АНОТАЦІЯ
Предметом курсової роботи є аналіз ринку праці в Україні.
Об’єктом дослідження виступає попит та пропозиція на
ринку праці.
Виходячи з дослідженого теоретичного аспекту ринку
праці дослідити сучасний стан та запропонувати перспективи розвитку ринку праці
в Україні.
Розвиток економіки будь-якої держави визначається
наявними людськими ресурсами, їх здібністю до ефективної праці, а також
наявністю умов для її здійснення. Тому можливість займатися ефективною працею,
забезпечення зайнятості та її регулювання можна розглядати як чинник
забезпечення стійкого економічного зростання держави.
					







Економічна ситуація в країні потребує передумов для
збільшення зайнятості та доходів населення, підвищення продуктивності його
праці. Однак об’єктивні нерівномірності виходу з кризи окремих галузей і
підприємств, істотні відмінності у співвідношенні інтенсивних та екстенсивних
чинників обумовлюють неминучі диспропорції національного ринку праці,
різнонаправленість розвитку окремих його сегментів. У поєднанні з прорахунками
політики ринку праці це спричинило низку проблем.
Основними методами дослідження є
абстрактно-логічний підхід на базі системного аналізу процесів економічного
життя й відносин зайнятості, який дає змогу простежити процеси становлення,
функціонування та розвитку відносин зайнятості як історично визначених типів.
Застосування принципів порівняльного, структурно-функціонального й
економіко-математичного підходів необхідне для якісного й кількісного аналізу
досліджуваних явищ. Ринок праці, система зайнятості та засоби її забезпечення
розглядалися на макро- і мікрорівнях.
Ключові слова: ринок
праці, зайнятість, рівень зайнятості, державне регулювання.
ЗМІСТ
Вступ
Розділ
1. Теоретичні засади функціонування ринку праці
1.1 Поняття
та сутність ринку праці
1.2 Інфраструктура
ринку праці
1.3 Нормативно-правове
забезпечення ринку праці
Розділ
2. Аналіз ринку праці в Україні
2.1 Показники
економічної активності та рівня зайнятості населення Україні
2.2 Аналіз показників безробіття
населення України
2.3 Оцінка
попиту та пропозиції на ринку праці
Розділ
3. Шляхи удосконалення функціонування ринку праці в України
3.1
Проблеми функціонування ринку праці
3.2 Заходи
та перспективи розвитку ринку праці в Україні
Висновки
Список
використаних джерел
Додатки
ВСТУП
Розвиток економіки будь-якої держави визначається
наявними людськими ресурсами, їх здібністю до ефективної праці, а також
наявністю умов для її здійснення. Тому можливість займатися ефективною працею,
забезпечення зайнятості та її регулювання можна розглядати як чинник
забезпечення стійкого економічного зростання держави.
У свою чергу, стійке економічне зростання розширює
можливості зайнятості, приводить до скорочення безробіття, збільшення
продуктивності праці та підвищення доходів працівників. У випадку, коли
економічне зростання не супроводжується збільшенням кількості робочих місць,
підвищенням продуктивності праці та доходів, користь отримують тільки ті, хто
працює, а у цілому відбувається зростання безробіття та збільшення розриву між
зайнятими і безробітними. Необхідність усунення подібних деформацій обґрунтовує
актуальність дослідження ринку праці в контексті забезпечення стійкого
економічного зростання України.
Предметом курсової роботи є аналіз ринку праці в
Україні.
Об’єктом дослідження виступає попит та пропозиція на
ринку праці.
Виходячи з дослідженого теоретичного аспекту ринку
праці дослідити сучасний стан та запропонувати перспективи розвитку ринку праці
в Україні.
Для досягнення визначеної мети необхідно виконати
наступні завдання:
— дослідити соціально-економічний зміст ринку праці;
— дослідити інфраструктуру ринку праці;
— визначити інструменти регулювання ринку праці;
— дослідити динаміку активності та зайнятості на ринку
праці в Україні;
— дослідити динаміку та причини безробіття населення;
— оцінити попит та пропозицію на ринку праці України;
Інформаційною базою послужили праці вітчизняних і
зарубіжних економістів та соціологів, що спеціалізуються на вивченні різних
аспектів проблем зайнятості; використовувалися збірники наукових статей,
матеріали конференцій, журнальні статті, закони й інші нормативно-правові
документи, що стосуються питань забезпечення зайнятості населення, соціального
партнерства і регулювання соціально-трудових відносин.
Основними методами дослідження є абстрактно-логічний
підхід на базі системного аналізу процесів економічного життя й відносин
зайнятості, який дає змогу простежити процеси становлення, функціонування та
розвитку відносин зайнятості як історично визначених типів. Застосування
принципів порівняльного, структурно-функціонального й економіко-математичного
підходів необхідне для якісного й кількісного аналізу досліджуваних явищ. Ринок
праці, система зайнятості та засоби її забезпечення розглядалися на макро- і
мікрорівнях.
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ ПРАЦІ
1.1 Поняття та сутність ринку праці
Ринок праці — це передусім система суспільних відносин, пов’язаних із
купівлею і продажем товару «робоча сила». Крім того, ринок праці є сферою
працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу. Його можна
трактувати і як механізм, що забезпечує узгодження ціни та умов праці між
роботодавцями і найманими працівниками.
У сучасних умовах поняття
«ринок праці» вітчизняні дослідники трактують по-різному. У вузькому розумінні
поняття «ринок праці» означає місце, де відбуваються угоди між тим, хто наймає,
і продавцем робочої сили.
Насправді наймання робочої
сили – це складніший процес. Акт найму робочої сили – лише завершальний етап у
довготривалому процесі кількісного і якісного визначення потреби підприємця у
робочій силі. Рішенню працівників про продаж робочої сили також передує
довготривалий процес прийняття рішень і виконання певних дій. З огляду на це
«ринок праці» у деяких джерелах пропонують замінити адекватними термінами, що
більше відповідають його сутності.
Ринок праці – це специфічний
вид товарного ринку, змістом якого є реалізація (купівля-продаж) товару
особливого роду робочої сили або здатності людини до праці». Поняття «ринок
праці» виражає відносини між власником певного товару (власником робочої сили,
її продавцем), з одного боку, і власником засобів виробництва (покупцем робочої
сили, або роботодавцем), з іншого. Зазначені економічні відносини втілюються в
юридичну форму (контракт, договір, угоду) і фіксуються в трудовому
законодавстві.
Досліджуючи проблеми ринку
праці, О. Грішнова зазначає, що ринок праці – це система суспільних відносин,
пов’язаних з попитом і пропозицією праці, тобто з її купівлею і продажем; це
також економічний простір – сфера працевлаштування, в якій взаємодіють покупці
й продавці праці; і це механізм, що забезпечує узгодження ціни і умов праці між
роботодавцями і найманими працівниками та регулює її попит та пропозицію.
В. Петюх пише, що ринок праці
– «це, по-перше, категорія, яка характеризує систему соціально-економічних
відносин, що мають товарний характер, пронизують фази відтворення
індивідуальної робочої сили (виробництво, розподіл, обмін і використання), всі
ланки та ступені суспільного виробництва, і регулюються ринковою кон’юнктурою,
системою соціального партнерства, юридичними, правовими, морально-етичними
нормами та національними традиціями, а по-друге – система механізмів:
а) купівлі-продажу робочої
сили: визначення вартості та ціни робочої сили; організації оплати праці та
соціального страхування; забезпечення умов праці та техніки безпеки;
б) забезпечення зайнятості на
індивідуальному рівні найманою працею як частини механізму забезпечення
зайнятості всього населення;
в) соціального захисту
найманих працівників як частини механізму соціального захисту всього населення;
г) формування та розвитку
робочої сили;
д) узгодження попиту та
пропозиції робочої сили тощо».
Узагальнюючи підходи до
визначення ринку праці, зауважимо, що вони, доповнюючи один одного, зробили
важливий науковий внесок у розвиток уявлень про природу ринку праці.
Ринок праці відіграє важливу
роль у відтворенні робочої сили, яка відповідає вимогам сучасного
високотехнологічного виробництва, забезпечує розподіл і перерозподіл трудових
ресурсів, створює спонукальні стимули для їх ефективного використання, заміняє
неефективну структуру зайнятості на більш динамічну, раціональну.
Ринок праці сприяє
мобільності робочої сили, посилює її міграцію як у межах галузі, так і в
міжгалузевому і міжрегіональному напрямках. Це створює певні можливості
вирішення проблеми зайнятості працездатного населення внаслідок посилення
економічної мотивації праці, призводить до зростання її продуктивності,
прискорює адаптацію населення до ринкових відносин, що утверджуються в
економіці країни, сприяє виробленню економічної поведінки ринкового типу.
У ринковій економіці ринок праці охоплює всіх здатних
працювати: як зайнятих, так і не зайнятих найманою працею. Серед незайнятих
розрізняють такі групи працездатних людей:
— 
особи, що
не працюють, але бажають працювати й шукають роботу (безробітні, які мають
відповідний статус; особи, які мають розпочати трудову діяльність; особи, які
шукають роботу після певної перерви в роботі);
— 
особи,
котрі хоча і мають роботу, проте не задоволені нею і шукають друге місце
основної або додаткової роботи;
— 
особи,
які зайняті, проте явно ризикують утратити роботу і тому шукають друге місце
роботи.
Указані категорії людей і визначають пропозицію праці
на ринку праці. Отже, ринок праці — це ринок найманої праці. Він охоплює
відносини від моменту наймання працівників на роботу до їх звільнення. Для
виникнення, формування й функціонування ринку праці необхідні певні умови.
Насамперед мають бути забезпечені правові умови функціонування цього ринку,
зокрема можливість вільного пересування на ньому громадян, вільного вибору
роботи, тобто юридична свобода працівника, можливість самостійно розпоряджатися
своєю здатністю працювати. Проте цього недостатньо, оскільки з економічного
погляду власник робочої сили змушений продавати її тоді, коли у нього немає
всього необхідного для ведення свого господарства як джерела для одержання
засобів існування або коли дохід з інших джерел є недостатнім.
Покупцем товару «робоча сила» на ринку є підприємець,
який має все необхідне для ведення власного господарства. Крім своєї участі в
процесі праці, підприємець залучає інших працівників за певну грошову
винагороду. Відбувається обмін індивідуальної здатності до праці на засоби
існування, необхідні для відтворення робочої сили, а також здійснюється
розміщення працівників у системі суспільного поділу праці країни. Важливою
умовою формування й функціонування ринку праці є відповідність працівника
вимогам робочого місця, а запропонованого місця — інтересам працівника.
Ринок робочих місць, як складова ринку праці, що
відбиває потребу у робочій силі, передусім характеризується кількістю вакансій
на підприємствах і в організаціях. При цьому беруть до уваги вакансії як тих
підприємств і організацій, які вже функціонують, так і тих, що тільки вводяться
в дію. Крім того, враховуються і ті робочі місця, на яких працівники не
задовольняють роботодавця, і тому він шукає їм заміну. Необхідними умовами
функціонування ринку праці є також організація єдиної, замкненої по території
країни й ефективно діючої системи бірж праці; широкомасштабна система
професійної орієнтації, професійного навчання, підвищення кваліфікації і
перепідготовки; наявність у територіальних органів виконавчої влади необхідних
фінансових і матеріальних коштів, достатніх для організації ефективної роботи
системи працевлаштування, організації громадських робіт, стимулювання зайнятості;
соціальна підтримка громадян, включаючи безробітних і членів сімей, які
перебувають на їхньому утриманні, та ін.
Елементами ринку праці є: товар, який він пропонує, попит,
пропозиція та ціна. У сучасній економічній літературі відсутня однозначна
відповідь на запитання, що вважати товаром на ринку праці: робочу силу, працю
чи послуги праці? Проте більшість авторів схильні до думки, що товаром на ринку
праці є індивідуальна робоча сила.
Індивідуальна робоча сила являє собою сукупність фізичних та
духовних якостей людини, які використовуються у процесі виробництва товарів і
послуг
Робоча сила, як зазначалося, є об’єктом
купівлі-продажу. Купівля товару «робоча сила» називається найманням на роботу.
При цьому робоча сила називається найманою робочою силою, а працівник —
найманим працівником. Працівник продає свою робочу силу підприємцю на певний
період, залишаючись власником цього товару. Найманий працівник і підприємець
юридично рівноправні і користуються правами людини й громадянина однаковою
мірою. Відносини між найманим працівником та роботодавцем оформлюються трудовим
договором (контрактом). У цьому документі вказуються взаємні права й обов’язки
обох сторін щодо виконання умов купівлі-продажу робочої сили. Згідно з трудовим
договором найманий працівник повинен працювати в організації підприємця за
певною професією, кваліфікацією, мати певне робоче місце й дотримуватися режиму
праці цієї організації. Підприємець зобов’язаний виплачувати найманому
працівникові заробітну плату відповідно до його кваліфікації і виконаної
роботи, забезпечувати умови праці, які передбачені законодавством про працю та
зайнятість, колективним договором і трудовим договором (контрактом). Елементами
ринку праці є також попит на робочу силу та її пропозиція.
Попит може бути індивідуальним і сукупним. Сукупний
попит на робочу силу — це ринковий попит усіх фірм, організацій, що діють на
ринку.
Індивідуальний попит на робочу силу — це попит
окремого роботодавця (підприємця, фірми). Він залежить від:
— 
попиту на
продукцію фірми, тому що робоча сила необхідна як ресурс для виробництва, інших
товарів і послуг, тобто попит на робочу силу залежить від попиту на продукт
фірми, організації;
— 
стану
виробництва, зокрема особливостей технологічного процесу, розмірів та
ефективності капіталу, який використовується, методів організації виробництва й
праці тощо;
— 
якості
праці, що визначається рівнем освіти, професійністю, продуктивністю працівника;
— 
фонду
заробітної плати, який роботодавець може запропонувати для наймання певної
кількості працівників, оскільки чим більший загальний розмір цього фонду, тим
більше найманих працівників може найняти роботодавець, і навпаки, чим вища
заробітна плата кожного працівника, тим менша кількість їх за допомогою фонду
зарплати буде найнята
Регулювання попиту на робочу силу потребує аналізу
факторів, які впливають на нього. Збільшення попиту можна досягти з допомогою
його стимулювання через створення нових постійних або тимчасових робочих місць,
розвиток нестандартних форм зайнятості, прямих інвестицій у створення і реконструкцію
робочих місць. Зростанню попиту сприяє також: упровадження пільгового
оподаткування й кредитування для тих галузей і регіонів, в яких доцільно
збільшити кількість робочих місць; застосування прямих виплат підприємствам за
кожного найманого працівника, відшкодування підприємству витрат, пов’язаних із
пошуком, навчанням та найманням на роботу працівників.
Водночас мають бути установлені певні юридичні
обмеження щодо зростання зайнятості, зокрема через надання можливості
індивідуального регулювання робочого часу, зняття обмежень щодо скорочення
кількості працівників, можливості звільнення їх у разі зменшення обсягу робіт.
Держава повинна економічно заінтересовувати
підприємства брати участь у забезпеченні зайнятості менш конкурентоспроможних
верств населення, таких як молодь, інваліди, жінки з малими дітьми. Для цього
доцільно встановлювати пільги щодо плати до бюджету за використання робочої
сили цих груп населення, дотації для створення спеціалізованих робочих місць,
організації профнавчання тощо. У разі скорочення попиту на робочу силу доцільна
жорсткіша кредитна політика, установлення додаткового податку за використання
праці трудівників, зменшення інвестицій тощо.
Формування попиту на робочу силу здійснюється під
впливом таких факторів: приросту величини трудових ресурсів, співвідношення
зайнятого і незайнятого населення, використання малоконкурентних груп
населення, особливостей пенсійного законодавства, а також кадрової політики на
кожному підприємстві. Пропозиція робочої сили характеризує чисельність
працездатних людей з урахуванням її статі, віку, освіти, професії, кваліфікації
та ін.
Кон’юнктура ринку — це співвідношення попиту і
пропозиції праці на даний період, яке визначає ставки заробітної плати на
конкретні види праці та рівень зайнятості населення. Виділяють три типи
кон’юнктури:
— 
трудодефіцитна,
коли на ринку праці спостерігається нестача пропозиції праці;
— 
трудонадлишкова,
коли існує велика кількість безробітних і відповідно надлишок пропозиції праці;
— 
рівноважна,
коли попит на працю відповідає її пропозиції. Кожен тип ринкової кон’юнктури,
властивий тому чи іншому регіонові або сфері прикладання праці, утворює в
сукупності загальний ринок праці в країні.
Співвідношення попиту на робочу силу та її пропозиції
складається під впливом конкретної економічної і соціально-політичної ситуації,
зміни ціни робочої сили (оплати праці), рівня реальних доходів населення.
На практиці загальна і структурна рівновага попиту і
пропозиції робочої сили практично є недосяжними. Кон’юнктура ринку праці безпосередньо
впливає на ціну робочої сили. Ціна робочої сили має забезпечувати придбання на
ринку такої кількості споживчих товарів і послуг, щоб працівник міг:
— 
підтримати
свою працездатність і одержати необхідну професійно-кваліфікаційну підготовку;
— 
утримувати
сім’ю і виховувати дітей, без чого ринок праці не зможе поповнюватися новою
робочою силою замість тієї, котра вибуває;
— 
підтримувати
нормальний для свого середовища рівень культури і виконувати обов’язок
громадянина суспільства, що також потребує витрат.
Ринок праці виконує такі функції:
— 
узгоджує
економічні інтереси суб’єктів трудових відносин;
— 
забезпечує
конкурентне середовище кожної зі сторін ринкової взаємодії;
— 
забезпечує
пропорційність розподілу робочої сили відповідно до структури суспільних потреб
і розвитку техніки;
— 
підтримує
рівновагу між попитом на робочу силу та її пропозицією;
— 
формує
резерв трудових ресурсів для забезпечення нормального процесу суспільного
відтворення;
— 
сприяє
формуванню оптимальної професійно-кваліфікаційної структури;
— 
стимулює
працю, установлює рівноважні ставки заробітної плати;
— 
впливає
на умови реалізації особистого трудового потенціалу;
— 
дає
інформацію про структуру попиту і пропозиції, місткість, кон’юнктуру ринку
тощо.
Основними суб’єктами ринку праці, як зазначалося, є
роботодавець і найманий працівник. Останній має право розпоряджатися своєю
здатністю до праці. Він є власником, носієм і продавцем своєї робочої сили.
Роботодавець — покупець цього товару. Для найманого працівника основним
джерелом засобів існування й індивідуального відтворення є його праця.
Суб’єктами ринку праці є також посередники між
роботодавцями і найманими працівниками — держава, профспілки і спілки
роботодавців. Держава як суб’єкт ринку праці виконує такі функції: соціально-економічну,
пов’язану із забезпеченням повної зайнятості, насамперед через стимулювання
робочих місць у всіх секторах економіки; законодавчу, пов’язану з розробленням
основних юридичних норм і правил; регулювання ринку праці непрямими методами;
захист прав суб’єктів ринку праці. Багатогранна роль роботодавця на
підприємствах.
Ринковий механізм являє собою єдність двох складових:
стихійних регуляторів попиту і пропозиції робочої сили і регулюючого впливу
держави на ці процеси. Регулювання ринку праці здійснюється для забезпечення
відповідності між попитом і пропозицією за обсягом і структурою, тобто має на
меті досягнення їх ефективної збалансованості. В умовах ринкових відносин
будь-які диспропорції у виробництві призводять до порушення пропорцій ринку
праці, тобто співвідношень між сукупною величиною попиту на робочу силу та її
пропозицією; попитом на робочу силу та її пропозицією за галузями, регіонами;
між попитом на окремі професії, спеціальності та їх пропозицією.
1.2 Інфраструктура ринку праці
Важливим напрямом
процесу розбудови соціально-орієнтованих ринкових відносин в Україні є
формування такої інфраструктури національного ринку праці, що забезпечує його
ефективне функціонування та відповідає ринковим умовам господарювання.
Для визначення
змісту категорії «інфраструктура ринку праці» необхідно, перш за все,
визначитись із змістом загального поняття «інфраструктура».
В сучасній
економічній літературі виділяються поняття «виробнича інфраструктура» та «соціальна
інфраструктура». При цьому виробнича інфраструктура визначається як
«комплекс галузей, обслуговуючих матеріальне виробництво та забезпечуючи
підвищення його ефективності. До складу галузей виробничої інфраструктури
відносять транспорт та зв’язок, енергетичне господарство, водозабезпечення, складське
господарство, ремонтно-будівельний комплекс, Інформаційне забезпечення та інші
в частині обслуговування основного виробництва.
Соціальну
інфраструктуру визначають як «сукупність об’єктів, функціонування яких
пов’язано із задоволенням особистих потреб, забезпеченням життєдіяльності,
інтелектуального та духовного розвитку кожної людини». До складу соціальної
інфраструктури включають підприємства та установи соціально-побутового і
соціально-духовного призначення. При цьому соціально-побутову інфраструктуру утворюють
діючі об’єкти торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування,
житлово-комунального господарства та частково обслуговуючі населення
підприємства й установи виробничої сфери. Тоді як інфраструктура
соціально-духовного призначення являє собою сукупність закладів освіти,
культури, охорони здоров’я, масової інформації, фізичної культури і спорту та
інших. При цьому метою управління соціальною інфраструктурою є «всебічне
задоволення матеріальних, культурних та духовних потреб населення».
Включення
забезпечення матеріальних потреб населення, основою чого є праця, до завдань
управління соціальною структурою вже дає право віднести об’єкти, що
забезпечують функціонування ринку праці до складу об’єктів соціальної
Інфраструктури. Крім того необхідно врахувати духовний та культурний зміст
праці, що надає людині можливості до саморозвитку, культурного і професійного
зростання.
Разом з тим,
праця являється одним із факторів виробництва, а носії праці являються
одночасно безпосередньою продуктивною силою виробництва та споживачами
кінцевого продукту виробництва. Це визначає можливість віднесення об’єктів, що
забезпечують функціонування ринку праці до складу об’єктів виробничої
інфраструктури.
Отже, об’єкти, що
забезпечують функціонування ринку праці одночасно обслуговують матеріальне
виробництво та забезпечують підвищення його ефективності шляхом регулювання
попиту та пропозиції на ринку праці, підготовки та перепідготовки працівників,
підвищення їх кваліфікації, а також сприяють всебічному задоволенню матеріальних,
культурних та духовних потреб населення, вирішуючи таким чином основні завдання
соціальної політики країни. Крім того, безпосередньо від діяльності організацій
та установ, що забезпечують функціонування ринку праці, залежить функціонування
банківської інфраструктури, інфраструктури страхових послуг та інших видів
інфраструктури специфічного характеру, розвиток яких викликаний трансформацією
до ринкових відносин в Україні.
Отже, правомірним
є виокремлення всіх об’єктів, що забезпечують функціонування ринку праці та
віднести їх до інфраструктури ринку праці, яка серед інших видів
інфраструктури: виробничої, соціальної, ринкової, займає провідне місце,
забезпечуючи виробництво, соціальну сферу, банківську систему, систему
страхування, державні установи кваліфікованими працівниками і сприяючи
соціальному та економічному розвиткові країни.
Відповідно до
змісту та функцій ринку праці надамо визначення поняттю «інфраструктура
ринку праці».
Інфраструктура
ринку праці — це сукупність об’єктів, що забезпечують функціонування ринку
праці, сприяють ефективній зайнятості, регулюють відносини між роботодавцями і
працівниками з приводу оплати праці, вирішення трудових конфліктів, управлінням
міграційними процесами в країні.
При цьому
об’єкти, що забезпечують функціонування ринку праці, правомірно поділити на дві
групи:
1) організації та
установи, що забезпечують функціонування ринку праці,
2)
нормативно-правове середовище, що регулює співвідношення попиту та пропозиції
на ринку праці.
Правомірність
включення до складу об’єктів інфраструктури нормативно-правового середовища
підтверджується українськими вченими-економістами Буряком П. Ю., Карпінським Б.
А., Григор’євою М. І. Так, інфраструктура ринку праці ними визначається як «державні
та недержавні заклади сприяння зайнятості, кадрові служби підприємств і фірм,
громадські організації і фонди, нормативно-правове середовище, що взаємодіють
між попитом і пропозицією праці». Іншими українськими економістами
інфраструктура ринку праці визначається як «сукупність суб’єктів, які
забезпечують організаційно, економічно, правово і науково-методично, тобто
всебічно, функціонування ринку праці, не допускаючи стихійності в його розвитку».
При цьому основною задачею інфраструктури ринку праці визначається забезпечення
підвищення гнучкості та ефективності функціонування ринку праці за рахунок:
— 
розповсюдження
інформації, яка, по-перше, забезпечить скорочення часу пошуку вакансій
безробітними і необхідних працівників підприємствами, по-друге, сприятиме найму
роботодавцями працівників, що відповідають їх вимогам, по-третє, яка б до
зводила працівникам знайти робоче місце з відповідними умовами праці і
задовольняючим їх рівнем заробітної плати;
— 
професійного
консультування і навчання безробітних новим професіям та спеціальностям;
— 
квотування
робочих місць тим, хто об’єктивно не здатен конкурувати на рівних на ринку
праці; організації і сприяння розширенню сфери докладання праці;
— 
отримання
масових звільнень і запобігання масовому безробіттю;
— 
розвитку
і раціоналізації фінансування заходів щодо цілеспрямованого розвитку ринку
праці і підвищення рівня продуктивної зайнятості населення;
— 
розробки
і наукового обґрунтування заходів державної політики зайнятості населення та
контролю за їх реалізацією.
До організацій та установ, що забезпечують
функціонування ринку праці відносять державні органи управління ринком праці
країни національного, регіонального та місцевого рівня; недержавні заклади
сприяння зайнятості, кадрові та профспілкові служби господарюючих суб’єктів
країни, організації роботодавців, громадські організації. Особливе місце при
цьому займають державні органи влади, які одночасно виступають і елементом
інфраструктури ринку праці і суб’єктом управління інфраструктурою ринку праці.
1.3 Нормативно-правове забезпечення ринку праці
Нормативно-правова
система регулювання ринку праці в Україні має досить різноманітні правові
засади і ґрунтується на основних положеннях Конституції України, Кодексу
законів про працю, Законів України «Про зайнятість населення»,
«Про Державну програму зайнятості населення на 2010—2013 роки»,
«Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок
безробіття«, »Про охорону праці«, »Про освіту»,
«Про колективні договори і угоди», «Про підвищення соціальних
гарантій для трудящих«, Указом президента »Про Основні напрями
розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2013 року»,
Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Основних напрямів
проведення державної політики зайнятості на період до 2013 року»,
регіональними програмами зайнятості населення т. ін. Крім того, існує ряд
додаткових соціальних гарантій у сфері зайнятості, встановлених для соціально
вразливих категорій населення. Такі гарантії регламентуються, наприклад,
Законом України «Про основи соціального захисту інвалідів в України»,
«Про державну допомогу сім’ям із дітьми» та ін.
До системи
законодавчо-нормативних документів входять також Генеральна та галузеві
(тарифні) угоди, колективні договори та інші правові акти. Багаторівнева систем
а колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин дозволяє на
основі співпраці і компромісів погодити інтереси головних суб’єктів сучасних
економічних процесів — роботодавців і найманих робітників при посередництві
держави. Практично баланс інтересів між партнерами в сфері виробництва і послуг
в ринковій економіці надходить своє відображення в колективних угодах різних
рівнів і в індивідуальних трудових договорах (контрактах).
Генеральна угода укладається між Кабінетом Міністрів
України, всеукраїнськими об’єднаннями організацій роботодавців і підприємців та
всеукраїнськими профспілками і профоб’єднаннями, спрямована на удосконалення
колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин, розвиток
соціального партнерства, реалізацію конституційних прав і гарантій працівників
та роботодавців. Положення Угоди діють безпосередньо, поширюються на
підприємства, організації та установи всіх форм власності, є обов’язковими як
мінімальні гарантії для застосування при укладенні галузевих і регіональних
угод, колективних договорів.
Принципи
соціального партнерства, цілі та обов’язки кожного соціального партнера щодо їх
досягнення розписані в генеральній угоді за такими розділами: 1) сприяння
розвитку вітчизняного виробництва, забезпечення продуктивної зайнятості; 2)
сфера оплати праці; 3) умови праці та відпочинку; 4) соціальний захист та
задоволення духовних потреб.
Соціальними
партнерами в генеральній угоді затверджується перелік видів та мінімальних
розмірів доплат і надбавок до тарифних ставок, окладів і посадових окладів працівників
об’єднань, підприємств і організацій, що мають міжгалузевий характер, для
встановлення у галузевих, регіональних угодах та колективних договорах;
узгоджується порядок проведення соціального діалогу Сторонами Угоди, порядок
приєднання до Угоди; готується протокол розбіжностей щодо окремих пунктів
Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об’єднаннями
організацій роботодавців і та всеукраїнськими профспілками і профоб’єднаннями.
Галузева угода, заключається між галузевим Міністерством,
галузевими профспілками і галузевим об’єднанням роботодавців, визначає
узгодження позиції сторін за основними принципами соціально-економічної
політики в галузі, спільні дії учасників угоди щодо їх реалізації. Норми
галузевої угоди є нормами прямої дії, обов’язковими, як мінімальні гарантії,
для дотримання галузевим Міністерством Автономної Республіки Крим, Головними
управліннями обласних, управлінням Севастопольської міської, управліннями
районних державних адміністрацій, власниками, уповноваженими ними органами або
особами на підприємствах усіх організаційно-правових форм, які за виробничими
ознаками належать до даної галузі і виборними органами профспілки працівників
галузі при укладенні регіональних галузевих угод та колективних договорів, вирішенні
питань регулювання соціально-економічних і трудових відносин, що є предметом
галузевої угоди.
Згода між
соціальними партнерами галузі досягається за наступними розділами: 1) виробничі
відносини, участь працівників в управлінні підприємствами; 2) забезпечення
зайнятості працівників; 3) трудові відносини, режим праці і відпочинку; 4)
нормування і оплата праці; 5) умови та охорона праці; 6) соціальний розвиток та
соціальні гарантії та пільги; 7) реформування підприємств галузі; 8) соціальний
захист студентів галузевих вищих навчальних закладів; 9) соціальне партнерство;
10) гарантії діяльності профспілок; 11) контроль за виконанням угоди.
Регіональна угода укладається відповідно до Закону
України «Про колективні договори і угоди» між обласною державною адміністрацією
і правлінням обласної організації роботодавців, з однієї сторони, та президією
обласної ради профспілок, з другої сторони, з метою встановлення основних норм,
принципів та взаємних зобов’язань стосовно регулювання на регіональному рівні
соціально-економічних, виробничих та трудових відносин, проведення активної
соціальної політики, забезпечення конституційних прав і гарантій працюючих та
членів їхніх сімей.
Прийняті за цією
регіональною угодою зобов«язання та домовленості є обов»язковими для виконання
сторонами угоди, а також для застосування під час ведення переговорів щодо
укладання колективних договорів, регіональних угод на районному рівні, як
мінімальні гарантії.
Колективний договір укладається відповідно до Закону
України «Про колективні договори і угоди». Виступає як правовий акт,
інструмент колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин між
робітниками і їх роботодавцями визнає узгодження позицій сторін з вирішення
важливих питань умов і оплати праці, соціальних виплат та компенсацій,
соціального забезпечення і страхування. Колективний договір між адміністрацією
підприємства і його профспілкою або іншими представниками інтересів робітників,
як правило доповнює і розвиває норми, прийнятті в генеральній, галузевій та
регіональній угодах, конкретизує їх. При цьому береться до уваги фінансовий
стан підприємства і організації, стан розвитку соціально-трудової сфери
колективу.
З метою сприяння
зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці Кабінетом Міністрів
України і місцевими державними адміністраціями, органами місцевого
самоврядування розробляються річні та довгострокові державна і територіальні
програми зайнятості населення.
Державна і територіальні програми зайнятості населення спрямовані на:
а) сприяння
розвиткові на структурній перебудові економіки, створенню умов для направлення
вивільнюваних працівників у першу чергу на рентабельні виробництва і в
пріоритетні галузі народного господарства;
б) запобігання
розвиткові безробіття і його скорочення шляхом підвищення економічної
заінтересованості підприємств і організацій у створенні додаткових робочих
місць, переважно з гнучкими формами зайнятості;
в) поліпшення
системи відтворення робочої сили у поєднанні з розвитком робочих місць,
професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації
населення, ефективне використання трудових ресурсів;
г) захист
безробітних та їх сімей від негативних наслідків безробіття та забезпечення
зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних
умовах конкурувати на ринку праці;
д) формування
матеріальної, кадрової, інформаційної, фінансової на науково-методичної бази
державної служби зайнятості;
е) заходи
сприяння зайнятості населення, яке проживає в сільській місцевості.
Проблеми
регулювання ринку праці розглядаються з урахуванням конвенцій та рекомендації
Міжнародної організації праці, членом якої є Україна. Трудові відносини
громадян України, що працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних
громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України,
регулюються законодавством сторони працевлаштування та міжнародними договорами
(угодами) України. Такі двосторонні угоди про працевлаштування та соціальний
захист працівників-мігрантів, які працюють за межами своєї країни вже укладені
з Росією, Молдовою, Литвою, Вірменією, Республікою Білорусь, Латвією, Чехією,
Польщею та В’єтнамом. Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких
бере участь Україна, встановлено правила, відмінні від тих, які містить законодавство
Україні про працю, у такому випадку застосовуються правила міжнародного
договору або міжнародної угоди.
Крім правової
бази регулювання ринку праці здійснюється за допомогою матеріалів
нормативно-методичного характеру.
Нормативно-методичне забезпечення системи регулювання ринку
праці — це сукупність документів організаційного, організаційно-методичного,
організаційно-розпорядчого, технічного, нормативного, техніко-економічного та
економічного характеру, які встановлюють норми, правила, вимоги, характеристики,
методи та інші дані, що використовуються при вирішенні завдань щодо управління
трудовими ресурсами і затверджені в установленому порядку компетентними
відповідними органами.
Нормативно-методичне
забезпечення створює умови для ефективного процесу підготовки, прийняття та
реалізацій рішень з питань регулювання рикну праці. Нормативно-методичні
документи можуть бути такі: нормативно довідкові документи, документи
організаційного, організаційно-розпорядчого та організаційно-методичного
характеру; документи технічного, техніко-економічного та економічного
характеру.
До документів
організаційно-методичного та методичного характеру відносяться: комплексні
цільові програми; положення з формування регіональних програм зайнятості;
програми профорієнтаційної роботи; положення про врегулювання трудових
взаємовідносин; положення про оплату та стимулювання праці; інструкції про
дотримання правил техніки безпеки та ін. Розробку цих документів виконують
працівники відповідних ланок системи регулювання ринку праці.
Важливим
внутрішнім організаційно-регламентуючим документом є положення про підрозділи
та посадова інструкції. Положення про підрозділи (відділи, бюро, групи та ін.)
— документ, що регламентує діяльність якогось структурного підрозділу кадрової
служби: його завдання, функції, права, відповідальність. Посадова інструкції —
документ, що регламентує діяльність в межах кожної управлінської посади, —
включає вимоги до працівників, які займають дану посаду, їхні обов’язки, права
та відповідальність, що складається на підставі типових вимог до посади, які
викладені в кваліфікаційному довіднику посад керівників, спеціалістів та
службовців, з урахуванням змін соціально-економічних умов.
Право громадян на
працю реалізується шляхом укладання трудового договору. Трудовий договір — це
угода між працівником та власником підприємства, установи, організації чи
уповноваженим ним органом або фізичною особою, за якою працівник зобов’язується
виконувати роботу за певною спеціальністю, кваліфікацією або посадою, та
підпорядковуватись внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства чи
уповноважений ним орган зобов’язується виплачувати працівнику заробітну плату,
забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи і передбачені
законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ст. 21 КЗпП України).
Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці
шляхом укладання трудового договору на одному чи де кількох підприємствах, в
установах, організаціях або з фізичною особою, якщо інше не передбачено
законодавством, колективним договором чи угодою сторін.
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ РИНКУ ПРАЦІ В УКРАЇНІ
2.1 Показники економічної активності та рівня
зайнятості населення Україні
Ринок праці в Україні являє
собою складну систему, яка постійно розвивається і вдосконалюється. Впродовж
останніх років ситуація на національному ринку праці формувалась під впливом
позитивної динаміки макроекономічних показників, вона є наслідком послідовного
здійснення заходів державного регулювання зайнятості та характеризується
зростанням зайнятості населення та адекватним зменшенням безробіття.
Економічна криза, яка розпочалася наприкінці 2008
року, призвела до загострення ситуації на ринку праці у 2009 році. Однією з
найбільш серйозних проблем є скорочення обсягів зайнятості та зростання
безробіття населення. За даними вибіркових обстежень населення
(домогосподарств) з питань економічної активності середньомісячна кількість
економічно активного населення віком 15–70 років у 2009р., порівняно з 2008р.,
зменшилась на 1,1% і становила 22,2 млн. осіб, з яких 20,2 млн.осіб або 91,2%
були зайняті економічною діяльністю, а решта 2,0 млн.осіб – відповідно до
методології Міжнародної організації праці (МОП) класифікувалися як безробітні.
Кількість економічно активного населення працездатного
віку за цей період зменшилась на 1,7% та становила відповідно 20,3 млн. осіб
або 91,7% від зазначеної категорії населення віком 15–70 років.
Втім рівень економічної активності населення
віком 15–70 років у цілому по Україні не змінився та становив 63,3%, що
зумовлено скороченням чисельності населення зазначеного віку. Серед населення
працездатного віку цей показник знизився з 72,3% до 71,6% через скорочення
рівня економічної активності жителів міських поселень. Водночас серед населення
сільської місцевості спостерігалося зростання цього показника, про що свідчать
дані рис 1.1
  
Рис.1.1 Рівень економічної активності населення віком
15–70 років у 2008–2009рр. у % до населення відповідної демографічної групи
Найвищий рівень економічної активності був характерним
для осіб віком 30 — 49 років, найнижчий – для молоді віком 15–24 років та осіб
віком 60 – 70 років (табл.1.1).
Таблиця 1.1 Рівень економічної активності населення
за статтю, місцем проживання та віковими групами (% до загальної кількості населення
відповідної вікової групи)






































































































Усього
У тому числі за віковими групами, років
Працездатного віку


15–24
25–29
30–39
40–49
50–59
60–70


2008р.


Все населення
63,3
43,0
82,2
86,1
85,0
63,5
21,8
72,3


жінки
57,5
37,7
72,7
81,2
83,9
55,4
19,5
68,7


чоловіки
69,8
48,1
91,4
91,1
86,2
73,7
25,3
75,8


міські поселення
62,4
40,9
83,8
86,9
85,7
61,6
13,7
72,3


сільська місцевість
65,6
48,0
77,8
84,2
83,3
68,4
37,3
72,5


2009р.


Все населення
63,3
41,9
80,6
84,8
83,7
63,2
23,8
71,6


жінки
58,1
36,5
72,3
79,9
83,2
56,5
21,8
68,4


чоловіки
69,2
47,1
88,6
89,9
84,4
71,5
27,0
74,7


міські поселення
61,8
39,1
81,8
85,2
83,6
60,4
15,6
71,0


сільська місцевість
67,1
48,5
77,2
83,9
84,1
69,9
40,1
73,1



За даними Держкомстату, чисельність зайнятого
населення віком 15-70 років у середньому за 9 місяців 2009 року становила 20,4 млн.
осіб, тоді як у І півріччі 2009 р. – 20,2 млн. осіб, а у І кварталі 2009 р. –
20,0 млн. осіб. Рівень зайнятості населення віком 15-70 років склав 58,2% (у
І півріччі 2009 р. – 57,7%, у І кварталі 2009 р. – 57,2%). Чисельність
безробітних у середньому за 9 місяців 2009 року становила 1,9 млн.
осіб, що на 82,8 тис. менше, ніж у І півріччі 2009 р., та на
169,3 тис. менше, ніж у І кварталі 2009 р. Рівень безробіття за
9 місяців 2009 року становив 8,6%, проти 9,1% у І півріччі 2009
р. та 9,5% – у І кварталі 2009 року.
Поліпшення ситуації щодо зайнятості та безробіття
спостерігалось в усіх регіонах. Слід зазначити, що в середньому по країнах
Євросоюзу за 9 місяців 2009 року рівень безробіття, порівняно з І
півріччям, не змінився і становив 8,8%. Рівень безробіття в Україні був нижчим,
ніж у середньому по таких країнах Євросоюзу, як Франція і Португалія (9,4%),
Угорщина (9,6%), Словаччина (11,1%), Ірландія (11,7%), Естонія (13,2%), Латвія
(16,2%) та Іспанія (17,7%).
Кількість зайнятого населення віком 15–70 років у 2009р.,
порівняно з 2008р., зменшилась на 780,8 тис. осіб, або на 3,7% та становила
20,2 млн. осіб, з яких особи працездатного віку складали 18,4 млн., або 91,0%. Рівень
зайнятості населення віком 15–70 років відповідно знизився за означений період
в цілому по Україні з 59,3% до 57,7%, а у населення працездатного віку з 67,3%
до 64,7%
Найвищий рівень зайнятості населення спостерігався у
осіб віком 30 – 49 років, а найнижчий – у молоді у віці 15 — 24 років та осіб
віком 60 – 70 років, табл. 2.2
Таблиця 2.2 Рівень зайнятості населення за статтю,
місцем проживання та віковими групами (% до загальної кількості населення
відповідної вікової групи), 2008 – 2009 рр.






































































































Усього
У тому числі за віковими групами, років
Працездатного віку


15–24
25–29
30–39
40–49
50–59
60–70


2008р.


Все населення
59,3
37,3
76,4
81,5
79,8
61,0
21,8
67,3


жінки
54,0
32,5
67,5
77,2
78,7
53,4
19,5
63,9


чоловіки
65,2
41,8
85,1
85,9
81,1
70,4
25,3
70,6


міські поселення
58,2
34,8
77,7
82,4
80,4
59,2
13,7
67,2


сільська місцевість
61,8
43,1
72,7
79,3
78,6
65,5
37,3
67,8


2009р.


Все населення
57,7
34,5
72,2
77,8
77,0
59,5
23,8
64,7


жінки
53,9
31,0
65,2
74,2
77,5
54,1
21,8
62,7


чоловіки
62,1
37,8
78,9
81,6
76,5
66,3
26,9
66,6


міські поселення
55,8
31,2
72,7
77,9
76,6
56,8
15,6
63,7


сільська місцевість
62,2
42,1
70,8
77,8
78,0
66,2
40,1
67,1



Зниження рівнів зайнятості населення спостерігалось у
всіх регіонах країни. Найбільше зменшення зазначеного показника зафіксовано у
Сумській (на 3,9 в.п.), Донецькій (на 3,4 в.п.), Закарпатській (на 3,0 в.п.)
областях. Найвищий рівень зайнятості у 2009р. був у м.Києві (63,1%) та
м.Севастополі (61,1%), а найнижчий – у Івано-Франківській (51,9%) та Тернопільській
(52,9%) областях.
Серед зайнятого населення віком 15-70 років, кожен
п’ятий працівник був зайнятий у сільському господарстві або промисловості,
шостий – в торгівлі.
Зменшення кількості зайнятих у 2009р. порівняно з
2008р. найбільше відбулося у виробничих видах діяльності: у промисловості (на
29,4%), будівництві (на 16,4%), сільському господарстві (на 16,3%). Водночас
збільшення обсягів зайнятості було зафіксоване у діяльності транспорту та
зв’язку, охороні здоров’я, операціях з нерухомим майном, діяльності домашніх
господарств та інших видах економічної діяльності.
У структурі зайнятих зменшилась питома вага найманих
працівників, водночас збільшилась частка працюючих у секторі самостійної
зайнятості, табл.2.3
Таблиця 2.3 Кількість зайнятого населення за
статусами зайнятості та місцем проживання, 2008 – 2009 рр.































2008р.
2009р.


усього
міські поселення
сільська місцевість
усього
міські поселення
сільська місцевість


Усього, тис.осіб
20972,3
14416,8
6555,5
20191,5
13684,8
6506,7


у тому числі у % до підсумку


працюючі за наймом
82,0
92,8
58,4
81,5
91,8
59,9


самозайняті (включаючи роботодавців та
безкоштовно працюючих членів сім’ї)
18,0
7,2
41,6
18,5
8,2
40,1



Кількість зайнятих у неформальному секторі економіки у
2009р. порівняно з попереднім роком також зменшилася і складала 4,5 млн. осіб,
або 22,1% загальної кількості зайнятого населення віком 15-70 років.
Неформальний сектор економіки, як і в попередні роки,
залишається переважаючим місцем прикладання праці майже для кожної другої особи
з числа зайнятих сільських жителів. Проте у міських поселеннях зайнятість у
цьому секторі не набула суттєвого розповсюдження завдяки більш сприятливій
кон’юнктурі на ринку праці.
Сільськогосподарське виробництво є основним видом
діяльності неформального сектору економіки (66,0% зайнятих у цьому секторі, або
73,0% усіх зайнятих у зазначеному виді діяльності). Іншими розповсюдженими
видами економічної діяльності населення у цьому секторі економіки були
торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку;
діяльність готелів та ресторанів та будівництво. У неформальному секторі
економіки в основному працюють особи працездатного віку, їх частка у 2009р.
складала 79,0%.
2.2 Аналіз показників безробіття населення України
ринок праця безробіття попит
Кількість безробітних (за методологією МОП) у віці
15–70 років у 2009р., порівняно з 2008р., збільшилася на 533,7 тис. осіб, або
на 37,5% та становила 2,0 млн. осіб. Серед безробітних майже три чверті
складали мешканці міських поселень (1,5 млн. осіб), решту – сільські жителі
(502,0 тис. осіб). Загальне зростання кількості безробітного населення віком
15–70 років відбулося в основному за рахунок осіб працездатного віку (на 532,6
тис. осіб, або на 37,4%). Рівень безробіття населення віком 15–70 років (за
методологією МОП) в цілому по Україні зріс на 2,4 в.п. та становив 8,8%
економічно активного населення зазначеного віку. Наразі він був майже на рівні
відповідного показника по країнах Євросоюзу.
Серед населення працездатного віку рівень безробіття
(за методологією МОП) зріс на 2,7 в.п. та становив 9,6%. Більш суттєве
збільшення цього показника спостерігалося серед чоловіків, на відміну від
жінок, та серед жителів міських поселень, порівняно з мешканцями сільської
місцевості, рис.2.2.
  
Рис.2.2 Рівень безробіття населення (за методологією
МОП) у 2008 – 2009рр.
у % до економічно активного населення відповідної вікової групи).
Найвищий рівень безробіття (за методологією МОП)
спостерігався серед молоді віком 15-24 роки, а найнижчий – серед осіб віком
50-59 років, табл..2.4.
Таблиця 2.4. Рівень безробіття населення (за
методологією МОП) за статтю, місцем проживання та віковими групами (% до кількості економічно
активного населення відповідної вікової групи)






































































































Усього
У тому числі за віковими групами, років
Працездатного віку


15–24
25–29
30–39
40–49
50–59
60–70


2008р.


Все населення
6,4
13,3
7,0
5,3
6,1
4,0
0,0
6,9


жінки
6,1
13,6
7,1
4,9
6,2
3,5
0,0
6,9


чоловіки
6,6
13,1
7,0
5,7
5,9
4,6
0,0
6,9


міські поселення
6,7
14,9
7,2
5,1
6,2
3,9
0,1
7,0


сільська місцевість
5,7
10,3
6,6
5,8
5,7
4,2
—
6,5


2009р.


Все населення
8,8
17,8
10,4
8,2
8,0
5,8
0,1
9,6


жінки
7,3
15,1
9,8
7,1
6,8
4,3
0,1
8,3


чоловіки
10,3
19,8
10,9
9,3
9,3
7,3
0,1
10,8


міські поселення
9,6
20,3
11,1
8,6
8,4
6,1
0,3
10,2


сільська місцевість
7,2
13,2
8,3
7,2
7,2
5,3
—
8,2



Слід відмітити, що рівень безробіття населення
працездатного віку (за методологією МОП) в 2,8 рази перевищував рівень
зареєстрованого безробіття, розрахованого по відношенню до економічно активного
населення працездатного віку (у жінок – у 2,1 рази, чоловіків – у 3,7 рази,
міських поселеннях – у 3,5 рази, сільській місцевості – у 1,7 рази більше).
Рівень безробіття (за методологією МОП) серед населення
віком 15–70 років збільшився у всіх регіонах України. Найбільше зростання цього
показника відбулося у Вінницькій (на 4,2%), Рівненській (на 3,9 в.п.),
Донецькій, Сумській та Полтавській (на 3,7 в.п. у кожній) областях.
Слід зазначити, що максимальне значення цього
показника спостерігалось у Рівненській області (12,7%), а мінімальне – у
м.Києві (6,5%).
Впродовж 2009р. відбулися структурні зміни серед
безробітних віком 15-70 років (за методологією МОП) за причинами незайнятості.
Так, питома вага вивільнених з економічних причин збільшилась на 17,4 в.п та
становила 45,5% від загальної кількості безробітних. При цьому, частка
звільнених за власним бажанням зменшилась на 11,6 в.п., непрацевлаштованих
після закінчення навчальних закладів на 4,2 в.п., звільнених у зв’язку з
закінченням строку контракту на 1,9 в.п., рис.2.3.
  
Рис.2.3. Причини незайнятості безробітних віком 15-70
років (за методологією МОП) у 2008-2009рр. у % до загальної кількості
безробітних
Показник середньої тривалості безробіття населення у
віці 15-70 років (за методологією МОП) впродовж 2009р. не змінився та залишився
на рівні 6 місяців. Питома вага осіб, термін пошуку роботи яких складав до 3
місяців та 12 місяців і більше, у 2009р. порівняно з 2008р., зменшилась
відповідно на 6,0 та 6,6 в.п. Проте, спостерігалось зростання частки
безробітних, які шукали роботу від 3 до 12 місяців (на 12,6 в.п.).
Кількість економічно неактивного населення віком 15-70
років у 2009р. складала 12,8 млн. або майже третину всього населення цього
віку. Із зазначеної кількості кожен другий був пенсіонером, кожен четвертий —
учнем або студентом, кожен шостий — зайнятий в домогосподарстві.
До вищезазначеної категорії осіб також включаються
незайняті особи, які припинили активні пошуки роботи, тому що втратили надію її
знайти (зневірені). Порівняно з показником за 2008р. ця категорія осіб
працездатного віку зросла на 30,9% та становила 187,4 тис. осіб. Також
збільшилася кількість економічно неактивних осіб працездатного віку, які не
знали де і як шукати роботу, яким чином організувати власну справу, переконаних
у відсутності підходящої роботи. Кількість таких громадян у 2009р. складала
146,4 тис. осіб, або 1,8% економічно неактивного населення працездатного віку
(у 2008р. відповідно – 107,5 тис. осіб, або 1,4%). Остання категорія громадян,
як і ті особи, які зневірились у пошуках роботи, за умови сприятливої кон’юнктури
могли б запропонувати свою робочу силу на ринку праці, а отже, є потенціалом
поповнення лав безробітних. З урахуванням таких громадян рівень безробіття
населення працездатного віку (за методологією МОП) становив би 11,1%, проти
9,6% (у 2008р. – 8,0% та 6,9% відповідно), рис.2.4.
  
Рис.2.4 Пропозиція робочої сили
працездатного віку у 2009 році у % до економічно активного населення працездатного віку
За адміністративними даними державної
служби зайнятості
впродовж 2009р. на її обліку перебувало 2,1 млн. не зайнятих трудовою діяльністю
громадян, що на 14,3% менше, ніж у 2008р. Серед таких осіб кожен другий (51,1%)
раніше займав місце робітника, кожен четвертий (28,5%) – посаду службовця,
решту складали некваліфіковані працівники та особи без професії.
Середньомісячна кількість зареєстрованих безробітних, порівняно з 2008р.,
збільшилася на 16,3% та становила у 2009р. 693,1 тис. осіб, що складає понад
третину (35,4%) кількості безробітних працездатного віку, визначених за
методологією МОП. Динаміку зареєстрованого безробіття ілюструють нижче наведені
дані рис.2.5.
  
Рис.2.5. Кількість зареєстрованих
безробітних у 2008-2009рр.
Рівень зареєстрованого безробіття в
середньому за 2009р. склав 3,4% від економічно активного населення
працездатного віку. Зазначений показник був вищим серед жінок (4,0%), порівняно
з чоловіками (2,9%) та у населення сільської місцевості (4,7%), порівняно з
міськими жителями (2,9%). Слід зазначити, що на кінець 2009р. рівень
зареєстрованого безробіття становив 2,6% економічно активного населення
працездатного віку.
Для зареєстрованого безробіття
притаманна суттєва регіональна диференціація. Найвищий рівень зареєстрованого
безробіття, розрахований у відсотках до економічно активного населення
працездатного віку, у 2009р. спостерігався у Полтавській і Черкаській областях,
а найнижчий – у м.Києві та м.Севастополі.
Слід зазначити, що показник середньої тривалості
зареєстрованого безробіття зріс з 4 місяців у 2008р. до 5 місяців у 2009р. Як і
серед безробітних, визначених за методологією МОП, упродовж 2009р.
спостерігалось скорочення частки безробітних, які перебували на обліку
державної службі зайнятості до 3 місяців (на 15,7 в.п.). Проте, зросла питома
вага зареєстрованих безробітних, які шукали роботу від 3 до 12 місяців (на 13,0
в.п.) та 12 місяців і більше (на 2,7 в.п.)
2.3 Оцінка попиту та пропозиції на ринку праці
Незважаючи на скорочення пропозиції робочої сили,
попит на робочу силу є низьким, що зумовило напругу на ринку праці. Кількість
вільних робочих місць та вакантних посад на підприємствах, в установах,
організаціях на кінець 2009р. становила 65,8 тис., що на 27,7% менше, ніж на
кінець 2008р.
Зниження потреби в працівниках на заміщення вільних
робочих місць на кінець грудня 2009р. у порівнянні з 2008р., спостерігалося в
усіх видах економічної діяльності, крім фінансової діяльності. Найбільше
зниження цього показника відбулося в таких видах економічної діяльності, як
добувна промисловість (на 67,8%), виробництво та розподілення електроенергії,
газу та води (на 60,8%), освіта (на 54,6%).
У загальній кількості вільних робочих місць (вакантних
посад), заявлених підприємствами, установами, організаціями на кінець 2009р.,
кожне п’яте було на підприємствах переробної промисловості, шосте – у
державному управлінні, кожне дев’яте – на підприємствах торгівлі та ремонту
автомобілів, побутових виробів і предметів особистого вжитку та операцій з
нерухомим майном, оренди, інжинірингу та надання послуг підприємцям (табл..2.4.).
Таблиця 2.4 Попит на робочу силу за видами
економічної діяльності у 2009 році









































































































(тис.осіб; на кінець року)
Потреба підприємств у працівниках на
заміщення вільних робочих місць (вакантних посад)
У тому числі на


усього, осіб
у % до 2008р.
місця робітників
посади службовців
місця, які не потребують професійної
підготовки


Усього
65,8
72,3
27,7
28,1
10,0


Сільське господарство, мисливство та лісове
господарство
2,2
55,1
1,0
0,5
0,7


Промисловість
14,7
62,2
8,8
2,2
3,7


добувна промисловість
0,8
32,2
0,7
0,1
0,0


переробна промисловість
12,1
73,0
7,1
1,9
3,1


виробництво та розподілення електроенергії,
газу та води
1,8
39,2
1,0
0,2
0,6


Будівництво
3,2
53,2
2,2
0,6
0,4


Торгівля; ремонт автомобілів, побутових
виробів та предметів особистого вжитку
7,7
86,7
4,4
2,4
0,9


Діяльність готелів та ресторанів
0,6
53,8
0,4
0,1
0,1


Діяльність транспорту та зв’язку
4,9
61,8
2,7
1,6
0,6


Фінансова діяльність
3,6
107,9
0,1
3,3
0,2


Операції з нерухомим майном, оренда,
інжиніринг та надання послуг підприємцям
7,6
89,8
3,0
2,6
2,0


Державне управління
11,2
84,3
2,9
8,1
0,2


Освіта
1,5
45,4
0,3
0,9
0,3


Охорона здоров’я та надання соціальної
допомоги
6,2
73,8
0,9
5,1
0,2


Інші види економічної діяльності
2,4
85,5
1,0
0,7
0,7



За регіонами найбільше зниження потреби в працівниках
на кінець 2009р., порівняно з 2008р., відбулося у Донецькій (на 67,8%) та
Рівненській (на 64,0%) областях.
Порівняно з даними на кінець 2008р. спостерігалося
значне скорочення потреби у службовцях, пов’язаних з інформацією (на 60,3%), у
робітниках, що обслуговують машини, та складальниках машин (на 55,4%), у
робітниках металургійних і машинобудівних професій (на 51,4%), у технічних
фахівцях у галузі прикладних наук та техніки (на 48,1%), у кваліфікованих
робітниках з видобутку корисних копалин і на будівництві (на 45,8%).
Найбільшою залишається потреба підприємств у
кваліфікованих робітниках з інструментом (17,3% від загальної кількості вільних
робочих місць на кінець грудня 2009р.), працівниках найпростіших професій
(15,3%) і робітниках з обслуговування, експлуатації та контролювання за роботою
технологічного устаткування, складання устаткування та машин (11,6%) (Додаток
Б).
Наявність структурної диспропорції між попитом на
робочу силу та її пропозицією за професіями є фактором, що обмежує можливості
працевлаштування безробітних та задоволення потреб роботодавців у працівниках.
Загалом по країні навантаження незайнятого населення на кінець 2009р. становило
82 особи на 10 вільних робочих місць (вакантних посад) проти 96 осіб у 2008р.
Водночас за регіонами навантаження незайнятого
населення на 10 вільних робочих місць (вакантних посад) найбільше зросло в
Івано-Франківській (з 482 до 810 осіб), Черкаській (з 767 до 909 осіб) та
Хмельницькій (з 483 до 609 осіб) областях.
Зокрема найвищий рівень навантаження незайнятого
населення на 10 вільних робочих місць (вакантних посад) характерний для
працівників найпростіших професій у сільському господарстві та подібних
галузях; кваліфікованих робітників сільського та лісового господарств,
риборозведення та рибальства; службовців, пов’язаних з інформацією.
За показником навантаження на 10 вільних робочих місць
(вакантних посад) Україна посідала четверте місце серед країн СНД (Додаток В).
За даними обстеження підприємств, установ та
організацій (далі – підприємства) середньооблікова кількість штатних
працівників у 2009р. порівняно з 2008р. зменшилась на 6,5% (на 736,2 тис. осіб)
і становила 10,7 млн. осіб. Використання робочої сили у 2009р. відбувалося під
впливом кризових явищ в економіці та супроводжувалося зниженням рівня її
мобільності та поширенням вимушеної неповної зайнятості.
Кількість вибулих із причин плинності кадрів і
прийнятих на вакантні робочі місця порівняно з попереднім роком скоротилася майже
на чверть, а кількість звільнених працівників з причин скорочення штатів зросла
майже у двічі, про що свідчать нижче наведені дані табл..2.5
Таблиця 2.5 Динаміка руху робочої сили




























Кількість штатних працівників


2009р.
у % до середньооблікової кількості штатних
працівників


тис. осіб
у % до 2008р.


2008р.
2009р.


Прийнято
2400,0
74,5
28,3
22,5


Вибуло у тому числі
3055,8
81,8
32,8
28,7


у зв’язку зі скороченням штатів
169,5
191,3
0,8
1,6


з причин плинності кадрів
2544,9
77,5
28,8
23,9



Слід зазначити, що серед вибулих переважна більшість
працівників (83,3%), як і у 2008р., залишили робочі місця за власним бажанням.
Утім, якщо коефіцієнт вибуття (28,7%) перевищував
коефіцієнт прийому (22,5%) в цілому по економіці на 6,2 в.п., то більш суттєву
різницю між цими показниками зафіксовано у будівництві (на 23,3 в.п.), водному
транспорті (на 21,4 в.п.), фінансових установах (на 15,3 в.п.), на
підприємствах торгівлі, ремонту автомобілів та предметів особистого вжитку (на
12,4 в.п.) і готелях та ресторанах (на 11,2 в.п.), а серед промислових видів
діяльності – у виробництві іншої неметалевої мінеральної продукції (на 22,0
в.п.), виробництві транспортних засобів та устаткування (на 15,9 в.п.),
виробництві машин та устаткування та в металургійному виробництві та
виробництві готових металевих виробів (на 13,8 в.п. та 13,7 в.п. відповідно).
Обсяги скорочення кількості працівників могли б бути
ще більшими, якби адміністрація підприємств не поширила практику застосування
форм вимушеної неповної зайнятості. Зокрема, кількість працівників, які
працювали у режимі скороченого робочого дня (тижня), збільшилася в 1,7 раза
порівняно з 2008р., а кількість працівників, які знаходилися в адміністративних
відпустках, – у 1,5 рази відповідно.
Кожен працівник, який перебував у вимушеній відпустці,
не працював з цієї причини протягом 2009р. в середньому 272 годин, а через
скорочення тривалості робочого дня (тижня) – 330 год., в промисловості – 282 та
329 год. відповідно. Загалом питома вага втрат із названих причин у фонді робочого
часу, що відповідає режиму роботи підприємств, становила 3,7% проти 0,9% у
2008р.
Загалом показники використання фонду робочого часу у
2009р. порівняно з попереднім роком були значно нижчі, про що свідчать дані
наведені нижче, табл..2.6
Таблиця 2.6 Використання робочого часу штатних
працівників




















2008р.
2009р.


Фонд робочого часу на одного штатного
працівника, год.


табельний
2011
2004


оплачений
1855
1773


з нього


відпрацьований
1687
1599


у % до оплаченого
90,9
90,2


Коефіцієнт використання табельного фонду
робочого часу, %
83,9
79,8



Виходячи з обсягів виконаних робіт (послуг) і випуску
продукції, у 2009р. завантаження працівників, відповідно до встановленої
тривалості робочого часу на підприємствах, в цілому по економіці становило
94,7% штатної кількості (10,1 млн. осіб). Найбільший надлишок робочої сили
спостерігався у виробничих видах діяльності, де рівень їх повної зайнятості
становив: у будівництві – 79,9% (0,3 млн. осіб), промисловості – 89,4% (2,5
млн. осіб), діяльності транспорту та зв’язку – 91,3 (0,9 млн. осіб).
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ
ПРАЦІ В УКРАЇНИ
3.1 Проблеми функціонування ринку праці
Майже половину незайнятих громадян, зареєстрованих у
державній службі зайнятості як безробітні, становить молодь. Протягом 2009 року
на обліку в державній службі зайнятості перебували 975,5 тис. осіб віком до 35
років, у тому числі 74,1 тис. осіб — випускники вищих та професійно-технічних
навчальних закладів. Основними причинами молодіжного безробіття є
невідповідність обсягів та напрямів професійного навчання потребам економіки та
ринку праці, недостатній рівень якості професійної підготовки, незадовільні
умови праці, які пропонуються молоді роботодавцями на конкретних робочих
місцях. Така ситуація виникла, зокрема внаслідок недосконалого функціонування
системи фахової підготовки працівників, спричиненого відсутністю належного
механізму її фінансування та формування державного замовлення на підготовку
кадрів, системи незалежної кваліфікаційної атестації випускників навчальних
закладів, дієвих взаємозв’язків між навчальними закладами, роботодавцями та
місцевими органами виконавчої влади, недостатньою мотивацією молоді до
оволодіння робітничими професіями, низьким рівнем професійної адаптації молодих
працівників на виробництві.
Основною причиною невідповідності підготовки робочої
сили потребам сучасного виробництва є відсутність належної системи професійного
навчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації. Періодичність підвищення
кваліфікаційного рівня працівників становить у середньому 11 років, тоді як у
країнах Європейського Союзу — близько 5 років.
Серед негативних наслідків безробіття молоді доцільно
згадати зокрема посилення криміногенної ситуації в країні (розквіт алкоголізму
й наркоманії, зростання венеричної захворюваності, скорочення тривалості життя,
зростання кількості суїцидів, збільшення смертності, зростання кількості
адміністративних і кримінальних порушень). Неадекватна політика у сфері
соціальної захищеності молоді призводить до посилення відтоку молодих фахівців
у розвинені країни, розвитку тіньового сектору економіки, зниженню
зацікавленості в одержанні вищої освіти. Поглиблення бідності та зниження
бюджетів молодих родин призводить, у свою чергу, до зниження народжуваності,
зростанню кількості дітей-сиріт, безпритульних і кинутих дітей.
За даними Міжнародної організації праці, останнім
часом кількість безробітних у світі серед молоді віком 15-24 роки зросла, сотні
мільйонів працюють, але живуть на межі зубожіння. Щоб забезпечити повну
реалізацію продуктивного потенціалу нинішньої молоді в світі необхідно створити
принаймні 400 млн. робочих місць. Експерти МОП відзначають, що серед
молоді вірогідність стати безробітними в три рази вища, ніж серед дорослої
частини населення.
На початку 2010 року на обліку в державній службі
зайнятості перебувало 542,8 тис. осіб, що на 333,4 тис. менше, ніж на початку
2009 року, розмір середньомісячної допомоги по безробіттю становив 630,1
гривні, що в 1,4 рази більше, ніж у 2008 році.
Поряд з певним поліпшенням ситуації у сфері зайнятості
існує ряд проблем, які потребують розв’язання. Насамперед це недостатня
економічна активність населення (чисельність економічно неактивного населення
працездатного віку становить понад 8 млн осіб), кількісно-якісний дисбаланс між
попитом та пропонуванням робочої сили, низький рівень кваліфікації осіб, які
шукають роботу.
Серед основних причин недостатньої економічної
активності населення найвагомішими є значне відставання ціни робочої сили від
її вартості, незадовільні умови праці, недосконалість механізмів державної
підтримки підприємницької ініціативи громадян та створення сприятливого
підприємницького середовища.
На сьогодні в Україні питома вага витрат на робочу
силу в собівартості виробництва становить майже 9 відсотків, тоді як у державах
Європейського Союзу вона досягає 45 відсотків. Робота пропонується з низьким
рівнем заробітної плати, важкими та шкідливими умовами праці, на застарілому
обладнанні. Якщо у 2008 році лише на 7,9 відсотка вакантних робочих місць,
інформацію про які було подано роботодавцями державній службі зайнятості,
заробітна плата пропонувалася не менш як середньомісячна заробітна плата
штатних працівників, то у січні — грудні 2009 р. лише на 7 відсотках вакантних
робочих місць заробітна плата дорівнювала або була вищою, ніж середньомісячна
заробітна плата штатних працівників.
В Україні розв’язати проблеми зайнятості молоді можна
тільки шляхом цілеспрямованих систематизованих і скоординованих дій. При цьому
держава повинна піклуватись розвитком соціальної стабільності і захищеності
молоді (по мірі зміни ситуації на ринку праці – корегування політики в області
працевлаштування, перегляд і доопрацювання законодавчої бази, своєчасне
фінансування державних програм зайнятості, розробка системи заохочень і пільг
регіонам з низьким рівнем безробіття серед молоді).
3.2 Заходи та перспективи розвитку ринку праці в
Україні
Мінімізація впливу фінансової кризи на стан
національного ринку праці здійснюватиметься шляхом створення законодавчої бази,
спрямованої на: зміцнення позиції молоді на ринку праці; збереження робочих
місць; організацію загальнодержавних оплачуваних громадських робіт з метою
створення умов для зайнятості безробітних громадян; здійснення заходів щодо
профілактики настання страхових випадків з метою запобігання безробіттю; удосконалення
процедури надання незайнятим громадянам статусу безробітного.
Позиції молоді на ринку праці зміцнюватиметься шляхом:
підвищення конкурентоспроможності випускників вищих і
професійно-технічних навчальних закладів на ринку праці, забезпечення якості їх
професійної підготовки відповідно до потреб сучасного виробництва та сфери
послуг;
проведення профорієнтаційної роботи з молоддю, зокрема
випускниками навчальних закладів;
впровадження механізмів сприяння працевлаштуванню
випускників вищих і професійно-технічних навчальних закладів відповідно до
законодавства, зокрема механізму стимулювання роботодавців для працевлаштування
молоді на перше робоче місце;
удосконалення порядку працевлаштування випускників
навчальних закладів, підготовка яких здійснюється за державним замовленням, у
частині підвищення ефективності використання праці випускників, сприяння їх
професійній адаптації на виробництві та посилення соціального захисту,
запровадження відшкодування вартості навчання у разі відмови випускника від
працевлаштування за направленням.
Посилення мотивації до легальної продуктивної
зайнятості, детінізація відносин на ринку праці здійснюватимуться шляхом:
забезпечення захисту прав працівників на своєчасне
отримання заробітної плати в повному обсязі;
посилення інституційної спроможності державного
нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю з метою забезпечення
реалізації прав і гарантій працівників;
урегулювання питання визначення статусу зайнятості
громадян — власників (користувачів) земельних ділянок, які провадять на них
трудову діяльність, та посилення їх соціального захисту.
Повернення безробітних до трудової діяльності,
забезпечення їх соціального захисту здійснюватимуться шляхом:
посилення ролі державної служби зайнятості в регулюванні
процесів на ринку праці (співпраця з роботодавцями у формуванні банку вакансій,
працевлаштуванні безробітних громадян і молоді на перше робоче місце з наданням
дотації роботодавцю, професійному навчанні безробітних на замовлення
роботодавців та з органами управління освітою у забезпеченні функціонування
державної системи професійної орієнтації населення);
активізації участі безробітних громадян,
зареєстрованих у державній службі зайнятості, в оплачуваних громадських
роботах;
надання населенню, в першу чергу молоді, державною
службою зайнятості профорієнтаційних та навчальних послуг;
налагодження співпраці державної служби зайнятості з
роботодавцями у працевлаштуванні осіб з обмеженими можливостями, які шукають
роботу, у межах нормативу робочих місць на підприємствах, в установах та
організаціях відповідно до Закону України «Про основи соціальної захищеності
інвалідів в Україні».
У 2010–2011 роках зусилля центральних та місцевих
органів виконавчої влади у сфері зайнятості будуть спрямовані на мінімізацію
наслідків фінансової кризи та поліпшення ситуації на ринку праці. З цією метою
передбачається забезпечити розширення сфери застосування праці шляхом створення
робочих місць більш як для 1,3 млн осіб.
Забезпечуватиметься також здійснення заходів щодо
сприяння зайнятості населення відповідно до законодавства про зайнятість та
Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення
впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення».
ВИСНОВКИ
У сучасних умовах поняття
«ринок праці» вітчизняні дослідники трактують по-різному. У вузькому розумінні
поняття «ринок праці» означає місце, де відбуваються угоди між тим, хто наймає,
і продавцем робочої сили.
Ринок праці – це специфічний
вид товарного ринку, змістом якого є реалізація (купівля-продаж) товару
особливого роду робочої сили або здатності людини до праці». Поняття «ринок
праці» виражає відносини між власником певного товару (власником робочої сили,
її продавцем), з одного боку, і власником засобів виробництва (покупцем робочої
сили, або роботодавцем), з іншого. Зазначені економічні відносини втілюються в
юридичну форму (контракт, договір, угоду) і фіксуються в трудовому
законодавстві.
Ринок праці відіграє важливу
роль у відтворенні робочої сили, яка відповідає вимогам сучасного
високотехнологічного виробництва, забезпечує розподіл і перерозподіл трудових
ресурсів, створює спонукальні стимули для їх ефективного використання, заміняє
неефективну структуру зайнятості на більш динамічну, раціональну.
Ринок праці сприяє
мобільності робочої сили, посилює її міграцію як у межах галузі, так і в
міжгалузевому і міжрегіональному напрямках. Це створює певні можливості
вирішення проблеми зайнятості працездатного населення внаслідок посилення
економічної мотивації праці, призводить до зростання її продуктивності,
прискорює адаптацію населення до ринкових відносин, що утверджуються в
економіці країни, сприяє виробленню економічної поведінки ринкового типу.
Інфраструктура
ринку праці — це сукупність об’єктів, що забезпечують функціонування ринку
праці, сприяють ефективній зайнятості, регулюють відносини між роботодавцями і
працівниками з приводу оплати праці, вирішення трудових конфліктів, управлінням
міграційними процесами в країні.
Нормативно-правова система регулювання ринку праці в
Україні має досить різноманітні правові засади і ґрунтується на основних
положеннях Конституції України, Кодексу законів про працю, Законів України
«Про зайнятість населення», «Про Державну програму зайнятості
населення на 2010—2013 роки«, »Про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування на випадок безробіття«, »Про охорону
праці«, »Про освіту«, »Про колективні договори і
угоди«, »Про підвищення соціальних гарантій для трудящих»,
Указом президента «Про Основні напрями розвитку трудового потенціалу в
Україні на період до 2013 року», Постановою Кабінету Міністрів України
«Про затвердження Основних напрямів проведення державної політики
зайнятості на період до 2013 року», регіональними програмами зайнятості
населення т. ін. Крім того, існує ряд додаткових соціальних гарантій у сфері
зайнятості, встановлених для соціально вразливих категорій населення. Такі
гарантії регламентуються, наприклад, Законом України «Про основи
соціального захисту інвалідів в України«, »Про державну допомогу
сім’ям із дітьми» та ін.
Ринок праці в Україні являє
собою складну систему, яка постійно розвивається і вдосконалюється. Впродовж
останніх років ситуація на національному ринку праці формувалась під впливом
позитивної динаміки макроекономічних показників, вона є наслідком послідовного здійснення
заходів державного регулювання зайнятості та характеризується зростанням
зайнятості населення та адекватним зменшенням безробіття.
Економічна криза, яка розпочалася наприкінці 2008
року, призвела до загострення ситуації на ринку праці у 2009 році. Однією з
найбільш серйозних проблем є скорочення обсягів зайнятості та зростання
безробіття населення. За даними вибіркових обстежень населення
(домогосподарств) з питань економічної активності середньомісячна кількість
економічно активного населення віком 15–70 років у 2009р., порівняно з 2008р.,
зменшилась на 1,1% і становила 22,2 млн. осіб, з яких 20,2 млн.осіб або 91,2%
були зайняті економічною діяльністю, а решта 2,0 млн.осіб – відповідно до
методології Міжнародної організації праці (МОП) класифікувалися як безробітні.
Кількість економічно активного населення працездатного
віку за цей період зменшилась на 1,7% та становила відповідно 20,3 млн. осіб
або 91,7% від зазначеної категорії населення віком 15–70 років.
Втім рівень економічної активності населення
віком 15–70 років у цілому по Україні не змінився та становив 63,3%, що
зумовлено скороченням чисельності населення зазначеного віку. Серед населення
працездатного віку цей показник знизився з 72,3% до 71,6% через скорочення
рівня економічної активності жителів міських поселень
Кількість безробітних (за методологією МОП) у віці
15–70 років у 2009р., порівняно з 2008р., збільшилася на 533,7 тис. осіб, або
на 37,5% та становила 2,0 млн. осіб. Серед безробітних майже три чверті
складали мешканці міських поселень (1,5 млн. осіб), решту – сільські жителі
(502,0 тис. осіб). Загальне зростання кількості безробітного населення віком
15–70 років відбулося в основному за рахунок осіб працездатного віку (на 532,6
тис. осіб, або на 37,4%). Рівень безробіття населення віком 15–70 років (за
методологією МОП) в цілому по Україні зріс на 2,4 в.п. та становив 8,8%
економічно активного населення зазначеного віку. Наразі він був майже на рівні
відповідного показника по країнах Євросоюзу.
Незважаючи на скорочення пропозиції робочої сили,
попит на робочу силу є низьким, що зумовило напругу на ринку праці. Кількість
вільних робочих місць та вакантних посад на підприємствах, в установах,
організаціях на кінець 2009р. становила 65,8 тис., що на 27,7% менше, ніж на
кінець 2008р.
Зниження потреби в працівниках на заміщення вільних
робочих місць на кінець грудня 2009р. у порівнянні з 2008р., спостерігалося в
усіх видах економічної діяльності, крім фінансової діяльності. Найбільше
зниження цього показника відбулося в таких видах економічної діяльності, як
добувна промисловість (на 67,8%), виробництво та розподілення електроенергії,
газу та води (на 60,8%), освіта (на 54,6%)
Майже половину незайнятих громадян, зареєстрованих у
державній службі зайнятості як безробітні, становить молодь. Протягом 2009 року
на обліку в державній службі зайнятості перебували 975,5 тис. осіб віком до 35
років, у тому числі 74,1 тис. осіб — випускники вищих та професійно-технічних
навчальних закладів. Основними причинами молодіжного безробіття є невідповідність
обсягів та напрямів професійного навчання потребам економіки та ринку праці,
недостатній рівень якості професійної підготовки, незадовільні умови праці, які
пропонуються молоді роботодавцями на конкретних робочих місцях.
Позиції молоді на ринку праці зміцнюватиметься шляхом:
підвищення конкурентоспроможності випускників вищих і
професійно-технічних навчальних закладів на ринку праці, забезпечення якості їх
професійної підготовки відповідно до потреб сучасного виробництва та сфери
послуг;
проведення профорієнтаційної роботи з молоддю, зокрема
випускниками навчальних закладів;
впровадження механізмів сприяння працевлаштуванню
випускників вищих і професійно-технічних навчальних закладів відповідно до
законодавства, зокрема механізму стимулювання роботодавців для працевлаштування
молоді на перше робоче місце
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. 
Закон України «Про зайнятість населення» № 804-XII (804-12) від
01.03.91 зі змінами та доповненнями.
2. 
Закон
України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21.03.91 р.
№875-ХІІ зі змінами та доповненнями.
3. 
Анпілогова
Ж.Д. Механізм функціонування ринку праці // Держава та регіони. – 2006. — №2. –
С.6-9.
4. 
Афендікова
Н.О. Особливості трудових ресурсів та формування ринку праці в сільському
господарстві України //Держава та регіони. – 2006. — №6. — С. 25-28.
5. 
Бараник
З. Основні напрями ефективного функціонування ринку праці в контексті
інтеграції України до ЄС// Бюлетень ІПК ДСЗУ – 2006. — №2. – С. 14-27.
6. 
Большая
О. В. Проблема неформальної зайнятості в Україні // Держава та регіони. – 2007.
— №1. – С 45-49.
7. 
Бондарчук
В. Заробітчанство в цифрах і фактах //Львівська газета. — №156. – 29.08.2006. –
С3-4.
8. 
Бункин
М.К., Семенов В.А. ‘Макроекономіка (основи економічної політики) «.- М.:
АТ« ДІС », 2000 р. — 320с.
9. 
Буряк
П.Ю., Карпінський Б.А., Григор’єва М.І. Економіка праці та соціально-економічні
відносини: Навчальний посібник. – К.:Центр навчальної літератури, 2004. – 440с.
10. 
Гайдуцький
А.П. Характерні риси української трудової міграції за кордон.// Економіка та
держава – 2007. — №9. – С.88-92.
11. 
Гаркавенко
Н.О. Проблеми зайнятості та безробіття на національному ринку праці.//
Формування ринкових відносин в Україні – 2007. — №4. – С.168-172.
12. 
Ковальов
П.І. Економіка праці та соціально-трудові відносини – К.: Знання, 2006 – 338с.
13. 
Котырло
Е. Региональные особенности регулирования рынка труда с позиций маркетинга / Е.
Котырло // Управление персоналом. – 2000. – № 12. – С. 23-26.
14. 
Кочура І.
Продуктивна зайнятість у контексті забезпечення людського розвитку і
економічного зростання / І. Кочура // Україна: аспекти праці. – 2005. – № 6. –
С. 19-23.
15. 
Махсма М.
Б. Економіка праці та соціально-трудові відносини: навч. посіб. / М. Б. Махсма.
– К. : Атіка, 2005. – 304 с.
16. 
На ринку
праці – шок [Електронний ресурс] // День. – 08.12.2009. – № 222. – Режим
доступу: http://www.day.kiev.ua/288763/.
17. 
Никоненко
А.В. Проблеми формування промислового сегмента ринку праці // Формування
ринкових відносин в Україні – 2007. — №4. – С.163-167.
18. 
Петюх В.
М. Ринок праці: навч. посібник / В. М. Петюх. – К. : КНЕУ, 1999. – 288 с.
19. 
Савченко
А.Г. Пухтаєвіч Г.О., Тітьонко О.М. «Макроекономіка» 2005. — 288с.
20. 
Старовойтова
Л. И. Занятость населения и ее регулирование: учеб. пособие [для студ. высш.
учеб. заведений] / Л. И. Старовойтова, Т. Ф. Золотарева. – М. : Издательский
центр «Академия», 2001. – 192 с.
21. 
Статистичний
збірник «Регіони України» за ред. Осауленка част. 1., — К., — 2007.
22. 
Степанова
В.О. Інвестиції в основний капітал та їх вплив на економіку України / В. О.
Степанова // Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу. – 2009. –
№ 2 (6). – С. 108.
23. 
Таршина
О.С. Теоретичні аспекти зайнятості трудових ресурсів та формування ринку
робочої сили //Економіка та держава. – 2006. — №4. – С.92-94.
24. 
Терюханова
І. Н. Інваліди на ринку праці: шляхи підвищення конкурентоспроможності.//
Формування ринкових відносин в Україні – 2007. — №7. – С.149-152.
25. 
Терюханова
І.Н. Регіональні проблеми працевлаштування інвалідів в Україні та шляхи їх вирішення.//
Формування ринкових відносин в Україні – 2007. — №10.- С.142-147.
26. 
Ушенко
Н.В. Напрямки реалізації державного регулювання зайнятості населення України //
Формування ринкових відносин в Україні. – 2004. — №11. – С.72-75.
27. 
Чернявська
Ю.Б. Економічні важелі механізму державного регулювання ринку праці в
Україні.// Формування ринкових відносин в Україні – 2007. — №8. – С.102-106.
28. 
Чернявська
Ю.Б. Функції ринку праці та національні особливості їх відтворення.//
Формування ринкових відносин в Україні – 2007. — №3. – С. 175-
29. 
Шебаніна
О.В. Ринок праці та основні напрями його ефективного розвитку //Економіка АПК.
– 2006. — №6. – С.115-122.
30. 
Экономическая
теория: учеб. для студ. вуз. обуч. по экон. напр. и спец. / под ред. А. И.
Добрынина, Л. С. Тарасевича. – [3-е изд.]. – СПб : Питер, 2000. – 544 с.
31. 
Офіційний
сайт Державного комітету статистики України: http://www.ukrstat.gov.ua
ДОДАТКИ
Додаток А
ДИНАМІКА ОСНОВНИХ ПОКАЗНИКІВ РИНКУ
ПРАЦІ


































































































































































































Одиниця виміру
2008р.
2009р.
2009р. до 2008р., у %


Економічно активне населення
тис. осіб


у віці 15-70 років
22397,4
22150,3
98,9


працездатного віку
20675,7
20321,6
98,3


Рівень економічної активності населення
у % до населення відповідної вікової групи


у віці 15-70 років
63,3
63,3
х


працездатного віку
72,3
71,6
х


Зайняте населення
тис. осіб


у віці 15-70 років
20972,3
20191,5
96,3


працездатного віку
19251,7
18365,0
95,4


Рівень зайнятості населення
у % до населення відповідної вікової групи


у віці 15-70 років
59,3
57,7
х


працездатного віку
67,3
64,7
х


Кількість населення віком 15-70 років,
зайнятого у неформальному секторі економіки
тис. осіб
4563,8
4469,9
97,9


у % до загальної кількості зайнятого населення відповідної
вікової групи
21,8
22,1
х


Безробітне населення (за методологією МОП)


у віці 15-70 років
тис. осіб
1425,1
1958,8
137,5


працездатного віку
1424,0
1956,6
137,4


зареєстроване у державній службі зайнятості,
працездатного віку
596,0
693,1
116,3



Рівень безробіття населення
(за методологією МОП)

у % до економічно активного населення
відповідної вікової групи


у віці 15-70 років
6,4
8,8
х


працездатного віку
6,9
9,6
х


Рівень зареєстрованого безробіття населення
працездатного віку
у % до економічно активного населення
працездатного віку
2,9
3,4
х


у % до населення працездатного віку
2,1
2,5
х


Рівень економічної неактивності населення
у % до населення відповідної вікової групи


у віці 15-70 років
36,7
36,7
х


працездатного віку
27,7
28,4
х


Кількість незайнятих громадян, які
перебували на обліку в державній службі зайнятості впродовж року
тис. осіб
2500,7
2143,3
85,7


з них


працевлаштовано
1084,0
702,7
64,8


Рівень працевлаштування
у % до тих, які перебували на обліку
43,3
32,8
х


Взяли участь у громадських роботах
тис. осіб
428,5
240,9
56,2


Проходили професійне навчання
тис. осіб
245,2
157,1
64,1


Потреба в робочій силі

на кінець періоду,
тис. осіб

91,1
65,8
72,3


Навантаження незайнятого населення на 10
вільних робочих місць, вакантних посад
на кінець періоду, осіб
96
82
85,4


Середній розмір допомоги по безробіттю
у грудні, гривень
571,07
655,56
114,8


у % до законодавчо встановленого рівня
мінімальної зарплати
94,4
88,1
х


Кількість безробітних, які отримували
допомогу по безробіттю

на кінець періоду,
тис. осіб

652,1
408,6
62,7


у % до тих, які перебували на обліку на
кінець періоду
77,2
76,9
х


Кількість працівників, які знаходились у
відпустках з ініціативи адміністрації
у % до середньооблікової кількості штатних
працівників
1,6
2,6
х


Кількість працівників, які з ініціативи адміністрації
працювали неповний робочий день (тиждень)
у % до середньооблікової кількості штатних
працівників
10,6
19,4
х


Рівень прийому робочої сили
у % до середньооблікової кількості штатних
працівників
28,3
22,5
х


Рівень вибуття працівників
у % до середньооблікової кількості штатних працівників
32,8
28,7
х


Середньомісячна заробітна плата:  —
номінальна
гривень
1806
1906
105,5


— реальна
у % до відповідного періоду попереднього
року
106,3
90,8
х


Сума заборгованості із виплати заробітної
плати
на кінець періоду, млн. грн.
1188,7
1473,3
х


у % до 1 січня
177,8
123,9
х



Кількість працівників, яким вчасно
не виплачено заробітну плату

на кінець періоду, тис. осіб
371,7
325,0
87,4



Додаток Б
Попит та пропозиція робочої сили за
професійними групами



























































































































































Потреба підприємств у працівниках на
заміщення вільних робочих місць (вакантних посад), тис. осіб
Навантаження на 10 вільних робочих місць,
(вакантних посад), осіб


2008р.
2009р.
2008р.
2009р.


Усього
91,1
65,8
96
82


у т.ч. за професійними групами:


Законодавці, вищі державні службовці,
керівники, менеджери (управителі)
7,0
6,5
96
80


Професіонали
10,9
10,0
50
45


з них


Професіонали в галузі фізичних, математичних
та технічних наук
2,4
1,9
61
72


Професіонали в галузі наук про життя та
медичних наук
4,3
3,7
12
8


Фахівці
12,1
9,1
59
56


з них


Технічні фахівці в галузі прикладних наук та
техніки
2,6
1,4
60
89


Фахівці в галузі біології, агрономії та
медицини
2,7
2,6
23
15


Технічні службовці
3,8
2,4
122
129


з них


Службовці, пов’язані з інформацією
1,6
0,6
203
244


Службовці, що обслуговують клієнтів
2,2
1,8
66
89


Працівники сфери торгівлі та послуг
8,4
8,0
126
83


з них


Працівники, що надають персональні та
захисні послуги
6,2
5,3
104
74


Продавці та демонстратори
2,2
2,6
188
100


Кваліфіковані робітники сільського та
лісового господарств, риборозведення та рибальства
0,8
0,7
534
284


Кваліфіковані робітники з інструментом
20,1
11,4
58
68


з них


Робітники з видобутку корисних копалин і на
будівництві
6,7
3,6
45
54


Робітники металургійних та машинобудівних
професій
11,6
5,7
51
71


Робітники в галузі точної механіки, ручних
ремесел та друкування
0,2
0,2
211
130


Інші кваліфіковані робітники з інструментом
1,6
2,0
139
81


Робітники з обслуговування, експлуатації та
контролю за роботою технологічного устаткування, складання устаткування та
машин
14,4
7,7
123
139


з них


Робітники, що обслуговують промислове
устаткування
2,2
1,9
153
119


Робітники, що обслуговують машини, та
складальники машин
5,5
2,4
84
94


Водії та робітники з обслуговування
пересувної техніки та установок
6,7
3,4
144
184


Найпростіші професії (включаючи осіб без
професії)
13,6
10,0
143
93


з них


Найпростіші професії торгівлі та сфери
послуг
8,3
5,9
64
48


Найпростіші професії в сільському
господарстві та подібних галузях
0,3
0,2
1515
1022


Найпростіші професії у видобувних галузях,
будівництві, промисловості та на транспорті
5,0
3,9
165
98



Додаток В
Навантаження незайнятого населення на 10 вільних робочих
місць (вакантних посад) (осіб; на кінець року)






























2008р.
2009р.


Україна
96
82


Азербайджан
43
39


Білорусь
11
18


Вірменія
1153
1169


Казахстан
33
68


Киргизстан
190
187


Молдова
33
289


Росія
19
32


Таджикистан
43
54



Джерело інформації: Експрес-доповідь
Міждержавного Статкомітету СНД «Социально-экономическое положение стран
Содружества Независимых Государств в 2009 году «, січень 2010р.