Зміст
Вступ
Розділ 1. Фізіологічні
основи розвитку
швидкості
1.1 Загальна характеристика швидкості
1.2 Фактори, що зумовлюють прояв швидкості
1.3 Засоби розвитку та вдосконалення швидкості
					







1.4 Основи техніки бігу
1.5
Особливості техніки спринтерського бігу
Розділ 2. Вікова динаміка природного розвитку швидкості та її контроль
Розділ 3. Біохімічні фактори швидкості спринтерського бігу
Висновок
Література


Вступ
Педагогічний процес фізичного виховання здійснюється
через використання різних форм занять, на яких учні оволодівають предметом
фізичної культури, роблячи його своїм надбанням, формуючи і збагачуючи особисту
фізичну культуру.
Структура занять з легкої атлетики передбачає їх
загальну розвиваючу спрямованість і специфічний зміст, який забезпечує
вирішення завдань розвитку фізичних якостей.
Наукова ідея – урахувати фактори взаємодії фізіологічної природи організму людини і особливостей розвитку швидкісних характеристик.
Аспект – вплив функціонального стану в залежності від віку,
статі і номеру уроку в режимі дня.
Мета роботи полягає в тому, щоб з`ясувати які
психофізіологічні фактори лежать в основі розвитку швидкості в спринтерському бігу.
Задачі:
1.        
дати характеристику швидкості як фізичної якості людини;
2.        
охарактризувати фактори та засоби
розвитку і вдосконалення швидкості;
3.        
проаналізувати особливості техніки
бігу;
4.        
розглянути вікові особливості
природного розвитку швидкості;
5.        
виявити особливості біохімічних процесів, які спостерігаються при бігу на короткі дистанції;
Практичне
значення: легка атлетика є універсальним видом спорту, що включає велику групу
фізичних вправ, які різняться між собою за біохімічними і фізіологічними
характеристиками. Найбільш зриме уявлення про біохімічні зміни в організмі
можна одержати на прикладі виконання спортсменами легкоатлетичного бігу на
різні дистанції, який може служити еталоном для характеристики деяких інших
видів фізичних вправ.


Розділ 1. Фізіологічні основи розвитку швидкості

1.1 Загальна характеристика швидкості

Численними дослідженнями
встановлено, що швидкість є комплексною руховою якістю, яка проявляється через:
• швидкість рухових реакцій;
• швидкість виконання необтяжених поодиноких рухів;
• частоту (темп) необтяжених рухів;
• швидкий початок рухів, що у спортивній практиці
називають різкістю.
У фізичному вихованні та спорті
важливішим є виховання здатності до прояву швидкості в цілісній руховій
діяльності, оскільки, наприклад, наявність швидкої реакції ще не гарантує
швидкого подолання дистанції. Відсутня також кореляція між здатністю швидко
бігати та плавати і навіть між ходьбою і бігом, Прямий зв’язок відзначається
лише в тих вправах, які подібні за координацією (стрибок у довжину з розбігу —
спринт).
Вимоги до швидкості в різних рухових
діях не однозначні. Наприклад, у спортивних іграх (теніс, баскетбол) вирішальне
значення має стартова швидкість. А в стрибках у довжину — швидкість, бігу по
дистанції. Коротко охарактеризуємо кожен з названих компонентів швидкості.
Руховою реакцією прийнято називати здатність людини відповідати окремими рухами
або руховими діями на різноманітні подразники. Рухова реакція включає:
• сприйняття подразника певними рецепторами;
• передачу одержаної інформації від рецепторів до ЦНС;
• аналіз отриманого сигналу в ЦНС і формування
сигналу-відповіді;
• передачу сигналу-відповіді до необхідних м’язів;
• збудження м’язових волокон і відповідь на подразник
певним рухом чи руховою дією.
Таким чином, рухова реакція
визначається часом від початку сприйняття подразника до початку відповіді на
нього (так званий латентний час).
Проста рухова реакція людини — це
її здатність якомога швидше відповісти заздалегідь відомою руховою дією на
заздалегідь відомий подразник (сигнал).
Класичним прикладом простої
реакції є старт у бігу, плаванні тощо.
Латентний час простої реакції у
нетренованих осіб становить 0,2-0,3 с, а в добре тренованих — коливається в
межах 0,1-0,2 с. Він обумовлений генотипом, мало піддається тренуванню. Проста
реакція має широкий діапазон переносу. Люди, які швидше реагують в одних
ситуаціях, виявляються прудкішими і в інших. Тренування у різних швидкісних
вправах позитивно позначається і на розвитку швидкості простої реакції. У
зворотньому напрямку перенос відсутній.
У процесі рухової діяльності,
коли людина взаємодіє з предметами, приладами, партнерами та суперниками,
постійно виникає дефіцит часу і простору, тому для її ефективності велике
значення має здатність людини правильно і своєчасно реагувати на навколишні
подразники. Це складні реагування, які залежать від оперативності точної оцінки
ситуації, вибору оптимального рухового рішення та швидкості його реалізації.
В екстремальних умовах рухової
діяльності найчастіше зустрічаються реакції на об’єкт, що рухається (РОР), та
реакції вибору адекватної рухової дії на певні подразники (РВ).
Реакція людини на об’єкт, що
рухається. Це її здатність якнайшвидше і точніше реагувати на нестандартні
переміщення певного об«єкта (об»єктів) в умовах дефіциту часу та простору [7].
В основі реагування на об’єкт, що
рухається, лежить уміння постійно утримувати його в полі зору, оцінювати
просторові а часові параметри переміщення об’єкта та швидко підбирати адекватні
відповіді.
Реакція вибору — це здатність людини
якнайшвидше і точніше добирати адекватні відповіді на різноманітні подразники в
у мовах дефіциту часу та простору.
Складність РВ обумовлена великою
різноманітністю можливих амін обставин. Велику роль у скороченні часу на
реагування відіграє фактор передбачення ситуації на основі оцінки
просторово-часових характеристик рухів у фазі підготовчих дій.
У процесі побутової та
професійної рухової діяльності сучасна людина постійно стикається з
необхідністю швидко й адекватно реагувати на подразники, що очікуються або
раптово виникають. Деякі види професійної діяльності прямо пов’язані з такою
необхідністю. Це накладає на вчителя обов’язок піклуватися про розвиток рухової
реакції учнів, готуючи їх до майбутнього дорослого життя.
Швидкість поодиноких рухів.
Прості необтяжені рухи (одиночний удар у боксі, укол у фехтуванні, метання,
стрибки) вимагають максимального прояву швидкості. У складніших за координацією
рухах швидкість Їх виконання залежить від удосконалення міжм’язової
координації. Чим складніша за координацією та зовнішнім опором рухова дія, тим
більше час її виконання обумовлений координаційними та силовими можливостями
людини.
Частота (темп) не обтяжених рухів
виключно важливе значення має у циклічних рухових діях (спринт) та при швидкому
повторенні ациклічних рухів (серія ударів у боксі). Кожна рухова дія такого
типу є упорядкованим чергуванням напруження та розслаблення м’язів —
синергістів з одночасним розслабленням та напруженням антагоністів. При цьому
варто пам’ятати, що процеси розслаблення протікають значно повільніше, ніж
напруження. При невисокому темпі це чергування протікає чітко і безпомилково.
При збільшенні темпу наступає такий момент, коли збудження м’язів-синергістів
та антагоністів частково співпадає, що призводить до виникнення швидкісної
напруженості, яка не дозволяє збільшувати і навіть підгримувати частоту рухів
[7].
Швидкий початок руху (різкість)
залежить від прояву вибухової сили І має значення для ефективності
швидкісно-силових вправ, зростання швидкості початку рухів.
1.2 Фактори, що зумовлюють прояв швидкості

Основними факторами, що
детермінують прояв швидкості, є:
• рухливість нервових процесів.
Збудливість рухових центрів Лімітує переважно швидкість реагувань та поодиноких
рухів, лабільність нервових процесів — частоту рухів. При цьому нагадуємо, що
надто висока частота рухів може викликати небажану швидкісну напруженість, тому
швидкісні вправи необхідно виконувати з варіативною частотою рухів.
Найсприятливіші передумови для вдосконалення рухливості нервових процесів
складаються у дитячому віці (до 12-13 років);
• потужність і ємність креатинфосфатного джерела
єнергії і буферних систем організму. Найоперативнішим і найпотужнішим
енергетичним ресурсом швидкої роботи є процес реснитезу АТФ за рахунок КрФ. Але
ємність цього джерела енергії невисока.
Уже на 6-8 с інтенсивної роботи
швидкість Її утворення знижується, а на 30-тій с — падає майже вдвічі.
Високоінтенсивна швидкісна робота викликає кисневу недостатність (до 95 %
кисневого запиту) і призводить до значного накопичення молочної кислоти у
м’язах та крові, тому для досягнення високих результатів у вправах швидкісного
характеру важливе значення має здатність організму до погашення кисневого боргу
та потужність буферних систем.
Вправи з граничною та біля
граничною інтенсивністю, що тривають від 2-3 до 6-7 с, розвивають рухливість та
потужність креатинфосфатного джерела енергії і буферних систем, а менш
інтенсивна робота (від 8-10 до 20-30 с) розширює ємність цього джерела енергії
та можливості буферних систем організму;
• рівень розвитку швидкої та вибухової сили. У процесі
виконання швидких рухових дій приходиться долати значний опір, тому швидкість у
цілісній руховій діяльності залежить від рівня швидкої та вибухової сили.
Наприклад, швидкість бігу залежить від частоти і довжини кроків, а останні, в
свою чергу, — від сили і швидкості відштовхування та амплітуди рухів ніг.
Високий рівень вибухової сили сприяє покращенню здатності до швидкого початку
рухів;
• рівень розвитку гнучкості.
Еластичність опорно-рухового апарату є необхідною умовою виконання вправ з
великою амплітудою і меншої витрати енергії. Тому вправи на розтягування та
розслаблення м’язів повинні бути складовою частиною тренування, спрямованого на
вдосконалення швидкості;
• інтенсивність вольових зусиль.
З метою підвищення емоційного тла тренувань та мобілізації вольових зусиль
доцільно широко використовувати ігровий та змагальний методи.
1.3 Засоби розвитку та вдосконалення швидкості

До фізичних вправ як засобів
удосконалення швидкості пред’являються такі вимоги:
• їх техніка повинна бути такою, щоб дозволяла
виконання з граничною швидкістю;
• вони повинні бути добре засвоєні, щоб зусилля учнів
спрямовувались не на спосіб їх виконання, а на швидкість виконання;
• їх тривалість не повинна перевищувати 30 с;
• вони повинні бути адекватними конкретному прояву швидкості
й умовам виконання рухових дій;
• вони повинні бути
різноманітними та забезпечувати вдосконалення швидкості у поєднанні з розвитком
інших якостей.
Для комплексного розвитку рухових
реакцій у поєднанні з іншими проявами швидкості найефективнішими є рухливі і
спортивні ігри за спрощеними правилами та на менших, відносно стандартних,
майданчиках-Хороший ефект дає також виконання циклічних вправ з миттєвою зміною
темпу, напрямку, виду руху тощо, за командою [11].
Для розвитку швидкості виконання
ациклічних поодиноких рухових дій застосовують саме ті вправи та подібні до них
за координацією. При цьому виконувати Їх необхідно з варіативною швидкістю та в
варіативних умовах, а полегшення й ускладнення не повинні призводити до
порушення структури вправи. Позитивно в цьому плані впливають і вправи на
розвиток вибухової сили.
Для розвитку швидкості циклічних
вправ використовують наступні засоби:
• рухливі і спортивні ігри на майданчиках, менших, ніж
стандартні, естафети;
• біг, плавання, інші циклічні
рухові дії з гандикапом;
• імітації рухів руками, ногами
циклічних рухових дій з максимальною і варіативною частотою у різних вихідних
положеннях (стоячи, лежачи, сидячи) та у повній координації з максимальною і
варіативною частотою;
• виконання циклічних рухових дій з прискоренням, з
ходу 2-4 с з максимальною швидкістю;
• виконання циклічних вправ зі старту, без команди і за
командою, та з варіативною швидкістю в межах 70-100 % від індивідуального
максимуму в конкретній вправі;
• виконання циклічних вправ по рельєфній хвилеподібній
поверхні;
• вправи з миттєвою зміною темпу, довжини кроку та
напрямку пересування (за командою і самостійно);
• швидкісні вправи в полегшених і ускладнених умовах,
які не призводять до порушень структури рухової дії;
• швидкісні вправи з додатковим предметами,
застосуванням звуколідерів;
• швидкісне—силові вправи:
стрибки з ноги на ногу, через набивні м’ячі (гімнастичну лаву), через скакалку,
стрибки на одній нозі, вистрибування із напівприсіду тощо;
• вправи на розтягування з метою збільшення амплітуди
рухів.
1.4 Основи техніки бігу

Основна відміна
бігу від ходьби — наявність у ньому фази польоту. Розмах (амплітуда) і
швидкість рухів під час бігу більші і залежать від його швидкості: на короткі
дистанції вони максимальні, на наддовгі — найменші.
Цикл рухів у бігу (подвійний крок) складається з двох періодів одиночної опори на одній
і другій нозі і двох періодів польоту. Рухи кожної ноги мають ті самі фази,
що й при ходьбі. Під час опори розрізняють фази передньої і задньої опори, під
час перенесення — фази заднього і переднього кроку, які розділяються моментами
поставлення і відриву ноги, а також моментом вертикалі. У періоді опори
виділяють фази амортизації і відштовхування, розмежовані моментом найбільшого
згинання ноги у колінному суглобі; у періоді перенесення — фази прискореного і
сповільненого перенесення і фазу опускання ноги до опори, розділені відповідно
моментами початку гальмування і початку розгинання ноги у кульшовому суглобі.
Межі цих фаз не постійні і не збігаються з моментами вертикалі.
Як і при ходьбі,
під час бігу рухи рук узгоджуються з рухами ніг (перехресна координація).
Зустрічні рухи плечового пояса і таза сприяють подовженню кроку і посилюють
роботу м’язів. Опускання таза в період опори з боку махової ноги поліпшує
амортизацію поштовху і свідчить про добре розслаблення м’язів (рис. 1).
  
Рис. 1. Рухи таза під час бігу.
Тулуб під час бігу
слід тримати вертикально або трохи нахиляти вперед. Вертикальне положення
тулуба створює сприятливі умови для роботи як передніх, так і задніх м’язів
кульшових суглобів (відштовхування опорною ногою і винесення махової вперед).
Нахил тулуба вперед полегшує відштовхування, але разом з тим утруднює винесення
ноги (із зростанням швидкості нахил тулуба вперед може збільшуватись).
Відхилення тулуба назад сприяє винесенню ноги, проте збільшує кут
відштовхування (у бігу коливається в межах 45— 55°).
Під час бігу
період опори триває менше часу, ніж період маху. Період маху однієї ноги в часі
нашаровується на період маху другої, що й зумовлює фазу польоту. Реакція опори
виникає періодично, вона переривається фазою польоту. В опорний період сила
тиску ноги на грунт більша, ніж при ходьбі, тому й реакція опори більша.
Опорні реакції
зростають із збільшенням швидкості бігу, що залежить від частоти і довжини
кроків. Збільшенню швидкості сприяє взуття з шипами на підметці, які поліпшують
зчеплення з опорою і дають змогу відштовхуватися під гострішим кутом.
Кут відштовхування
змінюється залежно від швидкості бігу. При швидкому бігу опорні реакції у фазі
відштовхування будуть більшими і спрямованими під гострішим кутом до опори, ніж
під час повільного. Внаслідок цього зростає горизонтальна складова реакції
опори, від якої залежить прискорення тіла при відштовхуванні.
При збільшенні
швидкості зростає гальмівна роль опорної реакції. Для послаблення гальмування
треба зменшити горизонтальну складову реакції опори. Досягають цього
розтягуванням м’язів і збільшенням кута приземлення. Кут приземлення можна
збільшити (при цьому скорочується час дії гальмівної сили), якщо поставити ногу
ближче до проекції ЗЦВ тіла (рис. 2). Ногу на грунт опускають пружним
загрібаючим рухом спереду-назад. Проте повністю позбавитися гальмування
неможливо. Разом з тим реакція передньої опори перешкоджає подальшому опусканню
тіла під дією сили тяжіння і сприяє зменшенню швидкості поступального
переміщення.
  
Рис. 2. Зменшення
гальмівної сили при більш вертикальному ставленні ноги.
При поставленні
стопи м’язи опорної ноги (в основному розгиначі у колінному суглобі) гасять
швидкість опускання тіла вниз. М’язи розтягуються, напружуються і
підготовляються до скорочення фазі відштовхування. У фазі передньої опори стопа
перекочується і її опорні точки послідовно стикаються з опорою. У бігу стопу
можна ставити по-різному: на п’ятку з перекочуванням на носок, на зовнішнє
склепіння з перекочуванням на передню частину стопи, на носок з опусканням на
п’ятку. Це залежить від відстані між місцем опускання стопи на грунт і
проекцією ЗЦВ тіла (чим відстань більша, тим ймовірніше ставлення стопи на
п’ятку, а чим менша — на зовнішнє склепіння або носок), що, в свою чергу,
зумовлюється швидкістю бігу, профілем дистанції і якістю ґрунту: при більшій
швидкості бігу по рівній місцевості або бігу на гору чи по слизькому грунту
стопа ставиться ближче до проекції ЗЦВ тіла і найчастіше з носка.
Яким би способом
не ставилась стопа, в момент вертикалі нога спирається на всю підошву. Коли
стопу ставлять із зовнішнього склепіння або з носка, то при нахилі гомілки
вперед підошовні згиначі стопи (триголовий литки, глибокі задні згиначі стопи і
малогомілкові м’язи), розтягуючись, також амортизують і підготовляються до
наступного скорочення при відштовхуванні. Якщо стопу ставлять з п’ятки, то
підошовні згиначі не можуть бути амортизаторами і менше підготовляються до
відштовхування.
Сила
відштовхування залежить від амплітуди і швидкості рухів у суглобах, які беруть
участь у відштовхуванні. Раціональна техніка відштовхування характеризується
повним використанням амплітуди рухів у суглобах поштовхової ноги і такою
послідовністю включення суглобів: розгинання у кульшовому суглобі, потім
розгинання у колінному і, нарешті, підошовне згинання стопи і пальців. При
раціональній техніці відштовхування повністю використовується амплітуда рухів у
суглобах поштовхової ноги.
Фаза
відштовхування — вирішальна у поступальному русі бігуна; в цей час знову
нарощується швидкість після гальмування у фазі передньої опори.
Фаза польоту
залежить від сили і напряму відштовхування. Найяскравіше вона виявляється при
вертикальному напрямі польоту і сильному відштовхуванні.
Задній крок
включає спочатку після відштовхування рух всієї ноги назад і вгору, а потім
початок її перенесення вперед до моменту вертикалі. Як тільки махова нога
минула момент вертикалі, починається фаза переднього кроку, що триває до
поставлення стопи на опору.
Для ефективного
просування тіла вперед мають значення рухи стегон в польоті. При швидкому бігу
кут розведення стегон збільшується, внаслідок чого м’язи-антагоністи
розтягуються і напружуються, що потім сприяє швидкому зведенню стегон. При
цьому нога, яка здійснює передній крок, ставиться на грунт енергійніше, а друга
нога також сильніше виноситься вперед.
Перший рух сприяє
в наступній опорі більш активному просуванню тіла вперед, а другий — швидкому
винесенню ноги. Отже, ці рухи можуть змінювати темп і швидкість бігу.
Під час бігу руки,
зігнуті у ліктьових суглобах, рухаються у плечових суглобах вперед і назад (з
великим розмахом на коротких дистанціях, сповільнюючись та трохи змінюючи
напрям при зменшенні швидкості бігу). Спереду рука рухається до середньої лінії
тулуба, а ззаду — відводиться назовні.
Бокові коливання
ЗЦВ тіла під час бігу значно менші, ніж при ходьбі. Внаслідок потужного
відштовхування вертикальні коливання ЗЦВ досягають 10 см і більше. Найвище його положення — у фазі
польоту, а найнижче — під час опори майже в момент вертикалі. У цей момент таз
опускається найнижче, ЗЦВ переміщується у поперечному напрямі в бік опорної
ноги.
Для досягнення
високих результатів у бігу спортсмен повинен уміти концентрувати свої м’язові
зусилля у фазі відштовхування, а під час інших фаз створювати м’язам кращі
умови для відпочинку, щоб підготовити їх до нового зусилля. У цьому значну роль
відіграє «розкріпачення», яке базується на кращому використанні
інерції рухів і дає змогу періодично звільняти м’язи від напруження. Крім того,
воно поліпшує координацію рухів. При узгоджених рухах поштовхової і махової ніг гомілка махової ноги у
заключний момент відштовхування буде паралельною стегну поштовхової ноги.
На доріжці
стадіону частину дистанції доводиться бігти по віражу, внаслідок чого на зміну
напряму треба затрачувати додаткові зусилля. Для переборення відцентрової сили
бігун нахиляє тулуб у бік повороту, завдяки чому змінюється і напрям
відштовхування від опори. Величина нахилу тулуба перебуває у прямій залежності
від швидкості бігу і в оберненій — від радіуса віражу.
Біг на будь-яку
дистанцію — це цілісна вправа. При виконанні її перед бігуном крім загального
завдання постають часткові, які можна вирішити з допомогою техніки спортивного
бігу.
Техніку
спортивного бігу можна розділити на такі частини: 1) положення бігуна на
старті; 2) старт (стартовий розбіг); 3) біг по основній частині дистанції; 4)
фінішування (закінчення бігу); 5) зупинення за лінією фінішу.
За командою «На
старт!» бігуни займають найбільш вигідне положення на лінії старту. У бігу
на короткі дистанції, коли кожен учасник біжить по окремій доріжці,
застосовується низький старт, при якому спортсмен спирається на ноги і руки.
Низький старт застосовується також в естафетному бігу і в бігу з бар’єрами та
рідше на дистанції 800 м. На середні, довгі і наддовгі дистанції
починають бігти з високого старту.
За командою «Увага!»
(в бігу на короткі дистанції, естафетному і бар’єрному) бігун на старті дещо
змінює своє положення, щоб створити сприятливі умови для початку бігу. При
низькому старті він трохи згинає ноги, подаючи цим тулуб вперед-угору з
одночасним перенесенням ваги тіла більше на руки, при високому старті ноги
згинає і нахиляє тулуб вперед. Порівняно з високим, при низькому старті більша
амплітуда рухів, кут відштовхування менший і м’язи ніг більше звільнені від
статичного навантаження перед початком бігу.
Після сигналу для
початку бігу спортсмени розвивають швидкість залежно від довжини дистанції,
ступеня своєї підготовленості і тактики. Для збільшення швидкості виконують «стартові
кроки», при яких майже не має гальмівної фази передньої опори і незначна
її величина в наступних кроках. Фазу відштовхування посилюють поступовим
збільшенням нахилу тулуба вперед, швидким ставленням стопи майже до проекції
ЗЦВ тіла і ширшою амплітудою рухів. Для «стартових кроків»
характерний біг на носках з поступовим подовженням кроків, дуже інтенсивна
робота м’язів.
Перші кроки із
старту виконують на носках тому, що м’язи гомілковостопного суглоба, які беруть
участь у відштовхуванні, не дають змоги п’ятці опуститись внаслідок значного
нахилу тулуба вперед. Напруженість на перших кроках розбігу також пов’язана з
нахилом тулуба вперед, з потребою швидко перебороти інерцію спокою і в якомога
менший час набрати достатню швидкість.
Із збільшенням
швидкості бігу особливості «стартових кроків» поступово зникають і
спортсмен починає бігти рівномірно і прямолінійно (зберігаючи набуту
швидкість).
У кінці дистанції
бігун збільшує швидкість (фінішне прискорення на середніх, довгих і наддовгих
дистанціях) або намагається зберегти набуту (на коротких) і при потребі
докласти максимум зусиль на останньому кроці, щоб випередити інших учасників
забігу.
За лінією фінішу не рекомендується різко зупинятись, бо
це може призвести до травмування м’язів ніг. Треба поступово зменшувати
швидкість бігу з допомогою гальмівної дії фази передньої опори. Для цього слід
продовжувати бігти по інерції з невеликим відхиленням тулуба назад, ставлячи
стопу якомога попереду проекції ЗЦВ тіла.
1.5 Особливості техніки спринтерського бігу

Біг на короткі
дистанції — типова швидкісна вправа, що характеризується виконанням
короткочасної роботи максимальної потужності. Провідні спринтери розвивають на
окремих ділянках стометрової дистанції швидкість понад 11 м/сек (жінки 9
м/сек). Основними ознаками раціональної техніки бігу на короткі
дистанції є легкість і розкутість бігових рухів, що виконуються з великою
амплітудою і частотою. І Біг починають з низького старту із стартового станка
або стартових колодок, завдяки яким спортсмен має надійний упор Для стоп з
кутом опорних площадок: передня стопа 40—50°, задня 60—80°, відстань між
колодками 17—20 см. Ці пристосування дають змогу індивідуалізувати
положення бігуна на старті і не потребують багато часу для встановлення.
Розрізняють
звичайний, зближений і розтягнутий способи низького старту (рис. 3).
  
Рис. 3. Варіанти
низького старту: а — звичайний, б — зближений,,
в — розтягнутий.
При звичайному
старті передню колодку встановлюють приблизно на відстані 1—1,5 стопи від
стартової лінії, а задню — на відстані гомілки від передньої колодки (коліно
задньої ноги розташоване над серединою стопи передньої).
Зближений старт
характеризується таким розміщенням колодок: задня колодка просувається ближче
до стартової лінії на відстань стопи (чи навіть меншу) від передньої колодки.
При розтягнутому
старті передню колодку відставляють далі від стартової лінії, наближаючи до задньої
колодки (на відстань стопи або й ближче).
Найпоширеніший
звичайний старт, при якому відштовхуються спочатку від задньої, а потім від
передньої колодки, що дає змогу виконати рухи першого кроку в біговому ритмі. У
двох інших варіантах низького старту відштовхування від обох колодок
відбувається майже одночасно; спортсмен ніби вистрибує з них і лише в наступних
кроках може перейти до виконання рухів у біговому ритмі.
Після команди «На старт!»
треба стати перед колодками, опуститися на руки (долоні) попереду лінії початку
бігу, упертися сильнішою ногою в передню колодку, а другою — у задню. Після
цього слід опуститися на коліно задньої ноги і, не згинаючи рук у ліктях та не
напружуючи їх, поставити кисті впритул до стартової лінії на ширину плечей або
трохи ширше.
  
Рис. 4. Перехід з
положення по команді «На старт!» (а) у вихідне положення по команді
«Увага!» (б).
Великі пальці
повинні бути повернуті всередину, а решта — назовні; плечі розташовані над
лінією старту; спина трохи заокруглена; голову слід тримати прямо, шию не
напружувати; погляд спрямувати вниз-вперед (рис. 4, а).
За командою «Увага!»
бігун розгинає ноги і плавно піднімає таз угору (трохи вище рівня плечей),
розподіляючи вагу тіла на передній нозі і руках. Спина ледь заокруглена і
нахилена під кутом 20— 30° до горизонталі. Руки згинати не треба, ноги зігнуті
під тупим кутом (рис. 4, б). За командою «Марш!» (постріл)
спортсмен спочатку відриває руки від землі (рис. 5, 2) і одночасно,
розгинаючи ноги, відштовхується від колодок. Початковий імпульс і напрям руху
створюються зусиллями м’язів задньої ноги (1—3). Відірвавши розташовану
позаду ногу від колодки, спортсмен швидким рухом виносить її стопою ближче до ґрунту
і, сильно змахнувши спереду-назад зігнутими у ліктях руками, починає біговий
рух (4—6). Він енергійно розпрямляє передню ногу і виходить із
старту з дуже нахиленим вперед тулубом (7). Тулуб і опорна нога утворюють тупий
кут, відкритий вперед.
Перші 20—35 м спортсмен
виконує стартовий розбіг, намагаючись набути максимальної швидкості, після чого
переходить до відносно рівномірного бігу по дистанції. Раціональна техніка
стартового розбігу характеризується: значним нахилом тулуба вперед на початку
розбігу і поступовим випростанням під кінець, повним розпрямленням ноги у
коліні під час відштовхування; енергійним винесенням стегна махової ноги
вперед-угору з наступним рухом назад; швидкими й активними рухами зігнутих рук
з акцентованим рухом назад; плавним переходом від стартового розбігу до бігу по
дистанції.
Після стартового
розбігу швидкість зростає повільно; спортсмен, по суті, переходить до бігу
маховим кроком. При максимальній швидкості тулуб трохи нахилений вперед
(72—80°), причому нахил весь час змінюється: під час відштовхування —
зменшується, у фазі польоту — збільшується. Для збереження досягнутої швидкості
кожен спортсмен повинен знайти оптимальне співвідношення довжини і частоти
кроків та дотримуватись техніки махового кроку до кінця дистанції.
Ногу пружно
ставлять на передню частину стопи активним загрібним рухом згори-вниз і
спереду-назад поблизу проекції ЗЦВ тіла. У фазі передньої опори відбувається
невелике амортизаційне згинання ноги в коліні, стопа опускається на всю
підошву. В момент закінчення відштовхування нога повністю випрямляється в
колінному і гомілковостонному суглобах. Таз зміщений вперед, голову спортсмен
тримає прямо.
  
Рис. 5. Перші
кроки з старту.
Після
відштовхування бігун переходить у фазу польоту і рухається за інерцією, активно
зводячи стегна, щоб зменшити кут між ними і щоб під час приземлення поставити
ногу ближче до проекції ЗЦВ тіла. Задня нога ніби складається у коліні вдвоє і
проноситься вперед, п’яткою під сідницею.
Руки рухаються
вперед і назад-назовні, найбільше згинаючись у передньому крайньому положенні і
найменше — в момент вертикалі. Пальці вільно випрямлені або напівзігнуті.
Фінішування
полягає у перетинанні вертикальної площини над лінією фінішу. Перемагає
спортсмен, що першим торкнувся тулубом стрічки, натягнутої впоперек напряму
бігу на висоті грудей. Для правильного фінішування треба на останньому кроці
(за 100—120 см від лінії фінішу) різко нахилитися грудьми вперед на
стрічку, відводячи руки назад. Такий спосіб фінішування називається «кидок
грудьми». При іншому способі фінішування одночасно з нахилом грудьми
вперед тулуб повертають навколо вертикальної осі і торкаються стрічки плечем.
Щоб не упасти за лінією фінішу, махову ногу швидко виставляють далеко вперед з
наступним випростанням тулуба, винесенням вперед таза і відведенням плечей
назад і продовжують рухатись за інерцією, сповільнюючи біг.
 


Розділ 2. Вікова динаміка
природного розвитку швидкості та її контроль
Прогресивний природний розвиток швидкості
спостерігається до 14-15 років у дівчат та до 15-16 років у хлопців. Надалі
швидкість цілісних рухових дій у дівчат дещо погіршується, а в хлопців
продовжує повільно зростати до 17-18 років і потім стабілізується. Це,
звичайно, не означає, що після 15-16 років неможливо досягти суттєвого
поліпшення швидкості за рахунок спеціалізованого тренування. При цьому
досягнення будуть значно кращими, якщо тренування розпочати в період її
активного природного розвитку.
Спеціальними дослідженнями
визначені оптимальні вікові періоди розвитку різних проявів швидкості. Так, від
7-8 до 11-12 років найкраще розвиваються рухові реакції та частота рухів, а в
13-14 років ці показники наближаються до величин, характерних для дорослих.
Цікаво, що цей віковий період
найсприятливіший щодо темпів розвитку координаційних здібностей, тому саме у
цьому віці треба вдосконалювати техніку циклічних швидкісних вправ.
У віці від 11-12 до 14-15 років у
дівчат та до 15-16 років у хлопців спостерігаються високі темпи приросту
швидкості цілісних рухових дій (поодиноких i циклічних).
Отже, виходячи з біологічних
закономірностей розвитку швидкості та швидкісно-силових можливостей підлітків,
саме в цей віковий період доцільно комплексно розвивати власне швидкісні та
швидкі сно-сияов і можливості.
Контроль розвитку швидкості та деякі особливості
методики їх удосконалення у школярів
Враховуючи той факт, що вік 7-11
років найбільш сприятливий для виховання швидкісних можливостей, дуже важливо
уже в молодших класах приділяти цій якості належну увагу. Оскільки зростання
швидкості у молодших школярів пов’язано, головним чином, зі здатністю до
високого темпу рухів (частота кроків під час бігу), то й завдання з розвитку
швидкісних можливостей на цьому етапі буде зводитись до сприяння розвитку
вміння виконувати вправи з високою частотою рухів. У середньому шкільному віці
виникає завдання швидкісно-силової підготовки поряд з високим темпом виконання
вправ.
У старшому шкільному віці
залежність швидкісних можливостей від рівня силової підготовки проявляється в
ще більшій мірі.
Засоби для швидкісної підготовки
школярів повинні підбиратись залежно від завдань. Так, у молодшому віці
найдоцільнішими будуть ігри та естафети, метання легких приладів (тенісний або
хокейний м’яч). В середньому та старшому шкільному віці поряд зі швидкісними
вправами, іграми та естафетами необхідно використовувати силові вправи з
подоланням опору власної ваги та вправи з невеликим обтяженням, що виконуються
у високому темпі [19].
В питаннях методики виховання
швидкісних якостей у школярів у процесі Їх фізичного виховання необхідно
керуватись такими простими правилами:
• в молодших класах уникати вузькоспеціалізованих
вправ, надавати перевагу цілісним руховим актам;
• у старших класах швидкісні
якості виховувати в комплексі зі силою, використовувати аналітичний підхід та
спеціалізовані вправи (наприклад, спеціалізовані бігові вправи легкоатлетів).
Найпоширенішим тестом контролю
швидкісної підготовленості школярів є пробігу дистанції 30 метрів з
максимальною швидкістю з ходу. При використанні цієї вправи ми уникаємо впливу
техніки володіння низьким стартом, і кожен учень має можливість
продемонструвати швидкісні можливості у «чистому вигляді».
У шкільному уроці фізичної
культури швидкісні вправи необхідно проводити до настання втоми, протягом
підготовчої та на початку основної частини уроку. Не виключене проведення ігор
та естафет і в кінці уроку, але за умови, що попередні вправи не дуже втомили
дітей.
Протягом навчального року
швидкісні вправи плануються як із обов’язкового матеріалу шкільної програми,
так і з допоміжного. Вони повинні знайти своє місце не лише на уроках фізичної
культури, але й під час проведення організованих перерв, змагань у класах та
між класами, в заняттях груп продовженого дня, груп загальної фізичної
підготовки, домашніх завданнях тощо.
У молодших класах швидкісні
вправи необхідно включати в усі уроки незалежно від змісту. Це пояснюється
необхідністю максимально використати сенситивний період для забезпечення
розвитку швидкісних можливостей. Якщо цього не зробити, то компенсувати
втрачене у старшому віці буде дуже важко, а то й неможливо,
Великим резервом у вихованні
швидкісних якостей у молодших школярів може бути їх самодіяльна ігрова
діяльність (дворовий футбол та хокей, стрибки та метання, народні ігри та
розваги), що також можуть з успіхом служити справі розвитку фізичних якостей і
швидкості в першу чергу. Вчитель фізичної культури повинен навчати дітей таких
ігор, прищеплювати любов і вміння самостійно займатись фізичними вправами [18].
У середніх та старших класах при
розподілі програмового матеріалу з фізичної культури перша чверть відводиться здебільшого
для легкоатлетичних вправ та спортивних ігор. Ці вправи самі по собі сприяють
вихованню швидкості. У Другій чверті, зазвичай, плануються переважно вправи з
акробатики, гімнастики та елементи боротьби, тобто вправи з вираженою силовою
спрямованістю, що позитивно впливає і на розвиток швидкості. Але цілком
виправдане використання в цих уроках ігор та естафет і спеціальних
швидкісно-силових вправ. Це можуть бути серії стрибків із скакалкою, стрибки
через гімнастичну лаву, стрибки в глибину тощо.
У третій чверті на уроках лижної
підготовки умов для розвитку швидкісних якостей значно менше. Компенсувати
швидкісні вправи дозволить каток. Організований та самодіяльний хокей — вправа
дуже корисна для розвитку швидкісних здібностей підлітків та юнаків.
Весняна чверть шкільного
навчального року завжди заповнена різного роду змаганнями, прийманням
навчальних нормативів та складанням Державних тестів і нормативів фізичної
підготовленості. Змагання з їх високим емоційним рівнем є могутнім засобом для
прояву максимальних швидкісних якостей кожного учасника, а отже і їх розвитку.


Розділ 3. Біохімічні
фактори швидкості спринтерського бігу
Швидкість характеризується здатністю людини виконувати ті або інші
рухові дії в мінімально короткий відрізок часу. Прояв швидкості пов’язаний з
виробленням цілої системи умовних рефлексів, а також із формуванням високої
рухливості процесів збудження і гальмування нервової системи, які забезпечують
швидку зміну скорочення і розслаблення різних груп м’язів.
Між величиною
максимальної швидкості скорочення м’яза, довжиною саркомера і відносною
АТФ-азною активністю міозину існує фундаментальна залежність. Найбільша
швидкість скорочення має місце в дуже коротких саркомерах,
а найменша — в найдовших саркомерах. Швидкість скорочення на молекулярному
рівні залежить від кількості поперечних містків, що
утворюються в одиницю часу, тобто від швидкості прикріплення глобулярних
голівок міозину до актину. Чим швидше скорочується м’яз, тим менше поперечних
містків включається в роботу. Тобто виграш у швидкості супроводжується
програшем у силі. Тому запиральні м’язи
скорочуються повільно, але сильно. Літальні м’язи скорочуються дуже швидко, але
їх м’язи дуже слабкі. Максимальна швидкість скорочення прямо пропорційна відносній
АТФ-азній активності. Тому біохімічною
основою швидкості (як і сили) є АТФ-азна активність міозину, яка забезпечує швидку і потужну мобілізацію хімічної енергії АТФ у м’язових волокнах із наступним її
використанням на скорочення м’яза.
З огляду на те що
швидкість завжди проявляється в частій зміні процесів скорочення і
розслаблення, після кожного чергового скорочувального акта в періоді м’язового
розслаблення, що наступив, необхідно швидке і повне відновлення використаної АТФ, яке переважно забезпечується анаеробним
шляхом. Тому швидкість визначається також ступенем розвитку в організмі
креатинфосфатного і гліколітичного шляхів ресинтезу АТФ.
Успішний розвиток
бистроти як якості рухової діяльності забезпечується в процесі тренування
швидкісними вправами, які підвищують каталітичну активність міозину, ферментів
анаеробних реакцій ресинтезу АТФ і швидкість накопичення глікогену в м’язах.
Біг на короткі
дистанції (100 і 200 м) є вправою максимальної потужності, тривалість
виконання якої не перевищує 25 с. Характерними рисами його виконання є
високий кисневий борг (92-96%) і максимальна інтенсивність. Тому основним
способом енергозабезпечення організму при бігу на 100 м є креатинфосфатний, при
бігу на 200 м крім цього способу істотну роль у ресинтезі АТФ відіграє
гліколіз. Тому в м’язах спостерігається різке зниження вмісту креатинфосфату і
глікогену при одночасному збільшенні концентрації креатину, неорганічного
фосфату, молочної кислоти і підвищенні активності ферментів реакцій гліколізу.
При бігу на
короткі дистанції в м’язах відбувається активне утворення молочної кислоти,
виділення якої в кров спостерігається переважно по закінченні роботи.
Після подолання
100-метрової дистанції вміст молочної кислоти в крові починає підвищуватися
лише на 30-60-й секунді від моменту закінчення роботи і досягає максимуму
(1,0-1,5 г/л), на 2-5-й хвилині відновного періоду.
Підвищення вмісту
молочної кислоти в крові при виконанні тієї ж вправи може бути різним, що
цілком залежить від можливостей креатинфосфатного шляху. У більш тренованих
спортсменів можливості такого шляху ресинтезу АТФ збільшені, що дозволяє долати
спринтерські дистанції за рекордно короткий час, через що вміст молочної
кислоти в крові буде значно нижчий ніж у менш тренованих осіб.
Легкоатлетичний
біг на короткі дистанції значною мірою інтенсифікує обмін енергії в організму.
Про це свідчить загальна її витрата на виконану роботу: при бігу на 100 м він у
70 разів менший, ніж при марафонському забігу, проте за 1 с роботи максимальної
потужності (100 м) енергії витрачається у 10 разів більше. Крім цього, робота
спринтера на короткій дистанції супроводжується найбільшим накопиченням у крові
молочної кислоти — 4 г/л; при забігу на 400 м її! утворюється у два рази менше.
Підвищений вміст
молочної кислоти в організмі спринтерів нейтралізується, що знижує лужний
резерв крові на 40-48%. Вміст цукру в крові спортсменів при роботі на коротких
дистанціях майже не змінюється. За хімічними характеристиками до бігу на
короткі дистанції можуть бути прирівняні стрибки в довжину з розбігу.
Повне відновлення
організму після виконання роботи максимальної потужності настає через 30-40 хв.
За цей час ліквідується кисневий борг, нормалізується вміст молочної кислоти в
крові, ресинтезуються використані джерела енергії (креатинфосфат, глікоген).
Після такої тривалості відпочинку виконання вправи можна повторювати. Проте в
спортивній практиці часто застосовують інтервальний метод, при якому період
відпочинку спринтерів поступово скорочується. Це підвищує аеробну здатність
організму і його адаптацію до роботи в умовах гіпоксії.
Постійне тренування вправами максимальної потужності
сприяє накопиченню в м’язах креатинфосфату, скорочувальних білків і глікогену,
підвищує активність АТФ-ази, креатинфосфа-тази і ферментів гліколізу.
Висновок
Швидкість є комплексною руховою
якістю, яка проявляється через: швидкість рухових реакцій; швидкість виконання
необтяжених поодиноких рухів; частоту (темп) необтяжених рухів; швидкий початок
рухів, що у спортивній практиці називають різкістю.
Основна відміна бігу від ходьби — наявність у ньому
фази польоту. Розмах (амплітуда) і швидкість рухів під час бігу більші і
залежать від його швидкості: на короткі дистанції вони максимальні, на наддовгі
— найменші.
Швидкість
характеризується здатністю людини виконувати ті або інші рухові дії в
мінімально короткий відрізок часу. Прояв швидкості пов’язаний з виробленням
цілої системи умовних рефлексів, а також із формуванням високої рухливості
процесів збудження і гальмування нервової системи, які забезпечують швидку
зміну скорочення і розслаблення різних груп м’язів.
Біг на короткі дистанції (100 м) є вправою максимальної
потужності, тривалість виконання якої не перевищує 25 с. Характерними рисами
його виконання є високий кисневий борг (92-96%) і максимальна інтенсивність.
Тому основним способом енергозабезпечення організму при бігу на 100 м є
креатинфосфатний.
Література
1.        
Коробченко В.В. Легка атлетика. – К.:
Вища школа, 1977. – 224 с.
2.        
Лях В.И. Скоростные способности: основы тестирования и
методики развития // Физическая культура в школе.1997. — №3. — С. 2-8.
3.        
Мазниченко В. Д. Двигательные навыки в спорте (Метод разработки для
студентов спорт, фак.). — Малаховка, МОГИФК, 1981.
4.        
Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры:
Учебн. для ин-тов физ. культуры. — М.: «ФиС», 1991, — 543 с.
5.        
Матвеев А.П., Мельников С.Б. Методика физического воспитания с основами
теории. – М.: Просвещение, 1991. – 191 с.
6.        
Методика физического воспитания школьников. // Под ред. Г.Б. Мейксона.
– М.: Просвещение, 1989. – 143 с.
7.        
Минаев Б.Н., Шиян Б.М. Основы методики физического воспитания
школьников. – М., 1989.
8.        
Новосельский В.Ф. Методика физической культуры в старших классах. – К.,
1989.
9.        
Никифоров В. Технология обучения. — Наука и техника, 1981, № 11.
10.      
Основы регуляции движений./ Под ред Р.Гранита. – М.: Мир, 1976.
11.      
Определение физической подготовленности школьников /
Под. ред. Б.В.Сермеева. — М.; Педагогика, 1973. — 104 с.
12.      
Платонов В.М., Булатова М.М. Фізична підготовка спортсменів. -К.; Олімпійська література, 1995. — 319 с.
13.      
Психорегуляцию – в практику физического воспитания школьников. //
Физическая культура в школе. – 1991. — № 6. – С. 12.
14.      
Присяжнюк С. Витривалість:основи
визначення та методики розвитку у школярів початкових класів // фізичне
виховання в школі. — — 1999.—№4,—С — 32-34.
15.      
Решетова 3. И. Роль ориентировочной деятельности в двигательном навыке.
— Вопросы психологии, 1956, № 1.
16.      
Риттер X. И, Принцип активности. — В кн.: Учение о тренировке.
М., 1971.
17.      
Талызина Н. Ф. Управление процессом усвоения знаний.— М,: Изд-во МГУ,
1975.
18.      
Теория и методика физического воспитания. / Под ред. Шияна Б.М. – М.,
1988. – 284 с.
19.      
Теория и методика физического воспитания. / Под ред. Ашмарина Б.А. –
М., 1990. – 325 с.
20.      
Шиян Б.М. Методика фізичного виховання школярів (Практикум). – Львів:
Світ, 1993. – 184 с.
21.      
Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. В 2-х
частинах: Навчальний посібник. – Тернопіль, 2001.