Пропонування і
рівновага на ринку праці
Обсяг пропонування праці в
економіці визначається на основі індивідуальних рішень окремих робітників, які
володіють специфічним товаром – здатністю до праці і можуть застосовувати її
лише особисто і протягом певного часу. Час належить до найбільш обмежених
ресурсів. 
Сукупна корисність часу для
найманого робітника складається з корисності робочого часу та корисності часу дозвілля. Метою
робітника є максимізація сукупної корисності. Щоб
максимізувати корисність часу, робітник повинен прийняти індивідуальне рішення:
яку частку бюджету часу витрачати на дозвілля, а яку – на працю. 
Основним фактором, що впливає на
вибір робітника, є годинна ставка заробітної плати. Рівень годинної ставки заробітної
плати відображає вартість втрачених можливостей. Кожен робітник може вибрати лише одне
місце роботи з багатьох можливих. Щоб утримати робітника на певному робочому
місці, суспільство повинно оплатити йому альтернативну вартість
втрачених можливостей, забезпечивши таку заробітну плату, яку він міг би
одержати при іншому, найкращому застосуванні своєї праці. 
 Ставка
заробітної плати відображає також продуктивність праці. Її
зростання пов’язане з підвищенням продуктивності праці внаслідок впровадження
нових технологій і зростання кваліфікації робітників, а також виникненням
дефіциту трудових ресурсів у періоди економічного піднесення і мобільністю
робочої сили – можливістю змінювати місце роботи. 
					







Підвищення
ставки заробітної плати
за низького її початкового рівня спонукає робітника працювати більше за рахунок
скорочення часу дозвілля. Виникає ефект заміни дозвілля працею.
Але високий рівень годинної ставки зарплати дає можливість споживати більше за
тих самих, або навіть менших затрат робочого часу. Це – прояв ефекту
доходу. Він діє у протилежному напрямку і може спричинити скорочення
індивідуального пропонування праці. 
  Чим вищим є рівень зарплати, тим більшим стає ефект
доходу. Коли ефект доходу перевищує ефект заміни, тривалість робочого часу
скорочується. Одночасна дія обох ефектів спричиняє дві відповідні конфігурації кривої
індивідуального пропонування праці: коли переважає ефект заміни, крива
індивідуального пропонування є висхідною (рис. 11.3.а), коли починає переважати
ефект доходу, вона відхиляється ліворуч (рис. 11.3.б).
Крива пропонування галузі та
економіки в цілому –
крива сукупного ринкового пропонування (рис. 11.4.) – є
зростаючою функцією ціни праці  .
Позитивний нахил кривої пов’язаний з ефектами заміни і доходу.
Вважають, що в масштабах всієї економіки переважає ефект заміни, тому з
підвищенням ставки заробітної плати пропонування робочої сили зростає.
  Крива пропонування
праці для фірми  – покупця на конкурентному
ринку праці (рис. 11.4), показує, яку ціну фірма повинна заплатити за бажану
кількість праці. Оскільки обсяг попиту окремої фірми відносно ринку в цілому
надто малий, вона може придбати будь-яку кількість праці за наявною ринковою
ставкою зарплати, ніяк не впливаючи на її рівень, тому пропонування праці для фірми абсолютно еластичне. Крива пропонування є горизонтальною лінією
на рівні ринкової ставки заробітної плати, з величиною якої співпадають середні
і граничні видатки фірми:  .
В умовах
досконалої конкуренції ні
фірма, ані окремий робітник не мають контролю над існуючим у даний період
рівнем заробітної плати та обсягом зайнятості й не можуть впливати на стан
ринкової рівноваги. Ринкова рівноважна ставка зарплати встановлюється
внаслідок взаємодії сукупного попиту на працю та її сукупного пропонування і
визначається граничною доходністю останнього з найнятих робітників
даної кваліфікації, який має найнижчу продуктивність. Будь-яка подія, що
впливає на попит або пропонування праці, змінює рівноважну ставку зарплати і
граничну доходність на одну й ту саму величину. Графічно рівноважні ставка
зарплати  і рівень зайнятості
в економіці  визначаються точкою
перетину кривих ринкового попиту і пропонування праці (рис. 11.5. а).
Оскільки обсяг
попиту на працю окремої фірми надто малий порівняно з ринковим попитом, то
фірма пристосовує свої обсяги купівлі праці до існуючої рівноважної годинної
ставки зарплати. Так само і робітники приймають рішення щодо продажу своєї
робочої сили тій чи іншій фірмі, виходячи з наявної ставки зарплати. Їх крива
пропонування праці фірмі  співпадає
з лінією рівноважної ставки зарплати  . 
  Фірма визначає рівноважний обсяг праці (рис. 11.5.б) за
правилом оптимального використання ресурсу       і максимізує прибуток за
умови:  . У стані рівноваги
заробітна плата завжди стає рівною граничній доходності останнього
із залучених робітників.
Вигода фірми від найму робітників визначається як різниця
між сумою граничних доходностей всіх найнятих робітників, крім останнього, і
видатками на заробітну  плату. Ця величина є нормальним (середнім) прибутком,
який складає неявні витрати фірми.
Вигідність конкурентного ринку праці для найманих робітників
визначається величиною одержуваної ними економічної ренти –
різниці між рівноважною ставкою зарплати і мінімальними видатками, які могли б
забезпечити найом робітників. Її величина залежить від еластичності
пропонування праці: чим менш еластичним є пропонування, тим більша частина
платежів за ресурс набуває форми економічної ренти. Якби пропонування праці
було абсолютно еластичним, економічна рента дорівнювала б нулю. 
Якщо обидва ринки – ринок
праці і ринок готової продукції – досконало конкурентні, то в процесі
встановлення загальної ринкової рівноваги досягається ефективний розподіл
праці у суспільстві. У точці рівноваги  , або   – граничні видатки на
ресурс рівні цінності граничного продукту праці. Дана рівність є критерієм
ефективності розподілу ресурсів.
Якщо покупцем на
конкурентному ринку праці є фірма –
монополіст на ринку готової продукції, то у стані
рівноваги гранична доходність праці   не є
рівною цінності граничного продукту   ,
оскільки граничний виторг монополіста є меншим за ціну продукції. За
тієї ж ставки зарплати монополіст найме менше робітників, ніж конкурентна
фірма, отже, в економіці матиме місце неефективне використання ресурсів.
 Недосконало
конкурентні структури на ринку праці надають особливостей
його функціонуванню. Тут можуть виникнути три  ситуації.
  Ситуація 1. Покупцем на ринку праці є монопсоніст – єдина
фірма-наймач робочої сили у регіоні (рис. 11.6). Монопсоніст стикається з
кривою ринкового пропонування праці, яка відображає середні видатки наймача  . Збільшення найму
робітників для монопсоніста означає необхідність підвищення ставки заробітної
плати не тільки для додаткового, але й для всіх попередньо найнятих робітників,
внаслідок чого значення   зростають
швидше, ніж  , а крива граничних
видатків відхиляється від кривої пропонування ліворуч вгору.
Оптимальну кількість робітників монопсоніст визначає за загальним правилом  , а ставку заробітної плати
– за кривою пропонування праці  . За
інших рівних умов монопсоніст, порівняно з конкурентним ринком, наймає
менше робітників і за нижчою ставкою зарплати. Монопсонія
призводить до неефективного використання ресурсів суспільства: воно одержує
меншу кількість продукції, а всі робітники отримують ставку зарплати не на
рівні їх продуктивності, а на рівні середніх видатків на ресурс, що збільшує
прибуток монопсоніста;
Ситуація 2. Продавцем на ринку праці є монополіст, уособленням якого виступає профспілка.
Профспілки намагаються вирішити дві основні проблеми, які утім виключають одна
одну: збільшити зайнятість і підвищити заробітну плату.
Якщо профспілка своїм головним завданням вважає підвищення заробітної
плати, вона намагатиметься впливати на фактори, які розширюють
попит на робочу силу або обмежують її пропонування в
економіці. Більш прийнятним шляхом є розширення попиту на працю. Монополія
профспілок на ринку праці, якщо вона об’єднує всіх робітників, може призвести
до значного підвищення зарплати, але наймачі при цьому скорочують чисельність
найнятих робітників. Якщо профспілка ставить своїм завданням максимізувати
зайнятість робітників у галузі, вона погодиться на ставку зарплати, яка
відповідає рівню конкурентної. Успішність дій профспілок значною мірою залежить
від еластичності попиту на працю. Сприятливі умови для досягнення компромісу
між заробітною платою і зайнятістю створюються у галузях, де еластичність
попиту невисока; 
  Ситуація 3. Двостороння монополія виникає, коли профспілка як продавець праці
стикається з покупцем – монопсоністом (рис. 11.7). Монопсоніст приймає рішення
згідно правила  , профспілка –
подібно до простої монополії на ринку товарів: кількість робітників відповідає
точці перетину   і  , а ставка зарплати
визначається за кривою попиту на працю. За інших рівних умов на такому ринку,
порівняно з конкурентним, рівноважна кількість робітників буде меншою, а
профспілкова ставка зарплати буде значно вищою за монопсонічну. Сторона, яка
має більшу силу і ефективнішу стратегію, може добитись ставки, ближчої до тієї,
яку запропонувала вона. Якщо сторони мають приблизно рівну економічну силу,
результат буде проміжним, ставка зарплати наближатиметься до конкурентної, а
рівень зайнятості збільшиться. 
Рівноважна ставка
зарплати в економіці (середня ставка) визначається взаємодією попиту на працю
та її пропонування і є абстрактним показником. У реальному житті ставки
зарплати диференційовані. Диференціація виникає з самої природи
ринку праці: якщо пропонування деякого виду праці перевищує попит, то
зарплата буде нижчою, і навпаки. Фактором диференціації виступає неоднорідність
робочої сили (відмінності фізичних і розумових здібностей, рівнів
кваліфікації та освіти, професійної підготовки). В окремих країнах диференціація
є наслідком дискримінації в оплаті праці за ознаками статі, раси
або членства у профспілці. 
Головною
причиною диференціації
зарплати є різниця у кваліфікації та освіті. Зв’язок між освітою
та професійним навчанням, з одного боку, і оплатою праці з іншого, між освітою
і продуктивністю праці відображає поняття людського капіталу. 
Людський капітал – це міра втіленої у людині здатності
приносити доход протягом життя. Він включає природні здібності людини, а також
здібності, набуті в процесі освіти і підвищення кваліфікації. Людський капітал
створюється, коли людина інвестує сама в себе, і з часом ці інвестиції
окупаються у вигляді високої зарплати або здатності виконувати роботу, яка
приносить більше задоволення. Розрізняють три види інвестицій в людський
капітал: видатки на освіту всіх видів; видатки на охорону
здоров’я; видатки на мобільність робочої сили.
Люди з вищою освітою
мають в середньому і вищі доходи. Прийняття рішення про одержання вищої освіти
вважають інвестиційним рішенням, яке враховує витрати і вигоди. Витрати
на освіту складаються з прямих витрат (плата за навчання,
підручники і т. п.), альтернативних витрат (втрачені доходи, які
людина могла б одержати за роки, які пішли на навчання) та негрошових
витрат, які виникають, коли людина втрачає привабливе дозвілля і
змушена витрачати час на навчання. 
Вигоди від
освіти поділяються на фінансові
(вища зарплата) і негрошові (задоволення сприймати нові ідеї,
розширювати свій кругозір, розвивати інтелект). Співставити точно витрати і
вигоди від освіти неможливо, тому що вони розірвані у часі: витрати
здійснюються раніше, ніж реалізуються вигоди. Вигідність інвестицій у вищу
освіту визначає норма віддачі: чим вона вища, тим вигідніше
вчитись. 
Втручання
держави у функціонування
ринку праці шляхом законодавчого встановлення мінімуму заробітної плати
чинить змішаний вплив на нього: з одного боку дещо зменшує рівень зайнятості, а
з іншого – допомагає зменшити бідність.