Зміст
1. Початок формування людської цивілізації на
території України
2. Давні кочеві племена на території України
3. Античні міста-держави Північного Причорномор’я
4. Етногенез і розвиток східних слов’ян
					







5. Понятійний апарат
Література
1.
Початок формування людської цивілізації на території України
Вивчаючи проблему появи первісних людей та
способів їх життя, необхідно звернути увагу на те, що вчені поділяють історію
первісного суспільства на кілька періодів залежно від матеріалу та технології
виготовлення знарядь поділяють на ранній, середній та пізній. На сучасній
території України стародавні люди з’явилися ще в епоху раннього палеоліту
– близько 1 млн. років. На думку археологів, найімовірніше, що найдавніші люди
(архантропи) прийшли на територію України з Передньої Азії.
Рештки найдавніших стоянок первісний людей знайдено в різних місцевостях
сучасної України – м. Амвросіївка (Донбас), с. Королеве (Закарпаття), с.
Лука-Врублівецьке (Хмельниччина).
Архантропи жили невеликими групами, що
утворювали первісне людське стадо. Ця перша форма соціальної організації базувалася
на основі кровнородинних стосунків. Господарство первісних людей було
привласнюючим, основу його складало збирання і полювання. Основним і
універсальним знаряддям праці архантропів було ручне рубило.
Близько 150 тис.
років тому почалося чергове похолодання. Змінився рослинний та тваринний праці:
палеоліт (стародавній кам’яний вік), мезоліт
(середній кам’яний вік), неоліт (новий кам’яний вік), енеоліт
(мідно-кам’яний вік), бронзовий вік, залізний вік.
Палеоліт археологи світ. Знаряддя праці стали
більш різноманітними і досконалими.
Боротьба за
існування змусила людину в період середнього палеоліту (200 – 40
тис. років тому) оселятися в природних печерах, будувати штучні наземні житла,
одягатися в шкури, не тільки використовувати, але й добувати вогонь.
Помітне
ускладнення умов життя призвело до поступової зміни і зовнішнього вигляду
людини, який став наближатися до сучасного. Це була так звана неандертальська
людина. Слід відзначити, що в цей період почали закладатися першооснови
духовного світу людини.
У часи пізнього
палеоліту (40 – 12 тис. років тому) в суспільній організації людей на
зміну первісному стаду прийшла матріархальна родова община. Основним осередком
суспільства став рід – група кровних родичів, що вела своє походження від
спільних жіночих предків по материнській лінії.
Родові общини
об’єднувалися в племена, з утворенням яких оформився родоплемінний
первіснообщинний лад. Зароджувалися перші форми релігійних вірувань (тотемізм,
магія, анімізм, фетишизм) та мистецтво. Про це свідчать знайдені
фрагменти зразків прикладного та образотворчого мистецтва.
Особливу увагу
слід звернути на те, що у добу пізнього палеоліту завершився процес фізичного
та розумового формування людини сучасного типу – homo sapiens
(«людина розумна»). З її появою удосконалилися знаряддя праці, людина оволоділа
технікою обробки кісток та рогів.
Слід також
зауважити, що 12 тис. років тому наступив новий період розвитку людства – мезоліт,
який закінчився приблизно 7 тис. років тому.
Почалося нове потепління, змінилися природні
умови. Великі тварини або вимерли, або відійшли на північ. У лісах і степах
люди почали полювати здебільш на сучасні види тварин: оленя, лося, кабана,
бобра, лисицю та ін. Були винайдені лук і стріли. Крім полювання люди займалися
рибальством та збиранням рослинної їжі. Люди продовжували жити родовими
общинами.
Близько 7 тис.
років тому закінчився мезоліт і почався неоліт,
який тривав приблизно до 4 тис. років тому. Висвітлюючи цей період, слід
підкреслити, що основною характерною рисою життя людей часів неоліту був
перехід від збирання до відтворення продуктів господарської діяльності –
скотарства і землеробства (відбулася так звана «неолітична революція»).
Люди навчилися виготовляти знаряддя праці шляхом шліфування, свердління і
розпилювання каменю. Виникло примітивне ткацтво та виготовлення глиняного
посуду без гончарного кругу.
Доцільно
відзначити, що перехідною епохою від кам’яного періоду до металевого був енеоліт,
коли поряд з кам’яними почали виробляти знаряддя праці з міді (4 – поч. 2 тис.
до н.е.). Найвищого розвитку в енеоліті досягло осіле населення Правобережної
України – племена трипільської культури.
У 2 тисячолітті
до н.е. були поширені бронзові знаряддя. Цей час відноситься до бронзового
віку (2 – 1 тис. до н.е.). Слід
звернути особливу увагу на те, що в цей період завершується відокремлення
скотарства і подальший розвиток орного землеробства. Це був перший
великий суспільний поділ праці. Чоловік став відігравати провідну роль
в господарському житті. Відбувся перехід від матріархату до патріархату.
Проходив процес підвищення продуктивності усіх галузей господарства, зокрема
землеробства, ремесла. Посилилося майнове розшарування. Первісне суспільство
вступило у період розкладу.
Всі ці процеси
прискорились тоді, коли людина навчилася виплавляти залізо з руди і виробляти з
нього знаряддя праці, зброю. На межі 1 тис. до н.е. –1 тис. н.е. почався залізний
вік. Поступово майнові відмінності між окремими главами родин руйнували
первісну общину, спільне володіння землею і спільний обробіток її поступово
зникали. Родова община кровних родичів з часом перетворилася на сусідську,
територіальну общину. Окремі племена об’єднувалися в союзи споріднених племен,
а з часом території окремих племен збивалися в одну спільну територію всього
народу.
2.
Давні кочеві племена на території України
Висвітлюючи цю
проблему, треба підкреслити, що серед народів, які населяли територію
Північного Причорномор’я, Криму, Кавказу, першими в писемних джерелах
називаються кіммерійці (ІХ – перша половина VII ст.ст. до н.е.).
Вони мали укріплені городища (Немирово, Волковці, Хмільне та ін.), займалися
скотарством і землеробством. Кіммерійці на перших порах виробляли і
застосовували мідні й бронзові знаряддя праці та речі.
Слід звернути
увагу на те, що кіммерійці першими на території України перейшли від осілого до
кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з
болотяної руди залізо. Войовничість кіммерійських племен, яка випливала з самої
природи кочового скотарства, а також наявність залізної зброї сприяли
здійсненню широкомасштабних походів в Малу Азію, де вони успішно воювали з
Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами
сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча
кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося.
У VII ст. до н.е.
кіммерійців витиснули з Причорномор’я й частково асимілювали скіфські племена.
Кіммерія розпалася і зійшла з історичної арени.
Таври. У ІХ – І ст.ст. до н.е. в
гірських районах Криму і по узбережжю Чорного моря, у місцевостях, що їх давні
автори, зокрема Геродот, називали Таврікою, жили племена таврів. Таври
займалися землеробством, скотарством, рибальством, полюванням. Жили вони
замкнутими общинами, для житла використовували печери. У УII ст. до н.е.
Тавріку завоював понтійський цар Мітрідат, а у другій половині І ст. до н.е. її
захопили римські війська.
Скіфи. У VІІ – ІП ст.ст. до н.е. у степових
районах Північного Причорномор’я, на території сучасної Південної і
Південно-Східної України панували скіфські племена, що прийшли зі сходу. В VII ст. до н.е. скіфи утворили
політично консолідоване об’єднання племен – Велику Скіфію, що проіснувала до
ІІІ ст. до н.е. За свідченнями Геродота, Скіфію населяли кочові і осілі
племена. Скіфи-кочівники мешкали у степових районах на схід від
Дніпра- Борисфена.-Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди,
або як їх ще називали, елліно-скіфи, північніше від них – аллазони.
На Лівобережжі мешкали скіфи-землероби, яких ще називали борисфенітами,
на захід від Дніпра жили скіфи-орачі. Найбільш могутнім було
плем’я царських скіфів, які кочували узбережжям Азовського моря і
степовим Кримом.
Скотарі
(кочівники) випасали худобу, перекочовували зі своїми стадами з місця на місце,
в залежності від пасовиськ. Хлібороби жили осіло у великих поселеннях –
городищах, оточених валами й ровами. Продукти скотарського та хліборобського
господарства вони продавали грецьким колоніям.
Слід звернути
увагу на те, в V ст. до н.е. під впливом торговельно-економічних, військових і
політичних чинників патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився
в державу на чолі з царем. Існувало рабство. В основі системи управління
скіфським суспільством лежала так звана «варварська демократія». Найбільшого
розквіту Скіфія досягла в ІV ст. до н.е., під час правління царя Атея.
Занепад могутньої
скіфської держави розпочався в ІІІ ст. до н.е., що було пов’язано з появою тут
нових кочових племен – сарматів. Певний час Мала Скіфія,
столицею якої був Неаполь, ще існувала в степах Кримського півострова. На
завершення слід зауважити, що скіфи створили дуже самобутню
культуру, найяскравішими виявами якої були царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба
та ін.), скіфський тип зброї, «звіриний стиль» в образотворчому мистецтві та
специфічна зброя верхових коней.
Сармати. У III ст. до н.е. із сходу,
з-за Дону прийшли нові кочові скотарські іраномовні племена – сармати.
Вони панували майже 600 років – до III ст. н.е. Сармати становили не єдине
однорідне плем’я, а слабо пов’язаний союз споріднених і часто ворогуючих між
собою племен, таких як язиги, роксолани та алани.
Ці племена займалися переважно кочовим скотарством та грабіжницькими війнами.
Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних
відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної
держави сарматам так і не вдалося.
Варто
підкреслити, що на відміну від скіфського суспільства, у сарматів велику роль
відігравали жінки, що було проявом матріархальних пережитків. Столиця сарматів
– місто Танаїс, розташована на р. Дон, була і важливим торговельним центром.
З часом частина
сарматського населення була асимільована місцевими слов’янськими племенами.
Одне із сарматських племен – алани, утворили союз, який досягав
до Аральського моря. Вони жили переважно між Дніпром та Міусом. Розбиті гунами,
алани поділилися на окремі групи, одна з яких оселилася в Криму. Багато аланів
мешкало між Сіверським Дінцем та Доном, де залишилися їхні могильники. В
Донецькій області сарматське поховання розкопано на окраїні села Черевського
Тельмановського району. Сарматська культура генетично була близькою до
скіфської, але не перевершила її досягнень. Однак слід відзначити, що у
військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи.
Сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів
потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування озброєння середньовічного
лицарства.
3.
Античні міста-держави Північного Причорномор’я
Розглядати цю
проблему треба з того, що у VIII-VI ст. до н.е. в рамках «Великої грецької
колонізації» у Північному Причорномор’ї виникли грецькі поселення. Першим
грецьким поселенням на півдні України було містечко Борисфеніда,
засноване у VII ст. до н.е. на острові Березань. За ним у Буго-Дністровському
лимані з’явилося місто Ольвія (з грецької мови – «щаслива»).
Згодом виникли Тіра, Ніконій, Херсонес, Феодосія
та ін. На сході Криму в 480 р. до н.е. постало Боспорське царство
з містами Пантікапей, Фанагорія, Тірітака та
ін.
Родоначальниками
грецьких міст-держав у Північному Причорномор’ї були насамперед вихідці з
Мілета та Гераклеї Понтійської, хоча певну роль відіграли й переселенці з
Ефеса, Теоса та ін. Слід зазначити, що основними осередками античної
цивілізації в Причорномор’ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського
лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови.
Варто
підкреслити, що елліни-колоністи привезли з собою на нові землі і свій
суспільно-політичний устрій. Грецька колонія складалася із центру – поліса
та сільськогосподарських округів, розташованих навколо міста (хори).
Поліси були рабовласницькими, демократичними (або аристократичними)
республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та
магістрати) і судову владу. Проте колонізаційна хвиля принесла в Північне
Причорномор’я не тільки республіканську форму правління. У 480 р. до н.е. на
Керченському та Таманському півостровах під впливом монархічний традицій Персії
виникає Боспорське царство.
Греки-колоністи
займались землеробством, скотарством, виноградарством, рибним промислом,
добуванням солі. Розвивалися ремесла: металургія, ткацтво, виготовлення
кераміки, ювелірних виробів та ін. Важливе значення мала торгівля з Грецією та
місцевими племенами. V – ІІІ ст.ст. до н.е. були часом найбільшої самостійності
та розквіту грецьких колоній. Скіфська знать поріднювалася з греками, іноді
приймала грецьку віру. Антична цивілізація помітно вплинула на економічний,
культурний і політичний розвиток Скіфії, прискорила створення її державності.
Студенти повинні
знати, що сучасні дослідники поділяють майже тисячолітню історію осередків
античної цивілізації в Північному Причорномор’ї на два періоди:
І. Грецький
період (друга половина VII – середина І ст. до н.е.). Характерними
рисами цієї доби були: виникнення й становлення міст-держав та Боспорського
царства; тісні зв’язки з материковою Грецією; переважання в житті колоністів
елліністичних традицій; започаткування карбування монет; перетворення колоній у
центри посередницької торгівлі між Елладою і варварським світом; відносно мирне
співіснування з місцевим населенням.
ІІ. Римський
період (середина І ст. до н.е. – ІV ст. н.е.). Війни понтійського царя
Мітрідата VІ Євпатора проти Риму стали поворотним моментом у житті міст-держав
Північного Причорномор’я. Розпочалася прогресуюча втрата полісами політичної
незалежності. Основними тенденціями та характерними ознаками цієї доби були:
нестабільність воєнно-політичної ситуації; поступова переорієнтація на Римську
імперію; входження частини міст до складу римської провінції Нижньої Мезії;
варваризація населення полісів; натуралізація господарства; безперервні
вторгнення кочових племен; занепад міст-держав.
У другій половині
III ст. навали кочовиків, зокрема готів, фактично знищили
сільські округи – основну економічну базу грецьких колоній. Майже усі античні
держави остаточно припинили своє існування у 70-х рр. IV ст. під ударами гунів.
Вижили тільки Херсонес і Пантікапей, які згодом увійшли до складу Візантії.
Треба
підкреслити, що тисячолітня історія античної цивілізації в Північному
Причорномор’ї мала важливі наслідки. Велике значення для процесу
державотворення сусідніх народів мав демократичний полісний устрій. Місцеве
населення познайомилося з прогресивними технологіями землеробства і ремесла,
було залучено до товарно-грошових відносин. Виникнення античних міст-держав
зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор’я, різнобічні контакти
племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на
той час античної культури.
На завершення
слід відзначити, що у своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно
прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров’я, Побужжя та
Подніпров’я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної
орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці
грецької культури, колишньої еллінської колонії – Візантії.
4.
Етногенез і розвиток східних слов’ян
Розглядати цю
проблему треба з того, що у вітчизняній історичній науці однією з центральних є
проблема походження слов’ян (етногенез). Слід проаналізувати основні кілька
концепцій слов’янського етногенезу.
Перша з них – дунайська
– була висунута ще Нестором-літописцем, за якою слов’яни прийшли із-за
Дунаю. У своїй «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаю…». Дунайська концепція
протягом XIII – XY ст. була домінуючою у працях
польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії були також відомі
російські історики XIX ст. С.
Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський. У добу середньовіччя з’явилася ще одна
концепція слов’янського етногензу – скіфо-сарматська або
азіатська, яка була викладена на сторінках Баварської хроніки (XI ст.). Проте ці гіпотези не мали
серйозного наукового обгрунтування.
На початку XIX ст. вчені помітно розширили базу своїх
досліджень. Поступово було локалізовано місцезнаходження давніх слов’ян: вони розташовувалися десь між
балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле
«Слов’янські старожитності» (1902 р.) започаткувала вісло-дністровську концепцію
походження слов’ян. Відповідно до цієї концепції ще у II тис. до н.е. існувала балто-слов’янська спільність. Саме після її
розпаду у ході розселення і виникли слов’яни, прабатьківщиною яких був широкий
ареал між Віслою і Дністром, а центром правічних слов’янських земель – Волинь.
Ще однією
концепцією слов’янського етногензу стала вісло-одерська,
яка була обгрунтована польським вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т.
Лер-Сплавинським у 30-40-х роках XX ст. Ця
концепція пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою, що була
поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує прабатьківщину
слов’ян природними кордонами – річками Віслою й Одрою.
У 50-60 роках
виникла дніпро-одерська концепція, яка органічно увібрала в себе
ідеї та висновки багатьох попередніх теорій і помістила прабатьківщину слов’ян
між Дніпром і Одрою. Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак та ін.
суттєво розвинули цю теорію. На їх думку, становлення слов’янського етногенезу досить тривалий
процес, який пройшов кілька етапів. На початковому етапі до рубежу III – II ст. до н.е. цей процес відбувався
головним чином у межиріччі між Віслою та Одрою, частково поширюючись на Волинь.
З появою зарубинецької культури (II ст. до н.е. – I ст. н.е.) центр слов’янського етногенезу пермістився на
територію між Віслою і Дніпром.
Перші згадки про
ранньослов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І–ІІ ст. н.е.
Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни фігурують під назвою венеди
(венети). Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах
візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика»
(551 р.) і Прокопія Кесарійського «Історія війн». Саме «Гетика» і містить
надзвичайно важливу інформацію про розпад єдиної венедської спільності. Йордан
сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди –
басейн Вісли, анти – Подніпров«я, і слов»яни, або склавіни
– Подунав’я. Поява на півдні Європи антів і склавінів зафіксована й іншими
істориками цієї доби.
Візантійські автори
відзначали, що слов’янські племена, зокрема, анти, «живуть при демократії – не
підлягають одній людині, про все міркують спільно. Живуть вони в убогих
хатинах. Вони високі на зріст і надзвичайно сильні».
Отже, слід
зазначити, що слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну
сцену десь на початку I тис. н.е. Час Великого переселення народів (ІІ–VІІ ст.)
був дуже динамічним. З V ст. слов’яни могутнім потоком вирушили у візантійські
землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 р., походи антів і склавінів разом
з іншими варварськими народами на Константинополь стали регулярними. На початку
VІІ ст. слов’янами було захоплено Далмацію та Істрію, наприкінці VІІ ст.
слов’яни оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Східні слов’яни
у VІ–ІХ ст. займали величезну територію Східної Європи – від Карпат до Оки й
від Ладоги до Чорного моря.
Доцільно сказати,
що головним заняттям давніх слов’ян було землеробство. До V–VІ ст.
застосовували рала із залізним наконечником, яким розпушували ґрунт, але не
перевертали його. Вирощували слов’яни пшеницю, ячмінь, жито, просо, коноплі,
гречку, горох, віку. Займалися вони і скотарством, мисливством, рибальством.
Розвивалися також
ремесла, особливо виплавка з болотної руди заліза, виробництво різноманітних
металевих знарядь і речей, виготовлення ліпного глиняного посуду, ювелірне
виробництво. Посилювався обмін і виникла постійна внутрішня торгівля.
Розвивалася також зовнішня торгівля, зокрема з римськими провінціями. Слов’яни
вивозили хліб, худобу, лісові вироби, а також рабів. Довозили олію, вино,
посуд, художню кераміку та ін.
У ІV–V ст. у
слов’ян швидко розкладався первіснообщинний, патріархально-родовий лад та почав
формуватися феодальний лад. З’явилися елементи державності.
Більшість
сучасних вчених вважає, що початок формування окремих слов’янських народів і,
зокрема, праукраїнського етносу було покладено процесом розселення антів та
склавінів. На думку М. Грушевського, саме анти були предками українського
народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім «анти» своєрідний пращур
етноніма «українці», оскільки іранське ім’я народу «анти» у перекладі означає
«край», «кінець». Отже, анти – жителі пограниччя, окраїни, тобто українці.
Починаючи з 602 р., анти в історичних джерелах не згадуються, а склавини
фігурують у творах більшості європейських та східних авторів. Саме тому цілком
закономірно, що етнонім «склавини», трансформувавшись з часом у «слов’яни», дожив до наших днів.
За даними сучасної археології, процес
утворення праукраїнського етносу відбувався так: у V – VІІ ст. анти та склавіни
вирушили у південному напрямку. Антська хвиля спрямувала на Балкани, а згодом
на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов’янами.
Склавіни ж не
пішли так далеко. Їх нащадки утворили між Дніпром, Дністром та Західним Бугом
нові етнічні угрупування, в основі яких була культура Луки-Райковецької. Ця
культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних
елементів пеньківської (анти) культур. З культурою Луки-Райковецької фахівці
пов’язують племена древлян, волинян, уличів, тиверців, які були безпосередніми
пращурами українців.
За даними
літописів у східних слов’ян перед утворенням Київської Русі існувало 14 великих
об’єднань племен, половина з них знаходилася на території сучасної України): поляни
з центром у Києві, дуліби в басейні Бугу, волиняни
(які дали назву Волині), деревляни на Східній Волині з центром
Коростень, сіверяни на території Лівобережжя, тиверці
й уличі на південних територіях та ін.
Отже, студенти
повинні знати, в стародавню добу Україну населяло розмаїття народів і племен.
Всі вони залишили свій слід в історії населення країни. Скіфи, сармати, греки і
кельти, фракійці, германці та балти, а також інші народи – всі вони на різних
етапах впливали на культурні традиції місцевого населення, на певний час або ж
назавжди, стаючи його частинами. Але вже з епохи бронзи, особливо в
лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя, зароджується
праслав’янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських
землях і став основою для формування української нації.
5. Понятійний апарат

Анімізм – уявлення про існування духовних
істот та віра в можливість спілкування з ними.

Етногенез – походження народу. В
історичній науці це центральна проблема, її вирішення дає можливість з’ясувати
територію зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості
свідомості.
Етнос – позачасова,
позатериторіальна, позадержавна спільнота людей, об’єднана спільним походженням,
культурою, мовою, історією, традиціями та звичаями, самосвідомістю та етнонімом
(назвою).
Магія – обряди, пов’язані з
чаклунством, віщуванням, вірою в уміння людини викликати надприродні явища.
Поліс – (греч. Polis),
місто-держава, форма соціально-економічної і політичної організації суспільства
і держави в Давній Греції і Давній Італії. Поліс складали повноправні громадяни
(члени общини), кожний з яких мав право на земельну власність політичні права.
Тотемізм – віра в спільного для конкретного
колективу предка – певної тварини, рослини тощо.

Фетишизм – поклоніння предметам
неживої природи, віра в надприродні властивості матеріальних речей.
Елліни – самоназва греків.



Література

1. Аркас М. Історія України-Русі. –
Одеса: Маяк, 2008. – С.6-15.
2. Бойко О.Д. Історія України:
Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2009. – С. 9 – 40.
3. Давня історія України: Навч.
посібник: У 2 кн./ Толочко П.П. – К.: Либідь, 2009. – Кн.1. – 240 с.
4. Історія України. Нове бачення: у 2
т./ За ред. В. А. Смолія. – К.: Україна, 2007. – Т. 1. – С. 5 – 39.
5. Історія України. Курс лекцій: у
2-х кн.: Навч. посібник / Мельник Л. Г, Верстюк В. Ф., Демченко Н. В. та ін. –
К.: Либідь, 2008. – Кн. 1. – С. 5 – 34.
6. Кормич Л.І., Багацький В.В.
Історія України від найдавніших часів до 21 століття – Харків: Одіссей, 2008. –
С.28-53.
7. Лановик Б.Д., Матейко Р.М.,
Матисякевич З.М. Історія України. — К.: Знання, 2006. – С.152-226.