КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. Т. ШЕВЧЕНКА
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни: “Економіка Збройних Сил
України”
на тему: “Військова галузь як особлива
галузь суспільної праці”
КИЇВ–2010
					







План
Вступ

1. Військова праця, як особлива
галузь суспільної праці
2. Колектив,
як соціальне утворення військової праці
3. Стимулювання
військової праці
4. Військова
праця в умовах науково-технічної революції
Висновок
Список
літератури
Вступ
Людина задовольняє свої життєві потреби через активну
взаємодію з навколишнім середовищем. Основними видами людської діяльності є
праця в її різних виявах і спілкування. Від них походять усі інші види
діяльності: навчання, військова служба, спорт. Споконвічною потребою людини,
суспільства була потреба жити в мирі, спокої. Вона вимагала пошуку шляхів і
засобів, у тому числі й воєнних, що гарантували б безпеку.
Праця – основна умова людського існування. Завдяки праці людина зуміла
оволодіти силами природи і поставити її на службу своїм інтересам, навчилась
виробляти знаряддя праці, змогла розвинути свої здібності і знання, що в
сукупності визначило прогрес суспільного розвитку.
Праця – цілеспрямована діяльність людини, яка організовується нею в
залежності від того, якими знаряддями праці вона володіє.
В процесі розвитку суспільства, появи нових знарядь праці і
появи нових видів діяльності відбувається розподіл праці. Процес розподілу
праці являється спільним законом розвитку суспільства, обов’язковим для всіх суспільно-економічних
формацій.
Поява військової праці належить до того періоду, коли
почала створюватись озброєна сила, як особлива організація в суспільстві.
Військова праця – це праця зі специфічною організацією і специфічними
знаряддями праці.
Види праці в сферах матеріального і нематеріального
виробництва складають взаємопов’язаний процес між собою. Працівники виробничої
сфери (матеріального виробництва) забезпечують матеріальні умови утримання
працівників нематеріального виробництва, а останні, в свою чергу, сприяють більш
повному задоволенню потреб всього населення держави, всебічному розвитку і
підвищенню виробництва суспільної праці.
Військова
праця відрізняється від всіх інших видів праці своєю складністю й
інтенсивністю. Військовослужбовці у мирний час повинні бути готові до умов
сучасної війни, що потребує найвищої напруги сил, волі і високого ступеня
підготовки. А для підготовки до таких умов, необхідні щоденні затрати праці на
оволодіння військовим фахом, часто спорядженої із підвищеною небезпекою для
життя.
Військова
служба у Збройних Силах — це дуже важливий вид діяльності, покликаний
гарантувати національну безпеку України. За своєю суттю вона є діяльністю військовослужбовців
з певними обмеженнями: відсутність звичних умов життя, наявність певного
дискомфорту, особлива регламентованість поведінки, звуження кола людей, з якими
спілкується юнак, тощо.


1.
Військова праця, як особлива галузь суспільної праці
В сучасному суспільстві працю можна поділити на працю в
сферах матеріального і нематеріального виробництва (рис. 1).
  
Рис. 1
Військова праця являється різновидом суспільної праці по
наданню специфічної послуги суспільству в збройному захисті і територіальній
цілісності держави. Вона пов’язана з забезпеченням оборони країни, частково
внесена в виробничу сферу (військове виробництво, військове будування) і деякі
інші видів військової праці в Збройних Силах. На оборонних підприємствах
військова праця являється виробничою і утворює кінцевий військовий продукт,
призначення якого є матеріальною основою обороноздатності країни. До цього виду
праці у військовій сфері належить і праця в тилових підрозділах (ремонт
побутової техніки, майна і т.д.).
Праця військовослужбовців задіяних в бойових частинах, є
переважно невиробничою, належить до сфери нематеріального виробництва.
Виділення військової праці як важливої галузі невиробничої
сфери дозволяє підвищувати ефективність спільної суспільної праці держави. Це
зумовлено тим, що військова праця здійснює свої функції захисту держави на базі
спеціалізації.
Діалектний взаємозв’язок між працею в цивільній сфері і військовою
працею полягає в тому, що Збройні Сили споживаючи частину суспільного продукту
і здійснюючи свої функції забезпечують найважливішу суспільну потребу –
охороняють мирну працю людей, захищають країну від зовнішньої агресії.
Специфічна особливість військової праці полягає в тому, що вона
жорстко регламентована, підкорена нормам і правилам, сформульованим у
військовій присязі і військових статутах, посібниках і інструкціях, основана на
точному дотриманні їх вимог усіма військовослужбовцями, зв’язана з ризиком для
життя.
Особливість сучасної військової праці полягає в тому, що її
колективний характер породжений все більшим введенням в армії і на флоті нових
видів зброї і військової техніки, які постійно потребують обслуговування
військовослужбовцями. Успішне застосування таких видів зброї і військової
техніки може бути забезпечено лише вмілими і узгодженими діями багатьох людей,
їх високою організованістю, дисциплінованістю, бездоганним виконанням кожним
своїх обов’язків.
Аналіз рис і особливостей військової праці дозволяє визначити її
сутність. В економічній суті вона означає таку форму суспільного поділу праці,
при якій частина суспільства зайнята в Збройних Силах, використовує військову
техніку і озброєння по їх призначенню і лише виробляє специфічну послугу суспільству.
Або, кажучи інакше, військова праця – це цілеспрямована діяльність особового
складу Збройних Сил по захисту держави, яка виражена в формі військової служби.
Військова праця виступає складовою частиною сукупної
суспільної праці і носить корисний і необхідний характер. Поява військової
праці відноситься до того періоду, коли почали створюватися Збройні Сили як
особлива організація в суспільстві. Військова праця пов’язана зі специфічними
суспільним утворенням із специфічними знаряддями праці.
Природу
військової праці можна зрозуміти на основі досліджень та вивчення історичних
фактів та реалій про війну й армію та взаємозв’язку її з суспільною працею
вцілому. Політичну природу, призначення і сутність армій можна виразити через
таке поняття, як “історичний тип армій”, що знаходиться в залежності від
економічного базису суспільства і типу держави. Кожній суспільній економічній
формації властива своя визначена армія: рабовласницькому ладу — армія
рабовласницького типу; феодальному ладу — феодальна армія; капіталізму —
буржуазна армія і т.д.
Водночас
різноманітні історичні типи армій мають свої конкретні закономірності розвитку
та соціально-економічні риси, що відображаються в характеристиках тих або інших
напрямків діяльності армій.
Загальне
й особливе в характеристиках різноманітних історичних типів армій відслідковується
й у період поділу суспільства на класи і відповідне зникнення певних соціальних
груп, що автоматично призводить до зникнення необхідності у Збройних Силах.
В
умовах ринкового розвитку військова праця спрямована на захист і забезпечення
мирної праці по будівництву та розвинутого демократичного суспільства. Вона
виступає важливою складовою частиною суспільно-корисної праці, здійснюваної в
інтересах усього народу. Військова праця відноситься до одного з видів
непродуктивної праці.
Військова
праця в міру росту витрат суспільства на військові цілі займає все більшу і
більшу частину суспільної праці. Визначену необхідну частку займає військова
праця й в умовах демократичного товариства.
Визначені
види непродуктивної праці є необхідними в конкретних умовах розвитку даного
суспільства. Перебудова у всіх сферах життя нашого суспільства, пошук шляхів
найбільш раціонального використання матеріальних, трудових і фінансових
ресурсів потребує подальшої активізації взаємозв’язків економіки країни й
економіки Збройних Сил з урахуванням конкретного розв’язання задач. У цих
умовах соціальна й економічна значимість військової праці характеризується
новими рисами.
Ці
нові риси не тільки проявляються в тому, що Збройні Сили України роблять свій
внесок у будівництво демократичного суспільства, створюючи умови для робити та
необхідні матеріальні блага, але й у прямій участі в будівництві
матеріально-технічної бази, ідеологічному вихованні трудового і фахового колективу
його навчанні та розвитку.
У
сучасних умовах широке розповсюдження одержує господарсько-технічна задача, яка
розв’язується працею воїнів. Сюди відноситься робота військових будівельників
по спорудженню об’єктів господарського, культурно-побутового призначення,
включаючи роботу з будівництва меліоративних систем, залізничних колій, а також
і велику діяльність з фахової підготовки сотень тисяч військових.
Необхідно
відзначити, що військовослужбовці тилових підрозділів ведуть об’ємну роботу по
створенню нових об’єктів, нових видів майна й озброєння безпосередньо в самих Збройних
Сил України, що задовольняють матеріальні потреби Збройних Сил.
Військова
діяльність, як уже зазначалося, характеризується особливою екстремальністю,
напруженістю порівняно з діяльністю інших галузей і вимагає великого напруження
фізичних і психічних сил, вміння регулювати свою поведінку, психічні процеси.
Тому
важливою складовою військової праці можна відзначити емоційно-вольову
готовність військовослужбовців до військової служби. Вона характеризується
здатністю особистості регулювати свої емоційні стани (тривожність, страх,
невдоволення, обурення, радість), витримувати складні умови, обмеження,
труднощі армійського життя. Чим краще у військовослужбовців сформовані вольові
якості, чим глибше усвідомлення суспільного значення військової служби, тим
вищий у нього рівень емоційно-вольової готовності до неї, що дає високі
результати в праці вцілому в системі відносин в Збройних Сил України.
Отже
виходячи з вище зазначеного можна сказати, що поняття «військова праця» є
специфічною категорією економіки Збройних Сил України, яка визначає особливий напрямок
суспільної праці зі своєю економічною характеристикою, своїми суспільними
призначеннями і зі своїми особливостями.
Характерна
риса військової праці полягає в самому результаті праці. Праця в сфері
матеріального виробництва виражається у визначеній кількостях речового
продукту, що має натуральне вираження, а військова праця, як правило, не має
такого вираження і характеризується визначеною діяльністю по досягненню
намічених ступенів бойової готовності, військової майстерності.
Специфіка
військової праці полягає в тому, що в її основі лежать особливі матеріальні
чинники людської діяльності. Кожна праця пов’язана з визначеними матеріальними
чинниками, тобто засобами виробництва, за допомогою яких людина впливає на
речовину природи у своїх цілях або організує свою діяльність у нематеріальній
сфері. Для військової праці матеріальним чинником виступає озброєння і
військова техніка. Але цей матеріальний чинник є засобом специфічного виробництва,
що має основну ціль — створити умови для мирної діяльності робітників
матеріальної сфери, а не виробництво продукту.
Військова
праця відрізняється особливим характером особистого чинника. Відомо, що в
процесі бойової підготовки матеріальний чинник військової праці входить у
з’єднання з особистим чинником. Озброєння і військова техніка, незважаючи на
досягнуті успіхи в створенні засобів управління складними системами зброї, не
можуть діяти самі по собі, необхідна жива праця військових з особливою її організацією
та управлінням.
Вирішення
питань щодо ефективності військового будівництва насамперед пов’язано з
проблемою найбільше раціонального поєднання матеріальних і особистих чинників
військової праці. 
Головним
чинником військової праці є військовослужбовці які у результаті діяльності і
напруженого навчання одержують специфічні знання та якості роботи. Ця військова
робоча сила одержує підготовку для дії в умовах миру і війни в з’єднанні з
грізною бойовою технікою, що потребує високого рівня фахової майстерності, із
дуже жорсткими вимогами до морально-психологічних, фізичних і вольових якостей.
Процес
поєднання матеріальних і особистих чинників військової праці — це водночас і
процес споживання цих двох чинників. Озброєння, військова техніка і військове
майно зношуються і заміняються новими; робоча сила військових потребує
безупинного її відшкодування; вона повинна знаходиться в постійній готовності
до дії в особливих умовах, що і визначає специфіку заходів для виконання
витраченої фізичної і розумової енергії військових.
Компенсація
затрат робочої сили військових повинна здійснюватися в суворій відповідності з
інтенсивністю процесу бойової підготовки: чим напруженіший у фізичному і
психологічному відношенні процес бойового навчання, тим більш інтенсивнішим і
раціональним повинен бути процес відшкодування затраченої енергії. Це
досягається створенням специфічних норм навантаження, норм відпочинку,
харчування, сну.
Процес
відшкодування витраченої розумової і фізичної енергії військових будується з
урахуванням особливостей застосування військової праці і має дві сторони:
Перша
— це створення умов для швидкого приведення військових у робочий стан. Вона
пов’язана з адміністративно-правовими питаннями: суворе дотримання вимог
Тимчасових статутів ЗСУ, наказів МО України про організацію служби військ, тривалості
тих або інших нормативів бойового підготовки (навчання), експлуатації озброєння
і військової техніки, раціональному використанні праці військових.
Друга
сторона цього процесу полягає в відшкодуванні можливості працювати, виконувати
військовий обов’язок. Вона виступає у вигляді винагороди за працю. Відомо, що
процес відтворення затраченої енергії, як і весь процес відтворення робочої
сили взагалі, знаходить свій відбиток у матеріальних потребах. Матеріальні потреби
військових виникають в залежності від природних, фізіологічних потреб людини, знаходження
військового в загальній системі військової служби, реальних витрат фізичної і
розумової енергії.
2. Колектив, як соціальне
утворення військової праці
військовий праця армія колектив
Колектив
– це не просто група індивідів, поєднаних спільним географічним положенням, а
особлива соціальна структура, яка має особливі, властиві тільки їй внутрішні
процеси та зовнішні прояви.
З
певної точки зору практично всяка групова активність тобто праця може
характеризуватись як колективна поведінка та очікувані результати в праці.
Колективна активність військовослужбовців означає, що індивіди діють разом
певним чином, що між ними існує якийсь розподіл праці, тобто що кожен має
обмежене коло обов’язків, які він мусить або виконувати. 
Можна
виділити декілька ознак військового колективу: 
По-перше, колектив має низку спільних
цілей, завдань та інтересів, які діють колективно та направлені на досягнення поставленої
мети і результатів роботи.
По-друге, наявність певної мети
зумовлює спільну, злагоджену, системну діяльність у військовому колективі, що
означає наявність певних обов’язків кожного з них, при чому це коло обов’язків
є обмеженим для кожного з членів колективу тобто обумовлене конкретною сферою
діяльності кожного військовослужбдвця
По-третє, колектив має авторитет, який
тісно взаємопов’язаний з авторитетом кожного в колективі і має тісні
двосторонні причинно-наслідкові зв’язки. 
Отже військовий
колектив, не є окремий типом колективу, оскільки так само, як індивіди не схожі
один на одного і їх можна поділити на будь-яку кількість типів за будь-яким з
наявних або відсутніх критеріїв, так само і колективи, як соціальні одиниці
мають безліч критеріїв, за якими їх можна поділити, тому ставити професійний
критерій за основу було б недоцільно.
Однак
особливості військової служби слід враховувати при характеризації цього типу
колективів, і от чому: військовий колектив, особливо під час бойових дій
виконує особливо важливе завдання, яке може вплинути на фактори державного та
міждержавного значення.
Можна
виділити наступні ознаки військового колективу, що відрізняє його з-поміж інших
колективів:
Висока
значущість мети. Оскільки військові підрозділи виконують завдання, які стосуються захисту
Батьківщини, то мета діяльності військового колективу є іноді занадто високою
для помилки будь-якого з індивідуумів, що складають такий колектив.
Специфічність
виконуваного завдання тісно пов’язана з метою утворення та існування такого
колективу і знову ж таки хочеться наголосити на державному значенні завдань
підрозділів. Також слід урахувати, що ця діяльність тісно пов’язана з можливим
ризиком для життя військовослужбовців.
Особливість
засобів досягнення мети військового колективу пов’язана не лише із ризиком для свого
життя але і з використанням зброї, тобто завдання поранень та ураження
ворогові, а значить і з убивством людини, а також і з втратою сослуживців що
означає потребу у вихованні психологічної стійкості не просто до смерті людини,
а до смерті товариша.
Колективний
характер діяльності полягає у чіткому розподілі обов’язків. Головним правилом в такому виді
діяльності є невтручання без особливої, виключної потреби в діяльність іншого
хоча б для того, аби не завадити йому виконати свою задачу і не нашкодити таким
втручанням собі.
Високий
рівень регламентації та дисципліни є загальноприйнятою особливістю військової служби і
обумовлений усіма попередніми ознаками, а також принципом єдиноначалля і
означає не просто підпорядкованість, а чітке виконання наказу, враховуючи його
особливу важливість для держави.
Принцип
єдиноначалля полягає
у чіткій визначеності особи-лідера (формального), який має не просто переважне.
А виключне право віддавати накази колективу. Наказ прямого начальника є apriori
і повинен виконуватися беззастережно і без жодних вагань.
Особливості
умов комплектування (утворення) колективу полягають у зверненні уваги перш за
все на професійні характеристики, при цьому психологічні особливості
майбутнього члена колективу або не враховуються зовсім, або відходять на другий
план.
Різноманітність
членів обумовлена об’єднанням їх лише за одним критерієм – виконанням бойових завдань, при
чому інші їх індивідуальні (національні, релігійні, політичні) особливості
просто нівелюються.
Інтенсивність
діяльності
означає постійне, безперервне несення служби протягом всього строку перебування
в колективі, неможливість змінити колектив або взагалі вийти з нього, що
зумовлює «ефект набридання» індивідуумів один-одному.
Поняття
військового колективу зазвичай вживається для характеристики таких спільностей
військовослужбовців і таких підрозділів, які в своєму соціальному розвитку
досягли високого рівня. В зв’язку з цим колектив має ряд ознак ступінь
вираженості яких дає можливість судити про рівень його зрілості: 
1.
Колективом є сукупність військовослужбовців, яка характеризується єдністю мети,
основних інтересів і моральних принципів високо розвинутою свідомістю
колективізму і взаємної прихильності. 
2.
Однією з основних ознак колективу є єдність вирішуваних завдань цілей і процесу
діяльності; колектив припускає колективну (сукупну) діяльність, яка
реалізується колективною майстерністю, навиками ділового взаємодії і припускає
систему керівництва і дисципліни. 
3.
Важливою ознакою колективу є система соціально-психологічних явищ, які
формуються на основі різних форм спілкування воїнів і служать тим дзвоном, який
зв’язує їх в єдиний соціальний організм. Колектив характеризується також
здоровим соціально психологічним кліматом, дисципліною і моральним станом. 
Саме
чітка характеристика військового колективу дає змогу об’єктивно оцінити його
можливості по досягненню мети та завдань. Для надання характеристики слід більш
детально розібратися у внутрішніх процесах в колективі, у відносинах між його
членами, а також у явищах які проявляє колектив у своїй діяльності.
Взаємовідносини
між індивідуумами у військовому колективі є дуже різноманітними, так само, як і
детермінанти цих відносин. Кожен військовослужбовець є індивідуальністю, тобто
таким, якому притаманний свій, неповторний набір особливостей психологічного і
непсихологічного характеру, які і впливають на його взаємовідносини з іншими.
Набір таких особливостей у всьому колективі називається композицією, тобто
індивідуальним складом колективу. 
В
основному відносини в колективі характеризуються за колом учасників, як прості
(між двома індивідуумами), складні (між індивідуумом і всіма іншими) та
ускладнені (між двома або більше неформальними групами індивідуумів). Ефективні
результати керування колективом досягаються, якщо його чисельність не перевищує
10 осіб, хоча все залежить від харизми та таланту керівника групи. В цьому
сенсі Збройні Сили України підібрали оптимальний склад найменшого колективу
(відділення) – 9 чоловік. За такої кількості відбувається оптимальне поєднання
кількості, потрібної як для виконання бойового завдання, так і для ефективного
керування цим підрозділом.
Велику
роль також відіграє психологічний клімат в колективі, який обумовлюється типом
відносин, психологічною сумісністю індивідуумів, чіткістю формулювання мети та
завдань колективу, рівнем підтримки основної ідеї колективу, рівнем мотивації
перебування кожного індивідуума в ньому.
Як ми
вже з’ясували, військова діяльність, порівняно з іншими видами соціальної
діяльності характеризується високою динамічністю: швидким темпом, великими
фізичними і психічними навантаженнями, раптовими переходами з одного виду
діяльності на інший, а також строгою регламентацією, чіткою організацією,
суворою дисципліною (на основі вимог військових статутів, наказів), що
обумовлено необхідністю підтримання високої боєготовності військ.
Також
до структури військового колективу входять взаємні оцінки військовослужбовцями
один-одного, з чого випливає природне бажання здаватися або об’єктивно бути
кращім за інших, притягання до певної ролі, наприклад бажання формального
лідера стати неформальним, особливо в колективі, де неформальний лідер вже
встановився, копіювання, бажання бути схожим на сильнішого за себе, яке
перетікає в бажання самоствердитися, встановити певний власний авторитет в
колективі, а також підвищити авторитет колективу, як частки себе та ін.
Чималу
роль відіграють в існуванні колективу і в його процесах колективні настрої. Під
цим поняттям розуміється загально емоційний стан, сукупність спільних переживань
індивідуумів в колективі, які значною мірою визначають спрямованість та
орієнтацію характеру психологічних виявів окремих індивідуумів і колективу в
цілому. Властивостями колективного настрою, які слід враховувати є наступні:
— 
залежність від соціального загальносуспільного
настрою;
— 
особлива заразливість (легка передача між
індивідуумами в колективі);
— 
велика спонукаюча сила;
— 
динамічність;
— 
здатність швидкого переростання в дію;
Колективні
настрої тісно пов’язані із суспільною думкою, яку визначають як сукупність
оціночних суджень, у яких виражається відношення більшості до зовнішніх і
внутрішніх факторів, які так чи інакше стосуються всього колективу, а також до
поводження і діяльності як окремих індивідів в колективі, так і колективу в
цілому. Фактори, які впливають на колективну думку: державна ідеологія, вплив
політичних настроїв у суспільстві, вимоги керівництва, рішення зборів
колективу, традиції і звичаї, а також деякі інші фактори, що прямо не пов’язані
з думкою колективу. 
Окрім
того, слід виділити психологічні особливості поведінки індивідуума в
військовому колективі, такі як зовнішній виглад — військова форма, однакова для
всіх; індивідуальність мотивації, емоційно-вольових процесів; спрямованість
особистості.
Таким
чином, військовий колектив є особливим видом колективу, організованою групою
озброєних людей, які об’єднані лише одним спільним обов’язком – збройним
захистом держави, обтяжених при цьому певними умовами військової служби, як то
постійністю та незмінністю колективу, унеможливленням приватного життя,
особливим режимом дня та несення служби, фізичними навантаженнями та ін. 
Колективна
поведінка з’являється тому, що всі особи повинні володіти загальним розумінням
відносно того, якими повинні бути результати їх праці. 
Таким
чином, кожна соціальна група, кожен колектив має певні правила, які формуються,
закріплюються, змінюються і зникають із певним часом, тобто не є стабільними,
однак достатньо тривалі для того, щоб здаватися стійкими для кожного члена
колективу, за умови, звісно, достатньо тривалого існування самого колективу.
3.
Стимулювання військової праці
Матеріальні
потреби військових, що задовольняються за допомогою винагороди за працю і
системи стимулювання військової праці, виступають у цілому в загальній
категорії економічних інтересів.
В яких би сферах виробництва не були зайняті члени суспільства,
розподілення життєвих засобів між ними здійснюється у відповідності з
економічним законом розподілу праці. У зв’язку з цим оплата праці в будь-якій
сфері суспільного виробництва допускає якісну оцінку і кількісні виміри
трудових затрат. Це означає що суть заробітної плати робітників матеріального
виробництва і сфери нематеріального виробництва одна і таж.
Всі основні закономірності формування оплати праці
працівників Збройних Сил такі як і для працівників сфери матеріального
виробництва. Для визначення розмірів їх оплати праці застосовується
порівняльний метод, суть якого полягає в тому, що при встановленні заробітної
плати працівнику-спеціалісту сфери специфічних послуг береться заробітна плата
спеціаліста однакової кваліфікації приблизно таких-самих умов праці в сфері
матеріального виробництва.
В ринкових умовах, коли багатьом трудовим колективам самим
представлено право встановлювати оклади і ставки, коли іншим стає підхід до
регулювання розподільних процесів, вибір надійного орієнтира для формування
оплати військової праці стає проблематичним.
Специфічний характер військової діяльності (бойова
підготовка, знаходження військ у бойовій готовності, проводження збройної
боротьби, зв’язаної з ризиком для життя) здійснює вплив на вибір форм і методів
задоволення матеріальних потреб особового складу Збройних Сил України, робить
складним рішення проблеми всебічного стимулювання військової праці.
Військова праця носить форму чіткого зобов’язання,
незаперечного підкорення, що ускладнює реалізацію особистого інтересу в
споживанні. Цей інтерес наче висувався на другий план перед необхідністю виконання
військового обов’язку.
Реалізація особистих інтересів військовослужбовців здійснюється
за допомогою стимулів, які можуть визначається в формі нагород, відзнак та
різного роду цільовими формами матеріального стимулювання до високих
результатів у праці.
Особисті матеріальні стимули військовослужбовців виступають
в двох основних формах: у грошовій та натуральній формі (рис. 2).
  
Рис. 2
Специфіка військової служби об’єктивно потребує щоб, армія
і флот мали здібності в різних умовах забезпечити задоволення матеріальних і
культурно-побутових потреб особового складу, необхідних для збереження його
боєздатності. Внаслідок цього форми реалізації особистих матеріальних інтересів
військовослужбовців визначаються, перш за все характером військової праці.
В процесі матеріального забезпечення військової праці
розрізнюють два поняття : 
— винагорода за працю 
— стимулювання праці.
Винагорода за працю — це основа задоволення матеріальних
потреб військовослужбовців, що визначається в залежності від обсягу
використаної військової праці в даних суспільних умовах. В обсязі винагороди за
працю, виражається індивідуальна характеристика військовослужбовця, яка
пов’язана з певними обов’язками особи, та спеціальними умовами тобто
необхідністю задоволення культурних і побутових потреб як самого військовослужбовця
так і членів його сім’ї.
В
широкому розумінні винагороди за військову працю і заходи стимулювання праці
знаходять вираження в одному понятті „економічне стимулювання військової праці”.
Стимулювання
військової праці виступає в системі визначених додаткових матеріальних благ,
які мають цілі віддати перевагу, виділити окремі сфери військової діяльності,
які відрізняються від звичайних своєю інтенсивністю, роботою в екстремальних
умовах, кліматичними та іншими особливостями здійснення праці, а також ступенями
небезпеки для здоров’я і життя військовослужбовця. Стимулювання успішної
військової праці може виступати й у звичайних умовах, коли необхідно виділити в
економічному плані високі досягнення в бойовій підготовці. 
Стимулювання представляє собою систему взаємопов’язаних заходів
матеріального і морального впливу, направлених на підвищення кількісних і
якісних результатів праці. Основна мета стимулювання — всесвітнє підвищення
ефективності суспільної праці і всебічний розвиток всіх членів суспільства.
Особисті
інтереси — це загальна властивість людей і форма безпосередньої реалізації
матеріальних інтересів. Для військових вони визначаються особливостями
функціонування даного суспільного організму і характером військової праці.
Система винагороди за військову працю і його стимулювання враховує особливості
самих Збройних Сил, умови проходження служби і комплектування військових,
конкретний характер праці й обсяг енергії, що витрачається на виконання
військових обов’язків. Винагорода за працю і система стимулів повинні будувати на
таких обґрунтуваннях щоб викликати інтерес до військової служби, особливо в
основному ключовому осередку Збройних Сил України — кадрового офіцерського
складу.
Основним показником, який характеризує кількість і якість
військової праці в теперішній час є посада яка виконується військовослужбовцем.
В самій назві посади закладений обсяг праці, величина відповідальності, масштаб
керівництва, освіта військовослужбовця, яку він повинен мати. Показником якості
праці є тривалість служби. Як правило, чим більший стаж служби, тим більш
цінним є військовослужбовець як одиниця військової праці. Виходячи з викладених
показників якості, в нинішній час застосовуються такі принципи матеріального
стимулювання:
— матеріальна зацікавленість кожного військовослужбовця в
більш якісному здійснені своїх обов’язків, поставлених задач, підвищення
майстерності і кваліфікації, рівня бойової підготовки;
— неприпустимість зрівнювального підходу при визначенні
розмірів грошового забезпечення ;
— матеріальне стимулювання військової праці здійснюється в
інтересах розвитку і удосконалення Збройних Сил України, забезпечення
необхідної достатності оборони країни;
— матеріальне стимулювання повинно забезпечити застосування
праці військовослужбовцями там, де це необхідно у відповідності з цілями і
інтересами захисту держави.
Таким чином, військова праця являється працею специфічної
області діяльності. Ця праця, хоч і є невиробничою, але суспільно-корисною,
тому проблема вірного, найбільш раціонального його стимулювання виникає і в
Збройних Силах України.
Система матеріального стимулювання повинна носити
комплексний характер і забезпечувати найбільш раціональне і всебічне
задоволення потреб військовослужбовців тобто повинна включати в себе як
натуральні види забезпечення так і грошові виплати.
Матеріальне стимулювання забезпечує матеріальну
зацікавленість в результаті праці, активізацію діяльності військовослужбовців,
що в кінцевому результаті має добрий вплив на підвищення бойової готовності
Збройних Сил України.
4.
Військова праця в умовах науково-технічної революції
Військовий
колектив – являє собою певну групу людей, в якому особливо відчуваються
колективістські якості особистості, де координація зусиль воїнів доведена до
своєї досконалості.
Особливе
значення військова праця набуває в період науково-технічної революції в засобах
ведення збройної боротьби. Збройні Сили оснащені зброєю колективного
користування, для застосування якої потрібно чітке узгодження, швидкі дії
особового складу. Гнучкість взаємодії різнорідних сил і засобів, взаємна
допомога та їхні чіткі дії обумовлюють в сучасних умовах бойовий успіх.
Насамперед
треба відзначити, що військова праця істотно відрізняється від усіх видів праці
в сфері матеріального і нематеріального виробництва засобом залучення людей для
участі в трудовому процесі. Військова служба в Україні це є особливий вид
державної служби, що базується у виконанні громадянами військових обов’язків у
складі частин і установ Збройних Сил.
Особливості
залучення громадян для участі в трудовому процесі на основі принципу загального
військового обов’язку знаходить свій відбиток в економічних аспектах військової
праці, у специфічних економічних відношеннях по задоволенню матеріальних потреб
військових (обов’язку військових, організація праці і система управління в
системі матеріального і грошового забезпечення, організація побуту
культурно-оздоровчих заходів).
У
сфері матеріального виробництва цивільних галузей визначальним принципом залучення
людини до праці в поєднанні з засобами виробництва є принцип особистої
матеріальної зацікавленості.
У
якості правового інструмента, у якому знаходиться відбиток принципу
матеріальної зацікавленості, виступає трудовий договір, що є основною формою поєднання
робочої сили з засобами виробництва. Трудовий договір закріплює рівність
сторін, а держава надає можливість будь-якому члену суспільства працювати в
будь-якій галузі діяльності, у котрій трудящий може найбільш ефективно
реалізувати принцип матеріальної зацікавленості в результатах праці.
Можна
визначити основні відмінності військової праці від інших сфер діяльності:
1) військова
праця відрізняється від цивільних сфер виробництва тим, що їй властива більш
висока ступінь організації розпорядження трудовими ресурсами. Високий ступінь
організації військової праці був властивий завжди Збройним Силам, але особливий
характер цієї діяльності виявляється в період науково-технічної революції.
Складні системи зброї і бойового забезпечення, велика вражаюча міць сучасних
засобів збройної боротьби настійно потребує більш високого ступеня організації.
2) військова
праця має відмінність від праці в інших сферах суспільної діяльності по своїй
кінцевій цілі, задачі, заради якої вона організується. Військова праця
спрямована на підготовку військових до можливої війни, до бою як засобу досягнення
перемоги. Цілком інший цільовий характер праці в інших сферах життя, особливо в
сфері матеріального виробництва, покликаної забезпечувати всім необхідним
потреби людини.
3) військова
праця також відрізняється від цивільної сфери більш високою дисципліною,
суворим обов’язком норм поводження військових не тільки безпосередньо в процесі
ратної праці, але і за її межами.
Дисципліна
праці є обов’язковою для будь-якого виду діяльності людей, для кожного
трудового процесу. Але особливе значення дисципліна має при організації
військової діяльності, яка заключається в питаннях добробуту людей, свободи дій
і незалежність країни.
Спільна
діяльність людей у трудовому процесі порушує питання і про управління в
будь-якій праці. Процес організації управління у військовій праці відрізняється
від управління організацією праці в інших ланках. У сфері матеріального
виробництва в системі управління застосовуються економічні, адміністративні,
соціально-психологічні методи; до управління виробництвом залучаються різноманітні
ланки, діяльність яких відповідно координуються. У військовій праці ці методи
управління здійснюються військовими органами, для яких характерні
централізація, система єдиноначальності, що відбивається на ступені
використання тих або інших методів у реальній практика.
У
військовій праці розвиваються і використовуються насамперед ті її
характеристики, що посилюють міць, ударну силу військової організації.
Зосередження великих мас людей під єдиним командуванням розвиває і множить
спільну силу, для подальшого вирішення поставлених задач. К. Маркс указує, що
«сила напрямку ескадрону кавалерії або сила опору полку піхоти істотно відмінні
від суми тих сил нападу й опори, що спроможні розвити окремі кавалеристи і
піхотинці…». Цілісна трудова діяльність колективу завжди дає високі
результати як в цілому так і в окремих своїх частинах.
Ступінь
розвитку спільної праці військовослужбовців залежить від оснащення озброєнням і
військовою технікою, та професійною підготовкою особового складу. Водночас
важливе значення мають соціально-політичні умови формування і функціонування даної
праці. Організація діяльності кожного військовослужбовця є одночасно і засобом
формування його свідомості й особистості, що визначає вплив на ефективність і
якість праці у військовій сфері.
Переваги
демократичного суспільства створюють всі умови для прояву високоморальних якостей
воїнів. Але для практичної реалізації цих якостей в армійському середовищі
необхідна велика робота з укріплення військових колективів, усуненню негативних
явищ, породжуваних нестатутними взаємовідносинами, хибами в організації
виховного процесу. Без такої роботи неможливо використовувати ті сприятливі
можливості, що надає військова праці. Особливо важливо це враховувати в умовах
переходу на якісні параметри в підготовці особового складу.
Правильне
розуміння основ військової праці, її вигода і перевага, процесу поєднання
військової праці з об’єктом військової сили — озброєнням і військовою технікою
— дає можливість більш повно впроваджувати в життя принцип економії матеріально-технічних,
трудових і фінансових ресурсів.
Поділ
військової праці в Збройних Силах, розвивався протягом багатьох сторіч у
відповідність із ростом продуктивних сил, удосконаленням матеріальних засобів
ведення війни, на етапі впровадження результатів науково-технічного прогресу у
військову практику. У першу світову війну було усього 15-20 основних військових
фахів у роки другої світової війни – близько 160, зараз їх нараховується біля
2000. Відзначається, що в останні 8-12 років з’явилося військових фахів значно
більше, ніж за минулі 500 років.
Поділ
військової праці сприяє спеціалізації цілих колективів і окремих військовослужбовців
по окремих напрямках діяльності.
Якщо
розглядати виконання важливих та складних завдань військовослужбовців як сукупність
військової діяльності, як визначену загальну галузь занять людей і в тісному
зв’язку з засобами специфічного виробництва, то вона може бути розділена на
види, форми і методи.
Вид
військової діяльності — це більш значний поділ праці. У основу його покладений
зв’язок із тим або іншим основним видом озброєння і військової техніки, а також
засобом ведення збройної боротьби, рівнем стратегічних і військових задач.
Поділ по видах військової діяльності знаходить свій відбиток у видах Збройних Сил,
родах військ.
Форма
військової діяльності — подальший поділ виду діяльності, що виявляється в
організаційних одиницях певних військ (з’єднання, військові частини), де
діяльність воїнів виробляється в конкретних специфічних формах.
Метод
військової діяльності військових виступає у виді визначених професій, що свідчать
про конкретний приклад, засобі дій військовослужбовця. Метод військової
діяльності військових виступає у виді визначених професій (льотчик, танкіст,
моряк) і більш вузьких фахів (кулеметник, снайпер, навідник, механік-водій). 
Науково-технічна
революція в засобах ведення збройної боротьби в зв’язку з появою усе нових і
нових систем зброї, видів діяльності неминуче призводить до подальшої
диференціації різноманітних видів праці. Крім того, характерним явищем стали
ріст технічної оснащеності праці військових; посилене впровадження розумової,
інтелектуальної праці; підвищення вимог до освітнього рівня військових, до
інтенсивності їхньої праці і навчання.
Для
зміцнення та захисту країни, Збройні Сили України комплектуються найбільш
дієздатним населення, кваліфікованими трудовими ресурсами, що виконують
обов’язкові найвищої соціальної значимості задачі. У таких умовах основне
значення відводиться питанням про необхідність ефективної організації системи
військової праці, усього процесу навчально-бойової діяльності.
Рішення
задач раціональної, ефективної організації військової діяльності здійснюється
насамперед шляхом встановлення чіткого статутного порядку, нормування
різноманітних сфер використання військової праці. Є оперативно-тактичні норми
(швидкість прямування в бою, глибина різноманітних бойових порядків, рубежі),
матеріальні норми, норми фінансові. Всі ці норми достатньо відпрацьовані і
широко застосовуються в практиці, складаючи основу організації керування військами.
Нормування
в умовах Збройних Сил поширюється на усі види діяльності військових і
здійснюється на основі керівних документів Збройних Сил; статутів, положень,
інструкцій, посібників, наказів МО України. Водночас розпорядженнями
відповідних командирів (начальників) на основі досвіду можуть вводитися
визначені положення по нормуванню військової праці як розвиток або тлумачення
існуючих норм. Крім того, слід враховувати, що для багатьох дій, операцій,
видів військової праці немає нормативів праці як більш деталізованої норми на
окремі операції, вузли, машини і важко в централізованому порядку визначити
таку норму часу.
Виділяються
три функції нормування військової праці: 
1) 
нормування
як одна з основ наукової організації військової праці, підвищення бойової
готовності військ; 
2) 
нормування
як одне з засобів навчання і виховання воїнів;
3) 
нормування
як засіб оцінки ступеня участі особового складу у військовій праці.
У
військовому організмі важко переоцінити значення нормування. Воно об’єднує за
часом дії різноманітних учасників навчально-бойового процесу, дозволяє ставити обґрунтовані
задачі виконавцям, доцільно й ефективно використовувати особовий склад, домагається
економії матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.
У
різноманітній і насиченій військовій діяльності необхідно використовувати різні
форми нормування. Нормування військової праці починається з найпростіших форм:
визначення кількості виконаних дій за одиницю часу кількість одиниць
обслуговування техніки і виконання операцій. Потім ці прості норми витрат часу
об’єднуються в більш укрупнені, загальні для підрозділу і частини норм для
експлуатації визначених видів озброєння і військової техніки. 
 Найважливіше
місце серед усього процес розробки норм праці займають нормативи бойової
підготовки. Нормативи бойової підготовки — це система науково-обґрунтованих
методів військової праці, що відображаються насамперед в сучасних вимогах до
експлуатації озброєння і військової техніки і нових засобах ведення бойових
дій. Разом із ростом вимог до бойової готовності військ ростуть і вимоги до
нормативів по окремим сферам військової праці. Так, дії, що потребують добре
розвинутих рухових і розумових навичок, зросли в дійсний час у порівнянні з
тридцятими роками на 70%.
Проблеми
найбільш ефективної організації військової праці, його нормування має важливе
військово-економічне значення. Військова праця прямо і безпосередньо пов’язана
з матеріальними об’єктами бойової підготовки і характером особистих чинників
бойової готовності, що виражається в обсязі ресурсів, та витрат, що потребують
постійного поновлення у виді визначеного обсягу, що виділяються на ту або іншу
ціль ресурсів.
Наукова
організація праці військових підвищує ефективність їхньої діяльності, дозволяє
заощаджувати матеріальні, трудові і фінансові ресурси, раціонально
використовувати час, створювати необхідні сприятливі умови для всебічного
розвитку воїнів. 
Один
із дослідників проблем підвищення ефективності військової праці Ю.Я. Киршин
висуває три критерії (показника), що характеризують ступінь науковості і раціональності
організації праці. Військові критерії визначають бойову готовність військ,
наявність можливостей для перемоги над супротивником у короткі терміни з
найменшими втратами і мінімальними витратами:
1)  соціальний критерій визначає
рівень розвитку розумових і фізичних спроможностей воїнів, їхньої політичної
свідомості, моральної стійкості, змістовності й інтелектуальності військової
праці;
2)  економічний критерій визначає
економічну обґрунтованість заходів щодо організації військової праці,
доцільність і заходи для його стимулювання;
3)  фізично-психологічний
критерій визначає інтенсивність діяльності, заходи для швидкого відновлення
витрачених сил, виключення фахових захворювань, травм і аварій.
Висновок
Військова
діяльність є колективною діяльністю людей, яким держава довірила найновішу
зброю і техніку для забезпечення миру та спокою. Військовий колектив — це
соціальна група, головною метою діяльності якої є військовий захист, оборона
держави. Специфічні особливості військового колективу полягають у тому, що
 по-перше,
його діяльність має високу суспільну значущість, яка забезпечує успішне
функціонування колективів та суспільства в цілому; 
по-друге,
ця діяльність детально регламентована і вимагає від військовослужбовців
чіткості, точності, узгодженості під час виконання наказів, розпоряджень та
поставлених завдань; 
по-третє,
стосунки між військовослужбовцями діляться на чітко обумовлені — службові, або
офіційні, що регламентуються статутами Збройних Сил України, та неслужбові, або
неофіційні, які виникають на основі спільних інтересів, нахилів.
При
визначенні підходу щодо організації військової праці не повинні бути допущені
абсолютизування визначеної групи питань і недооцінок інших. Всі критерії
повинні оцінюватися в діалектичному зв’язку, тому що кожний із них характеризує
важливу сторону трудової військової діяльності. Особовий склад діє у визначеній
системі, що характеризується своєю різнобічністю, складністю, і необхідністю
системного підходу до оцінки ратної праці військових.
Питання
раціональної організації праці військових стали вивчатися нещодавно, і
природно, у цій області є цілий ряд невирішених проблем. Одним із шляхів
раціоналізації використання праці військових, підвищення його ефективності є
вивчення можливостей упровадження вартісних оцінок обсягу праці, його норм,
нормативів і посилення впливу фінансових важелів на поліпшення використання
військової праці.
Посилення
впливу фінансових важелів на поліпшення організації і використання військової
праці може йти по лінії удосконалення штатної структури частин, підрозділів,
активної боротьби фінансової служби з використанням особового складу не по
призначенню, зазначеному в штаті, із відривом особового складу від бойової
підготовки і від виконання інших обов’язків у цивільних установах і
організаціях.
Важливе
місце в раціональному, високоефективному використанні наявних ресурсів
військової праці мають різноманітні міри економічного стимулювання найбільше
дефіцитних і важко відновлюваних видів військової праці, пов’язаних з виконанням
обов’язків в екстремальних умовах (екіпажі підводних човнів, літаків). У
системі грошового забезпечення військових добре розвинуті фінансові міри
стимулювання високоякісної військової служби на особливо важливих із погляду
високої бойової готовності військ об’єктах, служби в найбільше важких для життя
районах. Але не завжди міри матеріального стимулювання якісної військової
служби підкріплюються мірами морального стимулювання, не завжди ці два засоби
заохочення військових використовується з належною ефективністю. Практика
показує, що як тільки міри матеріального і морального стимулювання починають
відставати від життя, відразу ж з’являються традиції, що протидіють зберіганню
високих рубежів у військовій майстерності, що заважають просуванню вперед.
Навчання та розвиток висококласних фахівців з особливо
важливих видів військової діяльності, пов«язаної з виконанням обов»язків в
екстремальних умовах, потребує не одноразових, а постійних мір економічного
стимулювання, що є вираженням особистих матеріальних інтересів військових, що тісно
пов’язане з обсягом витрачається на виконання службових обов’язків розумової і
фізичної енергії.
Список літератури
1. 
Конституція України.
2. 
Закон України „Про соціальний і правовий захист
військовослужбовців та членів їх сімей” від 20.12.1991 року № 2011-XII.
3. 
Закон України „Про пенсійне забезпечення
військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх
справ та деяких інших осіб” від 9.04.1992 року № 2262-XII.
4. 
Закон України „Про Статут внутрішньої служби
Збройних Сил України” від 24.03.1999 року № 548-XIV.
5. 
Наказ Міністра оборони України „Про затвердження Інструкції
про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил
України та деяким іншим особам” від 11.06.2008р. №260.
6. 
Буянова М.О., Кондратьева З.Л., Кобзева С.И. Право
социального обеспечения: Учеб. Пособие. — М., 1997. — С.13.
7. 
Котляр А.И., Боченков С.Г. „Пенсии и льготы
военнослужащим и их семьям” – М.: Военное издательство, 1984.
8. 
Давыдов В.В. Психология и марксизм //
Психологический журнал. — 1993. — № 1. — Т. 14. — С. 3-17.
9. 
Карнеги Д. Как вырабатывать уверенность в себе и
влиять на людей, выступая публично. — К.: Наукова думка, 1989.