І.ІНДИВІДУАЛЬНІ ЗДІБНОСТІ І ВИБІР ЗАНЯТЬ СПОРТОМ
1.1
Про
структуру спортивних здібностей і обдарованості
У
більшості досліджень по теорії і методиці спортивного відбору (Бріль, 1980;
Булгакова, 1986; Шапошникова, 1994) застосовується спеціальна технологія оцінки
спортивних здібностей і спортивної обдарованості. Основний зміст такої
технології полягає в дослідженні і визначенні модельних характеристик
спортсменів високої кваліфікації, у вивченні інформаційної значущості
параметрів, що впливають на спортивний результат, їх стабільності і генетичної
обумовленості, а також в обгрунтуванні організаційних питань (1-2).
Не
викликає сумнівів теоретичне і практичне значення цих досліджень. Проте при
розробці такої складної проблеми необхідно перш за все чітко визначити поняття
«спортивний відбір», а потім і зміст його критеріїв, враховуючи при
цьому не тільки предмет досліджень, але і їх спрямованість.
На
думку В.Філіна (1987), спортивний відбір є системою організаційно-методичних
заходів, на підставі яких виявляються завдатки і здібності дітей, підлітків і
хлопців для спеціалізації в певному виді спорту. У полі зору дослідників і
практиків повинні знаходитися завдатки, тобто природні, анатомо-фізіологічні
особливості і здібності — індивідуальні особливості людини, від яких залежить
успішність виконання певних видів діяльності. Досягнення високих результатів у
будь-якому вигляді діяльності, у тому числі і в спортивній, вимагає найвищих
форм прояву здібностей — обдарованості, таланту. Тому у визначення поняття
«спортивний відбір» доцільно включити поняття
«обдарованість» (Платонов, Сахновській, 1988). В.Платонов (1987)
розглядає спортивний відбір як процес пошуку найбільш обдарованих людей,
здатних досягти високих результатів в конкретному виді спорту. Обдарованість
трактується як таке поєднання здібностей, яке обумовлює найвищий рівень
діяльності.
					







Дослідники
вважають, що різноманіття і суперечність підходів до проблеми спортивного
відбору і методів її вивчення зумовили, по суті, різне розуміння предмету
дослідження. Тому для подальшої розробки системи спортивного відбору необхідно
уточнити такі поняття, як завдатки, здібності і обдарованість (з погляду
спортивної діяльності). Найбільші розбіжності спостерігаються у визначенні
поняття «спортивна обдарованість», яка, на думку одних авторів, є
поєднанням природжених завдатків і здібностей (В. Волков, Філін, 1983), а на
думку інших (Л. Волков, 1973, 1997) — наявністю генетично обумовлених
морфофункціональних, моторних і психофізіологічних особливостей.
Проведений
теоретичний аналіз і результати експериментальних досліджень переконують, що спортивну
обдарованість можна розглядати як поєднання здібностей, що забезпечують високі
досягнення в спорті.
Тренувальні
і змагальні дії розвивають завдатки в рухові, фізичні і психічні здібності.
Такий підхід до розуміння значення завдатків обумовлений перш за все вимогами
сучасного спорту, оскільки, як стверджують В. Келлер (1995) і В. Платонов
(1997), в умовах змагань можна досліджувати руховий, фізичний і психічний
потенціал людини. Отже, необхідна інформація про ті ознаки, які визначають
зміст завдатків і є, по суті, ядром спортивної обдарованості. Така інформація
охоплює віковий діапазон від початкового етапу занять спортом до етапу вищих
спортивних досягнень.
В
даний час є достатня інформація про вплив морфологічних, фізіологічних,
психофізіологічних і інших ознак на результати в різних видах спорту, а також
дані про генетичну основу багатьох параметрів, що забезпечують спортивні
успіхи.
Подальше
дослідження проблеми вимагає вивчення спортивної обдарованості як динамічної
системи, що володіє певною структурою з безліччю взаємозв’язаних між собою
компонентів. Одержані в процесі такого вивчення дані можуть зробити істотний
вплив на подальшу розробку змісту критеріїв спортивної обдарованості. При цьому
слід передбачити вивчення структури як загальної, так і спеціальної спортивної
обдарованості.
1.2 Системний підхід у вивченні здібностей і обдарованості в спорті
Спортивні
здібності і обдарованість можна розглядати як єдине ціле, властивості і
особливості якого залежать перш за все від внутрішньої природи твірних його
частин. Вивчення розвитку цілого, взаємозв’язків і взаємодії його частин є
основним принципом пізнання дійсності. Цей принцип знайшов своє віддзеркалення
і в розробці комплексного підходу при вивченні біологічних і соціальних
об’єктів. Комплексне вивчення передбачає організацію діяльності різних
фахівців, що працюють за єдиною програмою і координують сумісні дії для
досягнення загальної мети. Такий підхід в дослідженні об’єкту обумовлює
необхідність розглядати спортивну обдарованість як систему з безліччю
взаємозв’язаних елементів.
Комплексне
вивчення спортивної обдарованості як об’єкту дозволяє застосовувати в
дослідженні одну з форм теоретичного усвідомлення об’єкта — загальну теорію
систем.
Вивчення
цілого можна проводити на різних рівнях. Ми вважаємо за доцільне вивчення
проблеми спортивної обдарованості нарівні організму, не заперечуючи при цьому
вивчення обдарованості і здібностей в спорті на інших рівнях.
Систему спортивної обдарованості можна представити наступною схемою:
цілісний організм — система органів — органи — тканини — клітинні і неклітинні
елементи тканин.
Системний
підхід дає можливість всі процеси, явища, предмети розглядати як системи, що
володіють тією або іншою структурою (організацією). Це означає, що у визначенні
специфіки того або іншого цілого, його особливостей, властивостей важливе
значення має структура — внутрішня форма цілого, що є способом взаємозв’язку,
взаємодії створюючих його компонентів. При цьому вивчення структури передбачає
пізнання її в історичному аспекті: походження і розвиток.
Отримання
інформації про систему на основі її компонентно-структурного аналізу дозволяє
перейти до вивчення способу її функціонування, тобто до розгляду її як
динамічної системи.
Аналіз
системи в історичному аспекті передбачається в двох напрямах -генетичному і
прогностичному. При такому вивченні розвитку системи визначаються відносини і
зв’язки між елементами множини, тобто встановлюються інтеграційні властивості
системи як цілого. Слід зазначити, що будь-яка цілісна система має свій
особливий, тільки їй властивий інтегральний чинник, який субординує всі частини
і процеси даного цілого.
Вивчення
цілого здійснюється за допомогою аналізу структури, що включає такі моменти, як
взаємозв«язок елементів, відношення і зв»язки, ієрархічна будова, поведінка
елементів і структури в цілому.
Велика
роль належить математичним методам, застосування яких сприяє не тільки
успішному вивченню походження і розвитку системи, але і її прогнозуванню, що
має важливе практичне значення в різних областях діяльності людини, у тому
числі і в спортивній.
При
застосуванні системного аналізу вивчення проблеми походження і розвитку
спортивної обдарованості як системи, що саморозвивається і саморегулюється,
визначається як «відкрита система», що дозволяє використовувати
середовище, тобто тренувальна дія, для вдосконалення всіх компонентів системи і
організму в цілому.


II. СПОРТИВНИЙ ВІДБІР І СПОРТИВНА
ОБДАРОВАНІСТЬ
Основним
предметом теорії спортивного відбору є обдарованість, тобто таке поєднання
здібностей, яке обумовлює найвищий рівень діяльності.
Не
можна не погодитися з думкою З.Г. Мартиросова і ряду інших дослідників про те,
що різноманіття підходів і методів вивчення проблеми спортивного відбору,
суперечність багатьох з них зумовили, по суті, різне розуміння предмету
дослідження.
Важливим
питанням для подальшої розробки системи спортивного відбору є уточнення таких
понять, як завдатки, здібності і обдарованість, відповідно до спортивної
діяльності.
В
даний час завдання по вивченню структури загальної спортивної обдарованості можна
конкретизувати таким чином:
1.       Загальна
спортивна обдарованість може бути вивчена тільки на підставі аналізу діяльності
представників всіх видів спорту, сучасних вимог до тренувального процесу
і навантажень, змагань.
2.       Великі
тренувальні навантаження і швидке відновлення після них характерні для
спортсменів високого класу, що вимагає відмінного здоров’я, високого рівня
працездатності і визначається рівнем розвитку фізичних здібностей. Необхідно
відзначити важливу роль дослідження особливостей будови тіла, соматотипа і
конституції.
3.       Спортивний
результат в багатьох видах спорту визначається якістю виконання вправ, які
вимагають високого рівня розвитку координації рухів, м’язової чутливості,
просторового орієнтування і інших властивостей, що забезпечують високий рівень
розвитку рухових здібностей.
4.       Діяльність,
змагання, пред’являє високі вимоги до нервової системи спортсмена, його
емоційної стійкості, уміння управляти відчуттями в умовах спортивного стресу.
5.       Спортивна
обдарованість розглядається як поєднання завдатків, сприяючих максимальному
розвитку рухових, фізичних і психічних здібностей для високих досягнень в
спорті. Залежно від виду спорту значущість цих здібностей може змінюватися.
6.       Дослідження
спортивної обдарованості повинне передбачати розгляд її як динамічної системи з
певною структурою і безліччю взаємозв’язаних компонентів, що забезпечують
стабільно високі спортивні результати.
7.       На
початковому етапі спортивної підготовки дітей і підлітків загальну спортивну
обдарованість можна визначати методами тестування рухових і фізичних
здібностей, педагогічного спостереження, опиту, анкетування для оцінки
соматичного розвитку і емоційної стійкості. Надалі, на етапі поглибленої
спортивної підготовки (спеціалізації), здійснюються диференціація і вибір
спортивної спеціалізації з урахуванням оцінки особливостей соматичного і психофізіологічного
розвитку, а також рівня розвитку фізичних і рухових здібностей. Ці особливості
і визначають структуру спеціальної спортивної обдарованості.
2.1 Критерії оцінки спортивної обдарованості
Конкретний
вид діяльності вимагає від людини і конкретних здібностей. У спорті це
достатньо яскраво виявляється навіть при візуальній оцінці соматичного
розвитку. Дослідження свідчать, що структура спеціальної обдарованості
спортсмена вищої кваліфікації визначається великою кількістю компонентів.
Основними компонентами слід визнати соматичний розвиток, психофізіологічні
властивості, рівень розвитку рухових і фізичних здібностей.
Антропометричний критерій
На
спортивний результат робить значний вплив будова тіла людини, а отже,
визначення спеціальної обдарованості починається з візуальної оцінки показників
соматичного розвитку, до яких відносяться: форма грудної клітки (бажано, щоб
вона була циліндричною, а не плоскою і не конічною), форма живота (повинен бути
прямий і міцний, а не виступаючий і не запалий), форма хребетного стовпа
(прямою, з помірним розвитком вигинів, без яких-небудь значних викривлень в ту
або іншу сторону), постава тіла.
Для
визначення соматичного розвитку можна використовувати не одну, а дві
класифікації. В основу береться класифікація В.В. Бунака, в якій представлені 7
типів — грудний, мускульний, черевний і чотири перехідних. Для визначення
соматотипу у дітей є спеціальна класифікація В.Г. Штефко, в якій виділені
нормальні 5 типів — астеноїдний, торакальний, м’язовий, дігестивний,
абдомінальний. При визначені соматичної типології жінок рекомендується
класифікація І.Б. Таланта, що виділяє 3 типи і 7 підтипів:
1.  Лентозомний: астенічний і
стенопластичний.
2.  Мазозомний: пікнічний і
мезопластичний.
3.  Мегалозомний: атлетичний,
субатлетичний і зуропластичний.
При
оцінці спеціальних здібностей необхідно звертати увагу на пропорції тіла, в
першу чергу, на співвідношення довжини тіла і кінцівок, а також окремих
сегментів (плеча, передпліччя, стегна і т.д.).
Представники
різних соматичних типів володіють певними фізичними здібностями. Оцінка
соматичного типа, таким чином, може служити критерієм визначення здібностей
дітей і підлітків при виборі спортивної спеціальності. Більшість ознак,
включених в зміст соматичних класифікацій, володіють генетичною основою.
Природно,
що заняття тим або іншим видом спорту роблять вплив на будову тіла, змінюють
форму тіла і форму окремих м’язових груп, але не скелетні і не соматичні
показники.
Особливості
представників різних видів спорту включені в зміст моделей для орієнтації і
вибору спортивної спеціалізації. Так, наприклад, при розробці моделей
соматичного розвитку спортсменів, що спеціалізуються в різних видах легкої
атлетики, були використані дані, одержані англійським ученим Дж. Таннером,
ученими Польщі і України.
Як
виявилось, учасники Олімпійських ігор по всіх видах легкої атлетики мають
велику довжину тіла в порівнянні з іншими досліджуваними групами. Незначний
виняток становлять бігуни на короткі дистанції. Слід зазначити, що спортсмени
збірної України трохи відрізняються по довжині тіла від атлетів-олімпійців,
чого не можна сказати про спортсменів із збірної команди Польщі.
Загальна
тенденція всіх трьох груп — це велика довжина тіла у стрибунів у висоту з
жердиною, а також у метальників і штовхачів, низька — у бігунів на довгі
дистанції. Проте спортсмени із збірної команди України (майже по всіх видах
легкої атлетики) мають дещо меншу довжину тіла в порівнянні з даними,
одержаними при дослідженні учасників Олімпійських ігор.
Незначні
відмінності у всіх груп спортсменів спостерігаються при порівнянні маси тіла.
Легкоатлети із збірної Польщі мають значно меншу вагу, що можна пояснити їх
віком, який в середньому складає 18-19 років. Найбільша маса тіла у метальників
і штовхачів, середня — у бігунів з бар’єрами і стрибунів, мала — у бігунів на
довгі дистанції.
Дані,
одержані Дж. Таннером, свідчать, що за показниками довжини нижніх кінцівок
учасники Олімпійських ігор перевершують спортсменів з команд України і Польщі.
Найменша їх довжина — у спортсменів із збірної команди Польщі (майже по всіх
видах легкої атлетики). Близькі за своїми показниками спортсмени із збірної
України і учасники Олімпіади. Звертає на себе увагу велика довжина нижніх
кінцівок у бігунів на 400 м, 110 м з бар’єрами, стрибунів у висоту, метальників
диска і молота.
По
довжині верхніх кінцівок майже не можна розрізнити жодну з груп, за винятком
високих показників цієї ознаки у метальників диска — учасників Олімпіади.
Найбільшою довжиною верхніх кінцівок володіють бігуни на 110 м з бар’єрами,
стрибуни у висоту, метальники і штовхачі.
Порівняльний
аналіз середніх даних плечового діаметру спортсменів свідчить про високі
показники даної ознаки у учасників збірної команди України, середніх — у
олімпійців, низьких — у спортсменів з Польщі. Найбільшим плечовим діаметром
володіють високорослі спортсмени — метальники і штовхачі, які, до речі, мають і
велику масу тіла. Низькі показники — у бігунів на довгі дистанції. Аналогічна
картина спостерігається і при аналізі середніх даних спортсменів за показниками
тазового діаметру.
Показники
обхвату плеча свідчать про те, що найбільші величини майже по всіх видах легкої
атлетики мають спортсмени з команди України, найнижчі — спортсмени з Польщі.
При цьому метальники і штовхачі значно відрізняються від представників інших
видів легкої атлетики високими показниками даної ознаки.
По
обхвату стегна не спостерігається значних відмінностей як у представників
змішаної групи, якою є олімпійська команда, так і в учасників збірних команд з
України і Польщі. Найвищими ж показниками володіють метальники і штовхачі,
найнижчими — бігуни на короткі дистанції.
Дані,
одержані при порівнянні соматичного розвитку спортсменів різних груп, свідчать,
що найменші відмінності спостерігаються в скелетних показниках, найбільші — в
обхватах і діаметрах тіла, що може свідчити про відмінність в методах
тренування, вживаних при підготовці в збірних командах різних країн світу.
В
даний час розроблені моделі соматичного розвитку спортсменів, що
спеціалізуються в різних видах спорту, що допомагає орієнтуватися у виборі
спортивної спеціалізації.
Психофізіологічний критерій
Особливості
нервової системи, її типологічні властивості дозволяють достатньо виразно
провести диференціювання юних спортсменів як при виборі спортивної
спеціалізації, так і при розробці індивідуальних засобів і методів тренувальної
дії.
У
спорті зустрічаються представники різних типологічних груп, але вищих досягнень
добиваються спортсмени, що володіють відповідними властивостями нервової
системи. Наприклад, для досягнення високих результатів в швидкісних видах
спорту, тобто при роботі з максимальною потужністю, велику роль відіграє
рухливість нервових процесів. Людина із завдатками спринтера володіє хорошою
реакцією і швидким мисленням. Ці важливі для спринтера якості звичайно властиві
дітям з підвищеною збудливістю. Хороший спринтер завжди рухомий, активний і
відрізняється різкістю рухів. Спортивний тренер повинен шукати спринтера серед
підлітків з нервовим сангвінічним темпераментом, бо саме це є відмінною рисою
спринтера високого класу. Якщо говорити про рухливість нервових процесів
спринтера, то вона у них дуже велика, і у багатьох з них збудливі процеси
переважають над гальмівними. Представники швидкісних видів спорту повинні мати
високу рухливість нервових процесів при переважанні збудливого процесу.
При
роботі великої і помірної потужності характерною є відносно менша рухливість
нервових процесів, що відрізняються високою врівноваженістю.
Що
стосується особливостей центральної нервової системи спортсменів-скороходів, то
в більшості випадків у них спостерігається деяке переважання збудливого процесу
над гальмівним. У них немає тієї врівноваженості нервових процесів, яка
характерна для бігунів на довгі дистанції.
Представники
швидкісно-силових видів спорту (метання, стрибки) по характеру елементарної
умовно-рефлекторної діяльності нагадують спринтерів.
При
відносно короткому латентному періоді рухових реакцій у багатьох з них
утруднене вироблення диференційованого гальмування на негативні подразники. Це
свідчить про деяке переважання збудливого процесу над гальмівним. Тільки у
метальників молота наголошується хороша врівноваженість нервових процесів.
Дослідивши
бігунів на різні дистанції методом «прихованого періоду рухової реакції
післядії», ми визначили, що рухливість нервової системи залежить від
довжини дистанції. Чим довша дистанція, тим більшою врівноваженістю володіє
спортсмен-бігун. Так, найбільшу врівноваженість мають спортсмени, що
спеціалізуються на довгі дистанції, меншу — на середні, а спринтери
відрізняються переважанням збудливого процесу над гальмівним. Крім того, не
дивлячись на вислови деяких дослідників про те, що у спортсменів-ходоків
збудливі процеси переважають над гальмівними, ми вважаємо, що скороходи по
особливості нервової системи близькі до бігунів на довгі дистанції.
Рухливість
і врівноваженість нервових процесів мають велике значення для рухової
діяльності плавців, оскільки рухи людини в незвичайному середовищі декілька
утрудняють формування динамічних стереотипів, лежачих в основі рухових навиків.
Тут ми спостерігали таку ж картину, як в легкій атлетиці: особливості нервової
системи залежать від довжини пропливання дистанції.
Спеціалізація
в спортивній, художній гімнастиці і акробатиці також пред’являє особливі вимоги
до нервовоїсистеми. Різноманітність рухової діяльності, швидкісно-силова робота
і необхідність швидко міняти силу і напрям рухів в процесі гімнастичних вправ
вимагають високої рухливості нервової системи — якості, характерної для
сильного, урівноваженого і рухомого типа.
Природно,
успіху добиваються представники тих типологічних груп, які володіють великою
працездатністю і умінням виконувати висококоординаційні вправи у фазі
наступаючого стомлення.
Особливе
значення в боротьбі, фехтуванні, боксі і спортивних іграх має така якість, як
швидкість рухових реакцій, яка в основному йде за рахунок скорочення латентного
періоду реакції. Добре підготовлений спортсмен зводить до мінімуму час на
розрізнення, пізнавання і особливо на вибір рухів за рахунок вироблення
відповідного динамічного стереотипу. Досвідчений спортсмен миттєво зреагує на
самі непомітні деколи сигнали з боку супротивника, що мимоволі видав свої
задуми, використовує дуже невеликий відрізок часу на те, щоб оцінити обстановку
і ухвалити рішення. Висока інтенсивність сучасних змагань пред’являє певні
вимоги до всіх властивостей нервової діяльності — силі, рухливості і
врівноваженості. Тільки достатньо сильна нервова система здатна витримувати
велику кількість різних подразників, що поступають від зорового і
пропріоцептивного аналізаторів, може протягом всього змагання забезпечувати
інтенсивну увагу, не дивлячись на ситуації, що змінюються, і ініціативність в
поєдинку з супротивником.
У
ситуативних видах спорту швидкість орієнтування і тактичних висновків
забезпечує рухливість нервової системи, тобто здатність своєчасного переходу
від збудження або гальмування в одних ділянках кори до таких же процесів — в
інших. В атакуючого спортсмена збуджені саме ті ділянки, які забезпечують
технічну і тактичну правильність виконання дій, за допомогою яких він прагне
завдати удару, провести прийом по відношенню до супротивника. Якщо ж атака не
вдалася, відбувається швидке перемикання уваги: збудження тепер
розповсюджуються на центри, що забезпечують виконання захисних дій від у
відповідь нападу супротивника.
Велике
значення в ситуативних видах спорту має врівноваженість нервової системи.
Змагання вимагають значного збудження спортсмена. Проте при надмірній
збудливості втрачається контроль над своїми діями, що знижує вірогідність
ухвалення правильних рішень і своєчасного реагування на ситуацію, що
змінюється. Переважання ж гальмівних процесів над збудженням негативно
позначається на емоційному забарвленні змагання, швидкості мислення і рухових
реакцій.