Міністерство освіти і науки УкраїниВінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського           Домашня робота на тему:«Звичаї, культура та побут запорізьких козаків»             Вінниця. 2007


Канцелярія
запорозьких козаків
Канцелярії
у власному розумінні слова в запорозьких козаків не було. Обов’язки цієї
частини адміністрації виконував генеральний писар разом із своїм помічником.
Усі справи йшли до нього, але від них не лишилося жодного писаного рядка. Не
було ні щоденника, ні записок для пам’яті. Коли приходили накази з двору, їх голосно
читали перед зборами й негайно давали відповідь, яку вважали слушною.
Суд
над злочинцем
У
судах, під час покарань та страт запорозькі козаки користувалися неписаними
законами, а стародавнім звичаєм, словесним правом та здоровим глуздом. Писаних
законів від запорожців годі було чекати насамперед тому, що община козаків мала
надто коротке минуле, аби виробити ті чи ті закони, надати їм системи і
висловити на папері. Крім того, писаних законів у запорозьких козаків не могло
бути ще й тому, що все їхнє історичне минуле було заповнено безперервними
війнами, що не дозволяло їм приділяти багато уваги влаштуванню внутрішнього
ладу життя. Нарешті, писаних законів козаки прагнули уникати, боячись, аби вони
не змінили їх вольностей. Звичаї замість писаних законів як гарантія твердих
порядків у Запорожжі визнавалися й російським урядом, починаючи з царя Олексія
Михайловича і кінчаючи царицею Катериною II.
					







Суддями
у Запорозьких козаків була військова старшина, тобто кошовий отаман, суддя,
писар, військовий осавул; крім того, довбиш, курінні отамани, паланочний
полковник, а іноді і весь кіш. Кошовий отаман вважався вищим суддею, оскільки
він мав верховну владу над цілим запорозьким військом. Та справжнім, офіційним
суддею на Запоріжжі був військовий суддя; щоправда, він лише розбирав справи,
давав поради посвареним, проте не затверджував остаточно своїх постанов.
Військо давало на це право лише кошовому отаманові. Військовий писар іноді
оголошував вирок старшини на раді, іноді сповіщав засудженим судові рішення,
особливо коли йшлося про осіб, які жили не в самій Січі, а в паланках, тобто
віддалених від Січі станах. Військовий осавул виконував роль слідчого,
виконавця вироків, поліційного урядника: він розглядав на місці скарги, стежив
за виконанням вироків кошового отамана та усього коша, переслідував збройно
розбійників, злодіїв та грабіжників. Військовий довбиш був помічником осавула
та приставом на екзекуціях; він читав постанови старшини та усього війська
прилюдно на місці страти або на військовій раді. Курінні отамани, які часто
виконували роль суддів серед козаків своїх куренів, мали при куренях таку силу,
що могли розбирати позови між спірними сторонами і карати винного. 
Покарання
й страта у запорозьких козаків визначалася характером злочинів. З покарань
практикувалися: прив’язування до гармат на майдані, саджання на дерев’яну кобилу,
биття під шибеницею, ламання кінцівок— ніг та рук, грабування майна, заслання в
Сибір.
Найпопулярнішим
з-поміж цих покарань та страт було биття злочинця кийками до смерті біля
ганебного стовпа. До ганебного стовпа та кийків засуджувалися особи, які щось
украли або приховали украдене, учинили побої, насильство, дезертирство.
Ганебний стовп завжди стояв на січовому майдані поблизу січової дзвіниці; біля
нього завжди стояла в‘язанка сухих дубових кийків з головками, такими, як бійки
на ціпах для молотьби хліба. Якщо котрийсь з козаків украв щось, хай навіть
дрібничку, в іншого козака, у самій Січі або поза нею, і його спіймають на
цьому, то його приводили січовий майдан, до ганебного стовпа, і за звичаєм
тримали там протягом трьох днів, а іноді навіть більше, доти, поки він не
заплатить гроші за вкрадену річ. Під час стояння злочинця біля ганебного стовпа
повз нього проходять товариші, при цьому хтось з-поміж них мовчки дивиться на
прив’язаного; хтось, напившись, п’яний лає та б’є його; інші пропонують йому
гроші; ще інші приносять горілку та калачі, поять та годують його, і хоч злочинцеві
не до їжі та питва, він мусить це робити. “Пий, скурвий сину, злодію! Як не
будеш пити, то будемо тебе, скурвого сина, бити! ”— кричали перехожі. Та коли
злочинець вип’є, то козаки, які взялися за нього, казали:” Тепер же, брате, дай
ми тебе трохи відлупцюємо!”. Марно тоді злочинець благає пощади; на всі
прохання помилувати козаки вперто відповідали:” За те ми тебе, скурвий сину, й
горілкою поїли, що нам тебе треба лупцювати!”. Після цього вони завдавали
кілька ударів прив’язаному до стовпа злочинцеві й шли собі. За ними з’являлися
інші, потім йшли ще й ще.. У такому становищі злочинець залишався добу, часто
поспіль усі п’ять діб— як ухвалять судді. Але найчастіше було так, що вже через
добу злочинця забивали на смерть, після чого його майно забирали на військо.
Втім, траплялося, що дехто із злочинців не лише залишався живим після такої
кари, а й навіть одержував від своїх п’яних товаришів гроші. Іноді биття
кийками заміняли смертну кару: у такому випадкові у покараного відбирали худобу
та рухоме майно, при цьому частину худоби віддавали на військо, частину
паланочному старшині, решту худоби та все рухоме майно— дружині та дітям
покараного, якщо він був жонатий.
Козак,
який убив іншого козака, лягав на труну вбитого, і його ховали живого,
відповідно до принципу, за яким усі козаки є брати, що повинні жити разом, не
діючи шкоди один одному. Якщо вбивця був сміливим козаком, якого любили всі
його товариші, він міг уникнути смерті за спільної згоди або ж відбути інше
покарання.
Боржника,
який відмовлявся або був неспроможний платити, прив’язувати до гармати на
майдані, даки він не розквитається або не знайде викуп за себе.
Дуже
суворо карали тих, хто продавав що-небудь дорожче за визначену ціну. Кошовий
або отамани дозволяли козакам пограбувати винного.


Звичаї
запорозьких козаків
Запорозькі
козаки носять як відмінний знак на маківці голови чуб, великий, наче жмуток
пір’я. Решту голови вони голять. Вони надають такого значення цьому чубові, що
коли один козак вирве його в іншого, то мусить заплатити йому п’ять
карбованців.
Якщо
один козак має таку злостивість, що вб’є другого з умисним наміром, то його
кладуть на тіло вбитого і їх ховають в одній могилі. Цей звичай зберігався в
запорозьких козаків аж до кінця їх існування.
Найперше,
чого вчать молодь, це є повага й шана до людей похилого віку. Це доводить, що
нинішній устрій походить від патріархального ладу.
В
запорожців курені стоять завжди відчинені. Будь-який мандрівник чи перехожий
може туди зайти і з’їсти все, що він знайде їстівного, якщо навіть нікого немає
вдома. Йому навіть ніхто не дорікне, як він усе з’їсть, але він не може нічого
забрати з собою, якщо не хоче наразитися на суворе покарання, бо існує
священний принцип недоторканності будь-якої речі, що знаходиться в курені. 
З
цього принципу, якого вони ретельно дотримуються, випливає обов’язок для того,
хто знайде яку-небудь річ на Січі, прив’язати свою знахідку до високого стовпа
й лишити її там протягом трьох днів, після того, якщо не з’явиться її власник,
він може вважати її своєю. Та якщо він забере річ, не виставивши її на огляд, і
не відкриється, тоді його самого прив’язують до високого стовпа посередині
майдану й кладуть поряд чимало київ. Кожен, хто проходить повз прив’язаного,
повинен узяти кия і тричі вдарити винного. І якщо навіть перший удар стане
смертельним, то ніхто не докорятиме, а всі негайно схвалять цю дію оплесками.
Після трьох ударів потерпілого частують чаркою горілки, посудина з якою стоїть
поблизу, приказуючи: «пий, вражий сину!».
Від
часу, коли козак залишає свій курінь, щоб ніколи до нього не повернутися, він
втрачає свою назву козака-запорожця і дістає ім’я гайдамаки або розбійника з
битого шляху.
Щоб
убезпечити себе від вошей, запорозькі козаки варять дуже жирну рибу, що зветься
осетрина. Коли жир вкриє воду у казані, козак занурює у нього нову сорочку й
лишає її на певний час просочитися тим жиром. Потім він вдягає її і зніме лише
тоді, коли вона стане зовсім ветха.
Запорозькі
й українські козаки мали звичай насипати кургани, або пагорби, щоб ховати в них
тих, хто чимось відзначився. І якщо хто-небудь загинув у бою за Батьківщину, то
йому споруджують такий самий мавзолей, навіть коли його тіло не було знайдене.
Ще й сьогодні можна побачити багато курганів у степах Очакова та Криму.
Коли
козаки мають гарячку, то звичайним засобом проти неї служить половина заряду
гарматного пороху, розведеного в горілці, що її вигнано з зерна. Проковтнувши
цю суміш, вони лягають, засинають і прокидаються в доброму здоров’ї. Інші
замінюють порох на попіл.
Коли
їх поранено й нема кому подати їм допомогу, вони беруть жменю землі, розводять
її своєю слиною і змащують рану.
Під
час походів козаки зміцнюють позиції своїми возами і відчувають себе у безпеці
за цими пересувними укріпленнями, що їх звуть “табір”. Вони абсолютно необхідні
у пустинних степах, де завжди нишпорять татари, і тисяча козаків, захищених
таким чином, може опиратися шести тисячам цих невірних, які ніколи не злазять з
коней і яких може спинити рів або найменша загорожа. У будь-якій іншій країні
було б важко війську йти походом між возами, але цей край такий рівний, як
жоден інший.
Козаки
кожного куреня мешкали разом зі своїм отаманом. Для приготування їжі у кожному
курені був кухар, якому допомагали кілька хлопчиків, що приносили йому воду й
чистили казани після обіду. Цей кухар одержував два карбованці на рік від
куреня і по п’ять копійок від кожного козака, який харчувався у курені.
Їжа була
дуже проста. Обід складався з двох страв. Перша звалася “саламаха”, вона
нагадувала кашу, приготовану з борошном, водою та сіллю. Друга мала назву
“тетеря” і являла собою суміш борошна, крупи та проса. Вона була трохи рідша за
саламаху, бо в неї додавали багато слабенького пива або рибної юшки. Провізію
купували за гроші куреня. Згадані страви подавали у великих посудинах, які
звалися ”ваганки”, але ніколи не вживали хліба. Козаки, які не задовольнялися
звичайними стравами, а хотіли їсти м’ясо або рибу, купували їх за власні гроші
у складку гуртом.
Козаки,
які не належали до жодного куреня і заробляли собі на життя яким-небудь
ремеслом чи торгівлею, мешкали у своїх хатах на околицях, живучи за свій
рахунок. Звичайно вони мали ліпше харчування, ніж отамани, й до того ж їли
хліб.
Були
й такі козаки, які постійно жили поза куренями, полюючи або ловлячи рибу, і
такі, що лишалися у своїх зимових домівках, щоб бути ближче до своєї худоби та
коней. Вони так само жили власним коштом і вживали багато запобіжних засобів
проти пожежі, щоб зберегти свої домівки. Вони жили на березі Дніпра з боку
Очакова, де інші річки перетинають степ і вливаються у Дніпро, від гирла Самари
до гирла Дніпра і навіть на березі Лиману.
Запорозькі
козаки, знаючи, як охоронялися кордони татар і поляків, користувалися з цього й
часто нападали на їхні країни. Загони козаків захоплювали їхніх коней та
худобу, а їх самих убивали або брали в полон. Після нападу вони поверталися на
Січ і розподіляли між собою здобич. Потім вони влаштовували велике свято,
кілька днів підряд пили й танцювали й розповідали на вулицях про свою відвагу.
Їх супроводжували люди, які несли у великих мідних казанах оковиту, горілку,
пшеницю, перемішану з медом, пиво та питний мед, і музики, що співали різні
пісні. Вони обіймали селян і запрошували їх пити разом з ними. Якщо хто-небудь
відмовлявся, вони обсипали їх лайкою, незалежно від того, чи знали його раніш.
Отак вони витрачали за кілька днів усе, що коштувала їхня здобич, а часто й
навіть більше, і з багачів одразу ставали бідняками кругом у боргах. Купці та
ремісники, які мали в цей час великі прибутки, продаючи свої товари по високих
цінах, витрачали ці гроші, п‘ючи та гуляючи з іншими козаками.
Козаки,
що жили у зимових оселях, так само проїдали та пропивали усе що мали— чи
здобич, чи те, що заробляли, продаючи виловлену рибу або шкури впольованих
лисиць чи вовків.
Усю
свою свободу козаки використовували для того, щоб жити у неробстві. Проводячи
дні у пиятиці або лінощах, вони жили у своїй розпусті й помирали так, як жили.
Тільки на війні вони були справжніми людьми, хоробрими, слухняними та
невтомними.
Тип
запорожця
Зовнішніми
та внутрішніми вартостями запорозькі козаки становили собою найхарактерніші
типи свого народу та свого часу. Як пишуть сучасники, вони були здебільшого
середнього зросту, плечисті, ставні, дужі, повновиді, кругляві і від літнього
сонця та степової спекоти смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним
оселедцем, або чуприною на тім’ї, в смушковій гостроверхій шапці на голові,
завжди з люлькою в зубах, справжній запорожець завжди позирав якось похмуро й
спідлоба долу, чужих зустрічав попервах непривітно, відповідав на запитання
дуже неохоче, але затим поволі м’якшав, обличчя його поступово під час розмови
ставало веселим, жваві проникливі очі поймалися блиском вогню, вся постать його
надихала мужністю, хвацькістю, заразливою веселістю і неповторним гумором.
“Запорожці,— каже 116 літній дід Розсолода, сам нащадок запорожців,— не знали
ні цоб, ні цабе, тому були дужими, не знали хвороб і помирали більше на війні,
аніж удома. Тепер люди слабі, пусті й недовговічні: як 90 років прожив, то й
стежки під собою не бачить, а колись у сто год чоловік тільки в силу вбирався.
Тому-то запорожці жили й довго, і весело. А хлопці які були! Він сів на коня—
не струснувсь, не здригнувсь! Торкнув ногами— і пішов, і пішов! Тільки курява
стовпом…”. У внутрішніх якостях запорозького козака помітно було суміш чеснот
та вад, які, втім, завжди були притаманні людям, котрі вважають війну головним
заняттям і головним ремеслом свого життя. Жорстокі, дикі й нещадні до своїх
ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми
братами один до одного, мирними сусідами своїм побратимам по ремеслу,
українським та донським козакам. Хижі, кровожерні, нестримні на руку,
зневажливі до будь-яких прав чужої власності на землі ненависного їм ляха чи
мізерного бусурмана, запорозькі козаки у себе вдома звичайну крадіжку якогось
батога чи пута вважали страшним карним злочином, за який винного карали на
смерть.
Ясною
рисою вдачі запорозьких козаків була їхня добросердність, безкорисливість,
щедрість, вірність у дружбі, яка вельми високо цінувалася на Запорожжі, де, за
козацькими правилами, гріхом вважалося ошукати чорта, коли він потрапляв
січовикам у товариші. Крім того, ясними рисами вдачі запорозьких козаків були
висока любов до власної свободи: вони віддавали перевагу лютій смерті перед
ганебним рабством; глибока повага до старих і заслужених воїнів та й взагалі до
всіх “військових ступенів”, простота, поміркованість і винахідливість у скруті,
у домашньому побуті або в різних безвихідних випадках та при фізичній недузі.
Приміром, від пропасниці вони пили горілки з золю або рушничним порохом,
кладучи на чарку пінистого трунку пів заряду пороху; для гоєння ран прикладали
до уражених місць розтерту із слиною на руці землю, а коли їм бракувало
металевого посуду для готування страв, умудрялися варити їх у дерев’яних
ковшах, підкидаючи в них безперервно, один за одним, розжарені на вогні
камінці, поки не закипала вода, налита у посудину. До зайшлих та проїжджих
людей запорозькі козаки завжди були гостинні й благочинні і ставили особисту
чесність поряд з гостинністю та благо чинністю, як у себе на Запоріжжі, так і
на війні стосовно ворогів православної віри. “Хоч на Січі, — згадує один
католицький патер,— було різного люду, проте там були така чесність та безпека,
що усі, хто приїздив з товарами або по товар, у якихось інших справах, знали,
що з їхніх голів і косина не впаде. Можна було на вулиці залишити свої гроші й не
боятися, що їх буде вкрадено. Будь-який злочин проти чесноти гостя або січового
жителя одразу ж карався смертю”.
На
війні козак завжди відзначався розумом, хитрістю, умінням виграти у ворога
вигоди, раптово на нього напасти і зненацька заманити, вражав ворога великою
відвагою, дивовижним терпінням та рідкісною здатністю переносити спрагу і
голод, спеку й холод. Про хоробрість запорозьких козаків турецький султан
сказав: «Коли навколишнє панство на мене повстає, я на обидва вуха сплю, а з
козаками я мушу одним вухом слухати”. Самі козаки про свою хоробрість казали:»
Ми завжди завзято, хоробро й мужньо країни поганих руйнували та спустошували ”,
а на погрози з боку хвалькуватого султана заполонити військом турецьким Січ
сміливо й виклично відповідали: ”Війська твого не боїмося, — будемо битися з
тобою землею та водою”. Війна для козака була так само необхідна, як птахові
крила, як рибі вода. Без війни козак— не козак, лицар— не лицар. Козак не лише
не боявся, а й любив війну. Він дбав не так про те, аби врятувати своє життя,
як про те, аби вмерти так, як умирають справжні лицарі, у бою, тобто щоб про
нього сказали: ”Умів шарпати, умів і вмерти не скиглячи”.
Темними
гранями вдачі запорозьких козаків було те, що багато хто з-поміж них любив
напустити туману перед чужим, похвалитися своїми військовими подвигами,
похизуватися своїм убранням та зброєю; крім того, вони відзначалися легковажністю
й непостійністю, хоч і називали себе у листах та посланнях до царів та королів
“вірним військом” його королівської або царської величності.
Надто
ж відзначалися запорожці своєю безпечністю; недаремно про них склав якийсь поет
вірша:
Се
козак запорожець, не об чім не туже,
Як
люлька є й тютюнець, то йому й байдуже,
Він
те тільки й знає:
Коли
не п’є, так воші б’є, а все не гуляє.
Великим
недоліком запорозьких козаків була також пристрасть до спиртних напоїв. “У
пияцтві й бражництві, — каже очевидець, — вони прагнули випередити один одного,
і навряд чи знайдуться в усій християнській Європі такі безтурботні голови, як
козацькі”. Самі про себе запорожці казали:” У нас у Січі норов: хто отче наш
знає, той вранці встав, умиється та й чарки шукає”. Втім, під час військових
походів запорозькі козаки уникали пиятик, оскільки усякого п’яного кошовий
отаман, як свідчить сучасник, одразу викидав за борт чайки. Нарешті, гуляючи та
бенкетуючи, запорозький козак не був схожий на того пропащого п’яницю, який
пропивав свою душу в чорному й брудному шинку: лицар навіть у пиятиці залишався
лицарем. Кидаючись у широку й нестримну гульню, козак тим самим виявляв
своєрідну молодецьку вдачу, особливий, так би мовити, епікурейський погляд на
життя людини, яка марно обтяжує себе працею й клопотами і даремно не розуміє
справжнього сенсу буття— існувати задля веселощів життя. Та й про що козакові
клопотатися, коли:
Не
сьогодні, так завтра поляже його голова,
Як од
вітру у степу трава!..


Висновок
Саме
слово “Січ” означало столицю всього запорозького козацтва, центр діяльності і
управління всіма військовими справами. Поряд з цим терміном вживалося й слово “Кіш”,
під яким розуміли центральний орган управління, що відав адміністративними,
військовими, фінансовими, судовими та іншими справами. На чолі Коша стояв
кошовий отаман, який обирався козацькою радою на 1 рік, але й міг бути
переобраним на новий строк. В XVI-XVII столітті кошовий отаман називався
гетьманом. Під час походів він мав необмежену владу. Отаман та інші старші чини
володіли великою дисципліною, але основні питання вирішувалися на народних
зборах – крузі. Саме там приймали рішення про виступи у походи, ділили по
жеребкуванню земельні угіддя. Коли військо виступало у похід суходолом, то воно
поділялося на полки, а кожен з них складався з трьох-чотирьох куренів. Курінь –
це постійна казарма, де жили козаки і адміністративна одиниця у самій Січі. На
ворогів козаки кидалися відразу. В бою були дуже рухливі і завжди обходили
ворожий табір з боків. Вони билися завзято, забуваючи про своє життя. В полон
вони не здавалися. Це пояснювалося тим, що для більшості козаків не було для
кого берегти себе. Щоб стримувати чужу кінноту вони обгороджувались возами
із-за яких відстрілювались з мушкетів, тримаючись на місці по кілька тижнів.
Для того щоб вороги не порозбивали возів, козаки прив’язували їх один до одного
ланцюгами. У таких таборах козаки відбивали вдесятеро більшу татарську силу, а
коли ті втративши чимало людей відступали, козаки сідали на коней, наздоганяли
їх та нищили.
У
XVI-XVII століттях мало хто доживав до старості – всі гинули в боях або
походах. Здебільшого похилі козаки ховалися десь в печери, викопували криниці і
жили там до смерті. 
У
великій шані в козаків перебувало побратимство. Кожен козак віддавав своє життя
за волю родичів і побратимів. На знак побратимства вони мінялися хрестами з
тіла, а все інше було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю. В боях
билися поруч й рятували один одного або захищали своїм тілом. Побратимство
надавало великої сили. Воно було однією з таємних причин їх непереможності.
Повернувшись
з походу, козаки ділили здобич. Потім починали гуляти. У пияцтві та гулянні
вони старалися перевершити один одного. Але вживати спиртне під час військових
походів було заборонено. За пияцтво, як і за зраду, передбачалася смертна кара.
У жодній армії світу не було таких вимог. 
Відгулявши
кілька днів козаки поверталися в буденне життя. Вставали до сходу сонця, йшли
на річку купатися, їли житнє борошно з водою і засмаженою олією. Кожен носив
свою ложку у халяві чобота. Потім бралися кожен до свого діла: хто латав, хто
прав свій одяг чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та коней, займалися
господарством. Юнаки змагалися в їзді на конях, стрільбі, кидалися один на
одного та боролися. 
Виганяючи
ворога з рідного краю, козаки брали чимало хлопців із собою на Січ і віддавали
в науку до куренів. Коли хлопчикові виповнювалося 14 років, той козак, що
привіз його, брав свого вихованця щоб той чистив зброю, порався біля коня,
всіляко допомагав у походах. Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом
кликали на обід. Тоді ставали всі в коло біля образів і отаман читав їм “Отче наш”
і тільки після цього приступали до їжі. Надвечір подавали вечерю. Добре поївши,
козаки збиралися на майдані або над Дніпром до пісень, жартів, танців. Коли
ставало нудно, вони починали готуватися до нового походу. 
За
злочини покарання і страти призначалися різні. Застосовувалися: прив’язання до
гармати за зневагу до начальства, за грошовий борг; шмагання нагаєм за
злодійство. Найпопулярнішою стратою було забивання киями. Також використовували
шибениці. Найстрашнішим було закопування злочинця живим в землю.
Особливо
на січі цінилася освіта. В школі навчалося біля 80-ти школярів, серед яких були
дорослі і діти. Вони вчилися читанню, співів і письма; мали особливий, але
схожий на все військо громадський устрій; обирали двох отаманів – одного для
дорослих, другого для дітей. Головним вчителем був уставник, який крім прямих
обов’язків дбав про здоров’я хлопчиків, сповідав і причащав хворих. Начальними
предметами були грамота, молитви, закон Божий і письмо. 
Як за
зовнішнім виглядом і за внутрішніми якостями козаки були характерними типами
свого народу й свого часу. З довгими вусами і розкішним “оселедцем”, вічно з
люлькою в зубах. Світлий бік характеру становили їх добродушність, щедрість,
схильність до щирої дружби. Щодо сторонніх людей, козаки були гостинними і
привітними. Вони вміли майстерно розповідати та жартувати. Але любили
похвалитися своїми воєнними подвигами, похизуватися своїм одягом та зброєю.
Проявлялась також легковажність та непостійність.
Кожен
християнин чоловічої статі, незалежно від свого соціального стану, міг
приєднатися до козацького братства. Міг він і при бажанні покинути його. Але
щоб козака прийняли на Січ, він повинен був: знати українську мову, мати
православну віру, вміти володіти зброєю, бути неодруженим, дотримуватись
традицій товариства та клятви вірності йому. Сімейні козаки могли мати своє
господарство та сім’ю і проживати за межами Січі. 
До
козацької символіки XVI-XVII століття належали клейноди й атрибути української
державності: прапор, бунчук, булава, печатка, духові труби, мідні котли,
гармати. Вони відображали військовий й адміністративний уклад козацтва. 
Козацькі
символи, клейноди, стали визначним явищем в історії державності й культури
українського народу за часів середньовіччя.


Список
використаних джерел
1.    
Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — 1991.
2.    
Апанович О. Агрокультура українського козацтва.// Українська
культура. – 1998. — №9-10.
3.    
Апанович О. Культура козацтва. // Українська культура. – 1991. — №
1.
4.    
Аркас М.М. Історія України-Русі. — К.: “Вища школа”, 1993.
5.    
Батіг С. Історія Україн -, Тернопіль, 2000.
6.    
Володимир Голубоцький. Запорозьке козацтво. – К., 1994.
7.    
Готюк О, Історія України. — Тернопіль, 2000.
8.    
Грачотті С. Українська культура 17 ст. // Всесвіт. – 1995. — №
3-4.
9.    
Гуржій О. Українська козацька держава. – К., 2001.
10.   Запорізьке
козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. –
Запоріжжя, 1997.
11.   Ісаєвич Я. Д.
Українська культура 18 століття.//Питання історії, 1980. №8.
12.   Історія
українського війська. Ред. Парцея М.П. – Львів: “Світ”, 1992.
13.   Коляструк О. А.
Козацький чинник у формуванні української національної культури 17 ст. //
Історія національно-державного будівництва в Україні. – Вінниця, 1995.
14.   Крип’якевич І. П.
Історія України. – Львів, 1990.
15.  
Лановик Б.Д. Історія України. — 1985.
16.   Маланюк Є. В.
Нариси з історії нашої культури. – К., 1992.
17.  
Матейко Р. М. Історія України. — 1985.
18.  
Матисякевич З.М. Історія України. — 1985.
19.   Орест Субтельний.
Україна: історія. — К.: “Либідь”, 1993.
20.  
Паньків Є, Історія України. — Тернопіль, 2000.
21.  
Паньків М. Історія України. — Тернопіль, 2000.
22.   Семчишин О. П.
Тисяча років української культури. – К., 1992.
23.  
Стебельний О. Історія України. — 1983.
24.   Українська
культура другої половини 17-18 ст.//Теорія та історія світової і Вітчизняної
культури. – Львів, 1992.
25.   Флоря Б. М.
Запорозьке козацтво.//Україна: культурна спадщина, національна свідомість,
державність. Вип.: 1. – К; 1992.
26.   Щербак В.
Козацтво і православ‘я. // Київська старовина. – 1993. — № 5.
27.   Яворницький Д. І.
Історія запорізьких козаків: в 3-х томах. Т. 1-3. – К., 1994.