Зміст
1. 
Механізм управління
зайнятістю населення регіону
2. 
Завдання
регіональної державної політики в економічній, соціальній та екологічній сферах
3. 
Баланс
фінансових ресурсів регіонів, його призначення та принципи побудови
4. 
Складові
механізму державного регулювання розвитку регіонів
					







Джерела інформації
1. Механізм
управління зайнятістю населення регіону
Регіон – це
виконавець державної регіональної політики. Функція регіонального управління
зводиться до визначення переліку соціально-економічних проблем, характерних для
певного регіону та оцінки рівня пріоритетності в рамках цільового блоку державної
регіональної політики.
Управління у
сфері зайнятості
Кабінет Міністрів
України в межах своїх повноважень:
· 
забезпечує
проведення державної політики зайнятості, розроблення та виконання відповідних
державних програм, вирішує питання профорієнтації, підготовки та перепідготовки
населення, регулює міграційні процеси;
· 
вирішує
питання державного управління у сфері зайнятості;
· 
вносить
до Верховної Ради України погоджені з соціальними партнерами пропозиції щодо
вдосконалення засад регулювання зайнятості;
· 
приймає
нормативно-правові акти з питань зайнятості населення; здійснює контроль за
діяльністю органів виконавчої влади у сфері зайнятості.
Державна політика
зайнятості в межах наданих повноважень реалізується:
· 
центральним
органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики;
· 
іншими
центральними органами виконавчої влади;
· 
державною
службою зайнятості;
· 
Радою
міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською
міськими державними адміністраціями;
· 
районними,
районними в містах Києві та Севастополі державними адміністраціями;
· 
органами
місцевого самоврядування;
· 
об’єднаннями
організацій роботодавців;
· 
всеукраїнськими
організаціями профспілок і їх об’єднаннями;
· 
недержавними
підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, які надають
послуги з посередництва у працевлаштуванні, професійної орієнтації.
Повноваження
місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в
забезпеченні реалізації державної політики зайнятості
Рада міністрів
Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські,
районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації, органи
місцевого самоврядування в межах своєї компетенції:
· 
розробляють
та організовують виконання перспективних і поточних програм у сфері зайнятості,
заходи щодо розширення сфери застосування праці в регіоні та соціальної
захищеності населення від безробіття;
· 
забезпечують
реалізацію державних гарантії у сфері зайнятості;
· 
здійснюють
заходи щодо запобігання масовому безробіттю та регулювання трудової міграції, у
тому числі визначають доцільність використання в регіоні іноземної робочої
сили;
· 
забезпечують
організацію проведення оплачуваних громадських робіт;
· 
інформують
відповідні центральні органи виконавчої влади та населення про стан і розвиток
регіонального ринку праці, а також про виконання програм у сфері зайнятості та
заходи щодо соціального захисту населення від безробіття.
Координація
заходів щодо реалізації державної політики зайнятості на відповідних територіях
покладається на орган виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики
Автономної Республіки Крим, структурні підрозділи з питань праці та соціального
захисту населення обласних, Київської і Севастопольської міських, районних, районних
у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, органи місцевого
самоврядування.
Територіальні
програми зайнятості населення та розвитку трудового потенціалу
1. Територіальні
програми зайнятості населення та розвитку трудового потенціалу є механізмом
реалізації державної політики зайнятості населення в регіонах і складовими
програм їх соціально-економічного розвитку.
2. Забезпечення
розроблення та виконання територіальних програм зайнятості населення та
розвитку трудового потенціалу покладається на Раду міністрів Автономної
Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські, районні, районні
у містах Києві та Севастополі державні адміністрації та органи місцевого
самоврядування.
3. У
територіальних програмах зайнятості населення та розвитку трудового потенціалу
визначаються основні показники ринку праці та заходи, спрямовані на розширення
сфери застосування праці шляхом створення нових робочих місць з урахуванням
пріоритетності розвитку галузей (секторів) економіки регіону, приведення освітніх
послуг у відповідність з потребами економіки та ринку праці, збалансування
попиту і пропонування робочої сили на регіональному ринку праці, підвищення
якості робочої сили, а також на соціальний захист безробітних, забезпечення
додаткових гарантій зайнятості для громадян, які не здатні на рівних умовах
конкурувати на ринку праці.
Висновок: Механізмом
управління зайнятістю населення в нашому регіоні є територіальна програма
зайнятості населення та розвитку трудового потенціалу, яка затверджена на державному
рівні. Управління зайнятістю в херсонській області вирішує низку проблем таким
чином:
1) розвиток
якості робочої сили через освіту, професійну підготовку та перепідготовку;
2) вдосконалення
інформаційної системи на ринку праці;
3) цільова
підтримка робочих місць;
4) розвиток
механізмів працевлаштування, зокрема працевлаштування біженців, переселенців,
безробітних з тривалими термінами незайнятості, жінок, молоді та підлітків,
організація профконсультування, професійного навчання безробітних;
5) організація
громадських тимчасових та сезонних робіт.
Варто зазначити,
що роль регіонів у політиці працевлаштування та соціальної підтримки
безробітних є значно ширшою ніж на макрорівні. 
2. Завдання
регіональної державної політики в економічній, соціальній та екологічній сферах
Регіональна
економічна політика характеризується певною сукупністю цілей, завдань,
механізмів, які в кінцевому підсумку визначають її стратегію і тактику. Вона
грунтується на врахуванні широкого спектра національних, політичних, соціальних
факторів, що і дає змогу ефективно впливати на регіональний розвиток. При
визначенні пріоритетних напрямів регіональної економічної політики беруться до
уваги демографічні, екологічні, виробничі та інші проблеми, вирішення яких
сприяє загальному економічному піднесенню регіонів.
Кабінет Міністрів
України розробив і вніс на розгляд Верховної Ради України проект Закону України
«Про концепцію державної регіональної політики», згідно з якою ця політика
являє собою систему заходів організаційного, правового та економічного
характеру, що здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни
відповідно до її поточних і стратегічних цілей. Головне їх спрямування — це
забезпечення раціонального використання природних ресурсів регіонів,
нормалізація життєдіяльності населення, досягнення екологічної безпеки та
вдосконалення територіальної структури економіки.
На основі чіткого
визначення мети державної регіональної економічної політики обгрунтовуються її
основні завдання. Серед пріоритетних завдань на тривалу перспективу державними
органами управління визначено структурну перебудову економіки регіонів України,
насамперед промислових регіонів і центрів з надмірною концентрацією підприємств
важкої індустрії та складною екологічною обстановкою (Донецька, Дніпропетровська,
Запорізька, Луганська області, міста Київ, Харків, Одеса, Кривий Ріг, Маріуполь
та Макіївка). При здійсненні структурних трансформаційних процесів
передбачається поліпшити екологічну ситуацію у промислових центрах Донбасу,
Придніпров’я, Прикарпаття та на територіях, що зазнали радіоактивного
забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
Важливе місце
серед завдань регіональної економічної політики посідають соціальні питання,
вирішення яких можливе лише на основі радикальних змін у сучасній політиці
зайнятості та ринку праці. У перспективі передбачається активізувати діяльність
щодо створення нових робочих місць у споживчій сфері, організаціях ринкової
інфраструктури, малому та середньому підприємництві виробничої сфери. Це
дозволить забезпечити працевлаштування осіб, які вивільняються з промислових
підприємств, та підвищити рівень зайнятості населення у сфері обслуговування.
Необхідною
передумовою соціального прогресу країни та одним з важливих завдань
регіональної економічної політики є поліпшення демографічної ситуації у
регіонах України на основі подолання процесів депопуляції й покращання
соціально-побутових умов життя населення, здійснення заходів щодо підтримки
сімей з дітьми та найменш соціально захищених верств населення, зростання рівня
споживання населенням товарів та послуг.
У виробничій
сфері пріоритетними завданнями визначено розвиток експортних та імпортозамінних
виробництв у регіонах, де для цього є сприятливі умови (вигідне
транспортно-географічне положення, необхідний економічний та науковий
потенціал). Це дозволить суттєво вплинути на експортний потенціал територій,
вдосконалити структуру експорту держави, розширити зовнішньоекономічні зв’язки.
Особлива увага
приділятиметься розвитку сільськогосподарського виробництва на основі удосконалення
його спеціалізації та підвищення рівня інтенсифікації з метою нарощування
експортного потенціалу, комплексної інтеграції переробних галузей з
виробництвом сільськогосподарської продукції та сировини.
Завданнями
регіональної економічної політики передбачається повніше використання
рекреаційних ресурсів Криму, районів узбережжя Чорного та Азовського морів,
Карпат, а також сприятливих за кліматичними та природними факторами районів
Волинської, Вінницької, Полтавської, Черкаської та інших областей з метою
формування в майбутньому високорозвинутих рекреаційно-туристичних та
оздоровчо-лікувальних комплексів державного і міжнародного значення.
Висновок:
Визначення цілей регіональної економічної політики на сьогодні є одним з
найважливіших питань. Причиною цього є те, що регіон ніколи у нас не виступав
суб’єктом формування цілей управління на території (за винятком спроби з
раднаргоспами). Йому тільки відводилася роль засобу реалізації державних цілей,
причому в умовах, коли про ціну їх досягнення ніхто не турбувався.
3. Баланс
фінансових ресурсів регіонів, його призначення та принципи побудови
В економічній
діяльності суб’єктів ринкової економіки все більшу роль починають відігравати
її фінансові аспекти. Фінансові ресурси стають основними обмежувачами масштабів
виробництва і споживання, різні фінансові інститути визначають положення
суб’єктів економіки та ринку і напрями господарської діяльності. Процеси
децентралізації фінансової системи, передбачають поступове перенесення
основного обсягу соціальних витрат на місцевий та регіональний рівні.
Для покращання
регіонального менеджменту необхідно знати джерела і масштаби утворення
фінансових ресурсів у регіоні; напрями їх використання; канали відпливу за межі
регіону, розміри сальдо за зовнішніми потоками фінансових ресурсів тощо. Щоб
вміло користуватися фінансовими важелями впливу на економічні процеси, місцеві,
регіональні та державні органи економічного регулювання повинні чітко відслідковувати
і контролювати фінансові потоки, зони нестачі та полюси концентрації фінансових
ресурсів. Необхідно стимулювати внутрішній попит на фінансові ресурси, щоб вони
не «витікали» з території регіону.
Фінансові ресурси
території у самому вузькому їх розумінні включають прибуток, інші елементи
чистого доходу юридичних осіб регіону та амортизацію основних фондів території
без амортизації житлового фонду, будівель і споруд органів державної влади.
Основними статтями дохідної частини фінансових балансів територій є прибуток,
податок на додану вартість, акцизи, надходження позабюджетних фондів,
прибутковий податок з громадян, доходи держбюджету від зовнішньоекономічної
діяльності. У видатковій частині показуються бюджетні інвестиції, дотації та
інші надходження з держбюджету (в т. ч. на соціально-культурні заходи), витрати
на утримання державного апарату, витрати підприємств із прибутку.
Баланс
територіальний – система показників та розрахунків, за допомогою яких
встановлюється ступінь урівноваженості (збалансованості) між певними видами
ресурсів та потребами в них у межах певної території (зокрема міста).
Розділяються на баланси виробничого призначення та соціального спрямування.
Баланси економічного призначення розробляються по певних видах економічних
ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових, інформаційних, виробничих потужностей
тощо). Особливістю складання балансів економічних ресурсів по всій території є
те, що їхня ресурсна частина доповнюється статтею „ввезення” (або „залучення”),
а видаткова частина, „потреби”, — статтею „вивезення” (або „надання”). Це
пояснюється органічним поєднанням балансу кожного регіону з аналогічними
балансами інших регіонів та зведеним балансом певного виду продукції (ресурсів)
по всій території країни в умовах реального розподілу праці. Баланси
територіальні розглядаються як одно продуктові – по одному виду ресурсів
(нафта, бензин, зерно); комплексні – по певній сукупності аналогічних ресурсів,
які можуть розглядатися як взаємозамінні у споживанні; між продуктові по схемі
міжгалузевого балансу в натуральних показниках. Розробляються як звітні (аналітичні)
баланси, так і перспективні для обґрунтування економічної стратегії щодо
забезпечення потреб територій певними ресурсами. Територіальні баланси
соціального спрямування розробляються з питань, які є основою соціальної
політики у регіонах. Це, зокрема, такі баланси, як баланс грошових доходів та
витрат населення, баланс соціальної інфраструктури (по окремих позиціях тощо). 
Баланс території
– система показників, яка характеризує співвідношення територій різного
функціонального призначення (за сучасним і перспективним використанням)
території міста або регіону. Застосовується при розробленні схем планування
територій і генеральних планів міст.
Бюджет місцевого
самоврядування (місцевий бюджет) – план утворення і використання фінансових
ресурсів, необхідних для забезпечення функцій та повноважень місцевого
самоврядування. 
Бюджет розвитку –
доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для
реалізації програм соціально-економічного розвитку, зміцнення
матеріально-фінансової бази.
Фінансова
збалансованість досягається завдяки складанню й виконанню системи фінансових
балансів. Загалом баланс – це система показників, що характеризують яке-небудь
явище шляхом зіставлення чи протиставлення окремих його сторін.
Фінансовий баланс
– це сукупність показників, що відображають створення й використання фінансових
ресурсів у межах держави, на галузевому чи територіальному рівнях, на окремому
підприємстві, в організації, установі.
Певна сукупність
фінансових балансів становить їх систему. Система фінансових балансів –
важливий інструмент впливу на формування показників прогнозу економічного і
соціального розвитку держави, окремих територій, галузей господарства, а також
підприємств, інструмент контролю економічної й соціальної ефективності передбачуваних
витрат. У процесі складання фінансових балансів обгрунтовується доцільність
застосування тих чи інших форм мобілізації ресурсів чи напрямків їх
використання. Здійснювана в процесі складання фінансових балансів координація
фінансових ресурсів усіх балансів супроводжується визначенням їх основних
показників і впливає на їхню структуру. Одночасно фінансові баланси
сигналізують про виникнення диспропорцій як в економіці в цілому, так і на
рівні окремих регіонів, галузей чи підприємств.
До системи фінансових
балансів включають:
· 
Баланси
доходів і витрат підприємств, організацій, установ усіх форм власності;
· 
Баланси
доходів і витрат об’єднань, концернів, асоціацій, міністерств, відомств,
державних комітетів;
· 
Баланси
доходів і витрат бюджетних установ;
· 
Баланси
фінансових ресурсів областей, районів, міст;
· 
Державний
бюджет та місцевий бюджет;
· 
Баланс
фінансових ресурсів та витрат держави;
· 
Фінансові
баланси окремих фінансових інститутів;
· 
Баланс
грошових доходів і витрат населення;
· 
Платіжний
баланс.
Кожний фінансовий
баланс має на меті організацію фінансів у певній сфері фінансових відносин для
розв’язання певних завдань. У кожному фінансовому балансі фіксується рух певної
частки фінансових ресурсів у відповідному розрізі. Тому вся сукупність фінансових
балансів може бути поділена на дві групи – індивідуальні й зведені.
При більш
широкому розумінні фінансових ресурсів регіонів у них включаються доходи
домогосподарств. У такому випадку в дохідній частині фінансового балансу місце
статті прибуткового податку з населення займають доходи населення, у видатковій
частині з’являється стаття роздрібного товарообороту (еквівалент для населення
статті витрат підприємств). У такій формі фінансовий баланс є більш наочним і
очевидним.
У найбільш
широкому трактуванні фінансових ресурсів території їх об’єкт пов’язується з
валовими доходами суб’єктів економіки регіону. Адекватною формою статистичного
відображення фінансових взаємовідносин у цьому випадку виступає так званий
матеріально–фінансовий баланс, до якого включені бюджети всіх основних
суб’єктів економіки регіону в їх природній формі.
Матеріально-фінансовий
баланс розробляється в розрізі суб’єктів економіки регіону, серед яких, поряд з
галузями матеріального виробництва і нематеріальних послуг, окремо виділяються
банківсько–фінансова сфера, держава і населення. У широкому розумінні цей
баланс включає таблиці двох типів: баланс капіталу і баланс потоків. Баланс
капіталу дає повну і достовірну інформацію про стан економіки регіону (на конкретну
дату), включаючи такі нетрадиційні для регіону узагальнюючі показники, як
власний капітал, зовнішній борг, сумарні активи тощо. Баланс потоків, або
безпосередньо матеріально–фінансовий баланс регіону (у вузькому розумінні),
показує зміни економіки регіону за рік (з використанням фактичних цін).Особливості
процесу регіоналізації фінансових відносин в Україні. Фінансові відносини між
центром і регіонами здійснюються за двома основними напрямами: 
а) лінією розділу
між ними державних податків та інших платежів; 
б) лінією додаткових
надходжень у регіони засобів держбюджету у вигляді бюджетних трансфертів. 
На сучасному
етапі при плануванні бюджетного процесу в Україні відсутній єдиний конструктивний
методичний підхід до визначення регіональних квот на бюджетні трансферти. При
розподілі останніх залишається сильним суб’єктивний фактор.
Фінансові ресурси
регіонів в Україні визначаються виробленим у розрахунку на душу населення національним
доходом, оскільки фінансові надходження забезпечуються, насамперед, з доходів
економічних суб’єктів. Потребу у фінансових ресурсах регіонів розраховують на
основі фактичного рівня витрат. 
Фінансова система
України та її адміністративно–територіальних одиниць характеризується значним дисбалансом
у своєму функціонуванні (виразною неврегульованістю між ланками фінансових
відносин і фінансових установ), що впливає на стан конкурентоспроможності
регіонів. 
Висновок: В
умовах посилення глобалізаційних процесів та фінансової нестабільності зростає
значимість регіонів. Роль регіональних фінансів посилюється, а сфера їх
застосування розширюється. Питання нарощення фінансових можливостей території
(регіону) та підвищення ефективності використання наявних ресурсів набувають
особливої ваги. 
Виступаючи
головним інструментом реалізації регіональної соціально-економічної політики,
фінанси регіону покликані сприяти розвитку виробництва, росту зайнятості
населення, залученню інвестицій в економіку тощо. Особливої гостроти набувають
питання побудови таких фінансових відносин, котрі б дозволяли формувати та використовувати
фінансовий потенціал регіону з максимальним соціально-економічним ефектом. Дана
проблема має як теоретичний так і практичний характер. Слід зазначити, що задля
забезпечення економічної стабільності в регіоні важливе значення має порядок
формування фінансових ресурсів та контроль за їх використанням. 
4. Складові
механізму державного регулювання розвитку регіонів
Державне
регулювання регіонального розвитку складається з адміністративно-правового,
економічного та специфічно-територіального регулювання.
Адміністративно-правове
регулювання включає розробку регіональних програм на середньо- та
короткостроковий періоди (до 5 років). Програми спрямовано на вирішення проблем
поточної збалансованості, стабілізації економіки, подолання спаду виробництва, фінансового
оздоровлення. Для забезпечення стратегічних перетворень в економіці регіону та
позитивних змін у соціально-економічній ситуації можуть складатися так звані
структурні програми на довго- та середньострокову перспективу (5—10 років).
Також розробляється комплексний прогноз економічного і соціального розвитку
України (на 10—15 років).
Економічне
регулювання передбачає використання економічних регуляторів розміщення
продуктивних сил і регіонального розвитку. До економічних регуляторів з боку
держави належать податкова політика (види місцевих податків, ставки, пільги та
об’єкти оподаткування); цінова політика, квоти та ліцензії, дотації та
субвенції, державні закупівлі.
Така система
економічних регуляторів мусить мати цілеспрямований, стимулюючий характер, бути
строго обмеженою в часі, особливо щодо пільг і дотацій.
Специфічно-територіальне
регулювання визначає конкретні методи державного регулювання розвитку регіонів,
через проведення типологізації регіонів на макро- і мікрорівні.
Типологізація
регіонів проводиться за такими параметрами: географічне положення; кліматичні
умови; наявність природних ресурсів; рівень економічного й соціального
розвитку; структура господарства; рівень розвитку виробничої та соціальної
інфра- структури; рівень розвитку зовнішньоекономічних зв’язків.
Після основного
розподілу регіонів за типами можна додатково виділити регіони з різною
демографічною ситуацією, різним соціально-психологічним кліматом тощо.
Для врахування
природних, економічних, соціально-демографічних та історично-етнічних умов і
факторів, що впливають на формування регіональних комплексів для регулювання
основних територіальних пропорцій і визначення стратегії розвитку в Україні
застосовується мезорайонування, в основу якого покладено вісім економічних
регіонів:
· 
Донецький
(Донецька, Луганська обл.);
· 
Придніпровський
(Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська обл.);
· 
Східний
(Полтавська, Сумська, Харківська обл.);
· 
Центральний
(Київська, Черкаська обл., м. Київ);
· 
Поліський
(Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська обл.);
· 
Подільський
(Вінницька, Тернопільська, Хмельницька обл.);
· 
Причорноморський
(АР Крим, Миколаївська, Херсонська, Одеська обл., м. Севастополь);
· 
Карпатський
(Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька обл.).
З урахуванням
наявного природно-ресурсного й науково-виробничого потенціалу та необхідності
структурної перебудови економіки країни для кожного з економічних регіонів ДРЕП
визначає головні перспективні напрямки розвитку господарських комплексів
регіонів.
Наприклад, для
Донецького регіону перспективними визнано:
· 
структурну
перебудову народно-господарського комплексу через збалансування розвитку
основних галузей спеціалізації (вугільна, металургійна та хімічна
промисловість) з потребами України, запровадження сучасних технологій та
техніки, нових безвідходних виробництв, випереджального розвитку галузей,
пов’язаних із задоволенням потреб населення; 
· 
удосконалення
структури металургійного комплексу, скорочення виробництва чавуну,
нерафінованої сталі, вогнетривів і збільшення виробництва електросталі,
тонколистової продукції, розвиток вторинної та переробної кольорової
металургії, випуск нових видів напівпровідників;
· 
удосконалення
структури машинобудівного комплексу, зокрема перепрофілювання частини
підприємств ВПК на виготовлення технічно-складної цивільної продукції та
товарів народного споживання;
· 
поліпшення
екологічної ситуації перепрофілюванням окремих виробництв, технічним
переоснащенням підприємств, здійсненням комплексу природоохоронних заходів;
· 
інтенсивний
розвиток сільськогосподарського виробництва, зокрема тваринництва
м’ясо-молочного напрямку;
· 
забезпечення
ефективної зайнятості населення шляхом диверсифікації виробництва та створення
нових робочих місць.
Суб’єктами, що
реалізують державну політику в регіонах та безпосередньо здійснюють державне
регулювання на місцях є обласні, районні та міські держадміністрації. Вони
забезпечують реалізацію законів України, Указів Президента, постанов Верховної
Ради, Кабінету Міністрів, рішень відповідних представницьких органів
регіонального самоврядування.
Отже, для
виконавчої влади — Президента, Кабінету Міністрів, міністерств і відомств —
держадміністрації є інструментом у процесі реалізації законів та інших правових
актів.
Регіональні
державні адміністрації мають широкі повноваження в галузі
соціально-економічного розвитку; в галузі бюджету та фінансів; управління
майном, приватизації та підприємництва; в галузі містобудування,
житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування,
транспорту та зв’язку; у галузі використання та охорони земель, природних
ресурсів і охорони довкілля; у галузі міжнародних та зовнішньоекономічних
відносин.
Для виконання
функцій управління територією, реалізації загальнодержавної та регіональної
політики в складі місцевих держадміністрацій існують відповідні економічні
служби — комітети (департаменти), управління економіки. Функції цих служб
досить широкі й виходять за межі лише прогнозно-планової роботи.
Основними
завданнями управлінь економіки місцевих державних адміністрацій є: реалізація
ДРЕП на місцях; забезпечення комплексного соціально-економічного розвитку
регіону; сприяння проведенню економічних реформ, забезпечення раціонального
використання виробничо-технічного та наукового потенціалу регіону, його природних,
трудових і фінансових ресурсів; здійснення методичного керівництва економічною
роботою в регіоні.
Управління
економіки виконують також певні функції щодо використання й охорони земель,
природних ресурсів, навколишнього середовища, в галузі обслуговування
населення, міжнародних та зовнішньоекономічних зв’язків.
Механізм
державного регулювання розвитку регіонів передбачає наявність взаємоузгоджених
елементів:
—
нормативно-правової бази;
—
бюджетно-фінансового регулювання та селективної підтримки окремих регіонів;
— державних
регіональних програм розвитку;
— створення та
розвитку спеціальних економічних зон у певних регіонах;
— розвитку
міжрегіонального та прикордонного співробітництва.
Нормативно-правова
база визначає права та обов´язки регіонів у фінансово-бюджетній сфері,
повноваження в управлінні майном, участь у реалізації загальнодержавних і
регіональних соціально-економічних програм, порядок створення та використання
регіональних фондів, форми соціальної підтримки населення.
Вплив держави на
економіку регіонів здійснюється через фінансово-бюджетну систему шляхом:
— прямого
державного інвестування;
— надання
субсидій;
— створення
спеціальних фондів для фінансування регіональних програм;
— залучення
іноземних інвестицій;
— пільгового
кредитування та оподаткування;
— преференцій та
спрямування коштів державних позабюджетних фондів;
— формування
місцевих бюджетів.
З централізованих
джерел фінансуються витрати на нове будівництво та реконструкцію промислових
об´єктів, об´єктів природоохоронного призначення, на перебудову та
розвиток депресивних територій та регіонів з низьким рівнем промислового
потенціалу, надлишком трудових ресурсів, регіонів зі складними
природно-географічними та екологічними умовами.
Відповідно до
Закону України “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного
і соціального розвитку України”, в усіх адміністративно-територіальних одиницях
розробляються прогнози соціально-економічного розвитку терміном на 5 років та
програми економічного і соціального розвитку терміном на 1 рік.
У прогнозі
економічного та соціального розвитку регіонів відображаються:
· 
Аналіз та
оцінка соціально-економічного розвитку регіону за попередній період, визначення
тенденцій і проблем розвитку економіки і соціальної сфери.
· 
Стан
використання економічного потенціалу регіону, екологічна ситуація.
· 
Прогноз
кон´юнктури на регіональних ринках основних видів товарів і послуг.
· 
Напрями
вирішення проблем соціально-економічного розвитку регіону.
· 
Цілі та
пріоритети регіонального розвитку, заходи з їх досягнення.
· 
Основні
показники соціально-економічного розвитку.
· 
Висновки
щодо тенденцій розвитку економіки регіону на середньостроковий період.
Базою
прогнозування соціально-економічного розвитку регіону є система досягнутих
макроекономічних показників, державні соціальні стандарти і нормативи
забезпеченості населення, національно-етнічні особливості регіону,
характеристика розвитку соціальної інфраструктури, можливості потенційних
інвесторів та інвестиційна привабливість регіону.
Аналогічну
структуру мають програми соціально-економічного розвитку регіону, які
обов´язково взаємоузгоджуються з проектом державного плану (програми)
економічного і соціального розвитку України на відповідний рік. У цих програмах
відображаються:
— аналіз та
оцінка соціально-економічного розвитку за поточний період, основні проблеми
розвитку регіону;
— основні
показники економічного розвитку;
— зведений план
доходів соціального розвитку;
— показники
розвитку промисловості;
— показники
розвитку аграрного сектора;
— капітальне будівництво;
— регіональна
інфраструктура;
— трудові
ресурси;
— охорона природи
і раціональне використання природних ресурсів;
— рівень розвитку
та економічна ефективність виробництва.
Державні
регіональні програми розробляються з метою активізації господарської діяльності
та розвитку ринкових відносин у регіонах; забезпечення структурної перебудови
народногосподарських комплексів; вирішення проблем соціального характеру,
пов´язаних із зайнятістю населення, розвитком соціальної інфраструктури;
ліквідації локальних соціально-економічних криз; створення умов для екологічної
безпеки в регіоні тощо.
Основні показники
економічного розвитку характеризують господарський комплекс регіону в цілому:
чисельність населення, кількість зайнятих у народному господарстві, випуск
продукції, темпи випуску продукції, продуктивність праці та темпи зростання
продуктивності праці, обсяг будівельно-монтажних робіт, розвиток основних сфер
народного господарства та галузей невиробничої сфери.
До показників,
які характеризують соціальний розвиток регіонів (областей) та заходи в цій
галузі, належать: чисельність населення та його соціально-демографічна
структура; показники забезпеченості населення житлом, культурно-побутовими
об´єктами, установами освіти, охорони здоров´я, торгівлі; показники
середньої заробітної плати, доходів населення різних верств тощо.
У плані розвитку
промислового виробництва віддзеркалюються такі показники: частка внутрішнього
валового продукту, який створюється галузями промисловості; обсяги випуску
найважливіших видів промислової продукції в натуральному вираженні; випуск
товарів народного споживання.
Розвиток
агропромислового комплексу характеризується рівнем забезпечення сільського
господарства мінеральними добривами, технікою, кормами; сховищами
сільськогосподарської сиро вини і продукції, переробною промисловістю,
холодильними установками; забезпечення населення регіону (області) основними
продуктами харчування.
Планування
капітального будівництва передбачає розрахунок таких показників: введення в дію
виробничих потужностей та об´єктів виробничого і невиробничого
призначення, обсяг капітальних вкладень у будівельно-монтажні роботи.
План розвитку
інфраструктури передбачає зведені показники капіталовкладень, введення в дію
об´єктів житлово-комунального і культурно-побутового будівництва;
показники частки (паю) участі підприємств різних міністерств і відомств у
будівництві об´єктів соціальної інфраструктури (наприклад, телефонізація,
перевезення пасажирів та ін.).
При плануванні
використання трудових ресурсів визначають додаткові потреби (надлишок) у
трудових ресурсах, розподіл трудових ресурсів за галузями і сферами народного
господарства, рівень забезпеченості галузей і сфер народного господарства
кваліфікованими кадрами.
У плані з охорони
природи і раціонального використання природних ресурсів встановлюються обсяги
споживання природних ресурсів (води, землі, лісу, мінеральних родовищ),
показники збереження навколишнього середовища.
Показники рівня
розвитку економічної ефективності господарювання визначаються за найважливішими
галузями регіону (області) – промисловості, сільського господарства,
будівництва, транспорту, зв´язку – як відношення обсягів виробництва
відповідної продукції до затрат окремих видів ресурсів. Для оцінки ефективності
використання праці обчислюються показники продуктивності праці, середньої
заробітної платні.
При плануванні
розвитку регіонів використовуються державні регіональні цільові комплексні
програми, реалізація яких досягається шляхом залучення у виробництво місцевих
ресурсів, державних інвестицій, позабюджетних коштів.
Державні
регіональні цільові комплексні програми спрямовуються на розв´язання
найважливіших регіональних проблем – фінансування будівництва та функціонування
загальнонаціональних об´єктів культури, освіти, охорони здоров´я; забезпечення
соціальних гарантій для населення регіонів; надання фінансової допомоги для
прискорення реформування економіки регіону, створення нових робочих місць тощо.
Державні
регіональні програми сприяють найповнішому узгодженню територіальних та галузевих
інтересів, створюють реальні передумови для зближення та вирівнювання рівнів
виробництва і споживання в усіх регіонах.
Підготовлені
державні регіональні програми соціально-економічного розвитку схвалюються
Кабінетом Міністрів України і стають складовими державної програми розвитку
країни.
Висновок: Основні
завдання регіонального планування, полягають у забезпеченні оптимального
розвитку народного господарства регіонів в єдиному народногосподарському
комплексі держави; вдосконаленні спеціалізації територій; установленні
оптимальних пропорцій; ефективному використанні трудових і природних ресурсів
та виробничих потужностей; раціоналізації розміщення продуктивних сил. І
основними механізмами у державному регулюванні розвитку регіонів залишаються
державні на місцеві програми розвитку, що затверджуються у всіх сферах. 
зайнятість
регіон регулювання фінансовий
Джерела
1.  Геоэкономика Украины: (теоретические
и прикладные основы) / В. А. Дергачев / НАН Украины. — О., 2002.
2.  Исаев Э.А. Финансовый
потенциал крупного экономического региона / науч. ред..Ю.И. Любимцев.- М.: 2007
3.  Корчагин Ю.А. Региональная
финансовая политика и экономика / Ю.А. Корчагин // Ростов н/Д. : Феникс, 2006. —
284 с.
4.  Регіональний менеджмент:
Навч. посібник/ М.А. Коваленко, Н.А. Кругла, Л.М. Радванська, Г.М. Швороб —
Херсон: «Олді-плюс», 2004. — 304 с.
5.  Черник Д.У., Дадашев А.З.
Финансы крупного города в условиях перехода к рыночным отношениям. – М.:1993