Реферат
на тему:
«Досвід державного регулювання економіки в зарубіжних країнах»
План
Вступ
					







1. 
Державне регулювання
економіки в США
2. 
Державне регулювання
економіки в Японії
3. 
Державне регулювання
економіки в Франції
4. 
Державне регулювання
економіки у Великобританії
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Щодо використання в Україні зарубіжного досвіду
соціально-економічного розвитку існують дещо полярні погляди. Дехто вважає, що
нашій країні немає потреби переймати досвід інших, оскільки ми самі здатні
розв’язати свої економічні проблеми. Існує також протилежний погляд.
Пропонується взяти модель будь-якої розвиненої країни і «пересадити»
її на вітчизняний грунт. Очевидно, у процесі переходу до нової економічної
моделі потрібно насамперед зважати на умови й особливості існування країни,
керуватись опрацьованою програмою суспільного розвитку. Орієнтація суспільного
розвитку на регульовану планово-ринкову економіку висуває необхідність
максимально використовувати прогресивний зарубіжний досвід.
У країнах з ринковою економікою нагромаджено багатий
інструментарій застосування підприємствами, організаціями, усіма
товаровиробниками ринкового механізму. Він постійно вдосконалюється і
пристосовується до потреб розвитку економіки, умов залучення кожної країни до
міжнародного поділу праці.
Як показує світовий досвід, програми стабілізації економіки
можуть реалізовуватись переважно двома шляхами — еволюційним і через
так звану шокову терапію, тобто за максимально короткий час.
1. 
Державне регулювання
економіки в США
Державний сектор в економіці досить незначний порівняно з іншими
країнами. Регулююча роль держави здійснюється через встановлення ставок
податків, балансування бюджету, політику депозитних ставок кредитних закладів,
встановлення пільг та обмежень для певних груп виробників та галузей
виробництва тощо. Проте в ситуаціях, коли економіка країни опиняється перед
загрозою спаду, а тим більше — кризи, уряд виявляє значно більшу активність і
рішучість у проведенні антикризових заходів; його активність залишається також
високою, коли необхідно надати національній економіці додаткового імпульсу для
збереження та зміцнення позицій на світовому ринку.
Яскравим прикладом втручання уряду в економічні процеси була
політика президента Ф. Рузвельта, яка дозволила подолати кризу 1929 — 1933
років. Ця політика мала підґрунтям економічну теорію Дж. Кейнса про регулюючу
роль держави. Кейнсіанська програма передбачає збільшення витрат держави
для забезпечення зайнятості. Кейнсіанство запроваджувалося і в перші повоєнні
десятиліття і в цілому воно себе виправдовувало майже до початку 70-х років.
Криза 1973 — 1975 рр. виявила необхідність переходу до інших
методів регулювання економіки. Сполучені Штати до цього часу вже втратили майже
неподільні позиції у світовій економіці, їх частка у світовому виробництві
знизилася під натиском європейських країн та Японії, почав втрачати силу долар,
зросла інфляція. В таких умовах президент Р. Рейган запропонував нову програму,
яка базувалася на монетаристській теорії американського економіста М. Фрідмена.
Монетаристи дійшли висновку, що регламентація основних параметрів економічного
процесу сковує ініціативу бізнесменів, обмежує їхні операційні можливості. Тому
в основі нової політики, яка називалася «Нові засади для Америки»,
містилася всіляка підтримка приватного підприємництва. Були суттєво знижені ставки
подоходного податку; корпорації одержали значні податкові пільги; пом’якшилася
регламентація уряду щодо підприємницької діяльності; приборкана інфляція
завдяки обмеженням в кредитно-грошовій політиці. Ці заходи одержали неофіційну
назву «рейганоміки».
Процес приватизації в США відбувався у вигляді передачі приватної
власності (повністю або частково) трудовим колективам.
Програма з формування власності працівників ЕSОР, прийнята
конгресом США 1974 р., довела свою високу ефективність. Керівники компаній, які
мали працівників-власників, що брали участь в управлінні компанії, домоглися
високих результатів виробництва, високої якості продукції та оцінок споживачів.
Закладену у програмах ЕSОР концепцію застосовують нині більше, ніж у 50 країнах
світу. У багатьох випадках вона стала складовим елементом денаціоналізації.
«Рейганоміка» діяла ефективно майже до кінця 80-х років,
коли виявився черговий спад в американській економіці. 
Уряд Б. Клінтона повернув від монетаризму до політики, яку
називають «неокейнсіанством». Вона не передбачає такої жорсткої
регламентації економічної діяльності, як класичне кейнсіанство, проте активізує
роль уряду в економічній сфері. Головною метою уряду визначалося сприяння
притоку інвестицій в економіку. Зросли обсяги державних вкладень в основний
капітал країни. Основна увага приділялася заохоченню інвестування в новітні
галузі виробництва, які визначають науково-технічний прогрес. Майже половина
інвестицій спрямовувалася на купівлю комп’ютерів, на оновлення парку
електронної техніки йшло до чверті всіх інвестицій. Збільшилися соціальні
витрати держави, особливо на охорону здоров’я й освіту. Водночас підвищилися
податки.
Успіх неокейнсіанської політики продемонструвала динаміка основних
показників економіки в 90-х роках. Наприкінці десятиріччя вперше з’явилася
тенденція зменшення державного боргу США: з 3,8 трлн. дол. в 1998 р. до 3,4
трлн. дол. в 2000 р. Зліт американської економіки в 90-ті роки, як вважає
багато хто з експертів, ґрунтувався на нечуваному «бумі» інвестування
в інформаційні технології. Коли цей «бум» мине (через насичення
інформативною технікою американського ринку), то темпи економічного розвитку
можуть різко загальмуватися. Ці побоювання в певній мірі виправдовує
уповільнення темпів розвитку після теракту 11 вересня 2001 р. Втім, поки що
немає підстав сподіватися на різке скорочення попиту на засоби електронної
інформації й іншу новітню техніку на американському ринку в найближчі часи.
Президент США Дж. Буш-молодший повернувся до основних засад монетаризму.
Його програма має назву «Нові засади», передбачає, перш за все,
зниження податків, скасування податку на спадщину, ставки якого досягли 50%.
Встановлюються податкові пільги на наукові розробки й дослідження. Бюджетна
програма передбачає жорстку економію, що має й надалі скорочувати державний
борг. На відміну від «рейганоміки» адміністрація Дж. Буша обережніше
ставиться до скорочення витрат на соціальні потреби; мають підтримку пенсійна
система і система медичного обслуговування людей похилого віку
«Медікейр». Розроблено 5-річну програму освіти для дітей з бідних
сімей, 70% яких не вміють читати навіть у IV класі.
Структура бюджету, прийнята адміністрацією Дж. Буша, має такі
показники витрат: національна оборона — 30%, освіта — 24%, охорона здоров’я —
20%; енергетика й охорона довкілля — 9%, боротьба із злочинністю й наркоманією
— 9%.
2. 
Державне регулювання
економіки в Японії
В країні сформувалася специфічна модель розвитку, яка одержала
назву «планово-ринкової економіки». Вона передбачає державне
регулювання економіки на основі взаємодії адміністративного апарату й
приватного підприємництва. За допомогою цієї системи розробляються різні методи
впливу на господарчі рішення приватних підприємств, пов’язані з інвестиціями,
науково-технічною політикою, ціноутворенням і таке інше. Ці методи не
підмінюють ринковий механізм, а підтримують, доповнюють і кореґують його
функціонування.
Наприкінці 90-х років, коли в Японії позначився спад, уряд
проголосив політику дерегулювання, тобто обмеженого втручання держави в
діяльність приватного бізнесу й сподівання на регулюючу роль ринку.
Основою державної внутрішньоекономічної політики є планування соціально-економічного
розвитку країни. Загальнодержавні плани є індикативними, тобто не
обов’язкові для виконання; проте з практики відомо, що і великі корпорації, і
середні та навіть дрібні підприємства корелюють свою діяльність з рекомендаціями
плану. В розробці державних планів беруть участь урядові заклади, що мають
відношення до економіки: міністерство фінансів, міністерство торгівлі й
промисловості, управління економічного планування, економічна рада, а також
науково-дослідні організації та експерти.
Напрямки й методи внутрішньоекономічної політики держави
змінювалися відповідно до конкретної ситуації в країні і проблем, що вставали
перед її економікою.
В період 50-60 років уряд активно втручався в розподіл ресурсів
між галузями з метою формування певної структури промисловості. Основним
методом досягнення мети була система валютних квот на оплату необхідного для
фірм імпорту. Було встановлено обмеження на приток іноземного капіталу в
Японію. З 70-х років, коли економіка вже зміцніла, був скасований
валютно-ліцензійний контроль над імпортом, знято обмеження для притоку
капіталу, а також обмеження для експорту японського капіталу за межі країни. В
середині 70-х років Японія перейшла від фіксованого до плаваючого курсу єни.
Для форсування розвитку пріоритетних галузей — електронного машинобудування й
виробництва сучасних засобів зв’язку — були впроваджені державні програми
фінансової й організаційної підтримки науково-дослідних робіт, що виконувалися
найбільшими фірмами в галузі високих технологій. В середині 80-х років,
зважаючи на надмірно велике позитивне сальдо зовнішньої торгівлі, що
загострювало відносини Японії з її конкурентами, уряд запровадив пільги для
імпортерів, щоб вирівняти торговельний баланс. 
Приватизацію, розпочату 1985 р., провадили шляхом перетворення:
державних корпорацій у санкціоновані юридичні особи з приватним володінням
(санкціоновані компанії); державних компаній в акціонерні з наступним продажем
частини акцій приватним власникам (спеціальні компанії); державних або
державно-приватних корпорацій у приватні (повна приватизація).
Наприкінці 90-х років, коли темпи розвитку економіки вкрай
загальмувалися, стало зрозуміло, що настав час нових реформ. В 1999 р. була
здійснена фінансова реформа, яка одержала назву «великого вибуху».
Були усунені перепони для доступу на фінансові ринки. Банки, брокерські й
страхові компанії набули можливість займатися всіма видами фінансових операцій.
Скасовано заборону доступу нефінансових компаній на фінансові ринки. Дозволена
торгівля цінними паперами поза фондовими біржами. Втручання держави в
оперативну діяльність суб’єктів економіки суттєво знизилося, піднялося значення
ринкових важелів регулювання. Це означає дерегуляцію економіки.
Дерегуляція економіки, визволення системи від безнадійних боргів і
жорсткий контроль дефіциту державного бюджету — ось головні пріоритети нової
економічної політики уряду Японії. 
3. 
Державне регулювання економіки
в Франції
Для Франції характерною рисою є активне державне втручання в
економічні процеси. Незважаючи на дві хвилі денаціоналізації, що були здійснені
в 70-х та в 90-х роках, в державному секторі залишається ще доволі промислових
підприємств і банків. Але тепер механізм їх управління дещо змінився. Державні
підприємства сьогодні працюють як звичайні суб’єкти ринкової економіки, за
законом ринку. Вони, по суті, перетворилися на змішані акціонерні товариства, в
яких державі належить контрольний пакет акцій. Серед приватних акціонерів в
державних підприємствах є навіть іноземці. Припинилося безоглядне перекачування
коштів з бюджету на підтримку діяльності неефективних державних підприємств.
Повністю у власності держави залишилися пошта, зв’язок, національні
видавництва, значна кількість лікарень, депозитних кас, енергопостачання,
телекомунікації.
У другій половині 80-х років, коли до влади прийшли прибічники
ринкової економіки, була здійснена спроба дерегуляції економіки, тобто
зменшення втручання держави в економічні процеси й надання суб’єктам
економічної діяльності більшої самостійності. Були знижені податки на крупний
капітал, вивільнено ціни. У валютній сфері був скасований контроль над
валютними операціями, рухом капіталу, зняті обмеження у міжбанківського,
біржового й іпотечного ринків. Всі державні підприємства (за винятком природних
монополій — пошта, зв’язок і т. п.) були переведені на незалежне від бюджету
функціонування й почали діяти в жорстких умовах світового ринку. Розгорнулася
програма приватизації державних підприємств, як пріоритетний напрям економічної
політики держави. У її процесі головну роль відводили не приватним, а юридичним
особам, що дало змогу організувати шляхом переговорів групу стабільних
акціонерів — «тверде ядро». Акціонери «твердого ядра», які
володіють 15-30% капіталу, забезпечують стабільність управління, тобто реальний
контроль над діяльністю підприємства. Інша частина капіталу розділена між
індивідуальними акціонерами. Тому основою економічної структури приватизації у
Франції є самоконтроль, перехресна участь і розподіл капіталу. На початку 90-х
років були деціналізовані «Банк насьональ де Парі», хімічний концерн
«Рон-Пуленк», найбільші страхові корпорації.
Уряд намагається стимулювати розвиток економіки через зростання попиту
з боку населення, для чого передбачається підвищення доходів, заробітної плати.
З 2000 р. розгорнулася програма зниження податків. Держава мала у своєму
розпорядженні кошти для запровадження цього заходу. Завдяки успішному
економічному розвитку, зменшенню безробіття фіскальні надходження до бюджету
суттєво збільшилися. Проте податкове зниження поширилося головним чином на осіб
з низькими доходами; подоходний податок знизився тільки для двох найменш
забезпечених груп населення. Скорочено податок на житло. Але в цілому рівень
податків у Франції й сьогодні залишається найвищим в ЄС.
Соціальна політика завжди була пріоритетною частиною політики уряду Франції, особливо
лівого. Витрати на соціальну сферу складають 60% всіх бюджетних витрат, вони
значно вищі, ніж в основних суперників Франції, і це в певній мірі негативно
впливає на конкурентоспроможність французької економіки. Незважаючи на
пріоритетність соціальних цілей, Франція характеризується високим рівнем
безробіття, яке досягло нечуваних розмірів у 90-ті роки (12,5% від активного
населення). Такий високий рівень є не стільки наслідком неуваги уряду до
соціальних проблем, скільки недостатньо ефективною економічною політикою в
цілому. Так, антиринкові заходи уряду призводять до скорочення інвестицій в економіку
країни і масового вивезення капіталу за її межі.
Аналізуючи внутрішньоекономічну політику Франції, можна дійти
висновку, що домінуючою силою в економіці залишається держава, але напрямки
політики часто змінюються в залежності від того, який уряд приходить до влади —
праві чи ліві. Такі зміни супроводжуються досить болісною перебудовою
економічного механізму країни (постійне чергування націоналізації та
приватизації, підвищення та зниження податків тощо). Це кожного разу призводить
до утворення проблем в економіці Франції.
4. 
Державне регулювання економіки
у Великобританії
В регулюванні економіки Великої Британії державі належить значно
більша роль, ніж в інших розвинутих країнах. Це виявляється, зокрема, у високій
питомій вазі держави в національних капіталовкладеннях, в частці державних
підприємств у числі зайнятих і валовій продукції, у високій частці бюджетних
витрат у ВВП. Глибина втручання державних органів в економіку в значній мірі
залежить від того, яка партія перебуває при владі: лейбористи чи консерватори.
Уряд лейбористів не вирішив проблем прискорення темпів
економічного розвитку і не досяг суттєвого поліпшення умов життя населення. В
1970 р. до влади прийшли консерватори, які взяли курс на денаціоналізацію
економіки й зменшення втручання держави в діяльність фірм. Вони розпустили ті
міністерства, що були створені їх попередниками. Якщо лейбористи вважали
необхідним перш за все стимулювати попит як головний фактор піднесення
економіки, то консерватори здійснювали неоліберальну політику, суть якої
полягає в стимулюванні пропозиції, тобто в наданні всілякої підтримки
виробникам. Спільним у лейбористів і консерваторів було намагання досягнути
покращання платіжного балансу або росту економіки за допомогою політики
«стоп-вперед». Основним завданням такої політики була боротьба з
інфляцією. Проте дефляційні заходи, що особливо активно впровадили
консерватори, погіршили становище на внутрішньому ринку, обмежили попит на
товари й послуги. Внаслідок уповільнилися темпи росту економіки й зросло безробіття.
Економічна криза 1973 — 1974 років прискорила падіння уряду
консерваторів, до влади знов прийшли лейбористи. Розпочалася друга хвиля
націоналізації економіки (1974 — 1977 рр.). Цього разу до державного сектора
були залучені суднобудування, авіаракетне виробництво, автомобільна
промисловість, низка підприємств верстатобудування, електроніки та інші. Були
націоналізовані такі концерни, як «Брітіш стіл», «Брітіш
ероспейс«, »Брітіш ейруейз«, »Роллс-Ройс» (націоналізована
ще в 1971 р.), транспортні підприємства тощо. Одним з напрямків політики
лейбористів цього періоду була закупівля державою контрольних пакетів акцій
перспективних підприємств. Для здійснення цієї мети була утворена холдингова
компанія «Національне управління підприємствами».
Наприкінці 70-х років економічна ситуація у Великій Британії
погіршилася, темпи розвитку загальмувалися. Все це сприяло приходу до влади в
1979 р. консерваторів на чолі з М. Тетчер. Вона рішуче відкинула кейнсіанство й
віддала перевагу політиці монетаризму. Була денаціоналізована ціла низка
державних підприємств. Було розпродано приватному бізнесові родовища нафти й
газу, що належали до того державі, контрольні пакети акцій компаній
«Брітіш ероспейс», «Брітіш ейруейз», «Брітіш фрейт
корпорейшн«, »Брітіш телеком«, »Роллс-Ройс». Було
приватизовано близько 100 державних компаній, внаслідок чого державний сектор
скоротився на дві третини. Виручка від реалізації активів денаціоналізованих
компаній становила 80 млрд. ф.ст.
Державна система у сфері охорони здоров’я, страхування, пенсійного
забезпечення перетворилася на змішано-державну систему. Було проголошено
вільний вибір в шкільній освіті: кожний міг обирати або безплатну державну
школу, або платну приватну. Уряд консерваторів знизив ставки податків на
прибуток, йому вдалося приборкати інфляцію. 
З 1997 р. країною керують знов лейбористи на чолі з Е. Блером.
Його програма будується на сполученні соціальних цінностей лейборизму з
розвитком ринкової економіки. Якщо в попередніх програмах лейбористів наголос
робився на наданні прямої допомоги малозабезпеченим верствам населення,
лейбористи перевагу надають кращим умовам одержання освіти, професійному
навчанню, стимулюванню праці, створенню нових робочих місць.
Уряд лейбористів не здійснив нової деприватизації, держава
продовжує контролювати цілі сектори економіки, в тому числі й приватизовані
об’єкти. В першу чергу це стосується електро- й газопостачання, телекомунікацій
й інших комунальних послуг. В цих секторах створені спеціальні регулюючі
органи, які контролюють, зокрема, тарифи на комунальні послуги, перешкоджаючи
надмірному зростанню цін.
Новим заходом в політиці лейбористів стало залучення приватних
фірм до фінансування державних проектів (замовлення на будівництво об’єктів
інфраструктури, надання громадських послуг тощо).
У власності держави залишалися Поштове відомство, Лондонський
транспорт, управління цивільної авіації та деякі інші. Державним залишився й
Англійський банк, але йому надана досить широка оперативна незалежність. Він
може самостійно встановлювати процентні ставки, приймати рішення про їх зміни.
Висновки
В економіці Японії є кілька вартих уваги положень, що могли б
зацікавити Україну. Форми фінансово-кредитного впливу в Японії розглядаються не
як грошове забезпечення завчасно визначених планових витрат, а по суті
становлять зміст своєрідного державного планування і прогнозування. Японські
економісти постійно наголошують: потрібно поетапно усувати пряме державне
втручання, тоді як регулювання до певної міри є обов’язковим. Інструментом
регулювання має бути не пряме планування або інші форми подібного втручання, а
використання державних фінансів і кредиту через запровадження відповідної
бюджетної та кредитної політики.
Досвід Японії показує, що в умовах відбудови економіки й
формування ринкового середовища великого значення набуває промислова політика з
розвитку обраних пріоритетних галузей. Пошук таких галузей має відбуватися на
основі всебічного вивчення можливостей і потреб економіки. Ефективним є принцип
поєднання самоокупності та явної самостійності державних підприємств. В Японії
таких підприємств було найбільше в період швидкого розвитку, а приватизація
розпочалася після досягнення певного рівня розвитку економіки. Крім того,
фінансова допомога з-за кордону зазначається на спеціальному бюджетному рахунку,
аби можна було контролювати обсяги її використання. 
Одним з основних уроків, що їх Україна може винести з досвіду
Японії, є необхідність розробки і запровадження жорсткої та ефективної
економічної політики. Ефективність такої політики залежить як від правильного
вибору її напрямків і засобів, так і від жорсткості її застосування.
Отже, для України функціонування державного механізму регулювання
є необхідною умовою переходу до ринкової системи ведення господарства. Можливо, в Україні масштаби державного регулювання можуть бути
набагато ширшими, ніж у традиційно ринкових країнах. Однак це не означає, що
можна відкинути зарубіжний досвід. Навпаки, його потрібно всебічно вивчати і
водночас робити певні висновки.
Список використаних джерел
1. 
Економіка зарубіжних країн.
– Навч. посібник / За ред. Ю.Г. Козака, В.В. Ковалевського, К.І.
Рженішевського. – Київ: ЦУЛ, 2003 – 352.
2. 
І. Михасюк, А. Мельник, М.
Крупка, З. Залога. Державне регулювання економіки / За ред. д-ра. екон. наук,
проф., акад. АН Вищої школи України І.Р. Михасюка/.- Львівський національний
університет ім. І. Франка, Львів: «Українські технології», 1999. – 640 с.
3. 
Стеченко Д.М. Державне
регулювання економіки: Навч. посібник. – К.: МАУП, 2000. – 176 с.: іл. –
Бібліогр.: с. 166-169.