1.  Склад і структура персоналу підприємства
Персонал підприємства — це сукупність постійних працівників, що
отримали необхідну професійну підготовку та мають досвід практичної діяльності.
Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати
участь інші працездатні особи на підставі тимчасового трудового договору
(контракту).
Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства
поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці,
робітники.
Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та
їхніх структурних підрозділів.
					







Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спеціальні
інженерно-технічні, економічні та інші роботи: інженери, економісти,
бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти, соціологи тощо.
До службовців належать працівники, що здійснюють підготовку та
оформлення документації, облік та контроль тощо.
Робітники — це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення
матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням вантажів,
перевезенням пасажирів, наданням матеріальних послуг та ін.
В аналітичних цілях усіх робітників можна поділити на основних — тих,
що безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних —
тих, які виконують функції обслуговування основного виробництва.
Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його розподіл
за професіями та спеціальностями.
Професія — це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує
відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.
Спеціальність — це більш-менш вузький різновид трудової діяльності в
межах професії.
Кваліфікація — це сукупність спеціальних знань та практичних навичок,
що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних
функцій відповідної складності.
Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців
характеризується рівнем освіти, досвідом роботи на тій чи тій посаді;
вирізняють спеціалістів найвищої кваліфікації, спеціалістів вищої кваліфікації,
спеціалістів середньої кваліфікації, спеціалістів-практиків.
За рівнем кваліфікації робітників поділяють на чотири групи:
висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані й некваліфіковані.
Управління трудовими ресурсами, забезпечення їхнього ефективного
використання потребує обов’язкового формування системи оцінки трудового
потенціалу підприємства.
Розрізняють явочну, облікову та середньооблікову чисельність
працівників підприємства.
Явочна чисельність включає всіх працівників, що з’явилися на роботу.
Облікова чисельність включає всіх постійних, тимчасових і сезонних
працівників, котрих прийнято на роботу терміном на один і більше днів,
незалежно від того, перебувають вони на роботі, знаходяться у відпустках,
відрядженнях, на лікарняному листку тощо.
Середньооблікова чисельність працівників за певний період визначається
як сума середньомісячної чисельності, поділена на кількість місяців у
розрахунковому періоді.
Різниця між обліковою та явочною чисельністю характеризує резерв (в
основному, робітників), що має використовуватись для заміни тих, хто не
виходить на роботу з поважних причин.


2.  Продуктивність праці та методи її визначення
Під продуктивністю праці як економічною категорією заведено розуміти
ефективність трудових витрат, здатність конкретної праці створювати за одиницю
часу певну кількість матеріальних благ.
Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції, що
виробляє один працівник за одиницю робочого часу, або кількістю робочого часу,
що витрачається на виробництво одиниці продукції.
Різноманітність підходів до визначення рівня продуктивності праці
залежить від специфіки діяльності підприємств або їхніх підрозділів, від мети
розрахунків та базується на методичних особливостях. Якщо показники виробітку
мають більш узагальнюючий, універсальний характер, то показники трудомісткості
можна розраховувати за окремими видами продукції та використовувати для
розрахунків потрібної кількості робітників, виявлення конкретних резервів
підвищення продуктивності праці.
Натуральні показники виробітку найбільш точно відображають динаміку
продуктивності праці, але можуть бути застосовані лише на підприємствах, що
випускають однорідну продукцію.
Трудові показники потребують добре налагодженої роботи з технічного
нормування та обліку праці.
З огляду на можливості впливу на діяльність підприємства всі чинники
зростання продуктивності праці поділяють на дві узагальнюючі групи — зовнішні
та внутрішні.
До групи зовнішніх чинників належать ті, що об’єктивно перебувають поза
контролем окремого підприємства, а до внутрішніх — ті, на які підприємство може
безпосередньо впливати. Усі чинники, що істотно впливають на продуктивність
праці, можна об’єднати в такі групи:
• матеріально-технічні (удосконалення техніки й технології,
застосування нових видів сировини та матеріалів тощо);
• організаційні (поглиблення спеціалізації, комбінування, удосконалення
системи управління, організації праці тощо);
• економічні (удосконалення методів планування, систем оплати праці,
участі працівників у прибутках тощо);
• соціальні (створення належного морально-психологічного клімату);
• природні умови та географічне розміщення підприємств (цю групу
факторів виділяють та аналізують переважно на підприємствах добувних та деяких
переробних галузей промисловості).
Кількісний вплив окремих чинників на зміни у продуктивності праці на
підприємстві визначається в такому порядку:
• розраховується вихідна чисельність промислово-виробничого персоналу в
розрахунковому періоді (Чвих), тобто умовна чисельність, що була б необхідною
для забезпечення планового (розрахункового) обсягу виробництва за збереження
базового рівня виробітку продукції на одного працівника;
• визначається зміна (зменшення «–», зростання «+») вихідної
чисельності працівників під впливом окремих чинників продуктивності праці, а
також сумарна зміна чисельності Ес.
Розрахунки змінювання вихідної чисельності працівників за фактором
продуктивності праці здійснюються, як правило, через порівняння затрат праці на
весь обсяг продукції (послуг) з розрахунковими та базовими умовами діяльності
відповідних категорій та груп працівників.
3.  Суть виробничого циклу та його структура
Виробничий цикл — це інтервал від початку до закінчення процесу
виготовлення продукції, тобто час, протягом якого запущені у виробництво
предмети праці перетворюються на готову продукцію.
Він обчислюється для одного виробу або для певної кількості виробів, що
виготовляються одночасно. Виробничий цикл є важливим календарно-плановим
нормативом організації виробничого процесу в часі. Виходячи з його тривалості,
визначають термін запуску продукції у виробництво, складають календарні плани
її виготовлення на всіх стадіях виробничого процесу, узгоджують роботу суміжних
підрозділів. На підставі виробничого циклу обчислюється величина незавершеного
виробництва — важливого елемента оборотних коштів підприємства.
З нього видно, що виробничий цикл складається з власне виробничого часу
і перерв. Час виробництва особливих пояснень не потребує. Час перерв включає
перерви в робочий час, тобто тоді, коли підприємство працює, і неробочий час,
який визначається режимом роботи (вихідні, святкові дні, перерви між робочими
змінами).
Перерви в робочий час поділяються на перерви партіонності та чекання.
Перерви партіонності виникають тоді, коли предмети праці обробляються партіями.
Партія предметів — це певна кількість однакових предметів, які обробляються на
кожній операції безперервно з одноразовою витратою підготовчо-завершального
часу. Предмети партії обробляються не одночасно, а по одному або кілька одразу.
Кожний предмет праці чекає спочатку своєї черги на обробку, а потім — кінця
обробки всієї партії. Перерви партіонності обчислюються не окремо, а разом із
тривалістю технологічних операцій, утворюючи технологічний цикл.
Перерви чекання виникають унаслідок несинхронності операцій виробничого
процесу: предмети праці нема де обробляти, бо робочі місця зайнято іншими
операціями. Перерви чекання виникають також тоді, коли деталі, що входять до
одного комплекту, виготовляються в різний час.
Конкретна структура виробничого циклу залежить від особливостей
продукції, технологічних процесів її виготовлення, типу виробництва та деяких
інших факторів. У безперервних виробництвах (хімічному, металургійному і т. п.)
найбільшу частку у виробничому циклі займає час виробництва. У дискретних
виробництвах істотну частку виробничого циклу становлять перерви. Особливо
тривалими є перерви в одиничному виробництві, меншими — в серійному й
мінімальними — у масовому.


4.  Ринок праці, зайнятість та охорона праці
Умовами
виникнення ринку праці є, по-перше, юридична свобода і здатність власника
робочої сили за власним розсудом розпоряджатися своїми здібностями до праці.
Але цієї умови недостатньо тому, що юридична свобода поки що не примушує
власника продавати свою робочу силу. Тому другою умовою виникнення ринку праці
є відсутність у людини всього необхідного для ведення свого господарства як
джерела одержання всіх потрібних для життя засобів існування. Проте за сучасних
умов мова вже не йде про абсолютну відсутність будь-яких інших засобів чи умов
існування. Адже деяка частина найманих працівників є власниками цінних паперів,
нерухомості і т. п., з яких одержує дохід, але все-таки змушена продавати свою
робочу силу. Необхідність у продажу своєї робочої сили виникає тоді, коли дохід
з інших джерел є недостатнім для одержання всіх необхідних для життя засобів.
За цієї умови людина мусить економічно продавати свою робочу силу. Але, як
відомо, поява на ринку продавця товару ще не гарантує його продаж — для цього
потрібен ще й покупець. Тому третьою умовою виникнення ринку праці є поява на ньому
покупця — підприємця, який економічно змушений вийти на ринок праці, щоб купити
запропоновану для продажу здатність до праці потрібних йому працівників.
Ефективне
функціонування ринку праці можливе за наявності ряду умов, до яких належать:
по-перше, повна самостійність та незалежність продавця та покупця робочої сили
в поєднанні з їх економічною відповідальністю; по-друге, відносини агентів на
ринку праці — це відносини договорів та угод між рівноправними партнерами;
по-третє, функціонування ринку праці тим ефективніше, чим активніша конкуренція
між власниками робочої сили за право зайняття робочого місця та роботодавців за
залучення кваліфікованої робочої сили; по-четверте, повинен існувати баланс між
робочими місцями, сукупною пропозицією робочої сили та грошовою масою
заробітної плати; по-п’яте, наймані працівники та роботодавці для захисту своїх
інтересів можуть об’єднуватись у спілки.
Серед
заходів щодо сприяння зайнятості та соціального захисту населення можна назвати
такі:
надання
допомоги громадянам у працевлаштуванні;
організація
професійної перепідготовки кадрів;
професійна
орієнтація працівників та учнівської молоді;
створення
додаткових поточних місць;
сприяння
підприємницькій діяльності.
Зайнятість
населення — це чисельність осіб, які виконують будь-яку роботу за певну
заробітну плату (чи дохід «працюючи на себе»).
Зайнятість
— це забезпеченість працездатного населення робочими місцями, його участь у
суспільнокорисній діяльності по створенню суспільного продукту.
Зайнятість
— це діяльність громадян, пов’язана з задоволенням особистих та суспільних
потреб, що приносять їм дохід у грошовій чи іншій формі.
До
зайнятого населення в Україні належать:
працюючі
за наймом на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форм
власності;
громадяни,
що самостійно забезпечують себе роботою (підприємці, фермери, люди творчої
праці);
зайняті
в органах влади, управління та громадських об’єднаннях;
громадяни,
які проходять службу в армії, гвардії, військах, формуваннях;
особи,
що проходять професійну підготовку і підвищення кваліфікації, навчаються в
денних школах та вузах;
зайняті
вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та громадянами похилого віку;
іноземні
громадяни, що працюють в Україні.
охорона
праці — це діюча система соціально-економічних, організаційно-технічних,
санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів, що забезпечують
безпеку, збереження здоров’я і працездатності людини в процесі праці.
Державна
політика в галузі охорони праці базується на принципах: 
пріоритету
життя і здоров’я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності
підприємства, повної відповідальності власника за створення безпечних і
нешкідливих умов праці;
комплексного
вирішення завдань охорони праці на базі національних програм з цих питань та з
урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень
науково-технічного прогресу, діяльності в галузі охорони навколишнього
середовища;
соціального
захисту працівників, повної компенсації шкоди особам, які потерпіли від
нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань;
встановлення
єдиних нормативів з охорони праці для всіх підприємств, незалежно від форм
власності і видів діяльності;
використання
економічних методів управління охороною праці, проведення політики пільгового
оподаткування, що сприяє створенню безпечних і нешкідливих умов праці, участі
держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці;
здійснення
навчання населення, професійної підготовки і підвищення кваліфікації
працівників з питань охорони праці;
забезпечення
координації діяльності державних органів, установ, організацій та громадських
об«єднань, що вирішують різні аспекти охорони здоров»я, гігієни і безпеки
праці, а також співробітництво і проведення консультацій між власниками та
працівниками, між усіма соціальними групами при прийнятті рішень з охорони на
місцевому та державному рівнях;
міжнародного
співробітництва в галузі охорони праці, використання світового досвіду
організації роботи щодо поліпшення умов і безпеки праці.


5.  Економічна суть, функції та види цін
Ціна — це грошовий вираз вартості товару. Вона завжди коливається
навколо ціни виробництва та відображає рівень суспільно необхідних витрат
праці.
Обліково-вимірювальна функція ціни полягає в тім, що вона є засобом
обліку й вимірювання витрат суспільної праці на виробництво окремих видів
продукції або надання різноманітних послуг.
Розподільча функція зводиться до того, що за допомогою цін, які
відхиляються від вартості, здійснюється перерозподіл частини доходів первинних
суб’єктів господарювання та населення.
Стимулююча функція ціни використовується для мотивації підвищення
ефективності господарювання, забезпечення необхідної прибутковості кожному
нормально працюючому продуценту, посереднику і безпосередньому продавцю товарів
виробничого та споживчого призначення.
Світові ціни — це грошовий вираз міжнародної вартості товарів, що
реалізуються на світовому ринку. Вони визначаються: для одних товарів — рівнем
цін країни-експортера; для інших — цінами бірж та аукціонів; для багатьох
готових виробів — цінами провідних фірм світу.
Оптові ціни на продукцію виробничо-технічного призначення, товари
народного споживання та закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію.
Закупівельні ціни застосовуються постачально-збутовими, заготівельними
організаціями, оптово-посередницькими фірмами, підприємствами оптової торгівлі
та іншими юридичними особами, які здійснюють торговельну діяльність відповідно
до свого статуту.
Роздрібні ціни визначаються самостійно торговельними підприємствами,
підприємствами громадського харчування та іншими юридичними особами, які
здійснюють продаж товарів чи надають послуги населенню, згідно з кон’юнктурою
ринку, якістю товару , виходячи з вільної ціни закупівлі.
Тарифи вантажного та пасажирського транспорту — це плата за перевезення
вантажів і пасажирів, яку беруть транспортні підприємства з відправників і
населення.
Основні види ринкових цін, виокремлюваних без певної класифікаційної
ознаки.
1. Ціна базисна — ціна товару з фіксованими в прейскурантах параметрами
якості, розміру, хімічного складу
2. Ціна демпінгова — штучно занижена ціна продажу товарів,
застосовувана як засіб витиснення конкурентів з ринку
3. Ціна диференційована —ціна, що диференціюється в межах певного
району або за іншими ознаками
4. Ціна змінна — ціна, яка встановлюється на вироби з тривалим строком
виготовлення
5. Ціна зовнішньоторгівельна —ціна на експортні та імпортні товари,
рівень якої формується на світовому ринку
6. Ціна зональна — ціна, що відображає географічні умови виробництва чи
реалізації продукції
7. Ціна комерційна — ціна на предмети споживання, що реалізуються в
комерційних магазинах
8. Ціна лімітна — верхня межа рівня ціни, що встановлюється на
проектовані вироби
9. Ціна номінальна — ціна товару, зазначена в прейскурантах; біржова
котировочна ціна на товар
10. Ціна паритетна — ціна, яка регулює рівень цін на основні види
сільськогосподарської продукції
11. Ціна початкова — ціна на пропоновану до продажу на аукціоні партію
товару, яка встановлюється його власником
12. Ціна престижна — ціна на унікальний товар або товар, що
користується підвищеним попитом
13. Ціна продажна — кінцева ціна, за якою продавець реалізує товар
споживачу
14. Ціна разова — ціна на продукцію виробничо-технічного призначення,
що її виготовлено за разовим замовленням
15. Ціна СІФ — ціна в зовнішньоторговельній діяльності, що включає
вартість товару, транспортні витрати та страхування вантажу
16. Ціна тверда — ціна, яка встановлюється в момент підписання
контракту і не змінюється протягом його дії
17. Ціна фактурна — ціна закупівлі та продажу товару; залежить від умов
укладеної угоди між імпортером та експортером
18. Ціна ФОБ— контрактна ціна у зовнішній торгівлі, яка включає
вартість товару та всі витрати експортера на доставку в порт відправлення
6.  Економічна суть, склад, структура основних фондів та особливості
забезпечення ними підприємств
Основні фонди — це засоби праці, які мають вартість і функціонують у
виробництві тривалий часу своїй незмінній споживній формі, а їхня вартість
переноситься конкретною працею на вартість продукції, що виробляється,
частинами по мірі спрацювання.
У практиці господарювання з метою спрощення обліку основних фондів до
оборотних фондів відносять інструменти та інвентар зі строком експлуатації до
одного року і вартістю до 100 одиниць національних грошей, а також усі
спеціальні інструменти та пристрої, спеціальний одяг та взуття незалежно від
строку використання й вартості.
Для встановлення норм амортизаційних відрахувань і розрахунків щорічних
амортизаційних сум застосовують укрупнену класифікацію, виокремлюючи три групи
основних фондів:
— перша — будівлі, споруди, їхні структурні компоненти й передавальні
пристрої;
— друга — автомобільний транспорт, меблі, побутові електронні, оптичні,
електромеханічні прилади та інструменти, включаючи ЕОМ, інші машини для
автоматичного оброблення інформації, телефони, інше офісне обладнання;
— третя — основні фонди, не включені до першої та другої груп.
Оскільки елементи основних фондів відіграють неоднакову роль у процесі
виробництва, неабияке значення має поділ таких на дві частини: активну, яка
безпосередньо бере участь у виробничому процесі і завдяки цьому забезпечує
належний обсяг та якість продукції, і пасивну, що створює умови для здійснення
процесу виробництва.
До активної частини основних фондів відносять переважно робочі машини й
устаткування, інструмент, вимірювальні та регулюючі прилади і пристрої,
використовувану в автоматизованих системах управління технологічними процесами
обчислювальну техніку, деякі технічні споруди — гірничі виробки шахт, газові й
нафтові свердловини.
Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у
відсотках до їхньої загальної вартості на підприємстві, визначає видову
(технологічну) структуру використовуваних засобів праці. За інших однакових
умов технологічна структура основних фондів є тим прогресивнішою та
ефективнішою, чим більшою є в їхньому складі питома вага активної частини.
Вона змінюється під впливом багатьох факторів. Найбільш суттєві з них
такі:
— виробничо-технологічні особливості підприємства;
— науково-технічний прогрес і зумовлений ним технічний рівень
виробництва;
— ступінь розвитку різних форм організації виробництва;
— відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових
основних фондів;
— вартість будівництва виробничих об’єктів і рівень цін на технологічне
устаткування;
— територіальне розміщення підприємства.
Загальна тенденція динаміки технологічної структури основних фондів
характеризується поступовим збільшенням питомої ваги їхньої активної частини.
7.  Спеціалізація і кооперування виробництва
персонал праця виробництво економіка
Спеціалізація
виробництва — відображає процес зосередження діяльності підприємства (фірми) на
виготовленні певної продукції (виконанні окремих видів робіт, наданні платних
послуг).
Види
спеціалізації підприємств:
•
предметно спеціалізовані — підприємства, які випускають кінцеву, готову до
споживання продукцію (кондитерська чи взуттєва фабрика);
•
технологічно (стадійно) спеціалізовані — автономні виробництва, що виконують
окремі стадії технологічного процесу (прядильні та ткацькі фабрики у легкій
промисловості);
•
функціонально спеціалізовані — ремонтні заводи, підприємства з виготовлення
стандартної тари, лізингові компанії.
За
формою спеціалізації основних цехів розрізняють технологічну, предметну та
змішану виробничі структури. Ознакою технологічної структури є спеціалізація
цехів підприємства на виконанні певної частки технологічного процесу або
окремої стадії виробничого процесу (ливарні, термічні, механообробні,
складальні цехи машинобудівного підприємства). Технологічна структура
використовується переважно на підприємствах одиничного та дрібносерійного
виробництва з різноманітною та нестійкою номенклатурою продукції.
Ознакою
предметної структури є спеціалізація цехів на виготовленні певного виробу або
групи однотипних виробів, вузлів, деталей з використанням різноманітних
технологічних процесів та операцій (цех кузовів, задніх мостів, двигунів на
автомобільному заводі). Предметна структура виробництва поширена на
підприємствах великосерійого та масового виробництва з обмеженою номенклатурою
та значними обсягами продукції. Проте на практиці — обмаль підприємств, де всі
цехи спеціалізовані лише технологічно або лише предметно. Переважна більшість
підприємств використовує змішану виробничу І структуру, за якої частина цехів
спеціалізована технологічно, а решта — предметне.
Спеціалізація
тісно пов’язана з кооперуванням, розвиток якого заснований на посиленні та
поглибленні спеціалізації.
Кооперація
— це особлива форма тривалих раціональних ви¬робничих зв’язків між
спеціалізованими самостійними підприємствами порівняно з іншими підприємствами,
які не мають таких зв’язків
Іншими
словами, кооперування є формою виробничих зв’язків між підприємствами різних
галузей, що спільно виготовляють певний вид кінцевої продукції.
Види
кооперування: предметне (технологічне), галузеве (міжгалузеве), регіональне,
міждержавне.
Відповідно
до форм спеціалізації в промисловості існують три форми кооперування:
предметне
(агрегатне) — головне підприємство випускає кінцеву продукцію і отримує від
інших підприємств різні вироби;
подетальне
— на головне підприємство надходять від ряду гпеціалізованих підприємств вузли
і деталі;
технологічне
— підприємство поставляє іншим підприємствам юковки, штамповки, литво, тобто
продукцію окремих стадій вироб¬ничого процесу.
8.  Форми обліку і методи оцінки основних фондів на підприємстві
Оцінка основних фондів підприємства є грошовим вираженням їхньої
вартості. Вона необхідна для правильного визначення загального обсягу основних
фондів, їхньої динаміки і структури, розрахунку економічних показників
господарської діяльності підприємства за певний період.
У зв’язку з тривалим функціонуванням та поступовим спрацьовуванням
засобів праці, постійною зміною умов їхнього відтворення існує кілька видів
оцінки основних фондів. Основні фонди підприємства оцінюються: залежно від
моменту проведення оцінки — за первісною (початковою) чи відновленою вартістю;
залежно від стану основних фондів — за повною або залишковою вартістю.
Первісна вартість основних фондів — це фактична їхня вартість на момент
уведення в дію чи придбання. Наприклад, нове виробниче приміщення зараховують
на баланс підприємства за кошторисною вартістю його будівництва; первісна
вартість будь-якого виробничого устаткування, крім оптової ціни, включає витрати
на його транспортування й установку на місці використання.
Відновлена вартість основних фондів — це вартість їхнього відтворення
за сучасних умов виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що й первісна
вартість, але за сучасними цінами. Зі зміною умов виробництва й цін на ті самі
елементи засобів праці між первісною та відновленою вартістю основних фондів
виникає розбіжність, яка призводить до ускладнення обліку й поточного
регулювання процесу відтворення основних фондів, правильного розрахунку певних
економічних показників діяльності підприємства.
Повна (первісна й відновлена) вартість основних фондів — це вартість у
новому, не зношеному стані. Саме за цією вартістю основні фонди рахуються на
балансі підприємства протягом усього періоду їхнього функціонування.
Залишкова вартість основних фондів характеризує реальну їхню вартість,
іще не перенесену на вартість виготовленої продукції (виконаної роботи, наданої
послуги). Вона є розрахунковою величиною і визначається як різниця між повною
первісною (відновленою) вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою
спрацювання основних фондів.
Балансова вартість групи основних фондів підприємства на початок
розрахункового року (БВ) обчислюється за формулою:
  ,
де БВо — балансова вартість групи основних фондів на початок року, що
передував звітному; Вноф — витрати на придбання нових основних фондів; Вкр —
вартість здійснення капітального ремонту основних фондів; Врек — витрати на
реконструкцію виробничих приміщень і модернізацію устаткування; Вв — вартість
виведених з експлуатації основних фондів протягом року, що передував звітному; АВо
— сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у році, що передував звітному.
Для визначення первісної (балансової) вартості виробничих основних
фондів на початок наступного за звітним року потрібно враховувати абсолютні
величини введення в дію та вибуття протягом звітного року, оскільки останні
мають діяти протягом усього наступного року незалежно від дати введення чи
вибуття основних фондів у звітному році.
9.  Визначення вартості майна об’єктів приватизації
Правильне
визначення вартості майна державного підприємства, що приватизується, є
важливою передумовою успішної, взаємовигідної угоди між державою і новими
власниками щодо зміни форми власності підприємства. Оцінка майна підприємств
необхідна для об«єктивного визначення початкової ціни об»єктів приватизації, що
підлягають продажу на аукціоні або за конкурсом, для оцінки вартості цілісних
майнових комплексів та окремих інвентарних об’єктів у разі викупу, а також для
визначення розміру статутного капіталу відкритих акціонерних товариств, що
створюються в процесі приватизації (включаючи корпоратизацію). Саме
недосконалість правового і методичного забезпечення процесу приватизації в
частині оцінки майна державних підприємств стала в перші роки приватизації в
Україні однією з головних причин того, що багато підприємств були привласнені за
безцінь, а державна казна втратила величезні суми коштів.
В
даний час основним правовим актом, що регулює відносини щодо оцінки майна
державних підприємств, є «Методика оцінки вартості майна під час
приватизації». Вона встановлює порядок оцінки майна державних підприємств
за їх справедливою вартістю з урахуванням складу майна та способу приватизації.
Це зумовлене тим, що на даному етапі приватизації способи її здійснення в
Україні створюють неоднакові умови для впливу ринкових факторів на ціни викупу
або продажу об’єктів приватизації.
Для
відкритих державних акціонерних товариств, які створені в процесі приватизації
і які, як відомо, приватизуються способом продажу акцій, встановлено порядок
визначення розміру статутного капіталу приватизованого відкритого акціонерного
товариства за методикою стандартизованої оцінки вартості цілісного майнового
комплексу. Вона застосовується також для визначення початкової вартості майна
державного підприємства у разі його продажу на конкурентних засадах, ціни майна
у разі його викупу. Суть даної методики така.
Оцінка
вартості цілісного майнового комплексу (підприємство в цілому або його цехи,
виробничі дільниці тощо, які можуть виокремлюватись як об’єкти приватизації)
здійснюється на підставі результатів інвентаризації майна підприємства, даних
передавального балансу, складеного на дату оцінки, в якому відображаються
результати проведення переоцінки активів на засадах їх експертної оцінки, а
також іншої додаткової інформації, яку вимагає у підприємства комісія з
приватизації (або корпоратизації). Зокрема, до такої додаткової інформації
належить акт аудиторської перевірки, що має підтвердити правильність ведення
бухгалтерського обліку на дату оцінки державного майна.
До
переліку майна, що причислюється до сукупності вартості цілісного майнового
комплексу, вносять:
необоротні
активи, які складають перший розділ активу балансу разом із довгостроковою
дебіторською заборгованістю, відстроченими податковими активами, іншими
необоротними активами;
оборотні
активи (усі матеріальні активи, грошові активи, які містяться у розділі другому
активу балансу);
витрати
майбутніх періодів.
Чиста
вартість цілісного майнового комплексу підприємства (ЦМКча), згідно з
методикою, визначається за формулою:
ЦМКчл
= (Ап + Ал + Вы)-(Зп + Зл + Зх),
де
Ап — вартість необоротних активів; Ал — вартість оборотних активів; Вм —
вартість витрат майбутніх періодів; Зп — вартість забезпечень майбутніх витрат
і платежів; Зл — вартість довгострокових зобов’язань; Зи — вартість поточних
зобов’язань.
Розмір
статутного капіталу ВАТ обчислюється, виходячи з розміру ЦМКЧІІ, але з
урахуванням вартості об«єктів, які не підлягають приватизації, або об»єктів,
приватизація яких здійснюється в особливому режимі. Крім того, враховується
додаткова вартість майна, яка отримана в результаті застосування заходів
фінансової реструктуризації. Формула визначення статутного капіталу ВАТ, що
створюється на базі майна державного підприємства (C0lf), має такий вигляд:
СФЛ
= ЦМКЧ, — ЖФ- Опп — Оор + Зр,
де
ЖФ — вартість державного житлового фонду; Онп — вартість об’єктів, що не
підлягають приватизації; Оор — вартість об’єктів, щодо яких встановлено
особливий режим приватизації; Зр — додаткова вартість державного майна, яка
отримана в результаті заходів фінансової реструктуризації.
Проведення
експертної оцінки майна — обов’язковий елемент процедури стандартизованої
оцінки державного майна підприємств у процесі приватизації більшості об’єктів
за будь-яких методів приватизації. Воно суттєво доповнює дані бухгалтерського
обліку підприємств, що приватизуються, для визначення реальної вартості
об«єктів. В основу експертної оцінки об»єктів, що входять до складу цілісних
майнових комплексів, а також підприємства в цілому покладені загальновідомі в
світовій практиці базові принципи. Враховуються фактори попиту і пропонування
на аналогічні об’єкти, ліквідності, впливу зовнішнього середовища, ризики,
пов«язані з експлуатацією об»єкта оцінки, поточна та прогнозована прибутковість
діяльності тошо. При визначенні експертної оцінки майна враховуються витрати на
його придбання (створення), дисконтовані майбутні грошові потоки, ефективність
використання аналогічних об’єктів на інших підприємствах, а також інші
загальновідомі методичні підходи. Добір експертів для цієї роботи здійснює
орган приватизації на конкурентних засадах. Висновок експерта розглядається і
затверджується комісією з приватизації (корпоратизації), і лише після
підписання протокольного рішення цієї комісії матеріали експертної оцінки
використовуються для коригування даних бухгалтерського обліку в частині
вартості активів.
Оцінка
вартості цілісних майнових комплексів державних підприємств з чисельністю
працюючих до 100 осіб, інших невеликих підприємств, вартість основних засобів
яких недостатня для формування статутних капіталів відкритих акціонерних
товариств, а також готелів, закладів охорони здоров’я, освіти, культури, преси,
телебачення та радіомовлення, проводиться також з переважним застосуванням
методичних засад експертної оцінки, але з такими особливостями:
цілісні
майнові комплекси, до складу яких не включаються будівлі та споруди, які
приватизуються шляхом викупу або продажу на аукціоні (за конкурсом), оцінюються
на підставі даних бухгалтерського обліку на визначену дату оцінки, при цьому
оцінка виробничих запасів, що були придбані підприємством (закладом),
визначається відповідно до цін постачальників зазначених запасів або на
підставі інформації про їх ринкові ціни на дату оцінки;
цілісні
майнові комплекси, до складу майна яких включаються будівлі та споруди,
оцінюються незалежно від способу продажу на засадах експертної оцінки.
Якщо
приватизація здійснюється шляхом викупу та конкурентними способами, то під час
оцінки цілісних майнових комплексів, діяльність яких була переважно незбитковою
протягом двох останніх років до дати оцінки, визначається вартість діючого
підприємства, а якщо приватизується підприємство, діяльність якого протягом
останніх двох років була переважно збитковою, визначається ринкова вартість
такого підприємства за наявного використання. Допускається також визначення обох
з вищезазначених видів вартості з подальшим узгодженням експертом отриманих
результатів для встановлення початкової ціни (ціни продажу) об’єкта.
Цілісні
майнові комплекси державних підприємств, які на момент прийняття рішення про
приватизацію займають монопольне становище на загальнодержавному ринку або
мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, у разі прийняття
рішення про їх продаж на аукціоні оцінюються на засадах експертної оцінки.
Методика
оцінки вартості майна під час приватизації передбачає порядок оцінки вартості
акцій (паїв, часток), що належать державі у статутних капіталах господарських
товариств (у тому числі підприємств з іноземними інвестиціями). Більшість таких
акцій (паїв, часток) оцінюється на загальних засадах методики експертної
оцінки. При цьому, якщо державі належить пакет акцій, пай або частка у майні
господарського товариства, що перевищує 25 відсотків його статутного капіталу
(так звана блокуюча державна частка)*, проведенню оцінки передує повна
інвентаризація цілісного майнового комплексу та аудиторська перевірка. Якщо
акції (паї, частки), що належать державі, за номінальною вартістю менші ніж
5000 грн. і їх розмір не перевищує 10 відсотків статутного капіталу (причому
статутний капітал був створений або переоцінений після набрання чинності діючою
державною програмою приватизації), то їхня вартість визначається інакше, а
саме: вартість зазначених акцій, паїв, часток визначається шляхом збільшення
номінальної вартості на коефіцієнт індексації та на відповідну частку чистого
прибутку, отриманого підприємством з початку календарного року, в якому
проводиться оцінка. Коефіцієнт індексації обчислюється відповідно до змін
офіційного курсу гривні до долара США за період від дати створення підприємства
до дати проведення оцінки.
Слід
наголосите, що чинна в Україні методика оцінки вартості об’єктів приватизації
не передбачає визначення вартості земельної ділянки, на якій розташований
об’єкт приватизації, вартості надр та інших складових природного Середовища. Це
є очевидною вадою практики оцінки об’єктів, яка призводить, зокрема, до
стримування іноземних інвестицій на приватизацію. Але чинний порядок продажу
об’єктів приватизації на конкурсах, аукціонах, продаж акцій відкритих
акціонерних товариств певною мірою сприяє встановленню більш-менш об’єктивних
ринкових цін на об’єкти приватизації. Вони виставляються на продаж за стартовою
ціною, складеною за методикою стандартизованої оцінки, а кінцева їхня ціна,
ринкова вартість залежать від ринкових механізмів, що вільно спрацьовують.
10.  Суть і види планування
Планування є процесом визначення цілей, що їх підприємство передбачає
досягти за певний період, а також способів досягнення таких цілей.
За нових умов господарювання й переходу до ринкового регулювання
підприємство самостійно здійснює весь комплекс планової роботи.
Поряд із загальними принципами управління та планування існують і
специфічні принципи планування, а саме: цільова напрямленість, системність,
безперервність, збалансованість, оптимальність використання ресурсів, адекватність
об’єкта та предмета планування.
1)Найважливішим принципом планування є вибір та обґрунтування цілей,
кінцевої мети, результатів діяльності підприємства. Виокремлюють 5 основних
цілей підпр: господарсько-економічну; виробничо-технологічну; науково-технічну;
соціальну; екологічну.
2)Принцип системності — передбачає, щоб планування охоплювало всі сфери
діяльності підприємства, усі тенденції, зміни та зворотні зв’язки в його
системі. За допомогою системного аналізу можна відповісти на такі важливі питання,
як: визначення цілей та їхньої субординації, можливість знайдення
альтернативних шляхів та способів досягнення цілей, що різняться за складністю,
термінами реалізації, соціальними наслідками тощо.
3)Принцип безперервності означає: підтримування безперервної планової
перспективи, формування й періодичну зміну горизонту планування;
взаємопогодження довго-, середньо- та короткострокових планів; своєчасне
коригування перспективних і поточних планів, виходячи із одержаних сигналів
щодо зовнішніх та внутрішніх змін умов господарювання.
4)Принцип оптимального використання застосовуваних ресурсів.
Використання ресурсів підприємства має орієнтуватись на потреби, умови та
кон’юнктуру ринку, інтенсифікацію виробництва, запровадження досягнень НТП,
максимально повну реалізацію наявних резервів.
5)Принцип збалансованості — це визначальна умова обґрунтованості
планів, реальності їхнього виконання. Головним її проявом є відповідність між
потребами в ресурсах та наявністю таких.
6)Принцип адекватності системи планування. 
Залежно
від тривалості планового періоду планування поділяється на перспективне й
поточне. Перспективне планування на підприємстві охоплює довгострокове
(стратегічне) і середньострокове. Залежно від горизонту планування
перспективний план розробляється із різним ступенем деталізації.
Поточне
планування – розробка планів на всіх рівнях управління підприємства та за всіма
напрямками його діяльності на більш короткі періоди (квартал, місяць)
Планування
діяльності підприємства здійснюється за допомогою різних методів:
1.Вихідна
позиція для розробки плану: Ресурсний (за можливостями); Цільовий (за
потребами).
2.Принципи
визначення планових показників: Екстраполяційний; Інтерполяційний. 
3.Спосіб
розрахунку планових показників: Експериментально-статистичний (середніх
показників); Факторний; Нормативний. 
4.Узгодженість
ресурсів та потреб: Балансовий; Матричний. 
5.Варіантність
планів: Одноваріантний (інтуїтивний); Полі варіантний; Економіко-математичної
оптимізації. 
6.Спосіб
виконання розрахункових операцій: Ручний; Механізований; Автоматизований. 
7.Форма
подання планових показників: Табличний; Лінійно-графічний; Логіко-структурний
(сітьовий). 
11.  Виробнича потужність підприємства
Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий
річний обсяг випуску продукції заздалегідь визначених номенклатури, асортименту
та якості за умови найбільш повного використання прогресивної технології та
організації виробництва.
Одиниці виміру виробничої потужності підприємств застосовуються різні
залежно від характеру виробництва та галузевої підпорядкованості. Загальне
правило таке: виробнича потужність визначається в тих самих одиницях виміру, в
яких планується та здійснюється облік продукції, що виготовляється (послуг, що
надаються). Здебільшого це натуральні або умовно натуральні вимірники за видами
продукції (послуг).
Для багатономенклатурних виробництв потужність може визначатися також
вартісним показником усього обсягу продукції (послуг). У паспорті такого
підприємства потужність позначають двома вимірниками: у чисельнику — натуральні
показники за видами продукції; у знаменнику — загальний грошовий показник.
Величина виробничої потужності підприємства формується під впливом
багатьох чинників. Головними з них є:
Ø номенклатура,
асортимент та якість продукції, що виготовляється;
Ø кількість
встановленого устаткування, розміри і склад виробничих площ, можливий фонд часу
роботи устаткування та використання площ протягом року;
Ø прогресивні
техніко-економічні норми продуктивності й використання устаткування, зняття
продукції з виробничих площ, нормативи тривалості виробничого циклу та
трудомісткості продукції, що виробляється (послуг, що надаються).
Існує
три види потужності підприємства: проектна, поточна (фактично досягнута),
резервна. 
Проектною є потужність, яка визначається в процесі проектування, реконструкції
(розширення) діючого або будівництва нового підприємства 
Поточна
(фактично досягнута) виробнича потужність визначається
періодично у зв’язку зі зміною умов виробництва (номенклатури і структури трудомісткості
продукції) або перевищенням проектних показників. При цьому обчислюють вхідну
(на початок року), вихідну (на кінець року) та середньорічну потужність під-ва.
Резервна
потужність повинна формуватись і постійно існувати в
певних галузях національної економіки: електроенергетиці і газовій
промисловості, харчовій, транспортній, машинобудівній та ін. галузях.
12.  Показники якості продукції
Показники якості продукції можна поділити на
дві групи: перша – диференційовані (поодинокі) показники; друга – загальні
показники якості всього обсягу продукції яку виробило підприємство. В свою
чергу диференційовані діляться на:

·  -одиничні (характеризують будь яку одну
властивість одиниці продукції).

·  -комплексні (характеризують декілька
властивостей одиниці продукції одночасно).

Для визначення рівня якості виготовлених або
освоюваних виробництвом нових виробів застосовують ряд методів:

·  об’єктивний (означає оцінку рівня якості
продукції за допомогою стендових випробувань та приборних вимірювань,
лабараторного аналізу).

·  органоліптичний метод (ґрунтується на
наслідках аналізу сприймання органами почуттів людини (зором, нюхом, слухом,
смаком, дотиком) без застосування технічних вимірювальних та регестраційних
засобів).

·  диференційований метод (оцінка рівня якості
передбачає порівняння одиничних виробів з відповідними показниками
виробів-еталонів або ж з базовими показниками стандартів (технічних умов)).

·  комплексний метод (полягає у визначенні
узагальнюючого показника рівня якості оцінюваного виробу). 


13.  Показники використання основних виробничих фондів і виробничих
потужностей
Виготовлення продукції (виконання робіт, надання послуг) здійснюється в
процесі взаємодії праці людини та певних засобів виробництва.
Останні за своїм матеріально-речовим складом становлять виробничі фонди
підприємства, усю сукупність яких поділяють на основні та оборотні. Проте
засоби виробництва як сукупність засобів і предметів праці не можна
ототожнювати з виробничими фондами, що зумовлено двома обставинами.
Основні фонди — це засоби праці, які мають вартість і функціонують у
виробництві тривалий часу своїй незмінній споживній формі, а їхня вартість
переноситься конкретною працею на вартість продукції, що виробляється,
частинами по мірі спрацювання.
Оборотні фонди — частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності
предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі,
змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість
на вартість продукції, що виробляється.
Економічна сутність і матеріально-речовий зміст основних та оборотних
фондів служать визначальними характеристиками щодо окреслення їхнього значення
у здійсненні відтворювальних процесів, функціонуванні та розвитку будь-якого
виробництва. Уся сукупність наявних виробничих фондів становить найбільшу за
питомою вагою частину (близько 60 відсотків) національного багатства країни.
Основні фонди визначають характер матеріально-технічної бази виробничої
сфери на різних етапах її розвитку. Зростання й удосконалення засобів праці забезпечують
безперервне підвищення технічної оснащеності та продуктивності праці
виробничого персоналу. Знаряддя праці, які є найбільш активною частиною
основних фондів, становлять матеріальну основу виробничої потужності
підприємства. Елементи оборотних фондів формують речовинну субстанцію
продукції, що виготовляється (сировина, конструкційні матеріали), створюють
матеріальні умови для здійснення технологічних процесів і роботи виробничого
устаткування (паливо, енергія), збереження і транспортування сировини та
готових виробів (різні допоміжні матеріали — мастила, фарби тощо; тара).
Виробнича
потужність підприємства характеризує максимально можливий річний обсяг випуску
продукції (видобутку й переробки сировини або надання певних послуг)
заздалегідь визначених номенклатури, асортименту та якості за умови найбільш
повного використання прогресивної технології та організації виробництва.
Наука
та практика господарювання виокремлюють 3 види потужності підприємства:
проектну, поточну (фактично досягнуту), резервну. 
Проектною
є потужність, яка визначається в процесі проектування, реконструкції
(розширення) діючого або будівництва нового підприємства: вона вважається
оптимальною, бо склад і структура устаткування відповідають структурі
трудомісткості запроектованої номенклатури продукції, і має бути досягнута
протягом нормативного терміну її освоєння. 
Поточна
(фактично досягнута) виробнича потужність визначається періодично у зв’язку зі
зміною умов виробництва (номенклатури і структури трудомісткості продукції) або
перевищенням проектних показників. При цьому обчислюють вхідну (на початок
року), вихідну (на кінець року) та середньорічну потужність підприємства.
Резервна
потужність повинна формуватись і постійно існувати в певних галузях
національної економіки: електроенергетиці, газовій промисловості. 
Методичні
принципи розрахунку виробничих потужностей діючих підприємств:
1.Виробничу
потужність підприємства визначають за всією номенклатурою пробільної продукції.
При цьому проводять можливе звуження номенклатури, об’єднуючи окремі вироби в
групи за конструктивно-технологічною єдністю з визначенням для кожної з них
базового представника. Решту виробів даної групи приводять до характеристик
цього представника за допомогою розрахункового коефіцієнта трудомісткості.
2.Виробнича
потужність підприємства встановлюється, виходячи з потужності провідних цехів
(дільниць, технологічних ліній, агрегатів) основного виробництва з урахуванням
заходів для ліквідації вузьких місць і можливого внутрішньовиробничого
кооперування.
3.У
розрахунки виробничої потужності підприємства включають: 
а)
усе чинне і нечинне внаслідок несправності, ремонту та модернізації
устаткування основних виробничих цехів; 
б)
устаткування, що перебуває на складі і має бути введене в експлуатацію в
основних цехах протягом розрахункового періоду; 
в)
понаднормативне резервне устаткування; 
г)
понаднормативне устаткування допоміжних цехів, якщо воно аналогічне
технологічному устаткуванню основних цехів.
4.Виробничу
потужність підприємства треба обчислювати за технічними або проектними (не
перевершеними) нормами продуктивності устаткування, використання виробничих
площ і трудомісткості виробів, нормами виходу продукції з урахуванням
застосування прогресивної технології та досконалої організації виробництва. 
5.Для
розрахунків виробничої потужності підприємства береться максимально можливий
річний фонд часу (кількість годин) роботи устаткування. 
6.Розраховується
також технологічна спроможність (потужність) решти виробничих ланок
підприємства (поряд з провідними цехами чи дільницями).
7.Визначення
виробничої потужності підприємства завершується складанням балансу, що відбиває
зміни її величини протягом розрахункового періоду і характеризує вихідну
потужність. 
8.Визначення
й регулювання резервної виробничої потужності підприємства здійснюється з
допомогою розрахунків необхідної кількості резервних агрегатів (груп
устаткування) та обґрунтування розмірів експериментально-дослідних виробництв. 
У
практиці господарювання рівень використання виробничої потужності діючого підприємства
визначається двома показниками: 
1)коефіцієнтом
освоєння проектної потужності (співвідношення величин поточної і проектної
потужності); 
2)коефіцієнтом
використання поточної потужності (співвідношенням річного випуску продукції та
середньорічної її величини).
 Нині
в Україні рівень використання виробничих потужностей підприємств у більшості
галузей економіки, і передовсім у промисловості, становить менше за 50%, а
проектні потужності, як правило, своєчасно (у нормативні строки) не освоюються.
Способи ефективнішого використання виробничих потужностей такі самі, як і
використання основних фондів підприємства. 
14.  Дохід, прибуток і рентабельність
Доходи
(відповідно до Стандартів бух. обліку) — збільшення економічних вигод у вигляді
надходження активів або зменьшення зобов»язань, які призводять до
зростання власного капіталу крім зростання капіталу за рахунок внесків
вкладників
Дохід
(за законом України “Про оподаткування прибутку підприємств” зі змінами від
24.12.2002р.) – це сума віх доходів платника податку від усіх видів діяльності.
Прибуток
– це частина доходу (виручки від реалізації, що залишається після відшкодування
витрат , пов’язаних з отриманням таких доходів.
Схема
розподілу доходів (за законом України “Про оподаткування прибутку підприємств”
зі змінами від 24.12.2002р.)
Загальний
дохід — Непрямі податки = Скоригований дохід
Скоригований
дохід — Валові витрати = Балансовий прибуток
Балансовий
прибуток — Податок на прибуток = Чистий прибуток
Чистий
прибуток розподіляється на фонд накопичення ( розвитку ) і фонд споживання
(виплати дивідендів, стимулювання працівників, соціального розвитку).
Загальна
величина прибутку підприємства утворюється з (станд бух. обліку):
· 
прибутку від реалізації продукції, товарів, робіт,
послуг;
· 
прибутку від іншої операційної діяльності;
· 
фінансового прибутку;
· 
іншого прибутку;
· 
надзвичайного прибутку
Також
існують наступні види прибутку:
* 
балансовий ( прибуток від реалізації продукції +
приб. Від іншої операційної діяльності + фін. прибуток + інший приб.)
* 
номінальний ( фактичний ); реальний ( купівельна
спроможність, з урахуванням інфляції )
* 
мінімальний (розмір якого, після сплати податків
задовольнить уявлення власника підприємства про мінімальний рівень
рентабельності на вкладений капітал )
* 
цільовий ( дозволяє здійснювати поточну діяльність
та підтримувати виробництво та соціальний розвиток)
* 
максимальний ( досягнення цілей підприємства на
ринку )
Прибуток
— це частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на
виробництво і комерційну діяльність підприємства.
Рентабельність
— це показник ефективності діяльності підприємства і, в залежності від виду
показника, який використовується характеризує ефективность використання
виробничих фондів підприємства, показує рентабельність продукції підприємства,
рентабельність сукупних активів та власного капіталу підприємства.
—
Рентабельність= прибуток/ суму витрат
Це
загальний показник рентабельності підприємства. Він показує скільки прибутку
припадає на одну гривню витрат. Він характеризує ступінь використання чи
ефективності витрат підприємства та їх окупність.
—
Рентабельність виробничих фондів=прибуток/С,о.ф. + С н.о.з.
С.о.ф.
— середньорічна вартість осн. виробничих фондів
С.н.о.з.
— середньорічна вартість нормованих оборотних засобів
Показує
ефективність використання виробничих фондів
—
Рентабельність продажу (чистої виручки від реалізації)= прибуток / валовий дохід
Показує
ефективність продажу, частку прибутку у валовому доході
—
Рентабельність трудових ресурсів = прибуток/середньорічна чисельність
працюючих, або прибуток/середня з/п
Характеризує
ефективність витрат на утримання робочої сили на підприємстві
—
Рентабельність сукупних активів на підприємстві= прибуток/сума вартості активів
Характеризує
ефективність використання всього наявного майна підприємства
—
Рентабельність власного капіталу= чистий прибуток/ сума власного капіталу.
Основні
фактори підвищення рентабельності:
· 
оптимізація витрат виробництва (раціоналізація
управління виробничими запасами та джерелами постачання);
· 
зниження матеріаломісткості та енергомісткості
виробництва багатьох видів продукції;
· 
застосування новітніх технологій та
високопродуктивного устаткування у виробничому процесі;
· 
підвищення якості і конкурентоспроможності
продукції та послуг;
· 
підвищення продуктивності праці працівників


15.  Суть оборотних фондів і фондів обігу, їх склад і структура
Оборотні фонди підприємства мають матеріально-речову й вартісну форми.
У практиці планування та обліку господарської діяльності до складу оборотних
фондів включають: виробничі запаси; незавершене виробництво та напівфабрикати
власного виготовлення; витрати майбутніх періодів.
Виробничі запаси становлять найбільшу частину оборотних фондів. До них
належать запаси сировини, основних і допоміжних матеріалів, покупних
напівфабрикатів, палива й пального, тари, ремонтних деталей і вузлів,
малоцінних інструментів, господарського інвентарю (реманенту) та інших
предметів, а також аналогічних предметів, що швидко зношуються.
Незавершене виробництво — це предмети праці, обробку (переробку) яких
не завершено підприємством. Вони перебувають безпосередньо на робочих місцях
або в процесі транспортування від одного робочого місця до іншого. До
напівфабрикатів власного виготовлення відносять ті предмети праці, що їх
повністю оброблено (перероблено) у даному виробничому підрозділі підприємства,
але які потребують дальшої обробки в інших підрозділах (наприклад, поковки,
штамповки, відливки та інша продукція заготовочного виробництва).
Витрати майбутніх періодів — це грошові витрати, які зроблено в даний
період, але які буде відшкодовано за рахунок собівартості продукції (роботи,
послуг) у наступні періоди. До них належать витрати на підготовку виробництва,
освоєння випуску нових виробів, раціоналізацію і винахідництво, придбання науково-технічної
та економічної інформації, передплату періодичних видань тощо.
Співвідношення оборотних фондів у розрізі окремих елементів і стадій
функціонування (запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів)
характеризує їхню виробничо-технологічну (стадійну) структуру. Вона формується
під впливом низки факторів (тип виробництва, особливості продукції та
технології її виготовлення, умови забезпечення підприємства матеріальними
ресурсами тощо) і змінюється в часі повільно, без різких коливань.
Структура оборотних фондів на підприємствах різних галузей має значні
відмінності, зумовлені конкретними технологіями і формами організації
виробництва, умовами забезпечення матеріальними ресурсами, цінами на них тощо.
Так, найбільшу частку в загальному обсязі оборотних фондів становлять:
виробничі запаси — на електростанціях та підприємствах легкої промисловості (до
90%); незавершене виробництво — на підприємствах машинобудування (близько 40%,
у зв’язку з великою тривалістю виробничого циклу); витрати майбутніх періодів —
на підприємствах добувної індустрії (40—50% і більше).
Фонди
обігу – це залишки готової продукції на складі підприємств, відвантажені, але
не оплачені покупцями товари, залишки коштів підприємств на поточному рахунку в
банку, касі, у розрахунках, у дебіторській заборгованості, а також укладені в
короткострокові цінні папери.
16.  Суть і порядок розробки бізнес-плану
Методика
розроблена відповідно до Положення про Реєстр неплатоспроможних підприємств та
організацій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25
листопада 1996 р. N 1403, для надання методичної допомоги спеціалістам
підприємств, Агентства, інших органів виконавчої влади, банків та інвесторів
при складанні бізнес-планів, а також для їх оцінки з метою вибору найбільш
ефективного бізнес-плану в процесі проведення реструктуризації підприємств.
Бізнес-план
(далі — план) — це специфічний плановий документ, в якому відображено
організаційно-фінансові заходи для забезпечення виробництва окремих видів
товарів, робіт, послуг. План дає можливість визначити перспективи розвитку
майбутнього ринку збуту, оцінити витрати на виготовлення і реалізацію потрібної
цьому ринку продукції, визначити її потенційну прибутковість. План повинен
також дати відповідь: чи доцільно здійснювати інвестування виробництва з точки
зору самоокупності витрат.
Короткий
зміст основних розділів плану
1. Резюме

Резюме
складається в самому кінці роботи над планом і відтворює його основний зміст та
його переваги.
В
резюме в стислій формі вказується:
—
основна мета плану; наявні засоби та можливості для здійснення плану відповідно
до загального плану реструктуризації; строк реалізації плану; джерела
інвестування; сума необхідних коштів; строк погашення наданої фінансової
підтримки;
—
висновки маркетингових досліджень;
2. Загальна характеристика підприємства

Повне
найменування Номер та дата державної реєстрації підприємства Назва органу, який
здійснив реєстрацію 
3.
Історична довідка Дата заснування, перепідпорядкування підприємства..
5.
Характеристика продукції, ринків збуту, маркетинг
6. План виробництва

7. Організаційний план

8. Фінансовий план та програма інвестицій

9. Аналіз можливих ризиків та їх страхування

10 . Охорона навколишнього середовища

17.  Джерела і основні напрями економії матеріальних ресурсів на підприємстві
У
сучасних умовах господарювання однією з дуже важливих проблем кожного
підприємства є економія матеріальних ресурсів та пошук резервів їх кращого
використання.
Розрізняють
джерела та шляхи економії матеріальних ресурсів. Економне використання
матеріальних ресурсів полягає у формуванні такого рівня витрат сировини і
матеріалів, за якого на виготовлення продукції високої якості використовується
мінімальна кількість сировини та матеріалів. Водночас, створюючи раціональну
структуру мета-лоспоживання, у виробничому процесі потрібно застосовувати такі
матеріали, сировину, котрі дають змогу підвищити споживні якості продукції при
порівняно низьких витратах на її виготовлення. З цією метою на підприємстві
розробляють комплекс заходів щодо економії матеріальних ресурсів з урахуванням
специфіки виробництва продукції на даному підприємстві.
Джерела
економії показують, за рахунок чого може бути досягнута економія.
Шляхи
(напрямки) економії — це способи, заходи з допомогою яких може бути досягнута
економія.
Основними
джерелами економсировини та матеріалів є:
•
зниження ваги виробів;
•
зменшення питомих витрат матеріалів;
•
скорочення відходів і витрат сировини та матеріалів;
•
використання відходів;
•
використання вторинної сировини;
•
ліквідація браку.
Залежно
від характеру заходів, які розробляються на підприємстві відповідно до
конкретних умов виробництва, основні шляхи(напрямки) економії матеріальних
ресурсів поділяють на виробничо-технічні й організаційно-економічні.
До
виробничо-технічних напрямківвідносять заходи, пов’язані з якісною підготовкою
сировини до її виробничого споживання; удосконалення конструкції машин,
устаткування і виробів; застосування більш економних видів сировини, палива;
комплексне перероблення сировини; застосування маловідхідної та безвідхідної
технології.
До
основних організаційно-економічних напрямківекономії матеріальних ресурсів
відносять такі: удосконалення та підвищення науково го рівня нормування і
планування матеріаломісткості продукції; розроблення і впровадження технічно обгрунтованих
норм і нормативів витрат матеріальних ресурсів тощо.
Головним
напрямком економії матеріальних ресурсів на підприємстві є: збільшення виходу
кінцевої продукції з однієї і тієї самої кількості сировини і матеріалів. Це, у
свою чергу, залежить від технічного рівня виробництва, рівня кваліфікації,
майстерності робітників, що виготовляють продукцію, раціональної організації
матеріально-технічного забезпечення, норм витрат і запасів матеріальних
ресурсів.
Важливим
напрямком економії матеріальних ресурсів є скорочення втрат у виробничому
процесі. Для цього потрібно забезпечити необхідні умови зберігання, перевезення
як матеріальних ресурсів, так і готової продукції; раціонально готувати паливо,
сировину, матеріали для подальшого оброблення в процесі виробництва,
застосовувати ефективну, дійову систему економічного стимулювання працівників.
18.  Методичні основи комплексної оцінки економічної ефективності
науково-технічного прогресу
Для
визначення доцільності впровадження заходів НТП, прийняття рішень про надання
кредитів підприємствам і організаціям на проведення науково-технічних заходів,
при техніко-економічному обґрунтуванні заходів, що виконуються по договорам і
встановленні цін на науково-технічну продукцію, повинна здійснюватись
комплексна оцінка заходів направлених на прискорення НТП. На її основі
з’являється можливість вибору найкращого із можливих варіантів реалізації
заходів і відображення економічного ефекту заходів в планових показниках, що
характеризують результати виробничо-господарської діяльності підприємств.
Заходи
НТП повинні забезпечувати випуск продукції (виконання робіт і послуг), що дає
можливість найбільш повно і якісно задовольняти суспільно необхідні потреби,
сприяти досягненню найвищого техніко-економічного рівня виробництва, вирішенню
соціальних, екологічних та ін. задач розвитку народного господарства і
забезпечувати одержання економічної ефективності.
Показник
економічної ефективності відображає окремі показники ефективності:
продуктивність праці і фондовіддача, матеріаломісткість і енергоємність
виробництва, показники технічного рівня виробництва і якості продукції.
Вихідні
показники комплексної оцінки заходів НТП повинні відповідати загальноприйнятим
у світовій практиці методам економічного обґрунтування прийняття рішень.
До
заходів НТП відносяться створення, виробництво і використання нових,
реконструкція або модернізація існуючих засобів і знарядь праці (машин,
обладнання, будівель і споруд, передаточних пристроїв) предметів праці
(сировина, матеріали, паливо, енергія) і споживання (продукція для задоволення
потреб населення), технологічних процесів в тому числі вміщуючі винаходи, а
також способів і методів організації виробництва, праці і управління.
Показник
економічної ефективності на всіх етапах реалізації заходів НТП визначається як
перевищення вартісної оцінки результатів над вартісною оцінкою сукупних затрат
ресурсів на весь строк існування заходу НТП.
На
стадіях техніко-економічного обґрунтування (ТЕО), вибору найкращого варіанту
при формуванні планів НДДКР (науково-дослідних дослідно-конструкторських робіт)
повинен спостерігатися народногосподарський підхід, який передбачає:
1.
Оцінку ефективності заходів НТП по умовам використання продукції з урахуванням
всіх супутніх позитивних або негативних результатів в інших сферах народного
господарства, включаючи соціальну, екологічну і зовнішньоекономічну.
2.
Розрахунок економічної ефективності по всьому циклу розробки і реалізації
заходів НТП за встановлений для кожного заходу період, включаючи проведення
НДДКР, освоєння і серійне виробництво, а також період використання результатів
здійснення заходу в народному господарстві.
3.
Застосування в розрахунках системи економічних нормативів та інших
установлюваних обмежень, облік економічної нерівноцінності витрат і
результатів, що здійснюються і отримуються в різні моменти часу і приводяться
до єдиного розрахункового року.
4.
Застосування кошторисної вартості, тарифів, цін (діючих і перспективних),
відображаючи якість і ефективність продукції для споживання.
Економічний
ефект, що визначається по умовам використання продукції, відображає сумарний
вклад всіх стадій циклу “НДДКР – виробництво – використання” і розраховується
до встановлення цін на науково-технічну продукцію і продукцію
виробничо-технічного призначення.
Величина
економічного ефекту, що визначається по умовам використання продукції, повинна
враховуватися при установленні цін на відповідну продукцію. Якщо в умовах
використання підвищується якість продукції, то розрахунок економічного ефекту
проводиться по цінам, що враховують зміну ефективності використання цієї
продукції у споживачів.
Після
прийняття рішень про ціни на продукцію по всьому циклу здійснення заходу НТП
визначається величина економічної ефективності по умовам виробництва кожного
виду продукції.
При
визначенні економічної ефективності за умовами виробництва використовуються:
діючі оптові (відпускні), роздрібні ціни і тарифи на продукцію і послуги; діючі
нормативи відрахувань від прибутку підприємств в державний і місцевий бюджети,
вищестоящим організаціям для формування централізованих галузевих і інших
фондів і резервів, правила і норми розрахунків підприємств з банком за наданий
кредит або зберігання особистих коштів, нормативи перерахунку валютної виручки
і т.д.
19.  Оплата праці в ринкових умовах господарювання
Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у
грошовому виразі, що його за трудовим договором власник або вповноважений ним
орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.
Оплата праці складається з основної заробітної плати й додаткової
оплати праці. Розміри оплати найманого працівника залежать від результатів його
праці з урахуванням наслідків господарської діяльності підприємства.
Основна заробітна плата працівника залежить від результатів і його
праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими
окладами, а також надбавками й доплатами в розмірах, не вищих за встановлені
чинним законодавством. 
Рівень додаткової оплати праці здебільшого залежить від кінцевих
результатів діяльності підприємства. Зазвичай до додаткової оплати праці
відносять премії, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, а також надбавки
й доплати, не передбачені чинним законодавством або встановлені понад розміри,
дозволені останнім. 
Державна політика оплати
праці практично реалізується через механізм її регулювання. Останній є
складовою частиною загального механізму реалізації соціально-економічної
політики держави.
Механізм державного
регулювання:
1. ОПЛАТИ ПРАЦІ через
встановлення: * мінімальної зп; * інших державних норм і гарантій щодо оплати
праці (за роботу в надурочний час, святкові та вихідні дні та за час виконання
державних обов’язків тощо); * умов визначення частини доходу, що спрямовується
на оплату праці; * міжгалузевих співвідношень в оплаті праці; * умов і розмірів
оплати праці в бюджетних організаціях та установах; * максимальних розмірів
посадових окладів керівників держ підпр; * рівня оподаткування підприємств і
доходів працівників.
2. СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ з
допомогою: * бюджетного фінансування народної освіти, культури, закладів
охорони здоров’я і фізичної культури (на базовому рівні надання послуг); *
участі у формуванні фондів соц страх(пенсійного, медичної допомоги, допомоги на
випадок безробіття тощо); * обмеженого дотування цін на товари (послуги), що
перебувають під державним контролем; * запровадження допомоги сім’ям з низькими
доходами; * застосування різних форм компенсації підвищення цін (для найбільш
вразливих верств населення) та обмеженої індексації; * забезпечення
функціонування дійової системи працевлаштування та допомоги безробітним.
Політика оплати праці
підприємств, організацій та інших суб’єктів господарювання формується і
реалізується відповідно до ЗУ «Про оплату праці».
Практична організація
оплати праці базується на державному й договірному регулюванні її абсолютного
рівня та механізмі визначення індивідуальної заробітної плати всіх окремих
категорій працівників (робітників, спеціалістів, службовців, керівників)
підприємств та установ різних форм власності. Основним організаційно-правовим
інструментом обґрунтування диференціації заробітної плати працівників різних
суб’єктів господарювання (діяльності) є тарифно-посадова система, основні
елементи якої такі: тарифно-кваліфікаційні довідники; кваліфікаційні довідники
посад керівників, спеціалістів і службовців; тарифні сітки й ставки; схеми
посадових окладів або єдина тарифна сітка.


20.  Форми і системи заробітної плати
Заробітна
плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за
трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за
виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов
виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його
праці та господарської діяльності підприємства.
Витрати
на заробітну плату складаються з:
* 
 основної з/п
* 
 додаткової з/п
* 
 інших заохочувальних і компенсаційних виплат.
Основна
з/п — це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (
норм часу, виробітку, обслуговування, посадових обов»язків ). Вона
встановлюється у вигляді тарифних ставок для робітників та посадових окладів
для службовців, а також суми процентних або комісійних нарахувань в залежності
від обсягу доходів (прибутку), отриманих від реалізації продукції, робіт,
послуг.
Додаткова
з/п — це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та
винахідливість, за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки,
гарантійні та компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премій,
пов»язані з виконанням виробничих завдань та функцій.
До
фонду додаткової з/п входять:
* 
 Надбавки та доплати до тарифних ставок та
посадових окладів у розмірах, передбачених чинним законодавством:
—
за високу кваліфікаційну майстерність;
—
за високі досягнення в праці або за виконання особливо важливих завдань;
—
за знання іноземної мови;
—
за суміщення професій;
—
за роботу у важких, шкідливих умовах праці, за роботу у вихідні дні, у нічний
час тощо.
* 
 Премії робітникам, спеціалістам, керівникам,
службовцям за виробничі результати, в тому числі за:
—
за підвищення продуктивності праці;
—
за перевиконання виробничих завдань;
—
за економію сировини, матеріалів, інструментів та інших матеріальних цінностей
тощо.
*   Винагороди ( процентні надбавки ) за вислугу років, стаж роботи;
*   Суми відшкодування втраченого заробітку внаслідок тимчасової втрати
працездатності до фактичного заробітку у випадках, коли працівник продовжує
працювати на підприємстві;
*   Оплата працівникам днів відпочинку, що надаються їм у зв»язку з
роботою понад тривалість робочого часу;
*   Оплата щорічних відпусток тощо.
Інші
заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі
винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і
положеннями, компенсаційні та інші грошові та матеріальні виплати, які не
передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені
зазначеними актами норми.
Мінімальна
з/п — це законодавчо встановлений розиір заробітної плати за просту
некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитись оплата за виконану
працівником місячну, годинну норму праці. (185 грн. станом на 2003р.)
Система
оплати з/п — це сукупність правил, які визначають співвідношення між мірою
праці та мірою винагороди працівників. При почасовій оплаті праці працівника її
розмір залежить від тривалості відпрацьованого часу, а відрядній — від
кількості виробленої продукції.
Проста
почасова оплата праці провадиться лише на основі почасової ставки ( розцінки ).
При
застосуванні почасово-преміювальної оплати праці працівник понад основний
почасовий заробіток одержує додаткову винагороду за виконання заздалегідь
встановлених господарських показників.
Пряма
індивідуальна відрядна оплата праці провадиться за однаковими відрядними
розцінками незалежно від рівня виконання норм виробітку. Заробіток працівника
пропорційний фактичному виробітку.
Відрядно-прогресивна
оплата праці передбачає додаткове заохочення працівників за виготовлення
продукції понад встановлену норму. Прицьому вироблена в межах норми продукція
оплачується за основними розцінками, а вироблена понад норму — за збільшеними
розцінками.
Відрядно-преміювальна
оплата праці передбачає додаткове заохочення працівників шляхом нарахування
премій за виконання норми та виготовлення продукції понад встановлену норму.
Непряма
відрядна оплата праці застосовується для оплати праці допоміжних і підсобних
працівників, і нараховується за результатами їх роботи.
Акордна
оплата праці встановлю.ться в цілому за певний обсяг робіт.
Тарифна
система — це сукупність правил, за допомогою яких забезпечу.ться порівняльна
оцінка праці в залежності від кваліфікації, умов її виконання,
відповідальності, значення об»єктів підприємницької діяльності та інших
факторів. Складовими тарифної системи оплати праці є тарифні сітки, тарифні
ставки і тарифно-кваліфікаційні довідники.
Тарифна
сітка — це шкала, яка визначає співвідношення оплати праці працівників за
одиницю робочого часу в залежності від складності, значення та умов виконання
певних робіт.
Тарифно-кваліфікаційний
довідник — це перелік професій, видів робіт та їх кваліфікаційних
характеристик.
Тарифна
ставка — це розмір оплати праці працівника за просту некваліфіковану працю за
певну одиницю часу — годину, день, місяць


21.  Виробнича програма підприємств
Найважливішим розділом плану господарської діяльності та розвитку
будь-якого підприємства є його виробнича програма (план виробництва продукції),
тобто конкретна сукупність завдань щодо обсягу виробництва продукції визначеної
номенклатури та асортименту, а також належної якості, на певний календарний
період (місяць, квартал, рік, кілька років).
Оскільки продукція завжди відтворюється в натуральній і вартісній
формах, то виробнича програма підприємства має дві складові: перша — обсяг
виробництва в натуральних вимірниках; друга — вартість обсягу виробництва
продукції. З урахуванням цього здійснюються розробка і формування виробничої
програми.
Кожне підприємство розробляє свою виробничу програму самостійно,
використовуючи: вихідні дані про виявлений у процесі вивчення ринку попит;
портфель замовлень на продукцію та послуги інших споживачів, що відображає його
постійні прямі господарські зв’язки; державні контракти (державне замовлення),
які передбачають не лише конкретну їхню величину, а й гарантоване державою
забезпечення оплати поставок і необхідних бюджетних асигнувань. Окрім видачі
підприємству обґрунтованих державних контрактів (державного замовлення) на
виготовлення і продаж суспільне важливих видів продукції, будь-яке інше пряме
втручання держави в процеси господарювання, що базуються на ринкових
відносинах, є недопустимим.
Запроектовану й відображену в плані підприємства виробничу програму
треба економічно обґрунтувати, тобто узгодити з необхідними виробничими
потужностями цього підприємства, трудовими, матеріальними та інвестиційними ресурсами.
Виявлення реальної можливості виконання плану виробництва продукції полягає
передовсім у визначенні максимального обсягу випуску виробів, що його може
забезпечити наявна виробнича потужність підприємства, та обчисленні необхідного
її нарощування протягом періоду, на який було складено виробничу програму.


22.  Загальна характеристика собівартості
Собівартість
продукції – це грошова форма витрат підготовку її виробництва, виготовлення і
збут. Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно
характеризує ступінь використання усіх ресурсів підприємства, а значить, і
рівень техніки, технології та організації виробництва. Чим краще працює
підприємство, інтенсивніше використовує виробничі ресурси, успішніше
удосконалює техніку, технологію і організацію виробництва, тим нижча
собівартість продукції. Тому собівартість є одним з важливих показників
ефективності виробництва. Собівартість продукції має тісний зв’язок а ї; ціною.
Це проявляється в тому, що собівартість слугує базою ціни товару і її нижньою
межею для виробника. 
При
обчисленні собівартості продукції важливе значення має визначення складу
витрат, які в неї включаються. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються
за рахунок двох власних джерел: собівартості і прибутку. Тому питання про склад
витрат, які включаються у собівартість, є питання їх розмежування між
зазначеними джерелами відшкодування. Загальний принцип цього розмежування
полягає в тому, що через собівартість повинні відшкодовуватися витрати
підприємства, що забезпечують просте відтворення усіх факторів виробництва;
предметів, засобів праці, робочої сили і природних ресурсів. Відповідно до
цього у собівартість продукції включаються витрати на:
дослідження
ринку і виявлення потреби у продукції;
підготовку
і освоєння нової продукції;
виробництво,
включаючи витрати на сировину, ,матеріали, енергію, амортизацію основних
фондів, оплату праці персоналу;
обслуговування
виробничого процесу і управління ним;
збут
продукції (пакування, транспортування, реклама, комісійні витрати і т. п.);
розвідку,
використання і охорону природних ресурсів (витрати на геологорозвідувальні
роботи, плата за воду, деревину, витрати на рекультивацій земель, охорону
повітряного, водного басейнів);
набір
і підготовку кадрів;
поточну
раціоналізацію виробництва (удосконалення технології, організації виробництва,
праці, підвищення якості продукції), крім капітальних витрат.
Треба
мати на увазі, що з різних причин на практиці повної відповідності між дійсними
витратами на виробицтво і собівартістю продукції. Так, згідно з їм порядком не
включаються у собівартість уї, а відшкодовуються за рахунок прибутку або джерел
витрати на підготовку і освоєння нової продукції серійного і масового
виробництва. Разом з тим є витрати, які включаються у собівартість продукції,
але не мають прямого зв’язку з виробництвом. До них належать оплата часу
виконання державних обов’язків працівниками підприємства, скорочення робочого
дня підлітків, матерів, які мають дітей віком до одного року та ін.
Непродуктивні
витрати підприємства, пов’язані з виробничою діяльністю (втрата від браку,
недостач і псування матеріалів, простоїв тощо), включаються у фактичну
собівартість продукції, а втрати від порушення договорів з іншими
підприємствами і організаціями (штрафні санкції) відшкодовуються за рахунок
прибутку. 
Склад
витрат, які включаються у собівартість, не є незмінним. Він може дещо
змінюватися з різних практичних міркувань. Але загальною тенденцією таких змін
повинно бути повніше відображення у собівартості дійсних витрат на виробництво
продукції.
23.  Нематеріальні ресурси і активи підприємства
Крім
матеріальних ресурсів підприємства (фірми), до яких належать основні виробничі
фонди та оборотні засоби, на ефективність його діяльності впливають такі
чинники, як наявність та ступінь використання нематеріальних ресурсів. 
До
нематеріальних ресурсів входять ресурси, які не мають матеріальної основи, але
здатні давати прибутки або користь підприємству впродовж досить тривалого
періоду. Головною особливістю таких ресурсів є відсутність можливості
визначення загального конкретного розміру користі, вигоди, яку вони дають
підприємству. Усі нематеріальні ресурси поділяються на об’єкти промислової та
інтелектуальної власності.
До
об’єктів промислової власності належать винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські
пропозиції, ноу-хау, товарні марки та товарні знаки, гудвіл.
Винаходом
називається принципово нове технічне вирішення існуючої виробничої проблеми, що
дає позитивний ефект для народного господарства.
Промисловий
зразок — це розроблена автором або авторським колективом модель виробу, який
буде випускатися на даному підприємстві. Промисловий зразок буває об’ємним,
плоским (малюнок) або комбінованим і застосовується для демонстрації продукції
на презентаціях та виставках. Він вважається новим, якщо сукупність властивостей
нового виробу не відома в жодній з країн до фіксації його пріоритету.
Риціоналізаторська
пропозиція являє собою корисну рекомендацію, що стосується техніки та
технології, які використовуються на даному підприємстві. На відміну від
винаходів, вона може бути вже відомою на інших підприємствах або в інших
галузях економіки, але на даній фірмі має застосовуватись уперше.
Раціоналізаторські пропозиції можуть виявлятися в удосконаленні техніки, що
використовується, ноліпшепні якості продукції, способів контролю, умов праці,
техніки безпеки; у підвищенні продуктивності праці, ефективності використання
енергії, матеріалів тощо.
Ноу-хау
втілює певний досвід підприємства у якій-небудь сфері його діяльності:
науково-технічній, виробничій, управлінській, комерційній, фінансовій та ін.
Ноу-хау не захищається охоронними документами, але і не оприлюднюється. Вони
мають конфіденційний характер тих знань та досвіду, на здобуття яких
підприємство витрачає значні кошти. У буквальному перекладі «ноу-хау»
означає «знати, як зробити».
Товарні
знаки та товарні марки — це оригінальні символи, якими товар даної фірми
відрізняється від товарів конкурентів.
Гудвіл
означає сформований імідж фірми, складовими якого с досвід, ділові зв’язки,
престиж товарних знаків, стала клієнтура, доброзичливість та прихильність споживачів
тощо.
До
об’єктів інтелектуальної власності в широкому розумінні належить інформаційна
діяльність, пов’язана з одержанням інформаційних матеріалів, їх опрацюванням,
зберіганням, використанням та поширенням; програмне забезпечення; банк даних,
який характеризується сукупністю програмних, організаційних та технічних
засобів, призначених для централізованого накопичення та використання
інформації; бази даних; бази знань, а також твори літератури та мистецтва.
Права
на використання об’єктів, промислової та інтелектуальної власності називаються
нематеріальними активами підприємства. Окремі елементи нематеріальних активів
мають особливості правового захисту, до яких відносять патент та авторське право.
Патентом
називається документ, яким держава (державний орган) надає особі або
підприємству виключне право використання зазначеного в патенті винаходу або
раціоналізаторської пропозиції. Патен-товласник володіє монопольним правом на
промислове або інше комерційне використання нематеріальних ресурсів і за
необхідності може заборонити будь-кому їх використовувати без певного дозволу.
Авторське
право являє собою систему правових норм, що визначають виключне право авторів
наукових, літературних та художніх творів на використання плодів своєї праці.
Реалізувати
право власності на нематеріальні ресурси може або сам їх власник, або довірена
особа чи підприємство.
Дозвіл
па використання таких ресурсів називається ліцензією. Він передбачає, що
користувач (ліцензіат) використовуватиме об’єкти промислової або
інтелектуальної власності впродовж зазначеного в ліцензії терміну і
сплачуватиме винагороду власникові (ліцензіару).
Така
винагорода може сплачуватись у вигляді встановлених певних відсоткових ставок
до обсягу чистого продажу, до собівартості виробництва, до вартості одиниці
ліцензійної продукції (роялті) або як разова за весь період користування
(паушальна виплата). Фактично пашуальна виплата є платою за ліцензію.
24.  Склад і класифікація витрат на виробництво
Усі
витрати на виробництво продукції поділяються на загальні та витрати на одиницю
продукції.
Загальні
витрати виробництва — це витрати на весь обсяг продукції за певний період. Їх
величина залежить від тривалості періоду та кількості виготовленої продукції.
Витрати
на одиницю продукції обчислюються як середні за певний період, якщо продукція
виготовляється постійно або серіями.
Оскільки
витрати є функцією обсягу виробництва з певною еластичністю, існує поняття
граничних витрат. Граничні витрати характеризують їх приріст на одиницю
приросту обсягу виробництва, тобто 
Сі=DС/DN
де
DС —
приріст загальних витрат;
DN — приріст обсягу продукції па
одиницю його натурального виміру.
Якщо
загальні витрати можна виразити певною функцією обсягу продукції, то граничний
їх рівень є першою похідною цієї функції. Граничні витрати — це витрати на
останню за часом виготовлення одиницю продукції. Показник таких витрат
використовується при аналізі доцільності зміни обсягу виробництва продукції. 
Усі
витрати, пов’язані з виробництвом та реалізацією продукції, класифікуються за
певними принципами. Основні з них такі:
—
економічний;
—
виробничий;
—
відповідно до способів віднесення на собівартість;
—
залежно від обсягів виробництва.
За
економічним принципом витрати групуються за такими елементами:
—
матеріальні витрати;
—
витрати на оплату праці;
—
відрахування на соціальні заходи;
—
амортизаційні відрахування;
—
інші витрати.
Таке
розмежування витрат за економічним принципом пов’язане з різним економічним
змістом їх формування. Усі матеріальні витрати мають матеріальну основу, тобто
це витрати саме на закупівлю основних та допоміжних матеріалів, сировини.
Витрати на оплату праці — це ті витрати, що по’зані з вітворенням робочої сили.
Втрати на соціальні заходи (відрахування в пенсійний фонд, соц. Страх).
Амортизаційні відрахування – кошти, які використовуються на оновлення засобів
праці.
За
виробничим принципом витрати групуються у статті собівартості залежно від
виробничого призначення. У кожній галузі економіки їх структура специфічна, але
загалом можна виокремити такі елементи витрат:
1)
сировина і матеріали;
2)
енергія технологічна;
3)
основна та додаткова заробітна плата виробничих робітників;
4)
утримання та експлуатація машин і механізмів;
5)
загальновиробничі (накладні) витрати;
6)
підготовка й освоєння виробництва;
7)
позашвиробничі витрати.
За
ступенем однорідності статті собівартості поділяються па прості та комплексні.
Прості
витрати однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними. До
таких витрат можна віднести витрати на сировину і матеріали або на заробітну
плату виробничих працівників.
Комплексні
витрати різняться за своїм складом і охоплюють кілька елементів витрат. 
За
способами віднесення на собівартість розрізняють витрати прямі та непрямі.
Прямі
витрати безпосередньо пов’язані з виготовленням певного виду продукції і можуть
бути обчислені на одиницю цієї продукції прямо.
Непрямі
витрати — це такі витрати, величина яких не може бути прямо обчислена на
одиницю продукції, бо вони пов’язані не з виготовленням окремого виробу, а з
процесом виробництва загалом (заробітна плата обслуговуючого та управлінського
персоналу, утримання та експлуатація будівель, споруд тощо.).
За
принципом залежності витрат від обсягів виробництва витрати поділяються на
постійні та змінні.
Постійні
витрати є функцією часу, а не обсягу продукції, їх загальна сума не залежить
від кількості виготовленої продукції в певних межах.
Змінні
витрати — це витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу
виготовленої продукції. У свою чергу, їх можна поділити на пропорційні та
непропорційні. Пропорційні – це витрати, розмір яких перебуває у пропорційній залежності
від обсягів виробництва (кількості виготовленої продукції). Непропорційні, у
свою чергу, поділяються на прогресуючі та дегресуючі. 


25.  Структура собівартості продукції
Собівартість
— це частина вартості продукту праці, сукупність витрат, витрат у грошовій
формі, яка використовується на відновлення спожитих засобів виробництва й
оплату праці
Спожиті
засоби виробництва мають багато видів витрат, а оплата праці поділяється на
основну і додаткову. Тому структуру собівартості можна продемонструвати на основі
структури калькуляції собівартості одиниці продукції.
Розрізняють
виробничу собівартість, пов’язану із виробництвом продукції, і повну
собівартість, до складу якої, крім виробничої собівартості, входять ще й
позавиробничі видатки (головним чином витрати, пов’язані з реалізацією
продукції).
Види
собівартості
Існує
багато видів собівартості. їх можна класифікувати за місцем здійснення витрат,
економічним характером (виробнича і збутова), на момент визначення витрат
(планова, фактична).
Залежно
від галузі виробництва виокремлюють також специфічні форми собівартості.
Наприклад, у сільському господарстві крім індивідуальної собівартості
обчислюють також зональну, яка дає можливість правильно визначити спеціалізацію
сільськогосподарських зон.
Аналіз
собівартості одиниці продукції дає можливість виявити її зміни і напрями
зниження.
Зниження
собівартості продукції має винятково велике значення для розвитку виробництва.
Воно залежить від економії живої та уречевленої праці.
Однак
зниження собівартості не завжди є доцільним. Якщо це призводить до погіршення
якості продукції, то такий захід є економічно не виправданим.
Наприклад,
при виробництві меблів іноді застосовують дешеву тканину для оббивання. Це
зменшує собівартість продукції, проте період амортизації цих меблів коротший.
Такий шлях зниження собівартості не можна вважати доцільним.