Контрольна робота

З дисципліни: “Державне регулювання економіки”
Тема:
“Досвід
реформування економіки України”


Зміст
					







Вступ
1. Стабілізація фінансової політики
уряду – стабілізація в Україні в цілому
2. Реалізація стабілізаційної програми
реформування економіки України
3. Ринкова трансформація економіки
України
4. Підсумки розвитку економіки
України за останнє десятиріччя
Висновок 
Список використаної літератури
Вступ
Становлення
суверенної України знаменує собою поглиблення процесу демократичних економічних
реформ, спрямованих на ефективну інтеграцію в світове ринкове поле, яке поєднує
в собі ринкові засади і механізм державного регулювання.
Сучасний ринок
регулюється державою за допомогою правових актів, що закріплюють ринкові
відносини, широкого використання договірних відносин, через фінансування
розвитку державного сектора, науки, культури, освіти, соціального захисту
населення, через податкову, кредитну, банківську системи, ціноутворення та інші
регулятори з метою досягнення цілей, визначених державною соціально-економічною
політикою.
У західній
економічній літературі регулюючі функції держави в ринковій економіці зводяться
до трьох основних — законодавчої, стабілізуючої, розподільної. Зокрема, в
рамках законодавчої функції держава розробляє систему економічних, соціальних
та організаційно-господарських законів і постанов, які виступають правовими
засадами ринкової економіки.
В українській
економіці перехідний період до ринку істотно змінює зміст і характер державного
регулювання економіки. Від функції прямого директивного планування економіки
держава переходить до функції регулювання ринкових відносин вільних
рівноправних економічних суб’єктів. На перший план виступають такі економічні
елементи і важелі впливу, як прогнозування та індикативне планування, розробка
системи цільових програм та формування принципово нової фінансово-бюджетної та
грошово-кредитної політики, інвестиційної та зовнішньо­економічної діяльності.
1.
Стабілізація фінансової політики уряду – стабілізація в Україні в цілому
В умовах,
переходу до соціальної ринкової економіки різко зростає значення фінансів і
кредиту. Ефективність соціально-економічних перетворень у перехідний період
можна оцінювати за результатами виконання двох найважливіших планів — державно­го
бюджету і кредитного плану Національного банку
України. Від стану, їх виконання значно залежить успіх переходу до ринку і
розвиток економіки.
У формуванні і
становленні фінансової політики в Україні можна виділити три етапи.
Перший — 24
серпій 1991 р. — 16 листопада 1992 р. тобто від проголошення політичної незалежності
і до здобуття незалежності української економіки від російського рубля. Як
відомо, рубль продовжував обслуговувати наш безготівковий обіг, доки не було
введено купоно-кар6ованець (до 16 листопада 1992 р.).
Другий період — з листопада
1992 р. по вересень 1993 р. Це період пошуків державою “власного обличчя” у
фінансовій політиці.
Третій період
триває з жовтня 1993 р. Це етап реальних років у фінансовій політиці, які
характеризуються певними позитивни­ми зрушеннями у фінансово-грошовій сфері,
погашенням гіпер­інфляції, його можна трактувати як переддень економічних
реформ в Україні, беручи до уваги і грошову реформу 1996 р.
Під час першого
періоду фінансова політика України як суверенної держави майже повністю
залежала від фінансової політики Росії. Україна вимушена була вслід за Росією
лібералізувати ціни. Ук­раїнський грошовий ринок у 1992 р. пройшов три етапи
розвитку. Перший — від моменту лібералізації цін у січні-травні-червні: тоді
реальна грошова маса (номінальна, скоригована на зростання цін) зменшилася у
7-8 разів. У товарному обігу виникла серйозна диспропорція, що поклало початок
кризі неплатежів. Це значно зу­мовило розрив господарських зв’язків, прискорило
спад виробницт­ва, впровадження бартерних операцій та остаточний розвал грошо­вої
системи. В Україні на той час функціонували дві валюти — купоно-карбованець, що
обслуговував готівковий обіг, і російський рубль, який, будучи валютою іншої
держави, обслуговував безготівко­вий обіг. Тоді ж були проіндексовані обігові
кошти державного сектора. Набув розвитку нелегальний «чорний» ринок
рубля.
У результаті
інтенсивної емісії на фінансовому ринку Украї­ни нагромадилася велика маса
грошей, яка у значній кількості мігрувала до Росії, — там, були порівняно вищі
відсоткові ставки за кредити, а ціни були нижчими. Тому в наступні місяці
Україна знову опинилася без фінансових ресурсів.
Водночас у Росії
було вжито низку заходів з подолання кризи неплатежів (кредитування державного
сектора). Це мало короткотерміновий позитивний ефект, що виявилось у стабілізації
виробничого сектора, більшій стійкості банківської системи, зростанні додатка
який надходив до російського бюджету. Однак усе це практично не вплинуло на
політику України, завдяки ЦБР жорстко регулював надходження рублів в Україну
через Російський контрольний центр.
Другій етап
характеризувався тим, що фінансовий стан підприємств України різко погіршився,
тоді як російських — поліпшився. На початку жовтня 1992 р. Росія провела
лібералізацію цін на енергоносії, у результаті чого ефективне функціонування
багатьох енергомістких виробництв в Україні стало неможливим. Платіжна криза
продовжувала зростати. Банки всілякими способами затримували на рахунках кошти
клієнтів, а комерційні структури використовували ці кошти для свого збагачення.
Окрім того, в Україні
стрімко розвивався інфляційний процес, оскільки ціни на енергоносії та всі види
сировини різко зросли. Нестача фінансових ресурсів стала хронічною і наростала
величезними темпами, що почало загрожувати повним крахом фінансової системи.
У цей час уряд
України зробив хибний крок, який призвів до штучного зростання зовнішнього
боргу. У жовтні 1992 р. в Москві був підписаний договір України з Росією,
відповідно до якого Українська держава взяла на себе відповідальність за борги
українських підприємств, тоді як Росія від аналогічного рішення щодо російських
підприємств відмовилась. Ще однією причиною штучного зростання зовнішнього
боргу України стали неадекватні ціни, за якими наша держава продавала, а в
деяких випадках і продовжує продавати свої товари. Зокрема, ціни на російську
нафту були (й залишаються) вищими, ніж світові, тоді як, на думку спеціалістів,
ціни, за якими Україна продає свої товари в Росію та інші країни СНД, були в
середньому на 35% нижчі від світових. Результатом цього також є зростання
зовнішнього боргу України. Із запровадженням Росією світових цій на енергоносії
Україна мала б запровадити аналогічну плату за транзит товарів Росії та інших
країн СНД своєю територією. Цей транзит у шість разів перевищує обсяги нашого
транзиту територією Росії та країн СНД. Вартість транзиту нафти і газу через
Україну становить 3,7 млрд. дол.
США, за транзит інших видів вантажів (усіма видами транспорту) Україна могла б
отримати ще 5,1 млрд. дол. США. Загаль­на сума становила 68,8 млрд. дол.
Криза неплатежів,
яка виникла восени 1992 p., змусила уряд України прийняти рішення про вихід із
рубльової зони тa девальвувати свою національну валюту в 1,5 рази.
Крім того, у
період з 24 серпня 1991 р. до 16 листопада 1992 р. уряд України припустився
таких помилок.
Купон не був
уведений у готівковий і безготівковий обіг одночасно.
Не було створено
стабілізаційного фонду для підтримки національної грошової одиниці. Рішення про
такий фонд прий­нято лише на початку 1994р.
Купон у ролі
тимчасової української валюти, як свідчить світовий досвід, мав змогу ефективно
функціонувати лише п’ять-шість місяців. Пізніше його потрібно було замінити
повноцінною валютою (гривнею) ще принаймні в червні 1992 р. Можна згадати
ситуацію, яка склалася свого часу в Українській Народній Рес­публіці. Під час
першої спроби побудувати незалежну державу у видатного українського економіста
М. Туган-Барановського запитали, чи потрібно вводити гривню. Відповідь була
такою: «Вводити і негайно!» Хоча ситуація у ці роки також була дуже
склад­ною: перша світова війна, розруха, громадянська війна.
Зазначимо, що
купон не виконував функції нагромадження, тобто його не сприймали як одну із
форм майна. Тому в 1991-1992 pp. відбулася «втеча» купона в реальні
товарні цінності, що стало ще однією причиною зростання цін. Крім того, процес
нагромадження відбувався у вільно конвертованій валюті (ВКВ), а це теж
спричиняло падіння ціни купона.
Отже, протягом
першого періоду розвитку фінансової полі­тики незалежної України було втрачено
сприятливий момент для введення повноцінної української валюти.
За період
1991-1993 pp. загострилася криза й у валютній си­стемі, відбулося штучне
заниження в десятки разів курсу націо­нальної валюти стосовно російського
рубля. Не було гарантовано і забезпечено репатріацію (повернення) валютного
виторгу експортерів. Зменшився зовнішньоторговельний оборот з негативним для
України сальдо платіжного балансу.
Кредитні емісії
НБУ не сприяли гальмуванню спаду вироб­ництва. Понад 80% кредитів були
спрямовані у державний сек­тор економіки на підтримку передусім збанкрутілих
підприємств. Найдоцільніше було б закрити такі підприємства згідно з Зако­ном
«Про банкрутство», надаючи підтримку тільки найважливі­шим з них.
Проте були прокредитовані підприємства і цілі га­лузі без урахування їхньої
значимості, що і стало вирішальним інфляційним фактором.
Унаслідок
перелічених негараздів в економіці України відбулося сторазове зростання
роздрібних цін за вдвічі нижчих темпів зростання заробітної плати. Частка
заробітної плати в собівартості продукції зменшилася майже вдвічі. Поволі
зникали і стимули до праці.
У фінансовій
політиці Української держави значне місце по­сідає грошова реформа 1996 р.
Середньомісячна інфляція за серпень 1996 — липень 1997 pp. становила 1.4 %, а
за відповідний період 1995-1996 pp. — 5.1 %. Зміцнення гривні сприяло зміні струк­тури
грошової маси. Якщо на початок серпня 1996 р. питома вага національної валюти в
структурі грошової маси М2 становила 82.1%, то на відповідний період поточного
року — 85.3 %. 
Довіра до нової
грошової одиниці зумовила зростання вкладів населення в комерційні банки.
Питома вага строкових вкладів у загальній сумі вкладів населення за аналогічний
період зросла майже на 10%.
Сьогодні
фінансово-економічна ситуація в Україні є складною; суперечливою і
неоднозначною. Об’єктивно самим процесом розвитку ситуації в центр економічної
політики нині поставлено питання про перехід до економічного зростання. Останнє
можливе за наявності грошової, фінансової і виробничої стабілізації.
Фінансова криза в
Україні (неплатежі, спад виробництва, інфляція, девальвація гривні) є головним
дестабілізаційним фактором економічного життя. Наповнення дохідної частини
бюджету за рахунок повного збору податків, а також зовнішніх запозичень,
зменшення державних витрат — це важливий, проте не основний шлях виходу із
кризової ситуації. Тому в рамках поглиблення ринкової трансформації треба
спрямувати ринкові механіз­ми та інститути до відновлення і розвитку
національного вироб­ництва на сучасній техніко-технологічній і організаційній
основі, проведення радикальних структурних перетворень у галузевій і
територіальній структурі господарства.
Це дасть змогу
суттєво збільшити доходи як національних виробників, так і населення, що стане
основою для вирішення фінансових проблем в Україні. Крім того, для виходу із
фінансової кризи і зміцнення економічної безпеки держави потрібно:
— 
досягти
перелому в розвитку інвестиційного процесу, забез­печити прискорений розвиток
пріоритетних галузей та виробництв — високотехнологічного машинобудування
(особливо ВПК) та аг­ропромислового комплексу;
— 
активізувати
роботу з подолання кризи неплатежів, у тім числі за рахунок використання
вексельного обігу, використовувати в повному обсязі Закон про банкрутство,
звести до мінімуму бартерні операції; 
— 
створити
сприятливі умови для залучення в національну еко­номіку іноземного капіталу,
віддаючи перевагу прямим закордон­ним інвестиціям;
— 
вести
активну і цілеспрямовану діяльність щодо повернення в Україну грошових засобів,
вивезених за межі держави, скорочення тіньового, сектора економіки, повернення
закордонних кредитів, одержаних підприємствами під гарантії уряду;
— 
сприяти
підвищенню кредитної спроможності комерційних банків зниженню рівня відсоткової
ставки та збільшенню частки довготермінових кредитів.
Грошова
стабілізація в нашій країні досягнута, проте без фінансової стабілізації вона є
штучною, а фінансова без стабілізації виробництва — нестійкою. Україна стоїть
перед потребою доповнити грошову стабілізацію фінансовою, а фінансову —
стабілізацією виробництва. Звідси випливає, що фінанси і підприєм­ництво є
головними ланками у ланцюгу економічних реформ. Здорові фінанси — це здорове
виробництво. Зростання виробництва було і є основою фінансово-економічної
стабілізації і процвітання.
2. Реалізація стабілізаційної програми реформування
економіки України
Пріоритетним
завданням Програми є зміцнення основ громадянського суспільства, подальше
формування відкритого демократичного суспільства та нової національно-державної
ідентичності людини як громадянина України.
Усе це можна забезпечити
лише за умови подолання тенденції занепаду економіки та забезпечення стабільно
високих темпів еко­номічного зростання.
На підставі
аналізу ситуації, з уроків 1998 p., коли суттєвому випробуванню була піддана
так важко вистраждана Україною фінансова стабільність, визначено такі три етапи
соціально-економічного розвитку України:
перший (1999 —
2000 pp.) — досягнення стабілізації економіки та перехід до економічного
зростання;
другий (2001 —
2005 рр.) — проведення інтенсивних змій структури економіки та підвищення її
ефективності, досягнення темпів приросту ВВП до 7 % на рік;
третій (2006 —
2010 pp.) — продовження структурної перебудови економіки та забезпечення
високих (до 8 % щорічно) темпів зростання.
Економічне
зростання потребує спрямування значних обсягів виробленого продукту в
інвестиції.
Вирішальними
факторами стабілізації в 2003-2004 pp. і започаткування зростання є такі:
Прийняття
реального бюджету. Його дефіцит суттєво не збільшує внутрішні та зовнішні
запозичення, створює довіру до фінансової політики держави.
Помірна
девальвація національної валюти та інфляція зберігають умови і надають
орієнтири для ефективного виробництва.
Зниження ставки
рефінансування і переорієнтація діяльності банківської системи забезпечують
кредитну підтримку реального виробництва.
Нормалізація
виплати заробітної плати і значне скорочення заборгованості щодо соціальних
виплат із бюджету.
Впровадження
заходів, спрямованих на прискорену легалізацію тіньової економіки, а саме:
задіяння механізму повернення тіньових коштів, у тому числі з-за кордону, до
легального обігу на користь національного виробництва.
Розвиток малого
підприємництва, яке приведе до підвищення конкурентоспроможності українських
товарів, поліпшення структури виробництва і структури зайнятості.
Реструктуризація
великих підприємств АПК, розвиток при­ватного сектора в сільському
господарстві, що дасть змогу збільшити експорт продовольчих товарів.
Залучення прямих
іноземних інвестицій в експортоспроможні галузі, що сприятиме переорієнтації
зовнішньої торгівлі на нові товари та нові ринки.
Для забезпечення
стабільного зростання на початку наступ­ного тисячоліття принципово важливим є
радикальне реформу­вання податкової системи, скорочення вже протягом 2003 та
2004 років щонайменше на 15 — 20% (сукупного) податкового навантаження на
товаровиробників та поліпшення якості бюджетних витрат. Ключовим для цього є
прийняття Податкового кодексу.
Економічне
зростання неможливе без суттєвого оновлення основних фондів та їхньої
структури. Без цього три чверті з них у 2010 р. можуть досягти критичного віку
(понад 20 років) та не відповідатимуть вимогам технологій XXI століття,
обмежуватимуть можливості здійснення політики технологічних проривів.
Принципово
важливим є відповідно до комплексної держав­ної програми енергозбереження на
період до 2010 р. радикальне зменшення енергомісткості виробництва та
підвищення конкурентоспроможності української продукції на внутрішньому і
зовнішньому ринках. Цьому повинно сприяти ліквідація на першому етапі
реструктуризації фінансових боргів підприємств і забезпечення дії ринкових
механізмів, вилучення неконкурентоспроможних виробництв. Нагадаємо, що на
виробництво одного долара ВВП країна витрачає 3,25 умовного палива проти 0,6 в
Західній Європі. Крім усього іншого, це повинно забезпечити зростання експорту
українських товарів і послуг з темпами 7 — 8 % щорічно. Досить високі темпи
зростання імпорту (хоча й нижчі від експорту) зумовлені потребою залучення
значних обсягів інвестиційних та інноваційних ресурсів. Водночас завданням є
послідовне скорочення від’ємного сальдо торговельного балансу та досягнення,
починаючи з 2007 p., його рівня не менше, ніж 2-3 % від зовніш­нього
торговельного обороту.
Надто важливою є
послідовна легалізація тіньової економі­ки і зменшення її обсягів щонайменше на
25 % до 2005 р. та на 70 — 80% до 2010 р.
Потрібно
визначити, передусім, пріоритети науково-техно­логічного та інноваційного
розвитку:
-створення та впровадження нових енерго- та ресурсозбережних технологій,
розвиток екологічно чистої енергетики;
-розроблення нових технологій, у тім числі біотехнології для сільського
господарства та переробних галузей, легкої та харчо­вої промисловості;
-технологічне і технічне оновлення базових та переробних галузей;
-високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва в літакобудуванні,
ракетно-космічному комплексі, судно- та автомобілебудуванні, а також сучасних
озброєнь;
-створення та використання перспективних інформаційних технологій та
систем зв’язку;
-розвиток інформаційних комунікацій та потрібного облад­нання;
-виробництво вітчизняних інформаційних технологій (не мен­ше 20 % від
потреб внутрішнього ринку);
-створення та впровадження нових матеріалів та речовин з високими
конкурентоспроможними властивостями, в тому числі імпортозамінних.
Програма має
системний характер, охоплює весь комплекс економічних та соціальних сфер, всі
сторони державного впливу на них.
3. Ринкова
трансформація економіки України
Науковці пропону­ють
широкий спектр пояснень причин тих значних труднощів, з якими зіткнулася
Україна на шляху реформування економіки. Один з найобгрунтованіших підходів до
аналізу проблеми сформулював П. Конвей. Згідно з його теорією, першоджерелом більшості про­блем
перехідного періоду у пострадянських країнах є нестача за­ощаджень,
опосередкованих через формальні фінансові ринки. Ця нестача заощаджень,
відповідно, зумовлена різким зменшенням ку­півельної спроможності населення
після розпаду СРСР та надто ни­зьким рівнем розвитку фінансових ринків у цих
країнах.
Перш ніж
аналізувати розвиток економічної ситуації в Україні після відновлення
незалежності, треба згадати про успадкований стан економіки. Крім уже
розглянутого грошового надлишку, дру­гим вкрай негативним чинником був значний
фіскальний дефіцит. У 1987-1989 рр. дефіцит бюджету СРСР становив 7,5% ВНП, а
держа­вний борг сягнув 43,4% ВНП. Ще один важливий чинник — нега­тивний шок
продуктивності, тобто зниження обсягу виробництва і продуктивності праці у
вітчизняній економіці.
Реформи, яких
потребувала Україна, можна розділити на дві принципово різні групи — реформи
першого та другого покоління. До першої групи варто зачислити ті з них, які
безпосередньо пов’язані з поняттям «переходу». Стосовно
пострадянських держав цей термін набуває ширшого розуміння. Йдеться передусім
про по­літичний перехід до незалежної держави, що потребує створення
відповідного інституційного та законодавчого середовища. У царині економіки
необхідний перехід від стану однієї з складових госпо­дарського механізму до
повноцінної економіки, інтегрованої у сві­тову систему; і, нарешті, перехід від
державної власності та адмініс­тративного розподілу ресурсів і товарів до
приватної власності та лібералізованих цін. Унаслідок проведення цих реформ
першого покоління повинні бути створені усі необхідні інститути незалежної
держави з ринковою економікою.
Зміст реформ
другого покоління полягає в обмеженні ролі уряду як безпосереднього учасника на
фінансових ринках. Їхнім результа­том стане економічне зростання, зумовлене
ефективнішим викорис­танням інвестиційних ресурсів.
Період кризи
1991-1994 рр.
З огляду на показники зниження ВВП та темпів інфляції для пострадянських країн
виділяють, зде­більшого, два періоди: кризи 1991-1994 рр. та стабілізації
1995-1997 рр. Стосовно України другий період доречніше буде називати періодом
відносної стабілізації і продовжити його часові межі принаймні до 1999 р.
Ще у 1991 р.
роздрібні ціни в пострадянських країнах зросли майже у 1,5 раза. З початком
1992 р. в Україні ціни було лібералізо­вано. Середньомісячні зміни індексу
споживчих цін (ІСЦ) у першо­му кварталі становили 75,4%. Різке зменшення
заощаджень-прагнення населення, підприємств та уряду споживати більшу част­ку
поточного доходу — стало природним відгуком на екстремальну економічну
ситуацію. Ще однією причиною такої поведінки була неефективна політика уряду.
Крім фактичного
обсягу заощаджень, дуже важливою є і їхня форма. Заощаджувати можна за
допомогою формальних фінансових ринків, неформальних фінансових ринків та
нагромадження товарів. Від вибору способу заощаджень залежить ефективність
розподілу ресурсів в економіці і вплив на ситуацію загалом. Наприклад, коли є
значний дефіцит бюджету, то заощадження приватного сектора у формі накопичення
товарів негативно впливатимуть і на інфляцію, і на обсяг виробництва значно
сильніше, ніж заощадження у вигляді вкладів у межах формальної фінансової
системи.
Негативний вплив
зменшення обсягу заощаджень, опосередко­ваних через фінансову систему, на
рівень виробництва має два про­яви. По-перше, підприємствам потрібні кошти для
фінансування купівлі проміжних факторів виробництва. Якщо фінансова система
неспроможна забезпечити підприємства цими коштами, то вони змушені скорочувати
виробництво або запроваджувати альтернативні форми обміну. Обсяг виробництва і
продуктивність праці у цьому разі знижуються. По-друге, сам перехід передбачає
значні витрати, бо потрібні кошти на нові виробничі потужності, об’єкти
інфраструктури, вихід на нові ринки, перекваліфікацію працівників тощо. Інакше
кажучи, потрібні значні інвестиції. Будь-які заходи урядової політики, які
зменшують опосередковані заощадження, призведуть до зменшення інвестицій і
консервації стану економічного спаду.
Упродовж
1991-1994 рр. в Україні було проведено згадані ре­форми першого покоління.
Ситуація з заощадженнями склалась та­ка. Приватний сектор значно витрачав свої
заощадження. Успадко­вані вимушені заощадження ґрунтувалися на сподіванні, що
товари будуть доступні у майбутньому за контрольованими цінами; лібералізація
цін усунула підстави для подібних сподівань. Дефіцит консо­лідованого бюджету у
1991 р. становив 13,6% ВВП, у 1992 — 29,3, у 1993- 9,7, у 1994 р. — 7,8% ВВП.
Іноземні позичальники були неготові надати позики такого масштабу, щоб
компенсувати високий рівень витрачання національних заощаджень.
Глибина і
тривалість економічної депресії у пострадянських країнах вирішальним чином
залежала від вибору, який їм усім дове­лося зробити наприкінці 1991 р. Цей
вибір стосувався шляхів вирі­шення двох фундаментальних проблем. Кожен уряд
передусім по­винен був визначити свою фіскальну стратегію — зменшувати чи збільшувати
фіскальний дефіцит; і якщо збільшувати, то у який спо­сіб його фінансувати.
Крім того, треба було ухвалити рішення щодо того, залишатися чи ні у єдиній
рублевій зоні. Країни Балтії обрали шлях зменшення фіскального дефіциту і
виходу з рублевої зони. Як невдовзі з’ясувалося, це рішення було єдино
правильним. Уряду України з низки об«єктивних та суб»єктивних причин забракло
полі­тичної волі, щоб зважитися на аналогічні кроки. Водночас, як свід­чать
результати економетричного аналізу макроекономічних показ­ників пострадянських
країн, коефіцієнт кореляції між темпом еко­номічного зростання та бюджетним
надлишком становив 0,60 у 1992 р. і 0,66 у 1994 р., а коефіцієнт кореляції між
темпом інфляції та бюджетним надлишком, відповідно, — 0,53 і — 0,68. Такі високі
значення коефіцієнтів кореляції означають безпосередній зв’язок між фіскальним
дефіцитом і глибиною економічного спаду та інфляцією.
У розпалі
депресії у фінансовому секторі України, як і більшості інших пострадянських
країн, було ухвалено рішення, яке несприятливо впливало на економічну ситуацію
в цілому. Банки зобов’язали надавати кредити вибраним позичальникам. Такі
«адресні» кредити забезпечували привілейований доступ до джерел
фінансування і були покликані підтримувати важливі сектори економіки. Ці кредити
надавали за низькими номінальними процентними ставками, що за дуже високих
темпів інфляції означало від’ємні реальні процентні ставки. Для прикладу, у
січні 1993 р. реальна процентна ставка за кредити комерційних банків становила
— 40,8%, упродовж шести мі­сяців цього року вона змінювалася у межах від — 7,7%
до — 11,6%, а упродовж решти п’яти місяців від — 18,8 до — 29,7%.
З погляду уряду,
таке рішення мало низку переваг. По-перше, важливі (на його думку) сектори
економіки отримували гарантова­ний доступ до кредитних ресурсів. По-друге,
знижувалася ціна цих кредитів для позичальників. По-третє, це давало змогу
зменшити фіскальний дефіцит. Якщо позичальником був сам уряд, то низька
номінальна процентна ставка не надто збільшувала дефіцит бю­джету. Якщо ж позичальником
ставало державне підприємство, то фактичні субсидії воно одержувало коштом
прибутків фінансового сектора, а не з бюджету.
Однак негативні
наслідки адресного кредитування значніші. На ринку кредитних ресурсів було
багато позичальників, проте уряд задля підтримки важливих виробників та
збереження рівня зайнято­сті вибирав деяку частину з них. За відсутності
державного втручан­ня ці привілейовані позичальники конкурували б з рештою
бажаючих і платили фінансовим посередникам позитивну реальну процентну ставку.
У цій же ситуації вибрані позичальники отримували дешеві кредити у комерційних
банках. Потім Національний банк України надавав кредити комерційним банкам за
нижчою номіналь­ною процентною ставкою, щоб гарантувати їм прибуток. Такі опе­рації
не містили жодного ризику і були досить бажаними для комер­ційних банків.
Термін повернення кредитів становив від шести міся­ців до двох років. За тих
економічних умов це означало, що адресні кредити фінансували за рахунок
інфляційного податку. Рефінансування відбувалося за високими від’ємними
реальними процентними ставками, тобто уряд фактично надавав реальні трансфери
привілейованим галузям та секторам економіки.
Адресні кредити
були не єдиним видом використання інвести­ційних ресурсів. Проте інші види позик
виявились значно ризикованішими для банків з огляду на брак інформації щодо
індивідуальних позичальників і реальних механізмів забезпечення повернення по­зик.
З іншого боку, дешевизна кредитів у Національному банку не сприяла зростанню
зацікавленості банків у залученні вкладів населення за високими номінальними
процентними ставками.
Результат
політики адресного кредитування — ситуація так званого фінансового стримування.
Реальні процентні ставки за вклади у національній валюті були від’ємними. За
високих темпів інфляції фінансові інститути надто повільно змінювали номінальні
процентні ставки, що можна пояснити декількома причинами. Передусім, це могла
бути просто значна інерція, успадкована з часів командно-адміністративної
системи, коли цим установам не доводилося оперативно реагувати на ті чи інші
зміни економічної ситуації. Крім того, як уже зазначено, не було особливих
стимулів залучати кошти населення. І, нарешті, за різких коливань темпів
інфляції операції на ринку креди­тів у національній валюті були надто
ризиковими. У пошуку менш ризикових прибутків фінансові посередники схилялися
до проведення операцій в іноземній валюті. Фінансові інституції, які
пропонували позики і вклади у національній валюті, зважаючи на панування держав­них
установ на цьому ринку, перебували у заздалегідь програшному стані, і такі
послуги швидко занепали. Зберігання коштів у цих інституціях означало реальні
збитки.
Наслідками
фінансового стримування стали нестача готівки та фрагментація фінансових
ринків. Нестача готівки була в Україні влітку 1993 р. і виявлялася у
неспроможності підприємств вчасно виплачувати заробітну платню, а уряду —
пенсії та інші трансфери. Тому запроваджено суттєві обмеження на вилучення
коштів з банківських вкладів. Фірми і підприємства мали ще й додаткові
антистимули до зберігання коштів у фінансових посередників: уряд використовував
банківську систему для збирання податку на додану вартість та деяких інших.
Невигідність умов
для вкладення коштів разом з побоюванням «заморожування» вкладів
спонукали населення заощаджувати поза ме­жами фінансової системи — у формі
придбання товарів про запас, збері­гання готівки у національній та іноземній
валюті. Приватні комерційні банки намагалися залучити валютні заощадження
населення, пропону­ючи високі додатні реальні процентні ставки. Ринок
фінансових ресур­сів розпався на ринки ресурсів у національній та іноземній
валюті з аб­солютно протилежними значеннями реальних процентних ставок на цих
ринках. На першому з ринків реальні процентні ставки здебільшого були від’ємними,
оскільки позики у національній валюті не розподіляли згідно з механізмом
економічної конкуренції. Підприємства, які отримували адресні кредити, не були
прибутковими, а практично їх субсидував уряд через низькі номінальні процентні
ставки.
Фрагментація
фінансового ринку супроводжувалася зростанням кількості спеціалізованих
небанківських фінансових інститутів найпо-ширеніші з-поміж яких — трастові
компанії. Вони пропонували вклади або акції, які обіцяли віддачу значно вищу,
ніж у формальній фінансо­вій системі. Діяльність таких компаній не регулювали
ні Національний банк, ні інші державні органи. Значна більшість з них була
шахрайськими, і справа закінчувалася їхнім банкрутством та зникненням керівних
осіб компаній разом з коштами вкладників.
Виконаний аналіз
дає змогу зробити деякі висновки стосовно розвитку фінансового сектора в
Україні у період депресії. Ринок фінансо­вих ресурсів розділився на два сектори
з протилежною динамікою реальних процентних ставок. Банки вибирали для своєї
діяльності здебільшого лише один з цих секторів — або у національній, або в
іноземній валюті. З великої кількості новостворених комерційних банків лише
незначна частина пропонувала привабливі умови для вкладників. Законодавство
сприяло появі небанківських фінансових посередників, я часто обіцяли значно
вищу віддачу на вкладені кошти. Загалом економічну ситуацію в Україні у
1991-1994 рр. характеризували високі темпи інфляції та спаду виробництва,
звуження приватних і державних за­ощаджень та обмеженість іноземних позик.
4. Підсумки
розвитку економіки України за останнє десятиріччя
Після десяти
років незалежності можна підвести деякі підсумки розвитку України як незалежної
держави з позиції відсотку реалізації потенційних можливостей. Надзвичайно
важко сьогодні оцінити ті можливості, котрі мала країна на початок 90-х років.
Існують діаметрально-протилежні погляди на потенціал країни та відсоток його
реалізації. Однак існування ряду країн постра­дянського простору, для яких
початок умови можна порівняти, дає матеріал для побудови порівнянь та
співвідношень стосовно темпів розвитку, що спостерігаються в країні та за її
межами. Оскільки під прапор незалежності ми стали під впливом прагнення
швидкого об’єднання з Європою, виникає питання: наскільки ми наблизились до
мети і як державне регулювання сприяло ви­конанню цього завдання.
З початку 90-х
років суспільна думка вважала, що здобуття державної незалежності та важелі
ринкової економіки забезпечать суттєве і стрімке зростання економіки і,
відповідно, життєвого рівня громадян України. Вважалось, що ми вже Європа,
тобто країна за багатьма показниками близька, наприклад, до, Франції. Точка
зору, що «ми вже Європа» зробила «ведмежу послугу», нашому
економічному розвитку. Оскільки «ми вже Європа», то і податки повинні
сплачуватись не гірше, ніж у Європі. Звідси стрімке введення основних видів
податків та відповідних податкових ставок нарівні, ніж у розвинутих країн
Європи. Прийому знехтувався той факт, що до сучасного рівня оподаткування ці
країни шли довгі десятиріччя і стан податкових систем відповідає розвинутій
структурі ринкових відносин. Структура виробництва Радянського Союзу і,
відповідно, Радянської України не була спрямована на задоволення потрібностей
внутрішнього ринку (основну частину, на перший погляд, значного ВВД складала продукція
військово-промислового комплексу). Конвертація виробництва була можливою тільки
при значних обсягах інвестування в економіку та наявності менеджерів, здатних
працювати в умовах перехідної економіки, а потік дешевих імпортних товарів для
населення не залишив ніяких шансів вітчизняному виробнику.
У Радянській
Україні до початку здобуття незалежності був накопичений значний інерційний
потенціал зростання соціальних зобов’язань держави. Рівень державного
навантаження на економіку колишнього Радянського Союзу важко оцінити, але,
ймовірно, не зважаючи на низький рівень безкоштовної освіти та, особливо,
медичного обслуговування, він був значним. Бюджет пострадянської України з
початку 90-х років не витримав та­кого навантаження, і держава вдалася до масштабного
інфляційного фінансування соціальних програм. Крім того, з часів Радянського
Союзу залишилася 700-тисячна українська армія, оснащена ядерною зброю; державні
підприємства, які повинні були дати головний внесок в дохідну частину бюджету,
стрімко перейшли до бартерних операцій і більшу частину своєї діяльності
перенесли у тінь. Після фінансової (але не бюджетної) стабілізації 1995-1996
років і введення гривні настав новий етап розвитку української економіки, який,
на жаль, також супровод­жувався значними стратегічними і тактичними помилками
українського керівництва. Так, у 1996 році в оборот були випущені облігації
внутрішньої державної позики (ОВДП) — фінансовий інструмент, використовуваний у
будь-який країні. Відомо, що ці папери не обмежені ризиком (теоретично) і
звичайно мають най­меншу дохідність з цінних паперів, які використовуються у
країні. Однак, можливо, це широко відомий факт з фінансового менеджменту не був
відомий спеціалістам Міністерства фінансів. Мабуть, вони дуже прагнули отримати
грошові резерви або сте­рилізувати надмірну грошову масу. Існує точка зору, що
це був шанс для деяких юридичних осіб отримати державні кредити під менший
відсоток і значно покращити свій фінансовий стан за ра­хунок ОВДП, дохідність
яких досягла 70% річних при темпах інфляції ~10% за 1996 рік. Як це буває у
будь-якій фінансовій піраміді, перші отримали значні прибутки, нерезиденти
взагалі уникнули втрат, останні мають реструктуризований на тривалий період
часу борг Уряду. Унаслідок цих дій такий фінансовий інструмент, як
низькодохідні та безризикові державні цінні папе­ри, був надовго втрачений для
української економіки. Крім того, для фондового ринку України неможливо знайти
початкову точ­ку, яка б відповідала дохідності безризикових цінних паперів і
підтримувала б дохідність інших цінних паперів на належному рівні. Тобто,
наслідки подій 1996-1998 років мають довгостроковий вплив як на формування
бюджету, так і на функціонування фондового ринку.
На жаль, плановий
(у найгіршому розумінні цього терміну) підхід залишився діючим при регулюванні
української еко­номіки. Люди старшого покоління пам’ятають плани побудови
комуністичного суспільства за 20 років, коли післявоєнні темпи розвитку
Радянського Союзу були заплановані на 20 років уперед. Дійсність знищила ці
проекти і замість обіцяного комунізму у 1980 році у Москві пройшли Олімпійські
ігри. У 1999 році напе­редодні президентських виборів була створена урядова
програма «Україна 2010», яка передбачає вступ до Європейського союзу
як наслідок прискореного розвитку країни на протягом десятиріччя (7-8% річного
приросту ВВП). Цікаво, що початкова точка роз­витку ВВП на душу населення на
кінець другого тисячоліття бу­ла визначена у розмірі $2000, тоді як офіційний
показник складає тільки 1/3 частину цієї величини. Ніяких міркувань про
обгрунтування цієї оцінки і можливих шляхів трансформування тіньової економіки
в офіційну автори програми, на жаль, не навели. Крім того, не врахованим
виявився той факт, що бажані $4000 ВВП на душу населення у 2010 році навряд чи
будуть достатньою умовою вступу до Євросоюзу (існують також інші необхідні для
виконання макроекономічні показники), оскільки він за цей проміжок ча­су
зробить крок до значно більших обсягів ВВП.
На наш погляд,
головним джерелом зроблених похибок є не­достатнє врахування можливих варіантів
розвитку подій, відсутність адекватних моделей, які б відображали сучасні
реалії розвитку. Так, при сценарному прогнозуванні, як правило не враховується
повна група подій, причому «хвости розподілу» відтинаються навіть не
на 10%, а на значно більшому рівні значимості. У площі прорахування можливих
наслідків прийнятих рішень можна розглянути експеримент у
гірничо-металургійного комплексі, коли на ці підприємства був суттєво знижений
податковий тиск (на 2/3 податку на прибуток) та екологічні платежі. З одного
боку, багато цих підприємств увійшли до списку 100 найкращих в Україні за
валовим доходом, прибутком та сплаченими податками за 2000 рік. Зниження
податкового тиску та вихід до світового ринку сприяли детінізації підприємств
гірничо-металургійного комплексу, оскільки західні партнери не схильні до
співробітництва з фірмами, які декларують збитковість своїх підприємств. Вони
забезпечили стабільність курсу гривні за останні 2 роки та сплату зовнішнього
боргу завдяки експорту продукції металургійних підприємств (60% валютних
надходжень до бюджету). З іншого боку, вони збільшили залежність нашої еко­номіки
від зовнішніх факторів (кон’юнктура на світовому ринку чорних та кольорових
металів) і не сприяли розвитку внутрішнього ринку. Низька заробітна плата
(незбалансоване зменшення податку на прибуток зробило невигідним підвищення
заробітної плати) та обмеження екологічних платежів надалі підприємствам
можливість використання демпінгових цін для просування своєї продукції на
світовий ринок. Це підвищує ри­зик введення санкцій проти українських
металургів на світовому ринку. Крім того, безконтрольне підвищення забруднення
зовнішнього середовища може призвести до локальних еко­логічних катастроф у
районах розташування комбінатів.
Відомо, що значна
частина українців має доход, нижче за за­конодавчо встановлений мінімум — 316
гривен у місяць, або $2 на добу. Цій межі не відповідає нижній рівень ні
зарплат, ні пенсій. Існує два варіанти у рішенні цієї проблеми. Перший —
фіскальний: встановити мінімальну заробітну плату та пенсії на цьому рівні і,
відповідно, підвищити неоподатковуваний мінімум, а додаткові кошти взяти з
найбільш забезпечених верств населення. На жаль, цей шлях неможливо реалізувати
у сучасних умовах, тому що це призведе до подальшої тінізації як власних
прибутків громадян, так і підприємств. Другий — ліберальний, який не потребує
додаткових бюджетних витрат, а створює ре­альні можливості для розвитку
дрібного бізнесу, коли осо­бистість буде дійсно зацікавлена у сплачуванні
податків в обмін на захист та підтримку влади.
На жаль, кожний
наступний український уряд оголошує бо­ротьбу з бідністю першочерговою метою,
але, у найкращому ви­падку, лише дещо підвищує номінальний рівень заробітної
пла­ти, а реальні доходи населення продовжують знижуватися (інфляція зростає
швидше). І це також цілком зрозуміло, оскільки державні ресурси (бюджет країни)
надзвичайно обмежені. 


Висновки
На шляху ринкової
трансформації економіки українське суспільство зазнало серйозних випробувань.
Перехід відбувається дуже повільно, не завжди послідовно, зі значними
матеріальними втрата­ми та моральними збитками для населення. Серед чималої
кількості різноманітних теорій, які намагаються пояснити характерні особливості
цього процесу, пильнішої уваги заслуговує концепція, запропонована П. Конвеєм.
Основна її ідея полягає у тому, що більшість проблем перехідного періоду
пов’язані з нестачею заощаджень, опосередкованих через фінансові ринки.
Розвиток
економічної ситуації в Україні у періоді депресії 1991-1994 рр. значно залежав
від впливу стартових умов, успадкованих від СРСР: нагромадженого грошового
надлишку, негативного шоку продуктивності та великого фіскального дефіциту.
Грошовий надлишок — вимушені заощадження домогосподарств у вигляді готівки та
банківських вкладів — означав надлишок купівельної спроможно­сті в економіці.
Зумовлена цим гіперінфляція була підтримана нестачею заощаджень, зокрема
державних — дефіцит бюджету становив майже 10% ВВП. Реальна процентна ставка за
вклади у фінансовому секторі майже два роки була від’ємною, що стало серйозним
антистимулом для опосередкованих приватних заощаджень. Приватних заощаджень не
вистачало для компенсації витрачання заоща­джень державних, а іноземні позики
були надто обмеженими, щоб помітно впливати на ситуацію.
Урядова стратегія
фінансування дефіциту бюджету через інфляційний податок ґрунтувалася на
нагромадженні приватним сектором номінальних активів у національній валюті. Це
зумовило вилучення заощаджень з банківського сектора і переведення їх в
іноземну валюту. Утворилося «зачароване» коло: зниження рівня
організованих заощаджень — вищі темпи інфляції — зниження реальної процентної
ставки — подальше зниження рівня організованих заощаджень. У поєднанні з
системою адресного кредитування це призвело до так званого фінансового
стримування. Від’ємна реальна процентна ставка за вклади у національній валюті
зумовила фрагментацію рин­ку фінансових ресурсів. Нестача позикових коштів у
банківському секторі означала їхнє раціонування і подальше зниження обсягу виробництва
через низький рівень інвестицій.
Роки 1995-1999 в
Україні можна вважати періодом відносної стабілізації. Країні вдалося подолати
інфляцію, хоча зниження обсягу виробництва не припинилося, а тільки значно
сповільнилися його темпи. На відміну від більшості інших постсоціалістичних
країн, стабілізація була пов’язана не з повним усуненням дефіциту бюджету, а зі
збалансуванням заощаджень. Україна отримала ширший доступ до іноземних позик.
Завдяки поступовій відмові від адресно­го кредитування реальні процентні ставки
стали додатними, а вкла­ди у межах фінансового сектора зросли. Позитивні зміни
у динаміці заощаджень стали однією з важливих передумов початку економічного
зростання в Україні у 2000 р.
Однак поки що не
можна сказати, що переваги організованих заощаджень для економічного зростання
активно і повністю викори­стовуються. Остаточне збалансування заощаджень
залежить від ус­відомлення державними мужами обмеженості своїх можливостей у
царині соціального забезпечення. Економічне зростання буде стабільним і
тривалим тільки за умови сильного і розвинутого фінансово­го сектору, коли саме
приватні заощадження стануть надійним джерелом інвестицій. Тому сприяння
відновленню і підвищенню рівня заощаджень — одне з найважливіших завдань
економічної політики уряду у період переходу до ринку.
Домінантою
економічних перетворень в Україні є макроекономічна стабілізація, основними
складовими першочергових завдань якої для перехідних економік є розв’язання
проблем обмеження існуючого надмірного попиту, зниження рівня дефіциту зведеного
державного бюджету та від’ємного сальдо зовнішньоторговельного балансу, а також
зростання зовнішньої заборгованості.
Названі складові
політики стабілізації економіки розглядаються як такі, що в подальшому можуть
дати можливість переходу до реалізації політики макроекономічного контролю
ситуації та забезпечення стратегії економічного зростання, — в першу чергу, за
рахунок фіскальної та грошово-кредитної політики, а також включення на цей
момент інших складових реформи, особливо в частині необхідних інституційних
змін. Що особливо важливо? Найкращою або бажаною була б ситуація, при якій
вдалося б об’єднати економічні і соціальні інтереси громадян таким чином, щоб
ринкова економіка набула характерну ознаку сучасності, тобто була соціальна
орієнтованою.
Як висновок можна
визначити декілька складових економічної полі­тики стабілізації, які були б
спрямовані: на активізацію процесів реструктуризації, що дозволить прискорити
диверсифікацію діяльності більшості підприємств; надзвичайно швидке визначення
пріоритетів національного рівня, які зберігатимуться і розвиватимуться при
підтримці держави. Якщо ми серйозно не опрацюємо економічну базу цих
стратегічний питань, то малий бізнес не зможе оперативно спрацювати у
структурних перетвореннях, які очікуються в економіці. Крім того,
дослідженнями, проведеними ще за радянських часів, нами встановлено, що багато
в чому нагромаджений капітал втратив свою цінність і ринкову вартість. Отже,
існує загроза створення досить серйозних передумов процесу дестабілізації
економіки при нагромадженні великої кількості безробітних. Це тривалий час
залишатиметься досить серйозним дестабілізуючим фактором.
Усе сказане
засвідчує: фаза реформування може затягнутися, а очікуване пожвавлення — не
відбутися. Це може порушити, передусім, досягнуту стабільність цін, що
ускладнить умови виконання зобов’язань державою. Тобто у реалізації подібного
виду стабілізаційної політики, коли затримується настання пожвавлення в
економіці, така політика приводить до того, що економіка—ніби знаходження у
болоті: витягнувши одну ногу, застряєш другою, і навпаки.
Список
використаної літератури
1. 
В.В. Войтенко
“Вплив податково-бюджетної системи на розвиток економіки”// Формування ринкових
відносин в УКРАЇНІ: збірник наукових праць. Вип.2(21)/Наук.ред.І.К. Бондар. –
К., 2003. – 109с.
2. 
Галь В.М. Розвиток малого та середнього бізнесу в
Україні //Вісник Національного банку України (укр.). — 2003.- № 1.- с 13-15
3. 
Государственное
регулирование рыночной
экономики: Учебн.пособие. – 2-е изд. – М:Дело, 2002. – 280с.
4. 
Джон
Стігліц. Економіка державного сектору — К.: «Атіка», 1997.
5. 
І. Михасюк,
А. Мельник, М. Крупка, З. Залога. Державне регулювання економіки. – ЛНУ
ім.Франка, Львів: “Українські технології”, 1999. – 640с.
6. 
Мельник
А.Ф. Державне регулювання економіки. — К.: « Наукова думка», 1994.
7. 
Основи економ. теорії: Підручних у 2-х кн..
Кн..2:/ Ю.В.Ніколенко та ін.; — 2-ге вид. Перероб. і доп. – К.: Либідь,
1998. — 272с.
8. 
Стельмащук
А.М. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник. – Тернопіль: Астон,
2001. –362с.
9. 
Стеченко
Д.М. Державне регулювання економіки: Навч.посібник. – К.: МАУП,2000. — 176с.