Зміст
Вступ                                                                                                                3
1.        
Виникнення
Запорізької Січі (середина XVІ ст. – 1775р.) та її роль в історії
державотворення українського народу                                                         5
2.        
Військовий
та територіальний поділ Вольностей Запорізьких XVІ-XVІІІ ст. як внесок у
суспільно-політичні традиції українського народу      9
3.        
Органи
влади та управління Запорізької Січі                                       11
					







4.        
Судові
органи Запорізької Січі: система судів, злочини та застосування покарань                                                                                                       
14
Висновки                                                                                                
17
Література                                                                                             
22
Додаткові матеріали
Вступ
Над пошуками розв’язання так званої
української справи – проблеми відновлення і побудови української державності
працювало чимало поколінь українців. Її започаткували ще кириломефодіївці й
розвинули М.Драгоманов, М.Грушевський, В.Липинський, Ю.Бачинський, І.Франко,
Д.Донцов та ін. Наприклад, М.Драгоманов бачив Україну як автономну державну
одиницю у складі демократичної Росії. М.Грушевський аж до IV Універсалу
Центральної Ради (1918 р.) розглядав Україну як Федеративну частину знову ж
таки демократичної російської держави. С. Рудницькиїй вже у перших своїх працях
стояв на позиціях самостійництва. Не автономія, не федеративна частина іншої
держави, а самостійна незалежна, суверенна держава Європи — такою уявляв собі
учений Україну. “Для всіх українців, — писав він, — державна самостійність
України повинна бути єдиною кінцевою метою”.
Якщо ж підрахувати хоча б приблизно
роки нашої волі й неволі, то майже 500 років українці у різних формах мали
державність, і тільки 350 років були її позбавлені. Щонайменше чотири рази в
просторі і часі народжувалася українська держава. Її перша літописна історія
творилася в IХ-ХІVст. на теренах від Карпат до Дону, від Балтійського до
Чорного морів під назвою Київської та Галицько-Волинської Русі. У XVII ст.
піднялася друга Українська держава — козацько-гетьманська. Але цю незавершену
будову підступно і немилосердно руйнують Річ Посполита, Російська, Османська, а
пізніше й Австро-Угорська імперії, щоб знищити навіть згадку про українську
державність. Проте вбити національну ідею в народі, в історії якого
незалежність стала реальністю, було неможливо.
Початок XX століття подарував Україні
шанс у справі відроджен­ня української державності.
Національно-визвольний рух, який
відновився у середині XIX ст., вибухнув у березні 1917 року українською
революцією. Трагічними для України були перші роки революційного
державотворення. Внаслідок цілого ряду помилок не вдалося втілити в життя ідею
незалежності України. Але досвід Центральної Ради, Гетьманату, Директорії,
ЗУНР, УСРР послугував майбутньому України, поповнив скарбницю її
державотворчого досвіду.
Складною і суперечливою була історія
держави радянської України. Юридичне закріплення позитивних наслідків революції
і формальних ознак української державності поєднувалося з встановленням
керівної і пануючої ролі більшовицької партії, нетерпимості до політичного
інакомислення, застосуванням жорстоких репресивних методів політичної боротьби.
У роки другої світової війни Східна
Галичина, Північна Буковина і Закарпаття були возз’єднані з Українською РСР.
Здійснидася споконвічна мрія українського народу — зібрання всіх земель у
єдиній державі. Проте УРСР у складі СРСР, незважаючи на проголошену і
закріплену в Конституції СРСР та Конституції УРСР суверенність, залишалася
економічно, політично і ідеодогічно залежною від Москви.
Тільки після прийняття 24 серпня 1991
року Акта проголошення незалежності України перед українським народом
відкрилися можливості створення власної демократичної державності.
Метою моєї роботи є :
1. розкрити суть, особливості,
історичного значення апарату управління Запорізької Січі; 
2. вивчити судові органи Запорізької
Січі, їх структуру, функції та засади організації і діяльності тощо;
3. з’ясувати, чи можна вважати
Запорозьку Січ – зародком державності.
1.
“Виникнення Запорізької Січі ( середина XVІ ст. – 1775р.) та її роль в історії державотворення
українського народу”
Наприкінці XV ст. з’являється нова
соціальна сила – козацтво. Воно створило свою військово-політичну організацію –
Запорізьку Січ, з іменем якої пов’язане відродження української державності.
Виникнення українського козацтва є наслідком принаймні двох основних факторів.
Перший – зростання визиску феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської
держави, що змушувала селян і міську бідноту втікати на менш заселені місця,
найчастіше до “запорогів”, тобто берегів Дніпра нище порогів.
Другий фактор агресія Османської
імперії, яка становила смертельну небезпеку для України в XV – XVII ст. Воно
особливо посилюється з 1475 р., коли османи завоювали й перетворили у васала
Кримське Ханство.
Переважну більшість козаків становили
колишні українські селяни, міська біднота, хоча не можна ігнорувати, зокрема на
початку існування козацтва, представників інших класів і станів, наприклад,
української православної шляхти.
Джерела дають підставу вважати першою
з відомих січей Хортицьку, тобто ту, яка існувала 1553-1557 рр. На найбільшому
дніпровському острові Хортиці. Хортицька Січ була створена за активною участю
гетьмана запорожців князя Дмитра Вишнивецького.
Виникла Запорізька Січ як
військово-політичне утворення у Середньому Подніпров’ї з оригінальним
адміністративно-територіальним устроєм. Тут був і військовий і територіальний
поділ. У військовому плані Січ та військо поділялося на 38 куренів, а територіально
на 5-8 паланок. Вищим органом влади, органом самоврядування була військова рада,
яка розглядала найважливіші питання. Ради скликалися у строго визначений час,
зокрема 1 січня і 1 жовтня, але на вимогу і за рішенням козацтва допускалося
скликання рад і в інший час. До компетенції ради належали питання війни і миру,
військових походів, покарання злочинів, щорічних перерозподілів земель між
куренями, виборів всіх службових осіб Січі тощо. Ради скликалися також у
куренях і паланках.
У Запорізькій Січі існувала
оригінальна система органів управління трьох ступенів: 1) військові начальники –
кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний
отаман; 
2) військові чиновники – булавничий,
хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, товмач, шафар, канцеляристи; 
3) похідні та паланкові начальники –
полковник, писар, осавул.
Польська влада з її звичаями і
традиціями адміністративного управління, законодавчими нормами та релігійним
світоглядом несвідомо сприяла породженню ворожої сили в особі українського, а
потім і запорізького козацтва. В цілому причини, які зумовили це явище, мали
комплексний характер. Ними були політичні, економічні, військово-стратегічні,
соціальні чинники. Першу третину XVII ст. в історії козацького державотворення
можна розглядати як боротьбу за автономію, та й взагалі майже все XVII ст. в
історії України пройшло під знаком соціальних, ідеологічних та
національно-державних війн. Значний, якщо не вирішальний, вплив мала Запорізька
Січ, коли утвердились демократичні принципи, що виробились в її організації, а
саме : заперечення кріпацтва, формальна рівність у користуванні земельними
угіддями, свобода вступу до лав козаків, право участі у січових органах
управління та ін.
 Щодо початків виникнення козацтва
автор[1] поділяє точку
зору М.Грушевського, який зазначав, зокрема, що козацтво – старе побутове
явище, викликане сусідством українського народу з кочовим хижацьким степом.
Воно стало саме результатом постійної боротьби з цим степом.
Серед інших відомих теорій про
початки козацтва слід назвати і теорію І.Рибчина, що є доповненням до поглядів
М.Грушевського та В.Антоновича, який також початки козацтва пов’язував з
необхідністю захищати свої землі від набігів з півдня.
Визначну і позитивну роль Запорізької
Січі визнавало чимало вчених, діячів зі світовим іменем. Серед них, зокрема,
Боплан, Шерер, Меріме та ін. Так, зокрема, звички і традиції українських
козаків Шерер ототожнює зі звичками і законами мальтійських рицарів і
французьких вільних стрільців. Французькі історики і дипломати вирізняють
Україну, називають її також козацькою нацією, не приховуючи своїх симпатій до
козаків та їх гетьманів – високоосвічених, добрих стратегів і дипломатів. Разом
з тим такі російські вчені, як С.Соловйов, В.Ключевський, розглядали козаків як
елемент антидержавний. Вони не хотіли або й не могли зрозуміти прагнення
українського народу до утворення власної соборної держави, сприймали Малоросію
як невід’ємну частину Російської імперії.
Запорозька Січ вела переговори з
іноземними правителями, приймала у себе послів (наприклад, 1594 р. посланця
імператора Еріха Лясоту), самостійно ухвалювала рішення про походи, укладала
угоди та підписувала інші документи з представниками іноземних держав. 24
грудня 1624 p. було оформлено перший міжнародний договір Запорозької Січі —
угоду, що складалася з двох присяжних листів — Коша (у договорі
«Війська») та Кримського ханства. Йшлося про гарантії ненападу і
допомогу у разі нападу іншої держави.[2]
Цікавим є висловлювання посла
Венецької Республіки Альберта Віміні, який перебував в Україні 1650 р. Він
називає нашу землю тільки “Україна”, мову народу – “рутенською”, а державний
устрій – республіканським. Виходить, що Січ і Україну республікою першим назвав
не К.Маркс, як вважала радянська історіографія, а ще в 1656 р. посол Альберто Віміні.
Правда, Віміні Січ і Україну називає спартанською, а К.Маркс – християнською
військовою республікою. Але до Маркса, ще раніше, Ф.Боденштедт у книзі
“Поетична Україна” (1845 р.) першим назвав її “військовою”. До своїх висновків
Віміні прийшов після власних спостережень над суспільними принципами життя
козаків.
 Більшість із зазначених авторів,
розглядаючи історичні аспекти запорізького козацтва, менше уваги приділяли його
державницьким здобуткам, що, власне, і послужило поштовхом до проведення даного
дослідження.
Запорізьке козацтво відіграло видатну
роль у боротьбі народних мас України проти феодально-кріпосницького гніту та як
форпост боротьби проти турецько-татарської агресії. В часи визвольного руху на
українських землях Запорізька Січ неодноразово ставала оплотом та плацдармом
для повстанських військ, була важливим фактором консолідації всього
українського козацтва.
Запорізька Січ стала важливим
фактором, який суттєво вплинув на подальшу еволюцію політичних поглядів
українського козацтва та українського народу загалом. Січ була визначним
державним утворенням, що репрезентувало на міжнародній арені Україну.
Специфічність цієї політичної організації (інакше кажучи, – напівдержави)
полягала в тому, що вона, будучи органом примусу, не була засобом класового
придушення, а засобом виховання та самовиховання тих, в чиїх загальних
інтересах здійснювався цей примус.
Сучасна українська Конституція
містить ряд положень, які ґрунтуються на історичному минулому Запорізької Січі,
зокрема з питань державного будівництва, функціонування органів влади та
управління. У Конституції знайшли також відображення демократичні засади
формування та функціонування управлінського апарату, які були характерними для
Запорізької Січі.
Документи Запорізької Січі, її
історія дають багатий матеріал для використання у виховному процесі, для
прищеплення молодому поколінню, воїнам збройних сил та працівникам органів
внутрішніх справ почуття гордості за історичне минуле своєї держави.
2.
“Військовий та територіальний поділ Вольностей Запорізьких XVІ-XVІІІ ст. як
внесок у суспільно-політичні традиції українського народу”
Своєрідному територіальному поділу
Вольностей Запорізьких на паланки та зимівники сприяв характер території.
Існуюча система територіального поділу дозволяла запорізьким козакам, належачи
до Січі, проживати за її межами, але на теренах Вольностей Запорізьких.
Запорізькі зимівники та слободи
служили спостережними постами та першим рубежем оборони від набігів з півдня.
Саме козаки у зимівниках повідомляли про наближення ворожих загонів до
Запорізької Січі, і завдяки чому було можливим завчасно готуватись до відсічі
нападникам. 
Вдосконалення саме військового
устрою, вироблення найбільш доцільної військової “одиниці” відбувалось протягом
тривалого часу. Способи боротьби запорізьких козаків та засоби, які
застосовувались в цій боротьбі – коні на суші та човни на морі, – забезпечували
таку форму зв’язку між козаками на воді, на суші та на конях, яка дозволяла
досягати найкращого результату ефективності. Це сприяло розвитку тактичної
системи, а в подальшому привело до створення такої “одиниці”, як запорізький
курінь. Можливо, що свій вплив зробили і тюркські народи. Але, безумовно,
запорізькі козаки найбільш ефективно вдосконалили курінь як тактичну “одиницю”.
Вважають, що термін “курінь” – монгольського походження, який згодом перейшов
до тюрків, а потім – і до українців. Вперше слово “курінь” зафіксоване вже 1626
р. Термін “курінь” у XVIII ст. в Запорізькій Січі мав кілька значень. Це слово
вживалось, по-перше, на позначення самостійної військової одиниці, а також – як
житло. Курені звичайно налічували по кілька сотень козаків у кожному. Але вони
не були рівними за своїм кількісним складом. Не були вони рівними і за своїм
впливом на загальні січові справи. Ось чому старші й авторитетніші курені, як
правило, на виборах проводили на посади кошового отамана і старшини своїх
членів.
Запорізьке козацтво зробило свій
внесок в історію української державності, збагативши її суспільно-політичні
традиції організаційною структурою у формі полків. Козацтво стало ідеалом
демократично-республіканського устрою і для тогочасних правителів, і для
нащадків. Запорізька Січ стала воєнною школою для цілих поколінь.
Постійний зв’язок із Січчю дозволяв
досить швидко у разі необхідності зібратись всій козацькій громаді для
підготовки походу чи інших військових дій, що сприяло оперативності дій Війська
Запорізького, а інколи ці дії були несподіванкою для ворога.
Проблема територіального поділу
вирішувалась у міру збільшення площ, на які поширювала свою юрисдикцію
Запорізька Січ. На межі XV та XVІ ст. у свідомості частини представників
дрібної української шляхти та козацтва починають визрівати думки про надання
автономії окремим козацьким регіонам у складі Речі Посполитої. Але разом з тим,
вже в той період, відбувався процес перенесення інституцій Запорізької Січі на
периферію, де козаки виносили без будь-яких попередніх роздумів “козацький
присуд”. А це, власне, означало виділення цілих регіонів з-під юрисдикції
польської місцевої адміністрації. Саме тоді і в таких умовах розпочалося
формування територіального ядра майбутньої Української держави, де розвивалися
козацьке самоуправління, судочинство, військова організація.
3.
“Органи влади та управління Запорізької Січі”
“Організація козацького
самоврядування Запорізької Січі дає підстави стверджувати, що так закладалися
основи нової української державності; адже вся система органів
військово-адміністративної влади мала змогу виконувати і забезпечувати
внутрішні і зовнішні функції, властиві державній владі.” [3]
В організації козацького
самоврядування, яке склалося на Запоріжжі, можна віднайти зародки майбутньої
української державної організації. І недаремно вчені ведуть відлік її
становлення саме з періоду існування Запорізької Січі. Характерно, що ця
своєрідна за структурою система органів військово-адміністративної влади була
спроможна виконувати складні функції внутрішньої і зовнішньої політики.
Запорізька Січ мала свої символи :
печатку-герб (додатки), на якій був зображений козак з мушкетом на плечі та
шаблею при боці; січовий прапор малинового кольору із зображенням святого
Архангела Михаїла з білим хрестом. Це також свідчило, що Запорізька Січ
перетворилась на своєрідну демократичну та військово-адміністративну
організацію – державне утворення. Автор не поділяє думки тих дослідників
козацтва, які дійшли висновку про те, що Запорізька Січ була державою.
 Запорізька Січ визнавалась
республікою безпосереднього управління, в якій законодавча влада належала
всьому народу, а не тільки його представникам. Таке безпосереднє управління
об’єктивно можливе лише у невеликих республіках, до яких належала і Січ. Тут
було кілька десятків тисяч осіб, а по всіх Вольностях Запорізьких – декілька
сотень тисяч. Козацька рада була органом законодавчої влади, але не у формі
представницького органу, яким були станові парламенти європейських держав тих
часів, а у формі прямої участі в управлінні справами Війська Запорізького всіх
членів козацького війська, тобто всього козацького стану. Вона по суті була
органом найвищого порядку в управлінні козацьким військом.
Дисертант відзначає, що козацький
уряд – Кіш пройшов певний еволюційний шлях у своєму розвитку. Зростала
кількість козаків, урізноманітнювалися функції Коша, розширювалася і
збагачувалася сфера його діяльності. Кіш, як козацький уряд, спочатку був
виконавчим органом, що обирався та контролювався Військовою радою. Але в часи
Нової Січі, коли компетенція козацької ради звузилась, Кіш взяв на себе частину
її функцій. Залишаючись центральним органом розпорядчо-виконавської влади, Кіш
займався вирішенням і поточних питань. В той час лише ускладнилась система
нижчої ланки адміністративно-політичного управління. Поділ Вольностей
Запорізьких на паланки обумовив появу додаткових посадових осіб в місцевих
адміністраціях. В останні десятиріччя існування Січі Кіш лише формально
обирався Військовою радою, а фактично призначався радою Старшин.
Автор підкреслює, що усі представники
паланкової адміністрації обирались на свої пости й залишали їх після рішення
загальної Військової ради, тобто через рік. Але щоразу того чи іншого
представника з відповідної посади могла скинути Січова рада – ще до закінчення
терміну його повноважень, в разі незадоволення козаками його діяльністю. Але у
XVIII ст. з піднесенням ролі старшин і зниженням ролі рад на посадах січової
старшини перебували кілька років і через це в значній мірі їх посади втрачали
свій тимчасовий характер.
Паланковій адміністрації були
підпорядковані лише хутори посполитих (селян) та одружених козаків, хоча й були
випадки прямих відносин їх з Кошем. Зимівники ж січового товариства тільки
номінально залишались підпорядкованими Січі, але фактично мали певну автономію,
і їх залежність від Січі обмежувалась залежністю господаря від влади курінного,
до якого він був приписаний.
З плином часу на Запоріжжі створилася
досить могутня верхівка козацтва : старшина, яка зосередила в своїх руках
значні матеріальні багатства, займала керівні посади і тримала в своїх руках
владу. До старшини приєднувались заможні козаки. А поруч з цією аристократією
стояла маса козаків – “сіроми”, “голоти”, яка не мала нічого, крім своєї
сорочки. Частина “голоти” мешкала в самій Січі, в курені, перебувала на
утриманні Коша, а більша частина проживала поза Січчю, працювала як наймити у
зимівниках, на промислах, у чумацьких валках. 
Старшина запорізького козацтва вже
тоді прагнула використовувати своє становище у власних інтересах, інколи
всупереч інтересам більшості козаків, тобто мали місце процеси “переродження”
керівників, які спостерігаємо, на жаль, і сьогодні.
Слабкою стороною і досить серйозним
недоліком устрою Запорізької Січі було поєднання виконавчої і судової влади в
одних руках козацької урядової старшини та значна кількість судових інституцій,
до яких можна було апелювати. Це призводило до досить тривалого судового
розгляду. 
Запорізьке братство мало великий
вплив на процеси державотворення, і багатий досвід самобутньої козацької
організації самоврядування був використаний у ході визвольної війни українського
народу 1648-1654 років. Своє актуальне, пізнавально-історичне значення цей
досвід не втратив і в наш час.
4.
“Судові органи Запорізької Січі: система судів, злочини та застосування
покарань”
Козацькі суди становили певну систему
і мали свої особливості, які, з одного боку, свідчили про серйозність захисту
існуючих прав – адже покарання були суворими, а з другого – про простоту
формування судових органів шляхом виборності з козацького братства. У
запорізькому судівництві дотримували авторитету судових інстанцій, і вища
інстанція зважала на постанову нижчої.
Судоустрій Запоріжжя спирався на свою
оригінальну адміністративну організацію і, зважаючи на мілітарний характер
Січі, вона не зуміла, а може, й не змогла відокремити судову владу від влади адміністративної,
і це було характерною рисою даного державного утворення.
Історичні факти дослідження судової
системи Запорізької Січі свідчать, що для неї були характерні принципи
демократичності, безпосередності, суперництва та колегіальності, що служили гарантом
захисту у суді прав особи.
Неординарним у Запорізькій Січі був і
такий важливий інструмент військово-адміністративної влади, як правова система.
Маючи свободу і незалежність від державних чиновників, козаки твердо стояли на
сторожі звичаїв предків. Якщо на території України діяли різноманітні джерела
права (“Руська Правда”, Литовські Статути, акти королівської влади, канонічне
та магдебурзьке право), то в Запорізькій Січі найважливіше значення мало
звичаєве козацьке право, що міцно утвердилося у сфері козацьких суспільних
відносин. У Запорізької Січі не було писаного закону і там впродовж всієї її
історії користувались звичаєвим правом, яке було результатом правових
переконань. Звичаї та порядки предків були занесені на Запоріжжя з усієї
України. Разом з переказами та традиціями все це становило основу козацького
життя. Вони передавались з покоління до покоління в усній формі.
Якщо розглядати причини відсутності
на Запоріжжі писаних законів, то, слід погодитись, такими причинами були:
по-перше, досить короткочасна тривалість історії запорізьких козаків, впродовж
якої вони не змогли писане право виробити, систематизувати та оформити його
письмово; по-друге, життя козаків у більшості проходило у походах та війнах, що
аж ніяк не сприяло можливостям займатися складанням писаних законів; по-третє,
козаки боялися, що писані закони можуть значно обмежити їх існуючі права та
свободи.
Аналізуючи наявні документи, автор[4]
робить висновок, що рівень злочинності у Запорізькій Січі не був значним, хоча
панорама злочинів була широкою і різноманітною. Під вчиненим злочином розуміли
матеріальну дію, яка завдавала шкоди чи особистим, чи майновим правам окремого
козака або всього Війська Запорізького, а також формальну дію, яка полягала в
порушенні встановлених правових звичаїв. Можна виділити такі групи: злочини
проти життя, природи і моралі, особи, честі і свободи, військової дисципліни,
публічного і приватного майна. Досить поширеним було порушення кордонів
сусідніх держав. Але такі наїзди розглядались більше як злочини політичні, і
місцеве правосуддя дивилось на це без відповідного реагування. Бували випадки,
коли шинкарі чи крамарі продавали товари й горілку дорожче за встановлену ціну,
тоді січова верхівка давала дозвіл таких торговців грабувати. Ще менше було
справ чисто цивільних, які стосувались особистих прав, права власності,
збитків, боргових претензій, та й віднести їх слід до пізнішого часу .
Такий вид злочинів, як злочини проти
права власності, що є характерними для нашого часу, були малопоширеними на
Січі. У тогочасних умовах пограбунок мав характер не стільки зазіхання на чужу
власність, скільки це був вияв молодецтва та зухвалості. До злочинів проти
майна належали крадіжки й розбій, переховування й набуття крадених речей та
інші подібні провини, такі, як, обман, зловживання довір’ям. Коли вони були
вчинені на шкоду Січі чи її козаків або коли були повторні, тобто у випадку
рецидиву, злочини карались як кваліфіковані – підвищеною карою. Крадіжки розрізняли
великі й малі, залежно від розміру заподіяної шкоди.
Система злочинів і покарань
запорізького козацтва, яка складалася у відповідності до старовинних звичаїв –
“ словесним правом, здоровим глуздом ” – були за межами польсько-литовського законодавства.
Покарання у запорізьких козаків залежало від ступеня тяжкості вчиненого
злочину. Зокрема, за крадіжку призначалась смертна кара. Пояснення такої
суворості слід шукати у рівні розвитку української нації на той час. Якщо у
розвинутій державі крадіжка карається штрафом чи позбавленням волі, то на
нижчому рівні розвитку державної структури (державне утворення) для людини
характерним є насамперед захищати свою свободу і своє майно, а вже потім думати
про подальше громадське життя.
Щоб уяснити систему покарань та
ступінь їх суворості, варто ознайомитись з їх призначенням. Покарання на
Запоріжжі мало за мету, в першу чергу, покарати злочинця або відплатити за його
злочин. Але не меншим мотивом була потреба забезпечити охорону населення Січі
від злочинців та їх шкідливої діяльності. Тому кара відігравала роль ліквідації
рецидивістів або їх залякування й попередження повторного вчинення злочину,
тобто мав місце принцип загальної превенції. Це попередження стосувалось також
всього населення, і цим система кар виконувала виховну функцію. Варто
зауважити, що на Запоріжжі не тільки карали злодіїв, але й тих, хто переховував
або купував крадені речі. Мета покарання включала також відшкодування збитків
окремому козакові чи Війську Запорізькому.
Система покарань, відображаючи до
певної міри характер епохи та тогочасні правові погляди, доповнює загальну
картину історичного буття. Каральні заходи складаються під впливом певних умов
життя, того чи іншого ладу, залежать від ступеня культури, характеру людини, а
також від тих чи інших суспільних завдань.
Висновки
1. Запорізька Січ, яка виникла у
середині XVІ ст. і проіснувала до 1775 р., була утворена запорізькими козаками
на землях, які формально входили до складу Польщі, але фактично нею не
управлялися. Вона була сформована як організація публічної влади всього
запорізького козацтва, що виражала і захищала його інтереси і була засобом
забезпечення, перш за все, загальносуспільних потреб, виконуючи функції
оборони, управління і виховання. Згодом, в зв’язку з розшаруванням козаків за
майновою ознакою, Запорізька Січ стала організацією політичної влади козацької
старшини.
2. Запорізька Січ не мала всіх ознак
держави, а являла собою своєрідне державне утворення, яке було :
· за формою правління – демократичною
республікою, органи управління якої формувалися, в основному, для забезпечення
головного завдання – оборони козацтва від зовнішнього нападу ;
· за формою державного устрою –
унітарною організацією, що складалася зі спілки куренів (побутово-бойових одиниць)
та паланок (адміністративно-військових округів) у межах Вольностей Запорізьких
;
· за населенням – самоорганізованою
корпорацією самітників та утікачів, яка була заснована на колективній формі
власності на землю та інше майно, формальній рівності козаків у користуванні земельними
угіддями, кооперативних формах господарювання і побуту та елементах
зрівняльного розподілу благ.
Запорізька Січ включала території,
прилеглі до р. Дніпро від Кременчука до Дніпрового лиману.
3. Саме Запорізька Січ утвердила право
участі всього козацтва у радах і тим самим їх участь в управлінні;
періодичність скликання рад; колегіальність та гласність у вирішенні суспільних
справ; виборність та змінність старшини тощо. Принцип виборності органів
апарату управління не давав, по суті, можливості узурпації влади певними
особами та створення спадкової аристократії. На вказаних принципах і був
сформований апарат управління Запорізької Січі. По суті, ці засади були новими
у процесі державотворення України. Постулати звичаєвого права, на яких
базувалася діяльність апарату управління, забезпечували широку участь козаків в
управлінні державним утворенням та гарантували їм політичні, економічні та
культурні права. За порушення вказаних прав були передбачені певні і досить
суворі санкції. Проте і запорізький тип народовладдя мав елементи
суперечливості, властиві будь-якій демократії, – за формальної рівності усіх
учасників січового товариства їхні реальні можливості в політичному процесі
були фактично різними. Маса січової голоти, за процедурою рівна “значним”
козакам, по суті завжди змагалася з ними за реальний вплив на політичні та
кадрові рішення.
 4. Апарат управління Запорізької
Січі складався із трьох рівнів: військові начальники (кошовий отаман,
військовий суддя, військовий писар, військовий осавул, військовий обозний,
курінний отаман), військові служителі (булавничий, пушкар, тлумач, хорунжий,
кантаржій, шафар, бунчужний, гармаш, канцеляристи), похідні начальники
(старшина без посад і похідна старшина). Важливим органом управління була
Січова рада. Своєрідність структури апарату управління Запорізької Січі була
зумовлена її військовим та адміністративно-територіальним поділом і була
пристосована більше до виконання функцій оборони. Хоча в цілому існуючий
апарат, незважаючи на складне військове та економічне становище, забезпечував
її нормальну життєдіяльність.
З врахування історичного досвіду на
даний момент необхідно, на нашу думку, на основі чіткого розмежування функцій
законодавчої, виконавчої і судової влади забезпечити повне підпорядкування
системи органів державної виконавчої влади Президенту України на принципах
централізму та відповідальності, тобто перейти до президентської республіки як
форми державного правління України.
5. Позитивним у створенні органів
апарату управління Запорізької Січі стало те, що вона пішла шляхом революційних
змін і не тільки повністю відкинула юрисдикцію органів влади та управління
Польщі, оскільки останні заперечували створення Української держави, але і
зовсім по-новому його сформувала, не запозичивши принципи організації органів
управління Польщі. 
6. Суд в Запорізькій Січі не був
відділений від адміністрації, тобто значна частина козацьких начальників, в
межах своєї компетенції, виконували також і судові функції. Судовий устрій
Запорізької Січі складався з судів нижчих і вищих. До нижчих судів належали
суди паланкові, курінні й міжкурінні, а до судів вищих – суди військового
судді, кошового отамана й Січової ради.
Історичний досвід існування,
діяльності та розвитку судової системи Запоріжжя не втратив свого значення й
інтересу дотепер. Його належить використати як основу при проведенні сучасної
судової реформи в Україні, спираючись також на засади набутого вітчизняного
правового досвіду, в цілому, та враховуючи національні традиції, менталітет та
інтереси українського народу, завдання побудови демократичної, правової
Української держави. Зокрема, слід відмовитись від засудження за злочини, що не
становлять небезпеки для оточення (тобто, за які передбачені терміни ув’язнення
менш ніж на 3 роки), застосовувати альтернативні покарання, створювати суди на
принципах виборності й призначення.
7. Причинами існування у Запорізькій
Січі звичаєвого права (правових звичаїв) були: досить нетривалий період
діяльності Запорізької Січі, заінтересованість козаків у чинності неписаного
права та побоювання, що писані закони значно обмежать їх існуючі права та
свободи, а також консервативний характер звичаєвого права. Тому запорізькі
козаки не змогли писане право виробити, систематизувати та оформити письмово,
закріпивши це у нормативно-правових актах.
Півторатисячолітній шлях
державно-правової традиції українсь­кого народу позаду. Шлях злетів і падінь,
перемог і поразок, досяг­нень і прикрих помилок. Головне в тому, що навіть
періоди розривів в єдиному діалектичному ланцюзі державно-правового розвитку не
знищили тяглості українського народу до національної державності. Особливості
національного характеру державотворчого процесу прослідковуються в історичних
формах правління, виборності органів влади і управління, судочинстві. Ми можемо
говорити про наявність таких рис державотворення як пріоритетність колективних
засад над індивідуальними, сплетіння запозичених і національних традицій,
правовий нігілізм і широку ініціативу судів.
Позаду залишилася півтора тисячолітня
історія української державності і п’ятнадцять років незалежної України. 
Розбудова самостійної держави —
тривалий і складний процес. Україна настирливо веде пошуки власного історичного
шляху. В державному будівництві є і здобутки, і прорахунки. Найбільшим досягненням
молодої демократії республіки є прийняття Конституції України. Чималими є
здобутки у сфері зовнішніх відносин. Україна стала рівноправним членом світової
спільноти. Майже завершено процес реформування державного механізму, але не
ліквідовані протиріччя між законодавчою і виконавчою гілками влади. Значні
зміни відбулися в судовій системі, в інших правоохоронних органах. Не
припиняється кропітка робота з формування законодавства. За роки незалежності
Верховна Рада України прийняла більш ніж 600 законів. В умовах відсутності
цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства
багато з них виявилися відірваними від життя. Створення нових законодавчих
актів, внесення змін і до­повнень до чинного законодавства часто здійснювалося
на недостатньому науковому і юридично-технічному рівні… 
… життя триває, будується наша
держава, і якою вона буде залежить тільки від нас.
Ця робота присвячена
дослідженню апарату управління Запорізької Січі (середина XVІ ст. – 1775 р.). Я
спробувала розкрити особливості, історичне значення апарату управління
Запорізької Січі та засади його створення і функціонування: принципи
виборності, колегіальності, гласності, змінності, звітності органів апарату
управління та участі всього запорізького козацтва у їх формуванні; встановлено
систему судових органів та пояснено особливості її побудови і функціонування. Я
вважаю, що Запорізька Січ, не маючи всіх ознак держави, тимчасом являла собою
своєрідне державне утворення. Запорізька Січ була значним чинником, який істотно вплинув на
подальшу еволюцію політичних поглядів українського козацтва і українського
народу в цілому, і
тому її можна вважати зародком української державності.
Література.
1.        
А.Панюк,
М.Рожик «Історія становлення української державності»
2.        
С.Кульчицький,
М.Настюк, Б.Тищик “Історія держави і права України” – Львів 1996 р
3.        
Панашенко
В. Запорозька Січ і Кримське ханство у 20-х — 30-х рр. XVII ст. // Українська
козацька держава: витоки і шляхи істор. розвитку. — Київ, 1991. 
4.        
Микола
Аркас — «Історія України»
5.        
Наталія
Полонська-Василенко — «Історія України»
6.        
Орест
Субтельний — «Історія України.»
7.        
Паньонко
І.М. Центральні органи влади та управління Запорізької Січі// Вісник Одеського
інституту внутрішніх справ. – Одеса. – 1998.– № 3.– С.152-154.
8.        
Паньонко
І.М. Судові органи Запорізької Січі // Запорозьке козацтво в пам’ятках історії
та культури. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції ( Запоріжжя,
2-4 жовтня 1997 р. ).– Секція III, IV,V.– Запоріжжя: РА Тандем-У, 1997.– С.
79-83. 
9.        
Паньонко
І.М. Звичаєве право запорізьких козаків// Вісник Львівського університету.
Серія юридична.– Львів.– 1999.– Випуск 34.– С.49-51. 
10.     
 Паньонко
І.М. Права і свободи запорізьких козаків та Конституція України// Вісник
Львівського інституту внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх
справ України.– Львів.– 2000.– № 1.– С.48-52.