Вступ
Як відомо, товарне виробництво є серцевиною
ринкової економіки. Саме тому дослідження та наукове обґрунтування складних і
суперечливих процесів, що відбуваються у товарній формі виробництва, набувають
сьогодні важливого значення. Це пояснюється тим, що її основні елементи –
гроші, ціна, кредит, заробітна плата, фінансові, ринкові відносини, а також
такі її супутники, як інфляція, безробіття, є ключовими категоріями сучасних
економічних систем. Вони визначальні для розуміння сутності ринкової економіки.
Динамізм соціально-економічних відносин, розвиток та взаємопроникнення форм
економічного життя змушують перебудовувати спосіб мислення, теоретичне
сприймання економічного життя.
Очевидно, що завдання, які стоять перед
наукою, можуть бути вирішені лише за найтіснішого зв’язку з життям. Схоластичне
теоретизування може лише гальмувати прогресивний розвиток вітчизняної
економічної науки, а отже, і розвиток економіки, як практичного втілення
економічної теорії. Таким чином, тільки зв’язок із практикою підніме
теоретичний рівень вітчизняної економічної науки, а це на початку ХХІ ст., коли
ми переходимо до завершення трансформаційного періоду, – одна з центральних
проблем.
Одним із завдань роботи є з’ясування
сутності виробництва, як створення матеріальних і духовних благ, засобів,
необхідних для задоволення різноманітних людських потреб, реалізації і розвитку
здібностей, доведення його яскраво вираженого суспільного характеру, тобто
первинності у суспільному житті.
З метою більш глибокого розкриття теми
з’ясовуються основи виникнення товарного виробництва як такого, що функціонує
за наявності відокремлених товаровиробників і задля задоволення суспільних потреб.
Суспільний поділ праці детермінується однією із головних умов виникнення
товарних відносин.
					







В силу того, що суспільне виробництво весь
час перебуває у процесі руху та розвитку, зумовлюючи відповідно і розвиток
економічної формації суспільства, варто розглянути етапи еволюції виробництва,
а саме, до індустріальний, індустріальний та постіндустріальний, з’ясувати їх
особливості, характерні риси та вплив на еволюцію суспільства. Дві основні
форми суспільного виробництва, які відомі людству – натуральне і товарне
виробництво. Історично першим було натуральне господарство, що панувало за
первіснообщинного, рабовласницького, феодального ладу. Проте з розвитком
продуктивних сил товарне виробництво витісняє натуральне і визначається як
специфічна форма відносин між виробниками та споживачами.
Варто зауважити, що в залежності від форм
власності та організаційних відносин формується два види товарного виробництва.
Історично першим було просте товарне господарство селян та ремісників, в якому
застосовували ручну працю. При капіталізмі головні позиції в економіці займає
розвинене товарне господарство, за якого всі створювані блага перетворюються в
товари. Предметом купівлі-продажу стає наймана праця.
Важливим є дослідження проблем та
перспектив розвитку товарного господарства в Україні. Особливої уваги потребує
процес обміну як чинник формування і функціонування внутрішнього ринку, а отже,
і взаємодія між товаровиробниками та споживачами. Товарне виробництво варто
розглянути як складову ринкової економіки, тобто, з’ясувати як впливає рівень
його розвитку на стан економіки України, а отже, і на місце країни на
міжнародній арені.
Додаткову актуальність дослідженню товарної
форми виробництва надає те, що саме ця форма виробництва є передумовою
формування ринкової економіки. Проте Україна, перебуваючи на перехідному етапі
розвитку, не має дієвої цілеспрямованої політики, ефективних програм, втілених
у життя, які б стимулювали розвиток товарного виробництва.
У ході написання курсової роботи серед
інших був використаний статистичний метод як інструменталій дослідження. Він
оснований на порівнянні та зіставленні важливих статистичних даних та
економічних показників. Крім того, чільне місце посідає аналітичний метод, що
базується на ґрунтовному аналізі інформації з метою з’ясування генезису того чи
іншого процесу, встановлення його передумов, причин, наслідків та значення.
Розділ 1. Процес розвитку форм суспільного виробництва
1.1 Поняття суспільного виробництва та його
суть
Людське життя проявляється в різноманітних
і багатогранних формах. Існують сотні, тисячі видів людської діяльності. Але
вся багатогранність форм життєдіяльності людей зводиться до двох основних моментів:
виробництва предметів, послуг та відтворення людського життя. Перший створює
блага, котрі забезпечують існування людини як живої істоти, розвиток її
здібностей. Без щоденного виробництва благ людське суспільство не могло б
існувати. Другий момент забезпечує постійне відтворення людського роду. До
нього входить не лише процес народження дитини, але й різні соціальні аспекти
життєдіяльності, як, наприклад, підготовка людини до трудової та суспільної
діяльності. Названі моменти тісно пов’язані між собою і лише в єдності
визначають існування людського суспільства та його історичний розвиток.
Люди ніколи не працюють відокремлено один
від одного. Так чи інакше вони пов’язані в своїй виробничій діяльності. Як
зазначив німецький вчений минулого століття Карл Берне, багато без чого людина
може обійтися, але не без собі подібних. Тому створення матеріальних благ
завжди є суспільним процесом. Отже, будь-яке виробництво має суспільний
характер. Це означає, що в процесі виробництва люди вступають у відносини не лише
з природою, але й між собою.
Виробничі відносини не слід розуміти лише
як відносини, що виникають між людьми безпосередньо в процесі виробництва
матеріальних благ та послуг. Під виробництвом, а точніше, суспільним
виробництвом економісти розуміють весь процес відтворення, який включає в себе
чотири ланки: безпосередньо виробництво як створення матеріальних благ
(послуг); розподіл, в результаті якого кожен учасник суспільного виробництва
отримує свою частку у виробленому національному продукті (в натурі або в певній
сумі грошей); обмін, в процесі якого отримана при розподілі частка обмінюється
на необхідні конкретні засоби існування; споживання – тут вироблений продукт
завершує свій рух, і тим самим дається поштовх до початку нового виробничого
циклу.
У даному випадку виробництво розглянуто в
його найголовнішій іпостасі – як основа життєдіяльності людей. Але ж
виробництво, доставляючи засоби існування людям, обслуговує й само себе. Тому
на кожній стадії виконуються й чисто виробничі функції. Так, на стадії
виробництва ми бачимо виробництво не лише предметів споживання, а й засобів
виробництва. В процесі розподілу розподіляється, окрім продукту, і робоча сила
та засоби виробництва між різними сферами, галузями підприємствами
соціально-економічної системи. Виробнича функція стадії обігу проявляється в
обміні діяльністю, а на стадії споживання паралельно з особистим діє виробниче
споживання. Інколи тлумачення слова «виробництво» зводиться до позначення ним
масового випуску продукції, виготовлення матеріальних цінностей на численних
підприємствах, що значно звужує зміст цього поняття. У широкому розумінні
«виробництво» — це цілеспрямована діяльність зі створення будь-якого корисного
продукту (товари, предмети, речі, послуги, інформація, знання тощо). Виробництво
можна охарактеризувати як систему, де здійснюється цілеспрямований процес
перетворення вхідних елементів (сировини, матеріалів) у корисну продукцію.
Іншими словами, виробництво являє собою певну технологію, відповідно до якої
здійснюється трансформація вкладених ресурсів у кінцевий результат – продукцію
(послуги). Виробництво є важливим компонентом функціонування будь-якої держави,
тому що воно визначає її економічну безпеку, сталість фінансової системи та
рівень життя людей.
Суспільне виробництво слід розглядати з
двох позицій: макро- та мікрорівнів. Макрорівень – це суспільне виробництво в
цілому, а мікрорівень – це рівень окремих підприємств. Звідси і оцінка
результатів суспільного виробництва. Відносна оцінка або ефективність
виробництва, яка показує, чого коштує суспільству виробництво даного блага і
абсолютна оцінка або ефект виробництва – це продукт, створений у процесі
виробництва.
В історії існували різні види суспільної
організації виробництва. Проте у створенні благ можна виділити спільні моменти незалежно
від типу суспільного виробництва. Таким спільним моментом є взаємодія речового
та особистого факторів виробництва.
Речовий фактор виробництва виступає у
вигляді засобів виробництва. Предмети праці виступають об’єктом впливу людської
праці. Вони безпосередньо входять у виготовлений продукт і складають його
матеріальну основу. Засоби праці являють собою речі, за допомогою яких людина
перетворює предмети праці для задоволення власних потреб. Здійснюється це
завдяки використанню закладених в засобах праці механічних, фізичних, хімічних
та інших процесів. Засоби виробництва можна розділити на ті, котрі є продуктом
праці та продуктом природи. В якості природного засобу виробництва виступає
земля. Вона є вагомим фактором виробництва в сільському господарстві ,
видобувних галузях і здійснює прямий вплив на величину витрат. За умов
товарного виробництва це вносить деяку специфіку в процес ціноутворення на
продукцію названих галузей. Особистим фактором виробництва виступає людина, її
трудова діяльність. Для здійснення процесу праці людині необхідна наявність
певних здібностей, котрі в єдності виступають в якості її робочої сили.
Використання робочої сили здійснюється в процесі трудової діяльності. Праця, що
створює блага та послуги, має двоїстий характер, виступаючи в якості конкретної
та абстрактної.
Формами організації кожної зі сторін
суспільного виробництва є продуктивні сили і відносини економічної власності.
Поняття «організація», з одного боку, означає основу чого-небудь, а з другого –
планомірно продуманий і створений пристрій. Об’єктивними формами організації
продуктивних сил є кооперація праці, поділ праці та обмін діяльністю. Кожна із
цих форм передбачає певну продуману координацію, узгодження дій між учасниками
виробничого процесу, а отже, включає суб’єктивну сторону.
Виходячи з цього, організацію продуктивних
сил на національному рівні можна визначити як процес координації дій усіх
елементів цієї сторони суспільного виробництва шляхом кооперації, поділу праці
та обміну діяльністю, з одного боку, та його регулювання, з другого. Об’єктивна
сторона координації означає дію законів технологічного способу виробництва
(суспільного поділу праці, усуспільнення виробництва та праці та ін.), що
управляють цими процесами. У свою чергу, таке регулювання здійснюється стихійно
через механізм ринкового саморегулювання , цілеспрямовано з боку держави або
шляхом поєднання ринкових важелів із державними.
На макрорівні організація продуктивних сил
здійснюється у процесі одиничного поділу праці, кооперації праці, запровадження
певних форм і методів організації виробництва і праці підприємницької
діяльності, дії законів концентрації виробництва та ін.
Організація відносин економічної власності
на макрорівні здійснюється через механізм управління власністю, дії законів
концентрації власності, централізації власності тощо. На макрорівні така
організація відбувається через механізм конкуренції, переливу капіталу,
розвитку акціонерної власності, державне регулювання відносин власності, дії
специфічних, стадійних економічних законів.
Таким чином, виробництво, як створення
матеріальних та духовних благ, засобів, необхідних для задоволення
різноманітних потреб людей (у тому числі, життєво необхідних) та реалізації і
розвитку їх здібностей, є первинним моментом суспільного життя,тобто носить
яскраво виражений суспільний характер.
1.2 Основи виникнення товарних відносин
Товарне господарство – це тип
господарювання, за якого продукт праці виробляється відокремленими
господарюючими суб’єктами не для власних, а для суспільних потреб, що
визначаються ринком. Загальновизнано, що передумови щодо виникнення і
подальшого розвитку товарного господарства створюються в глибоку давнину в часи
повного панування натурального господарства і, перш за все, вони пов’язані з
процесом суспільного поділу праці, який пройшов декілька етапів. Він є
матеріальною основою виникнення товарних відносин, їх речовим вмістом та
відбувається під дією закону економії часу і зумовлює підвищення продуктивності
праці, збільшення виробництва продуктів. Суспільний поділ праці передбачає, що
кожне господарство здійснює виробництво лише певного конкретного продукту. При
цьому виникнення різноманітних видів праці на основі поділу не приводить до
ізольованого їх існування. Між ними виникає певна система економічних зв’язків,
заснована на обміні. В результаті за товарного виробництва відкриваються
необмежені можливості для розширення суспільного виробництва. Для збільшення
кількості створюваного продукту, з точки зору об’єму та різноманіття,
необхідно, щоб у процесі його створення брали участь певні виробники.
Впродовж майже 3 мільйонів років існування
первіснообщинного ладу був відсутній суспільний поділ праці. Лише у III-II тис.
до н. е. відбувається відокремлення пастуших племен від землеробських, що
поклало початок першому великому суспільному поділу праці та зробило можливим
регулярний обмін між общинами. Цей момент слід розглядати як визначну подію в
історії розвитку людської цивілізації, що відбиває наслідки дії загального
економічного закону – закону економії робочого часу. Людина усвідомлює, що не
універсальна праця приносить кращі результати (є більш продуктивною навіть за
умови використання примітивних знарядь праці), а спеціалізована, коли увага і
зусилля працюючого зосереджуються на конкретному виді діяльності, на виготовленні
окремого продукту. В процесі такої праці людина має змогу значно підвищувати
свою майстерність, поступово удосконалювати знаряддя праці, набуває певних
навичок, узагальнює їх і, як підсумок, досягає кращих результатів. Це, в свою
чергу, веде до більш-менш регулярного виготовлення такої кількості продукції,
яка перевищує власні потреби виробника та його родини. Так закладаються
матеріальні підвалини для регулярного обміну результатами праці землероба
(зерно, овочі) на результати праці скотаря (м’ясо, шкіри). У цьому ж
суспільстві відбувся другий великий поділ праці – від землеробства і
тваринництва відокремилось ремісництво, яке (знову ж таки шляхом обміну
продуктами – результатами праці землероба і скотаря) поглиблює розвиток
товарного господарства, укріплює його позиції. Правда, обмін здебільшого носить
прямий характер (продукту на продукт), тобто відбувається шляхом так званого
бартеру. Третій великий поділ праці відбувся у рабовласницькому суспільстві і
визначив надалі розвиток товарного виробництва. Під час третього крупного
суспільного поділу праці виділяється прошарок людей (купці), які безпосередньо
вже не займаються виробництвом, їх пряма функція полягає у здійсненні обміну
результатами праці між різними підрозділами (сферами) суспільного виробництва.
Тим самим вони звільняють і землероба, і скотаря, і ремісника від необхідності
витрачати час на реалізацію своєї продукції і останні мають змогу зосередити
свою увагу виключно на виробництві, що, безумовно, веде до підвищення
продуктивності їх праці. Обмін, який здійснюють купці, як правило, вже
супроводжується появою особливого товару – грошей, які виконують роль
загального еквівалента. Після третього поділу праці, тобто приблизно через 65
століть, у ХХ ст. у розвинених країнах світу відбувся четвертий великий поділ
праці — відокремлення нематеріального виробництва (науки, освіти, охорони
здоров’я тощо) від матеріального, внаслідок чого посилилась тенденція до
розширення товарного виробництва. Таке відокремлення відбувається нині у тих
країнах, у яких частка зайнятих у сфері нематеріального виробництва перевищує
30%. Від середини 70-х років, тобто з початком інформаційної революції почався
п’ятий великий поділ праці – відокремлення інформаційної діяльності та
інформаційної сфери від інших сфер. Отже, суспільний поділ праці – це
спеціалізація виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній
виробничій діяльності.
Суспільний поділ праці існує у трьох
основних формах. «Коли мати на увазі лише саму працю, то поділ суспільного
виробництва на його великі роди, як-от землеробство, промисловість та ін.,
можна, — писав К. Маркс, — назвати загальним поділом праці, розпад цих видів
виробництва на види і підвиди — частковим поділом праці, а поділ праці
всередині майстерні – одиничним поділом праці». Якщо взяти загальний та
частковий поділ праці, то провести між ними чітку межу досить важко. Проте, в
економічній літературі деякі вчені здійснили таку спробу. На їх думку,
загальний полягає в поділі праці в залежності від форми створення продукту, а частковий
– за типами та видами конкретності, корисності праці. Але на практиці таке
розмежування сфер суспільного виробництва здійснити практично неможливо. Це
можна прослідкувати на прикладі галузей матеріального виробництва. Наприклад,
промисловість, як відомо, складається з видобувних та обробних. Але між ними
існують значні відмінності. Підприємства видобувної добувають із надр землі
природну сировину, а підприємства обробної промисловості переробляють її для
створення готового продукту. Їх можна повноправно віднести до загального поділу
праці, хоч вони і входять до однієї галузі. Або візьмемо сільське господарство.
Його підприємства виготовляють сільськогосподарську продукцію. Переробку її
здійснює харчова промисловість. ЇЇ можна віднести до сільського господарства в
якості переробної галузі. Проте за характером праці харчова промисловість
подібна до промислового виробництва, тому виступає в якості однієї з його
галузей. Такі приклади можна продовжувати і далі. Вони говорять про те, що
чітко визначених меж між загальним та частковим поділом праці немає. Таким
чином, різниця між названими видами поділу праці має значною мірою умовний
характер. Одна й та сама галузь може виступати в одному випадку в якості
загального поділу праці, а в іншому – в якості часткового. Наприклад,
деревообробна промисловість виступає в якості загального поділу праці відносно
меблевої. У той же час відносно всієї промисловості вона виступає у вигляді
часткового поділу праці.
Отже, загальний і частковий поділ праці
мають взаємно проникаючий характер. Крім того, ці види поділу праці спонукають
до обміну діяльністю. Тому їх можна повноправно об’єднати в один вид поділу
праці – поділ праці всередині суспільства.
Що стосується одиничного поділу праці або
поділу праці всередині підприємства,то він має суттєві відмінності. По-перше,
слід зазначити, що при одиничному поділі праці не здійснюється обмін
діяльністю, як при загальному та частковому. По-друге, поділ праці всередині
підприємства виник значно пізніше, ніж загальний та частковий поділ праці –
лише на мануфактурній стадії розвитку виробництва.
Таким чином, в суспільному поділі праці
варто виділяти поділ праці всередині суспільства (загальний і частковий) і
поділ праці всередині підприємства (одиничний). Необхідність такого
розмежування витікає з відмінних особливостей двох видів суспільного поділу
праці.
Крім названих видів розрізняють ще
територіальний, міжнародний та професійний поділ праці. Що стосується
територіального та міжнародного, то вони не виступають в якості окремих видів
суспільного поділу праці. Вони похідні від поділу праці всередині суспільства і
являють собою закріплення окремих видів виробництв за певними районами та
країнами. Таке закріплення залежить від цілого ряду факторів. Це наявність
покладів корисних копалин, біологічних та водних ресурсів, робочої сили;
існуючі природно-кліматичні умови і т. д. З їх урахуванням визначається вже
розміщення конкретних видів виробництв на тій чи іншій території. Професійний
поділ праці також виступає похідною формою від суспільного. Проте професійний
поділ праці має свою специфіку. Якщо територіальний та міжнародний, як вже було
сказано, витікає тільки з поділу праці всередині суспільства, то професійний є
наслідком поділу праці як всередині суспільства, так і всередині підприємства.
При цьому, якщо загальний і частковий поділ праці призвели до виникнення
відповідних професій, то одиничний викликав їх подрібнення на окремі
спеціальності.
Розвиток основних форм суспільного поділу
праці, особливо у частковій та одиничній формах, свідчить про дію закону
суспільного поділу праці. Він виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві
зв’язки між рівнем розвитку продуктивних сил, економічною могутністю країни, з
одного боку, та об’єктивно неминучим процесом поглиблення поділу праці у межах
окремих країн та в інтернаціональному масштабі, з другого, та зростанням на цій
основі продуктивності праці. Так, А. Сміт назвав спеціалізацію «ключем до
багатства нації». Така висока оцінка зумовлена процесом створення
спеціалізацією важливих передумов саме для зростання продуктивності праці,
зокрема шляхом підвищення ефективності використання одних і тих самих засобів
праці при їх постійному використанні, підвищення професійного рівня працівників
та нагромадження їх виробничого досвіду, створення умов для впровадження
механізації виробничих процесів та ін.
За наявності суспільного поділу праці
виробництво стає товарним тоді, коли воно здійснюється економічно відособленими
один від одного відносинами власності виробниками. Економічна відособленість
проявляється, передусім, у тому, що виробники володіють, користуються,
розпоряджаються результатами своєї діяльності. Постає питання: чому ж
відбувається відособлення виробників. Дане запитання в українській економічній
літературі в радянський період тривалий час взагалі не ставилося. Сама його
постановка була недоречною. Коли все ж таки дана тема почала дискутуватись,
більшість економістів уважала, що цією причиною є неоднорідність праці. Річ у
тім, що різні види праці відрізняються один від одного складністю і трудністю
виконуваної роботи, функціональним змістом праці – співвідношенням творчого та
шаблонного компонентів, розумового і фізичного, типового й неповторного.
Неоднаковими є як фізичні й духовні здібності людей до праці, так і їхні
навички до щоденної наполегливої праці. Виробництво різних продуктів вимагає
багатьох видів ресурсів. Тому ефективність, результативність праці різних людей
не однакова. Якби в суспільстві встановився зрівняльний розподіл життєвих благ,
це призвело б до часткового утримання одних працездатних членів суспільства за
рахунок інших. Стимули до систематичної напруженої праці, до вдосконалення
виробництва були б підірвані. За зрівняльного розподілу виготовленого продукту
економічний прогрес суспільства неможливий. Отже, виробники прагнуть відокремитися
у веденні свого господарства, щоб поставити споживання у пряму залежність від
затрат своєї праці та інших ресурсів. Головною рисою економічної
відокремленості виробників є забезпечення прямого зв’язку, залежності рівня
споживання від рівня виробництва. Внаслідок відокремлення виробників формується
приватна власність, яка є необхідною умовою нормального функціонування товарної
економіки. Економічна відокремленість означає, що економічні ресурси й
вироблені життєві блага перебувають у приватній власності окремих людей або їх
груп. Одночасно економісти тривалий час не брали до уваги таке важливе джерело
відокремленості як обмеженість ресурсів, а відтак і споживчих благ. Як відомо,
у процесі розвитку цивілізації рівень задоволення потреб людей постійно
зростає. Проте із плином часу під впливом розвитку виробництва , реклами,
телебачення потреби постійно примножуються. Жодне суспільство не володіє
достатніми ресурсами для виробництва такого обсягу товарів і послуг, якого
бажають його члени. Отже, люди не можуть повністю задовольняти свої потреби,
тому намагаються відокремитися у споживанні, щоб це здійснити. Таким чином,
економічна відокремленість у вигляді приватної власності випливає не лише з
неоднорідності праці, а й з обмеженості ресурсів. У результаті формування
названих умов і виникає обмін товарами як форма економічного зв’язку між
виробниками. Отже, ця форма зв’язку не випадкова, а об’єктивно зумовлена
виникненням суспільного поділу праці та розвитком форм власності. Суспільний
поділ праці породжує матеріальний зв’язок між людьми. Кожен член суспільства,
що спеціалізується на виробництві певного продукту, виробляє його для інших
членів суспільства, але в свою чергу, він потребує продукти їхньої праці.
Приватна власність на засоби виробництва роз’єднує людей, робить їх окремими
товаровиробниками. За цих умов єдиною формою економічного зв’язку між
розрізненими приватними товаровиробниками може стати лише обмін товарами,
ринок.
1.3 Еволюція суспільного виробництва, етапи
його розвитку. Натуральне й товарне виробництво як форми суспільного
Суспільне виробництво перебуває у
постійному русі, і, не дивлячись на окремі періоди занепаду, все-таки
знаходиться у постійному розвитку та вдосконаленні. Великі етапи еволюції
суспільного виробництва (а їх було три) називаються технологічними способами
виробництва – це доіндустріальний, індустріальний та постіндустріальний. На
сучасному етапі розвитку людства йде процес розгортання технологічної
революції. Значення її виходить далеко за суто технологічні рамки. Підготовка й
освоєння нової технічної бази – це не тільки технічна й навіть не суто
економічна проблема. Це проблема, насамперед, соціальна, оскільки вона визначає
долю людства на перспективу.
Технологічний спосіб виробництва – це
історично визначений спосіб поєднання різних компонентів у системі продуктивних
сил, насамперед людини та технічних засобів праці. Технологічний спосіб
виробництва характеризує ті взаємовідносини людей у процесі виробництва, які
зумовлюються характером виробничих операцій. У процесі свого розвитку людство
змінило декілька технологічних способів виробництва. В основі цих змін лежали
серйозні зрушення в розвитку різних елементів, що входять до складу
технологічного способу виробництва, і насамперед у самій людині та знаряддях її
праці.
Історично першим технічним засобом, яким
почала користуватись людина, були кам’яні знаряддя праці неандертальця.
Навчившись добувати вогонь, люди винайшли металургійне виробництво, що відкрило
можливість виготовляти спочатку бронзові, а пізніше залізні знаряддя праці.
Перехід від первісної общини до рабства, а потім до феодалізму супроводжується
певним прискоренням у розвитку техніки. Проте на всіх цих етапах людської
історії праця у виробництві залишилася ручною, малозмістовною й важкою. Фізична
сила людини була головним фактором виробничого процесу. Тобто, між людиною й
технічними засобами існував такий тип зв’язку, при якому переважна кількість
технологічних функцій припадає на людину. А конкретно: людина приводить у дію
знаряддя праці, управляє ними, координує свої дії, виконує розумові функції.
Технічні засоби лише посередньо впливають на предмет праці. Такий тип зв’язку в
системі «людина – техніка», в якому людина виступає як центр, основа,
називається суб’єктним, а характер праці – ручним.
Проте на певному етапі можливості зростання
продуктивності праці на основі ручної техніки вичерпали себе, а потреби
суспільства (в силу дії закону зростаючих потреб) продовжували зростати.
Виникла певна суперечність між можливостями виробництва, основаного на ручній
праці, та зростаючими потребами суспільства. Подолати її можна було лише за
допомогою принципово нових знарядь праці. Таким принципово новим знаряддям
праці стала машина. Поява машинного виробництва знаменує собою початок другого
історичного етапу в розвитку техніки, появу нового технологічного способу
виробництва, при якому матеріальною основою сукупного робочого механізму
(людина — техніка) стає сама машина, а людина перетворюється лише в іі
знаряддя, доповнює машину. Ручна праця змінюється механізованою, а тип зв’язку
речових і особистих елементів виробництва з суб’єктного стає об’єктним. Перехід
до великої машинної індустрії знаменує собою промисловий переворот, у
результаті якого капіталізм створив відповідну собі матеріально-технічну базу,
що дало йому можливість довести свої переваги перед феодалізмом. З виникненням
машинного виробництва були досягнуті кращі результати в економічному розвитку
суспільства, ніж за всю його попередню історію, тому що воно дало могутній
поштовх до науково-технічного прогресу.
Протягом останнього сторіччя технічні
перевороти вносили радикальні зміни то в одну, то в іншу форму господарювання.
А починаючи з середини ХХст., вони охопили практично всі елементи
технологічного способу виробництва. Саме ці зміни ознаменували почато
науково-технічної революції. Суть НТР у тому, що вона означає стрибок у
розвитку продуктивних сил суспільства, перехід їх в якісно новий стан на основі
докорінних змін у системі наукових знань. Проявляється це в тому, що НТР
перетворює весь технологічний спосіб виробництва, всі його сторони й
компоненти: засоби праці, предмети праці, енергетичні основи, технології й
організацію. Вона суттєво впливає й на головну продуктивну силу суспільства –
людину. Але, в першу чергу, революційні перетворення відбуваються в засобах
праці, що виражається в автоматизації виробництва. В автоматизованій системі
машин поруч із трьома її класичними елементами: робочою машиною, двигуном і
передаточним механізмом, з’являється четвертий – керуючий пристрій. Що це
означає? Керуючий пристрій звільняє людину від безпосереднього контакту не
тільки з робочими знаряддями (як було при інструментальному технологічному
способі виробництва), але й з самою робочою машиною ( як при індустріальному
технологічному способі виробництві). Робітник вперше перестає бути частиною
технічної системи, перестає виконувати машинні функції. В результаті первісний
симбіоз людини й техніки, зумовлений нерозвиненістю продуктивних сил, припиняє
своє існування, поступаючись місцем такому типу зв’язку , який не обмежує
розвиток ні людини, ні техніки. Звільнившись від жорсткого зв’язку з даним
технічним агрегатом, виробник розширює свій кругозір, включається в управління
технічною системою в комплексі. Суспільство ж у цілому, звільнившись від
необхідності витрачати майже весь час і енергію на здобуття засобів існування,
отримує можливість направляти їх у сферу науки та культури, зробити метою
суспільного розвитку вдосконалення людини. Так у результаті науково-технічної
революції суспільство вступає в свій третій – постіндустріальний технологічний
спосіб виробництва. Отже, можна констатувати, що трьом історичним етапам
розвитку техніки – інструменталізації, механізації та автоматизації
відповідають і три основні технологічні способи виробництва. ТСВ, оснований на
ручній праці, охоплює величезні історичні рамки, які включають первісну,
рабовласницьку та феодальну формації, кожній з яких відповідає певний рівень
розвитку продуктивних сил, техніки. Але докорінної, принципової зміни в ТСВ це
не викликало – праця залишалася ручною, а фізична сила людини – головним
фактором виробничого процесу. ТСВ, оснований на машинній техніці, виступив як
адекватний капіталістичним суспільним відносинам. ТСВ, оснований на
автоматизації, у якому робітник перестає бути частиною технічної системи,
зароджується також при капіталізмі, що значною мірою приводить до трансформації
класичної капіталістичної системи, зародження в ній елементів нової майбутньої
гуманістичної формації. Україна поки що в цілому знаходиться на другому етапі
технічного розвитку, перехід до постіндустріального ТСВ – це справа
майбутнього.
Першою формою суспільного виробництва було
натуральне господарство, яке існувало і було пануючим протягом тривалого
періоду людської історії. Лише пізніше стали з’являтися елементи товарного
господарства. Між тим, протягом тривалого проміжку часу ці форми суспільного
виробництва тісно співіснували одна з одною, проте до кінця середньовіччя
панівна роль належала натуральному виробництву. На початковому етапі первісне
виробництво виступало в чисто натуральній формі господарювання і пройшло в
своєму розвитку дві основні фази: привласнювальне та відтворювальне
господарство.
Натуральне господарство – це таке
господарство, при якому продукти виробляються для безпосереднього споживання.
Природньою формою багатства тут є натуральний продукт – матеріальне благо, що
має споживчу вартість. В натуральному господарстві найбільш чітко визначаються
головні проблеми економіки: що створювати, як це робити і для кого
призначаються продукти. Ці проблеми вирішуються власниками, працівниками
натурального господарства з урахуванням лише внутрігосподарського споживання.
Натуральному господарству властиві наступні риси. Всі види робіт, починаючи з
добування предметів праці і закінчуючи завершальною стадією виробництва,
ведуться в самому господарстві. В натуральному господарстві слабко розвинений
суспільний і переважає природній поділ праці. Характерними рисами також є
замкненість, відсутність зв’язку з іншими господарськими одиницями. Всі потреби
виробника задовольняються за рахунок власного господарства. У виробництві
використовуються примітивні засоби праці, внаслідок чого продуктивність праці
має низький рівень. Натуральному господарству властивий консерватизм, для нього
характерне повторення виробництва в попередніх розмірах, на попередніх основах.
Як зазначалося, натуральне господарство – історично перший тип господарської
діяльності людей. Воно виникло в глибоку давнину, в період становлення
первіснообщинного ладу, коли почалась виробнича діяльність людини і з’явились
перші галузі господарства – землеробство, скотарство. Натуральне господарство
існувало у первісних народів, котрі не знали обміну та приватної власності.
Воно являло собою систему замкнених, економічно самостійних общин. Натуральне
господарство переважало також в античних рабовласницьких країнах, хоча тут мало
місце досить розвинене товарне виробництво. Воно було однією із головних рис
феодальної економіки. Натуральну форму тут мало поміщицьке господарство.
Натуральний характер мало і господарство феодально залежного селянина.
Елементи натурального господарства мають
місце і в сучасних розвинених країнах, де панують товарно-грошові відносини. В
натуральному і напівнатуральному господарстві слаборозвинених країн зайнято
більше половини населення. За прогнозами спеціалістів ще довгий час натуральне
господарство буде займати вагоме місце в економіці цих країн. Головний недолік
натурального господарства полягає в тому, що воно не може забезпечити ріст
продуктивності праці, тому підтримує лише мінімальні умови життя. Тому, почавши
з натурального господарства – найпершої форми організації економічного життя,
людство не зупинилось на ній і перейшло до товарного виробництва.
Товарне виробництво – це така організація
суспільного господарства, при якій продукти виробляються окремими,
відособленими виробниками, і кожен спеціалізується на виробництві одного
продукту. Тому для задоволення суспільних потреб необхідна купівля – продаж
продуктів, корті стають товарами на ринку. Характерними рисами та ознаками
товарного виробництва, як зазначалося раніше, є наявність суспільного поділу
праці і економічного відособлення господарюючих суб’єктів. Продукт праці
набуває форми товару. Він має бути відносно рідкісним і вироблятися для обміну,
який стає невід’ємною рисою економічних відносин. Це призводить до того, що
товарна форма виробництва стає відкритою системою організаційно-економічних
відносин, яка долає обмеженість потреб, що характерно для натурального
господарства, і сприяє розвитку суспільних потреб, які визначаються ринком.
Обмін товарів відбувається на основі еквівалентності виробничих витрат (у
товарах, що обмінюються має бути однакова кількість праці). Здійснюється це
через купівлю-продаж продуктів праці. Суспільство визнає товар як такий, що
задовольняє його потребу на ринку після того, як його хтось купив. Інакше
кажучи, товарна форма зв’язків є не прямою і безпосередньою, а опосередкована
ринком форма зв’язків. Це також одна з генетичних особливостей товарного
виробництва. Вона є рушійною силою розвитку продуктивних сил суспільства,
підвищення ефективності виробництва, оскільки призводить до подальшого
поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації виробництва і як результат
– зростання продуктивності праці. До визначальних рис товарного виробництва
також належать: використання грошей як посередника обміну; наявність
конкуренції; вільне ціноутворення; стихійність розвитку як форма
саморегулювання економіки.
Товарне виробництво – це специфічна форма
відносин між виробниками та споживачами, особливий спосіб виміру суспільної
праці. У товарному виробництві по-іншому, ніж в натуральному господарстві,
розглядаються головні проблеми економічної організації, пов’язані зі створенням
корисних речей. Що створювати, як для цього використовувати природні ресурси і
для кого призначаються продукти – всі ці питання вирішуються у відповідності з
вимогами ринку. З’явившись в період розпаду первіснообщинного ладу, товарне
виробництво обслуговувало рабовласницький лад , феодалізм та всезагальний
характер отримало за капіталізму. У рабовласницькому суспільстві питома вага
товарної продукції в загальному об’ємі суспільного виробництва складала від 5
до 10 %. За феодалізму , особливо з переходом до грошової форми ренти, товарне
виробництво підвищило питому вагу до 30 %. У системі відносин класичного
капіталізму виробництво товарів у загальному об’ємі виробленої продукції
складає близько 100 %. Як відомо, товарне виробництво переважає в сучасних
розвинених країнах і «пробиває» собі шлях в країни, що розвиваються.
Як зазначалося вище, товарному господарству
властиві опосередковані зв’язки між виробництвом та споживанням. Вони
розвиваються за формулою «виробництво – обмін – споживання». Виготовлена
продукція спочатку потрапляє на ринок для обміну на інші вироби (або гроші) і
тільки потім потрапляє в сферу споживання. Ринок підтверджує або не підтверджує
необхідність виготовляти дану продукцію на продаж. Таким чином, можна зробити
висновок, що товарне виробництво – це система організаційно-економічних
відносин, завдяки якій забезпечується різносторонній прогрес економіки. При
поглибленні поділу праці розширяється використання все більш сучасної техніки.
Це викликає різкий ріст виробництва продукції. А завдяки підвищенню
продуктивності праці збільшується випуск продукції в розрахунку на душу населення.
До того ж збільшується багатоманітність продуктів, призначених для обміну на
ринку на інші вироби.
Товарне господарство включає такі загальні
організаційні зв’язки, котрі можуть обслуговувати найрізноманітніші
соціально-економічні системи. Однак при цьому об’єм і значення виробництва
товарів та їх обміну зовсім не однакові. В силу цього товарне господарство має
історичний характер: воно істотно змінювалось протягом всієї історії. Таким
чином, товарне господарство зароджується як протилежність натурального
господарства, бо являє собою певну організацію суспільного виробництва, при
якій економічні відносини між людьми проявляються через ринок, через
купівлю-продаж продуктів їхньої праці. У результаті таких відносин продукт
праці стає товаром, а саме виробництво продуктів як товарів стає товарним
виробництвом.
Розділ 2. Товарна форма виробництва як
визначальна умова становлення сучасних факторів виробництва
2.1 Суб’єктно-об’єктна умова розвитку товарної
форми виробництва
У товарній економіці перехід продукту зі
сфери виробництва у сферу споживання відбувається через купівлю-продаж. Між
виробником і покупцем виникають зв’язки, які називають товарними відносинами.
Ці відносини охоплюють коло стосунків і зв’язків у національній економіці, що
пов’язані з переміщенням ресурсів і продуктів від одного власника до іншого.
Основою товарних відносин можуть бути ціни і вартісного, і невартісного
походження. Товарні відносини формуються незалежно від того, як формуються ціни
— адміністративним чи ринковим шляхом, забезпечують ті ціни рівність сторін
мінового відношення чи не забезпечують Характерною рисою товарних відносин є
те, що вони завжди здійснюються на основі платності.
Товарні відносини складаються між різними
економічними суб’єктами з приводу певних об’єктів. Об’єктом товарних відносин є
різні економічні блага. Об’єктом цих відносин може бути тільки такий продукт
або вид ресурсу, який має споживну вартість. Наявність споживної вартості є
неодмінною передумовою виникнення товарних відносин з приводу певного блага. Що
є показником споживної вартості блага? Споживною вартістю блага, як відомо, є
його здатність задовольняти певні потреби людей. Для характеристики споживної
вартості товару цього явно недостатньо. Товар має не просто споживну вартість,
а й суспільну, або ринкову, споживну вартість, тобто здатність задовольняти
потреби інших членів суспільства – покупців. Це означає, що споживна вартість
товару існує тільки у зв’язку з виникненням у ній суспільної потреби. Якщо
товар як такий корисний як річ, то вироблений понад суспільну потребу,
перевищує величину платоспроможного попиту на нього, то виявляється, що він не
має ринкової споживної вартості. Товарні відносини з приволу кожного блага в
умовах насичення потреби в ньому завжди мають певні межі. Основним вирішальним
критерієм ринкової споживної вартості є те, що благо купують.
Спочатку об’єктом товарних відносин
здебільшого були товари, які існували у вигляді речей. У сучасній економіці
дедалі більшої ваги набувають різноманітні послуги, зокрема інформаційні, які
становлять фактично новий продукт у вигляді даних, повідомлень, інформації про
об’єкти та процеси.
Продукти виробничої діяльності інколи
називають роботою. Наприклад, будівельні роботи – не лише певний вид
діяльності, а й її продукт. Матеріально-речовий продукт, створений у процесі
матеріального виробництва, називають продукцією. Проте в останні роки цей
термін часто вживають щодо результатів науково-інформаційного виробництва –
«науково-технічна продукція». Отже, у цьому разі об’єктом товарних відносин
будуть робота чи науково-технічна продукція.
Сучасні вітчизняні економісти, досліджуючи
об’єкти тованих відносин, використовують термін «благо», який у радянській
економічній літературі практично не вживали. Щоправда, українські економісти на
початку ХХ ст. широко послуговувались цим терміном. На перший погляд, може
видаватися, що благо – найширше поняття, яке охоплює всі об’єкти товарних
відносин: продукти – результат виробництва, позаекономічні блага, які природа
дарує людині, і ресурси. Проте «благо» як поняття належить до так званої
емоційно забарвленої термінології. Навряд чи можна назвати благом такі об’єкти
товарних відносин, наркотики, вакуумні бомби чи протипіхотні міни. Внаслідок
забарвленості поняття «благо» найчастіше вживають з певним означенням,
наприклад, економічне благо, благо індивідуального вжитку, капітальне благо,
позаекономічне благо, громадське благо тощо. Тому поняття товару є найширшим
виразом об’єктів товарних відносин. Річ у тім, що в економічному дослідженні
об’єкт купівлі-продажу називають товаром, незалежно від того, якої форми
набуває результат виробництва – речі чи послуги, приносить він користь чи шкоду
здоров’ю людини; товаром можна також назвати будь-який вид ресурсів.
Дещо раніше більшість вітчизняних
економістів виходила з того, що товарні відносини можуть виникати лише з
приводу речей, тобто ринкову споживну вартість можуть мати лише речі. Що
стосується таких результатів праці, які не існують окремо від виробника, не
переходять із форми руху у форму предметного існування (їх прийнято називати
послугами), то вони не мають споживної вартості.
Визначення споживної вартості послуг – це
перший крок до проблеми вищого рівня: чи формуються у сфері послуг товарні
відносини, чи створюється там національний дохід. Нині ця проблема актуальна.
Річ у тім, що в усіх розвинених країнах простежується тенденція до
випереджувального зростання сфери послуг, частка зайнятих у цій сфері уже
перевищила там дві третини зайнятих у національній економіці й далі зростає.
Оплата послуг займає дедалі більшу частку в споживчих видатках населення.
Більшість видів послуг є платними. До того ж, що вища частка населення, яка
зайнята в нематеріальному виробництві, то, зазвичай, вищий рівень економічного
розвитку країни.
Наприкінці 1980-х років у радянській
економічній літературі відбулася дискусія з приводу сфери, у якій формуються
товарні відносини. Ця дискусія набула форми полеміки з приводу вартісної
природи послуг. Хоча ця дискусія й не привела до однозначного тлумачення сфери,
у якій формуються товарні відносини й створюється національний продукт, вона
все ж розкрила низку важливих моментів. Передовсім виявилось, що так зване
речове тлумачення продуктивності праці надмірно вузьке. Частина економістів
взагалі поставила під сумнів потребу розчленування праці на продуктивну і
непродуктивну.
Обмежувальна концепція продуктивної праці
виходить з того, що товарні відносини формуються тільки у сфері, у якій
результат праці одержує певне матеріально-речове втілення, а доходи осіб, що
зайняті у сфері послуг, наприклад, при її підприємницькій організації – це
заробітна плата, прибуток тощо є вирахуванням з вартості, що створена у сфері
матеріального виробництва.
На порозі ХХІ ст. уже небагато вітчизняних
дослідників виходять з вузького розуміння продуктивної праці. Виробничі й
особисті послуги – освіти, медицини, сфери культури, побуту, науки, транспорту,
сфери інформації і т. д. – є невід’ємною частиною національного продукту і з
приводу послуг цих галузей виникають товарні відносини. Обсяг і якість послуг
та інформації – один із найважливіших показників рівня економічного розвитку
країни і рівня життя населення. Загалом, можна сказати, що те, що є працею, не
може бути непродуктивним.
Основними суб’єктами товарних відносин є
домогосподарства, фірми (ділові підприємства) та держава. Поняття
«домогосподарство» почали активно застосовувати українські економісти з
середини 90-х років. У вітчизняній літературі нині здебільшого під
домогосподарством розуміють економічну одиницю, що складається з однієї або
більше осіб, які ведуть спільне господарство, дбають про сімейний добробут,
виконуючи такі функції: 1) забезпечення чинниками виробництва економіки країни;
2) використання власних коштів для поточного споживання товарів і послуг,
заощадження з метою задоволення власних потреб [5, с. 138].
У товарній формі виробництва з приватною
власністю домогосподарства є власниками різних видів ресурсів. У їхній
власності повністю перебуває найцінніший економічний ресурс – праця, а також
підприємницький хист. Крім того, домогосподарства володіють землею, капіталом,
крамницями, транспортними засобами, цінними паперами та іншими активами. У
сучасній ринковій економіці домогосподарства постачають ці ресурси
підприємствам, отримуючи доходи у вигляді заробітної плати, ренти, процента і
прибутку. Грошові доходи від продажу ресурсів домогосподарства спрямовують на
купівлю споживчих благ. Через видатки свого грошового доходу домогосподарства
виявляють попит на товари та послуги.
Ще одним суб’єктом товарних відносин є
фірма або ділове підприємство, яка є організаційно-економічною і правовою
структурою підприємницької діяльності. У сучасній світовій економіці близько 40
млн. фірм, із яких приблизно половина припадає на США. Виникнення фірм стало
важливим чинником прискорення економічного і соціального прогресу.
Упродовж тисячоліть виробництво і
споживання навіть за наявності товарних зв’язків відбувалось у межах
домогосподарства. Проте з поглибленням поділу праці, розвитком і захистом
приватної власності та свободи особи виокремлюється фірма, яка є незалежним
економічним суб’єктом. За кілька останніх сторіч розвинулось багато різновидів
правового статусу фірм, який визначає її стосунки з іншими економічними
суб’єктами. Основними правовими формами фірми є одноосібне володіння,
партнерство, корпорація. Кожна з форм має переваги і недоліки.
2.2 Еволюція товарної організації
виробництва
Як зазначалося раніше, товарне виробництво
зароджується ще в первісній общині й певного розвитку досягає в
рабовласницькому суспільстві. Отже, коли мова йде про натуральний характер
рабовласницьких господарств, то це не означає, що вони були повністю замкнуті,
ізольовані й що жодна частина їхньої продукції не надходила в сферу обміну.
Об’єктивні умови розвитку суспільства поступово розкривали кордони натурального
господарства, втягуючи його в нові економічні зв’язки, які набирали товарної
форми. І, в першу чергу, такою умовою було поглиблення суспільного поділу
праці, яке вело до зростання ефективності виробництва. Отже, не розвиток
приватної власності, яка, навпаки, автономізує господарства, а саме суспільний
поділ праці, який не залежить від форм власності, породжував розвиток товарних
відносин. Розвиток ремесла, яке досягло досить високого рівня, особливо у
античних містах, мав першочергове значення для виробництва продукції, яка
надходила в продаж, а це, в свою чергу, розширювало сферу обміну. Важливу роль
у розвитку товарних відносин у рабовласницьку епоху відіграло поглиблення
спеціалізації та збільшення обсягів сільськогосподарського виробництва.
Праобразом теперішніх бізнесменів виступали
дрібні власники (селяни, ремісники), які займалися виробництвом продуктів для
продажу, а також — рабовласники. Причому, з розвитком рабовласницького
виробництва рабовласники збільшували обсяг продукції на продаж за рахунок
розширення виготовлення додаткового продукту, який вони привласнювали. Можна
констатувати, що випадковий, епізодичний товарний обмін, яким він був у
первісному суспільстві, при рабовласницькому ладі розвинувся в систему
регулярної торгівлі. Саме в рабовласницькому суспільстві виникає таке поняття
як ринок. Все більше залучення товаровиробників у товарні відносини, в ринок
породило ряд суперечностей, а саме: а)роздвоєність товаровиробника на виробника
товару та його продавця; б)необхідність поділу затрат на виробництво та
реалізацію. Зрозуміло, що з розширенням товарних відносин збільшувалась праця
та витрати, пов’язані зі збутом товарів. Це привело до того, що з середовища
товаровиробників почали виділятися особи, які взяли на себе посередництво в
збуті. Так, ще в рабовласницькому суспільстві виникає купецький капітал, який
досяг високого ступеня розвитку в античному суспільстві. Діяльність купецького
капіталу сприяла тому, що почало розвиватися виробництво заради отримання
грошей, а це вело до подальшого розширення товарно-грошових відносин і
підривало основи натурального господарства, яке все ще залишалося панівним в
умовах рабовласницького ладу. Становлення товарного виробництва та товарного
обігу в умовах рабовласництва викликало розвиток грошового обігу, функцій грошей.
Це приводить до того, що поруч з товарно-грошовим капіталом з’являється
грошово-торговий капітал; з’являється праобраз майбутнього банківського
капіталу – лихварський капітал. Але в той же час товарне виробництво та
породжені ним купецький і лихварський капітали виступали лише придатками,
обслуговували натуральне в своїй основі рабовласницьке виробництво. Тобто,
товарне виробництво було лише придатком до натурального, носило
підпорядкований, обмежений характер.
Розпад рабовласницького ладу й перехід суспільства
до феодалізму на перших порах дещо загальмували розвиток товарно-грошових
відносин і цим самим затримали процес витіснення натурального господарства.
Воно, як і в рабовласницькому суспільстві продовжувало посідати панівне
становище. Проте об’єктивні процеси розвитку товарних відносин вже зупинити
було неможливо. Особливо ці процеси поширилися в результаті переходу у
взаємовідносинах між феодалами та кріпосними селянами від натуральної ренти до
грошової. В результаті розширення торгівлі між селянами та феодалами, з одного
боку, та міськими ремісниками, з іншого, формуються внутрішні ринки. З
допомогою торгівлі встановлюються й зміцнюються економічні зв’язки між
сільськогосподарськими та ремісничими виробництвами. Подальшого розвитку
набувають торговий та лихварський капітали, характерною особливістю яких було
те, що вони не були пов’язані безпосередньо з виробництвом (бо виконували
посередницькі функції), а джерелом свого прибутку мали додатковий, іноді
необхідний продукт, створений селянами та ремісниками.
Торговельні зв’язки між містами, між містом
і селом, між різними країнами поступово стають більш широкими та більш
регулярними. Сильний поштовх розвитку торгівлі був даний великими географічними
відкриттями. В результаті цих процесів уже в XV-XVI ст. товарно-грошові
відносини глибоко проникли в економіку не лише міста, але й села. Існування за
цих умов цехового ремесла та натуральних феодальних господарств ставало все
більш несумісними з потребами економічного розвитку. Феодальна організація ремісничого
виробництва в формі цехового ладу з його суворою регламентацією обсягу й
технології виробництва, з цеховою монополією обмежувала можливості значного й
послідовного прогресу техніки виробництва, збільшення обсягів товарної
продукції. Феодальне сільське господарство з роздрібним надільним
землекористуванням, підпорядкуванням феодальній общині перешкоджало зростанню
продуктивності праці й укрупненню розмірів господарства. Всі ці елементи
натурального господарства обмежували місткість внутрішнього ринку, гальмували
розвиток товарного обміну. Об’єктивні процеси розвитку продуктивних сил , що
виразилося в розвитку товарно-грошових відносин, прийшли в протиріччя з
існуючою феодальною формою організації виробництва у вигляді натурального
господарства. Виникає суспільна потреба в ліквідації феодальних виробничих
відносин і заміні їх новими, які б відповідали рівню й характеру зростаючих
продуктивних сил.
Зі всього вище сказаного можна зробити
наступні висновки:
1.Товарне виробництво, ринок існували не
завжди. Вони виникають лише на певному етапі розвитку людського суспільства.
2. Товарне виробництво, ринок не є
породженням капіталістичного ладу. Вони виникли задовго до нього, зародились та
існували в первісному, рабовласницькому та феодальному суспільствах.
3. Товарне виробництво, ринок самі по собі
не породжують капіталістичних відносин. Для цього необхідні певні додаткові
умови.
Товарна форма виробництва демонструє високу
адаптивну здатність до різних форм власності, утворюючи в поєднанні з ними
різні соціально-економічні уклади. Історії розвитку людського суспільства
відомі два типи товарного виробництва: просте та капіталістичне. Ще в період
розкладу первісної общини зародилося просте товарне виробництво, тобто, воно
характерне для перших етапів розвитку товарного виробництва, коли продукти
виготовлялися для обміну самостійними дрібними товаровиробниками – ремісниками
та селянами. Основними його рисами є: дрібна приватна власність на засоби
виробництва, особиста праця та обмежена мета виробництва, зумовлена його
примітивним характером. Проте з часом, в міру розвитку продуктивних сил, коли
з’являється можливість виготовляти все більшу масу додаткового продукту,
товарне виробництво поступово починає набувати підприємницького характеру. В
результаті змінюється мета виробництва. Якщо раніше метою було забезпечення
умов існування товаровиробника та його родини, то тепер нею стала нажива,
збагачення.
Таким чином, просте товарне виробництво
трансформується в капіталістичне. Після демократичних революцій і Промислової
революції цей уклад перетворився в панівний у країнах Західної Європи та США.
Він забезпечує найвищу ефективність виробництва. Проте стосунки між
підприємцями та найманими робітниками можуть загострюватися, що ослаблює
виробничий потенціал цього укладу. Характерними рисами капіталістичного
товарного виробництва є: велика приватна власність на засоби виробництва;
наймана праця та мета — збагачення. Між простим і капіталістичним товарним
виробництвом є істотні відмінності. По-перше, простому товарному виробництву
властиве поєднання виробника із засобами виробництва, тоді як капіталістичне
виробництво породжує відокремлення виробників від них, перетворюючи їх на
найманих робітників. По-друге, просте товарне виробництво основане на особистій
праці, а капіталістичне – на найманій. По-третє, метою простого товарного
виробництва є забезпечення джерела існування товаровиробника та його родини,
метою ж капіталістичного виробництва є нажива. Але, не зважаючи на ці
відмінності, просте товарне виробництво та капіталістичне однотипні, так як
вони мають одну й ту ж економічну основу – приватну власність на засоби
виробництва. Тому просте товарне виробництво, розвиваючись в умовах приватної
власності, неминуче приводить до виникнення капіталістичного виробництва, воно
є вихідним пунктом.
В силу яких же факторів відбувається
перетворення однієї суспільної форми в іншу (тобто простого товарного
виробництва в капіталістичне)? Аналіз розвитку товарного виробництва,
основаного на приватній власності, показує, що головною рушійною силою такого
перетворення виступає його основна суперечність – між приватною та суспільною
працею. Що це за суперечність? Річ у тім, що будь-яке виробництво має
суспільний характер. Але в різних умовах він проявляється по-різному. В умовах
приватної власності та панування товарних відносин суспільний характер
проявляється опосередковано, через ринок. Тобто, працюючи в своєму приватному
господарстві, кожен товаровиробник вважає, що це його приватна, особиста
справа. Але в умовах товарного виробництва він виробляє продукт не для себе, а
щоб продати. Тобто, цей продукт повинен задовольнити чиїсь потреби. І наскільки
ці потреби будуть задовольнятися, товаровиробник дізнається лише тоді, коли
винесе свій товар на ринок і відчує попит на нього. Попит і буде тим суспільним
визнанням затрат праці товаровиробника на виготовлення даного продукту.
Причому, цей попит може бути більшим або меншим. Від цього вже буде залежати,
якою мірою суспільство визнає приватні, індивідуальні затрати товаровиробника.
Отже, товаровиробник може виграти або програти, залежно від того, наскільки він
врахував суспільні потреби. Саме це зумовлює той факт, що окремі виробники,
виробляючи товари на ринок, стають один до одного у відносини конкуренції:
кожен намагається дорожче продати, дешевше купити. А результатом цього є
посилення сильного та падіння слабшого, збагачення меншості та зубожіння маси.
В остаточному підсумку це приводить до перетворення маси самостійних виробників
на найманих працівників, а багатьох дрібних підприємств і закладів у результаті
концентрації та централізації – в невелику купку великих підприємств. Так
поступово просте товарне виробництво трансформується в капіталістичне.
Оскільки товарна організація виробництва і
адекватна їй форма зв’язків еволюціонують разом з розвитком продуктивних сил,
суспільним поділом праці і кооперацією праці, то вже на рубежі 60 – 70-х років
ХХ ст. у розвинених країнах, таких як США, Канада та інші західноєвропейські
країни, Японія, у зв’язку переходом їх до постіндустріальної цивілізації,
виникає сучасне товарне виробництво. Його розвиток відбувається під впливом
сучасної науково-технічної революції, де визначальним стає сфера
нематеріального (особливо духовного) виробництва. Дана форма організації
суспільного виробництва грунтується на різноманітних формах власності
(індивідуальній, колективній, державній, змішаних). Крім того, характерна в
основному інтелектуальна праця, носії якої виступають водночас і як власники.
Сучасне виробництво регулюється, по-перше, законами ринкової економіки; по-друге,
державою, а також іншими інституціями.
Таким чином, в історичному розвитку
товарного виробництва слід виділити два важливих моменти:
1. Перетворення натурального господарства
на просте товарне господарство.
2. Перетворення простого товарного
господарства на розвинене (підприємницьке) товарне господарство, яке властиве
переважній більшості країн світу. Просте і розвинене (підприємницьке) товарне
виробництво мають як спільні, так і відмінні риси.
Спільними рисами простого і розвиненого
товарного виробництва є такі:
— суспільний поділ праці;
— приватна власність на засоби виробництва;
— конкуренція між виробниками;
— ринкова форма зв’язку між виробниками.
Відмінності між простим і розвиненим
товарним виробництвом:
при простому товарному виробництві:
— власник засобів виробництва і виробник
продукту поєднуються в одній особі;
— виробництво товарів спрямоване на
задоволення потреб виробника і членів його родини;
— виробництво ґрунтується на індивідуальній
відокремленій праці;
— конкуренція товаровиробників нерозвинена,
не має всеохоплюючого характеру;
— при розвиненому товарному виробництві:
— виробник продукту – найманий працівник,
власник товару – власник капіталу, засобів виробництва;
— виробництво товарів здійснюється заради
отримання прибутку;
— виробництво ведеться на базі спільної,
об’єднаної праці;
— товарний ринок поділяється на ринок
засобів виробництва і предметів споживання;
— товарне виробництво набуває загального
характеру.
Розділ 3. Товарне виробництво як основа
розвитку ринкової економіки в Україні
3.1 Проблеми та перспективи розвитку товарного
виробництва в Україні
Події в трансформаційних економічних
процесах України мають таке спрямування, яке певним чином обмежує формування
сприятливих соціально-економічних умов для нормального розвитку товарних
відносин.
Як відомо, відносини та зв’язки товарного
господарства відтворюються й панують у межах середовища ринкового господарства.
З одного боку, ринкове господарство оттотожнюється з процесом товарного
виробництва, з другого – товарне виробництво, в свою чергу, є такою
організацією господарства, коли продукти виробляються для обміну,
купівлі-продажу. Поняття ринкового господарства є багатомірним. Воно містить
багато складових – сферу товарного виробництва; сферу обміну; сукупність актів
купівлі-продажу і збалансування попиту і пропозиції у процесі розширеного
відтворення. Виходячи з цього, можна вважати, що ринок є складовою частиною
ринкового господарства, через механізм якого перетворюються на реальність
товарно-грошові відносини. Формуючи конкурентне середовище, ринок виступає
ефективним організатором товарного виробництва.
Крім виробництва і споживання економічного
продукту, потрібна сукупність дій, які забезпечують просування продукту від
виробника до споживача. Сферу діяльності, пов’язану з розподілом, обміном
економічного продукту, його рух від виробників до споживачів, називають сферою
обміну. Ця сфера – шлях продукту від «воріт» підприємства (фірми), що його
виробило, до «столу» споживача. При цьому мається на увазі не тільки
транспортування, а й перехід власності на продукт з одних рук до інших, продаж
його однією особою і купівля іншою.
Як бачимо, товарне виробництво тісно
пов’язане з товарним обігом. Товарний обіг визначається як обмін продуктів
праці за посередництвом грошей у формі купівлі-продажу. Товарний обіг
складається з купівлі-продажу засобів виробництва, предметів споживання, а
також матеріальних послуг. Природно, що купівля-продаж товарів (або обмін)
передбачає ринок. Ринок – досягнення всього людства на всіх етапах його
розвитку до найвищих форм суспільного прогресу. З політико-економічної точки
зору ринкове господарство є обов«язковим, невід»ємним компонентом товарного
виробництва. Отже, природа, економічний зміст, функції і структура ринкової
господарської системи зумовлюються товарним виробництвом, його принципами та
законами.
На ринку, як правило, виступають дві
головні діючі особи: продавці та покупці. Між ними встановлюються відносини
купівлі-продажу. Якщо розглядати як покупців та продавців три головних суб’єкти
економіки – державу, підприємства і населення у вигляді домашніх господарств
(рис А), то можна дійти висновку, що кожен із трьох суб’єктів товарно-грошових
відносин постачає на ринок товари, що є їхньою власністю.
Рис. А:
  
Як зазначалося, сферою прояву та
відтворення відносин суспільного виробництва є ринкова економіка. Оскільки
ринкове господарство повністю зумовлюється наявністю та функціонуванням
товарного виробництва, як, і навпаки, останнє наповнюється ринковими
відносинами, то можна вважати, що ринкова економіка є не що інше, як товарне
виробництво.
Стан внутрішнього ринку є узагальнюючим
індикатором розвитку економіки країни, оскільки від його розмірів та
ефективності, зокрема активності ділового середовища, відкритості та
інтенсивності конкуренції, орієнтованості на споживача залежить продуктивність
усіх секторів економіки. На внутрішньому ринку формується та використовується
значна частина доходів домогосподарств та підприємств, задовольняється їх попит
на вітчизняні та імпортовані товари і послуги, формуються ринкові чинники
структурних зрушень в економіці. Обсяги, структура та ефективність внутрішнього
ринку є визначальними факторами конкурентоспроможності національної економіки
та забезпечення сталого економічного зростання.
На сьогодні за даними Глобального звіту про
конкурентоспроможність Всесвітнього економічного форуму, Україна займає 26
місце серед 131 країни за індексом розміру внутрішнього ринку, проте за
ефективністю – лише 101 місце. В цьому контексті слід звернути погляд до
проблем розвитку внутрішнього ринку. [8]
Різке падіння реальних доходів населення,
прибутків підприємств, яке спостерігається в останні роки, призвело до
суттєвого зменшення внутрішнього попиту. Скорочення роздрібного товарообігу на
понад 10 %, зростання кредиторської заборгованості підприємств, збереження
значної частки бартерних розрахунків також свідчать про виведення частини обігу
сукупного продукту з-під впливу власне ринкових відносин. Таким чином, слід
говорити про суттєве звуження внутрішнього ринку України як головного атрибута
ринкової економіки.
Фахівцями визначається, що в Україні
відсутня працездатна платіжна система, недостатня складова в розрахунках між
суб’єктами господарювання, недостатніми для обслуговування обороту сукупного
продуктами є обсяг грошової маси та кредитний потенціал. При руйнуванні системи
матеріально-технічного постачання, коли вже не працюють старі методи продажу,
становлення нових іде вкрай повільно. Одним із підтверджень відсутності
сформованного внутрішнього ринку є і переважання на ньому низькосортних
імпортованих товарів.
Традиційно розвиток внутрішнього ринку
розглядається як похідна від економічного зростання, що розпочалося. Проте,
аналіз глибинних наслідків тривалого звуження внутрішнього ринку дозволяє
поставити ймовірність такого причинно-наслідкового зв’язку в Україні під
сумнів. Цими наслідками є такі:
1. Некоректне визначення вартості товарів.
Це знаходить вияв у множинності цін, «ножицях» цін. Аналогічні товари, що
реалізуються на позаринкових умовах, можуть мати цілком різні ціни. Наслідок –
деформація пріоритетів економічного розвитку та спрямування капіталів до
галузей із невиправдано високою нормою прибутку.
2. Розрив зв’язків між окремими
економічними суб«єктами, галузями, регіонами. В ході таких зв»язків
підприємства здійснюють мінімізацію витрат виробництва, а отже – можуть більш
агрессивно поводитись на ринку. В Україні підприємець сьогодні змушений
вибирати не найбільш ефективного партнера, а найвигідніші умови
взаєморозрахунків. Наслідок уособлення господарюючих суб’єктів – перешкоди
ефективній внутрігалузевій та міжгалузевій конкуренції.
3. Розрив зв’язку між виробником і
споживачем. Обмеженість вибору для споживача на ринку веде до зниження його
вимогливості та переключення на більш дешеві товари, навіть нижчої якості.
Наслідок – послаблення стимулів підприємствам до підвищення якості та
покращення споживчих характеристик продукту.
4. Нестабільність грошового обігу. Вузькі
ринки частіше та легше підпадають під раптові впливи і на їхню динаміку впливає
більше немонетарних чинників. Наслідок – виникнення раптових непередбачуваних
дисбалансів ринків (валюти, окремих товарів, регіональних ринків).
Отже, перераховані наслідки ведуть до
уповільнення формування в Україні повноцінної ринкової економіки, а саме:
перешкоджають становленню конкурентоспроможних підприємств; сприяють збереженню
монополізації ринків; ведуть до необгрунтованого підвищення цін; сприяють
тінізації економіки, розвитку корупції. Сказане дає підстави стверджувати, що
внутрішній ринок України потребує цілеспрямованого розвитку та захисту. Цей
захист має полягати насамперед в створенні поля для ефективної конкуренції як
стимулу економічного зростання та вдосконалення підприємств. Політика захисту
внутрішнього ринку повинна бути реалізована як передумова переходу до стійкого
економічного зростання. Орієнтирами такої політики мають стати:
1. Розширення сукупного попиту. Його
потрібно досягти завдяки збільшенню доходів населення, зменшенню оподаткування
підприємств, зменшенню вартості кредитних ресурсів.
2. Дотримання збалансованості структури
внутрішнього ринку – ринків товарів, послуг, інтелектуального продукту,
кредитів, капіталів, валюти, праці.
3. Розбудова торговельної інфраструктури.
Потрібно цілеспрямовано відновлювати взаємовигідну співпрацю між виробничими і
торговельними підприємствами.
4. Забезпечення добросовісної конкуренції
на внутрішньому ринку, включаючи захист від надмірного або неякісного імпорту.
5. Регулювання діяльності монополій,
максимальне використання позитивного ефекту концентрації капіталу при
мінімізації негативного впливу монополій.
6. Маркетингові дослідження, вивчення та
прогнозування кон’юктурних ринків, забезпечення максимальної прозорості
інформації про становище на зовнішніх та внутрішніх ринках.
Потреба в спеціальних заходах із захисту та
розширення внутрішнього ринку пояснюється його особливою роллю в забезпеченні
економічного зростання. Отже, забезпечення необхідних місткості, структури та
стійкості внутрішнього ринку є однією із головних складових забезпечення
економічної безпеки України. Така політика є першочерговим пріоритетом нової
економічної політики, яка знаменуватиме перехід трансформаційного процесу до
етапу економічного прагматизму.
3.2 Чинники еволюції товарної форми
організації виробництва в Україні щодо інтеграційних процесів
На сучасному етапі суспільного розвитку
значну роль для економіки кожної країни і світу в цілому відіграє світове
господарство, яке поєднує національні господарства, що пов’язані і взаємодіють
за законами міжнародного поділу праці. Він полягає в спеціалізації окремих
країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими
продуктами на всіх ринках. Формування спеціалізації господарства підкоряється
дії закону порівняльних переваг, запропонованим Д.Рікардо в 1917р., який
стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка має абсолютні переваги з
виробництва будь-яких товарів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві
тих товарів і послуг, у виробництві яких вона досягла порівняно більшої
ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє.
Для реалізації можливостей, що виникають у
процесі розвитку МПП та забезпечення руху товарів, послуг, капіталу, робочої
сили на світових ринках потрібна постійна підтримка міжнародних двосторонніх та
багатосторонніх відносин, укладенні зовнішньополітичних та зовнішньоторгових
угод, як між окремими фірмами, так і між урядами країн.
Економічні зв’язки між країнами мають
багатовікову історію. Протягом століть вони існували переважно як зовнішньоторгівельні,
вирішуючи проблему забезпечення населення товарами, які національна економіка
виробляла неефективно або не виробляла взагалі. З розвитком еволюції
зовнішньоекономічні зв’язки переросли межі зовнішньої торгівлі і перетворились
в складну сукупність міжнародних економічних відносин, що стосуються інтересів
всіх держав.
Міжнародні зв’язки виступають сьогодні
найважливішим фактором економічного зростання, структурних зрушень і підвищення
ефективності національного виробництва, одночасно є і каталізатором
диференціації країн, нерівномірності їх розвитку. Це можна довести тим, що
сучасне світове господарство як в політичному, так і в соціально-економічному
відношенні неоднорідне і характеризується великою кратністю. Як колись, на
світовій арені серед суб’єктів економічної діяльності країни з різним рівнем
промислового розвитку, умовами і стандартами життя суспільства.
Як відомо, після проголошення незалежності
одним із пріоритетних завдань України стала її інтеграція у світову економіку.
Однак, цей процес виявився досить-таки болісним для молодої держави, оскільки
на міжнародних ринках товарів і послуг Україна зіткнулася з надзвичайно
жорсткою конкуренцією. На даному етапі можна виділити декілька причин, котрі
гальмують інтеграцію України у світове економічне суспільство, а саме:
1. В Україні тільки розгортається процес
визначення того, які фірми та товари мають формувати зовнішньоторговельний
профіль країни в середньо- та довготерміновому періодах.
2. Економічна криза в країні гальмує вихід
на світовий ринок в цілому та європейський зокрема і утвердження на них
потенційно конкурентоспроможних українських підприємств. До того ж,
нагромадження взаємної заборгованості між підприємствами перешкоджає розвитку
нормальної кооперації, без чого неможливо забезпечити випуск кінцевої
продукції.
3. Інтеграція України в світову економіку
значною мірою гальмується структурою виробництва, успадкованою від СРСР. У
минулому Україна спеціалізувалася переважно на випуску проміжної промислової
продукції, тоді як виробництво кінцевих товарів знаходилося за межами
республіки.
4. Світовий ринок досить насичений товарами
з низьким ступенем обробки, промисловими товарами споживчого призначення та
сільськогосподарською продукцією. А саме ці товари складають сьогодні основну
частку українського експорту насамперед за рахунок низьких цін.
5. Серед головних причин і чинників, що
спонукають до поглиблення участі економіки України в міжнародному поділі праці,
до органічного включення її господарства в сучасні економічні процеси, можна
назвати високу питому вагу експорту у валовому національному продукті. Досить
характерним є те, що третина національного виробництва України опосередкована
дією зовнішніх економічних зв’язків. Це підкреслює виняткову важливість даної
сфери в системі життєзабезпечення держави і для виходу його з надзвичайно
важкої і всеосяжної кризи. Українським експортерам дещо бракує досвіду
діяльності на зовнішніх ринках. Часто міжнародне співробітництво гальмується
недостатньою підтримкою виробників з боку відповідних міністерств та відомств.
До того ж, можна назвати численні випадки, коли Україна втрачала вигідні
можливості внаслідок неефективної системи вироблення та реалізації економічної
політики в цілому.
6. Українське законодавство ще далеке від
ідеального – існує багато суперечностей в законах, які не сприяють розвитку
економіки, притоку інвестицій. Важливо привести українське законодавство до
світових норм, які будуть сприяти розвитку української економіки.
Можна виділити три визначальні передумови,
реалізація яких створить сприятливі можливості для включення економіки України
в глобальні процеси та структури. Мова йде про системну ринкову трансформацію,
реструктуризацію та відкритість економіки. Головним у цій тріаді є, очевидно,
перший блок, що передбачає системну трансформацію економіки від ізоляції до
відкритості, перехід від тоталітарно-директивної моделі товариства до ринкової.
Досвід свідчить, що ринкова трансформація розвивається в трьох основних
напрямках: лібералізація економіки, приватизація власності, інституціоналізація
(створення ринкової інфраструктури). При цьому виняткову роль для України
відіграє створення атрибутів загальноекономічної і ринкової інфраструктури,
стан відкритості економіки для більш широкого її включення в торгово-економічні,
фінансово-інвестиційні, виробничо-технологічні глобальні процеси.
Однією з умов подолання проблем щодо
інтеграції в світове економічне суспільство є формування в Україні ринкової
економіки, під яким розуміється не тільки розвиток зовнішньої торгівлі, що
переважає на теперішньому етапі, але і поступове відкриття ще двох каналів
взаємозв’язку зі світовим господарством (рух капіталів і взаємообмін
національними валютами), об’єктивно зумовлений і практично безальтернативний.
Поступова інтеграція української економіки
у світові процеси і структури потребує тривалого часу, вона повинна
здійснюватися поетапно, в міру дозрівання внутрішніх і зовнішніх передумов.
Відповідно до історичного досвіду та існуючих оцінок, процес зміни наукової
парадигми здійснюється протягом 5-10 років, технологічної системи – 10-30
років, економічної системи – від 30 до 60 років. Як показує практика багатьох
країн, ці процеси відбуваються на основі посилення регулюючої ролі держави, що
здійснює активну структурну, промислову та зовнішньоекономічну політику.
Отже, з огляду на об’єктивно існуючі
передумови, внутрішні та зовнішні чинники, можна стверджувати, що найбільш
прийнятною для України є експортно-орієнтована модель економічного розвитку, що
передбачає всебічне використання світових ринків як додаткового чинника
економічного росту. Ця модель знайшла своє практичне втілення не тільки в ряді
країн Південно-Східної Азії і Латинської Америки, але й у США при виході з
Великої депресії 30-х років. Водночас, як показує досвід інших країн,
впровадження експортно орієнтованої моделі супроводжується виникненням ряду
проблем та протиріч – це труднощі з освоєнням власної ніші на ринках розвинених
країн; неопрацьованість механізмів повернення валютних засобів; асиметрія в
цінах, що може призвести до розвитку так званого «злидарського росту»;
орієнтація на гіпертрофований експорт окремих товарів та послуг; залежність
внутрішнього економічного росту від можливої кон’юнктури світових ринків. Тому
паралельно з впровадження експортно-орієнтованої стратегії повинна
здійснюватися обґрунтована імпортозамінна політика.
Повинні вживатися також відповідні
протекціоністські заходи стосовно національних виробників за допомогою
жорсткого митно-тарифного регулювання імпорту і встановлення нетарифних бар’єрів,
які сприяють прискореному росту власного виробництва як базової структури
включення України в сучасні цивілізаційні процеси.
Висновки
1. Розвиток людського суспільства свідчить:
по-перше, що життя людей здійснюється завжди в певних економічних формах, і,
по-друге, що деякі загальні форми економічного життя зберігаються протягом
тривалих відрізків історії. Сутність цих форм у розвитку суспільства полягає в
тому, що за їхньою допомогою виявляється структура суспільних потреб,
відбувається розподіл ресурсів, вони сприяють залученню членів суспільства до
суспільної праці. В рамках наявних економічних форм відбувається суспільне
відтворення та йде процес задоволення суспільних та особистих потреб.
2. Історично першою економічною формою
функціонування людського суспільства було натуральне виробництво. Це тип
господарства, в якому процес створення матеріальних благ спрямований
безпосередньо на задоволення власних потреб виробника. При натуральному
господарстві продукт не набуває товарної форми, а утворює фонд життєвих засобів
самого виробника.
3. Матеріальною основою виникнення товарних
відносин, їх речовим вмістом є суспільний поділ праці, що відбувається під дією
закону економії часу і зумовлює підвищення продуктивності праці, збільшення
виробництва продуктів. Суспільний поділ праці й обмін продуктами – два
взаємозумовлених процеси.
4. Товарне виробництво – така організація
суспільного господарства, коли окремі продукти виготовляють відокремлені
виробники, і для задоволення суспільних потреб необхідні купівля-продаж цих
продуктів, що стають товарами на ринку.
5. У товарній економіці перехід блага зі
сфери виробництва у сферу споживання відбувається через купівлю-продаж. Між
виробниками та покупцями виникають стосунки, які називають товарними
відносинами. Характерною рисою товарних відносин є те, що вони завжди
здійснюються на основі платності.
6. Просте товарне виробництво, основане на
приватній власності на засоби виробництва, неодмінно трансформується в
капіталістичне тому, що вони однорідні за своєю економічною основою.
7. Капіталістичне товарне виробництво,
виникнувши на базі приватної власності, привело до її розкладу на трудову і
нетрудову. Це стало основою поляризації суспільства на різні маєткові групи й
загострення соціальних конфліктів.
8. Прийшовши на зміну натуральному
виробництву як більш прогресивна форма господарювання, товарна економіка з
часом теж зазнає змін. На певному етапі розвитку суспільного виробництва (в
міру його укрупнення й ускладнення) формуються об’єктивні умови, які передбачають
необхідність доповнення стихійного ринкового механізму регулювання економіки
свідомим централізованим.
9. Загальними рисами товарного виробництва,
тобто ринкової економіки є: багатоукладність економіки, нормальне
функціонування приватної власності; економічна відособленість, тобто повна
економічна самостійність та економічна відповідальність виробників; панування
еквівалентних, тобто економічно справедливих зв’язків і відносин між
господарюючими суб’єктами; реальна дієздатність товарно-грошового інструментарію,
і насамперед грошей, цін; розвиненість ринкової інфраструктури.
10. Для включення України до світового і
регіонального ринків необхідно перетворити, а по суті, створити нову економічну
систему, усунути бар’єри, які гальмують економічні та науково-технічні зв’язки
України з іншими країнами, забезпечити економічну ефективність зовнішніх
зв’язків. Ринкова структура господарства України має складатися з різних
самостійних суб’єктів господарчої діяльності, що грунтується на законах та
економічній вигоді. Важливими умовами інтеграції України є налагодження випуску
конкурентоспроможної продукції і створення конкурентного середовища. Необхідні
також перетворення в економічній сфері, капіталовкладення, стимулювання
виробництва, створення сприятливого інвестиційного клімату.
Список використаної літератури
1. 
Панчишин С. «Макроекономічний аналіз товарної форми
виробництва». Монографія – Львів. ЛНУ ім. І. Франка, 2004. – 452с.
2. 
Кривенко К. Т. «Теорія вартості і мінової
вартості». Монографія – К.: КНЕУ, 2004. – 226с.
3. 
Шевченко А. Ф. «Ефективність праці і фактори її
підвищення в ринковій економіці». Монографія – 2000. – 236с.
4. 
Олехнович Е. А. «Логика эволюции общественного
производства». Монография – Минск, 2006. – 190с.
5. 
Стрішенець М. М. «Просте товарне виробництво і
зародження мануфактур в Україні». Наукова праця – Буковинська Державна
Фінансова Академія, 2007 – 138с.
6. 
Онікієнко В. В., Ємельяненко Л. М., Терон І. В.
«Інноваційна програма соціально-економічного розвитку України». Монографія –
К.: Рада по вивч. продуктивних сил України НАН України, 2006 – 479с.
7. 
Кривун Л. А. « Структурні зрушення в нерівноважних
економічних системах». Монографія – Харків: НТУ «ХПІ», 2007 – 428с.
8. 
www.epravda.com.ua
9. 
www.kmu.gov.ua
10. 
Федоренко В. С. «Соціально-економічний аспект
розвитку товарообміну в Україні»// Економіка та підприємництво: К.: КНЕУ, 2000,
В.2 – с.41
11. 
Дорогунцов С. І. «Соціально-економічні системи
продуктивних сил регіонів України» — К., 2002 – 632с.
12. 
Мочерний С. В. «Основи економічних знань».
Підручник – Київ: «Академія», 2000 – 392с.
13. 
Башнянин Г. Г. «Політична економія». Підручник – К:
«Ельга», 2002 – 350с.
14. 
Вчені записки: науковий збірник/ Савчук В. С., вип.
1, 1998.
15. 
Чухно А. А., Твори: у 3-х т., т. 1, 2006
16. 
Чухно А. А. «Постіндустріальна економіка», 2003
17. 
«Стратегія економічного розвитку України»/ А. П.
Наливайко, 2005, вип. 14, 16.