1. Роль екології як науки на сучасному етапі
розвитку
У ХХ ст. людина отримала можливість активно
впливати на довкілля та користуватись раніше недоступними для неї ресурсами. Виникла
ідея, що людина – хазяїн природи, а природа – невичерпне джерело потрібних їй
ресурсів.
Розвинулась екологічна криза, яку спричинили:
а) стрімка зростаюча чисельність населення;
б) поява атомної енергетики;
					







в) розробка та створення озброєння нового
типу, здатного знищити все живе;
г) супутникові та комп’ютерні технології.
Екологія першої половини нашого століття
була наукою, що тільки пояснювала причини природних явищ та їх механізм. Сучасна
екологія – наука, що прогнозує та конструює результати того чи іншого впливу
людини на природу.
Для того, щоб вийти із еко. кризи треба
ефективніше виконувати такі завдання:
• встановлення закономірностей
взаємозв’язків між організмами, їхніми угрупованнями та умовами довкілля;
• дослідження структури та функціонування
угруповань організмів; розробка методів визначення екологічного стану природних
і штучних угруповань;
• спостереження за змінами в окремих
екосистемах та біосфері в цілому, прогнозування їхніх наслідків;
• створення бази даних та розроблення
рекомендацій для екологічно безпечного планування господарської і соціальної
діяльності людини;
• застосування екологічних знань у справі
охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів.
2 Основні методи екологічних досліджень
Учені-екологи застосовують різноманітні
засоби і методи досліджень. Методи екологічної індикації дають можливість
визначити стан і властивості екосистем за видовим складом та співвідношенням
між собою певних (еталонних) груп видів. Зокрема, для проведення постійних
спостережень широко застосовують метод екологічного моніторингу, про який
розповідалося раніше. Він буває локальним, регіональним чи глобальним
(відповідно спостерігають за змінами у певній місцевості, регіоні або в
біосфері у цілому). Особливо важливий моніторинг еталонних заповідних ділянок
ландшафтів. Він дає змогу спостерігати за функціональним (продуктивність, колообіг
речовин, потік енергії) та структурними (видове різномаїття, чисельність видів
тощо) змінами у певних екосистемах. Моніторинг здійснюють за допомогою
автоматичних та дистанційних пристроїв. Це дає змогу діставати інформацію з
ділянок, на яких проводити безпосередні спостереження складно або неможливо. За
допомогою математичного моделювання можна встановити взаємозв’язки організмів в
екосистемах (кормові, конкурентні тощо), залежність змін чисельності популяцій
та їхньої продуктивності від дії екологічних факторів та ін. математичні моделі
дають змогу прогнозувати можливі варіанти перебігу подій, виділяти окремі
зв’язки, комбінувати їх (наприклад, яку кількість особин промислових тварин
можна вилучати з природних популяцій, щоб не знизити їхньої густоти, передбачати
спалахи чисельності шкідників, наслідки антропогенного впливу на окремі
екосистеми та біосферу в цілому).
3 Структура сучаних екологічних знань
Перетворення екології з біологічної науки з
чітко визначеним предметом дослідження (системи організмів та їх зміни в часі й
просторі) на складний конгломерат багатьох царин знань значною мірою зумовлене
складністю та різноманітністю об’єктів її зацікавлення, великою кількістю
взаємозв’язків між ними і незліченністю їхніх характеристик. Комплексність і
першорядність проблем, які покликана розв’язати екологія, зумовлюють її прискорений
розвиток та ускладнення. Тому схеми структури сучасної екології є суто
ілюстративними, а деякі з них містять десятки прямокутничків і багато стрілочок,
нагадуючи радіоаматорам схеми телевізорів чи радіоприймачів тих часів, коли
вони складалися не з блоків, а з окремих ламп, конденсаторів, резисторів і
провідників. Ми ж обмежимося наведеною на рис. спрощеною структурною схемою
екології, де зазначено приблизну кількість її вужчих підрозділів. Кожен з них
цікавий сам по собі, але важливіша комплексність, поєднання зусиль учених з
багатьох наук і царин досліджень, так з відображенням мінімальної кількості
внутрішніх зв’язків та взаємодій само, як і застосування засобів, методів та
досягнень інших наук про природу — фізики, хімії, біології, кібернетики, математики
та ін. Екологія нині отримує більше моральну, ніж фінансову підтримку. На неї
не зважали в колишньому СРСР, проте й на Заході було чимало тих, хто
зараховував екологів мало не до «запеклих ворогів» технічного й
технологічного прогресу. Лише кілька великих катастроф танкерів з дуже
серйозними шкідливими екологічними наслідками 50-х і початку 60-х років
минулого століття обурили громадськість розвинених країн такою мірою, що уряди
вперше створили екологічні комітети або міністерства, змусили спрямувати
частину бюджету на «природоохоронні заходи». На ці роки припадає
створення перших впливових міжнародних екологічних організацій, прийняття
різноманітних угод і конвенцій.
Нині екологія переживає дуже складний і
суперечливий період свого розвитку. Не викликає сумнівів необхідність
«повороту» до проблем довкілля всіх природничих і гуманітарних наук. Проте
не можна перетворювати екологію на метод або ж тему для балачок. Буде помилкою
«розчинення» її в безлічі спеціалізованих наукових напрямків. Пора
відмовитися від фінансування теоретичних і практичних екологічних досліджень у
межах «старих» наук. Екологія повинна стати одним з лідерів серед
наук XXI століття, а роззброєння і дотримання екологічних законів — основою
всіх форм діяльності людини. Це єдиний шанс виживання людства.
  
Рис. Спрощений варіант структури сучасної
екології
4 Екосистеми
Екосистема—основна одиниця біосфери, яка є
об”єктом вивчення екології. Цей термін запровадив англ біолог Тенслі у 1935р. Екосистема—складний
природний комплекс живих істот, що взаємодіють з неорганічним середовищем та
знаходяться в матеріально-енергетичній залежності від неї. В структурі кожної
екосистеми можна виділити 4 функціональні компоненти: 1-абіотичне оточення, 2-комплекс
автотрофних організмів, 3-комплекс гетеротрофних організмів, 4-комплекс
організмів, які розкладають орган. сполуки до мінерального стану. Види
екосистем за масштабами поділяються на мікро-, мезо-, макроекосистеми. За
ступенем трансформації людської діяльності екосистеми поділяються на природні, антропогенні
та антропогенно-природні.
5. Екологічні фактории
Екологічні фактори – всі складові (елементи)
природного середовища, які впливають на існування й розвиток організмів і на
які живі істоти реагують реакціями пристосування (за межами здатності
пристосування настає смерть).
Сьогодні розрізняють десять груп екологічних
факторів (загальна кількість – близько шістдесяти), об’єднаних у спеціальну
класифікацію: за часом – фактори часу (еволюційний, історичний, діючий), періодичності
(періодичний і неперіодичний), первинні та вторинні; за походженням (космічні, абіотичні,
природноантропогенні, техногенні, антропогенні); за середовищем виникнення
(атмосферні, водні, геоморфологічні, фізіологічні, генетичні, екосистемні); за
характером (інформаційні, фізичні, хімічні, енергетичні, термічні, біогенні, комплексні,
кліматичні); за об’єктом впливу (індивідуальні, групові, видові, соціальні); за
ступенем впливу (летальні, екстремальні, обмежуючі, мутагенні, тератогенні); за
умовами дії (залежні чи незалежні від щільності); за спектром впливу
(вибіркової чи загальної дії).
За екологічною валентністю організми
поділяють на: стенобіоти – з малою пристосованістю до змін середовища (орхідеї,
форель, далекосхідний рябчик, глибоководні риби) та еврибіонти – з великою
пристосованістю до змін довкілля (колорадський жук, миші, пацюки, вовки, таргани,
очерет, пирій). У межах еврибіонтів і стенобіонтів залежно від конкретного
фактора організми поділяють на евритермні та стенотермні (за реакцією на
температуру), евригалінні й стеногалінні (за реакцією на солоність водного
середовища), еврифоти та стенофоти (за реакцією на освітлення).
6. Популяції
Популяція — одне з основних понять екології
— означає сукупність особин певного виду, які тривалий час (багато поколінь)
живуть на певній території і вільно схрещуються між собою. Водночас певна
популяція під впливом якихось чинників (зазвичай це природні бар’єри)
відокремлена від територій інших аналогічних популяцій. Популяція сама по собі
може підтримувати свою чисельність необмежений час.
З визначення випливає, що можна
запропонувати певну ієрархію популяцій:
• елементарна, або локальна — означає
найменшу сукупність, яка живе на невеликій однорідній ділянці (у певному лісі, ставку
тощо);
• екологічна — складається з елементарних
популяцій і займає вже значно більшу територію;
• географічна — охоплює велику сукупність
особин одного виду на великій території з приблизно однаковими умовами.
Популяції характеризують параметрами:
1. Чисельність — загальна кількість особин в
популяції.
2. Запас біомаси популяції.
3. Щільність — кількість особин на одиницю
території (або об’єму простору).
4. Народжуваність — кількість нових особин
за певний проміжок часу на одну особину.
5. Смертність — кількість померлих особин за
певний проміжок часу.
6. Ріст популяції — співвідношення
народжуваності та смертності.
Залежно від певних характеристик популяції
її структуру підрозділяють за показниками:
1. Генетична структура властива популяціям, які
мають дві або більше генетичних форм, що обумовлює генетичний поліморфізм
популяції і збільшує її стійкість.
2. Статевої структури популяції — співвідношення
особин різної статі. При генетичному контролі це співвідношення дорівнює 50×50.
При впливі природного середовища воно змінюється в бік більшої смертності
самців.
3. Вікова структура властива природнім
угрупованням тварин та рослин, якщо вони не однолітні. В популяціях культурних
рослин, в яких завдяки одночасному посіву вік особин однаковий, вікова
структура не має значення.
4. Розмірна структура популяцій визначає
відмінності особин за розмірами.
5. Просторова структура популяції визначає
характер розміщення особин на теріторії ареалу.
Порівняно легко підрахувати чисельність
популяції великих тварин на відкритих просторах (оленів у тундрі, дельфінів у
морі тощо), але складніше це зробити для невеликих чи мікроскопічних Істот, які
до того ж можуть вести нічне чи підземне (підводне) життя В цих умовах бажано
виміряти середню густоту заселення І визначити тип І величину площі розселення
Розрізняють кілька типів організації розташування особин у популяції випадкове
(хаотичне) І впорядковане, рівномірне І групове (нерівномірне) тощо Найчастіше
живі Істоти, які люблять «своїх», розташовуються групами (плямами)
Відомо, що те саме стосується й людей Потяг до ком-пактування у них такий
сильний, що є вже чимало міст з населенням понад 10 млн осіб, а населення міст
-«рекордсменів» досягає 20 млн Численні дані про популяцію вчені
збирають не для розваги ЦІ дані допомагають передбачити майбутнє популяції А
тому треба знати все (не менше ніж повну чисельність), що так чи Інакше впливає
на темпи розмноження, насамперед — розподіл особин за віком (демографічну
«піраміду») Окрім кількості особин жіночої статі важливим параметром
є плодючість, яку вимірюють коефіцієнтом народжуваності (кількістю нащадків). У
деяких країнах він досягає 4, 5. Це означає, що щороку на 1000 громадян
народжується 45 дітей. Часто плодючість характеризується кількістю дітей, яких
у середньому народжує кожна жінка. У деяких країнах Західної Європи ця
кількість менша двох. На противагу цьому в деяких слаборозвинених
сільськогосподарських країнах Африки та Азії середня кількість дітей у жінок
досягає 8 і більше.
Основи теорії динаміки популяцій
У сприятливих умовах популяція цілком
успішно «виконує» найголовніше завдання живого: розмножуючись, більш-менш
швидко нарощує свою чисельність.
Та це за сприятливих умов. Насправді
конкуренти, вороги, несприятливі умови чи брак ресурсів здебільшого утримують
чисельність популяції у певних межах. Вона чимось схожа на стиснену пружину, бо
за найнезначнішого зменшення тиску зовнішніх чинників популяція стрімко, як
спалах пороху, збільшується. Тому популяції більшості поширених видів комах, риб,
дрібних птахів і ссавців мають дуже змінну чисельність.
Одним з основних завдань екології є
передбачення змін стану популяцій, підрахунки їх чисельності у майбутньому. Саме
цим займається підрозділ «Динаміка популяцій».
Та це не лише підрахунки, а й експерименти.
Якщо взяти одну парамецію (один з видів
інфузорій) і дати їй можливість розмножуватися в колбі з теплою рідиною, де є
достатньо їжі, то через 6 годин вона поділиться навпіл. Ще через 6 годин у
колбі буде вже чотири інфузорії. Неважко підрахувати, що через три доби за
незмінності темпу поділу і відсутності в колбі споживачів інфузорій їх у цьому
штучному раю буде вже 4096. Математично кількість парамецій N у певний момент t
з часу поміщення їх у колбу можна обчислити за формулою
N(t)=2t/T,
де Т — інтервал 6 год, t»T.
Продовжуючи розмножуватися в такому самому
темпі, парамеції спочатку заповнили б і розірвали колбу, а потім досить швидко
вкрили б товстим шаром всю поверхню Землі.
Насправді розмноження парамецій припиниться
у момент, коли вичерпаються запаси їжі у колбі (або темп споживання ресурсів
зрівняється з їх появою у ній). Надалі чисельність популяції залишатиметься
сталою і дорівнюватиме максимальному значенню N.
Подібний експеримент (але в дуже великих
масштабах) люди здійснювали, завозячи на острови і навіть на континенти нові
види тварин чи рослин. Наприклад, з 1835 по 1880 р. поголів’я овець в Австралії
зусиллями людей збільшувалося дуже швидко. З моменту вичерпання придатних для
овець пасовищ їх поголів’я стабілізувалося, а невеликі коливання з амплітудою
приблизно 1 млн були спричинені погодними умовами.
7 Просторова структураЕС
Структура ЕС:
1)вертикальна-розшарування по ярусності
2)горизонтальна-розшар. живих організмів
залежно від грунтово-кліматичних умов.
Функціональна структура: Продуценти(вироб-ки)-рослини,
Консументи(споживачі) — 1-го порядку-рослиноїдні, 2-го п-ку-жив. К1. 3-го
п-ку-жив. К1 та К2. Редуценти(розкладники)-розкладають мертві залишки прод. та
консумент.
Видова структура1види-домінанти – по к-ті
може бути менше, але по масі більше =4/5від загальної біомаси 2види-едифікатори=1/5
від заг. біомаси.
8 Еволюція біосфери та характеристика її
складових
Надзвичайно характерним для біосфери, вважав
В. І. Вернадський, є її фізико-хімічна та геометрична різнорідність. Вона
складається з живої та неживої речовини які протягом всього геологічного часу
різко розділені за своєю генезою та будовою. Жива речовина охоплює всю біосферу,
вона її створює, але за вагою і об’ємом вона складає невелику її частину. Нежива
речовина різко переважає. Жива речовина в середньому складає соті частки
відсотка загальної ваги біосфери. Але вона є найбільшою силою в біосфері і
визначає всі процеси, що в ній відбуваються, та забезпечує багатоманітність
форм її проявів. Про вплив живої речовини на швидкість протікання процесів
енергетично-речовинного обміну в біосфері можуть свідчити такі дані: повне
відновлення кисню планети живою речовиною відбувається за 5200-5800 років, а
вся його маса проходить через живі організми приблизно за 2000 років. Вуглекислий
газ атмосфери проходить через живі організми за 300-395 років. Однак один з
головних проявів цієї різнорідності біосфери полягає в тому, що процеси в живій
речовині відбуваються принципово інакше, ніж в неживій, якщо їх розглядати з
часової точки зору. У живій речовині воші проходять в масштабах історичного
часу, а в неживій — геологічного. В ході геологічного часу наростає потужність
прояву впливу живої речовини на біосферу, її вилив на неживу речовину.
Саме наявність еволюції визначає основні
закономірності біосфери:
1. Наростання потенціалу стабільності
еволюційного процесу, що виявляється в постійному відновленні структур та
функціональних характеристик біосфери (гомеостаз) і збереженні прогресивного
спрямування її історичного розвитку (гомеорезис).
2. Каналізований характер органічної
еволюції, що виражається в наявності її домінантної направленості, яка
виражається принципами заборони (обмеження) на рівні онто- та філогенезу. Врахування
цієї закономірності дозволяє описувати динамічні процеси біосфери на основі
існуючої традиції строгого кількісного аналізу систем фізико-хімічної природи у
відповідності з принципами збереження.
3. Асинхронна структура еволюційного процесу,
що проявляється в першу чергу в нерівномірності розповсюдження життя в різних
ареалах біосфери. Ця нерівномірність в значній мірі залежить від конкретного
співвідношення внутрішніх та зовнішніх факторів детермінації загальної
направленності еволюції органічного світу.
4. Векторна направленість еволюційного
процесу, що виявляється в необоротності розвитку біологічних структур.
Прийшовши до висновку, що біосфера
еволюціонує, В. І. Вернадський зазначав, що поява людини і зміни, внесені в
біосферу людською діяльністю, є природним етапом цієї еволюції і що внаслідок
них біосфера з необхідністю повинна корінним чином змінитись і перейти в свій
новий стан — у ноосферу — сферу людського розуму, таку біосферу, в якій людська
свідома діяльність стає визначальним фактором існування та розвитку. Ноосфе́ра
(від грец. νους («ноос») в значенні «розум») (рос. ноосфера,
англ. noosphere, нім. Noosphäre f) — сучасна стадія розвитку біосфери, пов’язана
з появою в ній людства.
Відповідно до оригінальної теорії
Вернадського, ноосфера є третьою у послідовності таких основних фаз розвитку
Землі як утворення геосфери (неживої природи) та біосфери (живої природи).
Так само, як біосфера утворюється взаємодією
усіх організмів на Землі, ноосфера складається усіма розумами, що взаємодіють. Ноосферу
можна розглядати як єдність «природи» і культури (в широкому тлумаченні
останньої — з техносферою включно), особливо починаючи з того моменту, коли
«культура» досягає (за силою впливу на біосферу та геосферу) потужності
«геологічної сили».
Серед складових частин ноосфери виділяють
антропосферу (сукупність людей як організмів), техносферу (сукупність штучних
об’єктів, створених людиною, та природних об’єктів, змінених в результаті
діяльності людства) та соціосферу (сукупність соціальних факторів, характерних
для даного етапу розвитку суспільства і його взаємодії з природою).
Розглядаючи означену єдність природи та
культури (у їх взаємодії) у розвитку ноосфери доцільно розрізняти дві стадії:
1. Ноосфера у стадії її становлення, в
процесі стихійного розвитку починаючи з моменту виникнення «людини розумної»; 2.
Ноосфера, що свідомо удосконалюється спільними зусиллями людей в інтересах як
людства в цілому, так і кожної окремої людини.
9. В. І. Вернадський та його вчення про
біосферу та ноосферу: основні положення
Відповідно до його визначення середовище, що
оточує сучасну людину, можна умовно розділити на природну—біосферу і
штучну—ноосферу, тобто знову створену (або перетворену)людиною. Вернадський
особливо виділяє перетворювальний вплив на Землю однієї з форм життя людини
через її розумну діяльність і передбачає швидке зростання глибини і масштабів
цього впливу. В результаті техногенної діяльності людини біосфера Землі
докорінно перетворюється та стає ноосферою—“сферою розуму”, вона охопить все більшу
частину Землі—від глибоких її надр до найвищих шарів атмосфери. Ноосфера—це
такий стан біосфери, в якому мають виявитися розум і спрямована ним праця
людини як нова, небувала на планеті, геологічна сила. Він визначив кілька
загальних умов, які необхідні для створення ноосфери: 1. людство має стати
єдиним в економічному та інформаційному відношеннях; 2. ноосфера-явище
всепланетне, тому людство має прийти до цілковитої рівності рас, народів
незалежно від кольору шкіри й інших відмінностей; 3. ноосфера не може бути
створена до припинення війн між народами. Очевидно, що ноосфера в просторі
значною мірою перекривається біосферою, але не тотожна їй. Темпи розвитку
ноосфери незрівнянно вищі від темпів змін біосфери. “Життя на землі—явище
космічне”.
10. Глобальні проблеми — це проблеми всього
людства, які створюють загрозу для його сучасного і майбутнього існування і
потребують для свого розв«язання об»єднаних зусиль усіх держав і народів
Проблема миру і роззброєння полягає у
запобіганні поширенню, скороченні і знищенні ядерної й інших видів зброї, недопущенні
регіональних і локальних конфліктів. Екологічна проблема — це проблема
взаємовідносин суспільства і природи. Умовно в ній можна виділити три групи
проблем. Забруднення атмосфери. У зв’язку з неперервністю повітряного простору
та швидким кругообігом речовин в атмосфері тут спостерігається велике
розсіювання забрудників. Тому глобальні зміни в цій оболонці можливі вже у
найближчі десятиріччя, якщо людство не вживе кардинальних заходів. Для
атмосфери найбільш гострими є проблеми «парникового ефекту», «озонових
дір«, кислотних дощів, пилового забруднення. »Парниковий ефект»,
тобто різке потепління клімату на земній кулі, спричинений зростанням у повітрі
вмісту вуглекислого газу (СО2), шо утворюється внаслідок згоряння органічного
палива. За нормальних умов вміст СО2 в атмосфері незначний і складає всього 0, 03
%. Згідно з оцінками, подвоєння вмісту CO2 в повітрі може привести до
підвищення середньої температури повітря на планеті на 2-4 °С. Це можна
очікувати вже у 2030 р. Сприяє потеплінню клімату і безпосереднє теплове
забруднення повітря, що зумовлене низьким коефіцієнтом корисної дії більшості
машин і механізмів. Це вже яскраво помітно над великими агломераціями, мікроклімат
яких значно тепліший, ніж на навколишніх територіях. Кардинально проблема
«парникового ефекту» може бути вирішена лише при переході людства до
альтернативних джерел енергії і водневої енергетики. 1. Деградація
навколишнього середовища в результаті нераціонального природокористування і як
наслідок — скорочення лісів і виснаження ґрунтів. 2. Забруднення літосфери, гідросфери
й атмосфери твердими, рідкими й газоподібними відходами антропогенної
діяльності. 3. Отруєння навколишнього середовища хімічними речовинами, які
утворюються у процесі виробництва, — хімікатами, пестицидами й ін. Особливо
слід виділити фреони — гази, які використовуються в холодильних установках та
аерозолях і руйнують озоновий шар планети. Демографічна проблема — проблема
збільшення чисельності населення Землі, що у 2020 р. повинно скласти приблизно
8 млрд. чол. Приріст населення відбувається, в основному, за рахунок країн, що
розвиваються. Розв’язання демографічної проблеми лежить не стільки в області
демографії, скільки у зміні несприятливих соціально-економічних умов у країнах,
що розвиваються, подоланні їхньої відсталості. Продовольча проблема — проблема
забезпечення продовольством населення планети, яке постійно зростає. Суть
проблеми не в тому, що у світі не вистачає продовольства, а в тому, що райони
його виробництва, як правило, не збігаються з районами його споживання. Тому
продовольча проблема не стільки ресурсна, скільки соціально-економічна і навіть
політична. Енергетична і сировинна проблеми — проблема обмеженості і можливого
вичерпання паливних і мінерально-сировинних ресурсів: нафти, газу, залізної і
мідної руд, нікелю, марганцю й ін. Вирішення цієї проблеми пов’язане із
жорсткою економією сировини й енергії, використанням ресурсо- й
енергозберігаючих технологій, пошуком нових невичерпних джерел енергії. Проблеми
Світового океану пов’язані з розвитком морського господарства (видобутком
мінеральних ресурсів, рибальством, морським транспортом, військово-морською
діяльністю, рекреацією) і забрудненням вод окраїнних і внутрішніх морів. Проблема
відсталості країн, що розвиваються, — проблема розриву в рівнях доходів, у
виробництві промислової і сільськогосподарської продукції, а також
продовольства на душу населення порівняно з розвиненими країнами, у масовій
неграмотності і низькій тривалості життя. Проблема стійкого розвитку — проблема
такого розвитку людства, який зміг би задовольнити потреби нинішнього покоління
людей і в той же час не піддавав би ризику здатність наступних поколінь
задовольнити свої потреби. Розв’язання проблеми полягає в тому, щоб економічний
розвиток став стійким, тобто зупинив руйнування навколишнього середовища.
11 Розрізняють такі джерела забруднення
довкілля (вплив на стан НПС)
* Промисловість.
До основних антропогенних факторів розвитку
екологічної кризи в Україні належать передусім великі промислові комплекси —
ненажерливі споживачі сировини, енергії, води, повітря, земельних просторів і
водночас найпотужніші джерела практично всіх видів забруднень (механічних, хімічних,
фізичних, біохімічних). Сконцентровані вони навколо родовищ корисних копалин, великих
міст і водних об«єктів: у Донецькій області, Центральному Придніпров»ї, Криворіжжі,
Прикарпатті, Керчі, Маріуполі, більшості обласних центрів. Серед цих об’єктів
найнебезпечнішими забруднювачами довкілля є металургійні, хімічні, нафтопереробні
й машинобудівні заводи, кар’єри та збагачувальні фабрики, деякі військові
підприємства. За останні роки в Україні в атмосферу викинуто більш як 100 млн. т
шкідливих речовин. Підприємства металургії та енергетики — головні забруднювачі
повітря — щорічно дають відповідно 35 і 32 % всіх забруднень від стаціонарних
джерел. Центри металургії та енергетики, а отже, осередки забруднення атмосфери
— це міста Макіївка, Маріуполь, Комунарськ, Харцизьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя,
Дніпродзержинськ. Металургійні підприємства оснащені очисним обладнанням лише
на 30—50 %. За рідкісним винятком, це обладнання застаріле чи взагалі таке, що
не діє. Основні забруднювачі довкілля важкими металами, особливо арсеном і
свинцем, а також сірчаною та азотною кислотами — підприємства кольорової
металургії. Це завод «Укрцинк» у Костянтинівці, Дніпровський ртутний комбінат у
Запоріжжі, Микитівський ртутний комбінат та ін. Підприємства чорної металургії
— головні забруднювачі водойм фенолами, нафтопродуктами, сульфатами. До основних
забруднювачів довкілля належить також хімічна промисловість, об’єкти якої
викидають у повітря сірчаний ангідрид, оксиди азоту, вуглеводні та інші
шкідливі речовини. Найбільші підприємства хімічної промисловості розташовані в
Прикарпатті (Новороздольський сірчаний комбінат, Калуський калійний концерн), у
Донбасі, в Присивашші (в Красноперекопську), Одесі, Сумах, Рівному
(підприємства об’єднання «Азот»). Вони забруднюють навколишнє середовище дуже
небезпечними токсикантами — фосгеном, вінілхлоридом, хлористим воднем, фенолом,
аміаком. Величезної шкоди природі завдають також хімічні підприємства, що
виробляють отрутохімікати (в Первомайську, Калуші, Маріуполі, Дніпродзержинську),
синтетичні продукти (підприємства об’єднань «Хімволокно», «Дніпрошина», «Укрнафтохім»
та ін. ). Сумний факт: майже всі підприємства хімічної промисловості
використовують застаріле обладнання, порушують межі санітарно-захисних зон, не
мають очисних споруд або мають, але зовсім не ефективні. У промисловості
України найбільшим є машинобудівний комплекс. Для його розвитку склалися досить
сприятливі умови: могутня металургійна база, густа транспортна мережа, великі
обсяги використання машин і приладів, висококваліфіковані кадри. Машинобудівні
заводи України випускають різноманітні товари — від побутової техніки до
найскладніших сучасних машин: обладнання для АЕС, космічну техніку, турбіни, літаки,
що не мають аналогів у світі. Найвища концентрація підприємств машинобудівної
промисловості характерна для Дніпропетровська, Харкова, Кривого Рогу, Краматорська,
Маріуполя, Донецька. Машинобудівна промисловість має багатогалузеву структуру
(важке, електротехнічне, радіоелектронне, транспортне машинобудування, приладо-,
верстатобудування й т. д. ), і кожній із галузей притаманні свої екологічні
особливості: * Енергетика. В Україні ТЕС виробляють приблизно 55—60 %
електроенергії (близько 37, 6 тис. МВт); майже всі вони розташовані в містах і
є найбільшими серед усіх підприємств енергетики забруднювачами природного
середовища. Основні забруднювальні компоненти — тверді продукти згоряння палива
(зола), сірчистий ангідрид, оксиди азоту. Загальна кількість викидів
підприємств енергетики сягає 2, 3—2, 5 млн. т/рік. Решту енергії виробляють ГЕС
та АЕС. Найбільші гідроелектростанції зосереджені на Дніпрі (Київська, Канівська,
Кременчуцька, Дніпродзержинська, Запорізька, Каховська). ГЕС вважаються
екологічно найбезпечнішими. Та в процесі створення каскаду водосховищ на Дніпрі
було затоплено близько 7 тис. км2 прекрасних родючих заплавних земель. За
період свого існування водосховища перетворилися на нагромаджувачів відходів і
забруднень із прилеглих регіонів. Нині через будівництво ГЕС і створення
водосховищ підтоплено 100 тис. га прибережних земель, у багато разів знизилась
інтенсивність процесів самоочищення Дніпра, регулярно відбувається «цвітіння»
води, зменшується рибопродуктивність і відповідно — продуктивність рибних
господарств. Колись ми метушливо вітали «сходи» гідростанцій на Дніпрі. Навіть
такий найвидатніший художник, як Олександр Довженко, віддав свій голос за
Каховське море, побачивши в ньому народження нової естетики й ще одну перемогу
над норовистою природою. Знадобилось одне лише десятиліття, аби переконатися: перемога,
що далася великою ціною, криє в собі гіркоту поразки. (В. О. Яворівський, український
письменник, громадський діяч). Екологічно необґрунтованим можна назвати
розміщення на території України п’яти АЕС (14 енергоблоків) — Чорнобильської, Рівненської,
Хмельницької, Запорізької та Південноукраїнської (рис. 7. 4). Не тільки
зберігається загроза нових аварій на АЕС, а й додається дуже складна проблема
поховання ядерних відходів і в недалекому майбутньому (після вироблення
встановленого ресурсу) ліквідації та поховання самих АЕС. Це складний, небезпечний
і дорогий процес.
* Об’єкти потенційної ядерної та радіаційної
небезпеки в Україні. Військова діяльність була й залишається джерелом небезпеки
для природи (рис. 7. 5). Воєнно-промисловий комплекс (ВПК) споживає величезну
кількість мінеральної сировини та енергії, потрібних для виробництва військової
техніки. Армія і флот спалюють у двигунах літаків, танків, автомобілів, кораблів,
у котельнях військових містечок і частин колосальні об’єми палива. Площа земель
під полігонами, стрільбищами, . мисливськими господарствами для вищих чинів, навчальними
центрами перевищує 100 тис. га. На утримання армії, флоту, підприємств ВПК
витрачається чимала частина коштів національного бюджету України. Величезної
шкоди завдають природі випробування різних видів озброєнь, а також проведення
маневрів і навчань. Загрозу для довкілля становлять порушення в армійських
підрозділах правил зберігання паливно-мастильних матеріалів (ПММ) та
експлуатації систем їх транспортування. В результаті втрат, витоків і розливів
ПММ протягом тривалого часу (іноді десятиріч) довкола військових баз та
аеродромів на кілометри навкруг забруднені поверхневі й підземні води. Ці
порушення спричинюють появу в криницях, ставках і річках «запасів»
нафтопродуктів і навіть токсикантів та канцерогенів — хрому, кадмію, свинцю, бензпіренів.
Прикладами можуть слугувати територія парку Олександрія в Білій Церкві, міста
Узин і Васильків (Київська область), Дубно (Рівненська область), Велика Круча
(Полтавська область), Озерне (Житомирська область), Чугуїв (Харківська область),
Луцьк, Керч, Севастополь, Чернівці. У багатьох військових частинах не
дотримуються правил захисту цивільного населення від шкідливого впливу
електромагнітного й високочастотного випромінювання потужних РЛС. Нагальні
проблеми — використання військовими лісів і сільськогосподарських угідь.
* Транспорт — автомобільний, залізничний, водний
і повітряний — іще одне джерело забруднення природи України. Викиди
забруднювальних речовин автомобільним транспортом у середньому за рік
становлять близько 5, 5 млн. т (39 % усього обсягу викидів в Україні). У
великих містах забруднення повітря вихлопними газами часом досягає 70—90 %
загального рівня забруднень. Крім того, більш як 20 % транспортних засобів
експлуатується з перевищенням установлених нормативів умісту шкідливих речовин
у відпрацьованих газах. Транспортна мережа в Україні доволі густа, кількість та
активність автотранспорту в містах великі, й шкоду довкіллю він завдає дуже
відчутну. Основні причини цього — застарілі конструкції двигунів, використовуване
паливо (бензин, а не газ чи інші, менш токсичні речовини) та погана організація
руху, особливо в містах, на перехрестях. У відпрацьованих газах, що їх
викидають наші автомобілі, виявлено близько 280 різних шкідливих речовин, серед
яких особливу небезпеку становлять канцерогенні бензпірени, оксиди азоту, свинець,
ртуть, альдегіди, оксиди вуглецю й сірки, сажа, вуглеводні. На перевезення
одного й того самого вантажу автотранспортові потрібно в 6, 5 рази більше
палива, ніж залізничному, й у 5 разів — ніж водному. В Україні експлуатується
понад 1 млн. вантажних автомобілів і далеко за 2, 5 млн. легкових. Кожен із них
щорічно спалює від 12 до 30 т високооктанового російського бензину, в котрому
як антидетонатор застосовується свинець (концентрація свинцю в цьому бензині
становить до 0, 36 г/л, тоді як у бензинах Великої Британії — 0, 15, США — 0, 013
г/л). Відпрацьовані гази наших дизельних двигунів значно токсичніші, ніж
карбюраторних, бо містять багато оксидів вуглецю, діоксидів азоту й сірки, а
також сажі (до 16—18 кг на кожну тонну дизельного палива). Від транспортних
газів і шуму потерпають усі міста України, особливо великі. Залізничний
транспорт екологічно чистіший, особливо електричний. Та проблемою стало сильне
забруднення залізниць нечистотами, що викидаються з вагонних туалетів. Забруднюється
смуга завширшки в кілька метрів обабіч колій. У всіх цивілізованих країнах
туалети поїздів обладнано спеціальними місткостями, й нечистоти не викидаються
назовні. В результаті екологічних і медичних досліджень з’ясувалося, що
забруднення залізничних колій нечистотами та продуктами їхнього розкладання, особливо
в теплі сезони року, спричинило захворювання шлунка й легень у багатьох
пасажирів і залізничників. Певної шкоди Дніпру та його водосховищам, Дунаю, Дністру,
Чорному й Азовському морям завдає водний транспорт, насамперед через
недодержання правил перевезень і перекачування нафтопродуктів, аварії, очищення
танкерів, змиви, шумові й вібраційні впливи та хвилі, що руйнують береги
водосховищ.
* Сільське господарство. Для наших
сільськогосподарських районів найхарактернішим є забруднення природних вод і
ґрунтів пестицидами й мінеральними добривами. Щорічні надходження їх на поля
України сягають за 90 тис. т і 4, 5 млн. т відповідно. Площа земель, забруднених
стійкими хлороорганічними препаратами, становить близько 8 млн. га, на кількох
сотнях тисяч гектарів їх уміст набагато перевищує ГДК. Із 170 найменувань
пестицидів, які використовуються в Україні, 49 є особливо небезпечними. Останнім
часом траплялися випадки використання токсичних пестицидів, що завозилися в
Україну західними фірмами, тоді як на самому Заході застосування цих препаратів
заборонено. З усієї кількості мінеральних добрив, що вносяться в ґрунти України,
в середньому лише 5—10 % їх поглинається рослинами. Решта 90—95 % змивається
дощами й талими водами, здувається вітрамий потрапляє в річки, озера, ґрунтові
води, стаючи шкідливими компонентами екосистем. У результаті сьогодні як
природне середовище, так і сільгосппродукти майже повсюдно забруднені сполуками
азоту, фосфору, калію, часто — радіоактивними елементами (містяться у фосфорних
мінеральних добривах), іноді — важкими металами (міддю, цинком, значні
перевищення ГДК яких виявили в 5 % сільськогосподарської продукції) та
залишками специфічних гербіцидів — симазину, атразину та ін. Сільськогосподарське
виробництво в Україні тепер більш негативно впливає на довкілля, ніж кілька
десятиліть тому. Це є наслідком нераціональної організації меліоративних робіт
і необґрунтованого, технологічно не регламентованого використання мінеральних
добрив та отрутохімікатів, а також безгосподарного їх зберігання й
транспортування. Великої шкоди ґрунтам завдає використання на полях важкої
сільгосптехніки. Вона регулярно переущільнює грунт, руйнуючи його структуру, знижуючи
насиченість повітрям, активність обмінних біохімічних процесів, протиерозійну й
протидефляційну стійкість. Дуже напружена екологічна обстановка склалася
навколо великих тваринницьких комплексів (у радіусі кількох кілометрів), де
вирощується 30—100 тис. і більше голів худоби: вони щодоби продукують до 2—3
тис. т екскрементів, які в господарстві не встигають переробляти. Внаслідок
розкладання й гниття екскрементів виділяються великі маси аміаку, азоту, сірководню,
органічних кислот, розвивається патогенна мікрофлора. Стічні води тваринницьких
комплексів у радіусі кількох кілометрів забруднюють поверхневі й ґрунтові води,
спричинюють загибель риби та інших гідробіонтів. Поблизу цих комплексів
складається неблагополучна санітарно-гігієнічна обстановка, спостерігається
підвищена концентрація гельмінтів і хвороботворних бактерій. На кілометри від
комплексів повітряними потоками розноситься сморід. склад і кількість відходів,
токсичність забруднень, режим їх викидів у атмосферу та зі стічними водами. Як
і інші галузі промисловості, машинобудування тяжіє до районів розвитку
металургії, сконцентроване в містах і «виробляє» великі обсяги відходів, що
забруднюють повітря, воду й грунт. Так, у Дніпропетровську лише одне виробниче
об’єднання «Дніпроважмаш» щороку скидає в Дніпро 2365, 2 тис. м3 забруднених стоків,
Завод прокатних валків — 250 тис. м3. У Запоріжжі викиди в атмосферу
Дніпровського електродного заводу становлять 35 % загальноміських, причому 80 %
їх містять канцерогенні речовини першого класу небезпечності. Понад 50 % усіх
викидів у атмосферу цього міста дає ВО «Запоріжсталь» (більш як 150 тис. т
шкідливих речовин щорічно). Електротехнічних заводів в Україні працює сотня з
лишком, причому багато з них (а також приладобудівні та радіоелектронні)
споруджені за останні десятиріччя, проте на деяких із цих заводів (одеському
«Агроагрегаті», миколаївському «Миконді», Чернівецькому металообробному, дніпропетровському
«Південному машинобудівному» та ін. ) газо- й водоочисні споруди або несправні,
або неефективні. До екологічно шкідливих належить і цементна промисловість. Найбільші
проблеми вона створює в Донецькій, Дніпропетровській і Харківській областях, забруднюючи
довкілля пилом, сірчаним ангідридом та оксидами азоту. Саме на підприємствах
цієї галузі найгірше здійснюються природоохоронні заходи: наприклад, концентрація
пилу в їхніх викидах у 5—10 разів більша за ГДК. Із забрудненими стічними
водами в річки щороку скидаються тисячі тонн органічних речовин, суспензій, солей,
інших шкідливих сполук. Великої шкоди рельєфу, земельним ресурсам, ґрунтовим
водам завдає гірничодобувна промисловість. У районі Донбасу, в трикутнику
Донецьк—Луганськ—Рубіжне, де сконцентровані найбрудніші, з погляду екології, промислові
підприємства, шахти, об’єкти енергетики, військові підприємства, почалася
деградація всіх екосистем місцевих ландшафтів. У Лисичансько-Рубіжанському
промисловому районі, наприклад, забруднені не тільки поверхневі, а й підземні
води на площі більш як 120 км2. А 1417 териконів постійно отруюють атмосферу
шкідливими газами, відбираючи, крім того, тисячі гектарів родючих ґрунтів. У
річку Самару з шахт Західного Донбасу щороку скидається близько 20 млн. м3
високомінералізованих шахтних вод і ще близько 60 млн. м3 таких самих вод із
шахт Центрального Донбасу. Мінералізація води в річках Інгул, Самара, Інгулець
більша за природний фон у 10 із лишком разів. Тільки в Інгулець із регіонів
Кривбасу щорічно скидається близько 100 млн. м3 брудних стоків. Ці річки
забруднюються важкими металами й радіоактивними речовинами (вони надходять із
району родовищ уранових руд під Жовтими Водами). На гідрологічний режим істотно
впливає також пилове забруднення в результаті розробки кар’єрів будівельних
матеріалів (вапняку, піску, граніту, лабрадориту) в Житомирській, Вінницькій, Дніпропетровській,
Кіровоградській областях.
Перший період від 2 млн. років до 4 тис. р. до
н. е – Накопичення знань про природу, пристосування людини до природи. Виникнення
примітивних знарядь праці. Незначний антропог. впливна неї.
Другий(давній) від 4 тис. р. до н. е. -до
17ст. н. е. -Збільшення к-ті населення, розвиток земле-ства, скотарства: активне
використання людиною природних ресурсів. Вплив людиною на ресурси збільшується
завдяки виникненню фарб. кислот.
Третій(середній)18ст — 1-ша пол. 20ст. _Стрімкий
розвиток техніки, хіміївинайдення парового двинуга, зростання чисельн. населення.
Це період локальних і регіональних криз, воєн.
Четвертий(новий) ост. 64р. _розвиток
глобальної еологіч. кризи, виникнення і посилення парник. ефекту, озонової діри,
кислотних дощівЗростання чис. населення, поширення громадського руху на охорону
природи. співробітництво з ООН.
13. Природні ресурси
сукупність об’єктів і систем живої і неживої
природи, компоненти природного середовища, що оточують людину, які
використовуються в процесі суспільного виробництва для задоволення матеріальних
і культурних потреб людини і суспільства. П. р. класифікують за різними
критеріями: приналежністю до тих чи інших компонентів природи (мінеральні, кліматичні,
лісові, водні тощо); можливістю відтворення в процесі використання — на вичерпні
(поновлювальні й непоновлювальні П. р. ) і невичерпні та ін. До П. р. входять
сонячна енергія, атмосфера, гідросфера, наземна рослинність, ґрунт, тваринний
світ, ландшафт, корисні копалини. Осн. напрям освоєння природних ресурсів — їх
комплексне використання.
Природними ресурсами є: землі, земельні
ресурси надра води повітряний простір атмосферне повітря клімат радіочастотний
ресурс тваринний світ рослинний світ альтернативні джерела енергії.
1. Принцип “нульового рівня” споживання
природних ресурсів. Використовується для регулювання споживання первинних
переробних ресурсів у державному масштабі. За нульовий рівень береться обсяг
первинних природних ресурсів, використаних підприємством за попередній рік, а
на наступний—перевищення цього рівня споживання обмежується в державному
масштабі чітко визначеним коефіцієнтом. 2. Принцип відповідності антропогенного
навантаження природно-ресурсному потенціалові регіону. Дотримання цього
дозволить уникнути порушень природної рівноваги завдяки чітко визначеному
збалансованому циклові використання і відновлення. Таке порушення відбувається
у 2х випадках: а)за перевищення рівня антропогенного навантаження, б)за
невідповідності спеціалізації виробництва специфіці природно-ресурсного
потенціалу. 3. Принцип збереження просторової цілісності природних систем у
процесі їх господарського використання. Випливає з найважливіших
закономірностей взаємопов”язаності змін компонентів природи під впливом
антропогенної діяльності. Вплив людини на окремі компоненти природи та окремі
види ресурсів не обмежується змінами лише в них. Зміни одного з компонентів
природної системи призводять до змін в інших, а іноді—до зміни якості
екосистеми в цілому. 4. Принцип збереження природообумовленого кругообігу
речовин у процесі антропогенної діяльності. Сутність зводиться не тільки до
того, щоб технологічні процеси конкретних виробництв обмежувалися циклічністю, а
й щоб циклічні процеси являли послідовний ряд стадій виробництва, пов”язаних
між собою чи комплексністю переробки сировини, чи постадійним її використанням.
5. Принцип погодження виробничого і природного ритмів. Він випливає з того, що
будь-яка екосистема і кожний її компонент підпорядковується своєму часовому
ритмові. Для того, щоб екосистема зберігала рівновагу, необхідно, щоб загальна
швидкість її внутрішніх процесів керувалася найповільнішою її ланкою, оскільки
будь-який антропогенний вплив, який змушує котрусь частину циклу працювати
швидше, ніж працює вся екосистема, призведе до порушення стабільності
екосистеми. 6. Пріорітетність екологічної оптимальності на довгострокову
перспективу відносно економічної ефектичності поточного природокористування. Втрата
того чи іншого генотипу невідновлювальна, еволюційний процес відбувається за
своїми законами, згідно з якими кожний живий організм є кільцем в еволюційному
ланцюзі.
14. Екологічний моніторинг. Види та рівні
моніторингу
Система пунктів контролю, спостереження і
прогнозу за якістю довкілля назив екологічним моніторингом. Види: —
загавльний(стандартний) в Укр не розгалужений, по багатьох регіонах відсутній. Так
контроль за станом повітря(погодинно, подобово, порічно) здійснюється в 49
містах з 436, питна вода контролюється лише на водозаборах великих міст;
—кризовий(оперативний)проводиться в зонах
екологічного ризику або катастроф;
—науковий(фоновий) високоточні обстеження з
науковими цілями.
Ці види організовані на 4 рівнях:
1-локальний(міста, річки, підприємства)
2-регіональний (спостереження не проводить, але
зводить воєдино дані локального, бере участь у розробці прогнозних схем ТЕРКСОП)
3-національний(дослідження екологічних
проблем науково-дослідними інститутами, використання гіосферних заповідників як
еталонів якості, аерокосмічні методи дослідження)
4-глобальний(здійснюється на основі
міжнародного співробітництва зусиллями розвинутих країн, обстежує стан зони, радіоактивне
забруднення, виснажених ресурсів, демографічний стан довкілля
З метою уніфікації будь-які різного роду
наслідки визначають як шкоду. Кожен окремий вид шкоди має своє кількісне
вираження. Відомо, що величина ризикувизначається як відношення к-ті подій з
небажаними наслідкамидо мак. можливого їх числа за конкретний період часу.
Ризик-це усвідомлена можливість небезпеки, або
ж ймовірність небезпеки, яка визнач. як відношення к-ті подій з небажаними
наслідками до мак. можливого їх числа за конкретний період часу.
За ступенем допустимості ризик буває
знехтуваний. прийнятий, граничодопустимий, надмірний. Знехтув. -має малий
рівень, що він знаход. в межах допустимих відхилень природного рівня. Прийнятий-такий
рівень. яке с-во може прийняти, враховуючи технек. та соціальні можливості, також
еколог. стан середовища на даному етапі свого розвитку. Гран. допус. -мак. ризик,
який не повинен перевищуватись. Надмір. ризик хар-ся високим рівнем, який у
більшості випадків призводить до небажаних наслідків. Суть концепції прийн. ризику
полягає у прагненні створити таку малу безпеку. яку сприймає с-во в даний час. Прийн.
ризик поєднує технічні, ек. , екол. , соц. та політ аспекти і являє собою
певний компроміс між рівнем безпеки й можливостями її досягнення.
17. Характеристика основних показників
екологічного нормування
1)Гранично допустимі концентрації (ГДК) – це
такий викид полютанта у середовище, який не впливає на розвиток і
житєдіяльність всіх живих організмів одночасно.
Виділяють 2 типи ГДК:
Максимально разові – термін дії 20 хв.
Середньодобові – термін дії полютантів 24
год.
ГДК полютантів зазначені у стандартах
України ДСТУ/ 3.
Санітарно гігієнічний стан середовища (СГС)
визначаються за формолую
С1/ ГДК1 + C2 / ГДК2 +…Ci / ГДКі = СГС.
Якщо СГС ≤1, то дане середовище
відповідає умовам природоохороного середовища.
2) Гранично – допустимы викиди (ГДВ) ↑
3) Гранично – допустимы скиди (ГДС) ↓
ГДВ (ГДС) – це розрахункові обсяги
забруднення які доводяться для підприємств забрудників по кожному виду
полютанту у вигляді дозволу на забруднення з метою не порушення стану природної
динамічнох рівноваги еко. Систем.
4)Гранично – допустимі екологічні — це
сумарні обсяги забруднень, які могли витримати екосистеми без порушення (СПДР).
5, 6) Тимчасово погодженні викиди викиди
(ТПВ) скиди (ТПС) – обсяги забруднень які встановлюються для підприемства
забруднення на період реконструкціх чи модернізації.
7) Максимально – допустимі рівні (МДР) –
встановлюється для обмеження рівння шуму, вібрацї, радіації.
8) Кризисні екологічні ситуації (КЕС) :
— Критичні (понад 70% забруднення)
— складні (від 40 – 70 % забруднення)
— перехідні (від 20 – 40% забруднення)
— прості (до 20 % забруднень)
9) Санітарно – захисні зони (підприємств)
(СЗЗ) (П) – зони оземнення які створюються навколо підприємства для помякшення
впливу на НПС та стан населення.
Розрізняють класи СЗЗ –
ширина 1000 м. (нафто – хімічна, хімічна)
ширина 500 м. (цементна, гіпсова)
ширина 300 м. (скловарних, ТЕУ)
ширина 100 м. ( машино – обробна, машино –
будівна)
ширина 50 м. (аграрно – промисловий
комплекс).
10) Орієнтирно – безпечні рівні впливу
(ОБРВ) – встановлюється для тих впливів, які недосконало вивчені.
18. Екоменеджмент
Включає 4 основні ф-ї: здійснення природоох.
законодавства; контроль за екол. безпекою; забезпечення проведення природоох. заходів;
досягнення узгодженості дій держ. і громадських органів.
завданням екол. маркетингу є визнання
потреби в еколог. безпечній та ін. продукції. Екол. маркетинг-це управлінська
функціональна діяльність у складізагальної системи менеджменту
підприємствспрямована навизначення, прогнозування та задоволення споживчих
потреб таким чином, щоб не порушувати екол. рівнноваги НПС.
До основних ф-й у виробничій сфері належать:
вивчення попиту на екол. безпечну продукцію; планування екол. безпечного
асортименту, збуту і торгівельних операцій; організація екол. безпечного
обслуговування споживачів. У сфері природокористування: освоєння природних
ресурсів; залучення до екол. ринку іноземних інвесторів; розвиток всебічних
форм торгівлі товарами та послугами ек. призначення.
Моніторинг — це комплексна система
спостережень, збору, обробки, систематизації та аналізу інформації про стан
навколиш нього середовища, яка дає оцінку і прогнозує його зміни, розробляє
обґрунтовані рекомендації для прийняття управлінських рішень.
Система державного моніторингу навколишнього
середовища ґрунтується на таких принципах:
об’єктивність і достовірність; систематичність
спостережень за станом навколишнього середовища та об’єктами впливу на нього; багаторівневість;
узгодженість нормативного та методичного забезпечення; узгодженість технічного
і програмного забезпечення; комплексність в оцінці екологічної інформації; оперативність
проходження інформації між окремими ланками системи та вчасне інформування
органів державної виконавчої влади;
відкритість екологічної інформації для
населення.
Екол. аудит-це інструмент управління, який
системно охоплює всі питання екол. оцінки діяльності під-ва, удосконалення
системи регулювання впливу на довкілля та йогоінвестиційноїпривабливості. Характерними
особливостями ек. аудиту є його незалежність, обєктивність, системність, компетентність.
Аудит сприяє ефективному проведенню природоох. заходів. Аудит організов. за
ініціативою керівника або господаря обєкта і має характер екол. контролю. В
обов. порядку аудит проводять: у процесі приватизації держ. під-в. ; при екол. страхуванні;
при розроблені планів природоох. заходів. при наданні під-вам фінансової
підтримки з екол. фондів. Аудит дає змогу без додаткових витратпідвищити
ефективністьуправління охороною довкілля. Запровадження екол. аудиту сприяє: зменшенню
витрат на видалення відходів шляхом змен. їх к-ті; змен. витрат на сировину
шляхом ефективнішого їх використання; підвищеннюрівня в-ва; поліпшенню репутації
в-ва.
Екоінжиніринг- екоолого-інженерна діяльність,
що має на меті техніко-еколого-економічне обгрунтування комплексу заходів та їх
виконання, які спрямовані на «зелену модернізацію» в-ва. У процесі
екоінжинірингу проводять технол дослідж на пілотному устаткуванні. Осн завдання:
-проведення пошуку на ринку2зелених»технологій відповідних тех рішень, здатних
задовольняти можливість виконання програми екомодернізації під-ва; -еколого-екон
обгрунтування запропонованої програми екомодерніз в-ва; -проведення необхідних
тех досліджень на пілотних установках щодо доцільності використ запропонованих
для модерніз техніч рішень; -розробка програми впровадження «зеленої»технології
в діюче в-во; — організація виконання програми впровадження»зелен» технології; —
екол навчання персоналу під-ва; — в-во екологічно безпечної продукції та послуг.
19 Маловідходна технологія
Маловідходна технологія – це такий спосіб
виробництва продукції, при якому шкідливий вплив на навколишнє середовище не
перевищує рівень, що допускається санітарно-гігієнічними нормами, а відходи
направляються на тривале збереження чи переробку. Удосконалення безвідходних
(маловідходних) технологій, на думку спеціалістів, повинно відбуватися у
наступних напрямках:
* Розробка принципово нових процесів отримання
продукції, які дозволяють виключати, скорочувати або замінити технологічні
стадії, які дають найбільше відходів.
* Створення безстічних технологічних систем
та водозворотніх циклів на базі існуючих та перспективних способів очистки
стічних вод.
* Розробка систем переробки відходів, що
використовуються як вторинні матеріальні ресурси (реутилізаційні технології).
* Створення ТВК, для яких характерна
замкнута структура потоків сировини та відходів в середині комплексу.
Основою розвитку усіх безвідходних
(маловідходних) технологій є комплексна переробка сировини, особливо в
гірничовидобувній, металургійній та хімічній галузях. Значно складніше цього
досягти в багатономенклатурних та серійних виробництвах машинобудування. Біосферне
виробництво є найбільш масштабним на планеті з точки зору відтворення, використання
вихідних матеріалів, знищення відходів в середині екосистеми. Ось чому
пропонуються використання у виробництві функціонально-організаційних принципів
екосистем:
* Створення системи комплексного виробництва
шляхом об’єднання окремих спеціалізованих виробництв на певних територіях по
типу (популяція-біогенез), тобто створення ТВК.
* В склад ТВК повинні входити якісно
різноманітні виробництва для того, щоб розробка і переробка вихідної сировини
здійснювались по різних технологічних ланцюжках, але х вищим коефіцієнтом
використання матерії та енергії.
* Спадковість системи, суть якої полягає в
тому, що відходи одного виробництва (популяції) є вихідним матеріалом
(сировиною) для іншого.
* Можливістю системи є розкладання в
кінцевому результаті відходів до звичайних мінеральних сполук та простих
хімічних елементів.
* Якщо неможливо досягти мінералізації
відходів то слід досягти високого рівня їх утилізації з метою подальшого їх
захоронення або переробки в планетарних процесах.
* Регуляція потужності виробництв з метою
недопущення надмірноговиробництва продукції та використання сировини (обмеження
використання і споживання ресурсів).
* Кількісна оцінка безвідходного
технологічного процесу здійсненого за допомогою коефіцієнту використання
сировини, що виступає головним показником досягнення рівня безвідходного
виробництва.
20 Очищення газодимових викидів
1)адсорбція-полягає у їх поглинанні
поверхнею твердих тіл2)абсорбція-явище, що полягає у поглинанні газів певними
рідинами, які розсиняютьабо звязуюють гази, що пропускають через них3)хім. перетворення
газів-це спалювання або капіталістичне перетворення їх внаслідок чого шкідливі
газоподібні речовини трансформуються у нешкідливі, які видаються в атмосферу.
Методи очищення пром. стоків: 1. механічний-первинне
очищення води-(відстоювання, фільтрування, флотація)2. хімічний, фізично-хімічний-позбав.
від органічних та неорган. речовин(хімічнаобробка, екстракція, адсорбція, електроліз,
озонування, термічний, нейтралізація)3. біологічний та біохімічний-аеробний, анаеробний.
Типи очисних споруд: локальні, загальні, районні.
Очищення пром. викидів-первинне(видаляють
тверді та завислі у воді речовини), вторинне(очищення за допомогою біохім. процесів),
третинне(очищення за допомогою мікроорганізмів, їх життєдіяльності).
21 Перероблення та утилізація шкідливих
промислових відходів є найважливішою проблемою століття
Знешкодження і захоронення твердих
промислових відходів (ТПВ) є складною проблемою як для розвинутих країн, так і
для країн, що розвиваються. Інтенсивний розвиток промисловості і пов’язане з
ним збільшення обсягів відходів основних виробництв і забруднення довкілля
висувають на перший план питання, пов’язані з повним переробленням і подальшим
використанням ТПВ. Найбільш ефективним способом утилізації ТПВ є вторинне
використання відходів виробництва. Вони є без-коштовними, економічно значимими
в господарюванні, є сиро-виною для виробництва чорних і кольорових металів, екологічно
чистих біохімічних добрив, побутових товарів, для енергетики, а також
продуктами для будівельних і оздоблюваних робіт, текстильного виробництва, металургії,
машинобудування і т. і. Існують прості і доступні схеми та прийоми перероблення
ТПВ, що не потребують використання дорогого обладнання для виробництва широкого
асортименту товарів у різних галузях: від сільського господарства до основних
видів промислового виробництва, енергетики і т. і. Компоненти, що входять до
складу ТПВ, часто в 2–3 рази дешевші, ніж сировина, спеціально підготовлена для
наступної переробки. Витрата палива на виробництво гуми, пластмаси, целюлози і
паперу при використанні відходів зменшується на 10–40%, а питомі
капіталовкладення – на 30–50%. Разом з тим широке використання відходів
виробництва позитивно позначається не лише на ефективності роботи підприємств і
збільшенні випуску продукції, але й на ресурсному потенціалі країни, що
дозволяє зменшити забруднення повітряного і водного середовища, а також
скоротити площі корисних земель під відвали та шлакосховища відходів. Значну
кількість пилу та шлаків, уловлюваних під час очищення газів металургійних
агрегатів, особливо у кольоровій металургії, можна вдруге використовувати в
технологічних процесах. Однак пил та шлаки, що уловлюються при очищенні газів
випалювальних шамотних, вапняних, вапняно-доломітових і феросплавних печей, використовуються
в промисловості недостатньо. В Україні ступінь перероблення та використання
шлаків у будівництві становить 60–65% від їх поточного виробництва. При цьому
перероблення доменних шлаків сягає 100%, а перероблення сталеплавильних і
феросплавних шлаків не перевищує 30–40%, що веде до необхідності створення і
утримання шлакових відвалів і шлакосховищ.
22. Екологічна експертиза
Екологічна експертиза — це комплексний
аналіз технологій, матеріалів, устаткування, техніки, проектів, планів, прогнозів
та іншої документації, аналіз та оцінка результатів запланованої або існуючої
господарської діяльності, що чинить чи може чинити негативний вплив на
навколишнє природне середовище, який проводять висококваліфіковані
спеціалісти-експерти для визначення відповідності поданих матеріалів чинному
законодавству і розробки конст руктивних пропозицій щодо охорони навколишнього
середовища.
Екологічна експертиза спрямована на
запобігання новим, обмеження або ліквідацію існуючим негативним джерелам впливу
на оточуюче природне середовище та здоров’я населення. Необхідність та
процедура проведення екологічної експертизи визначені природоохоронним
законодавством України. Здійснюється вона на підставі закону України «Про
екологічну експертизу» (1995 рік). Питання про екол. експертизу закон. Укр: 1)
«Про екол. експертизу»; 2) «Про охорону НПС»3)кодексами та ін. нормат. -правовими
актами
Екологічну експертизу проводять: Міністерство
охорони нав колишнього природного середовища України, його органи на місцях, створювані
ними спеціалізовані установи, організації та еколого-експертні підрозділи чи
комісії. Існує 3 види експертиз: державна, наукова, громадська. Громадська
екологічна експертиза проводиться для врахування громадської думки щодо
реалізації наміченої проектом господарської діяльності, її
соціально-екологічних наслідків. Наук. і гром. -необовязкові. Проводяться за
рахунок наук. дослід. установ та громадських обєднань. Держ. проводиться не
рідше ніж 1 на 3роки. Головною метою екологічної експертизи є запобігання
негативному впливові антропогенної діяльності на стан навколишнього природного
середовища та здоров’я людей, а також оцінка ступеня екологічної безпеки
господарської діяльності й екологічної ситуації на окремих територіях та
об’єктах.
23 Екологічний паспорт підприємства
Екологічний паспорт підприємства — це
комплексний документ, у якому наведено характеристику взаємовідносин
підприємства з природним середовищем. Він включає загальні зведення про виробництво,
площу, кількість споживаної енергії, води, повітря, кількість працюючих, використовувану
сировину, опис технічних схем виготовлення основних видів продукції, схеми
очищення стічних вод і аеровикидів, їхньої характеристики після очищення, дані
про тверді та інші відходи, а також зведення про наявність у країні й у світі
технологій, що забезпечують досягнення найкращих питомих показників по охороні
природи.
Друга частина паспорта містить перелік
планованих заходів, спрямованих на зниження навантаження на навколишнє
середовище з зазначенням конкретних термінів їхнього виконання, об’ємів витрат,
питомих і загальних об’ємів викидів шкідливих речовин до і після впровадження
кожного заходу).
Екологічні паспорти допомагають детально й
диференційовано проаналізувати причини змін стану довкілля через вплив
конкретного підприємства й порівняти його з іншими в світі, які мають кращі
природоохоронні показники. Паспорт передбачає оцінку технологій, повноту
використання сировини, палива й схем очищення, загальну економічну оцінку
збитків і деталізацію її за окремими видами продукції.
При аналізі впливу виробництва на довкілля
необхідно звернути увагу на: екологічність продукції, що випускається; вплив на
водні ресурси (обсяги використання, обсяги стоків, характер забруднень, концентрації
токсикантів, ступінь очищення); вплив на повітряні ресурси (обсяги забору
повітря, кількість викидів у атмосферу, типи шкідливих речовин, ступінь
очищення тощо); вплив на матеріальні ресурси й відходи виробництва (обсяги
утилізації речовин із стічних вод та газів, кількість твердих відходів —
утилізованих і таких, що вимагають поховання, ступінь вилучення з сировини
основного компонента); вплив на земельні ресурси (вилучені площі землі, обсяг
продукції підприємства, віднесений до 1 га землі, співвідношення основних і допоміжних площ підприємства, виробнича площа на одного робітника, площа
комунікацій, під’їзних шляхів, каналізації, водопостачання, енергопостачання, площа
землі під житлом і культурно-побутовими об’єктами, площа під санітарно-захисною
зоною, площа рекультивованих земель).
Зміст природоохоронного паспорта повинен
відбивати: перехід від вивчення наслідків (стан навколишнього середовища) до
детального диференційованого вивчення причин (ситуації по кожному об’єкту і
групах родинних об«єктів); перехід від розгляду загального об»єму викидів до
питомих показників, віднесених до одиниці виробленої продукції, яка
порівнюється з найкращими світовими показниками.
В Україні по багатьох шкідливих викидах
норми гранично допустимих концентрацій (ГДК) більш жорсткі, чим в інших країнах.
Але, на жаль, домогтися виконання цих норм можна не тільки за допомогою
удосконалювання технології виробництва й очищення викидів, але і більш простим
шляхом, наприклад розбавляючи стоки чистою водою до потрібних значень
концентрації забруднюючих речовин.
При переході до питомих показників вимоги, запропоновані
до екологічної чистоти виробничих процесів, набувають нового кількісного змісту.
Основні параметри, що характеризують стан навколишнього
середовища й обмежують його забруднення відходами виробництва, — це гранично
допустимі концентрації деяких шкідливих речовин (ГДК) у повітрі робочої зони, атмосферному
повітрі, поверхневих водах навколишніх водойм і ґрунтах. Приводити всі діючі
норми ГДК нема рації, тому що вони є в спеціальній довідковій літературі по
охороні навколишнього середовища.
Переліки ГДК постійно розширюються, що
зв’язано з появою нових технологій, матеріалів, а також із новими даними
медико-біологічних досліджень, що розкривають невідомі шкідливі впливи на живі
організми речовин, які раніше вважалися нешкідливими. У ґрунтах навколишньої
зони, де паспортизуються об’єкти, повинні контролюватися ті ж шкідливі речовини,
що визначаються у викидах і скидах, тому що вони потрапляють у ґрунти і
підґрунтя, а через них у рослини і тварини, осідаючи з атмосфери з осадами і з
водойм, у які надходять після очищення стічні води.
Контроль вмісту шкідливих речовин у викидах
в атмосферу, стоках у поверхневі водойми або на рельєф, а також тих, що
потрапляють на ґрунт у вигляді осаду, інфільтрату, у твердих відходах
виробничої діяльності і побутових — це функція служб екологічного контролю. Однак
для заповнення й оформлення екологічного паспорта цього недостатньо. Необхідно
врахувати фонові характеристики навколишнього середовища, кліматичні чинники, «позаштатні»
ситуації і за допомогою розрахунків зіставити всі ці чинники й оцінити сумарні
впливи на навколишнє середовище.
24. Економіка природокористування
Економіка природокористування — це наука про
раціональне та ефективне використання природних ресурсів, наука про організацію
дійової системи охорони навколишнього середовища.
У завдання економіки природокористування
входить дослідження економічних закономірностей застосування природних ресурсів
людським суспільством з метою задоволення своїх потреб.
Завдання, які стоять перед економікою
природокористування, можна поділити на три, групи:
розробка методів оцінки природних ресурсів з
метою включення в економічні розрахунки їх вартості;
створення економічного механізму управління
раціональним використанням природних і ресурсів і охороною навколишнього
середовища;
розробка методів розрахунку економічної
ефективності капітальних вкладень у раціональне використання природних ресурсів
та охорону навколишнього середовища.
Економіка природокористування як економічна
наука спирається на закономірності, що виводяться іншими науками — геологією, біологією,
ґрунтознавством, лісознавством, метеорологією, демографією.
Головними складовими елементами економічного
механізму природокористування є платежі за використання природних ресурсів, збір
за забруднення навколишнього природного середовища, грошові стягнення за
порушення норм і правил охорони довкілля та за шкоду, заподіяну порушенням
законодавства про охорону навколишнього природного середовища в результаті
господарської та іншої діяльності, система фінансування і кредитування
природоохоронних заходів (державний і місцевий бюджети, природоохоронні фонди, банки,
кошти підприємств, іноземні надходження та інвестиції тощо).
Екологічну політику можна визначити як
організаційну та регулятивно-контрольну діяльність суспільства і держави, спрямовану
на охорону, невиснажливе використання та відтворення природних ресурсів, оздоровлення
довкілля, ефективне поєднання функцій природокористування та охорони природи, забезпечення
норм екологічної безпеки.
Безумовними частинами екологічної політики в
демократичному суспільстві слід вважати:
належну та ефективну систему державного
управління у сфері охорони, невиснажливого використання та відтворення
природних ресурсів;
належний державний та громадський нагляд за
дотриманням чинного природоохоронного законодавства та міжнародних
природоохоронних зобов’язань країни;
належну інформаційну політику щодо довкілля;
належний рівень екологічної експертизи
екологічно небезпечних проектів;
належну систему прийняття державних рішень з
питань, що стосуються довкілля, яка б передбачала обов’язкове залучення
громадськості;
належну систему відповідальності влади, конкретних
посадових осіб та громадян за порушення принципів збалансованого розвитку, норм
та положень природоохоронного законодавства;
належну освітню та просвітницьку діяльність.
Принципи КЗУ:
1пр. Пріорітетність вимог екол. безпеки. 2пр.
Соціекол. принц. ПК(ек. принцип ПК – критерієм ефективності госп. діяльності
людини є/одерж мак. можливої ек. вигоди/при мін. затратах. Екол. -ек/при якнайм.
впливі на НПС Соціолеколог. /при обов’язковому збереженні природ. ек. рівноваги
екосис-м, що досягається не перевищенням гранич. допуст. меж. ) 3. Безоплатність
загального ПК4. Сплатність спеціального ПК. 5компенсація збитків, завданих
здоровю населення та компонентам НПС внаслідок забруднення. 6. Фінансування, кредитування
природоох. заходів 7Гласність і демократизм при прийнятті рішень від яких буде
залежати стан здор. насел. та НПС8Підтримка встановлення і розвитку
екоіндукції9Посилення ролі стимулювання
29. Екологічні права та обов’язки громадян
Екологічні права та обов’язки громадян
України. — система юридична закріплених за громадянами повноважень і
зобов«язань в екологічній сфері. Найповніше екологічні права та обов»язки
закріплено в Законі України «Про охорону навколишнього природного
середовища» (статті 9-12). Згідно з Законом громадянин України має право
на: безпечне для життя і здоров«я навколишнє природне середовище; об»єднання в
громадські природоохоронні формування; одержання в установленому порядку повної
та достовірної екологічної інформації тощо. До того ж і в Конституції України
записано: «Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на
відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право
вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів
і предметів побуту, а також право на її поширення» (ст. 50).
Аналогічні формулювання пояснюються тим, що
дане право — одне з головних прав людини. Цьому Праву відповідає обов’язок
держави забезпечувати здійснення санітарно-гігієнічних заходів, спрямованих на
поліпшення та оздоровлення навколишнього природного середовища.
Усі екологічні права громадян захищаються і
відновлюються в судовому порядку.
Поряд із правами Закон України «Про
охорону навколишнього природного середовища» передбачає стосовно до
громадян і деякі обов«язки. Так, громадяни зобов»язані: берегти, охороняти й
раціонально використовувати природні багатства; не порушувати екологічних прав
інших суб’єктів; компенсувати завдану ними шкоду тощо.
Міністерство охорони навколишнього
природного середовища України (Мінприроди) є центральним органом виконавчої
влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів
України. 3. Основними завданнями Мінприроди є: забезпечення реалізації
державної політики у сфері охорони НПС, раціонального використання, відтворення
та охорони природних ресурсів , поводження з відходами , небезпечними хімічними
речовинами, пестицидами та агрохімікатами, екологічної та в межах своєї
компетенції радіаційної безпеки, розвитку мінерально-сировинної бази, заповідної
справи, формування, збереження та використання екологічної мережі, геологічного
вивчення надр, топографо-геодезичної та картографічної діяльності; здійснення
управління та регулювання у сфері охорони НПС, раціонального використання, відтворення
та охорони природних ресурсів, геологічного вивчення надр, забезпечення
екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, організації
охорони і використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду України,
формування, збереження та використання екологічної мережі; здійснення
державного контролю за додержанням вимог законодавства про охорону НПС, раціональне
використання, відтворення та охорону природних ресурсів, зокрема за
використанням та охороною земель, екологічну та в межах своєї компетенції
радіаційну безпеку, охорону та використання територій та об’єктів
природно-заповідного фонду, формування, збереження та використання екологічної
мережі, з питань поводження з відходами, небезпечними хімічними речовинами, пестицидами
та агрохімікатами, а також забезпечення здійснення державного геологічного
контролю, державного геодезичного нагляду за топографо-геодезичною і
картографічною діяльністю. 6. Мінприроди здійснює свої повноваження
безпосередньо та через утворені в його складі урядові органи державного
управління, орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного
середовища Автономної Республіки Крим, територіальні органи, інспекції, установи
та організації, що належать до сфери його управління. 7. Мінприроди під час
виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими органами виконавчої влади,
органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами інших держав
та міжнародними організаціями.
Міжнародне співробітництво у галузі охорони
навколишнього природного середовища посідає одне з важливих місць у зовнішньо
політичному курсі України. Україна підписала 44 двосторонні міжнародні угоди і
договори, насамперед із сусідами Білоруссю, Грузією, Молдовою, Росією, Словаччиною
та Польщею. Меморандуми про взаємопорозуміння щодо співробітництва в галузі
охорони довкілля підписані з Австрією і Фінляндією. Угода про співробітництво в
галузі охорони довкілля укладена урядом України з урядом Ізраїлю; про
співробітництво в галузі ядерної безпеки і захисту від радіації — з урядами
Фінляндії, Австрії та Росії. Динамічно розвивається співробітництво в галузі
охорони довкілля, національних парків і біорізноманіття, раціонального
використання природних ресурсів, управління водними ресурсами, токсичними
відходами, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — з Данією, Нідерландами,
США.
Міжнародне співробітництво в галузі ядерної
та радіаційної безпеки здійснюється Україною з МАГАТЕ і Європейським Союзом у
рамках програми ТАСIS, а також на двосторонній основі — з США, ФРН, Канадою, Швецією
та Японією.
Україна підписала Меморандум про
співробітництво урядів України та Канади з питань зміни клімату, а також
Протокол про співробітництво з питань зміни клімату з Нідерландами і почала
впровадження трьох спільних проектів.
Україна є суверенною стороною 26
багатосторонніх міжнародних договорів та 3 протоколів у галузі охорони довкілля.
Готується підписання, ратифікації та приєднання ще до 20 міжнародних конвенцій,
протоколів і угод. Україна (в особі Міністерства охорони навколишнього
природного середовища України) брала активну участь у розробці Орхунської конвенції,
Картахенського протоколу про біобезпеку до Конвенції про біологічне
різноманіття 1992 р. , Протоколу про воду і здоров’я до Конвенції про охорону і
використання транскордонних водотоків і міжнародних озер 1992 р. , Протоколу
про скорочення викидів азоту, легких органічних сполук, Протоколу про важкі
метали до Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані.
Україна є членом провідних міжнародних
організацій, діяльність яких пов’язана із вирішенням глобальних чи регіональних
проблем, охорони довкілля (ЮНЕП, ЮНЕСКО, ВООЗ та ін. ). Україна бере активну
участь у діяльності Європейської Економічної Комісії, насамперед, її Комітету з
екологічної політики.
З 1995 року Україна, як відомо, є членом
Ради Європи — однієї з найвпливовіших організацій, в діяльності яких питання
охорони навколишнього середовища займають важливе місце. Входження України до
європейських політичних і економічних структур є одним із пріоритетних напрямів
зовнішньої політики України на сучасному етапі. Програма міжнародного
співробітництва з ЄС у галузі охорони довкілля передбачає гармонізацію
національного законодавства із законодавством ЄС і, зокрема, підходів до
створення системи національних екологічних стандартів, впровадження екологічно
чистих технологій, ресурсо- та енергозаощадження, гармонізацію системи
аналітичних вимірів і оцінку стану навколишнього середовища.
Україна була активним учасником Всесвітньої
зустрічі глав держав та урядів в Ріо-де-Жанейро (1992 р. ) та Йоганнесбурзі
(2002 р. ), підписала прийняті там програмні документи та реалізує їх на
національному рівні.
Важливою подією, що стимулювала розвиток
міжнародного права навколишнього середовища на європейському рівні, стало
прийняття Програми дій з охорони навколишнього середовища для Центральної і
Східної Європи на Конференції міністрів охорони навколишнього середовища
(Люцерна, Швейцарія, 28—30 квітня 1993 р. ). Такі конференції стали
традиційними. Вони відбувалися у 1995 році в Софії (Болгарія), у 1998 році — в
Орхусі (Данія). У 2003 році в Києві працювала конференція «Довкілля для Європи»,
що свідчить про високий міжнародний авторитет України в галузі охорони довкілля.
Україна як член ООН є суверенною стороною
багатьох міжнародних природоохоронних угод і разом з іншими країнами світу
продовжує активно працювати над завданнями щодо врятування нашої планети від
екологічного лиха.
Світовий банк і його складовий Інститут
Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) звернувся до фінансування
природоохоронних заходів в 1969 р. Тоді ж був створений спеціальний відділ з
охорони природи. З того часу банк відігравав важливу роль у цій сфері, а до
середини 1990-х років він уже фінан­сував багато проектів, які мають
природоохоронну компоненту з суто природоохоронними цілями: відновлення лісових
масивів, управління водними ресурсами, боротьбу з забрудненням.
1Верховна Рада Укр. 2Каб. Мін. Укр. 3Органи
держ. адміністрації 4Виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів*-МОНПС;
-ОБЛ. ДЕРЖ. УПРАВЛІННЯ В ГАЛУЗІ ЕКОЛОГІЇ ТА ПРИР. РЕСУРСІ; -РАЙОННІ ТА МІСЬКІ ЕКОЛ.
ІНСПЕКЦІЇ; *-МО Здоровя; *-санітарно-епідеміологічні служби.
Ф-ї Мін. охорони НПС:
1. Здійснення комплексного надвідомчого
управління
2Розробка та впровадження екол. стандартів
3Часткове або повне обмеження діяльності
підп-ва-забрудника.
У зазначеному контексті для України
провідним завданням є створення матеріального достатку, який відповідав би її
значному природно-ресурсному і соціально-економічному потенціалу (5-те місце в
Європі і 8-ме — у світі). Але це вимагає передусім призупинення деградаційних
процесів у природі і суспільстві. Важливе суто українське завдання — проведення
дійових заходів реабілітації навколишнього техногенно зміненого середовища. Такими
заходами могли бути: приведення до вимог екологічного імперативу та
геополітичних умов структури національної економіки, зменшення до екологічно
обгрунтованого рівня розораності сільськогосподарських угідь, розв’язання
проблеми каскаду Дніпровських водосховищ, відновлення родючості грунтів, розв’язання
проблеми централізованого водозабезпечення населених пунктів тощо. Актуальне
для України, безумовно, залучення до реалізації принципів стійкого розвитку
національних цінностей. Адже національне в державотворенні — це не просто ідея,
а невідворотна необхідність, що випливає із природного закону єдності етносу і
навколишнього середовища. Розуміння цієї істини — шлях до створення
консолідованої української нації і прогресу держави, нехтування цією істиною —
шлях до хаотичного борсання в океані нерозв’язаних проблем. Для реалізації цих
завдань слід мати чітку, обгрунтовану, сприйняту українським суспільством
державну стратегію дій на тепер і більш віддалену перспективу на засадах
стійкого розвитку. Цей документ має відбивати збалансованість усіх сфер
життєдіяльності, мати мобілізуючий характер і нарешті дати відповідь на
сакраментальне запитання: яку державу ми будуємо? Без цього всі так звані
реформи в державі (земельна, освіти, вугільної промисловості, енергетичного
комплексу, правоохоронної сфери, адміністративна тощо) матимуть суперечливий
характер і будуть приречені на неуспіх, що і бачимо впродовж багатьох років
розбудови незалежної України.
Фінансування — врегульована
нормативно-правовими нормами або певними правилами процедура виділення коштів
на розвиток, виконання програм, утримання органів влади, соціальні, екологічні
та інші потреби. Джерелами фінансування є державний бюджет, бюджети органів
місцевого самоврядування, власні кошти підприємств, установ і організацій, фізичних
осіб. Статтею 42 Закону встановлено, що в Україні фінансування заходів щодо
охорони навколишнього природного середовища здійснюється за рахунок Державного
бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та
місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ та організацій, фондів охорони
навколишнього природного середовища, добровільних внесків та інших коштів. Відповідно
до законодавства фінансування заходів щодо охорони навколишнього природного
середовища передбачається Державним бюджетом України та місцевими бюджетами. Використання
як джерела фінансування природоохоронних заходів власних коштів підприємств
передбачено і Господарським кодексом України. фонди охорони навколишнього
природного середовища (екологічні фонди), які виникли в країнах з перехідною
економікою, коли держава вже не забезпечує фінансування в галузі охорони
довкілля, а приватний капітал ще не спроможний це зробити, їх поява зумовлена
хронічними і надто великими щорічними дефіцитами державного бюджету. Саме
завдяки існуванню таких екологічних фондів як на загальнодержавному, так і
регіональних і місцевих рівнях з’явилася реальна можливість нагромаджувати
відповідні кошти для реалізації природоохоронних програм і проектів. Основним
завданням створення екологічних фондів було формування автономного, незалежного
від держбюджету, централізованого фінансування природоохоронної діяльності. При
цьому передбачалося, що кошти позабюджетних екофондів мають не підміняти, а
доповнювати бюджетні кошти, а також кошти, що виділяються для цієї мети
підприємствами-природокористувачами. На фінансування заходів з охорони
навколишнього природного середовища також можуть використовуватися власні кошти
підприємств, установ та організацій.