Зміст
Вступ
Розділ
1. Історія розвитку олімпійських ігор
1.1 Зародження олімпійських ігор
1.2 Відродження олімпійських ігор
1.3 Олімпійська хартія (основні принципи, правила і
положення олімпійсь-ких ігор)
					







1.4 Міжнародний олімпійський комітет (МОК)
1.5 Національний олімпійський комітет (НОК)
1.6 Програма олімпійських ігор та їх атрибутика
Розділ
2. Участь спортсменів України в іграх в Турині
Розділ
3. Основні переможці олімпіади в Турині
Висновки
Література


Вступ
Актуальність: Олімпійські
ігри — найбільші спортивні змагання нашого часу. Вони займають значне місце в
житті молодого покоління нашої планети, сприяючи зміцненню співробітництва і
згуртованості молоді в ім’я світу, прогресу і демократії.
«Cіtіus, altіus,
fortіus« (»Швидше, вище, сильніше») — такий девіз олімпійських
ігор. У ньому відбилося споконвічне прагнення людства до прогресу.
Фізична культура і спорт є
одним з основних засобів всебічного і гармонійного розвитку особистості;
спортивним змаганням, і найбільшим з них — олімпійським іграм, — приділяється в
атом чимала роль.
Висока майстерність
спортсменів сприялася підвищенню загального рівня спортивних досягнень.
Олімпійські ігри мають довго
вікову історію. Участь у них приймають величезна кількість країн світу, і
Україна не є виключенням. Українські спортсмени в олімпійських іграх почали приймати
участь досить давно. В українських спортсменів є досить непоганий потенціал.
Українські спортсмени майже на кожній олімпіаді займають призові місця, і
Олімпіада – 2006 не є винятком.
Предмет дослідження –
олімпійські ігри в Турині.
Об`єкт дослідження –
українські учасники Олімпіади – 2006 в Турині.
Мета роботи – з`ясувати
історичний розвиток олімпійських ігор та участь України в них на сьогоднішній
час.
Основні завдання роботи:
1)        
Проаналізувати
зародження олімпійських ігор та їх період відродження4
2)        
Охарактеризувати
роботу виконавчих комітетів олімпійських ігор міжнародного рівня;
3)        
Розглянути
основні атрибути олімпійських ігор;
4)        
Проаналізувати
участь українських спортсменів в Олімпіаді – 2006 в Турині;
5)        
Підвести
підсумки участі українських спортсменів в олімпійських іграх в Турині.
Практична значимість: участь
українських спортсменів у змаганнях міжнародного рівня свідчить про те, що
Україна займає не останнє місце на світовій арені спортивного життя, українські
спортсмени досягають досить високих показників у багатьох видах спорту. На
сьогоднішній день український спорт та його розвиток поставлений на досить
високий рівень і йому приділяється значна кількість уваги.


Розділ
1. Історія розвитку олімпійських ігор

1.1 Зародження
олімпійських ігор

З виникненням у Древній
Греції змагань у силі і спритності, що проводилися в невеликому місті Олімпія,
зв’язане багато легенд і міфів.
Першими олімпійськими іграми
(ОІ) древніх греків вважаються ігри 776 до н. е., але змагання в Олімпії
проводилися задовго до того, як стали загально грецьким святом. З 776 до н.е.
грецький історик Тімей увів літочислення по олімпіадах. Олімп, свято
відзначався в «священний місяць», що починався з першої повні після
літнього сонцестояння. Свято повторювалося через кожні 1417 днів, що складали
«олімпіаду» — грецький олімпійський рік. Протягом усього
«священного місяця» на території Греції з’являвся «священний
світ»; війни припинялися, і учорашні вороги мирно змагались за право
називатися найдужчими, спритними і швидкими з еллінів. І хоча ОІ вважалися
святом світу, вони були в той же час оглядом військової моці окремих грецьких
держав.
В олімпійських змаганнях
брали участь тільки вільно народжені греки. Ні раби, ні варвари (іноземці) не
мали на це права. Далеко не всім грецьким громадянам вільне народження
відкривало доступ для участі в олімпіадах. Дрібні землевласники, ремісники, що
відносилися до категорії вільно народжених, не мали можливості протягом 10-12
місяців систематично готуватися до змагань, без цієї підготовки ніхто не мав
права брати участь в ОІ. Керівники ігор (еланодики) влаштовували іспит бажаючим
брати участь в ОІ, відбирали найбільш гідних і після цього протягом місяця самі
керували їх тренуванням.
Жінки не брали участь в
олімпійських змаганнях, їм навіть заборонялося під страхом страти бути
присутніми на олімпіадах як глядачі. Виключення було зроблено лише для однієї
жінки — на іграх могла бути присутня жриця богині Деметри.
У V ст. до н.е. на честь
перемоги Греції над персами в Олімпії був споруджений храм Зевса. Перед ним
відбувалися обряди, які передували ОІ. Тут же атлети залишали свої
жертвоприносини, дарунки і приносили олімпійську клятву.
У східній частині Олімпії
знаходився величезний гіпподром (730×336 м), на якому влаштовувалися кінні
перегони. Неподалік від нього, і долині ріки Алфей, розташовувався мармуровий
олімпійський стадіон з місцями для 50 тис. глядачів і ареною для змагань
(приблизно 213×29 м).
Для тренувань атлетів
призначалася олімпійська гімназія — великий двір, оточений колонадою, з
доріжками для бігу і площадками для метання, боротьби і т. д. В центрі гімназичного
двору знаходилися палестра – споруда розміром 66*66 м із приміщеннями для
різних вправ, гри в м`яч, з банями, кімнатами для відпочинку і гігієнічних
процедур. До гімназії примикали приміщення для житла атлетів, що прибувають на
олімпійські змагання.
На перших ОІ атлети змагались
тільки в бігу на дистанції, яка дорівнює довжині стадіону (192,27 м). Цей вид
бігу — стадіодром більш напівстоліття був єдиним змаганням на олімпійському святі
еллінів. На 14-й олімпіаді (724 до н.е. ) почали проводитися змагання в бігу на
2 стадія — діаулосе. На 15-й олімпіаді з’явився новий різновид бігу — доліходром
(біг на витримку), дистанція якого спочатку склала 8, потім 10, 12, а потім і
24 стадії. Програма ігор 18-й олімпіади (708 до н.е. ) поповнилася боротьбою і
п`ятиборством. Борці зі стійки повинні були тричі кинути суперника на землю. П`ятиборство
(пентатлон) складалося зі стадіодрому, стрибків у довжину, метання списа,
метання диска і боротьби. Стрибок у довжину атлети робили тримаючи в руках
гантелі: вважалося, що вага в руках стрибуна допомагає подолати йому більшу
відстань. Спис і диск метали з невеликого узвишшя. Якщо дискоболи змагалися в
кидках на дальність, то задача метальників списа складалася в досягненні
мішені. На 23-й олімпіаді (688 до н.е. ) уперше змагалися кулачні бійці, на
25-й олімпіаді (680 до н.е. ) програма змагань поповнилася гонками на
колісницях, а на 33-й олімпіаді (648 до н.е. ) до неї включили панкратіон, що поєднував
прийоми боротьби і кулачного бою. Кожен учасник ОІ був зобов’язаний виступити у
всіх видах програми; успіху міг досягти тільки гармонійно розвитий атлет,
сильний у бігу, метанні, стрибках, боротьбі й у кулачному бої. Починаючи з 37-х
ігор (632 до н.е. ) в олімпійських змаганнях стали брати участь і юнаки молодші
20 років. Спочатку вони змагалися в бігу і боротьбі, на наступній олімпіаді — у
п`ятиборстві, ще через 12 років для юнаків заснували змагання по кулачному бої,
а в 200 до н.е. (145-і гри) — і по панкратіону. Довгий час ігри проводилися
протягом одного дня, а після 77-й олімпіади (472 до н. э) — протягом трьох
днів.
У різних видах олімпійських
програми переваги досягали різні атлети, але оливковий вінок переможця
одержував лише один з них. Кожна олімпіада повинна була мати лише одного
переможця, ім’ям якого вона і називалася згодом. На олімпійських святах поети
читали вірші, співали гімни, складені на честь ігор, оратори прославляли їх у
мовах. З 444 до н.е. (84-і гри) конкурс мистецтв став частиною програми олімпійських
змагань. На іграх виступали історик Геродот, філософ Сократ, оратор Демосфен,
письменник Лукіан, математик Піфагор (який був відмінним атлетом і перемагав у
змаганнях з кулачного бою).
ОІ не припинилися і тоді,
коли могутність Еллади почала подать і грецькі землі підкорив собі Рим.
Протягом 1168 років в Олімпії регулярно, раз у 4 роки, улаштовувалися змагання
античних атлетів (було проведено 293 олімпіади). У 394 н.е. римський імператор
Теодозії І, що насильно насаджував християнство, вбачав в ОІ язичеський обряд, і
спеціальним указом заборонив їх проведення.
Незабаром після заборони ОІ
спорудження для проведення змагань були знищені, а в 522 і 551 сильні
землетруси остаточно зруйнували Олімпію. Наприкінці XІ ст. археологічні
розкопки дозволили відновити окремі древні будинки Олімпії.
В літературі про ОІ
зустрічаються помилкові твердження про те, що античні атлети змагались на
Олімпу і що там у наші дні запалюють олімпійський вогонь. Олімп — назва гір на
півночі Греції, на яких, по античній міфології, жили боги (олімпійці), — до ОІ
не має відношення.
1.2 Відродження
олімпійських ігор

Перші спроби відродити
античні ОІ минулого початі в середині XІ ст. у Греції. У 1859, 1870, 1875 і
1889 в Афінах влаштовувалися змагання, з бігу, стрибків, метання, гімнастики й
ін., у яких брали участь грецькі атлети.
Наприкінці XІ ст. бурхливий ріст
економічних і культурних міжнародних зв’язків знайшов своє відображення й у
розвитку спорту. Були створені перші міжнародні спортивні об’єднання, стали
проводитися змагання за участю спортсменів різних країн. З виходом спорту на міжнародну
арену виникла необхідність проведення великих комплексних змагань, утворення
центра міжнародного спортивного руху. У цих умовах французький суспільний діяч
Пьер де Кубортен (1863-1937) виступив із пропозицією відродити ОІ. Він вважав,
що ідеї олімпійського руху вдихнуть у людство «дух волі, мирного змагання
і фізичного удосконалювання» і будуть сприяти культурному співробітництву
народів.
У 1889 Міністерство освіти
Франції доручило П. де Кубертену створити міжнародний конгрес для обговорення
актуальних проблем фізичного виховання. Він відбувся в червні 1894 у Парижі і
зібрав представників спортивних організацій 12 країн. Заслухавши доповідь П. де
Кубертена й ознайомившись з розробленими ним організаційними основами олімпійського
руху, конгрес прийняв рішення про поновлення олімпійських змагань і проведенні
ігор І Олімпіади в 1896 у Греції, а також про створення керівного органа олімпійського
руху — Міжнародного олімпійського комітету (МОК). Першим президентом МОК на
знак поваги до батьківщини ОІ був обраний представник Греції Деметріус Вікелас,
генеральним секретарем — Кубертен. Але вже в 1896 Кубертен був обраний
президентом МОК, яким він керував до 1925. Володіючи неабияким організаторським
талантом, великими пізнаннями в області спорту і фізичного виховання, Кубертен
активно сприяв розвиткові міжнародного олімпійського руху.
1.3 Олімпійська
хартія (основні принципи, правила і положення олімпійських ігор)

Таке назва статуту ОІ, основи
якого за пропозицією П. де Кубертена затверджені Міжнародним спортивним
конгресом у Парижі в червні 1894; згодом у цей документ був внесений ряд
доповнень і уточнень, однак головні положення Олімпійської хартії істотно не
змінилися.
Олімпійська хартія говорить:
«Олімпійські ігри проводяться раз у чотири роки. Вони поєднують спортсменів-любителів
усіх країн у чесних і рівноправних змаганнях. По відношенню до країн і окремих
осіб не допускається ніякої дискримінації по расових, релігійних або політичних
мотивах. Цілі олімпійського руху полягають у сприянні розвиткові тих прекрасних
фізичних і моральних якостей, що здобуваються і змаганнях на дружніх полях
аматорського спорту і в об’єднанні молоді світу раз у чотири роки на невеликому
спортивному святі, створюючи тим самим міжнародну довіру і добру волю і
сприяючи створенню кращого і більш спокійного світу».
Відповідно до Олімпійська
хартія керівництво олімпійським рухом здійснює МОК. В обов’язки МОК входить:
регулярне й усе більш досконале проведення ігор, заохочення організації
аматорських спортивних змагань, керівництво розвитком аматорського спорту,
зміцнення дружби між спортсменами всіх країн. В обов’язок національного олімпійського
комітету ставиться: розвиток олімпійського руху і любительського спорту,
співробітництво з керівними національними організаціями любительського спорту
(національними федераціями).
Згідно Олімпійської хартії,
олімпіадою вважається період чотирьох послідовного років. Рахунок олімпіадам
ведеться з 1896 (І Олімпіада: 1896- 99, ІІ Олімпіада: 1900-03 і т.д. ). ОІ
проводяться протягом першого року олімпіади (наприклад, у 1932 для X Олімпіади,
у 1972 для XX Олімпіади); олімпіада одержує свій номер і в тих випадках, якщо
ігри не проводяться: VІ ОІ — у 1916, XІІ ОІ — у 1940, XІІІ ОІ- у 1944.
Зимові ОІ — самостійний цикл
змагань, проводяться вони в тому ж році, що й ОІ. Рахунок ЗОІ ведеться з 1924
(І ЗОІ). Час року, у який влаштовуються ОІ, не є постійно встановленим, воно
пропонується організаційним комітетом ігор і затверджується МОК. Тривалість ОІ
не може перевищувати 15 днів, включаючи день відкриття. ЗОІ не повинні тривати
більш 10 днів. Місце проведення ОІ вибирає тільки МОК, причому честь їхньої
організації надається місту, а не країні. Усі змагання проводяться в обраному
місті або в його околицях, переважно на головному стадіоні або поблизу його. До
змагань на ОІ не допускаються спортсмени-професіонали. Громадяни кожної країни
можуть брати участь на ОІ лише під прапором цієї країни. Спортсмен, що виступав
на ОІ, першостях світу, регіональних іграх у однієї країни, не має права
виступати за іншу країну на наступних іграх. Для учасників ОІ не існує ніяких
вікових обмежень.
Олімпійська хартія визначає
основні принципи взаємин МОК з національними олімпійськими комітетами і міжнародними
спортивними федераціями, порядок обрання членів МОК, функції президента і
виконкому МОК, порядок скликання і роботи сесій МОК, умови допуску країн і
спортсменів до участі в ОІ, програму олімпійських змагань, можливість
проведення культурної програми на ОІ, норми представництва на ОІ спортсменів і
супроводжуючих осіб (тренерів, лікарів і ін.), порядок відкриття і закриття
ігор, церемонії нагородження переможців.
1.4 Міжнародний олімпійський комітет (МОК)

Вищий керівний орган олімпійського
руху створений 23 червня 1894. До складу МОК увійшли 14 представників від 12
країн: Англії, Аргентини, Бельгії, Угорщини, Греції, Італії, Новий. Зеландії,
Росії (генерал А. Д. Бутовський), США, Франції, Чехії і Швеції. Мірні члени МОК
минулого й організаторами національних олімпійських комітетів і своїх країн.
В обов’язки МОК входить:
регулярне проведення олімпіад і їх постійне удосконалювання, заохочення
організації аматорських змагань, керівництво розвитком аматорського спорту,
сприяння зміцненню дружби між спортсменами всіх країн. МОК є постійно діючою
організацією. Він вибирає своїх членів із числа осіб, які вважає гідними цього
звання, за умови, що вони прожинають і країні, що має національний олімпійський
комітет. В країні може бути тільки один член МОК, за винятком найбільших і
найбільше активних країн, які беруть участь і олімпійському русі країн, а також
країн, де відбулися ОІ (в цих країнах можуть бути по дна члени МОК). Члени МОК,
відповідно до статуту, являються представниками МОК у своїх країнах, а не
делегатами своєї країни в МОК. Члени МОК до 1906 обиралися довічно, обрані
після 1966 повинні вийти у відставку у віці 72 років.
З числа своїх членів МОК
вибирає президента і трьох віце-президентів (один з Європи). Разом з п’ятьма
членами вони складають виконає, комітет (виконком) МОК. Усі члени виконкому, за
винятком президента, обираються на 4 роки, чим забезпечується змінюваність
складу керівного органа МОК; президент МОК обирається на 8 років, а потім може
переобиратися (терміном на 4 роки). За роки існування МОК його президентами
були: Д. Вікелас (Греція) у 1894-96, П. ДЕ Кубертен (Франція) у 1896-1925, граф
А. ДЕ Бале-Латур (Бельгія) у 1925-42, З. Едстрем (Швеція) у 1942- 52, Е.
Брендедж (США) у 1952-72.
З 1972 президентом МОК є лорд
М. Кіланін (Ірландія). Граф Ж. де Бомон (Франція) обраний віце-президентом МОК
до 1974, X. Ван Карнебек (Нідерланди) — до 1974, В. Дауме (ФРН) — до 1976,
члени виконкому М. Мзалі (Туніс) — до 1976, К. Андріанов (СРСР) — до 1974, X.
Самаранч (Іспанія) — до 1974, С. Паділья (Бразилія) — до 1975, принц Ц. Такеда
(Японія)- до 1975. Штаб-квартира МОК знаходиться в Лозапне (Швейцарія).
Щорічно МОК збирається на
сесії, в олімпійському році проводяться дві сесії — під час зимових і літніх
ігор, на яких розглядаються найважливіші питання розвитку олімпійського руху.
МОК є вищою інстанцією при рішенні всіх питань олімпійського руху й ОІ. Під час
ОІ МОК передає міжнародним спортивним федераціям право технічного контролю за проведенням
змагань по відповідних видах спорту. В всіх інших питаннях повноваження МОК
суверенні. Під час ОІ виконком МОК виконує роль верховного журі. Визнання Міжнародним
олімпійським комітетом міжнародної спортивної федерації є підставою для
визнання відповідного виду спорту олімпійським.
1.5
Національний олімпійський комітет (НОК)

Будучи керівним органом олімпійського
руху в країні, НОК поряд з Міжнародним олімпійським комітетом міжнародними
спортивними федераціями є одним з головних складених ланок міжнародного олімпійського
руху. Обов’язкова умова участі спортсменів тієї або іншої Охорони в ОІ —
визнання її НОК Міжнародним олімпійським комітетом. Для такого визнання
необхідне об’єднання в НОК не менш 5 національних федерацій по олімпійських
видах спорту, що входять у відповідні міжнародні федерації. НОК сприяє
розвиткові олімпійського руху в країні і стежить за дотриманням його принципів
і положень, направляє спортсменів на олімпійські змагання, здійснює контроль за
їх виступами на іграх, забезпечує фінансування, екіпірування, проїзд і
розміщення національних команд на ОІ. Відповідно до статуту МОК, до складу НОК
можуть входити представники національних федерацій по олімпійських видах
спорту, а також члени МОК для даної країни і діячі фізичної культури і спорту, які
внесли свій внесок в олімпійський рух.
Виконком МОК періодично
проводить наради з представниками національних олімпійських комітетів, які
носять чисто інструктивний характер. У 1965 відбулося перша самостійна нарада
представників національного олімпійського комітетів. Одноголосно прийняті на
ньому резолюції були спрямовані в МОК, який більшість з них схвалив. Ці
резолюції стосувалися включення в програму ОІ усіх видів спорту, визнаних НОК у
якості олімпійських, припинення політичного втручання в спорт, виділення національним
олімпійським комітетам частини засобів, одержуваних від продажу прав на
телевізійні передачі олімпійських змагань, та ін. У 1968 на нараді в Мехіко
представники національних олімпійських комітетів утворили Постійну генеральну
асамблею, що проводить свої засідання напередодні нарад виконкому МОК з
делегатами НОК.
1.6 Програма
олімпійських ігор та їх атрибутика

Для рішення про включення в
олімпійську програму виду спорту, який може прийняти тільки МОК, необхідно:
наявність міжнародної організації (федерації, асоціації), що керує розвитком
даного виду спорту і нараховує в своєму складі але менше 25 національних спортивних
організацій; визнання даної міжнародної організації МОК; клопотання цієї міжнародної
організації про проведення змагань по її виду спорту на ОІ. Ці умови
обов’язкові, але недостатні для включення виду спорту в програму ОІ, оскільки
перед кожною олімпіадою МОК визначає, які види спорту включити в програму олімпійських
змагань. У 1970 МОК вирішив, що надалі олімпійським може вважатися лише той вид
спорту, що культивується 40 країнами на 3 континентах для чоловіків і 25
країнами на 2 континентах для жінок.
Для видів спорту, що
включаються в програму ЗОІ, необхідно їх поширення в 25 країнах для чоловіків і
в 20 країнах для жінок. Для видів спорту, які входять у програму ОІ, але не
задовольняють цим умовам, МОК установив термін у 8 років. Якщо протягом цього часу
кількість країн, у яких вони поширені, не досягне встановленої норми, ці види
спорту будуть виключені з програми ОІ. При твердженні програми ОІ МОК був не
завжди послідовний: наприклад, визнавши ручний м’яч олімпійським видом спорту
ще в 1936, МОК після цього не включав його в програму ОІ до 1972, неодноразово
виключалася з неї стрільба з лука; давши згоду на включення змагань по дзюдо в
ОІ 1964, МОК вирішив не проводити їх у 1968. У 1965 МОК прийняв рішення про
проведення на ОІ 1972 змагань по усім олімпійським видам спорту. Аналогічне
рішення прийняте і по програмі ОІ 1976.
У наш час за класифікацією
МОК визнані олімпійськими видами спорту: баскетбол, бокс, боротьба (вільний і
класична), велосипедний спорт, волейбол, гімнастика, веслування академічна,
веслування на байдарках і каное, дзюдо, кінний спорт, легка атлетика,
вітрильний спорт, плавання, стрибки у воду і водне порожні, ручний м’яч,
сучасне п`ятиборство, стрільба кульова і стендова, стрільба з лука, важка
атлетика, фехтування, футбол, хокей на траві. У програмі НОІ представлені:
біатлон, бобслей, лижний спорт (гонки, стрибки з трампліна, двоєборство,
гірськолижні види), санний спорт, швидкісний біг на ковзанах, фігурне катання
на ковзанах, хокей із шайбою. У більшості країн, плавання, стрибки у воду і водне
поло вважаються самостійними, видами спорту і їх розвитком керують окремі національні
федерації. Однак МОК розглядає плавання, стрибки у воду і водне поло як один
вид спорту.
У програму ОІ також:
уключалися: теніс — у 1896,1900,1904, 1008, 1912, 1920, 1924, гольф (гра з
м’ячем і ключками) — у 1900, 1904, крикет (гра, що нагадує лапту) — у 1900,
крокет — у 1900, поло (гра з м’ячем, у якій беруть участь вершники з клюшками)
— у 1900, 1908, 1920, 1924, 1936, регбі — у 1900, 1908, 1920, 1924, лякрос (національна
гра канадських індіанців з м’ячем і клюшками) — у 1904, 1908, роккі (різновид
крокету) — у 1904, водно-моторний спорт — у 1908, же-де-пом (стародавня
французька гра, що нагадує теніс) — у 1908, рекетс (гра, що нагадує теніс) — у
1908.
Олімпійською хартією
визначене самостійна участь жінок у змаганнях з волейболу, гімнастиці,
веслуванню на байдарках, легкій атлетиці, плаванню і стрибкам у воду, стрільбі
з лука, фехтуванню. З 1976 у цей перелік увійдуть баскетбол, веслування
академічний і ручний м’яч. До змагань з кінного, вітрильного спорту і стрільби
жінки допускаються в складі загальних національних команд (жіночі змагання по
цих видах спорту не проводяться). На ЗОІ жінки беруть участь у змаганнях з
лижного спорту (гонки, гірськолижні види), санному спорті, швидкісному бігу на
ковзанах, фігурному катанню на ковзанах.
Крім олімпійських видів
спорту організатори ОІ можуть включити за своїм вибором у програму показових
змагання з двох видів спорту. У програму показових виступів входили: баскетбол
— 1004, 1928, бейсбол — 1912, 1936, 1952, 1956, 1964, байдаркова гребли — 1904,
баскська пелота — 1924, 1968, лякросс — 1928, 1932, 1048, же-де-пом — 1928,
американський футбол — 1932, планерний спорт — 1936, ручний м’яч — 1952,
австралійський футбол — 1956,будо (національна японська боротьба) — 1964,
бадмінтон, водні лижі — 1972. У рамках ЗОІ проводилися показові виступу: лижні
гонки військових патрулів — 1924, 1928, 1936, 1948, змагання з керлінгу (гра на
льоду, що нагадує кеглі) — 1924, 1932, айсшисену (різновид керлінга) — 1936,
1964, швидкісному бігу на ковзанах для жінок — 1932, гонки собачих упряжок —
1932, змагання по зимовому п`ятиборству — 1948, по хокеї з м’ячем — 1952, по
танцях на льоду — 1968.
Олімпійська емблема
Запропонована П. де Кубертеном
в 1913 олімпійська емблема складається з 5 переплетених кілець блакитного,
чорного, червоного (верхній ряд), жовтого і зеленого (нижній ряд) кольорів: в
національному прапорі будь-якої країни є хоча б один з цих кольорів. Переплітання
кілець символізує 5 об’єднаних в олімпійському русі континентів. В олімпійську
емблему входить також девіз «Cіtіus, all іns, fortіus» («Швидше,
вище, сильніше»). Право користуванні олімпійською емблемою зберігається
тільки за МОК і національними олімпійськими комітетами. Олімпійською хартією
забороняється використання олімпійської емблеми у комерційних цілях. Власну
емблему одержують і кожні ОІ. Як правило, на ній крім 5 кілець позначені рік і
місце проведення ОІ, а основним елементом емблеми є символ міста — організатора
Ігор. Наприклад, в емблемі ОІ 1960 символом Риму була вовчиця з Брухт і Ремом,
в емблемі ОІ 1968 — «Календар ацтеків».
Олімпійський прапор
Являє собою біле полотнище з 5 переплетеними кільцями
(блакитний, жовтий, чорний зелений і червоний кольори) у центрі. Затверджений
МОК у 1913 за пропозицією П. де Кубертена. Вперше олімпійський прапор був
піднятий у Парижі в 1914 у зв’язку зі святкуванням 20-річчя відродження ОІ. З
1920 вивішується на усіх олімпійських змаганнях.
На урочистій церемонії відкриття ОІ представник міста, в якому
проводилися попередні ОІ, передає президентові МОК офіційний олімпійський
прапор (подарований у 1920 Олімпійським комітетом Бельгії), а президент вручає
його мерові міста-організатора ігор; під час ОІ цей прапор розвівається на
центральній щоглі олімпійського стадіону. Після ОІ протягом 4 років олімпійський
прапор зберігається в головному будинку міського муніципалітету.
ЗОІ мають свій прапор, подарований у 1952 столицею Норвегії —
Осло.
Олімпійська клятва
Є одним із традиційних атрибутів ОІ, який існує з 1920. На
церемонії відкриття ігор один з видатних спортсменів країни, у якій вони
проходять, у супроводі прапороносця з національним прапором піднімається на
трибуну і, подібно античним олімпійцям, вимовляє клятву: «Від імені всіх
спортсменів я обіцяю, що ми будемо брати участь у цих Олімпійських іграх,
поважаючи і дотримуючись правил, за якими вони проводяться, в істинно
спортивному дусі, у славу спорту і в ім’я честі своїх команд».
У 1920 клятву на ОІ вимовляв бельгійський фехтувальник Віктор
Буан, у 1924 — французький легкоатлет Жорж Андре, у 1928 — голландський
футболіст Харрі Денніс, у 1932 — американський фехтувальник Джордж Келнен, у
1936 — німецький штангіст Рудольф Ісмайр, у 1948 — англійський легкоатлет
Дональд Финлей, у 1952 — фінський гімнаст Хейкки Саволайнен, у 1956 —
австралійський легкоатлет Джон Ленді (у Стокгольмі, де проходили олімпійські
змагання кіннотників, — шведський спортсмен Хенри Сен-Сір), у 1960 —
італійський легкоатлет Адольфо Консоліні, у 1964 — японський гімнаст Такасі Оно,
у 1968 — мексиканський легкоатлет Пабло Гаррідо, у 1972 — западногерманська
бігунка Хайді Шюлер.
На ЗОІ клятву вимовляли французький гірськолижник Каміль
Мандрійон (1924), швейцарський гірськолижник Ханс Айденбенц (1928),
американський ковзаняр Джон Ші (1932), німецький гірськолижник Вільгельм Богнер
(1936), швейцарський хокеїст Рішар Торріані (1948), норвезький лижник Турб`єрн
Фалкангер (1952), італійська гірськолижниця Джулиана Кеналь-Минуццо (1956),
американська фігуристка Керол Хейс (І960), австрійський бобслеїст Пауль Асте
(1964), французький гірськолижник Лео Лякруа (1968), японський ковзаняр Кейті
Судзукі (1972).
Олімпійський вогонь
Являє собою один із традиційних атрибутів ОІ. Вогонь
запалюють від сонячних променів в Олімпії, де проходили ОІ Древньої Греції.
Потім починається смолоскипова естафета: спортсмени країн, що лежать на шляху
від Олімпії до міста-організатора ОІ, вдень і вночі несуть смолоскип до олімпійського
стадіону, тому що шлях олімпійської естафети проходить через гори, ріки, моря й
океани, її учасники використовують літаки, пароплави, автомобілі, мотоцикли. На
шляху естафети з олімпійським вогнем влаштовуються урочисті церемонії. Естафета
завершується на відкритті ігор. Від доставленого на головний олімпійський
стадіон смолоскипа запалюють вогонь в спеціальній чаші. Олімпійський вогонь
горить безупинно до закриття ігор. Цей ритуал існує з 1936, на ЗОІ — з 1952.
Як правило, ця честь надається одному з кращих спортсменів
країни, що проводить ОІ або ЗОІ. Однак бувають і виключення. Наприклад, І. Сакаі
— народився в день атомного бомбардування Хіросіми (завершення ним
смолоскипової естафети з’явилося своєрідною демонстрацією проти погрози атомної
війни), Е. Нансен — онук знаменитого норвезького полярного дослідника Фритьофа Нансена.
Олімпійські нагороди
Спортсмени, що зайняли в олімпійських змаганнях 1-3-і місця,
одержуються медалями і дипломами; 4-6-і місця — дипломами. За 1-і місце
вручається золота медаль (виготовлена зі срібла і покрита не менш ніж 6 г
чистого золота), за 2-і — срібна, за 3-і — бронзова. На олімпійсьбких медалях
(їх розміри: діаметр не менш 60 мм, товщина 3 мм) зазначається вид спорту, у якому
призер досяг успіху. Якщо два спортсмени за підсумками змагань розділили 1-2-і
місця, то кожний з них одержує по золотій медалі, а срібні медаль не вручається
(це ж правило діє й у тих випадках, якщо 1-і місце поділяють більше 2 чоловік,
а також коли поділяється будь-як призове місце). Однак допускалися і виключення
з цього правила. Тик, на ОІ 1912 двом спортсменам, що розділили в стрибках із шестом
2-8-і місця, були вручені срібні медалі, а учасники. що зайняли 4-6-і місця, —
бронзові нагороди. Подібним же чином вручалися нагороди призерам змагання з
гімнастики в 1948.
Учасники командних змагань нагороджуються в такий спосіб. Усі
спортсмени, які входили до складу команди і зайняли призові місця, в
баскетболі, біатлонові (естафета), бобслеї, велосипедному спорті (командні
гонки), водному поло, волейболі, гімнастиці, греблі академічній і на байдарках
і каное (двійки, четвірки, вісімки), кінному (подолання перешкод), лижному (естафети),
вітрильному спорту, ручному м’ячу, санному спорту (двомісні сани), фігурному
катанню на ковзанах (пари), хокею із шайбою, нагороджуються медалями і
дипломами. У футболі і хокеї на траві, а також в естафетному бігу і плаванні медалі
одержують учасники фінальних змагань, іншим спортсменам вручаються лише дипломи
(з 1972 це правило стало поширитися і на командні змагання з фехтування).
У змаганнях, які за визначенням Олімпійської хартії, носять
«штучний» характер (місця команди в них визначається за місцями,
зайнятими спортсменами в особистих змаганнях), команді, що зайняла призове
місце, вручається одна медаль, а спортсмени, що входили в неї, нагороджуються
дипломами. Подібним чином нагороджуються команди-призери змагань з кінного
спорту і сучасні п`ятиборства.
Неофіційний командний залік (НКЗ)
Загальнокомандний залік на ОІ є неофіційним, тому що, згідно Олімпійської
хартії, «ігри є змаганнями між спортсменами, і але між країнами».
Однак вже з 1908 у ряді офіційних звітів про ОІ, випущених організаційними
комітетами ігор і національними олімпійськими0 комітетами, а також у різних
довідкових виданнях публікувалися дані про командний залік. Спочатку за основу
НКЗ брали кількість завойованих медалей: за золоту медаль нараховувалося 3 очка,
за срібну — 2, за бронзову — 1 (система 3-2-1, поряд з нею застосовувався і
варіант 5-3-1). З 1924 стали нараховувати очки за перші 6 місць у кожнім номері
програми — по числу призерів, яким вручаються олімпійські нагороди; при цьому І-е
місце оцінювалося в 7 очок, 2-і місце — у 5, 3-і місце — у 4, 4-те місце — в 3,
5-і місце — у 2 і 6-і в 1 очко (система 7 – 5 — 4 – 3 – 2 – 1, застосовувався і
варіант 10 – 5 – 4 – 3 – 2 – 1).
Найбільше широко поширена система НКЗ 7-5-4-3-2-1, яка
прийнята в більшості країн. Як і інші варіанти НКЗ, ця система не звільнена від
недоліків. Якщо порівняння результатів, показаних спортсменами декількох країн
в одному виді спорту, досить об’єктивно, то загальна оцінка виступів
спортсменів тієї або іншої країни і декількох видах спорту виявляється спірною:
на результатах НКЗ сколюється недосконалість програми ОІ.
У НКЗ не враховується загальне число медалей, вручених
спортсменам у командних змаганнях. В усіх номерах програми, у яких
нагороджується команда, що складається з 2 і більш спортсменів (напр., екіпаж
байдарки-двійки, естафетна команда легкоатлетів або плавців, команда
футболістів або хокеїстів), у НКЗ зараховується одна командна медаль. Якщо
спортсмени або команди поділяють залікові місця, очки, присуджувані в НКЗ,
розподіляються між ними нарівно (наприклад, 1-2-і місця — по 6 очок, 3-5-і
місця — по 3 очка, 6-і місце — по 0,5 очка).


Розділ
2. Участь спортсменів України в іграх в Турині
ХХ Олімпійські ігри стали надбанням історії, в яку записано і
дві українські медалі.
Україна як і завжди приймала участь в олімпійських іграх 2006
року, які проходили в Турині. Турин досить радо приймав учасників та гостей з
України. З представників української делегації спорту було досить багато
знаменитостей, які підтримували учасників і в якості тренерів, і майстрів
вищого класу.
Результати перших днів виступів
українських олімпійців викликали змішане почуття нерозуміння, образи і
розчарування.
Фігурне катання
На зимових олімпійських іграх Україну
представляли спортсмени в таких видах спорту: фігурне катання (одиночне та
парне), біатлон, санний спорт, фрістайл та лижі.
У фігурному катанні передбачалося
здійснення головних надій. Вони покладалися на танцювальний дует Олена Гришина
– Руслан Гончаров. Одесити, які постійно живуть і тренуються в США, йшли до
олімпійських нагород близько 10 років і нарешті змогли за останні 2 роки ввійти
до еліти танцюристів на льоду. В 2004 році вони піднялися на третє місце в
чемпіонаті світу, в 2005 році – завоювали срібло континентальної першості. За
класом вони ледь поступаються фаворитам даного виду спорту. Боротьба за золоту
медаль в даному виді спорту була досить жорстка. Нашій парі дісталася лише
бронзова медаль. Ці спортсмени після Турину вирішили залишити великий спорт,
тому на наступних іграх у Ванкувері за боротися медалі будуть інші наші
представники. Можливо це будуть учасники олімпійських ігор в Турині Юлія
Головіна – Олег Войко, які посіли лише 23 місце в загальному заліку.
Ще є в України потенціал для
досягнень у фігурному катанні в одиночному виступі. Олена Ляшенко, колишня
чемпіонка і призер чемпіонату Європи, однак ця спортсменка отримавши травму не
змогла повністю реалізувати свій потенціал. Олена Ляшенко в загальному заліку
посіла 17 місце, а Галина Єфременко – 20 місце.
Парне катання завжди вважалося
найбільш складним і травмо небезпечним видом фігурного катання. Саме тому
спортивних пар у світі менше, ніж танцювальних дуетів, не говорячи вже про
одиночників. У той же час цей вид користується великою популярністю в глядачів,
адже виступ ведучих пар — це завжди калейдоскоп складних трюків. А ще — діалог
сильного чоловіка і тендітної на вид жінки, що багатьох зворушує. Крім того,
пари за традицією розігрують медалі першими й у такий спосіб задають настрой
всьому олімпійському турніру фігуристів. Наприклад, у 2002 році скандали на
Іграх почалися саме з парного катання.
Що стосується українських пар, то
Юлія Белоглазова й Андрій Бех поки не готові вести боротьбу за високі місця, а
Тетяна Волосожар і Станіслав Морозов напевно виступили б краще, якби не травма
партнера, що перешкодила нормальній підготовці до Ігор. Але і 12-і місце —
непоганий результат. Цікаво, що Тетяну вже давно багато фахівців називають
«природженою партнеркою». Залишилося тільки Станіславу стати
ідеальним партнером.
Біатлон
Після двох добутих медалей від
біатлоністів традиційну чекали чудес. Раніше їх здійснювали українки, нині їх
схильні чекати від чоловічої збірної, якій видають аванси вже на протязі 10
років, але реалізувати їх вони поки що не змогли. В цьому сезоні на етапах
Кубка світу не дотягнулись до п○6єдесталу. Найкращим було лише 4-е місце збірної в
естафеті. Саме в цьому виді спорту і варто розраховувати на перемогу.
В індивідуальних гонках ставка йде на
самого активного та перспективного – Андрія Дериземлю, єдиного з українців,
який перемагав на етапах Кубка світу.
Серед жінок всі надії покладаються на
Лілію Єфремову і Оксану Хвостенко. Перша на одному з етапів кубка планети
дотягнулась до бронзової медалі, друга непогано виступала в минулому сезоні.
Але обом українкам не вистачає стабільності в стрільбі, що є досить вагомим
фактором. Ще є Олена Петрова, яка має досить багатий досвід участі у змаганнях,
але минулорічна травма не дала змоги повноцінно підготуватися до Турину. Досить
невпішні результати показали в естафетній гонці Олена Яковлєва, вона отримала
травму і випала із подальшої участі, її підмінила Ніна Лемеш, але теж не
показала гарного результату.
Лижі
Самої численної в складі української
олімпійської збірної була команда лижників, і це здавалося логічним, адже лижні
дисципліни в Україні традиційно популярні. І до того ж у них розігрувалося
більше всього медалей. Одна і головна надія в цьому виді спорту – Валентина
Шевченко, вона встигла за чотирирічний цикл завоювати Кубок світу – 2004 в
класичних дисциплінах. На жаль найкращий сезон у кар`єрі українки не співпав ні
з проведенням Олімпіади, ні чемпіонату світу. В олімпійському році вона встигла
відзначитися третім місцем на одному з етапів Кубка світу. Але першу гонку в
дуатлоне вона провалила — 14-і місце. Не працювали, за словами самої
спортсменки, м’яза й в індивідуальній гонці на 10 км — 21-і місце. Тому головна
ставка була зроблена в масовому старті на дистанцію 30 км вільним стилем. А
сюрпризи на цій дистанції не рідкість.
Сані
Українські саночниці в цьому році
підійшли до п`єдесталу досить близько. На етапах кубка світу в активі Лілії
Лудан – 5-те місце, Наталії Якушенко – 2-ге. В загальному заліку вони
відповідно восьма і сьома. Головна надія покладається на Якушенко, для якої
Олімпіада буде вже четвертою в її кар`єрі.


Розділ
3. Основні переможці олімпіади в Турині
В загальну заліку на рахунок України зараховано лише дві
медалі, і ті бронзові.
Таблиця 1 Медалісти олімпіади в Турині










П.І.
спортсмена
Вид
спорту
Кількість
медалей


Олена
Гришина/Руслан Гончаров
Фігурне
катання (танці)
1
бронзова


Лілія
Єфремова
Біатлон
1
бронзова



Більшість спортсменів України на Олімпіаді в Турині зайняли
непризові місця. Наведемо деякі результати участі в Олімпіада – 2006.
Таблиця 2. Результати олімпіади в Турині

































П.І.
спортсмена
Вид
спорту
Місце


Антон
Ковелевський
Фігурне
катання (чоловіки)
20


Олена
Ляшенко
Фігурне
катання (жінки)
17


Галина
Єфременко
Фігурне
катання (жінки)
20


Юлія
Головіна/ Олег Войко
Фігурне
катання (танці)
23


Тетяна
Волосожар/Стініслав Мороз
Фігурне
катання (спортивні пари)
12


Юлія
Белоглазова/ Андрій Бех
Фігурне
катання (спортивні пари)
18


Валентина
Шевченко
Індивідуальна
гонка
21


Валентина
Шевченко
Дуатлон
14


Лілія
Лудан
Сані
6


Командний
залік Олімпіади
25



Висновки
З виникненням у Древній
Греції змагань у силі і спритності, що проводилися в невеликому місті Олімпія,
зв’язане багато легенд і міфів. Першими олімпійськими іграми (ОІ) древніх
греків вважаються ігри 776 до н. е., але змагання в Олімпії проводилися задовго
до того, як стали загально грецьким святом.
Олімпійські ігри проводяться
один раз на 4 роки. Устав Олімпійських ігор називається Олімпійською хартією.
Вищим керівним органом олімпійського руху являється міжнародний олімпійський
комітет. В кожній країні-учасниці створений та функціонує національний
олімпійський комітет.
Олімпійські ігри мають свої атрибути: емблему, яка
складається з 5 переплетених кілець блакитного, чорного, червоного, жовтого та
зеленого, прапор – біле полотнище з емблемою, олімпійська клятва, олімпійський
вогонь. На кожних іграх переможці отримують нагороди та дипломи, учасники
командних змагань раніше отримували нагороди кожен, а тепер нагороду отримує
останній учасник командної естафети.
Олімпіада – 2006 проводилася в Турині. Це була ХХ Олімпіада.
Із українських спортсменів приймали участь 53 учасники в 10 із 15 видів
програм. Призерами Турину стали: Олена Гришина/Руслан Гончаров (фігурне катання
(танці)) – бронзова медаль, Лілія Єфремова (біатлон) – бронзова медаль.
Найбільш перспективними були учасники: фігурне катання (Антон
Ковалевський, Олена Ляшенко, Галина Єфременко, Юлія Головіна/ Олег Войко,
Тетяна Волосожар/Стініслав Мороз, Юлія Белоглазова/ Андрій Бех,), індивідуальна
гонка (Валентина Шевченко) дуатлон (Валентина Шевченко), сані (Лілія Лудан)


Література
1.        
Алексеев
Р.О. Международное олимпийское движение. – М.: Знание, 1966. – 96 с.
2.        
Вернер А.
До чого догрались Игры в Турине. // Мой спорт. — № 3. – 2006. – С. 48.
3.        
Волобуєв
М. Лилий Єфремова: „Победа, как сказочный сон. Просыпаться не хочется.// Мой
спорт. — № 3. – 2006. – С. 42.
4.        
Заболотный
И. Лики и блики.// Мой спорт. — № 3. – 2006. – С. 38.
5.        
Любомиров
Н. Советский спорт и олимпийское движение. – М., 1963.
6.        
Очерки по
истории физической культуры / Под ред. Е.Н. Петрова. – М., 1967.
7.        
Победоносец
Д. В Турин, за медалями? // Аргументы и факты в Украине. — 2006. — № 6. – С.
35.
8.        
Платонов
В.Н., Гуськов С.И. Олимпийский спорт. – К.: Олимпийская литература, 1994. – 495
с.
9.        
Платонов
В.Н. Теорія спорта. – К.: Вища школа, 1987. – 424 с.
10.     
Рубан Н.
Охота голодного волка. // Мой спорт. — № 3. – 2006. – С. 74.
11.     
Саввин В. Вчера,
сегодня и завтра международного олимпийского комитета. – М., 1967.
12.     
Соболев
П., Калинин Н. Олимпийские игры. – М., 1955.
13.     
Соболев
П. Олимпия, Афины, рим. – М., 1960.
14.     
Фоменко
А. Прощавай, Турине! До зустрічі у Ванкувері. // Україна молода. – 26 лютого
2006 р. – С. 20.
15.     
Хавин Б. Все об олимпийских играх. – М.: Физкультура
и спорт, 1974. – 576 с.
16.     
Шишигин М. Путь к Олимпу. – М., 1967.