МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
Національний університет водного господарства та природокористування
РЕФЕРАТ
на тему:
«Запровадження християнства на Русі»
Підготувала:
Студентка ГМ — 12
Кояда Ю.В.
Перевірив:
Гайдук І.Б.
Рівне 2005
План
1. Складний і тривалий шлях
2. Система небесної ієрархії християнства
3. Співіснування різних релігій на Русі
4. Поширення християнства в Середній Європі
5. Політичне підгрунтя
6. Спроби Аскольда охрестити Русь
7. Володимирове хрещення Київської Русі
8. Розвиток руської архієпископії
9. Оцінка науковців
Висновок
Список використаної літератури
1. Складний і тривалий шлях
Процес християнізації Русі (як і всякої іншої
країни) був складним і тривалим. Далеко не одразу нова релігія була сприйнята
народом і подолала старе, віджило поганство. Ще в ХІІ ст. на Русі існували
кутки, куди офіційно стверджена віра ще не пробила собі шлях. Проблема «довір’я»,
яке нібито існувало на Русі майже до самої Батиєвої навали, потребує
спеціального розгляду. Однак не підлягає сумніву, що остаточне проголошення
християнства державною релігією у 988 р. не одразу спричинилося до ліквідації
язичеських пережитків.Отже, коли саме Русь офіційно стала
християнською державою; коли викорінилася грецька віра, набувши необхідних
організаційних форм; коли, нарешті, була створена руська (або київська)
єпархія. Наявність (навіть значної кількісно) язичеської верстви серед
населення багатоетнічної країни не має принципового значення для позитивної або
негативної відповіді на поставлені питання.2. Система небесної ієрархії
християнства
Як ідеологічна надбудова кожна релігія
становить собою фантастичний зліпок з реальної суспільної структури.
Первіснообщинний лад, базований на визнанні (хоча б формальному) соціальної
рівності членів общини, стверджував адекватну рівність креатур власного
пантеону. Ієрархія божеств мала надто умовний і приблизний характер. Спроба
поставити над сонмом язичеських богів верховне божество — Зевса у греків,
Юпітера у римлян, Перуна у слов’ян, Вотана у германців, Одина у скандинавів, в
жодному випадку не дала позитивних наслідків. Здійснювана на заключних етапах
розвитку язичеських систем, тобто при переході суспільства до класового устрою,
ця спроба, як і всякий паліатив, була приречена на кінцеву поразку. У всякому
разі, альтернативним доповненням повинна була з’явитися тенденція до обожнення
реальних носіїв публічної влади — царів, імператорів, героїв тощо. Так було в
найдавніших деспотіях Ейкумени, в античних державах; щось подібне відбувалось і
у варварських народів Європи, в тому числі й на Русі.Кожна релігія відбиває (нехай в перетвореному,
деформованому вигляді) реальну дійсність і становить своєрідну проекцію земного
життя в сферу фантастичних уявлень. Інша справа, який бік дійсності домінує в
кожній конкретній системі. Не бог створив людину «за образом і подобієм
своїм», а навпаки, людина створює бога (або богів) за власним уподобанням.
Відповідно бог виступає перед паствою то у вигляді праотця-патріарха, то воїна-полководця,
то феодала-володаря.Кожне суспільство прагне перенести на небо
соціальну структуру, яку воно стверджує на землі. Християнство, яке заступило
язичество, конструювало на небесах структуру, що за своїм характером була
подібна до земної. Воно визнавало складну ієрархію надприродних креатур, що
досить добре відповідала становій ієрархії середньовічного суспільства. Крім
верховного божества (власне бога — єдиного в трьох іпостасях), якому на землі
відповідав верховний володар — імператор, король, великий князь тощо — існував
сонм небесних сил, які точно повторювали ієрархію на землі.«Янгольський чин» поділявся на чітко
розмежовані розряди і стани. Всього їх було три і кожний в свою чергу поділявся
на три категорії, що дістали назву «ликів». Перший (вищий) розряд
становили серафими, херувими та престоли; другий — господарства, сили і власті;
третій — начала, архангели та янголи. В початковий період християнства була
поширена концепція, за якою всі янголи визнавалися рівними своєю природою. Таке
уявлення виникло в середовищі знедолених верств суспільства, однак було
офіційно засуджено 653 р. на Константинопольському вселенському соборі.
Організація «небесного воїнства» добре відповідала організації «воїнства
земного» — численним категоріям феодалів, від простих лицарів до князів,
герцогів, графів.До них необхідно додати «лик святих»
— осіб земного походження, які протягом довгої історії християнської церкви
систематично поповнювали її пантеон. Насамперед це старозавітні персонажі —
патріархи, судді, пророки тощо, які жили й діяли за багато століть до проповіді
Христа. Але й історія самого віровчення породила безліч святих різноманітного
кшталту. Вони поділялися на апостолів, мучеників, преподобних (іноків —
подвижників), отців церкви та ієреїв, що мали особливі заслуги перед церквою.
Володимира Святославича намагалися віднести до «рівноапостольних», тобто
до першої з перелічених категорій.Розвиненою системою небесної ієрархії
християнська віра, звичайно, дуже імпонувала середньовічній суспільній еліті. Така
ієрархія в зворотний спосіб освячувала цілком реальну, юридично стверджену
ієрархію феодального суспільства, а ще глибше — систему економічних стосунків (ієрархію
землеволодіння).Підкреслимо, що сама церква сприйняла і
запровадила у себе аналогічну багатоповерхову систему станового (й
адміністративного) підпорядкування. Ця система органічною частиною увійшла до
загальної соціальної структури феодалізму: «князі церкви» контамінувалися
із звичайними князями — землевласниками та вошами. Ієрархія православної
церкви, зокрема, визначала три ранги: єпископи (архієреї), що керували певними
діоцезами, тобто провінціями (єпархіями), пресвітери (священнослужителі, що
мали право літургії) та диякони (служники, тобто помічники пресвітерів). Ці три
ступеня, в свою чергу, поділялися на групи. Наприклад, дияконський чин включав
іподияконів, дияконів та архидияконів; архієрейський — єпископів (єпархів),
архиєпископів (митрополитів) та патріархів.Незабаром після свого утворення давньоруська
православна церква сама перетворилася на феодального землевласника і
експлуататора, ставши таким чином безпосереднім елементом панівної
соціально-економічної системи. І/Історія давньоруського церковного
землеволодіння в початковий період його розвитку ще не досліджена. Здається, основним
джерелом його були бенефіції — пожалування з боку державної влади та приватних
осіб з числа вищих феодалів. Масштаби цього явища за часів до нашестя Батия
надто перебільшені в тому специфічному різновиді літератури, який переважно
виявляв інтерес до цього сюжету.3. Співіснування різних релігій на
Русі
Християнське віровчення разом з його першими
носіями — місіонерами, торговцями, ремісниками, воями (хазарами, вірменами,
аланами, болгарами, таврійськими готами) проникає поступово до Києва, Чернігова
й інших міст Середнього Подніпров’я. Справа в тому, що в середньодніпровських
містах, вигідно розташованих на міжнародних торговельних шляхах існували
постійні факторії різноманітних держав і народів, які водночас були й культурно-релігійними
центрами. Населення подібних «представництв» об’єднувалося у
релігійні общини, які мали спеціальні будівлі (храми, мечеті, синагоги) для
відправлення того чи іншого культу.На існування подібної факторії у Києві вказує
назва торговельного району «Козари», що існував на Подолі поблизу
стародавньої почайницької пристані у давньоруські часи, а також катакомбного
могильника салтівської культури, залишеного алано-болгарами. Саме на
торговельно-ремісничій околиці міста виникає у VIII ст. або на самому початку IX ст. перший
християнський храм св. Іллі, який у першій половині X ст. фігурує як соборний, тобто головний у
місті. Закріплення за церквою назви св. Іллі не випадкове. Справа в тому, що
цей святий дуже рано виступає в християнській традиції замінником місцевого
верховного язичницького бога — Перуна, уособлює бога грому, блискавки й дощу.
Закріплення названих атрибутів за Іллею значною мірою сприяв його культ в
Біблії як подателя дощу (3-я кн. Царств, гл.17, ст.1).Поряд з християнським у стародавньому Києві
існували ще два культурно-релігійних центри — іудейський та мусульманський.
Обидва формуються ще в хазарський період історії Києва. На існування
іудейського вказують топоніми «Жидове», котрим позначалось велике
південно-західне передмістя давнього Києва, та «Жидівські ворота», що
функціонували в «граді Ярослава» (район сучасної Львівської площі);
на існування другого — знахідки на київському Подолі ливарної формочки (X ст) з овруцького пірофіллітового сланцю з
арабським благословенням Аллаха її власнику (формочка призначалась для
виготовлення поясних бляшок ремісником-мусульманином) та численних кладів
куфічних монет VIII — X ст. Арабського халіфату.Співіснування общин трьох монотеїстичних
релігій спостерігалося в багатьох містах Хазарії і не було виключенням для
Києва. Так, відомо, що в Семендері християни мали свої храми поряд з
єврейськими синагогами та мусульманськими мечетями. Аналогічне явище
спостерігається й в Ітилі — столиці каганату, де християни мали таку саму
кількість власних суддів, як і євреї та мусульмани; у місті проводилися
міжнародні релігійні доступи кращих представників трьох найвпливовіших релігій
того часу, в яких брали участь, зокрема, слов’янські першовчителі Кирило і
Мефодій.Утворення в Хазарії сильної церковної організації
християн посилювало вплив Візантії в цій країні, зокрема на східнослов’янських
землях, залежних від каганату, однак сподіванням константинопольських владик на
кінцеву перемогу тут християнського віровчення не судилося збутися. Поширенню
християнства в країні активно протидіяли, з одного боку, Арабський халіфат і
Волзька Булгарія, а з іншого — правляча верхівка каганату. Повністю відкинувши
домагання ідеологічної зверхності з боку агресивних сусідів, хазарський двір на
початку IX ст. утверджує в
каганаті іудаїзм як державну релігію (реформи кагана Обадія 801 — 809 рр.). Щоб
зберегти панівне становище в країні, хазарська верхівка переходить до активного
насадження іудаїзму в країні та поступової ізоляції інакомислячих. Насамперед в
Хазарії знищується струнка система управління християнською церквою:
ліквідується готська митрополія і переважна більшість підпорядкованих їй
єпископій. Релігійні обмеження та переслідування поширюються й на мусульман,
які підтримували зв’язки з Арабським халіфатом. Останні насильно висилаються з
країни.Дії кагана та його оточення незабаром
призводять до негативних наслідків для самої Хазарії: вона потрапляє у складну
політичну та ідеологічну ізоляцію, з якої їй так і не вдалося вийти. За умов
розгулу єврейського націоналізму, посилюються сепаратистські рухи з боку
північно-кавказських, таврійських та східнослов’янських народів. Слідом за
кримськими готами наприкінці VIII — початку IX ст. населення Середнього Подніпров’я рішуче звільняється від» хазарської
залежності. Активну допомогу в цьому надають місцевій знаті найманці
варяги-руси. Навколо Києва починає формуватись самостійне державне утворення
східних слов’ян «Руська земля» — ядро майбутньої Київської Русі. У
стольному місті Середньодніпровської Русі надовго утверджується політеїзм, але
зберігається така розстановка сил: у язичницькому князівському і
дружинно-боярському середовищі переважно поклоняються Перуну (Тору) — богу
війни, вогню та зброї, а в купецько-ремісничому — дедалі глибші корені пускають
світові релігії.4. Поширення християнства в Середній
Європі
Потерпівши невдачу у Північно-Східному
Причорномор’ї, Константинополь зосереджує увагу на поширенні християнства серед
народів Балканського півострова та Середньої Європи, де в цей час формуються
ранньофеодальні державні утворення болгар, мораван, чехів, словаків, сербських
та польських (ляшських) слов’ян, правлячі верхи яких шукають нові ідеологічні
та правові засоби для обґрунтування і захисту власних класових позицій в
суспільстві. Зазначимо, що роблять це візантійці з певним запізненням, оскільки
вже з кінця VIII ст. тут
розгортають успішну діяльність папські, ірландські та німецькі місіонери,
орієнтовані на Рим. Розпочинається вперта й затяжна боротьба між двома
основними християнськими центрами за сфери впливу у Центральній та
Південно-Східній Європі, котра призводить до загострення стосунків між папою —
владикою західної римської церкви та патріархом — главою візантійської церкви.Суперництво Рима й Константинополя дає значний
поштовх поширенню християнства особливо серед слов’янських народів Великої
Моравії, Болгарії та України-Руси.Як відомо, наприкінці VIII
— початку IX ст. німецькі місіонери проводять активну «християнізацію» Великої
Моравії. Проповідницька діяльність останніх мала успіх і 831 р., згідно
повідомлення «Заміток про пассауських єпископів», Регінхар, єпископ
Пассау, «хрестив усіх мораван». У першій половині IX ст. на території
Великої Моравії створюється також церковна організація підпорядкована
пассауському єпископству.Активізація в середині IX ст. східної політики Східнофранкським
королівством розкрила справжні наміри франкських королів щодо слов’ян, змусила
правлячу верхівку Великої Моравії вжити ряд заходів для захисту власних
національних інтересів. Так, 855 р., коли конфлікт з німецькими феодалами досяг
свого апогею, моравський князь Ростислав висилає баварський клір за межі своєї
держави та запрошує на вигідних для країни умовах церковне управління з Рима.
Діставши відмову папської курії, що діяла спільно з підступними франкськими
королями, він у 862 р. звертається з аналогічним проханням до візантійського
імператора Михайла III. Ростислав
просив надіслати «єпископа та вчителя», який слов’янською мовою міг
би пояснити всі премудрості християнства.Константинополь, зацікавлений в тому, щоб
прихилити багаточисленні слов’янські народи до імперії, швидко відгукується на
прохання Ростислава і надсилає представницьку місію до Моравії. її очолили
брати Кирило та Мефодій родом з Солуні, слов’яни за походженням. Візантійські просвітителі
мали значний досвід місіонерської діяльності серед народів Хазарії та південних
слов«ян Македонії. На той час вони вже створили оригінальну слов»янську абетку
(глаголицю), переклали разом зі своїми учнями на слов’янську мову ряд
богослужбових та правових текстів, зокрема Збірне євангеліє, Апостол, Псалтир,
Молитвослов (вибрані служби — для хрещення, браку, похорон), Закон судний людям
та ін.Діяльність Кирила і Мефодія мала
загальнослов’янське значення, відзначалася широтою і багатогранністю вирішуваних
проблем. За короткий час їм вдається створити по суті нову церковну організацію
в країні. Вже 863 р., завдяки сприянню Ростислава, у Велеграді — столиці
Моравії, відкривається училище для підготовки кадрів слов’янського духовенства;
поступово переводиться на слов’янську мову богослужіння; братами та їхніми
учнями ведеться велика перекладацька діяльність з грецької та латини.Особлива заслуга представників
великоморавської місії полягала в тому, що її лідери зуміли піднятися над
вузькоцерковними інтересами, відігравши роль своєрідного організуючого
державотворчого фактору. Створена ними церковна організація надовго стає міцною
опорою Великоморавської держави і водночас своєрідною ідеологічною моделлю,
запозичити яку намагаються сусідні слов’янські володарі.Наполеглива і послідовна прослов’янська
політика, що проводилася кирило-мефодіївською місією в Моравії, не припала до
душі можновладцям Константинополя. Кирило і Мефодій втрачають підтримку
імператора і патріарха Візантії. Церковна адміністрація Моравії
підпорядковується римській курії, яка побоюючись посилення впливу в цьому
важливому регіоні Константинополя, дозволяє Кирилу та Мефодію богослужіння на
слов’янській мові.867 р. солунські брати запрошуються папою Миколаєм І до Рима.
Тут, у церкві св. Марії, його наступник Адріан II освячує слов«янські книги. Віднині слов»янська
літургійна мова, слов’янська писемність і книжність отримують повне визнання
головного християнського центру. Так було розірвано священне коло «трьохмовності»
і церковнослов’янська мова займає повноправне місце серед міжнародних мов
середньовічної Європи.Ця подія мала визначне значення для розвитку
культури усіх слов’янських народів, зокрема середньовічної України, оскільки
відкрила їм доступ до скарбів світової культури.5. Політичне підгрунтя
Після державного перевороту 870 р. і переходу
влади у Велеграді до Святополка, моравська церква ще більше опікується
інтересами держави, готуючи шляхи її зовнішньополітичної експансії на сусідні
землі слов’ян-язичників (до Паннонії, Богемії, польського Повіслення,
західноукраїнських земель білих хорватів, дулібів та бужан), беручи, таким
чином, безпосередню участь у становленні імперії Святополка. Про те, як це
здійснювалося на практиці, яскраво описується в Паннонському житії Мефодія.
Після 874 р. (підписання Форххеймського миру між Великою Моравією та
Східнофранкським королівством)»Моравська країна, — оповідається там, —
почала розширювати свої кордони на всі боки і перемагати своїх ворогів, не
знаючи невдач…»Описані в житії Мефодія події відносяться до
середини 80-х років IX ст., коли
Великоморавська держава розповсюджує сферу свого впливу далеко на північ і
схід, включаючи землі Верхнього Побужжя та Подністров’я, на той час залежні від
віслянського (лендзянського) князя. Зовнішньополітична експансія
Великоморавської держави супроводжувалася християнізацією місцевого населення,
що відбилося у матеріальній культурі. Так, саме ідеологічним впливом Великої
Моравії на населення бужан-волинян і частково древлян пояснюються зміни в
поховальному обряді на Заході українських земель. Характерною рисою є
наявність, у похованнях численного інвентарю. Ця особливість має аналогії лише
в християнських похованнях Великої Моравії й засвідчує, що нове вірування, яке
приходило до України із Заходу, вже на той час мало певні ідеологічні й
обрядові відмінності від християнських обрядів Таврики, Візантії та Болгарії.Правляча верхівка Болгарської держави, як
відомо, ще 865 р. приймає християнство за візантійським обрядом. її князь Борис
(Михайло) після тривалого лавірування між Римом і Константинополем засновує
автономну болгарську архієпископію. Підпорядкована Царгороду, вона у внутрішніх
справах зберігала повну самостійність. Завдячуючи настирливості болгарського
князя в його країні широко впроваджуються на слов’янській мові писемність,
книжність, богослужіння. Значний імпульс процесу слов’янізації Болгарії надають
учні Кирила та Мефодія, які прибувають з Великої Моравії після того як у 885 р.
від їх послуг відмовляється Святополк. Вони сприяють витісненню з богослужіння
грецької мови, заміні її слов«янською, а також слов»янізації вищого
болгарського духовенства. З кінця IX і до початку XI ст.
Болгарія відіграє роль найбільшого центру слов’янської книжності й культури,
естафету від якої перейме Київська Русь.На середину IX ст. Південна Русь опиняється в оточенні феодальних держав, які
сповідують монотеїстичні релігії: Волзька Булгарія — іслам, Хазарія — іудаїзм,
Велика Моравія, Болгарія, Візантія — християнство. Тісні економічні, політичні
та культурні контакти Києва з цими країнами змушують князів шукати нову класову
релігію, яка б сприяла зміцненню поліетнічної держави, що швидко зростала у
Подніпров’ї.Важливим кроком у цьому напрямку став похід
київських дружин на Константинополь 860 р. Метою походу русів було прагнення
домогтися від володарів наймогутнішої європейської держави політичного визнання
Русі, а також запозичення християнства та церковного управління на рівноправних
умовах. Про ідеологічні наслідки цієї акції київських князів повідомляє в
«Окружному посланні східним архієпископам» (867 р) патріарх
Візантійської імперії Фотій, який пише: «не тільки болгари звернулись до
християнства, але і той народ, про якого багато і часто йде мова…, тобто так
звані руси. Поневоливши сусідні народи і через те надмірно загордившись, вони
занесли руку на Ромейську імперію. Але тепер і вони змінили еллінську (язичницьку.
— М. К) і безбожну віру, якої вони дотримувалися раніше, на чисте
християнське вчення і увійшли в коло підданих наших і друзів, хоча нещодавно ще
грабували нас, виявляючи нестримну зухвалість; і в них загорілась така жадоба
віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою старанністю виконують
християнські обряди».6. Спроби Аскольда охрестити Русь
Про введення християнства на Русі у 60-х роках
IX ст. згадує й Костянтин
Багрянородний (середина X ст) у
біографії свого діда імператора Василія І Македонянина: «І народ росів,
войовничий і безбожний, шляхом щедрих дарунків золота і срібла і шовкового
одягу імператор Василій залучив до переговорів і, уклавши з ними мирну угоду,
переконав стати учасниками божественного хрещення і влаштував так, що вони
прийняли архієпископа». Як встановлено дослідниками цим архієпископом був
болгарин Михаїл, що засвідчує причетність до поширення нової віри в Україні
Дунайської Болгарії. Михаїл продемонстрував київській знаті «чудо» з
нетлінним євангелієм (помістив його у вогонь і вийняв неушкодженим), схиливши
київського князя Аскольда до прийняття християнства.Про те, що нова віра поступово пускає коріння
у середньодніпровській «Руській землі», засвідчує факт
організаційного оформлення її церковної організації наприкінці IX ст. (ймовірно, до 882 р). Вона
реорганізується в митрополію, що підпорядковувалася константинопольському
патріарху. В церковному статуті Львова XI (890 — 912 рр.) кафедра Русі стоїть на 61-у місці. Підкреслимо, що
юрисдикція південноруської митрополії не поширювалася на західноукраїнські
землі, які майже до кінця X ст.
залишалися в сфері впливу латинської культури.Як можна з певністю стверджувати, вже з 70-х
років IX ст. в Середньому
Подніпров«ї споруджуються перші дерев»яні храми, виникають перші монастирі,
котрі сприяють поширенню європейської культури (писемності, книжності,
архітектури та образотворчого мистецтва, наукових знань) серед місцевого
міського населення. Дослідженнями істориків доведено існування в Києві за часів
правління Аскольда (860 — 882) літопису, який вівся при одному з придворних
храмів.Однак Аскольд не зміг християнізувати Південну
Русь повністю. Цьому завадили зовнішньополітичні обставини.882 р. новгородський
воєвода Олег, використавши підтримку язичницької опозиції, захоплює Київ, який
проголошує столицею своєї держави. Християнські общини змушені були певний час
сповідувати свою релігію напівлегально. Втім, повідомлення східних авторів про
введення християнства на Русі у 300 р хіджри (912 р), що збігається з часом
підписання русько-візантійської угоди 911 р., дає підстави вважати, що
наприкінці свого княжіння Олег відходить від язичництва і легалізує
християнство.Наступник Олега на київському столі Ігор,
цілком певно, не заважав процесам поступового поширення християнства у країні,
про що свідчить русько-візантійська угода 944 р., вміщена у «Повісті
временних літ». В цьому документі офіційно названі дві групи в оточенні
князя — язичницька та християнська. Представники першої присягали перед ідолом
дружинного бога Перуна (Тора), християни ж — у торговельному районі Києва, на
Подолі, «в церкві святого Іллі». Аналіз угоди дає можливість уточнити
відповідь на важливе питання: у якому соціальному середовищі насамперед
поширювалося християнство. Як і в інших країнах, найбільшу зацікавленість у
поширенні нової релігії в Україні-Русі виявляли середні прошарки міського
населення (купці, торговці, ремісники), які частіше з ним стикалися й відчували
його кращу, ніж у язичництва, відповідність новим умовам соціально-економічного
життя в країні. Разом з тим, наявність в князівсько-боярській частині «верхнього
міста» синхронних за часом язичницьких капищ засвідчує, що панівна
верхівка русів, котра поповнювалася здебільшого представниками язичницької
півночі, продовжувала шанувати культи, вироблені у дохристиянську епоху
військової демократії.Після смерті Ігоря 945 р. Київський стіл
посідає його дружина — княгиня Ольга. За часів її правління християнська община
в стольному граді значно посилюється, зміцнюючи свої позиції в
князівсько-боярському середовищі. Про це свідчить факт хрещення самої Ольги в
Константинополі у жовтні 946 р. Після повернення з Царгороду, княгиня починає
проводити внутріполітичну лінію на обмеження язичництва у державі: «требища
бісівські сокруши« та »приведе з собою ієреї мудрі і церкву святої
Софії дерев’яну ізстрої». Діяльність Ольги, однак, не знайшла відгуку і
розуміння серед її найближчого оточення. Язичницька опозиція усуває її від
управління країною і віддає владу до рук її сина Святослава, войовничого, але
недалекоглядного князя.Щоправда, Святослав спершу досить лояльно
ставився до християн і християнства: «хто хотяше хреститися, не бороняху,
но ругахуся«. Однак, сам князь, як і раніше, творив »норови поганські».
В одній з численних бесід з матір’ю стосовно доцільності запровадження
християнства як державної релігії, Святослав недвозначно дав їй зрозуміти, що
інший «закон прияти» не дозволяє йому військова дружина
найманців-варягів, яка була оплотом язичницької партії в столиці.За роки правління Святослава Київська Русь
спрямовує свої основні зусилля на вирішення зовнішньополітичних завдань і
досягає при цьому значних успіхів: владі великого князя підпорядковуються майже
всі східнослов’янські, балтські та угро-фінські землі Східної Європи. Перемоги
Святослава над мусульманською Волзькою Болгарією та іудаїстською Хазарією
сприяли зміцненню позицій Русі у Північному Причорномор«ї, Приазов»ї, Поволжжі,
на Північному Кавказі, Тамані її Тавриці.Зовнішньополітичні успіхи молодої Київської
держави сприяли її виходу на міжнародну політичну арену, стали одним з могутніх
прискорювачів розвитку в країні феодальних відносин. Разом з тим зміни, що
відбувалися у житті Київської Русі, вимагали реформ, зокрема введення єдиної
монотеїстичної релігії (особливо після хрещення 966 р. польського князя Мєшка,
заснування 973 р. Празької єпископії, кордони якої наблизилися до західних
кордонів Русі, активного поширення християнства в Угорщині), яка б принесла в
країну освіту, книжність, право, нівелювала племінні особливості, сприяла
консолідації поліетнічної держави. На превеликий жаль Святослав не зумів
піднятися до розуміння внутріполітичних проблем, що постали перед його
державою. Він не зумів своєчасно зупинитися у своїх військових домаганнях,
безславно загинув у битві з печенігами.7. Володимирове хрещення Київської
Русі
Хрестити Україну-Русь історична доля судила
його сину Володимиру. Це трапилося наприкінці 80-х років X ст. за таких
зовнішньополітичних обставин.981 р. він завершує приєднання західноукраїнських
земель до основного державного ядра Русі. До складу «імперії Рюриковичів»
увійшло Прикарпаття, територія Чсрвенських градів та Закарпаття, тобто землі
хорватів, дулібів, волинян, які впродовж століття сповідували християнство у
його кирило-мефодіївській традиції, значною мірою зорієнтованій на Рим.
Входження до складу Київської держави значних мас християнізованого
слов’янського населення з усією гостротою поставило на порядок денний питання
про нову ідеологію для Русі. Сусідні правителі, розраховуючи на політичне
верховенство над Київською державою, виступають з ініціативами «хрещення
України-Руси», однак Володимир не поспішає приймати християнську віру ні
від римської курії, ні від константинопольського патріархату. Відчуваючи
могутність своєї держави, київський князь прагне здійснити цей відповідальний
крок на вигідних для його країни умовах. До того ж у правителя Київської Русі,
що межувала не тільки з християнськими, а й мусульманськими країнами, існувала
проблема вибору. Згідно літописної оповіді про так зване «випробування вір»,
феодальна верхівка Русі наприкінці X ст. мала певні хитання стосовно прийняття християнства чи ісламу.
Мусульманство, як відомо, було відкинуто Володимиром і не тільки через
несприйнятливу для русинів обрядність і звичаї, а насамперед через послаблення
на міжнародній арені політичних позицій мусульманських країн. За конкретно-історичних
умов лише християнство відкривало шлях Русі до засвоєння соціального досвіду
сусідніх країн (в першу чергу Візантії) з високим рівнем суспільного розвитку
та системою усталених державних інститутів.Обережна й далекоглядна політика Володимира швидко
приносить йому успіх в питанні запровадження християнства на Русі. Значною
мірою сприяють цьому внутрішньополітичні умови в середині самої Візантійської
імперії. Як відомо, в 80-х роках X ст. вона різко загострюється: посилюється
національно-визвольний рух у Болгарії; вибухає вкрай небезпечне антиурядове
повстання на Сході імперії, очолюване головнокомандуючим Вардою Фокою і
підтримане населенням Таврики. Відчайдушне становище, в якому опинився
імператор Візантії, змусило його відправити представницьке посольство до Києва
з проханням про військову допомогу (987 р). Умови угоди продиктував візантійцям
Володимир: київський князь зобов’язується допомогти Василію II придушити повстання у Малій Азії й Тавриці,
а імператор віддає за Володимира свою сестру Ганну та сприяє охрещенню
населення Київської держави.Підкреслимо, що і Володимир і Василій II дотримали свого слова Після здобуття Корсуня
влітку 988 р, київський князь хреститься у місцевій церкві св. Софії, а згодом
одружується з візантійською цісарівною. «Взявши цісарицю Ганну, — пише
літописець — очевидець цих подій, — і Анастаса, і попів корсунських, мощі
святого Климента і Фіва, учня його, а також начиння церковне, ікони, дві мідні
статуї і четверик (квадригу) коней мідяних… «, Володимир повернувся до
Києва. «Повелів поскидати кумирів — одних порубати, інших вогню віддати. .,
а робити церкви і ставити їх на місцях, де ото кумири стояли». І почав він
«людей на хрещення приводити по всіх городах і селах».Хрестивши Русь, Володимир не отримав від
греків обіцяної церковної самостійності і тому, як і його бабка Ольга (Олена),
продовжує дипломатичні зносини з римським папою, охридським патріархом,
домагаючись автокефалії руської церкви. Насамперед, він поглиблює
церковно-культурні зносини зі слов’янською Болгарією, звідти запрошує до
України-Русі священиків, яких так не вистачало в його державі. Зусилля великого
київського князя були не даремними й увінчалися успіхом: болгарський правитель
надсилає до Києва «вчених ієреїв і книг доволі».Роблячи крок за кроком по шляху християнізації
Київської Русі Володимир (970 — 1015) та його син Ярослав (1019 — 1054)
дотримувалися слов’янської (кирило-мефодіївської) традиції відправлення культу,
наполегливо боролися за утвердження у всіх сферах духовного життя країни церковнослов’янської
мови, її пріоритет у політичному і культурному житті, не відкидаючи при цьому
ні латини, ні грецької — на той час визнаних міжнародних мов.8. Розвиток руської архієпископії
Впродовж півстоліття центральним храмом
руської архієпископі! була церква пресвятої Богородиці Марії (так звана
Десятинна), освячена 996 р. Цю церкву князь доручив Анастасу Корсунянину і
клірошанам з Таврики, певною мірою опозиційних до офіційного Константинополя.
Тут було покладено останки Климента Римського і його учня Фіва. Легенда про
папу-страдника, що зазнав мученицької смерті, наприкінці X — XI ст. була символом єдності Римської і Константинопольської церков і
прапором місіонерів, що пропагували християнство на окраїнах «імперії
Рюриковичів». Щороку, 30 січня, в країні святкувалася пам’ять Климента
Римського. На думку вчених, прийняття на Русі культу Климента Римського
наприкінці X ст. було пов’язане, з
одного боку, з пошуками правлячими колами держави і церкви покровителя-апостола
Руської землі, з іншого — культ Климента спрямувався проти тих, хто
перебільшував роль Константинопольського патріархату в хрещенні Русі.Константинопольському патріархату вдалося
переорієнтувати Руську церкву, зламати ЇЇ нестримне прагнення до незалежності
лише після смерті Ярослава Мудрого (1054). Цього було досягнуто в роки великого
княжіння Всеволода Ярославича (1076 — 1093) та його сина Володимира Мономаха (1113
— 1125). Саме зусиллям цих князів створюється легенда про «нового» покровителя
Русі, засновника Візантійської церкви — Андрія Першозванного, яка вноситься до
«Повісті временних літ» на початку XII ст., і витісняє поступово культ Климента
Римського. Між тим, аналіз шлюбних зв’язків руських князів XI ст. багато дає для розуміння тодішньої
церковно-політичної і культурної орієнтації Київської держави. З 38 шлюбів 27
припадають на принцес з католицького Заходу, 3 — з представниками візантійської
аристократії і 3 — з половчанками. Це засвідчує, що представників правлячої на
Русі династії Рюриковичів мало хвилювало питання — під чиєю юрисдикцією буде
знаходитися руська церква. То була проблема і головний біль папи і патріарха.
Не поділивши сфер впливу в Східній Європі, за якими стояли економічні інтереси,
Рим і Константинополь 1054 р. остаточно поривають між собою.Давньоруська держава не бажала визнавати
верховенство Візантії у галузі політики, тому і контрольована нею руська церква
прагнула до незалежності і від папства, і від константинопольського
патріархату. Так, запозичене у Візантії і Візантійської Таврики християнство
виявилося в кінцевому рахунку не візантійським, а руським. Візантія не являла
для Русі серйозної небезпеки, як і митрополити, що поставлялися
константинопольським патріархом, — для київських князів, оскільки вони були не
в змозі ні воєнним, ні іншим шляхом змусити її наслідувати імперській політиці.9. Оцінка науковців
Утвердження християнства на Русі мало
далекосяжні і багато-ранні наслідки для всебічного розвитку суспільного життя
На жаль, вони не оцінені належним чином.Дореволюційна історіографія, що в переважній
більшості стояла на позиціях офіційної «істинно-православної» платформи,
надто переоцінювала значення релігійної реформи Володимира, приписуючи їй
універсальний зміст. Відповідно до стверджуваної тези від запровадження
християнства починалася справжня історія давньоруської цивілізації. Попередні
часи тонули в мороці невігластва й дикунства. Завдяки грецькій вірі Русь нібито
дістала справжнє впорядкування державного життя, належну соціальну структуру,
політичні та юридичні інститути, не говорячи вже про духовну культуру.
Виходило, що лише від 988 р. почалися муроване будівництво, писемність,
література, філософія, зародки позитивних знань, просвіта, образотворче
мистецтво, музична культура тощо. Ця тенденція справедливо зазнала нищівної
критики в радянській літературі.Не кращою є й протилежна тенденція
недооцінювати або й принижувати значення християнства в історії Русі, що часом
підносилася як прогресивна настанова під гаслом боротьби проти релігійних
пережитків та клерикальних концепцій. Вона мала дві форми, які нерідко
поєднувалися. По-перше, заперечення взагалі будь-якої істотної ролі
християнства в історичному розвитку Русі; а по-друге, — ствердження негативного
впливу нової віри на становище східного слов’янства. Це дало підстави акад. Б.Д.
Трекову кваліфікувати проблему хрещення Русі як «заплутане питання».Підвалин для негативної оцінки самого акту
християнізації було дві: по-перше, нова релігія стверджувала і зміцнювала
феодальний лад, а отже, — експлуатацію однієї частини населення іншою;
по-друге, християнство як релігія давало спотворений образ навколишнього світу.Ця тенденція мала антиісторичний,
антидіалектичний характер. Вона ставила проблему абстрактно, відволікаючись від
реальних умов доби і від тих альтернатив, які могли бути протиставлені
християнізації.Від 1934 р. у радянській літературі введення
християнства на Русі розглядається як позитивний факт, що мав благотворний
вплив на розвиток давньоруського суспільства! — ,. На жаль, історики
обмежувались загальними формулюваннями, не вдаючись до поглибленого аналізу й
всебічної аргументації. Головним аргументом залишалася теза про активний вплив
християнства на поступ давньоруської культури, яка в дореволюційній
історіографії зазнала найбільшої деформації.Утвердження християнства на Русі було
закономірним актом, підготовленим усім ходом історичного розвитку та глибоко
вмотивованим об’єктивними потребами доби. Необхідність заміни віджилого
багатобожжя монотеїзмом диктувалася, насамперед, соціально-економічними умовами
ранньокласового суспільства. Справа зовсім не у зовнішній оболонці, не в тому,
що саме прийшло на місце зубожілого язичества — християнство, іслам, іудаїзм,
буддизм або ще щось в тому кшталті. Справа в суті, що становила собою
принципово новий крок в суспільному поступі.Майже всіх висловлених в літературі оцінках
було те, що процес християнізації Русі розглядався незалежно від конкретних
історичних умов. Поза увагою залишався факт, що християнство у Давньоруській
державі змінило собою первісне язичество, тому цю подію необхідно оцінювати у
порівнянні цих двох ідеологічних систем. Однак ми змушені констатувати
наявність досить дивних тверджень, що аж ніяк не відбивають реальну ситуацію.
Йдеться про антидіалектичну думку, що християнство та язичество становлять дві
форми одного й того явища, тому що суть вчення і там, і там становила віра у
надприродні сили.«Християнство не можна протиставляти
язичеству, — пише Б.О. Рибаков, — оскільки це тільки дві форми, два різні щодо
зовнішності вияву однієї тої ж первісної ідеології». Ми вважаємо, що це
принципово різні сутності, подані в схожій містичній формі. Далі: «Християнські
місіонери, які йшли до слов’ян або германців, не приносили з собою нічого
нового; вони несли тільки нові імена для старих богів, трохи іншу обрядність і
значно більш відточену ідею божественного походження влади й необхідності
покори її репрезентантам. Світогляд же місіонерів не відрізнявся від світогляду
язичеських жерців, чаклунів та знахарів». Це подібно до того, якби хтось
твердив, що між «лінією Платона» і «лінією Демокрита» у
філософії немає ніякої різниці, оскільки обидві прагнули осягти таємниці буття;
єдино, що перша клала в основу світу дух, а друга — матерію.
Висновок
Запровадження християнства на Русі в середині
ІХ ст. було подією, яка в розвитку середньовічної Європи IX ст. має характер
історичного рубежу. Саме в цей час завершується формування феодального базису і
більшість європейських народів вступає в епоху розвиненого середньовіччя; на
заході — на руїнах імперії Карла Великого у Візантії, яка після
бурхливої іконоборської епохи вступала в період нового піднесення; у Східній Європі,
де саме завершувалося оформлення слов’янських держав — Русі, Моравії, Болгарії.Отже, прийняття християнства, що становило
ідеологічну надбудову над феодальним базисом, було історичною необхідністю.
Дійсно, починаючи з кінця VIII ст. нова віра впроваджується у всіх головних державах тодішньої Європи.
Десь її утверджували за допомогою зброї й насильства; десь — мирним шляхом; в
одних випадках ініціатива виходила з місцевих суспільних кіл, в інших — нова
релігія нав’язувалася із зовні.
Список використаної літератури
1.
М.Ю. Брайчевський “Утвердження християнства на
Русі”2.
О.А. Калінін “Релігієзнавство»3.
Б.Д. Греков “Духовне життя на русі»4.
М.О. Рожков “Історія»5.
Б.О. Рибаков “Київська Русь”6.
ст.108-120 М. Грушевський. Історія України — Русі К.:
Наукова Думка 92. том 2.7.
ст.95-97 М. Аркас. Історія України — Русі. Одеса
“Маяк» 948.
ст.56-57 Історія України — навчальний просібник. Б.Д.
Аоновик, М.В. Лазарович К.: Знання — Преса 20019.
Гусєв В.І., Дрожжин В.П., Калінцев Н.О. “Видатні
постаті в історії України ІХ — ХІХ ст. ”Видавництво Київ “Вища школа». 200110.
Котлер М.Ф. “Історія України в особах давньоруська
держава» Київ “Україна” 1996.11.
Л. Громовенко, О. Ламонова, І. Малишевський “Сто
найвідоміших Українців« Москва “Веге» Київ “Орфей” 2002
