КУРСОВА РОБОТА
з
дисципліни “Основи економічної теорії”
на
тему:
Форми, методи та інструменти державного регулювання економіки
Миколаїв
– 2009
					







Зміст
Вступ
1 Загальні
принципи та інструменти державного регулювання
1.1 Податково-бюджетна система
1.2 Бюджетна система
1.3 Цінове регулювання
1.4 Грошово-кредитне і валютне регулювання
1.5 Кредитна політика
1.6 Зовнішньоекономічне регулювання
2 Досвід
державного регулювання зарубіжних країн
2.1 Американська модель
2.2 Японська модель
3 Державне
регулювання економіки Україні в умовах кризи
3.1 Становлення економічних функцій
Української держави
3.2 Cитуація в Україні під час
кризи
Висновки
Список літератури
ДодатОК
ВСТУП
Наявність
двох основних концепцій економічної політики держави є відображенням тісного
взаємозв’язку в реальному житті між державним регулюванням економіки та її
ринковим саморегулюванням. Держава і ринок визначають напрям, в якому
розвиваються економічні процеси. Обсяги регулюючих функцій, які виконують
держава і ринок, час від часу змінюються. Серед головних чинників таких змін –
рівень розвитку продуктивних сил, політична орієнтація країни, характер
історичного етапу, на якому знаходиться суспільство, його соціальна структура,
національні особливості та ін.
Там, де
порушувалася гармонія взаємодії ринку і держави, країни потрапляли до глибокої
кризи. Якщо взагалі відкидається ринок, логіка економічних процесів призводить
таку державу до повної стагнації. Більш ніж півстолітня практика колишнього
Радянського Союзу на рубежі 70 – 80-х років завершилася глибокою і всеосяжною
кризою.
Якщо ж,
навпаки, суспільство розвивається тільки на основі ринкових механізмів, вільної
конкуренції, тоді їх сліпа стихія також призводить до потужних соціальних
струсів. Весь західний світ у зв’язку з такою практикою пережив у 1929 – 1933
рр. часи „великої депресії” і зробив відповідні висновки, створивши систему
державного економічного регулювання.
Знайти
розумне співвідношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням –
одне з ключових завдань, яке на сьогодні постало перед Українською державою.
Україна має формувати таку національну модель ринку і державного регулювання
економіки, яка враховувала б історичні реалії та сучасний зарубіжний досвід.
Основна мета
даної курсової роботи полягає у вивчені особливостей державного регулювання
економікою.
Поставлена
мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:
· 
дослідити
особливості політики державного регулювання економіки;
· 
розглянути
концепції макроекономічної рівноваги як підґрунтя економічної політики держави;
· 
визначити
основні функції державного регулювання економіки;
· 
проаналізувати
національні особливості державного регулювання економіки.
Предметом
курсової роботи є економічні відносини, які виникають у процесі державного
регулювання економіки.
Об’єктом
курсової роботи є система державного регулювання економіки.
1 ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ТА ІНСТРУМЕНТИ ДЕРЖАВНОГО
РЕГУЛЮВАННЯ
Державне
регулювання — це форма цілеспрямованого впливу держави на економіку з метою
забезпечення і підтримки її функціонування в заданому режимі, зміни і розвитку
економічних відносин і взаємозв’язків. Регулювання здійснюється за допомогою
системи норм, що регламентують поведінку суб’єктів, що хазяюють, як за
допомогою адміністративних методів впливу (закони, накази, інструкції), так і
через систему економічних методів і регуляторів (ціни, податки, банківські
відсотки, пільги, санкції і т.д.).
Державне
регулювання має свої функції, інструменти й органи.
Основні
функції державного регулювання полягають у наступному:
1.
Підтримка пропорційності виробництва і споживання, антициклічне регулювання.
2. Підтримка
і розвиток конкуренції, антимонопольні заходи.
3.
Перерозподіл і вирівнювання доходів, соціальний захист малозабезпечених шарів
суспільства.
До
інструментів, чи методам, державного регулювання відносяться:
•
податково-бюджетна система (фіскальна);
•
цінове регулювання;
•
кредитно-грошове регулювання;
•
зовнішньоекономічне регулювання (мита, ліцензії, квоти).
Податково-бюджетна,
чи, як її ще називають, фіскальна система, є найбільш сильним засобом
державного регулювання економіки.
Розглянемо
функції і методи державного регулювання більш докладно.
1.1 
Податково-бюджетна система
Оподатковування
— це метод розподілу прибавочної вартості між суб’єктами, що хазяюють, і
державою. Податки є обов’язковими платежами, що стягуються державою з
підприємств і громадян відповідно до законодавчих актів.
Ставки
податків установлюються Верховною Радою, а також місцевими Радами в межах
їхньої компетенції відповідно до відповідних законів про оподатковування і не
можуть змінюватися протягом бюджетного року.
Застосування
методів і способів оподатковування, визначення видів, ставок і порядку сплати
податків складають податкову політику держави, що є одним з найголовніших
важелів державного регулювання економіки.
Держава
проводить податкову політику, розробляючи і приймаючи податкові закони. На
сьогоднішній день в Україні створена досить велика нормативна база по
оподатковуванню, створений Податковий кодекс України.
Система
оподатковування — це сукупність податків, зборів, мита, інших обов’язкових
платежів, стягнутих у встановленому порядку в державний і місцеві бюджети і
позабюджетні фонди.
Система
оподатковування в Україні будується на принципах обов’язковості, рівнозначності
і пропорційності, рівності і недопущення податкової дискримінації,
стабільності, економічній обґрунтованості, рівномірності сплати і єдності
підходу. У цілому система оподатковування повинна забезпечити оптимізацію
структури розподілу і перерозподіли національного доходу з метою стимулювання
матеріального виробництва, підвищення його ефективності і на цій основі
найбільш повного задоволення державних і соціальних потреб.
Принципи
побудови системи оподатковування, види податків, зборів і обов’язкових
платежів, платники податків, об’єкти оподатковування, порядок зарахування і
розподілу податків, порядок їхнього числення і терміни сплати, а також
відповідальність за порушення податкового законодавства встановлюються Законом
України «Про систему оподатковування».
У
загальному випадку податки підрозділяються на:
•
загальнодержавні;
•
регіональні (у випадку федерального пристрою держави);
•
місцеві.
Місцеві
податки і збори встановлюються місцевими Радами, але лише відповідно до
приведеного переліку й у рамках граничних розмірів ставок, установлюваних
законами України.
Залежність
податкових надходжень від величини ставки податку характеризується так
називаної кривої Лаффера. По Лафферу, оптимальної є середня сумарна ставка
прямих і непрямих податків у розмірі 37,7%. Саме при такій ставці досягається
максимальний рівень податкових надходжень у бюджет. В Україні ж, по оцінках
фахівців, при сьогоднішній системі оподатковування середня сумарна ставка
прямих і непрямих податків складає близько 80%. Якби ця ставка була 37,7%,
український бюджет одержував би в три рази більше платежів.
Крім
того, як показує досвід країн з розвитий ринковою економікою, для нормального
функціонування економіки необхідно, щоб сумарний розмір оподатковування не
перевищував однієї третини прибутку, отриманої підприємством. Перевищення
зазначеної оцінки підриває основи відтворення і веде до розбалансування
економіки. В Україні при декларованому рівні оподаткування прибутку 30%, що в
загальному відповідає світовій практиці, фактично ж з урахуванням
ціноутворення, порядку визначення витрат і обчислення прибутку, нерівномірності
податкових пільг, особливостей методики числення і порядку сплати податків у
підприємств вилучається понад 50%, а в деяких випадках — 70-80% прибутку.
Сьогодні
пріоритетними напрямками реформування системи оподатковування є зниження
розмірів ставок податків і інших обов’язкових платежів шляхом розширення бази
для нарахування податків за рахунок скорочення і скасування пільг при
визначенні об’єктів оподатковування, стабілізація ставок і термінів сплати
податків.
Закон
України «Про систему оподатковування» визначає, що ставки загальнодержавних
податків, порядок їхнього числення і сплати можуть встановлюватися і
змінюватися тільки спеціальними законами по оподатковуванню. Цим же законом
передбачено, що ставки і механізм стягування податків не можуть уводитися
законами про Державний бюджет на відповідний рік.
1.2 Бюджетна система

Мобілізація
фінансових ресурсів у розпорядження держави і напрямок їх на фінансування
загальнодержавних нестатків забезпечується загальнодержавними фінансами. До
загальнодержавних фінансів відносяться: бюджет, державне обов’язкове
страхування і позабюджетні цільові фонди.
Бюджет
— це форма утворення і витрати коштів для забезпечення функціонування державної
влади.
Державний
бюджет являє собою кошторис грошових доходів і витрат держави на визначений
період часу (рік, квартал, місяць). Іншими словами, це фінансовий план країни
чи іншого адміністративно-територіального утворення (області, району, міста).
Принципи
розподілу доходів і витрат між бюджетами різного рівня визначаються Законом
України «Про бюджетну систему України».
Відповідно
до цього закону бюджет має чотирьохрівневу структуру. Бюджет підрозділяється
на:
1)
центральний бюджет;
2)
бюджети областей;
3)
бюджети районів і міст;
4)
районні бюджети в містах і відповідні їм бюджети в сільській місцевості.
Бюджети,
названі в пунктах 2, 3 і 4, разом звуться місцевих бюджетів. На практиці ця
структура обмежена трьома рівнями, оскільки районні бюджети і відповідні їм
бюджети на селі, будучи інститутами, що доповнюють, найчастіше не виділені з
районних (міських бюджетів).
До
основних сфер діяльності, фінансуємим з місцевих бюджетів, можна віднести
комунальне господарство, сферу соціального забезпечення, житлове господарство,
сферу освіти, а також культуру і спорт.
З
центрального бюджету фінансується оборона, центральна адміністрація, органи
правосуддя і безпеки, приватизація, а також виплачуються субсидії, що
направляються безпосередньо суб’єктам народного господарства.
Джерелами
доходів центрального бюджету є такі податки: ПДВ, акцизний збір, мито, а також
надходження від приватизації, зовнішньої торгівлі і від продажу військового
майна. Інші податки, наприклад, податок на прибуток підприємств, прибутковий
податок із громадян, транспортний податок чи податок на землю, відчисляються в
місцеві бюджети.
У
видатковій частині бюджету можна виділити наступні головні складові:
•
основні державні послуги;
•
фінансування культурних і соціальних нестатків;
•
фінансування народного господарства (субсидії, дотації).
До
основних державних послуг відносяться державна адміністрація, суспільна
безпека, судочинство і національна оборона.
Прибуткова
і видаткова частини бюджету містять указівки на джерела надходження і напрямку
витрати засобів. Якщо підсумок видаткової частини перевищує підсумок доходів, говорять,
що бюджет зведений з дефіцитом. Бюджетний дефіцит покривається за рахунок:
•
внутрішніх державних позик;
•
кредитів Національного банку України;
•
зовнішніх джерел фінансування (кредити Світового банку, позики ЄЕС і розвитих
країн — США, Японії і т.д.).
Ще
одним елементом системи державних фінансів є позабюджетні фонди.
Позабюджетні
фонди — це фонди, призначені для фінансування заходів, не передбачених у
плановому порядку в бюджеті.
В
Україні функціонують чотири великих соціальних позабюджетних фонди:
•
Пенсійний фонд;
•
Фонд соціального страхування;
•
Фонд сприяння зайнятості населення;
•
Фонд страхування від нещасливих випадків на виробництві.
Названі
фонди цілком фінансуються за рахунок обов’язкових відрахувань підприємств, у
залежності від понесених витрат на оплату праці працівників, і фактично мають
характер податків на заробітну плату.
Крім
чотирьох соціальних фондів існують і інші позабюджетні фонди, фінансуємі за
рахунок обов’язкових відрахувань підприємств і маючих фіскальний характер. До їхнього
числа відносяться Дорожній фонд, Фонд охорони праці, Інноваційний фонд,
Паливно-енергетичний фонд, Державний фонд конверсії. Як і соціальні, ці фонди
можуть включатися в бюджет на поточний рік.
1.3 Цінове регулювання

Ринкове
ціноутворення може відбуватися в умовах вільного ринку, під впливом конкуренції
й в умовах установлення монополії.
В
умовах вільного ринку ціни встановлюються на базі ціни виробництва, що
складається з витрат виробництва і середнього прибутку, з урахуванням попиту і
пропозиції на даний товар на конкретному ринку.
На
сьогоднішній день в Україні законодавчо встановлені наступні види цін:
•
вільні (договірні);
•
державні фіксуємі;
•
регульовані.
Підприємства
реалізують свою продукцію, послуги і майно за цінами, установлюваним самостійно
чи на договірній основі (вільним чи договірним цінам), а у випадках,
передбачених законодавством — за державними цінами.
У
вільних цінах враховуються собівартість виробництва і прибуток без обмеження
рівня рентабельності. У вільні ціни підакцизних товарів включаються також суми
акцизів по встановлених ставках.
Реалізація
продукції здійснюється виготовлювачами по сформованим у такий спосіб цінам,
збільшеним на суму податку на додаткову вартість.
При
реалізації через біржі, торгово-посередницькі фірми й інших посередників до
вільних цін додаються постачальницько-збутові надбавки, у яких враховуються
комісійні за послуги і витрати посередника.
На
продукцію підприємств, що займають монопольне положення на ринку товарів і
послуг, що визначають масштаб цін в економіці, здійснюється державне
регулювання цін.
Ціноутворення
на підприємстві здійснюється службою цін, що готує проекти цін на вироблені
товари, погоджує їх з торгівлею, розробляє договірні ціни, дає висновки по
проектах цін на продукцію, що поставляється постачальниками.
Регулююча
діяльність держави в області ціноутворення переслідує дві основні цілі:
•
недопущення монополізації ринку;
•
приборкання інфляції.
Це
здійснюється шляхом контролю з боку державних органів за торговими надбавками і
встановлення рівня цін у випадку, якщо відбувається явний обвал ринку, а також
шляхом заключення угод з підприємцями про контроль за ростом цін.
В
умовах інфляції держава в особі уряду може проводити тверду політику по
стримуванню темпів росту цін.
До
мір цієї політики можуть відноситися:
•
установлення граничного рівня торгової і постачальницької надбавки (націнки)
при реалізації товару (продукції) — до 55% до ціни виробника;
•
установлення граничного рівня рентабельності — 5% до товарообігу, чи 10-45% від
собівартості.
При
невеликому рівні інфляції з метою підтримки товаровиробника держава може
проводити політику лібералізації цін.
Функції
контролю за цінами в Україні виконує Державна інспекція по контролі за цінами.
Інспекція стежить за дотриманням підприємцями єдиних принципів формування
собівартості, структури цін і тарифів, визначених чинним законодавством,
порядку формування відпускної ціни, виявляє випадки необґрунтованого завищення
цін. Разом із Союзом захисту споживачів інспекція припиняє спроби підприємств
перекласти економічно невиправдані витрати і непрямі витрати на плечі
споживачів продукції. Разом з Антимонопольним комітетом інспекція прагне
попередити зловживання, що випливають з пануючого положення якого-небудь
підприємства при заключенні торгових угод (відмовлення від продажу,
нав’язування мінімальних цін), а також зловживань в організації збуту,
зв’язаних з торгівлею зі знижкою, з поверненням платежів, зі створенням
дискримінаційних умов продажу і т.д.
Законодавством
передбачена адміністративна відповідальність за порушення законодавства про
ціноутворення.
1.4 Грошово – кредитне і валютне регулювання

З
метою регулювання грошового обігу держава проводить грошову політику. Грошова
політика покликана орієнтувати емісію грошей на досягнення фінансових і
економічних задач уряду. Відповідно до законодавства України емісійним центром
країни, що володіє монопольним правом на випуск грошей у оборот, є Національний
банк України. На нього покладена організація готівково-грошового обертання і
регулювання емісійних операцій, тобто операцій, зв’язаних з випуском і
вилученням грошей зі обороту.
Регулювання
емісійних операцій як у цілому по країні, так і по регіонах виробляється на
основі прогнозного розрахунку касових оборотів, сальдо яких відбиває зміну
готівково-грошової маси в звертанні, або збільшення маси готівки, тобто емісію,
або зменшення, тобто вилучення грошей з обороту. Цей результат повинний бути
погоджений з розрахунками НБУ по загальному грошовому обсягу грошової маси і її
готівково-грошового компонента, що щокварталу визначаються на основі
прогнозованих цін, швидкості обертання грошей і реальних обсягів валового
національного продукту.
Для
реалізації емісійної функції в установах НБУ створюються резервні фонди
грошових знаків. Розміщення резервних фондів по регіональних установах банку
забезпечує своєчасне касове обслуговування комерційних банків, дозволяє
регулювати купюрну будівлю грошової маси і її відновлення, усуває зустрічні
перевезення грошей, що прискорює грошовий обіг і скорочує витрати звертання.
Резервні фонди являють собою запаси грошових знаків. Поки ці грошові знаки не
перераховані в каси установ НБУ, називаними оборотними касами, вони не
вважаються грошима, випущеними в звертання, і зберігаються окремо від грошей,
що знаходяться в обертанні.
Для
забезпечення касового обслуговування комерційних банків в установах НБУ мається
оборотна каса, що представляє собою поточний резерв готівки. Залишок грошей в
оборотній касі строго лімітується. Якщо залишок грошей в оборотній касі
перевищує денний ліміт, установи НБУ перелічують понадлімітний залишок з
оборотної каси в резервні фонди, тобто вилучає гроші з обігу.
Зміна
залишку грошей в оборотній касі регіональних керувань НБУ зв’язано з виконанням
Національним банком функцій по касовому обслуговуванню комерційних банків.
Комерційні банки задовольняють потреби своїх клієнтів у готівці насамперед за
рахунок коштів, що надійшли у свою касу від клієнтів, що здають
готівково-грошовий виторг у банк. Але в ряді випадків грошей, що надійшли в
касу банку, недостатньо для забезпечення поточних платежів. У таких випадках
комерційні банки можуть одержати так називане підкріплення каси з запасів НБУ.
На
підставі заявки регіональні керування НБУ задовольняють прохання комерційних
банків про підкріплення їхньої каси за рахунок своїх касових ресурсів, тобто
грошей, що маються в оборотній касі. Якщо ж грошей в оборотній касі не вистачає
для забезпечення нестатків комерційного банку, виникає необхідність у
підкріпленні оборотної каси регіонального керування НБУ, тобто перерахування в
неї грошей з резервних фондів. Емісію грошей регіональні керування здійснюють
тільки по емісійному дозволі Національного банку.
В
Україні на сьогоднішній день обов’язковий продаж валютного виторгу відсутній,
однак НБУ має право за узгодженням з Кабінетом міністрів установлювати такий
продаж, якщо цього вимагає ситуація на валютному ринку. Раніше в Україні
існував обов’язковий продаж 50% валютного виторгу.
Міжбанківська
валютна біржа (МВБ) — це спеціалізована біржа, що має ліцензію Національного
банку на організацію операцій по купівлі-продажу валюти і проведення
розрахунків по заключених на них угодах. В Україні існує одна Українська
міжбанківська валютна біржа. Валюта продається на торгах МВБ за курсом,
встановлюваному в результаті торгів (біржовий курс).
Операції
з іноземною валютою підприємств, банківських і кредитно-фінансових установ,
юридичних і фізичних осіб по купівлі-продажу, розрахункам і наданню позичок
називаються валютними операціями. При цьому операції банків, підприємств,
юридичних і фізичних осіб з метою одержання прибутку від змін валютних курсів у
часі чи на різних ринках, а також навмисне прийняття валютного ризику одержали
назву валютних спекуляцій.
Порядок
проведення валютних операцій строго регламентується державою. Законодавчо
передбачена карна й адміністративна відповідальність за проведення незаконних
валютних операцій.
1.5 Кредитна політика

Кредитна
політика є складовою частиною єдиної грошово-кредитної політики. Держава
покликана забезпечити розподіл кредитів на користь приватних осіб, підприємств
і при необхідності держави в такому обсязі, під такий відсоток і на такі
терміни, що найбільше відповідають інтересам суспільства.
Ведуче
місце центрального банку країни в області грошового обігу як емітента банкнот,
так і кредитора комерційних банків дозволяє йому регулювати розподіл кредитів
за допомогою дисконтної політики, що він проводить, здійснюючи переоблік
векселів і операції на грошовому ринку. Обмежуючи обсяг і підвищуючи процентні
ставки по наданих кредитах, центральний банк змушує комерційні банки обмежувати
обсяг їхніх операцій, у результаті яких створюються нові платіжні засоби. І
навпаки, проводячи ліберальну політику «дешевих грошей», він дозволяє банкам
розширювати кредитування і тим самим прискорювати емісію платіжних засобів.
Міри
кредитної політики можна розділити на два типи в залежності від того, чи
впливають вони безпосередньо на процентні ставки або регулюють обсяг
кредитування економіки в цілому чи носять виборчий характер.
Зміна
процентної ставки має на меті чи стимулювати, навпаки, стримувати надання
кредитів, роблячи їхній більш дешевими чи дорогими в залежності від стану
економіки і грошового обігу. Змінюється як офіційна дисконтна ставка,
застосовувана центральним банком, так і обсяг його операцій на грошовому ринку.
Також можуть мінятися умови банківського кредитування підприємств і приватних
осіб.
Іншим
методом кредитного регулювання є обмеження обсягу кредитування як Національним
банком, так і комерційними банками.
Обсяг
кредитної емісії НБУ визначається Основами грошово-кредитної політики,
затверджуваними Верховною Радою України на календарний рік.
Суб’єктами
кредитних відносин НБУ виступають насамперед уряд (Кабінет міністрів України),
комерційні банки, а також окремі юридичні і фізичні особи.
Основним
одержувачем кредитів НБУ є КМУ. Ці кредити, як правило, направляються на
покриття поточного дефіциту державного бюджету. По таких позичках
установлюються пільгові (занижені) відсотки. Сьогодні кредити НБУ є основним
джерелом внутрішнього державного боргу. Так, у 1993 році основу боргу,
прокредитованого НБУ, склали державні витрати, оплачені безпосередньо за
рахунок кредиту, минаючи бюджет.
До
таких витрат відносилися:
•
компенсації населенню в зв’язку зі знецінюванням внесків і страхових внесків;
•
компенсації на збільшення виторгу сільськогосподарських виробників за
реалізовану державним організаціям продукцію;
•
кошти, спрямовані на індексацію оборотних коштів держпідприємств, фінансове
оздоровлення сільського господарства і т.д.
Безпосереднє
кредитування Національним банком України підприємств обмежено. Він видає
кредити в основному тим суб’єктам, що хазяюють, що зайняті
матеріально-технічним забезпеченням діяльності НБУ. Практикується також видача
позичок співробітникам НБУ з засобів фонду матеріального заохочення.
Основний
обсяг кредитування здійснюється комерційними банками, однак держава в особі НБУ
може безпосередньо впливати на операції комерційних банків, обмежуючи загальну
суму наданих ними кредитів у різній формі. При перевищенні банками
встановленого ліміту кредитування до них застосовуються строгі санкції.
Регулювання
кредитної діяльності здійснюється прямим втручанням у розподіл кредитів.
Держава може надавати цільовий пільговий державний кредит юридичним і фізичним
особам, спрямований на активізацію інвестиційної діяльності підприємств або
поліпшення житлових умов громадян.
В
Україні здійснюється довгострокове державне кредитування будівництв і об’єктів
виробничого призначення, а також громадян на споживчі нестатки за рахунок
бюджету, кредитування цільових виробничих програм за рахунок централізованих
ресурсів НБУ, а також кредитування інвестиційних проектів за рахунок
міжнародних кредитів.
Державний
кредит надається на капітальні вкладення тільки виробничого призначення. У
підприємств усіх форм власності це витрати на технічне переозброєння,
реконструкцію і розширення виробництва, на придбання устаткування, що не
входить у кошториси будівництв. Довгостроковий кредит використовується також
при будівництві нових підприємств і споруджень, що мають важливе
народногосподарське призначення. Довгостроковий кредит надається підприємствам
на зазначені цілі на принципах зворотності, терміновості, платності і
забезпеченості.
Переваги
при довгостроковому кредитуванні мають проекти, що забезпечують
народногосподарську ефективність, вирішують економічні і соціальні проблеми
країни, розширюють експортні можливості, збільшують виробництво товарів
народного споживання. Обов’язковими умовами довгострокового кредитування є:
статус позичальника як юридичної особи, екологічна безпека проекту,
забезпеченість своєчасного і повного повернення кредиту і сплати відсотків,
дотримання норм тривалості будівництва.
На
підставі поданих заявок Міністерство економіки за узгодженням з Міністерством
фінансів визначає перелік об’єктів, що будуть фінансуватися за рахунок
державного кредиту. Міністерство фінансів визначає перелік комерційних банків,
що будуть здійснювати таке кредитування, і укладає з ними договори.
Цим
банкам воно перелічує засоби для кредитування, що мають строго цільове
фінансування. Установи банків, що фінансують, укладають з інвесторами кредитні
угоди. Контроль за цільовим використанням інвесторами державного кредиту і
своєчасним його поверненням у державний бюджет здійснюють банки, що фінансують,
і Міністерство фінансів.
Довгострокові
кредити за рахунок централізованих кредитних ресурсів НБУ надаються тільки
державним підприємствам на витрати, зв’язані з реалізацією цільових програм по
конверсії і модернізації виробництва, упровадженню передових технологій. НБУ
укладає з комерційними банками, що кредитують цільові програми, договір, де
визначає розмір плати за кредит і маржу. НБУ відкриває комерційному банку
кредитну лінію, що повинна забезпечити оперативне й ефективне використання
централізованих ресурсів для кредитування виробничих програм. Комерційні банки
надають позичальникам кредит тільки на меті, передбачені їх кредитними
заявками, і в межах коштів, перерахованих їм НБУ для цільового кредитування.
Міжнародні
кредити надаються урядами інших держав і міжнародних фінансових організацій.
Порядок їхнього надання і використання визначається відповідними міжнародними
договорами й угодами України.
Довгострокові
пільгові кредити громадянам на споживчі потреби надаються через установи
Ощадного банку. Об’єктами кредитування тут є витрати на будівництво, покупку,
капітальний ремонт і реконструкцію індивідуальних житлових будинків з
надвірними будівлями, садових будиночків, дач, благоустрій дачних ділянок,
будівництво гаражів, на придбання квартир у житловому кооперативі, в особисту
власність, на покупку в громадян індивідуальних житлових будинків з надвірними
будівлями, на господарське обзаведення сімейним студентам і інші мети.
Кредити
видаються на комерційній основі при дотриманні принципів цільової
спрямованості, забезпеченості, терміновості, платності, зворотності. Кредити
надаються в розмірі до 75% від кошторисної вартості будівництва, чи ремонту
інвентарної вартості будівлі.
Міністерство
економіки разом з Міністерством фінансів щорічно визначає ліміти видачі
довгострокового пільгового кредиту в межах засобів, передбачених на ці мети
державним бюджетом. Міністерство фінансів визначає процентні ставки і здійснює
контроль за цільовим використанням виданого кредиту.
1.6
Зовнішньоекономічне регулювання

У
сучасному світі ринки різних країн і груп країн не відділені друг від друга, а
знаходяться в стані складної взаємодії і взаємозалежності.
Світовий
ринок — це сукупність національних ринків окремих країн, зв’язаних один з одним
товарно-грошовими і валютно-фінансовими відносинами. В основі світового ринку
лежить міжнародний поділ праці. Ступінь розвитку світового ринку відображає
рівень інтернаціоналізації суспільного виробництва.
Зовнішньоекономічна
діяльність (ЗЕД) — це діяльність суб’єктів господарської діяльності України й
іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаєминах між ними,
що має місце як на території України, так і за її межами.
До
зовнішньоекономічної діяльності відносяться:
•
експорт і імпорт товарів, капіталів і робочої сили;
•
надання суб’єктами ЗЕД різного роду послуг один одному;
•
наукова, технічна, виробнича, навчальна й інша кооперація з іноземними
суб’єктами ЗЕД;
•
міжнародні фінансові операції;
•
кредитні і розрахункові операції між суб’єктами ЗЕД;
•
спільна підприємницька діяльність між суб’єктами ЗЕД.
Суб’єктами
зовнішньоекономічної діяльності в Україні можуть бути:
•
фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства;
•
юридичних осіб, що мають місцезнаходження в Україні і зареєстровані як такі;
•
об’єднання фізичних і юридичних осіб, що мають місцезнаходження в Україні;
•
спільні підприємства за участю суб’єктів господарської діяльності України й
іноземних суб’єктів господарської діяльності (у тому числі винятково за участю
іноземного капіталу), зареєстровані в Україні і як такі, що мають тут постійне
місцезнаходження.
Усі
суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності й інших
ознак мають рівне право здійснювати будь-які її види, прямо не заборонені
законодавством.
У
залежності від господарської спрямованості й економіко-правових умов в Україні
можуть створюватися наступні спеціальні (вільні) економічні зони:
•
зовнішньоторговельні;
•
комплексні виробничі;
•
науково-технічні;
•
банківсько-страхові;
•
зони прикордонної торгівлі.
Крім
зазначених вище, в Україні можуть створюватися також комплексні спеціальні
(вільні) економічні зони, що поєднують у собі елементи зон різних типів.
У
загальному випадку регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється:
•
державою в особі відповідних органів у межах їхньої компетенції;
•
недержавними органами керування економікою (товарними і фондовими біржами,
торгово-промисловими палатами, асоціаціями, союзами й іншими організаціями
координуючого типу);
•
самими суб’єктами ЗЕД на підставі відповідних координаційних угод, укладених
між ними.
Держава
здійснює регулювання зовнішньоекономічної діяльності, використовуючи для цього
різні засоби, іншими словами, держава проводить відповідну його інтересам
зовнішньоекономічну політику. В Україні зовнішньоекономічну політику формує
Верховна Рада, що приймає, змінює і скасовує закони, що стосуються ЗЕД. КМУ
вживає заходів по здійсненню зовнішньоекономічної політики відповідно до
прийнятих законів. Безпосереднє регулювання і контроль ЗЕД здійснюють
Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі і Державна митна служба
України.
Існує
досить велика кількість засобів зовнішньоекономічного регулювання, який можна
розбити на дві основні групи:
•
тарифні;
•
нетарифні.
Тарифне
регулювання здійснюється за допомогою митних тарифів.
В
Україні діє Єдиний митний тариф, що представляє собою звід ставок мита,
стягнутих при імпорті товарів з-за кордону на митну територію України. У тарифі
ставки мита визначені у відсотках від митної вартості товарів. Мито, що
підлягає сплаті, розраховується митним органом по ставках тарифу, що діє на
день подачі митної декларації.
Тарифи
по розмірах ставок розділяються на три різновиди:
• преференційні
ставки (включаючи звільнення від сплати мита) — застосовуються до товарів, що
відбувають із країн, що входять разом з Україною в митні союзи чи утворюючим
спеціальні зони;
•
пільгові ставки — застосовуються до товарів, що відбувають із країн, що
користаються в Україні режимом найбільшого сприяння;
•
повні ставки — застосовуються до всіх інших товарів.
Мита
підвищують вартість імпортних товарів на внутрішньому ринку і можуть
використовуватися для захисту національних виробників аналогічних товарів.
До
нетарифних методів регулювання зовнішньоекономічної діяльності відносяться:
•
кількісні обмеження;
•
фітосанітарний, ветеринарний і інший види санітарного й екологічного контролю;
•
податки на імпорт і експорт;
•
валютні обмеження;
•
антидемпінгові мита;
•
міжнародні торгові договори й угоди.
Кількісні
обмеження містять у собі квотування і ліцензування.
Квоти
— це граничні обсяги визначених товарів, що дозволено імпортувати
(експортувати) на територію країни протягом визначеного терміну. Ліцензії — це
дозволу на імпорт (експорт) товарів протягом якогось часу, видавані
Міністерством зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі.
Установлення
санітарного контролю служить мірою санітарної безпеки.
Податки
на імпорт і експорт установлюються понад мито і спрямовані на обмеження
торгівлі товарами визначених груп.
Валютні
обмеження зв’язані, як правило, з одержанням дозволу на використання валюти для
імпортних закупівель, з метою недопущення відходу валютних засобів за кордон.
Держава
може також уживати заходів по припиненню несумлінної конкуренції при здійсненні
зовнішньоекономічної діяльності, зокрема, у випадках демпінгу — продажу товарів
за цінами нижче контрактних на міжнародних товарних ринках. У випадку
установлення факту демпінгу до вітчизняних чи іноземних підприємців може бути
застосоване антидемпінгове мито.
Держава
регулює зовнішньоекономічну діяльність також і шляхом висновку різних торгових
договорів і угод, у яких установлюються принципи торгових взаємин з іноземними
державами.
2 Досвід державного регулювання
зарубіжних країн
2.1 Американська модель
Сучасна
ринкова економіка США є не стихійною, а регульованою державою. У США механізм
державного регулювання пройшов декілька етапів. На початку 70-х років у режимі
жорсткого адміністративного регулювання перебувало багато галузей економіки
США. Основними причинами введення жорсткого регулювання галузей економіки були
обмеження монополії і обмеження конкуренції. В арсеналі елементів державного
регулювання ринку США важливе місце зайняло державне програмування економіки,
яке охопило розробку як загальнонаціональних, так і регіональних програм.
У 80-і роки США відмовились від традиційної системи регулювання,
яка грунтувалась на кейнсіанській моделі і замінили її системою, основаною на
проведені політики монетаризму і економічної теорії «пропозиції». Держава
регулює відносини сторін, забезпечує їх свободу, стимулює чесну ділову
активність і карає тих, хто ігнорує право та інтереси суб’єктів ринку. В умовах
сучасної ринкової економіки, яка характеризується наявністю великої кількості
не тільки малих і середніх підприємств, але й монополізованих комплексів,
ринкове саморегулювання доповнюється і формується в механізм цілеспрямованого
макроекономічного регулювання. При цьому зусилля держави концентруються на недопущенні
монополізму, контролі за реалізацією антимонопольного законодавства,
стимулюванні передових технологій. В практиці державного регулювання економіки США
широко використовується система державних замовлень(атомна, аерокосмічна промисловість,
електротехнічна). Важливе місце в регулюванні ринку США відводиться фіскальній
політиці. Суть її полягає у встановленні державного оподаткування і державних
витрат з таким розрахунком, щоб вони допомагали гасити коливання економічного
циклу, сприяли, високому рівню зайнятості, обмежували інфляцію або пом’якшували
дефляцію (застій). Таким чином, пряме і непряме (опосередковане) втручання
держави в економічне життя США грунтується на системі теоретично обгрунтованих
і перевірених господарською практикою методів і важелів, які є універсальними.
2.2 Японська модель
Японія належить до країн, у яких оптимально поєднуються регулююча
і спрямовуюча роль держави з функціонуванням механізмів ринку. Сучасна японська
економіка відрізняється від західно-європейської і економіки США значно
вагомішою роллю державної участі. В Японії склалась розвинута система
державного програмування. Для виконання функції регулювання розробкою і
реалізацією макроекономічних проектів тут створена система органів
програмування і регулювання, підпорядкованих Економічній Консультативній Раді, де
застосовуються найновіші методи експертних оцінок, економічного прогнозування і
програмування. Другим напрямком державного регулювання в Японії є різні форми
виливу на приватний капітал. Форми дії на приватний капітал в Японії охоплюють
систему жорстких юридичних заходів з відповідними формами контролю через
адміністративний апарат і поліцію, контроль з боку державних органів
управління, систему економічних заходів (надання грошових субсидій, регулювання
цін, введення додаткових податків, надання податкових пільг, застосування
диференційованої кредитної політики). Застосовуючи арсенал перерахованих
економічних важелів, держава здійснює протекціоністську політику в галузях і
сферах суттєво важливих для Японії. Японія має великий досвід державного
управління науково-технічним прогресом. Відома програма «Технополіс» втілює
системний підхід до управління науково-технічною діяльністю і передбачає
створення 19 міст науки, довгострокове планування випуску і збуту продукції. Ефективність
державного регулювання економіки в Японії забезпечується наявністю
«напівурядових організацій», які уособлюють злиття бізнесу і державного
апарату.
3 ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ В УМОВАХ КРИЗИ
3.1 Становлення економічних функцій Української держави
Після
проголошення незалежності в Україні розпочався процес становлення її державних
інститутів і формування їхніх основних функцій, включаючи й економічні. Цей процес йде болісно.
Продовжуються дискусії з приводу того, якою має бути економічна роль
Української держави, якими шляхами держава повинна здійснювати соціальні
реформи.
У свідомості
багатьох домінує негативне ставлення до державної власності й державного
господарювання. Ця негативна реакція на наслідки невдалого експерименту з
побудовою одержавленої економіки в колишньому СРСР поширюється на економічну
роль держави взагалі. Існує небезпечна ілюзія про можливість побудови
саморегульованої господарської системи, більше того, про автоматизм переходу до
такої системи. Як наслідок прояви руйнування соціальне-економічного потенціалу,
який дістався у спадок від УРСР. За цих умов у суспільстві реанімуються сили,
які прагнуть повернути розвиток економіки України назад до ЇЇ скомпроментованої
моделі.
Справа
ускладнюється тим, що, дотримуючись довгий час парадигми держави як машини
класового панування, вітчизняна суспільна наука водночас фактично не
досліджувала ЇЇ як велике надбання цивілізації, загальносоціальний інститут.
Відкинувши теорію радянської держави — наступниці держави диктатури пролетаріату,
наша країна досі не має концепції держави в сучасному ЇЇ розумінні. Крім того,
ми не маємо теорії ЇЇ функцій, у тому числі й економічних.
Реалізація
економічної функції держави сьогодні в Україні має свої особливості. Історичний
шлях українського народу надто довгий час не увінчувався побудовою своєї
суверенної держави, внаслідок чого він багато втратив в економічному розвитку.
Сьогодні відкриваються унікальні можливості змінити становище.
Українська
держава повинна стати носієм прогресивної системи господарювання, головним
архітектором нової національної економіки. В переломні епохи зміни одного
суспільного ладу іншим (а саме таку епоху ми нині переживаємо) ця економічна
функція держави відіграє особливо важливу роль.
Функція
архітектора національної економіки спрямована на трансформацію економіки
колишньої УРСР як частки, уламка так званого народногосподарського комплексу
СРСР у самостійну господарську систему, що функціонує на основі поділу праці в
Європі та світі. Така трансформація має бути забезпечена структурною
перебудовою економіки, соціальної сфери, освіти, науки та інших галузей,
досягненням енергетичної незалежності держави, завершенням формування
національної фінансової, грошово-кредитної, банківської, бюджетної, митної,
валютної, податкової систем, національного законодавства. Перед державою стоїть
завдання формування національної моделі держаного сектору економіки, ринку і
ринкової інфраструктури, забезпечення ефективної зайнятості, подолання
монополізму та недобросовісної конкуренції. Держава не може піти шляхом
розвитку вільної конкуренції підприємницьких структур. Західні країни цей етап
пройшли ще у XIX ст. Вільна, нічим не стримувана конкуренція має не тільки
позитивні, а й негативні наслідки. У цій боротьбі виграє той, хто сильніший,
проте не завжди той, хто кращий. Як наслідок фальсифікація результатів праці,
обман покупців, погіршення якості послуг, продуктів, їх підробка, нова форма
диктату виробника над покупцем. Це повною мірою властиве для нинішньої
економіки України. В цих умовах важливою економічною функцією є регулювання
конкурентної боротьби, забезпечення державних стандартів якості продукції та
соціальних вимог.
Особливе
значення для молодої держави у цьому зв’язку має створення нової системи
соціального захисту. Українська держава є головним чинником трансформації усіх
суспільних відносин у країні. На неї покладаються такі важливі функції, як
забезпечення територіального верховенства в економічній і фінансовій системах,
економічного суверенітету, реалізація права ефективного верховного власника
національного надбання та ін.
Не менш
важливою і складною є функція захисту інтересів національної економіки,
національних підприємств як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку,
інтеграційна політика.
Інтернаціоналізація
господарських зв’язків, інтеграційні процеси обмежують можливості реалізації
державою свого права верховного власника. Разом з тим протекціонізм, заходи
колективного, міждержавного регулювання економіки посилюють цю функцію держави.
Та чи інша форма участі в об’єднаннях з іншими колишніми республіками СРСР,
іншими міжнародними структурами послаблює можливості Української держави, що
перебуває в процесі становлення, мати повне верховенство над своїм економічним
потенціалом. Розрив цих зв’язків також завдає великої шкоди економіці. Потрібна
гнучка формула розв’язання цього досить складного питання. Досвід інших країн
свідчить, що національна економіка в умовах жорсткої міжнародної конкуренції,
боротьби за ринки збуту продукції не може вижити без заходів державного
протекціонізму стосовно вітчизняних виробників.
З урахуванням
усіх цих обставин необхідно кардинально підвищити роль Української держави,
зміцнити її інститути.
3.2 Cитуація в Україні під час кризи
Маховик
кризи розкручується щоразу швидшими темпами, а її наслідки — катастрофічні для
населення і більшості підприємців.
Українська
економіка — це така собі «бананова» республіка в центрі Європи, де ми — дешева
робоча сила, дешеві ресурси і транзитна зона. Тобто, при такому статусі
національної економіки будь-які кризові явища в нас будуть проявлятися дуже
болісно. Хоча причиною сучасної економічної кризи в Україні на 90% є внутрішні
економічні проблеми. Зовнішній фінансовий кризовий лічильник лише поглибив цю
кризу. Але 90% світової кризи — це українська криза. Чому? Тому що станом на
середину року, ще коли світової фінансової кризи як такої не було, інфляція в
Україні була на рівні 16% — а це в 6 разів більше, ніж в середньому у Європі.
Вже на середину цього року в нас був негативний експортний-імпортний баланс в
країні — майже 10 млрд. дол., негативний платіжний баланс країни — майже 10%
ВВП, якого ще не було в нікого.
Також однією
з основних причин кризи в Україні є бюджетні видатки, що супроводжувались
циклічним ростом цін на сталь, коли слід було економити на важкий період,
спрогнозувати який було неважко і про який точно знали. На думку експертів,
якби хтось слухав економістів, зокрема з МФВ, і регулював економіку та ринок
відповідно до циклів цін на сталь, було б все добре. Для цього потрібно, щоб
уряд був більш відповідальним, а населення — більш освіченим у державних
фінансах. Все-таки бюджет — це спільні гроші, бюджет не має містичних джерел
наповнення, фактично, його доходи — це лише наше споживання. А як ми знаємо бюджет
врегульовується за допомогою фіскальної політики. Щодо неї, то Україні
доведеться скоротити витрати у зв’язку зі зниженням доходів у 2009 році.
Інфляція зберігатиметься на рівні 17% до кінця 2009 року. Номінальна заробітна
плата та соціальні виплати будуть збільшені лише для покриття інфляційного
процесу. У 2010 році ВВП повернеться до свого потенційного росту на рівні 5-6
%, тоді як інфляція, ймовірно, не перевищить 10%..Також слід згадати про один з
інструментів поповнення буджету, тобто про податки. У цілому Україна потрапляє
до категорії країн, які надають перевагу посилювати податкову політику,
незважаючи на фінансову кризу. У меморандумі, підписаному Україною та МВФ у
зв’язку з очікуваним кредитуванням, сказано, що в 2008 році бюджетний дефіцит
складе близько 1% ВВП. Але наступного року влада все-таки сподівається
сформувати збалансований консолідований бюджет, для чого вона готова проводити
більш тверду фіскальну політику в порівнянні з попередніми роками. Це
відповідає й іншим цілям уряду та президента — забезпечити скорочення
внутрішнього попиту та імпорту до рівнів, що відповідають встановленим лімітам
за зовнішнім фінансуванням.
У дусі цієї
заяви й останні ініціативи уряду в податковій сфері, прописані в пакеті
«антикризових» законопроектів, які Верховна Рада затвердила 31 жовтня
в трохи відкоректованій версії. Так, уряд спочатку запропонував ввести на рівні
місцевих бюджетів податок на нерухоме майно, який Юлія Тимошенко назвала
«податком на багатство». «Там де люди живуть розкішно, сьогодні
є підстави вводити податок на таке майно і поповнити місцеві бюджети», —
заявила прем’єр. Кабмін також хотів збільшити ставки акцизного збору на
автомобілі, етиловий спирт, пиво та бензин.
«Коли
увесь світ бореться з економічною кризою за допомогою зменшення
оподатковування, у нас чомусь було запропоноване збільшення оподатковування.
У
підсумку ж з пакету заходів щодо мінімізації впливу світової фінансової кризи
на економіку України, запропонованого Кабінетом Міністрів, норми про підвищення
податкових зборів були виключені. Однак тенденція в наявності.
Особисто на
мою думку українськи політики роблять великі помилки, намагаючись підняти
податки, адже вони , недооцінюють, яку користь економіка країни могла б
отримати від зниження (а не підвищення!) податкового навантаження на бізнес.
ВИСНОВОК
Державне
регулювання — це форма цілеспрямованого впливу держави на економіку з метою
забезпечення і підтримки її функціонування в заданому режимі, зміни і розвитку
економічних відносин і взаємозв’язків.
Державне
регулювання має свої функції, інструменти й органи.
Основні
функції державного регулювання полягають у наступному:
1.
Підтримка пропорційності виробництва і споживання, антициклічне регулювання.
2.
Підтримка і розвиток конкуренції, антимонопольні заходи.
3.
Перерозподіл і вирівнювання доходів, соціальний захист малозабезпечених шарів
суспільства.
До
інструментів, чи методам, державного регулювання відносяться:
•
податково-бюджетна система (фіскальна);
•
цінове регулювання;
•
кредитно-грошове регулювання;
•
зовнішньоекономічне регулювання (мита, ліцензії, квоти).
Вплив
держави на економіку складається в двох моментах. По-перше, держава координує
економіку, дає рекомендації виробникам (в умовах соціалізму здійснювалася
тверде командно-адміністративне планування). По-друге, держава є власником
промислових, сільськогосподарських і торгових підприємств, частка яких дуже
велика. Це так називаний державний сектор економіки. Здійснюючи безпосереднє
керування цими підприємствами, держава робить тим самим вплив на всю економіку
країни в цілому.
Ще
однією задачею держави є необхідність дотримання пропорцій у розвитку
інфраструктури народного господарства й основних промислових галузей.
Неодмінною
умовою функціонування ринку є наявність конкуренції.
У
системі мір, прийнятих державою для забезпечення і розвитку конкуренції, особлива
увага приділяється антимонопольному законодавству, суть якого зводиться до
недопущення:
•
злиттів, що звужують конкуренцію;
•
штучних бар’єрів для виходу на ринок нових фірм;
•
хижацької конкуренції.
Однієї
з основних задач держави є соціальний захист своїх громадян і в першу чергу —
найбільш незахищених шарів суспільства: старих, дітей, самотніх матерів,
інвалідів і т.д. У Конституції України закріплене право громадян на матеріальне
забезпечення в старості, у випадку хвороби, повної чи часткової втрати
працездатності, утрати годувальника, а також безробіття з незалежних від них
обставин. Це право забезпечується державним соціальним страхуванням. У
загальній системі соціального захисту величезну роль грає обов’язкове державне
пенсійне забезпечення. По державному пенсійному забезпеченню виплачуються
трудові і соціальні пенсії.
Що
стосується інструментів державного регулювання економіки, те найбільш важливим
з них є податково-бюджетна політика.
Застосування
методів і способів оподатковування, визначення видів, ставок і порядку сплати
податків складають податкову політику держави, що є одним з найголовніших
важелів державного регулювання економіки.
Мобілізація
фінансових ресурсів у розпорядження держави і напрямок їх на фінансування
загальнодержавних нестатків забезпечується загальнодержавними фінансами. До
загальнодержавних фінансів відносяться: бюджет, державне обов’язкове
страхування і позабюджетні цільові фонди.
Бюджет
— це форма утворення і витрати коштів для забезпечення функціонування державної
влади.
Ринкове
ціноутворення може відбуватися в умовах вільного ринку, під впливом конкуренції
й в умовах установлення монополії. Регулююча діяльність держави в області
ціноутворення переслідує дві основні цілі:
•
недопущення монополізації ринку;
•
приборкання інфляції.
Це
здійснюється шляхом контролю з боку державних органів за торговими надбавками і
встановлення рівня цін у випадку, якщо відбувається явний обвал ринку, а також
шляхом висновку угод з підприємцями про контроль за ростом цін.
З
метою регулювання грошового обігу держава проводить грошову політику. Грошова
політика покликана орієнтувати емісію грошей на досягнення фінансових і
економічних задач уряду.
Кредитна
політика є складовою частиною єдиної грошово-кредитної політики. Держава
покликана забезпечити розподіл кредитів на користь приватних осіб, підприємств
і при необхідності держави в такому обсязі, під такий відсоток і на такі
терміни, що найбільше відповідають інтересам суспільства.
Держава
здійснює регулювання і зовнішньоекономічної діяльності, використовуючи для
цього різні засоби, іншими словами, держава проводить відповідну його інтересам
зовнішньоекономічну політику. Існує досить велика кількість засобів
зовнішньоекономічного регулювання, який можна розбити на дві основні групи:
тарифні, нетарифні.
Усі
ці форми і методи державного регулювання економіки покликані забезпечити
остаточний перехід на ринкові рейки господарювання, зайнявши гідне місце серед
розвинутих країн Європи.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Агапова Т.А., Серегина С.Ф., Макроэкономика – М., 1997.
2. Алексеенко, Н.Ю. Дмитриева, Л.П. Зенькова и
др.,
Макроэкономика:
Учеб.Пособие/Т.С. ; Под ред. Л.П. Зеньковой. – Мн.: Новое знание.
3. Базылев Н.И., Базылева М.Н., Гурко С.П., Макроэкономика: Учеб.
пособие/; Под ред. Н.И. Базылева, С.П. Гурко. 2-е изд., перераб. –
Мн.:БГЭУ,2000.
4. Ивашевский С.Н. Макроэкономика: Учебник. – 2-е
изд., испр., доп. – М.:Дело.
5. А. Кудрин, «вопросы экономики» /журнал — №1,
2009.
6. Стиглиц Джозеф Е. Экономика государственного
сектора. — М.: Изд-во МГУ, ИНФРА-М, 1997; Аткинсон Энтони Э., Стиглиц Джозеф Е.
Лекции по экономической теории государственного сектора. — М.: Аспект Пресс,
1995.
7. Джеффрі Д. Сакс, професор економіки, директор
Інституту Землі Колумбійського університету. США: забрати у бідних — віддати
багатим. Проект Синдикат для «Дня» // День. — 2003. — № 3. — 10 січня. — С. 3.
8. Шумпетер Йозеф А. Капитализм, социализм и
демократия. — М.: Экономика, 1995
9. Форбс Стив: «Больше не буду выдвигаться в
президенты» //Столичные новости. — 2002. — № 49. — 24 декабря — 13 января 2003.
— С. 9.
10. Друкер, Питер Ф. Новые реальности: в
правительстве и политике, в экономике и бизнесе, в обществе и мировоззрении. —
М.: СП «Бук Чембэр Интернэшнл», 1994. — С. 106-109.
11. Буряковський В. Роль
податків у наповненні бюджетів усіх рівнів // Фінанси України. — 2001.- №5.-
С.78-81
12. Мітюков А. Бюджет і
бюджетна політика // Фінанси України. — 1999. — №3.
13. Мітюков І. Основні
особливості бюджету України на 2001 рік // Фінанси України. — 2001.- №3.- С. 3-
14. Огонь Ц. Фінансова
політика і податки в умовах формування ринкових відносин // Фінанси України —
1995.- №5.С — 87-97.
15. Бюджетний кодекс
України // Голос України. — 2001. — №129.- С. 5-12
16. Закон України “Про
Державний бюджет України на 2000 рік” // Урядовий кур’єр. — 14 березня 2000. —
№ 46.- С. 4-7.
17. Закон України “Про
Державний бюджет України на 2001 рік” // Урядовий кур’єр. — 28 грудня 2000.- №
243.- С. 5-9.
18. Іващук І. Сучасне
європейське оподаткування // Фінанси України. — 2001.- №10.- С. 72-79
19. Історія економічних
вчень. Підручник / Л. Я. Корнійчук, Н. О. Тараненко, А. М. Поручник та ін., За
ред. Л. Я. Корнійчука — К.: КНЕУ, 1999. — 564 ст.
20. Економіка України:
десять років реформ / За ред. З. Ватаманюка, С. Панчишина — Львів: ЛНУ ім. І.
Франка,2001. — 496 с.
21. Економічна теорія:
Макро- і мікроекономіка. Навч. посібник / За ред. З. Ватаманюка, С. Панчишина,
Вид. Дім “Альтенативи, К.:2001.- С. 327-341
22. Дунець о. Методи
збалансування державного бюджету в умовах ринкової трансформації економіки України
// Міжнародна наукова конференція “Україна в ХХІ ст: формування економічної
системи”. — Львів. — ЛНУ ім. І. Франка. — 2001. — 428 с.
23.
www.investore.com.ua
24. www.epravda.com.ua
25.Твердохлебов В. Теория перелож. налогов. —
СПб.: Тип. Шредера, 1914. — С.7.
Додаток
Виробництво
та розподіл валового внутрішнього продукту за видами економічної діяльності (у
фактичних цінах; млн.грн.)









































































































































































































































































































































































































































































































































































































































































































































































Рік
Випуск
Проміжне
споживання
Валова
додана вартість
У
тому числі


оплата
праці найманих працівників
інші
податки, пов’язані з виробництвом
інші
субсидії, пов’язані з виробництвом
валовий
прибуток, змішаний доход


Сільське
господарство, мисливство, лісове господарство
2002
66430
37012
29418
5108
602
–377
24085


2003
66119
37060
29059
4890
557
–694
24306


2004
85668
48410
37258
6044
609
–1298
31903


2005
94801
54259
40542
6887
760
–1597
34492


2006
98410
57404
41006
8448
468
–2208
34298


2007
113149
65732
47417
11869
515
–2926
37959


Добувна
промисловість
2002
24386
14370
10016
6350
227
–999
4438


2003
26484
15630
10854
6972
228
–909
4563


2004
31766
19248
12518
9541
196
–983
3764


2005
41149
23210
17939
12729
280
–1736
6666


2006
46125
24061
22064
15420
341
–2671
8974


2007
57563
25868
31695
18370
627
–3768
16466


Переробна
промисловість
2002
191301
150915
40386
23461
1701
–120
15344


2003
235289
185587
49702
30414
2074
–237
17451


2004
325820
261696
64124
41507
2134
–239
20722


2005
399039
312176
86863
53891
2673
–251
30550


2006
456729
347313
109416
62673
3293
–372
43822


2007
588203
444775
143428
80946
4118
–1726
60090


Виробництво
та розподілення електроенергії, газу та води
2002
28227
16802
11425
5252
270
–189
6092


2003
30360
18090
12270
6073
291
–258
6164


2004
31961
19538
12423
8623
226
–475
4049


2005
36739
21570
15169
9160
268
–325
6066


2006
47318
28708
18610
12076
364
–323
6493


2007
60898
37653
23245
14266
470
–375
8884


Будівництво
2002
19176
11523
7653
4843
172
–66
2704


2003
25811
15543
10268
6686
228
–61
3415


2004
37667
23204
14463
8924
252
–50
5337


2005
45972
29602
16370
12677
301
–89
3481


2006
64152
42984
21168
14955
441
–93
5865


2007
94307
63851
30456
21091
611
–151
8905


Торгівля;
ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку
2002
42628
18035
24593
10627
1060
–
12906


2003
54897
23275
31622
10197
1261
–22
20186


2004
71490
30433
41057
11393
1339
–48
28373


2005
99662
43621
56041
20882
1591
–44
33612


2006
122365
53792
68573
24845
2108
–
41620


2007
173149
77929
95220
32228
2775
–
60217


Діяльність
транспорту та зв’язку
2002
46946
19423
27523
14065
450
–114
13122


2003
59995
24903
35092
16732
616
–266
18010


2004
75233
32539
42694
16936
775
–174
25157


2005
91219
43784
47435
23754
1077
–439
23043


2006
107638
51585
56053
30619
1523
–541
24452


2007
135074
65011
70063
35474
1390
–792
33991


Освіта
2002
14666
3847
10819
7996
42
–12
2793


2003
18640
4859
13781
10935
34
–4
2816


2004
22086
5834
16252
12855
33
–
3364


2005
29388
8506
20882
17498
47
–
3337


2006
36161
9918
26243
22702
52
–
3489


2007
46083
13178
32905
29355
65
–
3485


Охорона
здоров’я та надання соціальної допомоги
2002
12080
4719
7361
5377
32
–36
1988


2003
14958
5821
9137
7093
43
–31
2032


2004
18470
7518
10952
8426
42
–2
2486


2005
22855
8890
13965
11419
59
–38
2525


2006
28305
10583
17722
14829
79
–73
2887


2007
35947
13405
22542
19342
94
–19
3125


Інші
види економічної діяльності
2002
58168
23020
35148
20038
724
–344
14730


2003
71151
28439
42712
22196
740
–470
20246


2004
109827
43247
66580
33201
1290
–531
32620


2005
134806
54009
80797
47703
1538
–849
32405


2006
174976
68699
106277
62064
2090
–1022
43145


2007
260682
100761
159921
88995
2353
–1357
69930


Оплата
послуг фінансових посередників
2002
´
3148
–3148
´
´
´
–3148


2003
´
4280
–4280
´
´
´
–4280


2004
´
5275
–5275
´
´
´
–5275


2005
´
7402
–7402
´
´
´
–7402


2006
´
13009
–13009
´
´
´
–13009


2007
´
22098
–22098
´
´
´
–22098



Усього
(в
основних цінах)

2002
504008
302814
201194
103117
5280
–2257
95054


2003
603704
363487
240217
122188
6072
–2952
114909


2004
809988
496942
313046
157450
6896
–3800
152500


2005
995630
607029
388601
216600
8594
–5368
168775


2006
1182179
708056
474123
268631
10759
–7303
202036


2007
1565055
930261
634794
351936
13018
–11114
280954


Податки
на продукти
2002
25484
´
25484
´
25484
´
´


2003
28205
´
28205
´
28205
´
´


2004
33122
´
33122
´
33122
´
´


2005
54183
´
54183
´
54183
´
´


2006
71618
´
71618
´
71618
´
´


2007
88212
´
88212
´
88212
´
´


Субсидії
на продукти
2002
–868
´
–868
´
´
–868
´


2003
–1078
´
–1078
´
´
–1078
´


2004
–1055
´
–1055
´
´
–1055
´


2005
–1332
´
–1332
´
´
–1332
´


2006
–1588
´
–1588
´
´
–1588
´


2007
–2275
´
–2275
´
´
–2275
´



Валовий
внутрішній продукт
(у
ринкових цінах)

2002
528624
302814
225810
103117
30764
–3125
95054


2003
630831
363487
267344
122188
34277
–4030
114909


2004
842055
496942
345113
157450
40018
–4855
152500


2005
1048481
607029
441452
216600
62777
–6700
168775


2006
1252209
708056
544153
268631
82377
–8891
202036


2007
1650992
930261
720731
351936
101230
–13389
280954