Міністерство освіти та науки
Державного
хіміко-технологічного університету
Кафедра історіїї

Реферат
На
тему: “ Західноукраїнська Народна Республіка“
м.Дніпропетровськ
					







2004
Мені випала нагода розповісти про
Західноукраїнську Республіку  та її подальшу долю.
ЗАХІДНА УКРАЇНА 

4-го
січня 1918 року УНРада ухвалила проект договору про злуку  Західно-Української
Народної Республіки з Українською Народною Республікою в єдину суверенну
Українську Народну Республіку. 22-го січня 1919 року в Києві урочисто
проголошено злуку Галичини, Буковини, Угорської Руси й Наддніпрянської Великої
України в Народну Республіку. ЗУНР з того часу стала зватися ЗОУНР (Західня
Область Української Народної Республіки). Проте, фактичної злуки не відбулось:
організація влади ЗОУНР не змінилася й обидві держави надсилали кожна свої
окремі місії за кордон. Були поважні причини, на підставі яких ЗУНР не
поспішала фактично об’єднатися з Наддніпрянською Україною. У січні 1919 року
обидві республіки спільно вислали делегацію на Мирову Конференцію до Парижу, але
на тій конференції справи 4-ох частин України розглядали окремо. Найкращим було
становище Галичини, бо з розвалом Австрії всі народи, що входили до її складу,
дістали права на будування власного життя, власних держав.
Але таким
залишалося питання в теорії. На практиці воно виглядало інакше. Уряд ЗУНР
негайно, ще в листопаді 1918 року, повідомив президента Вілсона про своє
оформлення і просив його захисту проти намагань Польщі анектувати Галичину.
Польський
Комітет Народовий, дипломатичний представник Польщі перед Мировою комісією,
вживав різних заходів, щоб довести світові, що українські війська були під
командою німецьких старшин і що створення України було в інтересах Німеччини та
Австрії. Прем’єр Польщі, Падеревський, інформував Мирову комісію про Галичину,
плутаючи її навмисне з большевиками і не відкидаючи інсинуацій щодо німецької
участи.
Польська програма
охоплювала не тільки Східню Галичину, по Збруч, але також і Холмщину, Підляшшя,
Полісся та Волинь  по річку Случ  і Проскурівський та Кам’янецький повіти. 
Наприкінці лютого
1919 року Мирова Конференція вислала місію до уряду ЗУНР для переговорів з
приводу перемир’я з Польщею. Голова місії, генерал Бартельмі (від Франції),
члени: полковник де Віярт (Англія), професор Лорд (ЗСА) та полковник Стабіле
(Італія) виявили повне нерозуміння взаємовідносин Галичини та Польщі.Комісія
поставила вимогу негайно припинити воєнні дії й запропонувала демаркаційну
лінію між Галичиною та Польщею: від Кам’янки Струмилової до лінії Дрогобича та
Турки. Третина Східньої Галичини зі Львовом та Дрогобицьким районом (нафта)
залишалися за Польщею. Уряд ЗУНР пропозиції цієї не прийняв, і війна з Польщею
продовжувалася. Тоді, внаслідок скарг уряду ЗУНР до Мирової Конференції,
вислано 4 квітня 1919 року другу комісію, під головуванням бурського генерала
Боти. Новий міжнародний проект українськопольської угоди був більше
сприйнятливий, ніж «лінія Бартельмі»: за Галичиною залишався Дрогобицький повіт
з нафтою. Уряд ЗУНР прийняв цей проект. 
У квітні прибула
до Польщі із Франції добре озброєна армія генералів Галлера. Вона була
призначена Антантою виключно для війни проти большевиків, але замість того
польський уряд вислав її проти Галицької Армії, 15-го травня 1919 року почався
наступ польських військ на українськім фронті. Цей наступ польський уряд
пояснив 
Найвищій Раді
Мирової Конференції, як відповідь на наступ українських військ, якого в
дійсності не було. Сили Галлера були спрямовані на Самбір та на Луцьк — проти
армії УНР. Перед переважаючими силами поляків війська Української Галицької
Армії відступили. Підтримала польську офензиву Румунія, яка подала ультиматум
про передачу їй південно-східньої карпатської смуги землі: румунські війська
насильно зайняли частину галицького Підкарпаття Спроба Української Галицької
Армії зупинити наступ польських військ на Золотій Липі скінчилась невдачею.
Українські війська відступили в трикутник: Збруч — Дністер — залізниця з
Гусятина до Чорткова — Заліщики. 
На початку червня
1919 року почали відчуватися в УГА втома й незадоволення проводом. Щоб запобігти
занепадові дисципліни, переведено реформу: президентові Є. Петрушевичу надано
право диктатора, і він створив Раду Уповноважених — з С. Голубовича, С.
Витвицького, В. Курмановича, 1. Мирона. Диктатура, дійсно, сприяла заспокоєнню
у війську й припинила анархію. На начального вождя Української Галицької Армії
призначено генерала О. Грекова.'» 
7-го червня 1919
р. частини УГА перейшли в наступ. Невелика чисельно армія (25.000 вояків),
діючи з великим успіхом, примусила відступити польські війська по всій лінії
(так звана Чортківська офензива). У другій половині червня Галицька Армія
досягла лінії Дністер  Гнила Липа — Перемишляни — Підкамінь. Цей успіх викликав
ентузіязм населення, і коло 90.000 добровольців з’явилось до армії, але через
брак зброї прийнято ледве 15.000. Під час всієї тієї війни Галичина не мала
нізвідки значної допомоги: Буковина була захоплена Румунією, УНР сама
потребувала допомоги. Не зважаючи на це, вона вислала два загони під командою
А. Долуда та кілька батерій артилерії під командою полк. Кравчука. Долуд та
Кравчук брали участь у всіх діях УГА до кінця війни. Допомогла УНР і грішми,
які ввесь час ходили в Галичині поруч з австрійськими коронами.
У моральному
піднесенні Начальна Команда УГА відмовилася признати демаркаційну лінію (т. зв.
«лінію Дельвіга), та прийняти умови перемир’я з Польщею, які підписала у Львові
10 червня 1919 р. делегація армії УНР та УГА. Але успіхи УГА були нетривкі.
Польська армія поновила наступ, і УГА змушена була знову відступити в трикутник
Дністер — Збруч — залізниця. Повний брак набоїв не дав можливосте продовжувати
боротьбу з більш ніж стотисячною польською армією, яку Франція забезпечила всім
потрібним. На цьому закінчилася Чортківська офензива. В середині липня (16-18)
1919 року УГА, диктатор Є. Петрушевич і уряд ЗУНР перейшли Збруч, щоб
об’єднатися з військами УНР. Польща зайняла всю Галичину.
За цей короткий,
глибоко-трагічніііі період своєї історії — 1918-1919 рр. — ЗУНР дала багато
прикладів національної солідарности та розуміння державних інтересів. У
боротьбі проти Польщі об’єдналися всі політичні партії — до москвофілів
вк-іючно. Не було соціальних спорів, ні повстань. Селянство, дуже зацікавлене
розподілом поміщицьких земель, не домагалося негайної реалізації його.
Більшовицька пропаганда не знаходила відповідного ґрунту. 
ВЗАЄМИНИ УРЯДІВ УНР І ЗУНР
15-го липня 1919
року найвищий провід, уряд Галичини та УГД перейшли Збруч для спільних дій з
армією УНР. Большевики відступили, щоб не опинитися між цими двома арміями. 
Перехід УГА та
диктатора Є. Петрушевича з урядом через Збруч не дав повного об’єднання сил.
Об’єднати два уряди було неможливо цьому перешкоджали і ідеологічні і
персональні причини. Провід ЗУНР був безпартійний, антисоціялістичний, провід
УНР був соціялістичний; провід УНР вважав за можливе переговори й союз з
радянським урядом, щоб спільно подолати «Добровольчу армію» Денікіна, і взагалі
з самого початку готовий був прийняти програму більшовиків за умовою, що на
Україні будуть встановлені ради українські, а не московські; провід ЗУНР ставив
подвійну мету: боротьбу з Польщею та советською Росією, і готовий був на спілку
з Денікіном. 
До цього треба
додати персональні моменти: Петлюра і ввесь провід УНР вважали обрання
Петрушевича на диктатора недемократичним, незаконним; Петрушевич і ввесь провід
ЗУНР вважали становище Петлюри на чолі армії за шкідливе для справи, і кожна
опозиція проти Петлюри знаходила моральну підтримку серед галицького проводу.
Справа закінчилася на визнанні двох проводів і двох армій. але при тому
утворено об’єднуючий орган — Штаб Головного Отамана. на чолі якого поставлено
колишнього професора Військової Академії генерала М. Юнакова; секретарем його
був генерал В. Курдіанович.
На домагання
Петрушевича наддніпрянський уряд погодився на деякі зміни: на демократичну
політику без ухилів убік радянства. на зміну уряду Мартоса, признання диктатури
Петрушевича.
Загальне число
вояків обох армій досягало 80.000, з того числа 45.000 мала УГА. У додаток до
регулярної армії сподівалися на допомогу повстанців, вважаючи, що вони дадуть
бл. 15.000 вояків. Взагалі умови Галицької Армії були ліпші, ніж
Наддніпрянської: УГА була краще забезпечена харчами — мала запасів їх на 8
місяців, мала кращий одяг, дефіцитні продукти — цукор, сіль, які могла
обмінювати на інші продукти. Спільною трагедією обох армій була недостача
набоїв: заводи були поза межами обох армій — одні в Австрії, інші  на
Лівобережній Україні. Купувати зброю і амуніцію за кордоном було неможливо, бо
ніхто з сусідів не погоджувався продавати будь-що Україні. У той же час Антанта
щедро постачала все потрібне арміям Денікіна, Колчака, Юденіча.
Взагалі
матеріяльне становище Директорії значно погіршало. Вичерпано ті запаси грошей,
які дістала вона від гетьманського уряду і які надто широко розкидала в перших
місяцях. Особливо багато грошей витрачалося на закордонні дипломатичні місії,
члени яких, нібито для «підтримки престижу» Директорії, мешкали в дорогих
готелях, відвідували першоклясні ресторани. Наслідки цього були негативні з
усіх поглядів, викликали, замість пошани, сумніви в солідарності цих місій. З
другого боку це марнотравство погіршувало і так тяжкий стан Директорії.
У зв’язку з
армією, яку могли ЗУНР та УНР виставити проти большевиків, стоїть до цього часу
не цілком з’ясоване питання з українськими воєнно-полоненими першої світової
війни, які опинилися в Італії. Там були переважно галичани, але були й
наддніпрянці. Число тих полонених подається неоднаково: автор, що заховав своє
ім’я під літерами «К.Т.», вважав, що їх було до 200.000.»° Є. Онацький дає
меншу цифру — 70-100 тисяч, з того числа коло 500 старшин з Галичини, Буковини,
Закарпатської України; наддніпрянців близько ЗО.ООО.»‘ Усі вони перебували
в дуже тяжких матеріяльних, гігієнічних та моральних умовах і з початку 1919
року почали звертатися по допомогу до різних газет, до українського Пресового
Інформаційного Бюра в Парижі, до уряду УНР. 15-го лютого 1919 року Петлюра
вирядив до Риму О. Севрюка з наказом «добитися визволення полонених». Він
дістав на видатки 2.000.000 італійських лір,але нічого не зробив для полонених.
Жив з дружиною розкішне, мав дороге помешкання в Римі, абонемент в опері, але
навіть не відвідав полонених і не почав клопотів у міністерствах. Ревізія Д.
Дорошенка 
дала великий
компромітуючий матеріал, який надіслано Петлюрі, але доля того матеріялу
невідома.^ Не міг нічого зробити й інший ревізор — д-р А. Окопенко.«»
За той час багато полонених повмирало від тифу, малярії та інших хворіб.
Частину полонених взяли до інших армій — польської, румунської, денікінської. 
Можна уявити, яку
величезну допомогу дали б ці полонені арміям УНР та ЗУНР, якщо б їх звільнили —
нехай не 100.000, а половину  50 000!'» Не змінила їх становища заміна
Севрюка в липні 1919 року іншим соціялістом — В. Голубовичем.»‘ 
ПОХІД ВІЙСЬК УНР ТА ЗУНР НА КИЇВ І ВІЙНА З
ДЕНІКІНОМ
У серпні 1919
року армії УНР та ЗУНР почали спільний похід проти большевиків. Начальна
Команда УГА пропонувала похід на Одесу з тим, щоб очистити узбережжя Чорного
моря, встановити зв’язки з Антантою і тоді вже рушати на Київ. Цей плян —
найбільш раціональний — зустрів опозицію збоку командування армією УНР, яке
вважало, що політика вимагала заволодіти спершу Києвом. Прийняли компромісове
рішення: піти одночасно і на Одесу, і на Київ, а крім того — на Коростень, щоб
прикритися від нападу з півночі. Плян цей був незручний тому,що розбивав сили.
У напрямку до Одеси йшли наддніпрянські частини, якими командували генерали В.
та Ю. Тютюнники і полковник Удовиченко; на Житомир ішли 2-ий Галиць- кий корпус
та Січові Стрільці під загальною командою полковника Вольфа. Основна частина
армії — 1-ий та 3-ій Галицькі корпуси і Наддніпрянська група Запорожців, під
загальною командою генерала А. Кравса, йшла на Київ.
У той же час до
Києва, лівим берегом Дніпра, спішно наближалася, під командою генерала Бредова,
«Добровольча армія». Про рух цієї армії, через брак розвідки, не знали Кравс та
інші командири УГА, хоча знали всі в Києві, але проте про офензиву українських
армій не знали. 
30-го серпня 1919
року большевики без бою залишили Київ. На ЗІ серпня призначено урочистий вступ
об’єднаних українських армій до Києва та параду військ. 
Про те, що
сталося ЗІ серпня в Києві, до цього часу не знаходимо об’єктивного опису,
натомість маємо здебільша суб«єктивні враження сучасників — тих »«очевидців»,
обов«язок яких — «нічого не бачити» і «нічого не пам»ятати». 
Біля полудня
війська А. Кравса ввійшли до Києва, пройшли Бібіковським бульваром і
розташувалися на майдані біля Міської Думи (не на Софійському, як писали С.
Витвицький та С. Баран).»‘ На бальконі Думи вивішено український прапор.
Тоді ж частини денікінської армії підійшли до Дніпра під командою барона
Штаксль берга. Ланцюговий міст не був обсаджений, і ті частини вільно перейшли
його. Не зустрічаючи спротиву, денікінці пройшли до Думи і стали навпроти
українців. Коли на параду приїхали генерал М. Тарнавський та полковник В.
Сальський — вони застали довершений факт. Далі, на вимогу денікінців, на
бальконі виставлено російський прапор. Його зірвав, за наказом Сальського, один
із присутніх запорожців і кинув під ноги коня Сальського. Зчинилася метушня,
почалася стрілянина з обох боків. Українці відступили, не зважаючи на свою
перевагу: їх було три корпуси, а денікінців — тільки три полки. Замість того,
щоб вжити сили, як пропонував Сальський, Кравс пішов зі старшинами до генерала
Бредова на переговори, але Бредов заарештував Кравса з його старшинами і
протримав «під домашнім арештом» до наступного ранку. Тоді Кравс, від імени
групи галицьких військ, підписав ганебний договір з денікінцями про
добровільний відступ тієї групи з Києва до лінії Василькова.
«Так славно
почався і так безславно скінчився похід об’єднаної Української Армії на Київ»,
— писав прем’єр УНР, 1. Мазепа.Він мав цілковиту рацію, обвинувачуючи уряд та
командування за помилки. Можливо, наслідки походу на Київ були б інші, якби
командування військами було в руках наддніпрянців, а не галичан, які ввесь час
виявляли «денікінофільство» і вірили в можливість співдії з ними. Генерал
Бредов у розмові з генералом Кравсом чітко виявив ставлення денікінців до України:
з Кравсом, представником Галицької Армії, він погоджувався розмовляти, але з
«армією Петлюриі: — ні, і якщо приїде на переговори М. Омелянович-Павленко, то
«буде розстріляний». Цей погляд «Добрармії» на Українську Державу виразно
окреслив Денікін у відозві «К населенню Малороссии) в кінці серпня 1919 року:
зін назвав український рух «зрадницьким, спрямованим на розподіл Росії».
Але помилки
зроблено при самому розподілі військових сил: на космополітичну Одесу скеровано
частини військ УНР під командою наддніпрянських генералів В. Тютюнника та О.
Удовиченка; на Київ ішли частини УГА, під командою генералів А. Кравса, М.
Тарнавського, О. Микитки. Ім’я Петлюри було популярне в народі, але він чомусь
не був з Українською Армією, що вступила до Києва, імена ж галицьких генералів
народові нічого не казали, та й саме умундурування австрійського зразка, яке
носила Галицька Армія, нагадувало окупантів, яких тільки що здихалися —
австрійців.»‘ Все це створило настрій якщо не ворожий, то — у всякому разі
— байдужий до походу на Київ. 
Найвищий провід —
Петлюра зі своїм штабом — був глибоко схвильований київською катастрофою.
Петлюра звернувся до уряду з телеграмою, в якій заявляв, що армія не хоче
підкорятися далі Кравсові/'» 
У вересні 1919
року Денікін змінив плян: замість походу на Москву, проголосив війну Україні. У
своїх спогадах Денікін писав: «Самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть
бути або невтральні — тоді вони повинні негайно скласти зброю й розійтися по
своїх домівках, або — приєднатися до нас, признавши наші гасла. Якщо петлюрівці
не виконають цих умов, то їх належить вважати за таких же противників, як і
большевиків. Разом із тим я вказував на необхідність приязного відношення до
галичан, щоб відтягти їх з підлеглости Петлюрі. А якщо цього не буде досягнуто,
то вважати й їх за ворожу сторону». Про рішення Денікіна наступати проти армії
УНР довідався уряд УНР 22 вересня 1919 р. випадково — з перехопленого наказу. 
Ці рядки із
спогадів Денікіна розкривають всю глибину трагедії, яку переживала Україна, а
разом з нею й ввесь Схід Европи. Замість об’єднати всі сили в боротьбі з
большевизмом — Денікін та його оточення повели боротьбу з Україною, твердо
ставши на валуєвській «плятформі»: «України не було, нема й не буде». Денікін
пише, що з ним погодилися Франція та Англія, яле не згадав листа найрозумнішого
політика — Черчілла, який був у ті роки військовим міністром Англії: він радив
Денікінові — зважаючи на загальну політичну коньюнктуру — «йти, скільки
можливо, назустріч українським се- паратистичним прагненням». Але штаб Денікіна
стояв непохитно на іГнорації України, яку трактував як «південну Росію». 
Рух «Добровольчої
армії» по Україні спочатку викликав неворожість та надії населення, яке
знемагало під большевицькою окупацією. Легко було керівникам денікінського руху
спертися на почуття населення й створити з нього базу — запілля для дальшої
боротьби з большевиками. Але вперта ідеологія проводу — ігнорація України, як
держави і бажання повернути назад колесо історії — дали фатальні наслідки.
Боротьба з українством стала головною метою Денікіна, Драгомирова, Бредова,
Лукомського та інших білих генералів. Це з найбільшою яскрарістю виявилося в
Києві: на другий день по вступі «добровільні» почали здирати українські
вивіски, в тому числі з Української Академії Наук. Далі — всі українські школи,
Університет, Академію, всі українські установи зліквідовано, а замість них
засновано російські. Назву «Україна» заборонено, її замінили — «Юг России»,
«Малороссия». Ненависть до всього українського йшла поруч з антисемітизмом:
шлях армії Денікіна позначений був жидівськими погромами. До цього треба додати
реквізиції, які перевищували большевицькі. Слушно схарактеризував «Добровольчу
армію» один з учасників Ті, який вступив до її лав, щоб боротися з
большевиками: «Нас із захопленням зустрічали в кожному селі і з прокльонами
провожали»
Звичайно, такі
умови виключали можливість співдії уряду УНР з Денікіном — і 24 вересня 1919
року Директорія, президент Української Національної Ради Петрушевич і міністри
підписали деклярацію, в якій закликали український народ боротися з ворогом —
армією Денікіна.
Київська
катастрофа виявила глибину ідеологічного розходження між УНР та ЗУНР. Тоді як
Директорія й уряд УНР не допускали й думки про спілку з Денікіном — ЗУНР
ставила за головну мету боротьбу з Польщею і охоче йшла на союз з Денікіном, в
надії на допомогу Антанти проти Польщі. 
Справа з Антантою
щораз більше ускладнювалась. Українська делегація в Парижі бачила неприхильне
ставлення Мирової комісії до України, зокрема Наддніпрянської, яку вперно
трактувала як частину Росії. Ліберальніше було ставлення до Галичини, бо
визнавалося право частин Австро-Угорської імперії на незалежне існування.
Безнадійність становища поглиблювало бажання представників ЗУНР відділитися від
наддніпрянців з єдиної, соборної делегації. Державний секретар галицького уряду
В. Панейко та проф. С. Томашівський — почали провадити сепаратні переговори з
Мировою комісією, і в цих переговорах ішла мова навіть про утворення окремої
держави з українських земель, що були в складі Австро-Угорщини
Нещастям для
України був невдалий склад делеґації: ні голова її — Г. Сидоренко, колишній
військовий ігіігістер Директорії, інте- лігентна людина, інженер шляхів, ні Б.
Матюшенко, відомий доктор, ні професор О. Шульгин, ні А. Марголін — не
надавалися на ролі дипломатів у такий тяжкий час, не зважаючи на їхній щирий
патріотизм. Не кращим був граф. М. Тишкевич, який заміняв Г. Сидоренка, як
голова делегації.»‘ Це була людина чужа Україні, і навпаки — близька до
деяких кіл російської еміграції.
Київська
катастрофа по суті завершила визвольну боротьбу. Почалася агонія. Українські
війська опинилися між трьома вогнями: большевиками, «Добровольчою армією» та
Польщею, яка поступово окупувала Західню Волинь та Поділля. Українська армія не
мала запілля. Антанта тримала Україну в стані бльокади, пояснюючи це тим, що
пересилана Україні зброя і амуніція можуть потрапити до большевиків. Вона не
тільки не допомагала Україні в боротьбі проти болі іііевиків, як допомагала
Денікінові, Колчакові та іяшим вождям «білого руху», але навіть не дозволила
доставити до України майно, що його Директорія придбала в Американської
Ліквідаційної Комісії за 8000.000 долярів: одяг, санітарні матеріали тощо.
Директорія не мала -рошей, бо в Кам’янці-Подільському друкували їх надто
повільне. Останній літак, що віз надруковані в Німеччині гроші, впав на
території Румунії, яка недозволила вивезти їх. Ті гроші (300.000.000 гривень)
дісталися до українського уряду тільки в 1920 році. Польща взяла оплату в формі
цукру за різне майно, але не дала належної кількости проданого. Тільки Румунія
продавала УНР амуніцію. 
Українська армія
не мала одягу, чобіт. Петлюра писав А. Лівицькому, що перебував тоді у Варшаві:
«5.000 пар чобіт, плащів та 5.000 руііДіиць з набоями могли б урятувати наше
становище». Єдиним виходом була реквізиція теплого одягу та взуття у населення;
ця реквізиція була переведена ЗО жовтня 1919 року в Кам’янці-Подільському.
Становище погіршували незвичайно ранні морози. Виснажені, голодні, погано
одягнені, люди легко піддавалися різним пошестям, головним чином пошесті тифу.
Шпиталів було замало, не було т медикаментів, ні достатнього медичного
персоналу. Смертність була велика
Майже єдина
медично-санітарна допомога, що прийшла з-за кордону, був потяг Міжнароднього Червоного
Хреста зі шпиталем на 200 ліжок, що його придбав галицький уряд у Відні на
початку 1919 року, але прийшов він тільки в жовтні через Румунію, бо Польща
відмовилася пропустити його.
Такий був
жахливий стан армії в «трикутнику смерти» — між трьома ворогами — Польщею,
Советською Росією та денікінською армією. 
Становище
ускладнювалося тертям між проводом. Після київської катастрофи, Є. Петрушевич
на державній нараді заявив, що «наддністрянська армія своєю кров’ю позначила
від Збруча до Києва хресний шлях любови до Соборної України У всьому галицький
уряд творить одну волю з урядом наддніпрянським». Проте, це були тільки слова.
У той самий день, коли Є. Петрушевич виголосив свою промову, генерал М.
Тарнавський таємно від нього вислав делегацію до денікінського командування у
справі сепаратного договору.
Вчинок генерала
М. Тарнавського викликав загальне обурення. Найближчий його співробітник, ад’ютант
Д. Паліїв, писав у 1930 році про сепаратним договір з Денікіном так: «Політичне
був це промах, якого не можна допускатися навіть в найкритичніших хвилинах. З
військового становища був це крок наскрізь фальшивий». Причиною цього кроку
була погана розвідка: в УГА не знали, що армія Денікіна зазнала тяжкої поразки
від большевиків, втратила Орел,поспішно відступила на Україну і була оточена на
українських землях народними повстаннями. 
Зміст договору,
що його підписав М. Тарнавський 6 листопада 1919 року, був такий: Галицька
Армія переходить у повному складі, з усім майном, у повне розпорядження
головного командувача збройних сил Півдня Росії. Галицький уряд переходить під
опіку російської добровольчої команди. До часу визначення місця осідку
галицького уряду, він негайно переходить до Одеси. 
Таким чином цей
договір з Денікіном скасував Галицький фронт. Коли на нараді урядів УНР та ЗУНР
в Деражні генерал Сальський заявив, що це — «ганебна зрада», диктатор Є.
Петрушевич, без відома якого перевів акцію Тарнавський, заплакав. На нараді
ухвалено негайно арештувати Тарнавського та всіх тих, хто підписав договір, і
віддати їх під суд. Але суд виніс «увільнюючий вирок». А кілька днів пізніше Є.
Петрушевич заявив, що треба відмовитися від думки про самостійність і шукати
порятунку в союзі з Денікіном, і що с два шляхи: погодження з Польщею або з
Денікіном. Польща, мовляв, може забрати Правобережну Україну, а Росія не
страшна. Тому треба погодитися на автономію. 
У цих словах
виявилося ідеологічне розходження двох частин Української Армії; вони
стверджують, що галицький уряд не мав ентузіазму в боротьбі, який підтримував
ввесь час наддніпрянський уряд.
ВИСНОВКИ

Дійсно,
нариси висвітлюють величні подвиги років, відбудови народного господарства.Під
час написання реферату я пройнялася почуттям гордості за той славний шлях, який
пройшли трудящі – шлях боротьби за нове життя.
Список літератури

1.        
Бойко О.
Д.  Історія України:посібник. –К.: Видавничий центр “Академія”,-с.350-371.
2.        
Історія
України\ під редак. В.А. Смолія. – К.: Альтернативи, 1997.с.219-349.