі місця, населення залучається до громадсько-корисної праці
в період зниження попиту на робочу силу.
Громадські роботи необхідно
розглядати як вимушений, проте необхідний засіб боротьби з безробіттям. Тимчасові
робочі місця створюються переважно у державному секторі і спрямовані на використання
праці різних категорій робочої сили, яка не потребує спеціальної підготовки.Громадські
роботи регулюють попит на робочу силу і пом”якшують гостроту проблеми безробіття.
Це означає, що в період відносно стійкого економічного розвитку вдаватися до організації
громадських робіт необхідно у разі крайньої потреби, якби створюючи “запас” на той
період, коли темпи економічного розвитку уповільнюються. Резервування робіт означає
не тільки зміну строків будівництва об”єктів, а й нагромадження певних фінансових
та матеріальних засобів.Залучення до громадських робіт є засобом кращим порівняно
з виплатою допомоги у зв”язку з безробіттям з позиції як окремої особи, так і держави.
По-перше, кошти виплачуються не безплатно, а за певну громадську користь; по-друге,
створюються нові робочі місця; по-третє, висока частка заробітної плати в загальних
витратах, яка характерна для тих галузей, де звичайно застосовуються громадські
роботи, робить доцільним використання останніх для уповільнення зниження купівельного
попиту населення, особливо небезпечного в період зниження темпів економічного зростання;
по-четверте, вироблена на цих роботах продукція не веде до товарного надвиробництва,
небезпечного в період економічної нестабільності, оскільки виробництво регламентується
і не має масового характеру .В у мовах масового безробіття доцільним є державне
регулювання громадських робіт. Однак воно має передбачати сприятливі умови для підприємців
і звужуватися у міру пожвавлення виробництва та збільшення попиту на робочу силу.Оскільки
серед безробітних високу частку становлять жінки та молодь, залучення їх до громадських
робіт можна здійснювати через розгортання спеціалізованих робіт, таких як виконання
тимчасових та сезонних сільскогосподарських робіт у приміських господарствах, виконання
робіт щодо благоустрою, надання послуг соціально-побутового характеру, організація
навчання жінок ручному ткацтву, мереживоплетінню, вишиванню.Для кожної групи безробітних
організація громадських робіт має свою специфіку. Зокрема, певні роботи доцільно
поєднувати з професійною підготовкою або перепідготовкою. Передусім це стосується
професій, необхідних для даного регіону. Організація громадських робіт має особливо
велике значення для безробітної молоді, яка психологічно нестійка, схильна до впливу
соціальних явищ і являє собою живильне середовище для зростання наркоманії, злочинності,
соціальних конфліктів. Антисоціальна поведінка молоді деструктивно впливає на її
підготовку та участь у суспільному виробництві. У свою чергу, це погіршує якість
робочої сили: кваліфікацію, профпідготовку, ставлення до праці. Тому надзвичайно
важливо залучати безробітну молодь, а також учнів і студентів у вільний від навчання
час до громадських робіт, особливо у сфері соціально-корисної діяльності .Розпорядок
робочого часу на громадських роботах має бути таким, щоб учасники мали на пошуки
постійної роботи. Можна організувати “дні пошуку роботи”, консультативні групи,
робочі клуби, де молоді надають профорієнтаційні послуги та послуги з працевлаштування,
відвідування підприємств.
В Україні широкому використанню
громадських робіт заважають, з одного боку, відсутність коштів у місцевих бюджетах,
незаінтересованість підприємств в організації цих робіт унаслідок обмеженої потреби
в робочій силі, з іншого боку – непопулярність таких робіт серед незайнятих громадян
через тимчасовість, невідповідність кваліфікаційному рівню і, як наслідок, психологічну
неприйнятість.Державна активна політика зайнятості передбачає розроблення програм
сприяння зайнятості. Ці програми можуть охоплювати як окремі категорії населення,
передусім маргинальні групи: молодь, жінок, інвалідів, так і специфічні випадки
загрози безробіття, зумовлені економічною або іншою ситуацією (демографічним, політичним,
стихійним лихом тощо). 
У розвинутих країнах більшість
програм зайнятості стосується певних категорій населення, які потребують підтримки
й допомоги. Розрізняють довгострокові (на один рік) програми. Вони розробляються
як на державному, так і на регіональному рівнях.
Метою державних і регіональних
програм зайнятості є сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян
у праці.
Державні і територіальні
програми зайнятості населення спрямовані на:
· 
сприяння розвитку і структурній перебудові
економіки, створенню умов для спрямування вивільнюваних працівників, насамперед
на рентабельні виробництва та в пріоритетні галузі економіки;
· 
попередження розвитку безробіття і його скорочення
шляхом підвищення економічної заінтересованості підприємств і організацій у створенні
додаткових робочих місць, переважно з гнучкими формами зайнятості;
· 
удосконалення системи відтворення робочої
сили водночас із збільшенням числа робочих місць, поліпшенням професійної орієнтації,
підвищенням кваліфікації працівників та ефективності використання трудових ресурсів;
· 
захист безробітних та їхніх сімей від негативних
наслідків безробіття і забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального
захисту і не спроможні конкурувати на ринку праці;
· 
формування кадрової, матеріальної, інформаційної,
статистичної, фінансової та науково-методичної бази державної служби зайнятості;
· 
заходи сприяння зайнятості населення, яке
проживає у сільскій місцевості.
Заходи щодо реалізації державної
політики зайнятості на територіальному рівні ураховують необхідність сприяння будь-яким
формам розширення сфери прикладання праці, в тому числі створення нових робочих
місць, забезпечення умов для розвитку підприємництва та працевлаштування незайнятого
населення і безробітних; забезпечення державних гарантій зайнятості для окремих
категорій населення; поліпшення системи професійної орієнтації, підготовки й перепідготовки
кадрів, матеріальної підтримки безробітних та їхніх сімей; організації громадських
робіт тощо.
У програмах також обгрунтовується
організаційне, наукове і фінансове забезпечення усіх запланованих заходів та необхідність
контролю щодо їх реалізації.
Заходи, розроблені у програмах,
передбачають забезпечення сприятливих податкових, інвестиційних, фінансово-кредитних
та інших умов господарювання для підприємств усіх форм власності.
Формування державної програми
зайнятості має подвійний характер. З одного боку, вона розробляється знизу і являє
собою узагальнення територіальних програм. З іншого боку, державна програма зайнятості
формується зверху, узагальнюючи завдання, які можуть визначатися тільки на загальнодержавному
і міжрегіональному рівнях. Це здійснюється шляхом розроблення законодавчих актів,
удосконалення системи управління, координації фінансових витрат на реалізацію заходів
економічної і соціальної політики у сфері зайнятості, підвищення рівня її наукового
обгрунтування.
Важливим є об`єднання
річного та довгострокового підходів до програмування зайнятості населення, як це
передбачено статтею 14 Закону України “Про зайнятість населення”.
Відповідно до Закону України
“Про зайнятість населення” створено Державний фонд сприяння зайнятості населення
(ДФСЗН), який формується та використовувається на державному і місцевому рівнях.
Основні джерела коштів фонду:
1. 
кошти державного і місцевого бюджетів;
2. 
обов”язкові відрахування підприємств, організацій
та установ;
3. 
добровільні внески громадських організацій,
громадян, зарубіжних фірм;
4. 
кошти служби зайнятості;
5. 
цільові фінансові відрахування підприємств;
6. 
інші надходження.[9]
Серед названих джерел надходження
коштів основним джерелом повинні бути обов”язкові відрахування підприємств, організацій
та установ.
На відрахування коштів до
ДФСЗН впливають:
· 
демографічне навантаження на зайняте економічно
активне населення, що визначає обсяги різних соціальних фондів;
· 
рівень зайнятості та ефективність праці економічно
активного населення, від яких залежить обсяги валового внутрішнього продукту та
фонду споживання;
· 
чисельність і склад незайнятого економічно
активного населення, що визначає обсяги витрат на реалізацію програм зайнятості
безробітних;
· 
розміри допомоги у зв”язку з безробіттям.
Досвід країн з розвиненою
економікою свідчить, що інвестиції в людські ресурси зростають, оскільки є необхідною
умовою модернізації виробничих систем.
Така політика проводиться
на рівні як держави, так і окремих господарських об”єктів. У Франції, наприклад,
з державного бюджету на зайнятість виділяють 6,8% коштів, а відрахування підприємств,
соціальних установ, різні внески за обсягом майже в 1,5 рази перевищують надходження
з бюджету.
В Україні частка фонду зайнятості
у валовому внутрішньому продукту становить приблизно 0,3%, що в багато разів менше,
ніж у країнах з розвиненою економікою.
Звідси можна зробити висновок,
що в нашій країні фінансова база для розв”язання проблем зайнятості недостатня і
не відповідає ситуації на ринку праці, яка різко загострюється через величезний
потенціал безробіття.
За рахунок коштів зайнятості
фінансуються заходи активної і пасивної політики. Співвідношення витрат на ці заходи
залежить від стану ринку праці та безробіття, рівня законодавчих гарантій, досягнутого
рівня розвитку служби зайнятості.
Зарубіжний досвід свідчить
про різні підходи окремих країн щодо розподілу коштів на активні і пасивні заходи
політики зайнятості. У таких країнах, як Франція, Німеччина, Англія переважають
витрати на підтримування рівня доходів населення, а на активні заходи витрачається
значно менше коштів. У Франції, наприклад, частка витрат на активні і пасивні заходи
відповідно дорівнює 28,4% і 71,6%; в Англії – 29,1% і 70,9%, у Німеччині – 44,1%
і 55,9%.
Зворотну картину щодо витрат
на активні й пасивні заходи політики зайнятості населення спостерігаємо у Швеції
та Італії, де відповідні витрати становлять 67,6% і 32,4% та 51,6% і 48,4%.
Стратегія зайнятості населення
в Україні має пов`язуватися з подальшим розвитком і розширенням активних заходів
для запобігання повальному безробіттю та збільшенням на них витрат із фонду сприяння
зайнятості населення з урахуванням стану ринку праці.
Щодо розміру допомоги у
зв`язку
з безробіттям, то рекомендаціями МОП передбачено, що вона має становити 60%середньої
заробітної плати. У скандинавських країнах така допомога досягає 50-70% середньої
заробітної плати за рівня безробіття 0,5-1%. Враховуючи дуже низький рівень середньої
заробітної плати в Україні, можна стверджувати, що розмір допомоги у зв”язку з безробіттям
не може бути меншим за 50% середньої заробітної плати (що має місце зараз в Україні),
оскільки не забезпечуватиме мінімальних фізіологічних потреб людини. Інша річ, що
при цьому слід обмежити термін надання допомоги і зробити все можливе для працевлаштування
безробітного. Однак ситуація складається таким чином, що вартість соціального захисту
населення зростає, а виробництво зменшується, що не дає можливості фінансувати систему
соціального захисту за встановленими нормами.
Доцільно запровадити порядок
централізованого управління ДФСЗН з метою забезпечення перерозподілу коштів між
регіонами залежно від їх економічного розвитку та стану ринку праці.
Фонд зайнятості має формуватися
як страховий на принципах соціального страхування. При цьому внески до фонду зайнятості
мусять робити всі без винятку підприємства незалежно від форм власності, господарюваня
і фінансування. Має бути особисте страхування працівників від безробіття.
Реалізація конституційних
прав України щодо вільного вибору зайнятості і захисту від безробіття незалежно
від національності, статі, віку, соціального стану, політичних і релігійних переконань
потребує створення та діяльності державного органу з питань зайнятості населення.
Служба зайнятості в Україні
відразу формувалася як централізована державна система на правовій основі Закону
про зайнятість населення і на базі широко розгалудженої державної служби працевлаштування
з використанням її матеріально-технічної бази, системи обліку й кадрового складу
працівників. Колишня служба працевлаштування перебудовувалася з урахуванням становлення
ринку праці. Під час створення служби зайнятості враховувався світовий досвід і
міжнародні норми. Державна служба зайнятості була створена у 1990 року. Її обов”язки
й права були визнані статтею 19 Закону України “Про зайнятість населення”.
Головними функціями служби
зайнятості є:
· 
аналіз ринку праці та інформування про його
стан;
· 
трудове посередництво і сприяння роботодавцям
у забезпеченні підприємств робочою силою, а громадян – в одержанні роботи;
· 
регулювання ринку праці, яке здійснюється
через трудове посередництво, так і через реалізацію програм профорієнтації, а також
сприяння зайнятості;
· 
допомога безробітним, яка включає в себе
як попередні функції, так і матеріальну підтримку на період безробіття;[10]
Висновок
Завданням сучасного етапу
в сфері регулювання зайнятості є перехід до активної політики на ринку праці, яка,
на жаль, не здійснюється зараз. В основу має бути покладена модель управління, центральними
елементами якої є основні регулятори ринкової організації праці: заробітна плата
як ціна послуг праці, конкуренція на ринку праці, трудова мобільність, рівень безробіття.
Саме за цими параметрами здійснюється, з одного боку, саморегулювання на ринку праці,
а з іншого – відбувається втручання держави, яка реалізує координуючу, стимулюючу
чи обмежуючу роль у процесі управління.
Пріоритетними напрямками
реформування українського ринку праці є вдосконалення системи оплати праці, розширення
можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна
підтримка окремих груп, підвищення якості та конкурентноспроможності робочої сили;
сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення; запобігання
зростанню безробіття через створення робочих місць за рахунок різних джерел фінансування,
впровадження механізмів звільнення і перерозподілу, реструктуризації економіки і
піднесення вітчизняного виробництва.
Безробіття є реактивом,
який пришвидшує процеси дестабілізації. Тому вихід країни на шлях збалансованого
зростання потребує спеціальних дій по скороченню армії безробітних.
Однак спеціалісти ринкової
економіки ніколи не ставлять перед країною завдання забезпечення повної зайнятості,
як це було записано в сталінській конституції. Вважається, в якійсь мірі помірне
безробіття є благом для економічного зростання. Що при цьому мається на увазі?
1. Безробіття представляє
собою резерв незайнятої робочої сили, який можливо задіяти при наступному розширенні
виробництва або при структурних перебудовах. Труднощі переходу нашої країни на рейки
інтенсивного розвитку в багатьох були пов’язані з повною зайнятістю. Нові будови,
цехи виявилися незадіяними, тому що робітникам було легше працювати на старих, вже
освоєних робочих місцях. Капіталовкладення виявилися омертвілими, ефективність розвитку
країни на певному етапі стала знижуватися.
2. Наявність безробіття
обмежую агресію профспілок та їх вимоги підвищення заробітної плати і цим самим
посилює стимули підприємницької діяльності.
3. Побоювання втратити роботу
і влитися в число вивільнених із сфери виробництва є самим кращим організатором
дисципліни праці, і , крім того, створює умови для підтримки необхідної якості витрат
праці.
В силу позначених причин
помірне безробіття ( від 3 до 5% зайнятих ) вважається необхідним супутником розвитку
ринкової економіки.
Ліберальна і соціал-демократична
політекономія розглядають безробіття в зовсім іншому аспекті. Вони бачать в ній
витрати для суспільства і вважають, що ці витрати навіть перевищують рівень збитків,
які викликані монополізацією народного господарства. Які ж витрати суспільства викликає
безробіття?
1.   При безробітті недовикористовується
економічний потенціал суспільства. Незайнята робоча сила не приймає участі в зростанні
національного багатства. Тому в країні виникають витрати від недовикористаних виробничих
можливостей.
2.   При задовгому безробіттю
втрачається кваліфікація вивільнених працівників. Навіть при наступному включенні
в виробничий процес працівник виходить на нормальний постійний рівень виробничості
праці приблизно через півроку. І весь цей період адаптації працівник недодає в результатах
своєї праці в порівнянні з постійними робочими кадрами тієї чи іншої кваліфікації
при рівних умовах праці.
3.   Зростання безробіття,
як показала медицина, підриває здоров’я нації. Вважається, що стрес, який отримує
при повідомлені про звільнення робітник, по своїй силі відповідає реакції на смерть
близької людини або на звістку про ув’язнення.
4.   Зростання безробіття
слугує фактором зростання злочинності.
5.   Оцінюючи безробіття
як збитки суспільства, треба згадати й такі фактори екномічної нестабільності, як
зниження споживчого попиту; скорочення заощаджень; зниження інвестиційного попиту;
скорочення пропозиції, спад виробництва.[10]
За перші дві місяці поточного
року до Державної служби зайнятості у пошуках роботи звернулося 8 тисяч громадян.
За інформацією Головного
обласного управління статистики, станом на 1 березня 2009 року на обліку у центрах
зайнятості перебувало 32 тисячі незайнятих громадян. Серед незайнятих більше половини
становлять жінки, чотири з кожних десяти – молоді люди у віці до 35 років.
Значне зниження цього показника
спостерігалось у Глухівському, Краснопільському, Сумському районах. Навпаки, кількість
безробітних зросла у всіх містах області. Рівень зареєстрованого безробіття по області
порівняно з 1 лютого 2009р. майже не змінився і на 1 березня 2009р. становив 4,3%
населення працездатного віку.
За повідомленнями підприємств,
установ та організацій, кількість вільних робочих місць і вакантних посад упродовж
лютого 2009р. зросла на 0,6% і на кінець місяця становила одну тисячу місць. У січні–лютому
2009р. працевлаштовано 2,7 тис. осіб, що в 1,7 раза менше, ніж за відповідний період
минулого року.
Середній же розмір допомоги
по безробіттю у лютому 2009 р. становив 593 гривні.
Розмір допомоги по безробіттю
в 2,4 раза нижче середньої заробітної плати, нарахованої одному штатному працівникові
у лютому 2009р., і складає 98 % від рівня мінімальної заробітної плати.[11]
Список використаної
літератури
1.Бараник З. П. Статистика ринку праці:
Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005
2.Чепурина М.Н. Курс економічної теорії.
Кіров.: АСА. 1995
3.htt://blog.nso.org.uablog/1937/
4.Василъченко В. С. Ринок праці та
зайнятість. — К., 1996.
5.Юхименко П.Л., Леоненко П.М. Історія
економічних вчень. Навчальний посібник. – К., 2001
6.Кейнс Д. Общая теория занятости,
процента и денег. — М., 1996.
7.Савченко “Макроекономіка” , К. ,1999
р.
8.Пазюк О., Пономарьова О. проблеми
безробіття в Україні // Україна: аспекти праці. — 2004. — №2.
9.п. 1 ст. 26 Закону України «Про
зайнятість населення».
10.Базилевич В. Д., Баластрик Л.О.
Макроекономіка: Опорний конспект лекцій. – К.: Четверта хвиля, 1997.
11.http://100.sumy.ua/old/news_363_ru-Bezrobtn. — 8-k-h-ba4itw-statistika.html