ЗМІСТ
ВСТУП.. 4
1. Предмет, метод і завдання дисципліни.. 6
1.1 Продуктивні сили як невід’ємна
складова розвитку
економіки. 6
1.2 Предмет, мета, структура і задачі науки. 7
					







1.3 Завдання курсу на сучасному етапі
соціально-економічного розвитку країни  13
2. Теорії та концепції розміщення продуктивних сил і
регіональної економіки.. 16
2.1 Теоретичні підходи до розміщення
продуктивних сил. Основоположники теорії розміщення виробництва. 16
2.2 Економічні передумови розміщення
продуктивних сил України. 19
2.3 Етапи економічного обґрунтування
розміщення продуктивних сил і галузей економіки  20
3. Закономірності, принципи і фактори розміщення
продуктивних сил та формування економіки регіонів.. 28
3.1 Особливості та закономірності
розміщення продуктивних сил. 28
3.2 Основні принципи і фактори
розміщення продуктивних сил. 30
3.3 Аналіз і формування економічного
розвитку регіонів. 34
4. Економічне районування і територіальна організація
продуктивних сил.. 40
4.1 Сутність, функції, критерії та
принципи економічного районування. 40
4.2 Типи економічних районів. 43
4.3 Територіальна організація
продуктивних сил України. 46
5. Наукові методи аналізу розміщення продуктивних сил і
рівнів економічного розвитку регіонів.. 53
5.1 Методи аналізу територіальної
організації економічної системи. 53
5.2 Методи економічного обґрунтування
галузевого розміщення виробництв  61
6. Природно-ресурсний потенціал і його економічна оцінка   66
6.1 Сутність природно-ресурсного
потенціалу, його структура та економічна оцінка  66
6.2 Характеристика природно-ресурсного
потенціалу. 68
6.3 Охорона природних ресурсів. 80
7. Населення і трудові ресурси.. 85
7.1 Чисельність населення та джерела
його формування. 85
7.2 Урбанізація та її наслідки. 90
7.3 Трудові ресурси і зайнятість
населення. 92
8. ВИРОБНИЧИЙ ТА
НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ.. 97
8.1 Виробничий потенціал. 97
8.2 Науково-технічний потенціал. 100
9. Господарський комплекс України, особливості структури,
трансформація в ринкових умовах.. 107
9.1 Сутність та структура народного
господарства. 107
9.2 Місце України за рівнем економічного
розвитку. 109
9.3 Поділ народного господарство за
формами власності 114
10. Міжгалузеві комплекси та їх роль у розвитку економіки
України   120
10.1 Особливості формування й аналізу
міжгалузевих комплексів. 120
10.2 Структурна переорієнтація економіки
України. 127
11. Сутність регіональної економіки та її територіальні
особливості 133
11.1 Сутність регіональної економіки. 133
11.2 Регіональні системи ринкових
відносин. 137
11.3 Особливості регіонального ринку. 142
12. Економіка регіонів України й особливості регіонального
розвитку.. 149
12.1 Особливості регіонального розвитку
територій України. 149
12.2 Діагностика регіонального розвитку. 153
12.3 Принципи системно-діагностичного
аналізу регіонального розвитку. 157
13. Регіональна економічна політика України та управління
регіональним розвитком.. 163
13.1 Поняття, цілі, основні принципи та
завдання державної регіональної економічної політики. 163
13.2 Етапи та механізми реалізації
державної регіональної економічної політики  168
13.3 Принципи і чинники управління
регіональним розвитком. 173
14. Зовнішньоекономічні зв’язки та їх роль у розвитку
продуктивних сил України і регіонів.. 178
14.1 Об’єктивні передумови розширення
зовнішньоекономічних зв’язків. 178
14.2 Основні форми і географія
зовнішньоекономічних зв’язків. 183
14.3 Сучасний стан і проблеми та
перспективи зовнішньоекономічної діяльності України  187
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.. 194


ВСТУП
Курс
«Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка» викладається студентам
економічних спеціальностей згідно «Освітньо-професійною програмою вищої освіти»
затвердженою науково-методичною комісією з вищої освіти Міністерства Освіти
України.
У
процесі вивчення курсу має сформуватися комплексне, просторове сприйняття
економіки з позицій зростання ролі людського чинника в усіх сферах суспільного
виробництва, необхідності врахування досягнень науково-технічного прогресу у
вирішенні економічних та інших проблем.
Акцентується
увага на таких питаннях, як територіальна і галузева структура народного
господарства, науково-технічний прогрес, розміщення виробничого й наукового
потенціалу, наукові основи державної регіональної економічної політики.
Завданням
цієї науки є обґрунтування
напрямів оптимізації розміщення й розвитку продуктивних сил, підвищення
економічної, екологічної та господарських систем, а також вивчення перспектив
пропорційно-збалансованого регіонального розвитку.
Мета
дисципліни – ознайомити
студентів з основними категоріями, теоріями, закономірностями та принципами
розміщення продуктивних сил, а також з найсуттєвішими особливостями сучасного
розвитку міжгалузевих і регіональних господарських комплексів України. Це
сприятиме формуванню нового економічного мислення, без якого неможливо успішно
вирішувати комплексні регіональні проблеми.
Методика вивчення дисципліни передбачає розгляд питань,
що досліджуються нею, у взаємозв’язку з категоріями економічної теорії,
регіональної економіки та менеджменту, економічної та соціальної географії. Ця
дисципліна є невід’ємною складовою ґрунтовної підготовки економістів широкого
профілю до потреб управління регіональним розвитком суспільного господарства в
умовах формування ринкового господарства.
Ці
тексти лекцій підготовлені з метою надання допомоги студентам економічних
спеціальностей у самостійному вивченні навчального курсу «Розміщення
продуктивних сил». 


1.  Предмет, метод і завдання дисципліни

1.1  Продуктивні сили як
невід’ємна складова розвитку економіки

Піднесення
економічного розвитку України, ефективне функціонування її господарського
комплексу та зростання життєвого рівня населення залежать від того, наскільки
раціонально розміщені і використовуються продуктивні сили.
Виходячи
із сучасної економічної теорії, до складу продуктивних сил відносяться: засоби і предмети праці, трудові ресурси, науковий,
природно-ресурсний і соціально-культурний потенціали, які використовуються в
процесі виробництва матеріальних благ.
До
засобів праці відносяться:
виробничі приміщення і споруди (фабричні і заводські корпуси), машини і
устаткування, дороги, трубопроводи, лінії електропередач, доросла худоба та
земля. Причому найбільш дієвими являються машини та устаткування.
Предмети
праці — це комплекс речей, на
які людина впливає в процесі виробництва з метою створення матеріальних благ.
До них відносяться різні руди, деревина, вугілля, запасні частини, насіння,
добрива, корми, медикаменти та інше.
Трудові
ресурси являються основною
продуктивною силою суспільства. Люди створюють, удосконалюють і приводять в рух
засоби виробництва і предмети праці, розробляють нові технології та виробляють
матеріальні цінності.
Важливу
роль у розвитку продуктивних сил належить науці. Лише з допомогою неї у
науково-дослідних установах (науково-дослідні інститути, лабораторії,
конструкторські бюро) винаходяться, а в процесі виробництва вдосконалюються
засоби виробництва, винаходяться нові технологічні рішення та збагачують свій
виробничий досвід і трудові навики працівники, що забезпечує безперервний
розвиток продуктивних сил.
Важлива
роль у створенні нових видів техніки та вдосконаленні технології виробництва
відводиться раціоналізації і винахідництву. Це одна із форм наукових
робіт. Сюди втягнуто велику кількість інженерно-технічних працівників та
висококваліфікованих спеціалістів.
Ці
категорії працівників, використовуючи великий досвід своєї практичної
діяльності, пропонують нові технічні рішення, вдосконалюють діючі засоби і
технології виробництва і під керівництвом науковців доводять їх до необхідної
якості.
Що
стосується природно-ресурсного потенціалу, а це — мінеральні, земельні, водні,
лісові, кліматичні, рекреаційні ресурси, а також об’єктів соціально-культурного
призначення (житлове і комунальне господарство, зв’язок, система побутового
обслуговування населення, освіта, охорона здоров’я, культура і мистецтво,
фізична культура і спорт), то всі вони істотно впливають на вирішення основних
соціально-економічних завдань — піднесення економічного розвитку регіонів
України і зростання на цьому підґрунті життєвого рівня населення.
1.2 
Предмет, мета,
структура і задачі науки

Предметом науки про розміщення продуктивних сил та
регіональну економіку є виявлення законів, закономірностей та визначення
принципів і факторів просторової (територіальної) організації компонентів
продуктивних сил, їх сучасне і перспективне розміщення, а також визначення
шляхів і засобів ефективної організації економічної діяльності суб’єктів
господарювання на території регіону.
Об’єктом вивчення даної науки виступають усі елементи
просторової організації продуктивних сил регіонів — природо-і трудоресурсний
потенціал, галузеві і міжгалузеві комплекси, територіальні форми організації
продуктивних сил та системи господарювання, соціальна інфраструктура тощо.
Таким чином, загалом об’єктом вивчення науки про розміщення продуктивних сил та
економіку районів є продуктивні сили в конкретно-регіональному середовищі
функціонування.
Мета
науки про розміщення
продуктивних сил — це всебічне (демографічне, екологічне та економічне)
обґрунтування перспективного розміщення продуктивних сил, а також удосконалення
існуючих систем РПС для покращення соціально-економічної ефективності
суспільних витрат праці.
Мета
курсу РПС — це формування у
студентів вмінь і практичних навичок розв’язання складних задач, обґрунтування
розміщення продуктивних сил з урахуванням конкретної продуктивної ситуації.
Продуктивні
сили — це сукупність
людських, матеріальних та інших силових елементів, суттєвою властивістю яких є
створююча дія (діяльність). Сили, що беруть участь у створенні засобів і умов
існування людини, забезпечують розвиток самої людини та середовища її
проживання і є продуктивними.
Економічна
оцінка дії продуктивної сили не обмежується лише певною участю у створенні
товарів чи послуг, які задовольняють потреби людей або суспільства. Тут слід
виходити із змісту економічної доцільності діяльності, що полягає у створенні
вартості та додаткової вартості (прибутку). У процесі виробництва створюються
товари, вартість яких більша, ніж витрати на робочу силу та інші складові на
величину додаткової вартості. Кожен елемент продуктивних сил бере участь у
створенні доходу. Величина їх продуктивного вкладу у зростанні доходу залежить
від результативності (плодотворності) дії кожного елемента. Для виробництва
дійсним джерелом нової вартості, в тому числі додаткової, є жива праця. Тому для
зростання доходу важливо нарощувати вміння, підвищувати кваліфікацію,
реалізовувати інші заходи, які позитивно впливають на продуктивну силу людини.
Виробництво додаткового продукту складає матеріальну основу суспільства
Сучасне
наукове розуміння змісту поняття продуктивні сили включає перелік певних
складових його елементів. До них відносять:
·  предмети і знаряддя праці, населення,
·  трудові та природні ресурси,
·  виробництво і сферу обслуговування,
·  галузеві та міжгалузеві комплекси,
·  соціальну інфраструктуру,
·  територіальні системи господарювання;
·  систему суб’єктивних (людина) і речових
елементів, які здійснюють «обмін речовин» між людиною та природою в процесі
суспільного виробництва.
Цей
перелік можна продовжити, але він включатиме ті ж самі елементи з більшою чи
меншою їх деталізацією. Основними структурно-компонентними елементами
продуктивних сил є людина та засоби виробництва, а також форми суспільної і
територіальної їх організації.
Існує
інший підхід до визначення структури продуктивних сил. Так, за рівнем
ускладнення і висхідного розвитку виділяють три їх форми:
·  природні продуктивні сили, які характеризують
найнижчий ступінь розвитку продуктивних сил і являють собою природну силу
людини та природні засоби життя і праці людей;
·  суспільні продуктивні сили, що виникли
внаслідок розвитку суспільного і територіального поділу праці та особливостей і
форм споживання. Суспільний і територіальний поділ праці, особливий характер
розвитку особистого та суспільного споживання сприяли посиленню суспільної
продуктивної діяльності, її результативності;
·  загальні продуктивні сили, а саме:
інтелектуальний потенціал. Завдяки йому вдосконалюються засоби виробництва,
якими користується людина в процесі праці, і стає більш продуктивною її
діяльність. Крім того, інтелектуальний потенціал сприяє розкриттю нових
властивостей природних тіл, особливостей дії різних сил природи і суспільства,
збагаченню знань, найбільш повному оволодінню знаннями про природу і
суспільство для використання їх у практичній трудовій діяльності.
В
умовах обмеженості ресурсної забезпеченості інтелектуальний потенціал є
найбільш перспективним джерелом зростання продуктивних сил. Загальною
властивістю останніх є те, що їх дія стосується усіх сфер людської діяльності —
фізичного, духовного, інтелектуального розвитку людини, забезпечення
соціального прогресу і розвитку природи у цілому.
Сучасна
наука про розміщення продуктивних сил має чотири основні напрямки, що складають
її структуру:
·  розробка теоретичних і методологічних основ та
умов РПС (закономірностей, принципів і чинників РПС, методів аналізу
територіальних структур);
·  розробка і дослідження основних передумов до
розподілу виробництв і підприємств (досліджується науковий потенціал, ресурсні
можливості, трудові ресурси);
·  вирішення питань практичного розвитку і
розміщення галузей та комплексів (транспорту, енергетики, металургії,
будівельної індустрії і т. п.);
·  формування територіальної організації
економіки держави (економіко-адміністративне районування, зовнішньоекономічні
зв’язки і т. п.).
У
зв’язку з вищевикладеним, основними задачами сучасної науки про розміщення
продуктивних сил в Україні є:
·  оволодіння знаннями теорії і практики
розподілу продуктивних сил в умовах ринкових відносин всіма економістами,
організаторами та управлінцями виробництва; 
·  аналіз існуючого положення з РПС в Україні; 
·  розробка положень з перерозподілу виробництв
між окремими територіальними регіонами та економічними районами України; 
·  перепрофілювання більшості виробництв на
випуск конкурентоспроможної продукції, що орієнтована на більш повне
задоволення попиту вітчизняних і закордонних споживачів;
· 
зменшення потужності тих
виробництв, що мають більшу енергоємність і матеріаломісткість, ґрунтуються на
нераціональному використанні корисних копалин, спричиняють значний збиток
навколишньому середовищу;
· 
утворення промислових
комплексів безвідходного виробництва, а також підприємств з переробки
промислових відходів, вторинної сировини і т. п.;
· 
екологізація всіх видів
виробництва;
· 
науково обґрунтоване
прогнозування розміщення продуктивних сил держави на перспективу;
· 
досягнення збалансованого
розподілу продуктивних сил, яке б максимально сприяло економічній незалежності
і потужності України;
· 
удосконалення і розвиток
зовнішньоекономічної інтеграції. 
При
вирішенні зазначених задач наука про РПС щільно взаємодіє з іншими науками, в
тому числі з біологічними, технічними, географічними, геологічними та ін.
Ґрунтуючись на економічних законах і категоріях, наука про РПС широко використовує
результати досліджень економічної теорії і прикладної економіки, фінансів,
економіки праці, економічної статистики, кібернетики, економічної географії і
т. п. Вирішення питань РПС не можливе без врахування екологічних вимог, вимог
охорони навколишнього середовища, демографічних, соціально-суспільних і
політичних умов. В свою чергу наука про РПС збагачує інші економічні науки
власними категоріями, інформацією про регіональні показники діяльності
економічних суб’єктів і т. п.
За
своїм статутом наука про розміщення продуктивних сил є частиною економічної
теорії і базується на основних положеннях макро- і мікроекономіки, а також
міжнародної економіки.
Вирішуючи
задачі, наука про РПС використовує широкий спектр сучасних методів теоретичних
і прикладних досліджень (статистичні, економічні, балансові, прогнозні,
моніторингові і т. п.). Як і будь-яка наука, наука про РПС використовує ряд
специфічних категорій, термінів і понять, які необхідно знати.
Речові
елементи — це знаряддя праці,
будівлі, дороги, техніка, транспорт та інші засоби праці, що служать
провідником дії людини на предмети природи з метою їх перетворення у продукт
праці.
Уособлені
елементи — це люди, які
виробляють засоби праці і приводять їх у рух в процесі трудової діяльності з
метою одержання з предметів природи продуктів праці.
Виробництво — це процес взаємодії між людьми, їх вплив на
речовину природи й формування рис і здібностей людини, необхідних для створення
матеріальних і духовних благ та послуг.
Для
виконання будь-яких робіт необхідним є, як мінімум, три елемента:
·  предмет природи, з якого можна виготовити ту
чи іншу річ шляхом дії на нього знаряддями праці;
·  засоби праці, за допомогою яких здійснюється
виготовлення продуктів праці (в цій ролі найчастіше виступають знаряддя праці, що
служать провідником дії людини на предмети природи):
·  праця людини і її цілеспрямована діяльність на
створення продуктів праці.
Територія — простір землі, внутрішніх і прибережних
вод, включаючи повітряний простір над ними з певними межами. Наприклад,
територія міста, району і т. п.
Територіальний
поділ праці — це процес
виробничої спеціалізації території, у зв’язку з посиленням міжрегіональної
кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами.
Розміщення
продуктивних сил — це
визначення найвигіднішого за критерієм прибутковості місця розміщення
підприємства. Ефективність виробництва нерідко залежить не так від його
технічного рівня, як від правильного розміщення.
Розвиток
продуктивних сил — це процес
використання (екстенсивний або інтенсивний) продуктивних сил. Наприклад,
нарощування видобутку корисних копалин або підвищення ефективності їх
переробки, збільшення чисельності працюючих, розширення виробничих потужностей
і т. п.
Екстенсивне
розміщення — це розміщення,
яке пов’язане з кількісними змінами, збільшенням або розвитком. Наприклад,
розміщення за рахунок збільшення території або просторових розмірів об’єктів і
т. п.
Екстенсивне
використання — це процес
збільшення обсягів виробництва за рахунок додаткового залучення матеріальних
або людських ресурсів.
Інтенсивне
розміщення — це розміщення,
яке пов’язане з більш напруженим (повним) використанням наявних потужностей і
територій. Наприклад, підвищення відсотка вилучення заліза з руди, будівництво
додаткових потужностей виробництва, створення суміжних підприємств на одній і
тій ж території і т. п.
Економічний
район — це форма
територіальної організації господарства країни, господарська територія, в якій
на основі територіального поділу праці, специфічних особливостей структури
господарства, наявних ресурсів, спільності соціально-економічних, екологічних,
демографічних проблем формується і розвивається територіально-господарський
комплекс задля підвищення життєвого рівня населення.
1.3 
Завдання
курсу на сучасному етапі соціально-економічного розвитку країни

Завданням цієї науки у загальному, стратегічному вимірі
є обґрунтування напрямів оптимізації розміщення й розвитку продуктивних сил,
підвищення економічної, екологічної та соціальної ефективності їх
функціонування в територіальних господарських системах, а також визначення
перспектив пропорційно-збалансованого регіонального розвитку.
Основними
проблемними завданнями сучасного моменту розвитку в галузях розміщення
продуктивних сил і регіональної економіки є:
· 
ефективне з економічної та
екологічної точок зору використання компонентів природно-ресурсного потенціалу
країни;
· 
збереження й примноження
інтегрального людського (демографічного, інтелектуального та трудового)
потенціалу України;
· 
мінімізація протиріч між
існуючою індустріальною територіально-галузевою структурою господарського
комплексу України та необхідністю створення високо-конкурентної економіки з
високою продуктивністю праці та гнучкою організацією виробництва через
ефективну структурну трансформація господарських комплексів;
·  докорінне підвищення ефективності використання
виробничо-економічного потенціалу регіонів;
·  пристосування до умов глобалізації,
відновлення традиційних євразійських господарських зв’язків й інтеграція у
світовий економічний простір;
·  пріоритетний розвиток усіх видів
інфраструктури (обслуговуючих галузей господарства) з особливим пріоритетом на
інфраструктурі ринковій;
·  істотне підвищення ефективності регіональної
економіки з одночасним забезпеченням пропорційно-збалансованого регіонального
розвитку.
Становлення
України як самостійної держави та входження її у світовий економічний простір
потребують перебудови всього промислового і сільськогосподарського виробництва,
вдосконалення системи господарських зв’язків, ефективного використання
природно-ресурсного та трудового потенціалу в інтересах зміцнення могутності
держави та поліпшення добробуту її населення.
Все
це потребує усвідомлення проблем, які стоять перед державою і її народом, і
перебудови промислових підприємств в основному на виробництво цивільної
продукції та проведення реформи у сільськогосподарському секторі економіки
відповідно до Конституції України.
В
Україні питанням розвитку і розміщення продуктивних сил займається Рада по
вивченню продуктивних сил. Це наукова організація, яка входить до складу
Національної академії наук. Лише за її згодою і при її науковому обґрунтуванні
проводиться будівництво великих промислових об’єктів. Певну роль у розміщенні
виробництва відіграють міністерства та відомства, особливо Міністерство праці
та соціального захисту населення. У його компетенцію входить визначення
можливості забезпечення майбутніх підприємств робочою силою та необхідним
кадровим складом працівників.
Надто
важливим завданням Ради по вивченню продуктивних сил є прогнозування розміщення
продуктивних сил на перспективу. Причому всі завдання повинні вирішуватися в
умовах України як самостійної держави і здійснюватися на основі
науковообгрунтованих підходів в основному в розрахунку на власні сили і
можливості.
Контрольні
запитання
1. 
Предмет та мета науки.
2. 
Яку структуру має наука
про розміщення продуктивних сил в Україні? (основні чотири напрямки її
розвитку).
3. 
Основні задачі науки про
розміщення продуктивних сил в Україні.
4. 
У чому особливості і
розбіжності екстенсивного і інтенсивного шляхів розвитку продуктивних сил ?
5. 
Завдання курсу на
сучасному стані соціально-економічного розвитку країни.


2 
Теорії та
концепції розміщення продуктивних сил і регіональної економіки

2.1 
Теоретичні
підходи до розміщення продуктивних сил. Основоположники теорії розміщення
виробництва

Наука
про розміщення продуктивних сил є однією з складових економічних наук і виникла
наприкінці ХІХ століття. Основи ринкової теорії розміщення виробництв заклали
західні вчені-економісти Й. Тюнен, А. Вебер, А. Льош, В. Кристаллер, І. Ізард,
а також американські вчені Дж. Чарлі і Пітер Хагет та ін.
Класична
модель розміщення сільськогосподарських об’єктів Йогана Тюнена, створена
ще у 1825 році, викладена в книжці «Ізольована держава в її відношенні до
сільського господарства і національної економіки». Автор розглянув різні
варіанти розміщення сільськогосподарських об’єктів по відношенню до ринку збуту
продукції і дійшов до висновку, що вирішальний вплив на ефективність цього
виробництва (доходність фермерства) здійснюють, насамперед, витрати на
перевезення продукції.
Так,
німецький вчений Альфред Вебер у 1909 році в книжці «Теорія розміщення
промисловості», приходить до висновку, що розміщення промислових об’єктів
визначається трьома факторами: транспортною і робочою орієнтацією, а також
агломерацією підприємств. Це означає, що підприємство може ефективно
функціонувати при наявності хорошого місця розташування, добре розвинутого
транспортного сполучення та при наявності робочої сили як творця матеріальних
благ.
У
40-х роках XX століття професор Август Льош
розглянув теоретичні питання розміщення, як всього господарського сектору
держави, так і його окремих економічних районів, але основну увагу приділив
ринкам збуту продукції і доводив концепцію, що єдиною метою при розміщенні
підприємства має бути максимальний прибуток..
Серед
багатьох наукових теорій, що характеризують проблему розміщення продуктивних
сил у країнах ринкової економіки, виділяється теорія «географічного
детермінізму», при якій географічне середовище розглядається як визначальний
фактор розміщення і розвитку промисловості будь-якого регіону чи країни в
цілому. Різновидом цієї теорії є так званий «вульгарний географізм», суть якого
полягає в тому, що визначальною силою людського суспільства (зокрема розміщення
продуктивних сил) вважаються природні умови. Саме вони, на думку прихильників
цього напрямку, формують структуру і розміщення виробництва, визначають
економічні і соціальні особливості життя людей у різних кліматичних поясах
планети Земля.
Засновником
цієї теорії вважається американський дослідник Елсворт Хентінгтон. який
у книзі «Характер рас у світлі впливу природного середовища, природного відбору
та історичного розвитку» виклав концепцію, що процес суспільного розвитку — це
наслідок впливу природних сил. Він вважав, що характер суспільного ладу
визначається рельєфом, кліматом, ґрунтами, рослинним та тваринним світом. За
його твердженням, під впливом природних елементів складаються риси
господарського розвитку і навіть поведінка людей.
Проблеми
РПС з 60-х років XX століття стали центром уваги радянської економічної науки. В системі
Національної академії наук України довгий час працює Рада з вивчення
продуктивних сил, а результати її роботи знайшли широке застосування при
обґрунтуванні розміщення новобудов, формуванні промислових об’єктів і т. п.
Суттєвий внесок у розвиток науки про розміщення продуктивних сил в умовах
України зробили сучасні вчені Діброва О. Т., Паламарчук М. М., Заставний Ф. Д.,
Ващенко П. Т., Качан Є. П. та ін.
До
1992 року в Україні переважали соціалістичні принципи в розміщенні продуктивних
сил, які були орієнтовані, в основному, на командні методи при виборі місць
розміщення виробництв і населення, визнавали провідну роль соціалістичного
способу виробництва в забезпеченні якості продукції і гарантували плановість
самого виробництва, розподіл і споживання продуктів праці.
З
переходом України до ринкових відносин виявилася невідповідність попередніх
підходів до розміщення продуктивних сил вимогам теорії ринкового розміщення,
які були створені економічними школами Заходу. Усунення цих недоліків є
актуальною задачею сучасної теоретичної і практичної економіки України. В
умовах переходу до перерозподілу продуктів праці на основі вільної конкуренції,
питання аналізу існуючого положення з РПС в Україні набувають важливого
значення і потребують вдосконалення варіантів розміщення виробництв, що
склалися, вирівнювання економічних потенціалів окремих регіонів, вирішення
проблеми зайнятості населення і т ін.
В
Україні проблеми розміщення продуктивних сил були і залишаються в центрі уваги
економічної науки і директивних органів. У країні діє науковий центр з
розміщення продуктивних сил, в якому, використовуючи позитивні моменти всіх
теорій, обґрунтовуються теоретичні положення раціоналізації територіального
поділу праці, ресурсозбереження, економії витрат праці і фондів і досягається
забезпечення стабільного розвитку.
Науковці
центру беруть участь у підготовці програм розвитку всіх галузей народного
господарства на перспективу як у регіональному аспекті, так і в цілому по
країні.
У
розробку теорій розміщення продуктивних сил вагомий внесок внесли українські
вчені О.М. Алимов, К.Г. Воблій, СІ. Дорогунцов, М.І. Долішній, Ф.Д. Заставний,
М.П. Пістуи та багато інших.



2.2  Економічні передумови
розміщення продуктивних сил України

Все,
що створено в державі, — це результат багатовікової роботи суспільства по
створенню умов для повної зайнятості трудових ресурсів і достатнього життєвого
рівня населення.
Причому
на різних етапах розвитку держави все, що створювалось, обґрунтовувалось
необхідністю і потребою суспільства.
Будівництво
доріг, заводів, електростанцій, каналів та інше визнавалось як таким, без чого
неможливо було досягти достатнього розвитку та зберегти міць і достаток
держави.
Вигідне
географічне положення України, багаті мінеральні ресурси і висока густота
населення спонукали до розміщення на території України значної маси підприємств
видобувної і чорної металургії, хімічної промисловості та
військово-промислового комплексу.
В
результаті на період проголошення незалежності в Україні добувалось, від
обсягів виробництва в СРСР 42% залізної руди, 22% вугілля, вироблялось 35%
металопродукції, 28,2% електроенергії, 50% продукції сільськогосподарського
машинобудування, 80% цукру та третина зерна, молока і м’яса.
На
території України вироблялось близько 60% продукції військово-промислового
комплексу колишнього СРСР і понад 70% її підприємств було втягнуто у виробництво
продукції для збройних сил.
Це,
звичайно, було позитивним явищем, оскільки така спеціалізація потребувала
висококваліфікованої робочої сили, досягалась висока зайнятість населення і
його належний життєвий рівень.
З
проголошенням незалежності України і розривом зв’язків з іншими країнами
колишнього СРСР поряд з позитивними моментами, які виражаються в можливості
створити таку державу за своїм ладом та формою, про яку бажав і мріяв її народ
(97% наших громадян проголосувало в 1991 р. за незалежність), з’явились і
негативні моменти — безробіття, зубожіння народу, понад 150 тисяч бездомних
дітей та інше. Усунення цих явищ потребує значних матеріальних витрат по
реформуванню всього народного господарства і, звичайно, часу. Дещо уже робиться
в цьому напрямку, але темпи невтішні.
Згідно
з Конституцією України основні напрямки державної економічної політики визначає
вищий орган законодавчої влади — Верховна Рада України. Вона повинна затвердити
концепцію розвитку і розміщення продуктивних сил всіх галузей народного
господарства та окремих регіонів.
2.3  Етапи економічного
обґрунтування розміщення продуктивних сил і галузей економіки

Процес
розміщення галузей народного господарства завжди обґрунтовується ще до початку
складання певних планових документів — річних та поточних планів. Такий процес
був прийнятий у нашій країні, адже за основу при складанні планів приймається
той стан розвитку промисловості і сільського господарства, який досягнуто в
державі чи в окремому регіоні на певний час.
Процес
економічного обґрунтування розміщення продуктивних сил складається з таких
етапів:
·  аналіз сучасного стану соціально-економічного
розвитку та розміщення продуктивних сил і галузей виробництва;
·  оцінка природних, економічних і соціальних
передумов розвитку продуктивних сил;
·  обґрунтування основних напрямків виробничої
спеціалізації розвитку продуктивних сил;
·  оцінка передбачуваних напрямів і пропозицій
подальшого розвитку продуктивних сил.
Аналіз
сучасного стани соціально-економічного розвитку та розміщення продуктивних сил
і галузей виробництва.
Перш
за все аналізують рівень розвитку окремих підприємств чи регіонів за останні
10-15 років, встановлюють відповідність досягнутого рівня розвитку продуктивних
сил економічним і природним умовам та ресурсам, виявляють диспропорції і
негативні процеси та явища.
У
процесі цієї роботи аналізують такі показники:
· 
виробництво основних видів
продукції в натуральних величинах (центнерах, тоннах, та інших одиницях
виміру);
· 
фондоозброєність,
фондовіддачу, продуктивність праці в окремих підприємствах, галузях і по
регіону;
· 
собівартість продукції,
рентабельність виробництва, капітальні вкладення та зменшення частки ручної
праці;
· 
особливості і канали
реалізації продукції та канали поповнення оборотних засобів;
· 
соціальний розвиток,
зайнятість та рівень життя населення. Для цього використовують показники рівня
зайнятості, реальні доходи, структуру споживання продовольчих та непродовольчих
товарів, забезпечення житлом, об’єктами культурно-побутового призначення,
охорони здоров’я, освіти, дошкільними закладами;
·  вивчають науковий потенціал (розміщення
наукових закладів, відповідність їх виробничої спеціальності. Визначають
чисельність і характеристику наукових кадрів і їх можливий вклад у виробництво
регіону);
·  визначають диспропорції та недоліки в
розміщенні продуктивних сил, виявляють резерви і можливості їх вдосконалення і
розвитку.
Оцінка
природних, економічних і соціальних передумов подальшого розвитку продуктивних
сил.
При
цьому вивчають:
· 
мінеральні й паливні
ресурси оцінюють за даними про їх запаси, вивчають обсяги добування та
використання сировини;
· 
стан земельних угідь,
якість землі, структуру земельного фонду, розподіл землі за формами власності,
використання земельного фонду;
· 
водні ресурси оцінюють з
урахуванням потреб населення і виробництва у воді згідно із нормами
використання та фактичного її забору всіма категоріями споживачів.
Обґрунтовують заходи щодо раціонального використання і охорони водних ресурсів;
· 
вивчають стан лісового
фонду, його розміщення, якісну структуру. Встановлюють можливу площу вирубок,
використання деревини, перспективу розвитку та охорони лісових фондів;
· 
трудові ресурси оцінюють
за даними демографічних показників (вікові категорії чоловіків і жінок, народжуваність
та смертність). Потребу в трудових ресурсах для виробничої сфери визначають з
урахуванням обсягів виробництва та змін у продуктивності праці, а для
невиробничої сфери — за чисельністю населення, нормами його обслуговування.
Передбачаються також витрати на підготовку і перепідготовку кадрів, можливу
кількість безробітних або нестачу кадрів.
Причому
по всіх видах ресурсів складають спеціальні баланси, в яких враховують наявні
ресурси, потребу в них та напрямки використання.
Обґрунтування
основних напрямків виробничої спеціалізації та комплексного розвитку
господарства.
При
цьому:
· 
розробляють основні
напрямки розвитку підприємств, передбачаючи розміщення виробництва, вирішення
соціальних та економічних проблем;
· 
визначають структуру та
спеціалізацію розміщення виробництва. Спеціалізацію визначають з урахуванням
особливостей і оцінки природно-ресурсного потенціалу та соціально-економічних
умов регіону;
· 
розглядають питання взаємозв’язаного
розміщення підприємств різних галузей з перспективою регулювання територіальних
комплексів;
· 
встановлюють місця, де
заборонено нове будівництво і розширення діючих підприємств;
· 
формують перелік найважливіших
проблем, для розв’язання яких розробляються комплексні програми та інші методи
регулювання.
Причому
такі методи економічного обґрунтування розміщення виробництва розробляють лише
на тих територіях, на яких є відповідні органи управління (підприємство,
населений пункт, адміністративний район, область), а не регіональні.
Для
того, щоб був позитивний результат від проведеної роботи, слід постійно давати
оцінку ефективності передбачуваних напрямів і пропозицій щодо подальшого
розвитку народного господарства.
Оцінка
ефективності передбачуваних напрямів і пропозицій подальшого розвитку
продуктивних сил.
Постійно
аналізуються показники розвитку і розміщення продуктивних сил, вивчаються темпи
зростання виробництва в промисловості, сільському господарстві, будівництві,
транспорті. Оцінюють економічний ефект від удосконалення організацій
продуктивних сил. Він визначається як натуральними показниками, так і
зростанням національного доходу (прибутку). При цьому постійно слідкують за
зростанням продуктивної праці, рентабельністю виробництва, окупністю
капітальних вкладень, зниженням ресурсомісткості виробництва, рівнем зайнятості
трудових ресурсів та рівнем життя населення.
Для
більш ефективної роботи показники окремих підприємств і всього комплексу
порівнюють з відповідними даними інших регіонів і країни в цілому.
В
цій роботі основну роль повинні відігравати статистичні органи, які постійно
вивчають відповідні питання та публікують результати досліджень у спеціальних
бюлетенях забезпечуючи ними працівників адміністративних і господарських
органів.
Процес
економічного обґрунтування галузевого розміщення виробництва складається з
таких етапів:
·  аналіз сучасного стану розвитку і розміщення
галузі;
·  визначення основних умов і чинників розвитку
галузі та окремих підприємств на перспективу;
·  визначення оптимального варіанта розміщення
галузі. 
На
першому етапі здійснюється аналіз сучасного стану розвитку і розміщення галузі. Розраховуються такі показники:
·  забезпечення сировинними ресурсами
(машинобудування — металом та комплектуючими деталями, видобувних галузей —
запасами корисних копалин та необхідною технікою);
·  обсяг виробництва продукції в натуральному
виразі (тоннах, метрах, кубометрах і т. д.) і вартісному виразі (в гривнях);
·  вартість сировини, матеріалів, палива та
енергії, заробітної плати працівників;
·  собівартість продукції і надходження від її
реалізації;
·  матеріаломісткості (витрати сировини і
матеріалів на одиницю продукції);
·  енергомісткості продукції (затрати енергії на
одиницю продукції);
·  капітальних вкладень (фінансові витрати на
відтворення основних фондів — будівель, машин, устаткування, транспорту і т.
ін.), з виділенням коштів на розширення, реконструкцію, технічне переоснащення
і нове будівництво;
·  обсяг незавершеного будівництва та вартість
невстановленого устаткування;
·  приріст продукції на 1 грн капітальних
вкладень;
·  рентабельність виробництва продукції;
·  продуктивності праці (кількість продукції,
виробленої за одиницю праці та одним працівником);
·  вартість основних фондів;
·  фондовіддачі (відношення кількості виробленої
продукції до вартості основних фондів);
·  фінансового становища галузі або окремих
підприємств, кількості власних коштів або можливості фінансування за рахунок
державного бюджету;
·  співвідношення досягнутого рівня виробництва і
потреб господарства в певних видах продукції;
·  технічний рівень галузі (структура
устаткування, вплив галузі на навколишнє середовище, виробництво нових видів
продукції);
·  забезпечення трудовими, паливно-енергетичними,
мінерально-сировинними та іншими ресурсами;
·  потреби галузі в перевезеннях;
·  зв’язки з постачальниками і підрядниками.
На
другому етапі здійснюється визначення основних умов і чинників розвитку галузі
та окремих підприємств на перспективи. При цьому досліджують:
·  потребу господарства чи ринку в певному виді
продукції. Тому вибір обсягів виробництва слід узгоджувати з розвитком
взаємозалежних виробництв;
·  виробничо-технічиі особливості та рівень
науково-технічного прогресу галузі. Підприємства, які випускають однакову
продукцію за різними технологічними процесами характеризуються різними
факторами розміщення. Наприклад, виробництво аміаку з природного газу розташовується
біля магістральних газопроводів, а з коксівного газу — біля коксохімічних
заводів;
·  ресурсний чинник. Різні галузі і їх підрозділи
відповідно до їх специфіки виробництва не розрізняються за показниками енерго-,
матеріале-, водо- і трудомісткості, які враховують витрати зазначених ресурсів
на виробництво одиниці продукції;
·  екологічний чинник. У зв’язку з посиленням
вимог до збереження довкілля актуальним є зменшення негативного впливу
виробництва на навколишнє природне середовище ;
·  транспортний чинник. Особливо важливий у
період різкого подорожчання енергоносіїв. Раціональний радіус перевезення
готової продукції і матеріалів розраховується за нормативами транспортних
витрат на одиницю продукції з урахуванням відстані перевезень між окремими
пунктами;
· 
виробничо-збутовий чинник.
Обґрунтовуючи розміщення збутових зон, слід враховувати і те, що в реальному
житті може виявляти значний вплив політичних і соціальних факторів. Тому пов’язані
з цим обґрунтуванням розрахунки є лише теоретичними.
При
розміщенні наукомістких виробництв враховують наявність у регіоні наукових
центрів, висококваліфікованих кадрів та можливості їх підготовки.
Україна,
будучи добре забезпечена трудовими ресурсами і значними запасами сировинних
ресурсів, маючи високий науковий потенціал, відчуває дефіцит товарів народного
споживання. Майже вся її територія є сприятливою для розміщення підприємств
легкої та харчової промисловості, а також машинобудування. 
Під
час вибору місця розташування нових підприємств потрібне використання
територіальних балансів різних видів ресурсів:
·  Забезпечення виробництва сировиною
обґрунтовується балансовими і промисловими запасами ресурсів регіону;
·  Забезпечення виробництва паливно-енергетичними,
лісовими, водними і земельними ресурсами здійснюється відповідно до
територіальних балансів цих ресурсів з урахуванням плати за їх використання;
·  Потреба в трудових ресурсах розглядається з
урахуванням забезпечення ними як основного виробництва, так і інфраструктури на
основі територіальних балансів трудових ресурсів.
У
перспективі на вибір місця розташування виробництва найбільш впливатимуть ринок
збуту продукції, податки та інші економічні чинники.
На
третьому етапі здійснюється визначення оптимального варіанта розміщення
підприємства чи галузі. При
цьому розробляються декілька варіантів. Для всіх варіантів визначають обсяги і
технології виробництва, капітальні вкладення, експлуатаційні витрати, які
обчислюються за діючими нормативами. Оцінюють економічну ефективність різних
варіантів із застосуванням різних методів економічних досліджень, а найчастіше
-економіко-математичних методів з використанням обчислювальної техніки.
Критерії
оцінки ефективності можуть бути різними — максимальний прибуток, зменшення
витрат, певна собівартість продукції і т. ін.
Оптимальні
варіанти доповнюють відповідними галузевими показниками рівня інтенсифікації
виробництва: фондовіддачі, рентабельності, продуктивності праці тощо. На основі
вибраного варіанта уточнюють отримані результати і приймають конкретні рішення
про розміщення підприємства.
Контрольні
запитання
1. 
Сутність класичної моделі
розміщення сільськогосподарських об’єктів І.Тюнена.
2. 
Основні критерії при
розміщенні промислового об’єкту за А.Вебером.
3. 
Економічні передумови
розміщення продуктивних сил.
4. 
Етапи економічного
обґрунтування розміщення продуктивних сил.
5. 
Аналіз сучасного стану
соціально-економічного розвитку розміщення продуктивних сил галузей
виробництва.


3 
Закономірності,
принципи і фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів

3.1 
Особливості
та закономірності розміщення продуктивних сил

При
розміщенні продуктивних сил доводиться рахуватися з такими особливостями, які
зумовлюються:
·  по-перше, взаємозв’язком розміщення
продуктивних сил з географічним середовищем;
·  по-друге, залежністю розміщення окремих
виробництв від природних умов і ресурсів;
·  по-третє, значними відмінностями заселення
території і розміщення виробництв;
·  по-четверте, поєднанням галузей виробництв
промисловості і сільського господарства.
При
проведенні господарської політики суспільство розміщує продуктивні сили на
основі таких закономірностей.
Закономірність
раціонального, найбільш ефективного розміщення виробництва означає всебічну економію витрат на
виробництво продукції, розміщення на конкретній території по можливості усіх
стадій виробництва, до готового продукту. Велике значення при цьому мають:
транспортні умови, вартість перевезень, кооперування і комбінування,
упровадження найновіших, найбільш прогресивних і безвідходних технологій.
Ця
закономірність випливає із спеціального економічного закону економії праці і
ресурсів і реалізується через принципи розміщення промисловості з погляду
наближення її до джерел сировини, палива і споживача.
Особливо
важливий вплив цих складових в нинішніх умовах, оскільки за останні роки в
декілька разів подорожчали енергоносії і у структурі витрат на виробництво
промислової продукції понад 75% припадає на сировину, матеріали і паливо, а з
2006 р. у зв’язку різким подорожчанням ціни на енергоносії ця частка може ще
збільшитися. Тому про розміщенні виробництв перш за все слід передбачити
можливість скорочення до мінімуму користування транспортними засобами та
вживати заходів щодо збереження всіх видів ресурсів.
Закономірність
концентрації та комплексного розміщення продуктивних сил с результатом прояву територіального поділу
праці. Спеціалізація виробництва спричиняє необхідність взаємопов’язаного розвитку
галузей на окремій території, на основі чого досягається оптимальний режим
використання всіх видів ресурсів. Основними якісними ознаками комплексного
розміщення продуктивних сил виступають: економічно обґрунтований, раціональний
режим використання природних ресурсів; максимально повне залучення до суспільне
корисної трудової діяльності наявного трудового потенціалу регіону:
збалансованість галузевої структури економіки регіону за природними, трудовими
і виробничими параметрами; тісний взаємозв’язок (на основі комбінування,
кооперації та спільного використання інфраструктури) між основними ланками
господарства регіону.
Закономірність
територіального поділу суспільної праці об’єктивно відображає принципові відмінності між
територіями за природними, соціально-економічними та національно-історичними
особливостями, максимально повне врахування яких в господарській діяльності
зумовлює певну спеціалізацію територій. Завдяки цьому досягається істотне
зростання продуктивності суспільної праці. Процес територіального поділу
характеризується відбором для кожної території тих галузей, для розвитку яких
склались найбільш сприятливі природні та соціально-економічні передумови. Отже
розвивається ефективна територіальна спеціалізація в поєднанні з допоміжними й
обслуговуючими галузями, формується господарський комплекс з його внутрішньою
структурою і міжрегіональними зв’язками.
Закономірність
економічно ефективного розміщення продуктивних сил.
Ця
закономірність свідчить про те, що відносини між економікою і територією повинні
бути такими, щоб найбільша ефективність виробництва (Е ) забезпечувалася
найменшими витратами на розміщення і експлуатацію об’єкта цього виробництва:
  
де
Еф— зфект від розміщення об’єкта (приріст обсягів виробництва товарів або
послуг, збільшення прибутку підприємства і т. п.); 
В —
витрати на розміщення об’єкта.
Закономірність
економічно ефективного розміщення продуктивних сил реалізується насамперед через
принцип наближення розташування виробництва до джерел сировини, енергії та
споживача.
Нині
в господарстві України щороку використовується понад 1 млрд. тонн природних
ресурсів. У структурі витрат на виробництво промислової продукції на сировину,
матеріали і паливо припадає майже 3/4 усіх витрат. Частка сировини і палива
становить на залізничному транспорті — 75, водному — 90-95% вантажообороту.
Виходячи
із зазначеного вище, закономірність економічно ефективного розміщення усіх
елементів продуктивних сил відображає стабільні та взаємообумовлені залежності
між раціональним розміщенням матеріального виробництва і зниженням затрат
суспільної праці.
3.2 
Основні
принципи і фактори розміщення продуктивних сил

Принципи — це сформовані суспільством положення, що
визначають об’єктивні потреби й умови суспільного розвитку, які воно реалізує в
процесі практичної діяльності.
Принципи
розміщення продуктивних сил —
це науково обґрунтовані ідеї і положення, якими керуються в практичній
діяльності при вирішенні конкретних питань щодо розташування нових об’єктів,
вдосконалення територіальної і галузевої структури господарського комплексу
регіону, опрацюванні окремих напрямків регіональної політики. 
Принципи
розміщення і розвитку продуктивних сил регіону випливають із закономірностей,
виражають суспільно необхідні потреби і забезпечують ефективність регіонального
розвитку. Вони являють собою сукупність головних ідей та вихідних положень, що
формують першооснову розміщення продуктивних сил.
Принцип
раціонального розміщення виробництва передбачає всебічне врахування економічних, демографічних, соціальних та
екологічних передумов і факторів розміщення продуктивних сил пріоритетністю
соціальних та екологічних чинників, його реалізація в господарській діяльності
означає: наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких виробництв до
джерел відповідної сировини, палива і енергії, водних ресурсів; наближення
виробництв низькотранспортабельної продукції до місць її споживання; уникнення
зустрічних перевезень однотипної продукції, сировини і палива з одного регіону
в інший.
Принцип
збалансованості і пропорційності означає таке розміщення виробництва, за якого: структура господарського
комплексу є оптимальною, тобто підтримуються економічно доцільні пропорції між
галузями спеціалізації, допоміжними і обслуговуючими галузями; існує певна
відповідність між сировинною базою, наявністю земельних, водних, енергетичних,
трудових ресурсів та існуючими виробничими потужностями; задовольняються
споживчі потреби населення в товарах і послугах.
Принцип
забезпечення екологічної рівноваги передбачає формування екологобезпечного типу господарювання, раціональне
використання природно-ресурсного і трудового потенціалу регіону; при виборі
можливих варіантів розміщення виробництва перевага надається тим з них, які не
спричиняють екологічної напруженості на певній території.
Принцип
вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей передбачає зближення територій за
інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їх
господарської діяльності (наприклад, національний дохід на душу населення).
Реалізація цього принципу ґрунтується на всебічному розвитку регіональної
інтеграції, використанні переваг територіальної концентрації виробництва,
активній державній регіональній політиці.
Принцип
урахування міжнародного територіального поділу праці означає, що кожна держава розвиває ті виробництва,
для яких вона має найкращі природні та економічні умови, а виготовлена
продукція є конкурентоспроможною на світовому ринку. При цьому враховуються і
інтереси інтеграції в світовий економічний простір.
Фактори
розміщення продуктивних сил —
певні причини та чинники, що впливають на їх територіальне розташування,
визначають його ефективність.
Всі
фактори розміщення продуктивних сил можуть бути представлені такими основними
укрупненими групами: природно-географічні, геополітичні, демоекономічні,
соціально-економічні та техніко-економічні.
Природно-географічні
фактори включають
характеристику природнокліматичних умов та економічну оцінку природних
ресурсів.
Геополітичні
фактори розвитку і розміщення продуктивних сил охоплюють: географічне положення території; конкурентні
переваги вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства; модель
інтеграції в світовий економічний простір. В цілому географічне положення
України є сприятливим для економічного розвитку.
Дія
геополітичних факторів забезпечує інтеграцію продуктивних сил країни чи певного
регіону в структуру світового економічного простору і міжнародного поділу праці
на основі розвитку різних форм зовнішньоекономічних зв’язків.
Демоекономічні
фактори розміщення і розвитку продуктивних сил включають: загальну чисельність населення, його
структуру, режим відтворення та територіальні особливості розміщення; чисельність
трудових ресурсів, їх територіальногалузевий розподіл та якісні характеристики;
чисельність робочої сили, основні форми її зайнятості, рівень зареєстрованого і
прихованого безробіття; мобільність робочої сили та форми її економічного руху.
Комплексний
аналіз демоекономічних факторів дозволяє оцінити рівень трудозабезпеченості
певних територій, а відтак і можливостей розміщення нових виробництв чи
доцільності скорочення діючих у зв’язку з погіршенням екологічної ситуації,
низькою рентабельністю, необхідністю реструктуризації господарського комплексу
тощо. Демоекономічні фактори чинять вагомий вплив на розміщення трудо- та
наукомісткість галузей промисловості, а також тих галузей, які потребують
робочої сили певного професійно-кваліфікованого складу.
Соціально-економічні
фактори розміщення і розвитку продуктивних сил охоплюють: рівень розвитку соціальної інфраструктури,
що задовольняє потреби населення в освіті, охороні здоров’я, сфері послуг та
житлово-комунальному обслуговуванні; стан навколишнього середовища і
природоохоронну діяльність; санітарно-гігієнічні умови праці.
Техніко-економічні
фактори включають: основні
напрями науково-технічного прогресу та конкретні форми впровадження його
результатів у практику господарювання, форми суспільної організації виробництва
та рівень розвитку транспортної системи. Сукупна дія цих факторів створює
можливості для рівномірного розміщення продуктивних сил на основі зниження
трудо-, фондо — і матеріаломісткості виробництва, встановлення раціональних
міжгалузевих та внутрішньогалузевих зв’язків, забезпечення ефективного
використання всіх видів ресурсів.



3.3 
Аналіз і
формування економічного розвитку регіонів

З
метою всебічного врахування пріоритетних напрямків соціально-економічного та
науково-технічного розвитку регіону доцільно розробляти як самостійний документ
регіональні цільові програми.
Регіональна
цільова програма (РЦП) — це
затверджений нормативно-правовим актом регіону цілісний документ, який визначає
стратегію розв’язання соціально-економічних, екологічних, науково-технічних,
культурних та інших проблем загальнорегіонального значення і містить комплекс
взаємопов’язаних заходів і завдань (цільових проектів), спрямованих на
досягнення конкретних кінцевих цілей, узгоджених за терміном їх виконання і
складом виконавців та реалізованих повністю або частково за рахунок коштів
регіонального бюджету.
Науково
обґрунтоване розроблення програми економічного і соціального розвитку регіону
містить такі етапи:
· Аналіз стану економіки регіону на початок планового
періоду і тенденцій економічного розвитку, що виявилися у передплановий період.
· Прогноз науково-технічного прогресу, суспільних потреб
і ресурсів на перспективу.
· Вибір конкретних цілей і завдань економічного розвитку
регіону на даний плановий період і визначення основних напрямків розвитку
економіки регіону.
· Розроблення основних показників програми (плану)
економічного і соціального розвитку регіону.
· Складання розгорнутого плану економічного і
соціального розвитку регіону.
Аналіз
економічної ситуації та існуючих проблем соціально-економічного розвитку має
комплексний характер, охоплює всі сторони і сфери економіки регіону і
здійснюється так.
Аналіз
загального стану економіки регіону. Аналіз динаміки ВВП та його складових. Характеристика основних тенденцій
економічного розвитку та чинників, що обумовлюють ці тенденції.
Аналіз
впливу факторів (зміна обсягів реалізованої продукції, зміна обсягу
товарно-матеріальних запасів та інші) на зміну номінального та реального ВВП.
Характеристика
зміни складових компонентів та їх співвідношень у ВВП за витратами та доходами.
Визначення
причин, за яких відбулася зміна в обсягах реалізації та накопичення (зменшення)
товарно-матеріальних запасів у галузях промисловості, на окремих підприємствах
та в агропромисловому комплексі.
Визначення
галузей, окремих підприємств, які можуть стати осередками економічного
зростання в регіоні.
Аналіз
промисловості та її галузей.
Загальна характеристика стану реалізації державної промислової політики
підприємствами регіону.
Аналіз
динаміки і тенденцій розвитку промисловості регіону, в тому числі її галузевої
структури. виявлення економічно необґрунтованих випадків заборгованості;
Аналізується
також виробництво товарів і послуг. Характеризується регіональний ринок товарів
і послуг, проблеми внутрішнього виробництва та реалізація заходів з його
підтримки. 
Аналіз
паливно-енергетичного комплексу. Енергетика. 
Аналіз
вугільної промисловості. 
Аналіз
нафтогазової промисловості:
Аналіз
легкої промисловості. Аналіз
заходів, які здійснюються в галузі щодо підвищення рівня використання
виробничого потенціалу підприємств регіону, повернення втрачених позицій на
внутрішньому рийку та підвищення конкурентоспроможності продукції. Оцінка
заходів щодо здійснення реструктуризації окремих підприємств легкої
промисловості.
Аналіз
харчової промисловості.
Аналіз досягнень та проблем, які залишаються невирішеними. Оцінка динаміки
виробництва продукції, динаміки експорту та імпорту харчової продукції.
Аналіз
агропромислового комплексу.
Здійснюється оцінка діяльності обласних управлінь і відомств щодо створення
умов для ефективної роботи галузі, у т.ч. поліпшення фінансового стану
господарств, реформування земельних відносин, сільськогосподарських
підприємств, розбудови інфраструктури. Динаміка виробництва валової продукції,
в тому числі по галузях. Аналіз факторів, що впливають на виробництво. Заходи,
що застосовувалися для збільшення обсягів виробництва та вирішення фінансових
проблем.
Оцінка
функціонування біржового ринку, динаміки біржової торгівлі та її частки в
загальному обсязі реалізації сільськогосподарської продукції, а також факторів,
які стримують розвиток біржового ринку.
Оцінка
стану справ проведення земельної реформи.
Аналіз
транспорту і зв’язку.
Характеризується робота транспортного комплексу регіону, його стан відповідно
до форм власності, обсяги робіт в динаміці, фінансовий стан підприємств. 
Аналіз
будівельного комплексу. 
Аналіз
інвестиційної діяльності.
Цілі і завдання інвестиційної політики регіону повинні визначатися виходячи з
оцінки всіх можливих джерел фінансування капітальних вкладень в реальному
секторі економіки. Відповідно до Закону України «Про інвестиційну діяльність».
(Інвестиційний ринок, ринок прямих капітальних вкладень, ринок об’єктів, що
приватизуються, фондовий ринок)
Аналіз
фінансово-бюджетної сфери.
Фінансовий стан регіонів має особливе значення, оскільки постійним завданням
регіональних владних структур є узгодження диспропорції між потребами в
ресурсах і можливостями забезпечення соціально-економічного розвитку території.
Фінанси — це економічний інститут, економічні
відносини, покликані оптимізувати використання вартості та її форм, які
виникають у розвинутій системі товарно-грошових відносин. Окремо від грошей і
руху грошових ресурсів при розподілі й перерозподілі національного доходу в
грошовій формі не можуть існувати фінансові відносини та створюватися фінансові
ресурси.
Фінансові
ресурси регіонів (областей, регіонів, міст та ін.) містять: бюджети всіх
рівнів, фінанси господарюючих суб’єктів відповідної території, державні та
позабюджетні фонди, кредитні ресурси, іноземні інвестиції, внутрішні
запозичення у населення.
Складовою
частиною аналізу фінансово-бюджетної сфери регіону є аналіз фінансового стану
підприємств. 
Аналіз
інституціональних перетворень.
Участь регіону у формуванні інституціональної політики держави потребує
визначення головної мети і основних завдань; пріоритетних напрямків
інституціональних перетворень економіки; заходів щодо переходу до грошової
приватизації, розвиток малого і середнього бізнесу; визначення ефективності
інституціональних перетворень; ролі і місця малого і середнього бізнесу в
економічному зростанні, в розширенні зайнятості; заходів антимонопольної
політики, регулювання діяльності монопольних угруповань; методів і засобів
управління об’єктами державної і комунальної власності.
Аналіз
ринку праці та рівня життя населення регіону. Зайнятість населення є одним з найважливіших
напрямків соціальної політики держави. 
З
метою виявлення тенденцій вирішення проблем ринку праці в регіоні визначаються
такі показники і напрямки дій суб’єктів регіональної економіки та регіонального
державного управління:
·  аналіз демографічної ситуації та проблем
збалансування попиту і пропозиції на ринку праці регіону;
·  динаміка і тенденції показників зайнятості
населення. Аналіз взаємозв’язків динаміки зайнятості та динаміки ВВП, динаміки
випуску продукції та динаміки показників зайнятості в окремих галузях
економіки;
·  оцінки впливу політики реструктуризації на
рівень структурного безробіття. 
·  аналіз динаміки номінальних та реальних
доходів населення, розмірів заробітної плати та основних показників рівня життя
і купівельної спроможності населення. 
·  характеристика динаміки заборгованості з
виплат заробітної плати й інших соціальних виплат та аналіз головних факторів,
що породжують цю проблему, у тому числі в бюджетній сфері.
Аналіз
гуманітарного розвитку
(охорона здоров’я, освіта, культура і мистецтво, засоби масової інформації,
фізична культура і спорт, туризм, сім’я і молодь). 
Аналіз
внутрішнього регіонального ринку товарів та послуг для населення. При аналізі стану внутрішнього регіонального
ринку товарів та послуг для населення здійснюється оцінка стану вирішення
проблеми збалансування попиту та пропозиції на ринку товарів та послуг. Аналіз
насиченості ринку вітчизняними (у т.ч. регіональними) товарами та послугами.
Оцінка
розвитку інфраструктури сфери торгівлі та громадського харчування.
Вивчається
стан запровадження ринкових відносин при реформуванні житлово-комунальної
сфери, у тому числі забезпечення надання якісних житлово-комунальних послуг
населенню та упорядкування методики формування тарифів на житлово-комунальні
послуги (позитивні та негативні приклади, питання, що потребують вирішення).
Аналіз
зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів економіки регіону. Аналізується зовнішньоекономічна діяльність
регіональних державних структур та суб’єктів економічної діяльності регіону
всіх форм власності.
Оцінка
стану довкілля регіону.
Екологічна політика регіону здійснюється в напрямку досягнення головної мети
державної екологічної політики — відновлення безпечного навколишнього
середовища та раціональне використання природно-ресурсного потенціалу.
Аналіз
місцевої територіальної політики регіону. Місцева територіальна політика регіону розробляється
для сприяння вирішенню економічних і соціальних проблем територій (міст,
районів, окремих населених пунктів), структурної перебудови їх економіки,
забезпечення раціонального територіального розподілу праці та виробництва,
розвитку міжрегіональних та зовнішньоекономічних зв’язків з урахуванням
можливостей та особливостей міст, районів, окремих населених пунктів.
Контрольні
запитання
1. 
Особливості та
закономірності розміщення продуктивних сил.
2. 
Принципи розміщення
продуктивних сил.
3. 
Фактори розміщення
продуктивних сил.
4. 
З якою метою розробляють
документ РЦП ?
5. 
Аналіз і формування
економічного розвитку регіону.


4 
Економічне
районування і територіальна організація продуктивних сил

4.1  Сутність, функції, критерії
та принципи економічного районування

Основою
формування економічних районів є суспільний територіальний поділ праці, що
зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій, виробничі цикли і розвиток
міжрайонної кооперації. Об’єктивними умовами виділення і розвитку економічних
районів виступають: наявні природні ресурси, особливості економіко-географічного
положення території, система розселення, чисельність населення, виробничий
потенціал, спеціалізація господарства, рівень господарського освоєння
території.
Основний
вклад у розробку наукових основ економічного районування внесли такі радянські
економіко-географи і економісти, як М. М. Баранський, М. М. Колосовський, П. М.
Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман та ін.
За
визначенням П.М. Алампісва, економічний район — це географічно цілісна
територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу
спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно пов’язана з
іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.
Економічне
районування — це
науковообґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично
або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу
праці.
На
формування економічних районів впливають різні фактори: природні, економічні та
історичні. Основними серед них є економічні:
·  головним районоутворюючим фактором у кожній
країні є суспільний територіальний поділ праці; 
·  територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукупність однорідних або тісно пов’язаних
між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на
компактній території;
·  до основних районоутворюючих факторів
належать також і найбільші міста країни — великі регіональні і індустріальні
центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне
місто як економічний центр впливає на довколишню тяжіючу до нього місцевість, а
найбільше місто об’єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста.
Так забезпечується зв’язок ядра і периферії економічного району. На Україні
такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів,
Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів;
·  економіко-географічного положення території району, вони значною мірою
впливають на формування спеціалізації його господарства;
·  природні умови і ресурси — це основа розвитку і спеціалізації
сільського господарства та промисловості району;
·  форми територіальної організації виробництва — промислові центри, промислові вузли
(зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і
селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони,
локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним
комплексом та інфраструктурою об’єднуються в народногосподарський комплекс економічного
району;
·  суспільно-політичний устрій. В Україні суспільно-політичний устрій держави
побудований на засадах унітарності, але з певними елементами федерації (АР
Крим);
·  адміністративно — територіальний поділ країни функціонують як самостійні суб’єкти
господарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарських
комплексів територій.
Основними
функціями економічного районування є:
·  створення економічної основи територіального
управління господарства регіонів;
·  вдосконалення територіальної структури
господарства; 
·  формування й реалізація державної регіональної
економічної політики;
·  обґрунтування вибору доцільних варіантів
розміщення компонентів продуктивних сил;
·  обґрунтування розвитку ТВК;
·  підвищення ефективності використання
ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу;
·  сприяння аналізу, діагностиці та прогнозуванню
регіонального розвитку;
·  створення основи для розробки і реалізації
територіальних комплексних програм і схем природокористування, схем розвитку і
розміщення продуктивних сил та розселення населення.
У
практиці економічного районування виділяються такі критерії територіального
поділу продуктивних сил:
·  економічний район має бути великою
економічно-цілісною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні
для визначення його господарської спеціалізації;
·  розміри території великих економічних районів
повинні відповідати вимогам скорочення перевезень масових вантажів у межах
району;
·  економічний район повинен являти територіальну
єдність;
·  на території економічного району повинен бути
сформований потужний народногосподарський комплекс;
·  при виділенні економічного району повинно
враховуватись економіко-географічне положення території;
·  до складу великих економічних районів повинні
повністю включатись території адміністративних областей, районів без порушень
їх меж.
При
виділенні економічних районів враховуються такі основні принципи:
·  принцип економічної доцільності, який основується на тому, що кожен
економічний район є спеціалізованою територіальною частиною єдиного
народногосподарського комплексу країни із певним комплексом допоміжних і
сервісних виробництв. Спеціалізацію району визначають ті галузі, у яких витрати
праці і засобів на виробництво продукції будуть найменшими, або виробництво
певних видів продукції можливе там лише з причин природного фактору, або
наявності корисних копалин. У виділених районах територіальна організація
господарства повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту. 
·  принцип об’єктивності районоутворення, що означає виділення об’єктивної, суспільно
цілісної території, яка розглядається як територіальна система продуктивних сил
з міцними внутрішніми зв’язками;
·  принцип перспективності розвитку господарського комплексу, що дозволяє прогнозувати
структуру виробництва, розвиток системи розселення, нові напрямки виробничої
спеціалізації в результаті освоєння нових територій, сировинних баз, формування
центрів господарської діяльності;
·  принцип комплексності розвитку всіх
функціональних ланок, що
передбачає раціональну систему внутрішніх зв’язків і пропорційність між сферами
людської діяльності;
·  принцип єдності економічного районування і
політико-адміністративного устрою держави. На основі цього принципу адміністративні одиниці
одночасно розглядаються як економічні райони нижчого ієрархічного ступеня.
4.2 
Типи
економічних районів

Науково
обґрунтованим є об’єктивне існування двох типів економічних районів — галузевих
і загальних або багатогалузевих (інтегральних).
Галузеве
(спеціальне) економічне
районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку
окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом
закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного
господарства і пов’язаних з ними обслуговуючих виробництв. їх територіальна
локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних
природних передумов (грунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного
споживача продукції, сприятливих транспортних зв’язків тощо.
Загальне
(інтегральне) економічне
районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі
яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня
сформованості або їх складові частини.
За
цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних районів:
великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).
Великі
економічні райони (макрорайони) — це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які
об’єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з
автономною республікою, або адміністративні краї з автономними областями.
Головною метою визначення цих районів г виявлення і розмежування великих
існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів
для визначення напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективного
використання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються для
довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил,
формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського
виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї
адміністративної області.
Середній
економічній район (мезорайон)
— це виділений в межах макрорайону певний підрайон, що охоплює господарські
комплекси адміністративно-територіальних одиниць. Це територія однієї невеликої
країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто ще
територіальні одиниці економічного районування. Об’єктивною основою цього
районування виступає територіальний поділ праці як в масштабах країни, так і в
межах великих (інтегральних) економічних районів.
На
території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові
частини. У даному підтипі економічних районів основну районоутворюючу роль
відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є і найбільшими
промисловими і транспортними вузлами. З метою більш повного використання свого
ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не
тільки на основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної
для кожного великого економічного району.
Ці
райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і
невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для
управління господарською діяльністю.
Малі
райони (мікрорайони) — це
найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов’язані з
низовим адміністративно-господарським районуванням. їх територія відповідає
території внутрішньообласних адміністративних районів.
Визначення
меж цих районів залежить від об’єктивних і суб’єктивних факторів. Це пов’язано
з тим, що економічна основа сусідніх районів даного підтипу часто буває
однорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських
зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв’язками підприємств
місцевого значення з їх сировинними зонами, а також територіальною організацією
і управлінням всього господарства, яке здійснюється районними центрами. Низові
адміністративно-господарські райони використовуються для поточного планування і
оперативного управління розвитком виробництва.



4.3 
Територіальна
організація продуктивних сил України

Стабільність
розвитку суспільства значною мірою залежить від дотримання балансу
загальнодержавних і регіональних інтересів. Збалансованість
соціально-економічного розвитку регіонів, врахування їх історичних,
економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних
та культурних традицій населення досягається шляхом розробки і дотримання
державної регіональної політики. Одним із дієвих засобів її реалізації є
розробка та виконання державних програм і проектів щодо підтримки місцевого
самоврядування, комплексного соціально-економічного розвитку регіонів. Завдяки
цьому можна більш ефективно використати природно-ресурсний та
соціально-економічний потенціал територій, швидше досягнути загальнодержавних
соціальних стандартів незалежно від економічних можливостей регіонів, ефективно
забезпечити вплив регіонів на здійснення загальнонаціональної політики держави,
а також досягти оптимального узгодження загальнодержавних інтересів з потребами
і особливостями розвитку регіонів.
Основу
суспільного життя людей в будь-якому регіоні складають взаємозв’язки насамперед
у сфері матеріального виробництва. У ній взаємодіють люди як головна
продуктивна сила, засоби виробництва і природна продуктивна сила регіону,
носієм якої є природно-ресурсний потенціал.
Функціонування
продуктивних сил, результативність взаємодії різних елементів залежить від
ефективної територіальної організації, узгодження дії окремих складових та
способів регулювання їх взаємодії для досягнення певної мети. Територіальна
організація як науково обґрунтоване впорядкування у просторі діяльності різних
суб’єктів для досягнення певних цілей є одним із дієвих факторів регіонального
розвитку. Саме через механізм оцінки і врахування дії різних чинників
відбувається розміщення об’єктів господарства, узгоджується механізм
організації їх функціонування, формується просторова виробнича та
соціально-економічна система з певним характером взаємодії продуктивних сил.
Таким чином, внутрішній взаємозв’язок і взаємообумовленість складових елементів
продуктивних сил, інтенсивність цієї взаємодії є тією основною умовою, яка
впливає на їх територіальну організацію і комплексний розвиток регіону.
Внаслідок
територіальної організації продуктивних сил формується відповідна територіальна
структура виробництва й інших сфер суспільної діяльності людей. Вона (структура)
характеризується певними якостями і рівнем розвитку, особливостями взаємодії
складових елементів, результативністю їх функціонування.
Для
забезпечення стійкого функціонування системи продуктивних сил регіону її
елементи повинні певним чином підбиратися і раціонально територіально
розміщуватися. При цьому вони мають бути структурно і функціонально
упорядкованими у просторі та часі, забезпечуючи самовідтворення.
Конкретним
відображенням територіальної організації продуктивних сил є територіальна структура
господарського комплексу. Територіальні пропорції соціальних і матеріальних
продуктивних сил свідчать про особливості їх локалізації, тобто відношення до
території. Наявність зв’язків і відношень між елементами продуктивних сил на
певній території, в межах будь-якого регіону сприяє виконанню ним певної
господарської функції в складній соціально-економічній системі країни. Таким
чином, територіальна організація продуктивних сил за рахунок оптимізації
просторових пропорцій і розвитку раціональних зв’язків забезпечує підвищення
ефективності функціонування економіки в цілому.
Територіальна
організація продуктивних сил
— це динамічний і багатоплановий процес, який залежить від різних факторів.
Кожен з них характеризується особливостями і масштабами впливу як на розвиток і
розміщення продуктивних сил, так і результативність їх функціонування. Сучасний
стан економічного розвитку вимагає адекватної новим умовам територіальної
організації продуктивних сил. Основу цієї організації мають складати нові
виробничі відносини між суб’єктами економічної діяльності. Насамперед це
стосується відносин власності на засоби виробництва і продукти праці. Ступінь
володіння ними позначається на структурі господарства, основних галузевих
пропорціях, розміщенні та виробництві продукції з урахуванням ринкової
кон’юнктури. Майнові відносини впливають на економічну політику розвитку і
розміщення продуктивних сил, тобто економічний інтерес конкретних суб’єктів
ринку стає важливим для розміщення і розвитку продуктивних сил, їх територіальної
організації. Це обумовлюється також наявністю поряд із загальнодержавною
регіональної і районної комунальної власності територіальних громад регіону
(району). Вони розпоряджаються також доходами регіонального чи місцевого рівня.
Крім того, існує місцева (комунальна) власність, яка включає рухоме і нерухоме
майно, доходи місцевого бюджету, інші кошти, які належать територіальній
громаді на правах власності. Все більшої ваги в територіальній організації
продуктивних сил набуває приватна власність. Завдяки цьому суб’єкти
господарювання можуть суттєво впливати на вирішення питань розміщення
підприємств.
Таким
чином, відносини власності стають вагомим фактором територіальної організації
продуктивних сил. До того ж вони є досить динамічними — змінюється не лише
форма, але й суб’єкт власності. Кожен новий власник, виходячи з конкретної
ринкової кон’юнктури, як господарюючий суб’єкт впливає на зміни в
територіальній організації всього комплексу взаємодіючих продуктивних сил. Це
свідчить про значну роль у розвитку і розміщенні продуктивних сил власників
засобів виробництва як нових активних учасників виробничих відносин. Розвиток
ринкових відносин на новому економічному базисі та різноманітних формах
власності формують нову ідеологію і регіональну політику організації
продуктивних сил в цілому та їх складових елементів зокрема.
Загальні
засади державної регіональної політики соціально-економічного розвитку та
головні механізми її реалізації розробляються і визначаються парламентом
(Верховною Радою) України. Він затверджує і державні програми регіонального
розвитку. Інші державні центральні органи створюють умови і здійснюють контроль
за виконанням програм та проектів регіонального і місцевого розвитку. Головною
метою регіональної політики держави, як це задекларовано центральними органами
влади, є забезпечення стабільного соціально-економічного розвитку регіонів і
територіальних громад на базі місцевого природно-ресурсного та
соціально-економічного потенціалів. Це повинно привести до зростання життєвого
рівня населення.
Запорукою
активізації регіональної соціально-економічної політики має стати створення
раціональної й ефективної системи влади і управління в центрі та регіонах, яка
повинна забезпечити оптимальне поєднання загальнодержавних, регіональних і
місцевих інтересів. Змістом діяльності влади усіх територіальних рівнів є
концентрація зусиль на забезпеченні соціально-економічного розвитку регіонів
шляхом науково обґрунтованого залучення у господарський обіг наявного
потенціалу регіону, мобілізація всіх елементів продуктивних сил на ефективну
діяльність з урахуванням внутрішньої економічної ситуації, територіального
поділу праці в країні та за її межами.
Пріоритетними
завданнями регіональної політики є вирішення найбільш гострих економічних,
соціальних і екологічних проблем. Насамперед це стосується подолання значної
територіальної диференціації в економічній сфері, надвисокої територіальної
концентрації виробництва і населення в окремих регіонах та формування
гіперурбанізованих територій; значних територіальних відмінностей в динаміці
економічного розвитку тощо. До пріоритетних відноситься і соціальна політика
держави. Існуючі регіональні відмінності у рівні життя людей, співвідношенні
між доходами на душу населення вимагають проведення політики гарантованих загальнодержавних
стандартів і нормативів.
Таким
чином, регіональна політика держави має суттєвий вплив на територіальну
організацію продуктивних сил, значною мірою обумовлює ефективність їх
функціонування, впливає на тенденції зміни територіальних пропорцій зосередження
продуктивних сил.
Для
здійснення регіональної політики держави і, зокрема, управління економічним та
соціальним розвитком регіонів надзвичайно важливе значення має знання
територіальної структури господарського комплексу як інваріанта його територіальної
організації. Аналіз і оцінка територіальних пропорцій продуктивних сил,
динаміки їх зміни дозволяє визначити основні напрями регіональної політики та
здійснити цілеспрямоване управління формуванням територіальної структури
виробництва згідно з природними, соціальними й економічними можливостями
територій з урахуванням територіального поділу праці.
Серед
основних проблем територіальної організації продуктивних сил у регіональному
вимірі варто виділити наступні:
·  надзвичайно висока концентрація продуктивних
сил у високоіндустріальних районах — Донбас і Придніпров’я, частково
Прикарпаття та окремі агломерації. На б високорозвинутих областей України —
Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Харківську та Київську
припадає більш 45% вартості основних виробничих фондів;
·  невідповідність між природно-ресурсним та
працересурсним потенціалом і рівнем розвитку господарської діяльності та
просторової його організації в межах економічних районів, областей, міських
поселень. Це, перш за все, відноситься до Подільського, Поліського, Південного
районів і їх областей;
·  недостатній розвиток і збалансованість
складових транспортної системи, її нераціональна просторова диференціація, що
зумовлює неповне включення окремих регіонів і великих промислових центрів в
загальнодержавний та міжнародний поділ праці (центральні обласні республіки);
·  ігнорування на практиці принципу регіонального
господарювання, в основі використання якого доцільним є створення Фонду
регіонального розвитку для реалізації державних регіональних програм і ін.
заходів, зокрема, розвитку нових форм розміщення продуктивних сил;
·  децентралізація процесу державного регулювання
економіки і зосередження певної частини функцій, повноважень і ресурсів в
регіонах, хоча це потребує виваженого обґрунтування переваг;
·  складність формування ринкового середовища з
причин надмірної залежності від регіональних влад конкретних рішень з
приватизації;
·  неузгодженість і складність процесу
нормативного і реального розмежування власності між державними і регіональними
рівнями з причин відсутності законодавчої чіткої системи критеріїв і процедур
розподілу державної власності на рівнях державної влади і місцевого
самоврядування;
·  відсутність ефективного поєднання галузевого і
територіального управління, нескоординованість чого призвела до обмеження
можливостей врахування регіональних і галузевих інтересів, а також їх
узгодження;
·  недостатня дієвість регіональної економічної
політики, яка повинна забезпечити розбудову соціально спрямованої економіки і якісне
піднесення на цій основі рівня життя і добробуту населення країни.
Практичне
значення економічного районування
Велике
прикладне значення економічного районування полягає у тому, що воно є основою
формування і реалізації державної регіональної економічної політики, а також
використовується в практиці територіального управління господарством, при
виборі доцільних варіантів розміщення нових виробничих об’єктів та
вдосконаленні територіальної структури господарства, обґрунтуванні перспектив
розвитку територіально-виробничих комплексів. Економічне районування сприяє
підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і
науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.
В
Україні здійснюється генеральне економічне районування території для цілей
прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем
природокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщення
продуктивних сил та розселення населення. Територіальні схеми розміщення і
розвитку продуктивних сил певних районів являють собою прогнозні, науково
обґрунтовані розробки прикладного характеру.
Контрольні
запитання
1. 
Сутність та практичне
значення економічного районування.
2. 
Критерії виділення
економічних районів.
3. 
Принципи економічного
районування.
4. 
Яка різниця між
спеціальним і інтегральним економічним районуванням.
5. 
Територіальна організація
продуктивних сил України.


5 
Наукові
методи аналізу розміщення продуктивних сил і рівнів економічного розвитку
регіонів

5.1  Методи аналізу територіальної
організації економічної системи

Територіальна
структура є важливим об’єктом дослідження національної економічної системи. Це
стрижнева категорія геопросторової організації господарства країни, яка охоплює
основні економіко-територіальні поняття, зокрема наявність і взаємопов’язаність
форм територіальної організації продуктивних сил загалом. 
Продуктивні
сили як територіальна економічна система — це функціональне поєднання елементів чинників
виробництва, зосередження і розміщення яких зумовлене природними умовами або
суспільними потребами. Основними елементами продуктивних сил є праця, основний,
оборотний капітал і фінанси. Вартість праці, основного і оборотного капіталу
складають вартість національного капіталу.
Основою
локалізації національного капіталу і його територіального розміщення є всі
рівні поділу праці: загальний, частковий, одиничний і територіальний. Це
поглиблює спеціалізацію, технологічну і економічну кооперації виробництв,
посилює взаємозалежності виробничих і обслуговуючих підприємств та організацій
на території, де вони розміщені.
Дослідження
територіальної організації продуктивних сил передбачає обов’язкове вивчення
структури, ієрархії та інших особливостей управління. У ринковій економіці
формула управління економікою — це формула влади. Отже, мистецтво управління
країною чи територією ґрунтується на опануванні формули влади кожним об’єктом
управління. Перспективний розвиток територіальної структури продуктивних сил і
економіки загалом залежить значною мірою від формули управління центральної і
місцевої влади.
Продуктивні
сили певної території — це
комплекс взаємозумовлених, локально зосереджених виробничих і обслуговуючих
підсистем. Функціонуючи для задоволення регіональних і міжрегіональних потреб,
вони утворюють єдину територіальну економічну систему, яка поєднує різні галузі
виробництва, рівні управління, системи обміну, споживання, захисту населення,
довкілля та ін. 
Аналіз
продуктивних сил як територіальної економічної системи здійснюється через
призму трьох основних аспектів: територіально-комплексного,
територіально-галузевого, територіально-ефективного.
1.
Територіально-комплексний аспект. Враховує взаємодію галузей сфери виробництва, сфери послуг, управління
як єдиної економічної системи, виявлення пропорцій виробництва й споживання,
рівнів економічного розвитку населених пунктів і територій, внутрірегіонального
і міжрегіонального обміну тощо. Він дає змогу:
·  розкривати продуктивні можливості території —
наявність ресурсів живої праці, основного або продуктивного капіталу,
мінерально-сировинних, грошових ресурсів, попит і платоспроможність споживачів,
експортні можливості території та ін.;
·  висвітлювати рівень поділу праці,
взаємозумовленість і взаємозв’язок об’єктів виробництва товарів і послуг,
кооперацію виробництва, стан виробничої й соціальної інфраструктури, обсяги,
структуру, динаміку виробництва регіонального продукту та ін.;
·  виявляти рівень збалансованості та оптимізації
пропорцій продуктивних сил території, обґрунтовувати прогноз розвитку
продуктивних сил, розробляти територіальні баланси, в яких зводять виробництво
товарів, робіт і послуг з їх розподілом в окремому регіоні та за його межами.
Територіальні баланси розробляють з окремих видів ресурсів: трудових, водних,
земельних; промислової та сільськогосподарської продукції для обґрунтування
індикативних (рекомендаційних) планів виробництва; капітальних вкладень,
перевезень, попиту і пропозиції на гуртовому і споживчому ринках.
Результати
територіально-комплексного аналізу дають змогу сформувати на рівні країни
генеральну схему розвитку і розміщення продуктивних сил країни, окремого
регіону — схему розвитку і розміщення продуктивних сил області, міста тощо. У
кожному випадку цей документ повинен містити наукове обґрунтування розвитку і
розміщення продуктивних сил на перспективу за такими розділами:
· 
аналіз розвитку і
розміщення продуктивних сил за базовий період (не менше 15 років);
· 
завдання розвитку і
розміщення продуктивних сил на перспективу, які визначають відповідно до
структурних ринкових змін;
· 
передумови й умови
розміщення продуктивних сил на перспективу;
· 
прогноз рівнів розвитку
національної економіки та окремих її регіонів на перспективу;
· 
прогноз розвитку і
розміщення галузей національної економіки та промисловості, міжгалузевих
комплексів;
· 
прогноз економічного і
соціального розвитку областей, міст, районів;
· 
вплив ринкових перетворень
і міжнародного поділу праці на розміщення продуктивних сил;
· 
економічна ефективність
передбачуваних зрушень у територіальній структурі господарств.
2.
Територіально-галузевий аспект. На основі аналізу поділу праці дає змогу обґрунтувати спеціалізацію
виробництва окремих регіонів — переважаючий розвиток виробництва певних видів
продукції або виконання відповідних національно-господарських функцій з
урахуванням найефективнішого використання сприятливих природних і економічних
умов району та раціональної участі в територіальному поділі праці.
На
основі загального поділу праці з’ясовують співвідношення сфер виробництва
товарів і надання послуг. У виробничій сфері — співвідношення промисловості,
сільського господарства, будівництва, транспорту; у сфері послуг —
співвідношення освіти, охорони здоров’я, культури та ін. На основі часткового
поділу праці визначають співвідношення у промисловості — машинобудуванні,
хімічній, легкій та інших галузях; у сільському господарстві — рослинництві,
тваринництві тощо. На основі одиничного поділу праці — структуру зайнятості за
професіями, рівнем кваліфікації тощо. Територіально-галузевий аспект аналізу
розміщення і функціонування продуктивних сил передбачає обґрунтування
спеціалізації виробництва, обслуговуючої діяльності окремої території —
області, району, міста, групи областей.
Територіально-галузевий
аспект оцінки господарської діяльності дає змогу оптимізувати розміщення
галузей національної економіки, яке базується на аналізі потреб країни загалом
і окремих регіонів у певних видах продукції, наявності виробничих можливостей,
трудових, енергетичних, паливних, сировинних ресурсів. Рівень забезпеченості
територій (районів) наймасовішою продукцією промисловості чи сільського
господарства визначається на основі територіальних балансів виробництва і
розподілу продукції. Спеціалізація регіону і обмін продуктами підвищують
ефективність виробництва загалом і прискорюють темпи його розвитку.
3.
Територіально-ефективний аспект. Пов’язаний з такими поняттями:
·  ефект — загальний результат, отриманий внаслідок
використання загальних засобів за певний період часу;
·  продуктивність — одиничний результат, отриманий як віддача одиниці
задіяної праці чи капіталу за одиницю часу;
·  ефективність — одиничний результат, отриманий як місткість одиниці
затрат праці чи капіталу в одиниці створеної продукції;
·  індекс продуктивності (ефективності) — результат порівняння виробничого ефекту
(ефективності) наступного періоду до виробничого ефекту (ефективності)
попереднього періоду;
·  економічне зростання — зростання обсягу виробництва ВВП, платоспроможності
населення, рівня споживання на душу населення, тобто добробуту.
Залежно
від сфери соціально-економічного буття вирізняють ефективність (ефект)
економічну, соціальну та ефективність розміщення продуктивних сил.
Економічна
ефективність — це
співвідношення затрат і результату. Ефективність зростає за мінімізації
матеріальних, сировинних, фінансових, трудових затрат, чисельності
управлінських структур та їх рівнів, скорочення шляху руху ресурсів, продукції,
фондів, зростання продуктивності праці, віддачі основного й оборотного
капіталів і отримання максимального прибутку.
Соціальна
ефективність — сукупність
економічних і соціальних наслідків, яка досягається за певного обсягу
використання ресурсів і затрат. До соціального ефекту належать:
· 
збільшення обсягу,
вдосконалення структури індивідуального споживання матеріальних благ і послуг;
· 
поліпшення забезпеченості
майном і комунальними послугами (за кількістю та якістю);
· 
розвиток структури,
повноти задоволення послугами індивідуального та колективного споживання;
· 
поліпшення умов безпеки
праці;
· 
 зниження захворюваності,
продовження середньої тривалості життя;
· 
збільшення вільного часу
працівників;
· 
підвищення рівня культури
й освіти населення, кваліфікації працівників;
· 
збереження і впорядкування
довкілля та ін.
Ефективність
розміщення продуктивних сил
пов’язують з вирівнюванням економічних рівнів розвитку регіонів. Виявляється у
вищих темпах зростання продуктивних сил менш розвинутих регіонів порівняно з
більш розвинутими. Чинниками ефективного розміщення продуктивних сил є:
·  ресурсні — наявність працездатного населення,
водних, мінерально-сировинних і енергетичних ресурсів;
·  економічні — сукупні витрати на зайнятість,
водозабезпечення, освоєння ресурсів;
·  соціальні — зростання рівня зайнятості,
розвиток соціальної інфраструктури, природоохоронні технології та ін.
Ефективність
вимірюють співвідношенням результату (ефекту) (Qц) до
затрат — матеріальних чи трудових (Тк):
   чи  ,
Ефективність
є позитивною, якщо результат зростає, а затрати залишаються незмінними,
зменшуються або їх зростання є меншим порівняно зі зростанням результату.
Негативною вона буває, якщо результат зменшується, а затрати залишаються
незмінними, зростають або їх зростання перевищує результат.
Продуктивність
і ефективність визначають стосовно:
·  працюючих на виробництві — продуктивність
праці, трудомісткість одиниці продукції;
·  основного капіталу: капіталовіддача,
капіталомісткість одиниці продукції;
·  оборотного капіталу: коефіцієнт оборотності
обігових коштів, коефіцієнт закріпленості обігових коштів в одиниці продукції;
·  виробництва продукції: відношення ціни
продукції до її собівартості;
·  роботи підприємства: відношення вартості
валової продукції підприємства до затрат на її виробництво;
·  роботи галузі: відношення суми вартості
валової продукції підприємств галузі до суми затрат на її виробництво;
·  економіки (господарства) регіону: відношення
суми вартості валової продукції підприємств регіону до суми затрат на її
виробництво;
·  економіки (господарства) країни: відношення
вартості валового внутрішнього продукту до затрат на його виробництво або
випуску до затрат.
Визначення
продуктивності задіяних праці та капіталу завжди потребує аналізу ефективної
(оберненої до продуктивної) функції. Метою зниження затрат на виробництво
одиниці продукції.
Територіально-економічна
діагностика. Перед урядом
країни, органами управління регіонами, суб’єктами виробництва постають
проблеми, які потребують забезпечення систематизованою інформацією, яка
відображає реальний стан певної господарської системи. Ці питання вирішують за
допомогою економічної (стосовно окремого виробничого об’єкту) чи
територіально-економічної (стосовно регіону) діагностики.
Територіально-економічна
діагностика — процес вивчення
територіальної економічної системи, її структури, динаміки, внутрігосподарських
і міжгосподарських зв’язків, визначення стану функціонування її окремих
аспектів і системи загалом.
Об’єктами територіального економічного аналізу є
промислове (виробниче) підприємство, район міста, населений пункт,
адміністративний район, адміністративна область, країна загалом. 
Територіальний
економічний діагноз — це:
·  процес дослідження об’єкта;
·  стан досліджуваного об’єкта;
·  висновки про стан об’єкта;
·  рекомендації щодо заходів, спрямованих на
поліпшення стану об’єкта.
Економічна
діагностика вимагає відповідних фахівців, засобів, логічної послідовності тощо.
її загальний алгоритм формують:
·  постановка цілі та вибір об’єкта;
·  побудова системи індикаторів (критеріїв,
показників);
·  розроблення якісних і кількісних шкал;
·  збір і оброблення інформації;
·  виявлення і класифікація регіональних
економічних, соціальних патологій та симптомів;
·  обґрунтування причин і систематизація чинників
економічних і соціальних патологій;
·  узагальнення соціально-економічного стану і
рекомендації щодо його оздоровлення.
Якість
територіально-економічного діагнозу значною мірою залежить від добору і
використання системи індикаторів, які зорієнтовані на такі цілі:
·  пошук і систематизацію патологій розвитку
територіально-економічної системи;
·  виявлення вузьких місць;
·  з’ясування механізму формування виробничих
зв’язків;
·  встановлення належності об’єкта до певного
класу тощо.
Важливе
значення у розробленні якісного територіально-економічного діагнозу має вибір
системи проведення діагностичного дослідження. Залежно від особливостей
аналітико-дослідницьких процедур вирізняють такі види діагнозу в регіональній
економічній діагностиці:
·  тестовий;
·  функціональний;
·  моделювання об’єкта;
·  експертна оцінка;
·  ретроспективний.
Регіональний
економічний аналіз та оцінку стану системи проводять безконтактним
(функціональний і ретроспективний аналіз) і контактним методами (експертна
оцінка, тестове опитування, моделювання об’єкта).
Результати
територіально-економічної діагностики залежно від цілей, отриманих результатів
зводять у єдину схему та використовують за призначенням. 
Напрямами практичного використання результатів регіональної економічної
діагностики можуть
бути:
·   виявлення закономірностей територіальної
концентрації та використання продуктивних сил з метою комплексного розвитку
території, формування агломерацій, промислових вузлів, технополісів,
технопарків, урбанізованих зон, вільних економічних зон;
·  обґрунтування комплексного економічного і
соціального розвитку;
·  поєднання інтересів країни та регіону;
·  наближення матеріале-, енерго-, водомістких
галузей до джерел палива, енергії, води та забезпечення дотримання принципів
комплексного, раціонального розміщення виробництва; збалансованості та
пропорційності; збереження рівноваги між виробничою діяльністю людини та
природою.
Територіально-економічна
діагностика — дуже складний
процес, який вимагає від виконавців глибокого пізнання дії економічних законів,
закономірностей розвитку економічних і соціальних процесів, уміння підбирати
відповідні методи аналізу, систему критеріїв та показників, узагальнювати
економічні та соціальні явища.
5.2  Методи економічного
обґрунтування галузевого розміщення виробництв

Методом є спосіб (засіб) досягнення будь-якої мети,
вирішення конкретного завдання, методикою — сукупність методів
практичного чи теоретичного пізнання дійсності. У свою чергу, методика є
частиною методології, яка забезпечує вивчення певної наукової проблеми. Свідоме
застосування наукою обґрунтованих методів у складі методологи є важливою умовою
отримання нових знань про досліджуваний об’єкт.
Економічні
методи – це способи
визначення дійсності і встановлення істини. Вибір методів економічного аналізу
залежить від рівня організації і характеру функціонування господарської системи
та цілей її дослідження. Завдання аналізу завжди пов’язане з оцінкою стану
економічної системи, виявленням причин певного явища та пошуком методів,
засобів і ресурсів для поліпшення (за потребою) соціально-економічної ситуації.
Для визначення стану або встановлення діагнозу територіальної економічної
системи використовують кілька економічних методів.
1.
Системний метод. Один із
методів комплексного вивчення економіки як єдиного цілого з позицій системного
аналізу. Територіальна економічна система як сукупність продуктивних сил і
виробничих відносин є відкритою системою. Системними об’єктами є вхід,
вихід, мета, зворотний зв’язок та обмеження.
  
Вхід економічної системи характеризується
сукупністю природних, трудових, виробничих та інформаційних ресурсів. 
Переробка
— перетворення сировини,
матеріалів, ресурсів на готовий продукт. 
Вихід — сукупність матеріальних благ та послуг,
необхідних для задоволення потреб суспільства. 
Мета — випливає з вимог законів виробництва і
відтворення населення.
Особливості
системного підходу до управління і регулювання виробництва полягають у переході
від поточного управління процесами до стратегічного і перспективного, від
відокремлених, часткових підсистем до комплексної системи, до підвищення
гнучкості й оперативності при освоюванні нових виробів і процесів, від аналізу
окремих випадків до системного аналізу варіантів рішень, від підрахунку окремих
елементів ефективності до комплексної оцінки всіх факторів, від використання
вибіркових матеріалів бухгалтерії до застосування потокового контролю на основі
використання економіко-математичних методів і засобів обчислювальної техніки.
Системний аналіз управління виробництвом дає змогу всебічно оцінювати
раціональність нових капітальних вкладень, інновацій, комплексно враховувати
фактори розвитку виробництва, вдосконалювати інформаційні потоки та гарантує
оптимізацію прийнятих рішень.
2.
Балансовий метод. Метод
оброблення й аналізу статистичних даних підприємства, галузі, регіону. Він дає
змогу взаємопов’язувати ресурси та їх використання, виявляти пропорції та
взаємозв’язки, які утворюються в процесі відтворення. У
територіально-економічному аналізі використовують різні баланси, які можна
згрупувати:
·  баланси, які характеризують ресурси окремих
продуктів, розподіл та використання їх у національній економіці (баланси різних
видів металів, палива, хімікатів, будівельних матеріалів, машин та ін.); їх
складають переважно в натуральних показниках.
·  баланси праці — баланс працездатного
населення, баланс зайнятості та використання праці зайнятих та ін.;
·  баланси, які характеризують утворення грошових
ресурсів і використання їх у національній економіці, в окремих галузях чи
населенням: баланс державного чи регіонального бюджету, баланс доходів і
видатків галузі, баланс доходів і видатків населення та ін.;
· 
баланс виробництва і
розподілу валового внутрішнього прибутку, платіжний баланс, міжгалузевий баланс
виробництва та розподілу продуктів.
3.
Нормативний метод. Передбачає
врахування нормативів — розрахункових величин затрат живої та уречевленої праці
на виробництво одиниці продукції або окремі види робіт і послуг.
Нормативи
є вихідними даними для встановлення техніко-економічних норм на підприємствах. З
огляду на сферу застосування вирізняють такі основні групи нормативів:
·  нормативи використання матеріальних ресурсів
(сировини, палива, матеріалів, електроенергії);
·  нормативи продуктивності устаткування (машин,
механізмів, агрегатів);
·  нормативи затрат праці (єдині, типові, галузеві
норми часу, норми виробітку, нормативи обслуговування або нормативи чисельності
за категоріями працюючих).
4.
Економіко-математичні методи.
Комплекс наукових дисциплін, що сформувався на стику економіки з математикою і
кібернетикою: економіко-статистичні методи, моделювання економічних процесів,
методи оптимальних рішень.
До
нових (точних) методів відносяться економіко-математичні методи, з допомогою
яких здійснюється одержання і обробка інформації з використанням обчислювальної
техніки. Це сприяє отриманню достовірних матеріалів, дає можливість визначити
зв’язок і закономірності при розміщенні виробництв на окремих територіях і
регіонах. 
До
таких методів відносяться:
Метод
математичного моделювання.
Його застосування дає можливість створити систему взаємопов’язаних моделей, які
дозволяють використовувати результати вихідної інформації для прийняття
найбільш раціональних рішень при розміщенні продуктивних сил. Послідовність
математичного моделювання включає такі етапи, як збір інформації, постановку задачі,
і під неї проводять вибір математичного методу вирішення, складання
економіко-математичної моделі, розрахунок на комп’ютері та аналіз отриманих
результатів.
Метод
математичного програмування.
Він застосовується для вирішення завдань обґрунтування розміщення виробничих і
соціально-побутових об’єктів. Причому за основу при оптимізації моделі
розміщення виробництва приймається мінімум витратна виробництво, а обмеженням —
наявна матеріальна база, потреба у певному виді продукції, обсяги її випуску,
наявність сировини, палива і матеріалів.
Економічний
аналіз продуктивних сил і їх розміщення не обмежується переліком найбільш
загальних методів. Дослідження їх розвитку і розміщення потребує творчого
підходу до відбору і застосування методів з урахуванням вимог часу та
поставлених цілей і завдань, зокрема у сучасних умовах необхідно
використовувати комп’ютерну техніку і комп’ютерні технології.
Контрольні
запитання
1. 
Економічні методи аналізу
розміщення продуктивних сил.
2. 
Через які три аспекти
здійснюється аналіз продуктивних сил ?
3. 
Поняття економічної
ефективності. 
4. 
Основні чинники
ефективного розміщення продуктивних сил.
5. 
Що таке об’єкт
територіального економічного аналізу ?


6 
Природно-ресурсний
потенціал і його економічна оцінка

6.1  Сутність природно-ресурсного
потенціалу, його структура та економічна оцінка

Природно-ресурсний
потенціал — важливий фактор
розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови.
Під
природними ресурсами
розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил
можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. 
Природні
умови — це тіла й сили
природи, які мають істотне значення для життя та діяльності суспільства, але не
беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. 
До
основних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення, кліматичні умови,
особливості рельєфу та розміщення ресурсного потенціалу.
Розрізняють
компонентну, функціональну, територіальну і організаційну структури,
природно-ресурсного потенціалу.
Компонентна
структура характеризує
внутрішньо — та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних,
лісових тощо): територіальна — різні форми просторової дислокації
природно-ресурсних комплексів; організаційна — можливості відтворення та
ефективної експлуатації природних ресурсів. 
Функціональна
структура природно-ресурсного
потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації
територій та певних господарських комплексів.
Природно-ресурсний
потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові,
біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси.
 За
ознакою вичерпності природних ресурсів поділяються на групи: 
·  невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води,
вітру, тощо;
·   вичерпні відновлювані: ґрунтовий
покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо;
·  вичерпні не відновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні
матеріали.
В
основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на
ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського,
галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.
Використання
в економічній діяльності природних ресурсів вимагає їх оцінки. 
Існує
два основних види оцінки:
технологічна та економічна. При технологічній оцінці виявляється ступінь
придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням
сучасної або перспективної технології їх використання. Технологічна оцінка
здійснюється, як правило, перед економічною.
Економічна
оцінка природних ресурсів
необхідна для визначення міри їх ефективного використання. Для економічної оцінки
природних ресурсів застосовують різні методичні підходи.
Враховуючи
той факт, що регіони України дуже різняться за наявністю ресурсів. Згідно з
наданими даними в структурі природних ресурсів в окремих областях України
переважають мінеральні ресурси (Донецька обл. — 72,8%, Луганська — 73,8%,
Дніпропетровська — 68,9%). У іншій групі областей переважають земельні ресурси
(Вінницька — 79,1%, Одеська — 71,8%, Черкаська — 67,7%) і т. д. В групі
областей у структурі природно-ресурсного потенціалу займають лісові ресурси
(Волинська — 16,2%, Житомирська — 12,6%, Івано-Франківська — 17,6%, Рівненська
— 16,1%, Чернівецька — 12,6%). В Автономній Республіці Крим і Закарпатській
області на рекреаційні ресурси приходиться відповідно 29,6 і 28,6 %.
Але
враховуючи той факт, що надра України ще не повністю розвідані і
геологорозвідувальні організації проводять обстеження території, говорити про
кінцеві дані цього дослідження не слід, оскільки з часом будуть внесені деякі
зміни.
6.2 
Характеристика
природно-ресурсного потенціалу

До
складу природно-ресурсного потенціалу відносяться мінеральні, земельні, лісові,
водні, фауністичні і природно-рекреаційні ресурси.
Мінеральні
ресурси
Мінеральні
ресурси — це сукупність
запасів корисних копалин з певними хімічними властивостями, які
використовуються людиною у господарській діяльності різних галузей народного
господарства. Вони суттєво впливають на розвиток економіки, навколо них вирують
політичні пристрасті і виникають різні конфлікти.
Мінеральні
ресурси поділяються на:
·  рудні (руди чорних, кольорових, рідкісних,
розсіяних, благородних металів);
·  нерудні (флюси, вогнетривкі глини, апатити,
кам’яна і калійна солі, сірка, фосфорити, флюсові вапняки, азбест, тальк,
графіт, слюда, крейда, вапняки, глина, гіпс, бутовий камінь, бетоніти, мергель,
граніт, мармур, бурштин, самоцвіти);
·  паливні (вугілля, нафта, природний газ, горючі
сланці, торф).
Серед
держав світу Україна характеризується, як країна з потужною
мінерально-сировинною базою. Адже займаючи лише 0,4% території світу та 0,8%
кількості його населення, наша держава має близько 5% загальносвітових
мінеральних ресурсів.
У
її надрах знайдено понад 200 видів корисних копалин, відкрито близько 20000 їх
родовищ, половина з цих видів корисних копалин мають промислове значення.
За
запасами природних ресурсів Україна займає одне із провідних місць в Європі,
зокрема перше місце — за запасами марганцевої руди та сірки, в числі перших —
за запасами кам’яного вугілля й кам’яної солі. В її надрах знайдено до 60% європейських
запасів облицювального каміння.
Рудні
корисні копалини
До
їх складу входять залізні і марганцеві руди, руди кольорових, рідкісних і
благородних металів.
Залізні
руди. В Україні запаси
залізних руд становлять близько 26,3 млрд т. Основні родовища — Криворізький
басейн Дніпропетровської області, Кременчуцький басейн Полтавської області,
Бєлозерський басейн Запорізької області, Керченський басейн Автономної
Республіки Крим.
Марганцеві
руди. В Україні запаси
марганцевої руди становлять — 2,3 млрд т. Основні родовища розташовані у
Дніпропетровській і Запорізький областях. Видобуток руди здійснюється переважно
відкритим способом. В Україні марганцеві родовища відкриті також в Одеській,
Івано-Франківській областях та в Карпатах.
Руди
кольорової металургії.
Кольорові метали є незамінними в машинобудуванні та в ракетобудуванні, а також
широко використовуються в електронній, електротехнічній, радіотехнічній і
приладобудівній промисловості.
В
Україні відкриті і розробляються родовища сировинних ресурсів — алюмінію,
магнію, руд титану, цирконію, нікелю, ртуті тощо.
Алюмінієві
руди — алуніти, нефеліни,
боксити і каолінові глини. Боксити є у Черкаської області та Дніпропетровської
області. Родовища алунітових руд є на Закарпатті, а нефелінових — у Приазов’ї.
Поклади
каолінів мають високу якість і можуть використовуватись для виробництва
алюмінію хімічним способом. Вони залягають на великих площах. їх видобувають у
Вінницькій, Запорізькій, Житомирській областях. Найбільшим у світі родовищем
каолінів є Просянівське в Дніпропетровській області. 
Титанові
руди. Титан входить до складу
майже 70 різних мінералів (ільменіт, рутил, титаномагнетит тощо). Великими
родовищами титанових руд є Самотканське (біля міста Вольногорськ
Дніпропетровської області), а також Іршанське і Стремигородське та
Володимир-Волинське Житомирської області, які багаті па камінь габро з якого
витягують концентрат титану.
Нікелеві
руди. Нікель використовують
для виробництва бронзи, латуні, особливих сортів сталі та для покриття металів,
як антикорозійний матеріал. В Україні найбагатше Побузьке родовище
Кіровоградської області.
Ртутні
руди. Основне родовище
залізно-ртутних руд Микитівське розташоване в межах м. Горлівка Донецької
області. Родовища ртуті є також у Закарпатті та в Криму.
Запаси
золота. Виявлено 10 родовищ в
Закарпатській, Кіровоградській, Донецькій, Дніпропетровській, Луганській,
Черкаській та Одеській областях. Мужиївське родовище Закарпатської області вже
освоєно і там ведеться промислове добування золота. Золото є у відходах гірничо-збагачувальних
комбінатів. Розроблена і технологія його відокремлення.
Нерудні
корисні копалини
Широко
використовуються в хімічній промисловості, будівництві та інших галузях
народного господарства.
Кухонна
(кам’яна) сіль. її запаси в
Україні понад 23 млрд т. Основні родовища — Артемівське Донецької області,
Романське Сумської області, Єфрамівське Харківської області та Солотвинське
Закарпатської області. Великі запаси кухонної солі є у воді озера Сиваш.
Калійна
сіль. Запаси її 3,5 млрд т .
Основні родовища — Калуське і Тростянецьке Івано-Франківської області та
Стабниківське Львівської області.
Фосфорити. Розвідані їх запаси біля 400 млн т, а
прогнозують біля 1,1 млрд т. Основні родовища — Кролівецьке Сумської обл.,
Ізюмське Харківської області, та Покрово-Керченське Автономної Республіки Крим.
Апатитові
руди, комплексні
апатито-титанові і апатиторідкіснометалеві виявлені в родовищах Приазов’я. 
Самородна
сірка. За розвіданими її
запасами Україна займає одне із перших місць у світі і перше місце серед країн
СНД. Сірка зосереджена в багатьох родовищах, які простягаються від Яворова (на
заході від Львівщини) вздовж Дністра. Найбільші родовища — Немирівське,
Яворівське, Язівське Львівської області, Подорожненське Івано-Франківської
області, Роздольське Тернопільської області.
Бентонітові
глини. Основне родовище —
Черкаське. Це родовище вважається одним з найбільших у світі. Запаси цього
родовища практично невичерпні, потужність пласта залягання — 25 м. Бентонітові
глини використовують для виготовлення форм відливання деталей машин, а також у
нафтовій, харчовій, текстильній, нафтопереробній, миловарній та інших галузях
промисловості.
Графіт широко використовується в атомній енергетиці,
у виробництві олівців, фарб, темного скла, підшипників. В Україні залягають
поклади графіту світового значення. Найбільші поклади цієї мінеральної сировини
в Завалівському родовищі Кіровоградської області. Є поклади графіту також у
Петрівському та Водянському родовищах Запорізької області.
Вогнетривкі
глини використовуються для
виробництва вогнетривкої цегли, при будівництві доменних і мартенівських печей
та пристосування для розливу сталі їх запаси в країні 2,5 млрд т. Основними
родовищами вогнетривкої глини вважаються Донецька область, Запорізька область,
Кіровоградська область.
Флюсові
вапняки використовуються при
виплавленні чавуну. Основні родовища — Докучаєвське і Ново-Троїцьке Донецької
області та Балаклавське — Автономної Республіки Крим. їх запаси 2,8-3,0 млрд т.
Крейда. її запаси сконцентровані у
Новгород-Сіверському районі Чернігівської області, Здолбунівському —
Рівненської області та у Краматорську Донецької області.
Вапняки. Основні їх родовища: Розводівське і
Волощанське Львівської області, Гуменецьке Хмельницької області та Григорівське
Миколаївської області.
Гіпс. Поклади гіпсу є у 16 областях України і в
Автономній Республіці Крим. Основні родовища: Львівська область, Донецька
область, Луганська область, Хмельницька область, Автономної Республіки Крим,
Полтавська область, Вінницька область, Закарпатська область, Тернопільська
область.
Мергель. Основні родовища — Амвросіївське Донецької
області і Бахчисарайське Автономної Республіки Крим.
Граніт. Запаси понад 3 млрд т. Основні родовища:
Житомирська область, Київська область, Черкаська область, Запорізька область,
Кіровоградська область, Вінницька область, Рівненська область.
Мармур видобувають у Донецькій області, в Карпатах,
Автономній Республіці Крим та у Житомирській області . За кольором та якістю
український мармур вважають одним з найкрасивіших у світі.
Бурштин. Родовище його є поблизу селища Клесів
Рівненської області.
Самоцвіти. На Житомирщині є родовища топазів, тигрового
ока, аквамарину, яшми, опалу. Володарсько-Волинська рудня видобуває «винні»
топази, димчастий кварц різних відтінків. На південному березі Криму, в районі
згаслого вулкану Карадаг, є розсипи агату, яшми, гірського кришталю, аметисту,
цитрину, сердоліку.
Паливні
ресурси
До
складу паливних ресурсів входять:
· 
 кам’яне і буре вугілля –
питома вага складає 60 %, щорічний видобуток – 80 млн. т;
· 
 нафта — питома вага
складає 7 %, щорічний видобуток — 4 млн. т;
· 
 природний газ — питома
вага складає 25 %, щорічний видобуток – 19 млрд. м3;
· 
 горючі сланці та торф —
щорічний видобуток — 0,6 млн. т.
Кам’яне
вугілля. Запаси кам’яного
вугілля 43,2 млрд т, в тому числі детально розвідані 16,8 млрд т. Основні його
родовища розташовані в Донецькому та Львівсько-Волинському басейні. На
Донецький басейн приходиться 98% запасів вугілля, на Львівсько-Волинський
басейн — 2%.
Буре
вугілля. Його запасів в
Україні близько 3 млрд т. Найбільші родовища є в Житомирській області,
Черкаській обл., Кіровоградській обл. Деякі його запаси є у Харківській,
Полтавській, Вінницькій, Донецькій та Закарпатській областях. 
Нафта. В Україні розвідано 278 родовищ нафти, з яких
експлуатується — 178. Обсяги промислових запасів становлять близько 240 млн т.
Найбільші запаси нафти є у Прикарпатті, Придніпров’ї та у Причорномор’ї.
Придніпровський
регіон включає родовища Прилуцьке у Чернігівській області, Рибальське і
Качанівське у Полтавській області.
Найбільші
сучасні нафтопроводи України — це нафтопроводи Доліна — Дрогобич (Львівська
область), Качановка — Охтирка (Сумська область); Гляденці — Прилуки
(Чернігівська область), Кременчук (Полтавська область) — Херсон; Самара (Росія)
— Лисичанськ (Луганська область) — Кременчук — Херсон, відвід через Снігурівку
(Полтавська область) на Одесу. Через північні області України проходить
транснаціональний нафтопровід «Дружба» з Росії (Тюмень) у Західну Європу.
Нафтопровідний транспорт України має всього 12 нафтопроводів, загальної довжини
2,6 тис. км, діаметр труб складає до 70 мм. Останнім часом завершене
будівництво нового нафтопроводу Одеса — Броди (Польща).
Природний
газ. Основні регіони, в яких
є значні запаси природного газу, — це Передкарпаття, Дніпровсько-Донецький
регіон і Причорномор’я.
Крім
природного газу в Україні є умови для промислового видобутку газу метану в
Донецькому вугільному басейні. Ресурси метану в басейні тільки у вугільних
пластах до глибини до 1800 м, складають 1,2 трлн м3. Цей розмір дорівнює
запасам найкрупніших газових родовищ світу.
Найбільші
газопроводи України — це Шебелинка — Харків, Шебелинка — Брянськ, Шебелинка —
Дніпропетровськ — Кривий Ріг — Одеса — Кишинів, Шебелинка — Диканька — Захід
України. Загальна довжина газопроводів досягає 33 тис. км.
Торф — цінна сировина для паливної та хімічної
промисловості. З нього одержують рідке паливо, феноли, аміак, спирт, а також
виробляють ізоляційні плити. В Україні розвідано 2500 родовищ з геологічними
запасами торфу 2,2 млрд т. Його запаси зосереджені переважно на Поліссі: у
Львівській, Івано-Франківській, Волинській, Рівненській та поліських районах
Хмельницької, Житомирської, Київської, Чернігівської і Сумської областей.
Горючі
сланці — їх поклади оцінюють
в 3,7 млрд т. Товщина шарів 1-6 м. Найбільше родовище Бовтиське у Карпатах.
Родовища горючих сланців відкриті також поблизу Олександрії Кіровоградської
області та Флоріанівське в Хмельницькій області.
Земельні
ресурси
Земельні
ресурси — найцінніша складова
природно-ресурсного потенціалу України. Земля завжди забезпечувала найсуттєвіші
потреби суспільства у продуктах харчування, була першопричиною внутрішніх і
зовнішніх непорозумінь. Земельний фонд України становить 60,4 млн га. Із
загальної площі 41,8 млн га, або 69,4%, — сільськогосподарські угіддя, в тому
числі рілля 32,5 млн га, або 54,8%, багаторічні насадження — 1,6%, сіножаті і
пасовища — 12,9%. Ліси та лісовкриті площі складають 15,6% загальної площі
держави (у тому числі безпосередньо вкрито лісом 14,7% території). Під забудовами
знаходиться 3,8% території країни. Майже 4% території під водою, 1,5% площі
зайнято болотами та відкритими заболоченими землями. Інші землі (яри, піски,
радіоактивно забрудненні, тощо) займають 2,1 % загальної площі України.
В
регіонах країни структура ґрунтового покриву різна. На Поліссі найбільше
зустрічаються дерново-підзолисті, лучно-болотні, торфові ґрунти і торфовища. У
Лісостеповій зоні переважають різні типи чорноземів, сірі лісові та солонцеві
ґрунти. У Північно-Західній частині степової зони переважають чорноземи, на
півдні — каштанові ґрунти. В гірських районах Карпат і Криму зустрічаються в
основному бурі лісові і сіро-буролісові ґрунти.
У
структурі ґрунтового покриву орних земель 65% чорноземів, 9% — каштанові
ґрунти, 7% — підзолисті ґрунти, 6,7% — сірі лісові ґрунти, 2,5% — солонцюваті,
2% — лужні.
У
результаті меліаративних робіт осушено 3,3 млн га і побудовані зрошувальні
системи на площі 2,6 млн га.
За
вмістом гумусу ґрунти України у різних зонах не одинакові. Так, ґрунти Полісся
характеризуються невисоким вмістом гумусу (0,7-2,0%), у Лісостепу гумусованість
зростає до 1,0-2,5%, у типових чорноземах рівень гумусу 4,0-6%, у чорноземному
Степу кількість гумусу знижується у протилежному напрямку — з півночі на
південь — від 6,0 до1,5%. Як показують матеріали Держкомзему, на протязі
останніх десятиріч в Україні спостерігається досить стала тенденція до зниження
вмісту гумусу у ґрунтах.
В
країні дуже велика розораність земель. У центральних, південних і подільських
областях рівень розораності земель становить 86-90%, на решті території —
60-80% і лише в Закарпатті рівень розораності становить 50%.
У
перспективі в зв’язку з реформуванням сільськогосподарського виробництва
структура землекористування може змінюватись у сторону зменшення розораності
ґрунтів та збільшення площі під лісами та багаторічними насадженнями.
Лісові
ресурси
Ліси
відіграють важливу роль у збереженні навколишнього середовища та господарській
діяльності людей.
Україна
належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду
становить 10,8 млн га, в тому числі вкрито лісом — 9,4 млн га. Лісистість
території становить всього 15,6%.
Ліси
розміщені дуже нерівномірно. Наприклад, в Українських Карпатах ліси займають
40,5% від площі, в Кримських горах — 32%, на Поліссі — 26,1%. в Лісостеповій
зоні цей показник складає 12,2%, а в Степовій — 3,8%. До найбільш лісистих
областей належать Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Житомирська,
Волинська і Чернігівська.
Оптимальним
вважається показник рівня заліснення 21-22%. Щоб досягти у перспективі такого
рівня заліснення в Україні слід насадити 2,5-3 млн га лісу .
У
структурі лісового покриву найбільша частка припадає на сосну — 34,7%, дуб —
26,3%. Серед інших деревних порід ялина — 9,9%, бук — 9,3%, вільха — 4,2 %,
береза — 5,4%, граб — 3,7%, ясен — 1,4%, осика — 1,2%, інші породи — 3,4%.
Вікова
структура лісів України. характеризується таким співвідношенням: молоді ліси
45,4% площі, середньовікові — 37,7%, достигаючі та стиглі — відповідно 10,1% та
6,8%.
Загальний
запас деревини в лісах України становить 1,74 млрд м3, в тому числі в стиглих і
перестиглих насадженнях 122,8 млн м3.
Близько
51% лісів віднесено до захисних, водоохоронних та інших цінних в екологічному
відношенні лісів, решту становлять експлуатаційні.
Водні
ресурси
Водні
ресурси — це всі природні
води Землі, які представлені водами річок, озер, водосховищ, боліт, льодовиків,
підземних горизонтів, океанів і морів.
Водні
ресурси виступають джерелом виробничого і побутового водопостачання і
відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства і
життєдіяльності населення.
Водні
ресурси України складаються з місцевого стоку і транзиту.
Загальний
обсяг річкового стоку становить 210 км3.
Однією
з найбільших водних артерій, що протікає по території України, є Дніпро з
такими великими притоками, як Прип’ять, Десна, Сула, Псел, Ворскла, Самор.
Середній річний стік Дніпра становить 53,5 км3.
Досить
потужними ріками є Дністер з річним стоком 8,7 км3, Сіверський Донець — 5 км3,
Південний Буг — 3,4 км3.
Особливе
місце в водних ресурсах належить і Дунаю. Це велика багатоводна артерія з
середнім річним стоком майже 123 км3, але вона протікає по території України
лише на відстані 174 км, тому запаси її води на території України
використовуються лише на 5%, тобто у межах 6 км3.
Чималі
запаси водних ресурсів України зосереджені в озерах, яких в країні
нараховується понад 3 тис. В них акумулюється близько 11 км3 води, з якої 2,5
км3 прісна.
Значні
запаси прісної воли накопичуються в штучних водоймах. Найбільші з них створено
на Дніпрі. Це Київське (площа водного дзеркала 922 км2), Канівське (582 км2),
Кременчуцьке (2252 км2), Дніпродзержинське (567 км2), Дніпрогесівське (410 км2)
та Каховське (2155 км2) водосховища. На Дністрі функціонує Дністровське (142
км2), на Сіверському Дінцю — Печенізьке (86,2), на Осколі — Червонооскольське
(123), на Південному Бузі — Ладижинське (20,8), Старобешівське на Кальміусі
(8,3), Карачунівське на Інгульці (4,4), Сімферопольське на Салгирі (3,23) і
Партизанське на Альмі (2,25 км2).
Важлива
роль у забезпеченні прісною водою відводиться й каналам Сіверський Донець —
Донбас довжиною 131,6 км, Дніпро-Донбас — 263 км, Північно-Кримському — 402 км,
Каховському — 130 км, Дніпро-Інгулець — 40 км.
В
країні зосереджені значні болотні масиви. Загальна площа боліт становить 1,2
млн га. Переважна їх більшість розміщена у Поліській зоні України.
Особливе
місце в забезпеченні водою відводиться підземним водам. Розвідано майже 800
родовищ прісних вод. Вони найбільш чисті і тому переважно використовуються для
задоволення потреб Заселення. їх запаси становлять близько 20 км3. Глибина
залягання підземних артезіанських вод не однакова: на півночі — 100-150 м, на
півдні — 500-600 м.
Найбільшим
водокористувачем води є промисловість, яка споживає майже 20 км3 води, сільське
господарство використовує 18,4 км 3, комунальне господарство — 4,2 км3. Всього
народне господарство країни споживає в середньому за рік 55 км3 води.
Важливу
роль в розвитку народногосподарського комплексу країни відіграють Чорне та
Азовське моря, берегова лінія яких становить майже 2 тис. км.
Чорне
море площею 420 тис. км2, має
велике господарське значення. В ньому водиться 180 видів риб, більшість з яких
промислові. Є цінні водорості. Крім транспортного море має ще й велике значення
як зона відпочинку і лікування людей.
Азовське
море. Його площа майже 40
тис. км2. Характеризується багатим видовим складом риб — понад 350 видів. Його
мілководність зумовлює добре прогрівання води і сприяє широкому використанню
узбережжя для розвитку підприємств відпочинку і лікування.
Фауністичні
ресурси
Фауністичні
ресурси — це запаси
тваринного світу, що історично склалися на певній території. В країні за стан
розвитку цього виду ресурсів відповідають мисливські господарства та
рибоохоронна інспекція.
Станом
на 1.01.1991 р. на території України налічувалося 271,8 тис. голів диких
копитних тварин, в тому числі 14,5 тис. лосів, 24,9 тис. оленів, 59,7 тис.
кабанів, 172,3 тис. козуль та 2,2 мли голів хутрових звірів, з них 2,0 млн
голів зайців, 82,9 тис. лисиць і багато інших хутрових звірів — білок,
ондатрів, норок, бобрів, вовків.
Серед
пернатих диких птахів, яких було 5,1 млн голів, качок було 4 млн голів, гусей
238,7 тис, тетерів — 16,4 тис, фазанів 400 тис У річках і ставках вирощувалась
значна кількість риби, що давало можливість виловлювати у внутрішніх водоймах
400,2 тис. т риби.
Розвитком
фауністичних ресурсів займалось 0,7 тис. мисливських господарств, в яких було
зайнято 3,6 тис. чоловік.
За
роки незалежності (1991-2004) поголів’я копитних диких тварин скоротилося на
33%, в тому числі лосів у 3,3 рази, диких оленів на 33%, кабанів на 49%, козуль
на 30%.
При
збільшенні загальної кількості хутрових звірів із 2,2 до 2,4 млн голів, на 100
тис, із 1,9 до 1,8 млн голів, скоротилось поголів’я зайців.
Серед
пернатих на 33% скоротилось поголів’я тетеруків, на 83% — поголів’я гусей, на
39% — поголів’я качок і на 40% — фазанів. Із 400,2 тис. т до 250,3 тис. т
зменшився обсяг вилову риби.
Зменшення
всіх видів поголів’я диких копитних тварин, а також зайців та найбільш
привабливих пернатих — качок, гусей, тетеруків і фазанів свідчить про значні
недоліки у роботі служб, які займаються збереженням фауністичних ресурсів.
Станом
на 1.01.2005 р. в країні діє 854 мисливських господарств, в яких зайнято 5,5
тис. працівників, але витрати на охорону і відтворення диких звірів за
1991-2004 роки скоротились у чотири рази — із 10,4 млн дол. США (6,1 млн крб.)
у 1991 р., до 2,6 млн дол. США (13,7 млн гри) у 2004 р., а безпосередньо на
штучне розселення звірів і птахів — більше ніж у 2 рази.
Недостатнє
фінансування робіт на збереження фауністичних ресурсів і є однією з причин все
більшої видачі ліцензій на відстріл тварин з метою отримання додаткових коштів
для господарської діяльності мисливських господарств.
Природно-рекреаційні
ресурси
Природно-рекреаційні
ресурси повинні забезпечити
відновлення та розвиток життєвих сил людини, сприяти регенерації здоров’я і
підтримці працездатності населення. До їх складу відносять мінеральні води,
мінеральні грязі, кліматичні і ландшафтні умови. Вони у певній мірі розміщені
по всій території України, але найбільша їх кількість на півдні країни — в
Автономній Республіці Крим, Миколаївській, Одеській, Херсонській, Запорізькій
областях.
Значна
кількість їх є і у зоні Карпат — у Закарпатській, Львівській і
Івано-Франківській областях.
На
південному березі Криму широко використовується поєднання гірського повітря з
степовим, морська вода, грязелікування, мінеральні джерела, ропа лиманів. У
Причорномор’ї та Приазов’ї — поєднання степового й морського повітря з геліо-
та грязелікуванням, морськими купелями. У Карпатах -гірське повітря, хвойні
ліси, мінеральні джерела.
У
Вінницькій, Хмельницькій, Донецькій, Житомирській, Кіровоградській, Київській,
Черкаській та інших областях є близько 600 родовищ радонових вод. У Волинській,
Луганській, Запорізькій — бромних вод. У Львівській — «Нафтусі», сульфідних
розсолів, у Закарпатті є вуглекислі води (Свалява, Поляна). Відомі своїми
лікувальними водами Моршин, Любінь Великий, Шкло на Львівщині. Відомі своїми
лікувальними властивостями грязі — Куяльника, Бердянська, лиманів північної
частини Чорноморського і Азовського узбережжя Сивашу, Криму, озокерит
Борислава. Повсюдно розміщені багатопрофільні родовища столових мінеральних
вод.
У
рекреаційних цілях використовують Шацькі озера Волинської області, гірські
долини Яремчі й Ворохти Івано-Франківської області та полонини Закарпатської
області.
В
Україні діє 45 курортів загальнодержавного і міжнародного значення. Діє 536
санаторіїв, здатних відразу прийняти на лікування майже 150 тис. відпочиваючих,
та 290 будинків відпочинку, розрахованих на 90 тис. чоловік, а також 2 тис. баз
відпочинку, здатних одноразово прийняти 240 тис. чоловік.
6.3 
Охорона
природних ресурсів

розміщення продуктивна сила регіональне господарство
Розвиток
народного господарства України залежить не тільки від наявності природних
ресурсів, а й від їх раціонального використання.
Особливих
збитків народному господарству та навколишньому середовищу завдає використання
лише одного виду добутих ресурсів, невжиття заходів по збереженню навколишнього
середовища.
Зростання
масштабів виробництва спричинило глобальні екологічні проблеми. Однією з
найголовніших є: .
Охорона
повітряного басейни. Основні
забруднювачі повітря — автотранспорт та промислові викиди у повітря
енергетичних і хімічних підприємств у великих промислових центрах та містах.
Вирішення
цієї проблеми можливе за рахунок:
·  оновлення парку всіх діючих транспортних
засобів, особливо авіатранспорту;
·  переведення значної кількості автомобільної
техніки на газове живлення;
·  встановлення вловлювачів шкідливих речовин на
діючих металургійних і хімічних підприємствах та теплових електростанціях.
Охорона
водних ресурсів. Основним
забруднювачем водних об’єктів шкідливими викидами, що призводять до погіршення
якості води, вважаються промислові і комунально-побутові підприємства та
сільське господарство. Інтенсивне старіння основних фондів водозабезпечуючого і
водоохоронного призначення, низька продуктивність очисних споруд, незбалансована
за водним фактором система господарювання призвели до високої водомісткості
продукції,
Перспективи
вирішення зазначених проблем полягають у формуванні ефективних правових,
економічних та організаційних передумов раціонального водовикористання,
запровадженні водозберігаючих форм господарювання, створенні замкнутих циклів
водокористування з мінімальним забрудненням води, забезпеченні відновлювальних
функцій водних джерел.
Важливою
умовою реалізації політики раціонального використання та відновлення водних
ресурсів і екосистем на найближчі роки є необхідність виконання насамперед
заходів, які не потребують значних капітальних затрат, а саме :
· 
підвищення загальної
культури виробництва;
· 
суворе дотримання
технологічних норм споживання і використання водних ресурсів;
· 
підтримання в належному
стані діючих очисних споруд і устаткування;
· 
запобігання аварійним
ситуаціям, з тим щоб уникнути скидання неочищених стічних вод у водойми;
· 
забезпечення своєчасного
прибирання сміття та очищення забудованих територій, суворого контролю з боку
природоохоронних органів за станом забудованих територій;
·  дотримання законодавства щодо режиму
використання прибережних смуг та водоохоронних зон, контроль за зберіганням
водних об’єктів;
·  застосування раціональних технологій
використання органічних і мінеральних добрив, отрутохімікатів, нафтопродуктів з
метою запобігання їх виносу у воду.
Охорона
земельних ресурсів.
Збереження землі, як найціннішої складової природо ресурсного потенціалу,
потребує:
·  поступового зменшення рівня розораності земель
за рахунок виключення із ріллі ділянок, розміщених на схилах, з тим, щоб
зменшити дію ерозійних процесів;
·  поліпшення якісного складу ґрунтів.
Недотримання за останні роки науковообґрунтованого чередування культур,
зменшення внесення органічних і мінеральних добрив призводить до зменшення
рівня гумусу у гранті і погіршення якості землі. В цих умовах слід переходити
на нові технології ведення землеробства з широким використанням посівів
сидеральних культур і багаторічних трав;
· 
збереження ґрунтового
покриву. Станом на 1.01.2005 року в країні виведено з ладу через організацію
різних кар’єрів і звалищ 160,5 тис. га землі. За останні роки щорічно
порушується 2,4 тис. га землі, а рекультивується під ріллю лише 0,8 млн га. В
цих умовах потрібне термінове втручання держави у прийняття відповідних
законодавчих актів, спрямованих на припинення порушення земель.
Охорона
лісових ресурсів. Для
доведення площ лісів до оптимального рівня в країні необхідно збільшити площу
під ними на 2,5-3 млн га. Разом з тим за даними статистики за останні роки в
країні вигоряє щорічно14-15 тис. га, і збільшення лісових масивів не
відбувається. Для збільшення площ лісових масивів слід:
·  по-перше, поліпшити охорону лісів і не
допускати масового їх вигоряння;
·  по-друге, прийняти Державну програму розвитку
лісового господарства і визначитись із площами і конкретними ділянками
заліснення:
·  по-третє, забезпечити галузь посадковим
матеріалом;
·  по-четверте, виділити кошти на проведення
робіт, пов’язаних із посадкою лісів;
·  по-п’яте, вдосконалити технологію вирубки
лісів, забезпечивши при проведенні цих робіт збереження молодих дерев.
Охорона
надр. Рудні й нерудні
мінеральні ресурси відносяться до невідновлюваних. І з кожним роком їх запаси
скорочуються. Тому раціональне використання всіх ресурсів, які видобуваються із
надр землі, — завдання суспільства. При добуванні руд і вугілля витягується до
30% породи, яка поки що складується у терикони. Крім того, не знайшов
використання у народному господарстві газ метан, який викачували з вугільних
пластів, забруднюючи повітряний басейн.
Раціональне
використання всіх ресурсів, видобутих із надр землі, потребує:
·  по-перше, розроблення технологій переробки
відходів з метою виділення з них всіх мінеральних елементів та використання
переробленої сировини, виробництва будівельних матеріалів та інших продуктів;
·  по-друге, широкого використання метану у
паливно-енергетичному комплексі та як палива у автомобільному транспорті.


Контрольні
запитання
1. 
Природно-ресурсний потенціал
і його структура.
2. 
Стан мінеральних ресурсів
України.
3. 
Рудні, нерудні корисні
копалини.
4. 
Оцінка паливних ресурсів.
5. 
Земельні, лісові ресурси,
їх збереження.
6. 
Водні ресурси і їх
охорона.
7. 
Охорона природних
ресурсів.


7 
Населення
і трудові ресурси

7.1  Чисельність населення та
джерела його формування

Людина
володіє фізіологічною та інтелектуальною силою, здатністю створювати продукти
для задоволення власних потреб і відтворення. Створений валовий продукт В
практично у повному обсязі використовується для виробничого і невиробничого
споживання населення через валові витрати В. Отже, виробництвом забезпечується
відтворення населення.
Населення — природно-історична сукупність людей, яка
формується і безперервно відтворюється в процесі виробництва і відтворення
самого життя.
Населення
є джерелом формування головної продуктивної сили — людини, носія виробничих
відносин. Йому притаманне відтворення як природний процес, що є неможливим без
виробництва життєвих благ. Саме в процесі виробництва людина створює
матеріальні та духовні цінності, споживаючи які, продовжує власне життя.
Продовження життя є метою людини, а виробництво матеріальних і духовних
цінностей — засобом для її досягнення. Завдяки виробництву не лише
забезпечується продовження людського життя, а й підвищення його рівня, з чим
пов’язують кількість і якість споживання матеріальних, духовних цінностей.
Отже,
населення одночасно є виробником матеріальних та духовних цінностей і їх споживачем.
Його
характеризують національні, соціальні та економічні особливості. Національні
особливості відображають риси мислення, свідомості, культури, побуту,
ставлення до праці, природи, торгівлі, міжнародних відносин тощо. Соціальні
особливості відображають груповий або суспільний спосіб життя людини, її
природне відтворення, економічні — здатність до праці, творчості,
виробництва.
Таким
чином населення і економіка являють собою певну єдність, тобто людські потреби
зумовлюють появу нових виробництв та послуг, які впливають певним чином на
людей.
Населення
виконує дві основні задачі:
· 
по-перше, воно створює
матеріальні цінності і виступає їх споживачем;
· 
по-друге, населення є
природною основою формування трудових ресурсів як найголовнішого елемента продуктивних
сил.
Важливим
чинником продуктивних сил і розвитку економіки є чисельність населення, яка
забезпечує відтворення чисельності працездатного населення, чисельності
зайнятих, трудового капіталу. Чисельність населення (Н) — змінний показник,
який залежить від об’єктивних природних (Нп — природного приросту) і
міграційних (Нм — міграційного приросту) процесів. На величину природного чи
міграційного приросту впливають соціально-економічні чинники, національні
традиції народу, його культура, спосіб і рівень життя. Він вимірюється
кількістю приросту на 1000 осіб населення. Зміну чисельності населення з
урахуванням коефіцієнтів природного і міграційного приросту можна розрахувати
за формулою:
Н =
Н + Н * Нп * Нм
Для
розрахунку прогнозу чисельності населення Н’ на перспективу в n-років використовують таку формулу:
Н’
= Н + Н * (Нп * Нм)n 
До
1990 р. чисельність населення України мала тенденцію до зростання. Спад
виробництва, скорочення робочих місць, незначні доходи на душу населення
спричинили зменшення природного приросту населення в Україні та посилення
міграції. 
За
даними Всеукраїнського перепису населення, в грудні 2001 р. населення України
становило 48,416 тис. осіб, з числа яких 77,8 % (37,5 млн.) – українці, 17,3 %
(8,3 млн.) – росіян, 0,6 % — білоруси, 0,5 % — молдавани, 0,5 % — кримські
татари, 0,2 % — євреї, 3,1 % — всі інші національності, з яких 32,538 тис. —
городяни.
Зменшення
чисельності населення в Україні здебільшого пов’язують із тривалою
соціально-економічною кризою і недостатніми доходами для утримання сімей.
Знання
чисельності населення на певний період дає можливість передбачити перспективу
розвитку народного господарства і напрями демографічної політики.
Аналіз
статистичної інформації свідчить, що в Україні спостерігається переважання
жінок в чисельності
населення. Причому перевага жінок в останні роки дещо зростає. Якщо в 1996
р. у загальній чисельності населення частка жінок становила 53,6%, то у 2005 р.
— 53,8%- Перевага чисельності жінок над чоловіками пояснюється нижчою смертністю
серед жінок. Якщо за останні роки коефіцієнт смертності серед жінок у віці
40-50 років становив 4,8-6,6 осіб на 1000 їх цього віку, то чоловіків
відповідно 13,1-19,1 осіб.
Несприятлива
і вікова структура населення України. З кожним роком знижується частка дітей у
віці до 16 років у загальній чисельності населення та збільшується частка осіб
старше працездатного віку. Зменшення чисельності осіб працездатного віку
(чоловіків у віці 16-59 років і жінок 16-54 роки) свідчить про постаріння
населення України. Тому державою приймається комплекс заходів по стимулюванню
народжуваності та поліпшенню рівня життя населення.
Україна
належить до держав з високою щільністю населення. В цілому по країні приходиться по 83 чол. на 1 км2.
Найменша щільність населення в українському Поліссі та на півдні республіки –
менш 60 чол. на 1 км2. Так у Чернігівській області щільність населення не
досягає навіть половини середньореспубліканського показника. Такий рівень
заселеності викликаний природними особливостями, що обумовлюють певну
господарську діяльність. Рідко заселений і південь України, особливо Херсонська
і Миколаївська області.
Найвищий
показник густоти населення у східному регіоні — 130 чол. на 1км2, а в Донецькій
області — 190 чол. на км2. Порівняно висока щільність населення і в західних
областях республіки. Так, у Львівській області цей показник становить 126 чол.
на км2, у Чернівецькій — 116 чол. на км2.
В
середній частині України та в Автономній Республіці Крим показник щільності
населення близьких до середньо республіканського — в межах 80 чол. на км2.
Таке
розміщення населення по території республіки викликане складністю вирішення
ряду демографічних, економічних, соціальних і народногосподарських проблем.
Джерела
формування населення.
Визначення процесів відтворення населення, джерел формування та його
чисельності має важливе значення для взаємодії економічних і демографічних
процесів.
У
кожній країні є два джерела формування населення: народжуваність та міграція.
Народжуваність — збільшення населення за рахунок його природного
відтворення.
Рівень
народжуваності залежить від багатьох факторів рівня реальних доходів на душу
населення, цін на споживчі товари і послуги, наявності житла, розміру плати за
житло і комунальні послуги, рівня медичного обслуговування та ін.
За
1990-2004 рр. народжуваність в країні значно скоротилась. Якщо в 1990 р.
народилось 657,2 тис. дітей, то в 2004 р. — 427,3 тис, або па 35% менше.
Причин
недостатнього рівня народжуваності в Україні багато, основні з них: низький
життєвий рівень та несприятлива вікова структура населення, зменшення кількості
шлюбів в розрахунку на 1000 чол., велика частка розлучень (понад 60%),
несприятлива екологічна ситуація та ін.
За
цей самий період значно зросла смертність населення. Якщо у 1990 році померло
629,6 тис. чол., то в 2004 році — 761,3 тис, або на 131,7 тис. чол. більше.
Показники
народжуваності та смертності помітно відрізняються в різних областях України.
За цим критерієм їх можна поділити на три групи:
·  області Західноукраїнського регіону, в яких
дещо більша народжуваність і дещо менша смертність населення, ніж у середньому
по Україні;
·  області Центрально-Південного регіону з вищими
за середньоукраїнські показниками народжуваності та смертності;
·  області Центрально-Східного регіону з нижчими
за середньоукраїнські показниками народжуваності та вищими показниками
смертності.
Протилежну
тенденцію демонструють коефіцієнти смертності за віковими групами, тобто
кількість померлих у середньому за рік на 1000 осіб відповідної вікової групи.
Зменшення смертності помічено лише у віковій групі 0—4 роки. Зростання
смертності починається з вікової групи 15—19 років, причому інтенсивність
смертності зростає зі збільшенням віку населення.
Таким
чином, за рахунок народжуваності не можна ліквідувати втрати чисельності, оскільки
смертність перевищує народжуваність більше ніж на 300 тис. осіб за рік.
Міграція — це переміщення населення через кордони тих
чи інших територій, країни, населених пунктів зі зміною місця проживання.
Розрізняють
наступні види міграції: 
·  незворотну;
·  тимчасову (на тривалий строк); 
·  сезонну (у певний час року);
·  внутрішню; 
·  зовнішню;
·  зворотну;
·  маятникову міграцію (регулярні поїздки).
Незворотна
(постійна) міграція —
переселення до нового місця проживання без наступного повернення до попереднього
місця.
Внутрішня
міграція — зміна місця
проживання в межах держави.
Зовнішня
міграція — переселення,
пов’язане з перетином державного кордону.
При
міграції відбувається територіальний обмін населення, що сприяє раціональному
використанню трудових ресурсів.
7.2 
Урбанізація
та її наслідки

В
залежності від кількості мешканців, міста поділяються на:
·  малі, в яких мешкає від 10 до 50 тис. чол.;
·  середні, в яких мешкає від 50 до 100 тис.
чол.;
·  великі, в яких мешкає від 100 до 500 тис.
чол.;
·  дуже великі, кількість мешканців від 500 до
1000 тис. чол.;
·  міста —мііьйонери, в яких мешкає мільйон і
більше чол.
Урбанізація — це скупчення населення у містах. Якщо на
кінець XIX століття в країні переважало в основному сільське населення і його частка
становила 84,8%, то на міське населення приходилось 15,2%. З роками частка
міського населення зростала, і станом на початок 2005 р. уже 67,7% населення
країни мешкало у містах. Причому чисельність сільського населення постійно
зменшується, і в останні роки це зменшення в межах 200 тис. чол. за рік.
На
початок 2005 р. в Україні нараховувалось 454 міста, в тому числі 24 обласних
центрів, столиця України м. Київ і місто республіканського підпорядкування
Севастополь та 897 селищ міського типу. В цих поселеннях і проживає 32 млн
чоловік.
У
кількох містах-мільйонниках (Київ — 2,6 млн осіб, Харків — 1,6 млн,
Дніпропетровськ — 1064 тис. чол., Донецьк — 1016 тис. чол., Одеса — 1029 тис.
чол.) проживає 21,6% міського населення. Серед великих міст: Запоріжжя — 860
тис. чол., Львів — 800 тис. чол., Кривий Ріг — 715 тис. чол., Маріуполь — 500
тис. чол., Миколаїв — 520 тис. чол., Луганськ — 470 тис. чол. та ін.
В
усіх регіонах України частка міського населення не однакова. Так, у Донецькій
області його 90,1%, у Луганській — 86%, у Дніпропетровській — 83%, Запорізькій
75,6%, Автономній Республіці Крим — 62,7%, а в Закарпатській області проживає в
містах лише 37% населення, в Чернівецькій — 40,4%, в Івано-Франківській —
40,6%, у Вінницькій — 46,2%, а в решті областей частка міського і сільського
населення у межах 50%.
На
теренах країни в системі сільського розселення поширене таке негативне явище,
як депопуляція, — тобто смертність перевищує народжуваність. Особливо
виражене це явище в Чернігівській, Сумській, Полтавській, Житомирській,
Черкаській, Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях.
Сільське
розселення на сучасному етапі деградує, село знелюднюється. На постійне
проживання в багатьох селах залишаються переважно люди старших вікових груп, а
в багатьох селах проживають в основному люди пенсійного віку. В результаті лише
за роки незалежності в країні чисельність сільського населення скоротилась із
17,0 млн чол. до 15,3 млн чол., або в середньому за рік більше ніж на 100
тис.чоловік.
Слід
визнати, що сільське розселення України зазнало змін через хибну аграрну
політику, яка сприяла погіршенню умов життя і праці людей, привела до руйнації
сфери послуг та зростання безробіття, особливо серед молоді.



7.3 
Трудові
ресурси і зайнятість населення

Україна
— одна з густонаселених територій Європи. Це обумовлено природними, історичними
й економічними особливостями освоєння українських земель.
Чисельність
трудових ресурсів у країні або районі дуже впливає на їх економічний потенціал,
на розвиток продуктивних сил тієї або іншої території. Райони, добре
забезпечені трудовими ресурсами, більш придатні, за інших рівних умов, для
розміщення трудомістких виробництв. 
Трудові
ресурси — це населення, що
має необхідний фізичний розвиток, розумові здібності та знання для роботи в
народному господарстві, тобто це сукупність здатних до праці людей.
Трудові
ресурси складаються в основному з працездатного населення в працездатному віці.
Нижня риса працездатного віку — 16 років, верхня — 55 років для жінок і 60
років для чоловіків.
Кількість
трудових ресурсів залежить від вікової структури населення. Важливими резервами
збільшення трудових ресурсів є поліпшення умов праці, техніки безпеки, охорони
здоров’я, зменшення чисельності Збройних сил або скорочення терміну служби,
ліквідація пільг для передчасного виходу на пенсію. В умовах зниження
природного приросту населення велике значення має поліпшення його якісного
складу.
Зниження
природного приросту спричиняє деформацію вікової структури населення.
«Старіння» нації призводить до збільшення економічного навантаження на
працездатне населення, виникають труднощі при формуванні трудових ресурсів. 
Основним
фактором, що визначає розміщення трудових ресурсів, є локалізація виробництва,
а сформоване розселення, загалом, відповідає його сучасному розміщенню. У
зв’язку з цим, існують об’єктивні умови для територіальної диференціації
процесів формування і використання трудових ресурсів. їх раціональне
використання потребує, у першу чергу, структурних змін в інвестиційній
політиці. Це особливо стосується місцевостей із високим рівнем безробіття.
Ефективне
використання трудових ресурсів залежить від розподілу їх у галузях народного
господарства. В Україні знижується чисельність зайнятих у промисловості,
будівництві і сільському господарстві, а збільшується — у галузях
нематеріального виробництва.
Які
ж причини спонукають дбати про раціональне використання трудових ресурсів?
По-перше, — на підготовку працівника, на навчання у
середній загальноосвітній школі, у професійно-технічних училищах, у вищих
навчальних закладах І і II та III і IV рівнів акредитації держава витрачає значні кошти.
По-друге, людина не вічна, і в 55 років жінки, в 60
років чоловіки виходять на пенсію. Тому раціонально використати їх фізичну силу
і розумові здібності можна лише у період їх активної трудової діяльності.
По-третє, кожна людина незалежно від того, працює вона
чи ні, потребує витрат на їжу, одяг, взуття, забезпечення житлом і всіма видами
комунальних та соціальних послуг.
По-четверте, людина лише в праці удосконалює свою
майстерність і навики. Закріпити отримані у навчальному закладі знання,
підвищити свою ділову кваліфікацію можна лише на робочому місці.
Про
ці фактори постійно повинні пам’ятати керівники всіх ланок управління і
піклуватись про раціональне використання трудових ресурсів.
Трудовий
капітал – працездатне
населення, яке володіє високим рівнем знань і професійної кваліфікації, здатне
створювати нові системи знань, техніки, технологій, форми організації праці та
виробництва, істотно впливати на технічний рівень виробництва, зростання
обсягів виробництва, якості конкурентоспроможності, зниження собівартості
продукції, зростання прибутків.
Під
трудовим потенціалом варто
розуміти систему, що має просторову і часову орієнтацію, елементами якої
являються трудові ресурси з урахуванням всієї сукупності їх кількісних і
якісних характеристик, зайнятість і робоче місце.
Кількісно
трудовий потенціал визначається демографічними факторами (природним приростом,
станом здоров’я, міграцією), потребами суспільного виробництва в робочій силі і
можливостями задоволення потреби населення в робочих місцях.
Якісні
характеристики трудового потенціалу можна розкрити за допомогою сукупності
ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних,
соціальних, психофізичних, моральних, науково-технічних.
Чисельність
трудових ресурсів — показник
динамічний, він постійно змінюється залежно від багатьох факторів:
демографічних, соціальних та економічних.
Всі
зайняті трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості:
· 
зайняті в суспільному
виробництві (зайняті на державних та кооперативних підприємствах та в
організаціях);
· 
зайняті в домашньому та
особистому підсобному сільському господарстві;
· 
зайняті індивідуальною
трудовою діяльністю:
· 
зайняті на навчанні з
відривом від виробництва;
· 
зайняті у сфері військової
діяльності (військовослужбовці).
Все
зайняте у народному господарстві населення розподіляється між галузями
матеріального виробництва та невиробничої сфери. 
До
зайнятих у галузях матеріальної сфери відносять:
· 
всіх робітників і
службовців, які працюють у промисловості, сільському, лісовому та рибному
господарстві, на транспорті і зв’язку (в частині обслуговування виробничих
галузей), а також на будівництві;
·  зайняті в торгівлі і громадському харчуванні,
на здачі предметів на прокат, у посередницькій та комерційній діяльності, у
збуті і матеріально-технічному постачанні, в інформаційно-обчислювальному
обслуговуванні, в операціях з нерухомим майном;
·  зайняті розвідкою надр, в геодезичній та
гідрометеорологічній службі та інших галузях матеріального виробництва. 
До
зайнятих у невиробничій сфері відносять:
·  працюючих у житлово-комунальному господарстві
і невиробничих видах побутового обслуговування;
·  працюючих у охороні здоров’я, фізичній
культурі і соціальному забезпеченні, народній освіті, культурі та мистецтві,
науці та науковому обслуговуванні, на транспорті і зв’язку (в частині
обслуговування населення і невиробничих галузей);
·  працюючих у фінансуванні, кредитуванні та
страхуванні, в апараті органів державного та громадського управління, органах
управління кооперативних та громадських організацій.
Велике
скорочення чисельності працівників відбулося в промисловості, сільському
господарстві і будівництву, тобто у тих галузях, де створюється суспільний
продукт.
Причини
такого скорочення чисельності найманих працівників криються, з однієї сторони —
в різкому скороченні обсягів виробництва в усіх галузях народногосподарського
комплексу, а з іншої — у неможливості покищо створити умови для
працевлаштування всіх бажаючих. 
Згідно
із Законом України «Про зайнятість населення» безробітні — це громадяни
працездатного віку, які не мають заробітку або інших передбачених
законодавством доходів, зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що
шукають роботу, готові та здатні приступити до виконання підходящої роботи.
Певну
роль у працевлаштуванні незайнятого населення повинні зіграти створені державні
служби зайнятості населення. 
На
них покладено виконання таких завдань:
· 
аналіз ринку праці,
прогнозування попиту та пропозицій на робочу силу;
· 
ведення обліку громадян,
які звертаються з питань працевлаштування, та надання їм допомоги у пошуку
роботи;
· 
забезпечення населення
достовірною інформацією про можливість працевлаштування;
· 
професійна орієнтація та
консультація населення про можливість працевлаштування;
· 
організація професійної
підготовки;
· 
надання підприємствам,
організаціям і установам допомоги при підборі кадрів;
· 
забезпечення в межах
компетенції соціального захисту незайнятим громадянам; 
· 
здійснення контролю за
виконанням підприємствами законодавства про зайнятість населення.
Контрольні
запитання
1. 
Населення, його функції та
динаміка зміни чисельності.
2. 
Урбанізація та її наслідки.
3. 
Поняття трудові ресурси і
фактори, що впливають на їх величину.
4. 
Трудовий потенціал і його
основні параметри.
5. 
Критерії, що визначають
статус «безробітного».


8 
Виробничий
та науково-технічний потенціал

8.1 
Виробничий
потенціал

Виробничий
потенціал — це сукупність
засобів виробництва які можна задіяти при виробництві матеріальних благ,
необхідних для країни. Він характеризується як величиною (вартістю) основних
виробничих фондів, так і парком машин устаткування.
До
основних виробничих фондів відносяться приміщення устаткування, машин і обладнання,
транспортні засоби, інструменти, виробничий і господарський інвентар, доросла
робоча продуктивна худоба, багаторічні насадження, які багаторазове використовуються
у матеріальному виробництві.
Зберігаючи
натуральну форму, засоби виробництв постійно зношуються і переносять частинами
свою вартість на вироблену продукцію у вигляді амортизаційних відрахувань.
Розширення
виробництва потребує постійного збільшення як вартісної, так і натуральної
кількості виробничих основних засобів.
Основною
частиною виробничого потенціалу будь-якої держави є основні виробничі фонди,
які у свою чергу включають насамперед знаряддя праці.
Як
відомо, знаряддя праці — це предмети, що функціонують у сфері
матеріального виробництва і багаторазово використовуються у виготовленні
матеріальних цінностей (благ). 
В
даний час в Україні основні виробничі фонди складають 2/3 вартості основних
фондів або майже половину національного багатства держави.
Основний
показник виробничих фондів —
це виробнича потужність машин та обладнання, тобто здатність знарядь праці
виробляти максимальну кількість продукції в залежності від своїх технічних
можливостей.
Існуючі
нині в Україні виробничі фонди, в основному, нарощувались за рахунок державних
капітальних вкладень. З переходом до ринкових відносин головним джерелом
капітальних вкладень для розширеного відтворення основних виробничих фондів
повинні стати власні кошти підприємців (вітчизняних або іноземних інвесторів)
та банківські кредити. Державні капіталовкладення в подальшому будуть, в
основному, спрямовуватись лише на фінансування створення особливо важливих
державних об’єктів і підприємств та об’єктів оборонного призначення.
У
цілому, виробничий потенціал народного господарства країни залежить від кількісних і якісних
показників знарядь праці, від їх виробничої потужності, а також від ступеня
використання цих знарядь. Певне значення має також структура використання
виробничих фондів, тобто їх розподіл по галузях виробництва. Сучасна структура
виробничих фондів України (2003 рік) представлена їх наступним розподілом: 50 %
— у промисловості; 23,5 % — у сільському господарстві, 16 % -у транспорті і
зв’язку, 3,9 % — у будівельній індустрії; 6,6 % — в інших галузях виробництва.
Якісні
показники стану знарядь праці
відображають рівень фізичного та морального зносу машин і механізмів, яке, до
речі, зараз в Україні сягає в середньому більше 60 %, а в деяких галузях, як,
наприклад, вугільній, гірничодобувній, гірничо-збагачувальній та металургійній
знос становіть 80-90 % і більше.
Ступінь
використання основних виробничих фондів відображає інтенсивність навантаження
знарядь праці у часовому аспекті. Однак нинішнє (2003 рік) використання
основних виробничих фондів в Україні недостатнє. За даними фахівців більша
половина основних виробничих фондів держави зараз або зовсім не
використовується, або використовується лише частково. Наприклад, нафтопереробні
підприємства завантажені всього на 25-30 %, більшість підприємств легкої
промисловості — на 10-15 % і т. д. Основними причинами такої ситуації є:
·   нерівномірність технічного оснащення окремих
галузей, неоднаковий або недостатній рівень енерго- і фондозабезпечення праці; 
·  незбалансованість потужності окремих виробництв
і сировинної бази;
·  відмінність між рівнем механізації і технічним
оснащенням основних і додаткових виробництв;
·  обмежене забезпечення сільськогосподарською
технікою і паливно-енергетичними ресурсами сільськогосподарських підприємств;
·  відставання технічного оснащення та
технологічного забезпечення окремих елементів виробництв.
Для
досягнення стабільного зростання соціально-економічних показників діяльності
підприємств необхідно, щоб їхнє технічне переоснащення здійснювалося комплексно
і планомірно, а не за принципом випадкових компаній по заміні (відновленню)
окремих видів устаткування. Спеціальні розрахунки свідчать, що технічне
переоснащення і реконструкція наявних виробництв коштує у 2-2,5 рази менше, чим
нове будівництво і, таким чином, саме на це слід орієнтувати основні
фінансування (інвестиції) в індустрію України.
Рівень
використання основних виробничих фондів і фондооснащеність підприємств,
зайнятих у матеріальному виробництві, є найважливішим фактором, який впливає на
територіальні показники продуктивності праці. При цьому, територіальний
розподіл виробничого потенціалу (заводів, фабрик, виробничих комплексів і т.
п.) є основною задачею розміщення продуктивних сил в Україні.
За
роки незалежності, у зв’язку із приватизаційними процесами та реформуванням
народногосподарського комплексу, значно змінились як структура виробничого
потенціалу, так і його вартісна оцінка. 
Що
стосується вартісної оцінки виробничого потенціалу, то в зв’язку з тим, що в
Україні є уже своя національна грошова одиниця гривня.
Втрата
виробничого потенціалу відбулася за таких причин:
·  по-перше, в процесі приватизації підприємства
доводили до банкрутства, реалізуючи під різними приводами машини і
устаткування;
·  по-друге, під видом розрахунку з працівниками
за заборгованість по оплаті праці значну частину верстатів і обладнання роздано
і продано за значно заниженою вартістю.
·  по-третє, значна частина промислових
підприємств здала свої приміщення в оренду або продала, і в результаті
обладнання здано на металолом;
·  по-четверте, в результаті аграрної реформи і
приватизації в сільськогосподарських підприємствах майже ліквідовано не лише
поголів’я тварин, а зруйновано і тваринницькі приміщення.
В
результаті виробничий потенціал всіх галузей матеріального виробництва значно
послабився, технічний стан наявних виробничих фондів, тих, що залишились на
підприємствах, далекий від оптимальних.
Так,
за даними Держкомстату України ступінь зносу основних засобів у 2003 р.
становив у середньому 48%, з них у промисловості — 56,4%, у сільському
господарстві — 50,4%, у будівництві 51%.
Особливої
руйнації зазнало сільське господарство. Різке скорочення поголів’я худоби і
птиці у сільськогосподарських підприємствах привело до руйнування тваринницьких
приміщень, не говорячи уже про стан механізації у тваринництві. 
8.2 
Науково-технічний
потенціал

Науково-технічний
потенціал — це сукупність
ресурсів і можливостей сфери науки, що дають змогу ефективно вирішувати
господарські завдання.
Науково
— технічний потенціал включає:
·  матеріально-технічну базу науки (приміщення
наукових установ, наукове обладнання і устаткування, експериментальні заводи,
лабораторії);
·  кадри наукової системи (вчені, дослідники,
конструктори, науково-технічний персонал);
·  індумаційну систему, яка забезпечує доведення
даних досліджень до користувачів (наукові бібліотеки, інтернет);
·  організаційно-управлінську систему що включає
планування науково-дослідних робіт, їх фінансування та управління.
У
цій системі мережа науково-дослідних, конструкторських, проектних інститутів і
лабораторій, а також дослідних підрозділів вищих навчальних закладів постійно
збільшується з метою розповсюдження і впровадження в практику наукових знань і
реалізації єдиної науково-технічної політики.
Нерідко
засоби науково-технічної діяльності називають науково-технічним потенціалом,
елементами якого є:
·  науково-технічний інтелект — вчені,
дослідники, конструктори, винахідники, експериментатори, обслуговуючий персонал
(лаборанти, асистенти та ін.);
·  матеріально-технічна база науки — сукупність
засобів науково-технічної праці, наукові організації, наукове обладнання й
установки, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчислювальна база
інформаційного забезпечення тощо;
·  інформаційна система — наукові прогнози, банк
патентів, авторських свідоцтв, банк відомостей про світові досягнення в галузі
конкретних наук тощо, тобто все, що забезпечує постійне вдосконалення наукових
знань, оперативне оброблення інформації та надання її користувачеві;
·  організаційно управлінська підсистема —
планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР);
фінансування НДЦКР; організаційно-управлінські структури наукових підрозділів;
методи управління НДДКР.
Критеріями
високого рівня науково-технічного потенціалу є зростання:
·  національного інтелекту;
·  обсягу науково-дослідних і
дослідно-конструкторських робіт;
·  видів науково-технічних розроблень і їх
відповідності світовим зразкам.
Серед
елементів науково-технічного потенціалу активну, творчу функцію виконує
інтелект, який властивий лише людині.
Інтелект
— рівень розумового розвитку
людини, який дає змогу розпізнавати навколишні явища природи і суспільства,
самостійно пізнавати природні та суспільні закони, узагальнювати закономірності
розвитку природних і суспільних процесів, створювати нові системи знань,
виробництва, культури, побуту, тощо.
Попри
те що інтелект є універсальною категорією, певні його особливості залежать від
національної належності людини. Риси національного інтелекту формуються національною
історією, мовою, культурою, освітою, релігією, побутом, традиціями, тобто
загальнонаціональною ідеологією життя і розвитку нації. Національний інтелект є
синтетичним показником розвитку нації та її індивідів. Він відображає рівень
знань природних і суспільних процесів, рівень мислення, національного
самоусвідомлення, моралі, етики, естетики, ідеології, міжнародних зв’язків
тощо. Будучи елементом трудового потенціалу суспільства, формує його
працездатність, творчість, винахідливість, пошук нового, раціонального,
оптимального в усіх сферах життя нації, суспільства, держави.
Саме
інтелект спонукає людину до наукової діяльності, яка є передумовою розвитку
науки і техніки, виробництва, прогресу суспільства загалом. 
Наукову
діяльність з огляду на сферу її застосування поділяють на такі види:
·  академічна;
·  вищих навчальних закладів;
·  галузева.
Кожний
із видів наукової діяльності володіє засобами і методами організації досліджень
і здійснення розроблень. 
Відповідно
наукові дослідження з огляду на їх зміст і результати поділяють на два види:
·  фундаментальні — проводять з метою здобуття нових знань про
об’єктивні закони розвитку природи, суспільства, мислення тощо. Ними займаються
вчені академічної науки і вищих навчальних закладів. Імовірність одержання
позитивних результатів, за оцінками експертів, становить 5—10%;
·  прикладні — проводять з метою застосування нових знань для
вирішення конкретних практичних завдань. Зосереджені вони переважно в галузевих
наукових установах, дещо менше — в академічних науково-дослідних інститутах та
вищих навчальних закладах. Імовірність одержання позитивних результатів у
прикладних дослідженнях — до 80%.
На
розвиток наукового потенціалу впливають:
·  територіальна локалізація мережі наукових
закладів;
·  нарощування сукупного потенціалу існуючих
закладів науки;
·  територіальне розміщення ресурсів науки.
До
чинників, які впливають на розміщення наукових центрів, належать:
·  культурне середовище;
·  освітній потенціал;
·  інформаційна інфраструктура;
·  інтелектуальний потенціал.
Наукові
установи тяжіють до великих міст. Вважають, що термін адаптації наукових
закладів у нових містах становить щонайменше 10—15 років. Найсприятливіші умови
для академічної науки існують у великих містах. Наприклад, науковий потенціал
України (до 70%) зосереджено у шести найбільших містах —Києві, Харкові,
Дніпропетровську, Львові, Донецьку, Одесі.
Особливо
велика роль науково-технічного прогресу в охороні навколишнього середовища і
раціональному природокористуванні.
Розвиток
науки і техніки дає змогу створювати ефективні засоби і прилади для промислових
і комунальних викидів, що забруднюють довкілля. Територіальне поєднання
наукових і освітніх установ, наукомістких виробництв сприяє єдиній цілі —
докорінному перетворенню продуктивних сил суспільства і прискореному розвитку
народногосподарського комплексу країни.
Розміщення
наукових закладів впливає на розвиток галузей народного господарства. Інститути
теоретичного профілю розташовані у великих науково-культурного центрах.
Переважна їх кількість знаходиться у столиці України — Києві та великих
промислових центрах — Харкові, Львові, Донецьку, а на периферії їх філії.
Значну
роль у розміщені об’єктів народного господарства відіграють проектні інститути,
що займаються проектуванням великих промислових підприємств, транспортних
магістралей, електростанцій, споруд житлового і соціального призначення.
Особливу
роль у розвитку наукових досліджень відіграє галузева (заводська) наука, а
також спеціалізовані науково-дослідні інститути (НДІ). Нажаль, кризові явища
найбільш гостро проявилися саме на цих ланках науки: у багатьох НДІ майже
зруйнована матеріальна база, втрачений кадровий потенціал, відсутнє стале
фінансування. Тільки у Кривому Розі за останні 12 років практично перестали
існувати такі наукові центри, як НДІ рудного машинобудування (НДІРУДМАШ),
науково-дослідний гірничий інститут (НДГРІ), НДІ автоматики та ін..
Значною
проблемою залишаються питання підвищення рівня фінансування науки яке за станом
на 2003 р. залишається майже в 10 разів нижче необхідного.
Стан
розвитку та територіальне розміщення наукового потенціалу впливає на розміщення
наукоємких галузей виробничої і невиробничої сфери. В свою чергу розвиток
продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових закладів, що дозволяє краще
вирішувати економічні і соціальні проблеми суспільства, швидше впроваджувати
результати наукових розробок у виробництво.
Наукові
центри фундаментальних досліджень України зосереджені, в основному, у великих
економічних і культурних центрах (у місті Києві, обласних містах). Більш
рівномірно розміщені по території галузеві НДІ, їхні філії і лабораторії.
Інтеграція
науки і виробництва створила науково-виробничі об’єднання (НПО) і проектні
інститути, які варто вважати найбільш ефективною формою прикладної діяльності
науки.
В
останні роки широко розвивається мережа недержавних вищих навчальних закладів і
НДІ, число яких за станом на 2003 рік більш ніж у 3 рази перевищує кількість
відповідних державних установ. Однак, багато подібних закладів, особливо
приватні навчальні ВНЗ і їхні філії, створені в периферійних містах, мають дуже
слабку учбово-матеріальну базу і недостатньо високий рівень викладацького
складу, що негативно позначається на якості підготовки майбутніх фахівців.
Для
забезпечення реальних перспектив розвитку наукового потенціалу в Україні
необхідно вирішення наступних задач:
·  підвищити престижність науковців шляхом
створення матеріальних і соціальних стимулів та гарантій;
·  підняти на достатній рівень фінансування
державні наукові і навчальні заклади для чого збільшити у 8-10 разів об’єм
фінансування на науку у державному бюджеті;
·  поліпшити матеріально-технічну базу навчальних
і науково дослідницьких установ.


Контрольні
запитання
1. 
Виробничий потенціал,
динаміка розвитку.
2. 
Наука – безпосередня
продуктивна сила суспільства.
3. 
Науково – технічний
потенціал і його склад.
4. 
Динаміка кількості
наукових закладів.
5. 
Які задачі необхідно
вирішити для забезпечення реальних перспектив розвитку наукового потенціалу в
Україні.


9 
Господарський
комплекс України, особливості структури, трансформація в ринкових умовах

9.1  Сутність та структура народного
господарства

Народне
господарство — сукупність
галузей і сфер економіки країни, взаємозалежних суспільним поділом праці.
Включає галузі матеріального виробництва і невиробничої сфери.
Підприємства,
що спеціалізуються на випуску однорідної продукції, утворюють відповідні галузі
матеріального виробництва: промисловість, сільське господарство, будівництво,
транспорт та ін.
Галузі
нематеріального виробництва —
це сукупність галузей господарства, які здійснюють функції надання послуг
нематеріального характеру суспільству і населенню.
Вони
діляться на дві групи галузей.
До
першої групи відносяться
галузі, які задовольняють духовні і фізичні потреби людини. Це освіта,
культура, наука, охорона здоров’я і спорт.
До
другої групи відносяться
галузі, які надають послуги населенню. Ця група включає в себе
житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт, зв’язок і всю систему
кредитування і управління.
Довгий
час сфера нематеріального виробництва вважалась лише як обслуговуюча. Разом з
тим у цій сфері надаються послуги, які мають споживну вартість, і вона впливає
на ефективність матеріального виробництва.
Галузева
структура характеризує
галузевий поділ праці в усьому народногосподарському комплексі. Вона показує
співвідношення галузей і окремих виробництв.
Галузева
структура — найбільш узагальнена характеристика народногосподарського
комплексу. Вона не дає інформації про взаємозв’язки окремих виробництв, про їх
роль у процесі комплексоутворення і формування спеціалізації. Аналіз галузевої
структури дозволяє визначити профілюючі галузі і виробництва, у яких
зосереджена основна частина продуктивних сил, визначити такі групи виробництв,
що мають значення для формування галузевих комплексів і циклів виробництв.
Кожна
галузь і виробництво функціонують не окремо, а у взаємозв’язку з іншими
галузями і виробництвами.
Функціональна
структура в деякому розумінні
відбиває системи економічних і технічних зв’язків різноманітного типу, що
існують як у рамках народногосподарського комплексу, так і поза ним.
Всередині
народногосподарського комплексу виділяють 2 тили зв’язків між виробництвами:
·  виробничо-технологічні — між виробництвами, що
представляють послідовні стадії переробки сировини або виступають по відношенню
один до одного як основні, допоміжні, супроводжувальні;
·  виробничо-економічні — між окремими
виробництвами по лінії поставок матеріалів і устаткування загальнопромислового
призначення. Територіальна структура промислового комплексу економічного району
характеризується різноманітними формами територіального зосередження
промисловості, складеними в районі в результаті галузевого і територіального
поділу праці
Народногосподарський
комплекс України формувався в умовах, коли країна була в складі Росії, а потім
і в складі Радянського Союзу, і це зробило певний відбиток на економіку країни.
Маючи
великі запаси кам’яного і бурого вугілля, залізної і марганцевої руди, нерудних
мінеральних ресурсів, родючі землі та кваліфіковані кадри, народне господарство
було спрямоване на широкий розвиток видобувної промисловості, підприємств
важкої індустрії і військово-промислового комплексу та виробництва
сільськогосподарської продукції в таких обсягах, які б сприяли розвитку всього
СРСР.
Народногосподарський
комплекс України створювався і примножувався віками і станом на 1.01.1991 року
вартість основних засобів становила 474 млрд крб. в тому числі виробничого
призначення на суму ЗІ7 млрд крб.
Перехід
України до ринкової економіки з усією гостротою поставив проблему оптимізації
структури народногосподарського комплексу та шляхів її перетворення.
Вдосконалення структури виробництва — дуже складна і багатопланова робота.
Насамперед вона вимагає визначатись із співвідношенням матеріального
виробництва та сфери послуг, виробництвом засобів виробництва та предметів
споживання.
Роль
кожної галузі у створенні суспільного продукту і національного доходу
змінюється з часом.
9.2 
Місце
України за рівнем економічного розвитку

Розвиток
економіки України протягом 1991-2005 рр. визначався характером внутрішньої
економічної політики, яка принципово відрізнялась у періоди 1991-1998 і
1999-2003 років. У першому періоді були відсутні довгострокові цілі
розвитку, які базувалися не на засадах загальної стратегії
суспільно-економічних перетворень, а в основному на тактичних заходах з метою
одержання нагального ефекту. Основними здобутками цього періоду стали подолання
інфляції, грошова реформа і первинне реформування форм власності. Другий
період визначає курс на стабілізацію та економічне зростання, забезпечення
позитивної динаміки макроекономічних показників на тривалу перспективу.
Основними його здобутками стали відродження й нарощування виробництва,
зростання добробуту населення, демократичні перетворення, нарощування
інтеграційних процесів у світову й глокальну (рівня крупних,
«глобально-регіональних», або ж глокальних міждержавних утворень, зокрема — ЄС,
ЄЕП) економіку.
Головним
напрямом внутрішньої політики 1991-1998 років були монетарні та антиінфляційні
заходи. Метою цінової політики кінця цього періоду стало формування такої
системи ціноутворення, яка б відповідала загальним ринковим перетворенням і
створювала умови для зменшення втручання держави у регулювання економіки в
цілому і цін зокрема. Так, до 1991р. регульовані державою ціни становили 80%,
тепер їх 12% і переважно в галузях-монополістах: житлово-комунальному
господарстві, транспорті та зв’язку.
Лібералізація
стосувалась закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, промислові та
продовольчі товари. Кроком у цьому процесі стала відмова від використання
прямих дотацій для всіх без винятку виробників сільгосппродукції, що залучило
їх до реальних ринкових процесів.
Проведена
уніфікація у визначенні курсу гривні до іноземних валют наблизила ціни на
куплені енергоносії до рівня світових. У цілому лібералізація цін викликала
зміни у їх відносній структурі, що вплинуло на галузеву структуру виробництва
доданої вартості. Так, внаслідок диспаритету в цінах на продукцію сільського
господарства та інших галузей матеріального виробництва фактично виник
нееквівалентний обмін і змінилися показники структури у вартісному виразі.
Зростання
цін на енергоносії позначилось на собівартості, ціні та конкурентоспроможності
енергоємних галузей промисловості, а значить, на попиті і обсягах виробництва.
Крім цін на енергоносії, обсяги виробництва залежали від насиченості
внутрішнього ринку аналогічною продукцією, платоспроможності споживачів,
зовнішнього попиту, змін у цінах виробників-монополістів.
Антиінфляційні
заходи досліджуваного періоду включали обмеження обігових коштів, що
реалізовувалось через стримування доходів населення (відмова від проведення
індексації заробітної плати відповідно до інфляційних процесів, затримки
заробітної плати, зменшення державних витрат, зокрема на фінансування бюджетних
організацій — науки, освіти тощо).
Економічний
розвиток характеризується сукупністю даних про економічні відносини у процесі
відтворення, які використовуються в системі управління як народним
господарством взагалі, так і окремими його галузями.
Економічна
наука виділяє дві грипи показників, які характеризують стан розвитку країни —
натуральні і вартісні.
Натуральні
показники — це обсяги
виробництва певних видів промислової і сільськогосподарської продукції в
натуральних величинах.
Для
кожної галузі виробництва характерні свої показники, які відображають характер
її роботи: машини — у штуках; метал у тоннах; газ у м3; м’ясо і молоко — у
тоннах; тканини — у м2 і т. д. Обсяги виробництва продукції в натуральному
виразі дають можливість визначити частку виробництва продукції певним
виробником у виробництві її взагалі чи у певному регіоні, країні чи групі
країн.
В
Україні обсяги виробництва продукції в натуральному обчисленні незначні і
порівняти їх із світовим виробництвом проблематично.
В
1990 р. в Україні добувалось 42% залізної руди, 21,4% вугілля, вироблялось
39.4% чавуну. 32,6% сталі, 35% прокату. 16,9% електроенергії, 13% мінеральних
добрив, 21,8% тракторів, 67,5% цукру-піску. Крім того в 1990 р. В Україні
вироблялось 23,8% зерна, 25,5% м’яса і 27% молока від загальносоюзного
виробітку.
Досить
високі показники частки України у виробництві продукції були і до встановлення
незалежності.
Не
дивлячись на те, що обсяги виробництва продукції в Україні за роки незалежності
значно зменшились, але при загальному скороченні її виробництва в усіх країнах
колишнього СРСР частка України у виробництві основних видів продукції поки що
значна, і становить по видобутку залізної руди 40,1%, виробництву чавуну, сталі
і прокату — третину, по виробництву вугілля — 19,5% тощо.
Тобто
Україна являється вагомим виробником багатьох видів продукції серед країн СНД.
Вартісні
показники — це виробництво
валового внутрішнього продукту (ВВП) в цілому і в розрахунку на одну особу.
Валовий
внутрішній продукт (ВВП) — це
загальний обсяг виробництва продукції у грошовому виразі за певний період
(місяць, квартал, півріччя і за рік). За допомогою цього показника можна
порівнювати роботу будь-якої галузі виробництва і країни в цілому, оскільки
вироблена продукція оцінюється в певній грошовій одиниці. Найбільш об’єктивним
показником, який характеризує стан розвитку країни, вважається виробництво
валового внутрішнього продукту в розрахунку на душу населення.
Так,
з 1999 року постійно спостерігається реальне зростання ВВП на душу населення,
темп якого склав 100,6%, у 2000 — 106,7, у 2001 році — 111,1, а у 2002 році —
106,3%. Зростання ВВП в цілому і на 1 особу у 2003 р. становили, за даними
Держкомстату, відповідно на 9,6 та 10,5% відносно попереднього року. Ріст
фізичного обсягу ВВП зумовлювався переважно підвищенням попиту на продукцію
галузей, які виробляють товари. Темп приросту ВДВ цих галузей становив за цей
період 15,3%. а реальне зростання ВДВ у галузях, що надають послуги, — 67,0%.
Головними
чинниками, які сприяли зростанню обсягів виробництва майже в усіх галузях
економіки, стали: підвищення завантаження обладнання й устаткування, що
підтверджує динаміка фондовіддачі; збільшення обсягу інвестицій та оновлення
матеріально-технічної бази підприємств; широке впровадження енергозберігаючих
технологій. Під дією цих чинників знизився рівень витрат енергоносіїв на
виробництво одиниці продукції, що зменшило залежність економіки України від
коливань ринку енергоносіїв.
Стабілізація
позитивних тенденцій у 1999-2003 роках привела до зміни загальної
соціально-економічної ситуації, зокрема: реального зростання ВВП, промислового
і сільськогосподарського виробництва; посилення соціальної орієнтації
промислового комплексу. Так, найбільша активізація діяльності спостерігалась у
галузях, які працюють на внутрішній ринок і задовольняють кінцевий споживчий
попит населення; активізації зовнішньої торгівлі, яка сприяла приросту
виробництва в експортних галузях (чорна і кольорова металургія, хімічна й
нафтохімічна, машинобудування); зниження частки паливно-сировинних галузей у
структурі промислового виробництва; посилення інноваційної активності на
промислових підприємствах; подальшого розвитку у тенденції нарощування обсягів
інвестицій в основний капітал; зростання обсягів роботи залізничного,
автомобільного та річкового транспорту; зменшення темпів приросту дебіторської
і кредиторської заборгованості по всіх суб’єктах господарювання; збільшення
доходів зведеного бюджету; зниження рівня безробіття.
До
негативних змін слід віднести: нижчі, ніж у попередні роки, темпи росту
номінальної і, як наслідок цього та інфляційного процесу, реальної заробітної
плати, що знизило рівень життя населення; зростання цін і тарифів на споживчому
ринку; скорочення виробництва сільськогосподарської продукції на підприємствах
усіх форм власності; погіршення демографічної ситуації — скорочення кількості
населення за рахунок природного зменшення та міграційного відтоку.
Внаслідок
цих чинників і прояви нових тенденцій у 1999-2003 рр. відбулись зміни в
структурі ВВП, розрахованого за різними критеріями і різними методами. Так, за
категоріями доходу зменшилась частка оплати праці найманих працівників — з 48,1
до 45,3%, а частка валового прибутку збільшилась з 32,7 до 42,6%. При цьому
абсолютні обсяги фонду оплати найманої праці зросли на 37,4, а валового
прибутку і змішаного доходу — на 50,7%.
Зрушення
в структурі ВВП за категоріями кінцевого використання були дещо протилежними.
Так, зменшилась питома вага кінцевих споживчих витрат — з 81,5 до 77,1% і
частка валового нагромадження основного капіталу; динаміка запасів матеріальних
оборотних коштів набула від’ємного характеру. У 1999р. вперше за останні сім
років експорт товарів і послуг перевищив імпорт і частка сальдо
експорту-імпорту зросла з — 2,3 до 5,5, а у 2003р. становило 2,6% ВВП. В
абсолютному виразі обсяги кінцевих споживчих витрат збільшилися на 34,1%, у
тому числі: домогосподарств та сектора загального державного управління — на
33,4%; обсяги валового нагромадження основного капіталу збільшились на 33,3%.
Галузева
структура валової доданої вартості зазнала перерозподілу економічних ресурсів
на користь галузей, які виробляють товари, а в структурі останніх — на користь
промисловості.
Зміни
в секторній структурі валової доданої вартості відображують тенденцію до
активізації діяльності в реальному секторі економіки, збільшення питомої ваги
валової доданої вартості сектора не фінансових корпорацій і домашніх
господарств.
Загалом
період 1999-2003 років дає підстави для прогнозування стабільно позитивної
динаміки макроекономічних показників у коротко-, середньо- і довгостроковій
перспективі.
9.3 
Поділ
народного господарство за формами власності

Власність — це врегульовані законом суспільні відносини
щодо володіння, користування і розпорядження майном, тобто це відношення людини
до предметів.
Відношення
людини до власності визначається основним законом держави — її конституцією.
В
Україні до встановлення незалежності діяла Конституція СРСР. 
Після
встановлення незалежності постало питання відношення людей до майна. Верховна
Рада України 7 липня 1992 року прийняла Закон України «Про власність», яким
не встановлено граничну норму на власність, але вказано, що приватна
власність мусить мати трудовий характер, тобто власність громадян
являється і примножується за рахунок їх доходів від участі у виробництві, від
підприємницької діяльності, ведення власного господарства, доходів від коштів,
вкладених у кредитні заклади, акції і цінні папери та отримані іншим шляхом, що
не суперечить Закону.
Згідно
з цим Законом приватизувати можна було все, за виключенням, того, що не
підлягало приватизації:
·  майно органів державної влади і управління;
·  майно Збройних Сил;
·  золоті і валютні фонди;
·  державні матеріальні резерви;
·  комплекси з виготовлення цінних паперів і
грошових знаків;
·  засоби урядового і спеціального зв’язку;
·  об’єкти державної метеорологічної служби;
·  національні, культурні й історичні цінності;
·  об’єкти освіти, науки і культури, що
фінансуються з бюджету;
·  майнові комплекси підприємств з виготовлення
зброї, наркотиків та радіоактивних речовин;
·  атомні електростанції.
Було
передбачено, що покупцями державного майна можуть бути як громадяни України,
так і іноземні громадяни та особи без громадянства:
Для
того, щоб більш справедливо поділити майно між членами суспільства, урядом
країни було прийнято рішення про безоплатну передачу мешканцям житла, в якому
вони проживали, а також кожному громадянину України незалежно від його віку (за
виключенням колгоспників) було видано приватизаційні майнові сертифікати
на суму 1 млн 50 тис, українських карбованців, за офіційним курсом
станом на 1 листопада 1993 р.
Ці
приватизаційні сертифікати можна було використовувати при приватизації
державного майна.
В
результаті сертифікованої приватизації більшість державного майна змінила форму
власності на приватну. Але значна кількість власників сертифікатів не знаючи у
які підприємства їх можна вкласти продали їх на стихійних ринках за безцінь (в
основному за 10 українських карбованців або гривень).
Покупці
приватизаційних сертифікатів стали власниками отриманого за них майна у вигляді
заводів, фабрик, морських і річкових суден, літаків, родовищ корисних копалин і
іншого.
Отримана
будь-яким шляхом власність була юридично закріплена Конституцією України.
Згідно
зі ст. 41 Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 р., «Кожен має право
володіти , користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатом своєї
інтелектуальної і творчої діяльності». Право приватної власності набувається в
порядку, визначеному Законом.
Згідно
з Законом ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право
приватної власності є непорушним.
Примусове
відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як
виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку,
встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх
вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням
їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Конфіскація
майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та
порядку, встановлених законом.
Згідно
з Конституцією України (стаття 41) громадяни для задоволення своїх потреб
можуть користуватись об’єктами права державної та комунальної власності. Якщо у 1990 р. у власності держави
знаходилось 100% власності промисловості, будівництва, транспорту, торгівлі,
охорони здоров’я, науки, культури і мистецтва і 60% власності сільського
господарства, то станом на 1 січня 2005 р. у державної власності залишилось
всього 4,2% об’єктів, з них у промисловості 2%, у будівництві — 2,7%, торгівлі
— 0,5%, транспорті і зв’язку — 7,2%. Навіть у освіті і охороні здоров’я частка
підприємств з державною власністю становить відповідно 11,0 і 10,2%.
У
результаті приватизації, скріпленої Конституцією України, станом на 1 січня
2005 року в приватній власності виявилось 88,2% промислових підприємств, 95,8%
будівельних, 98,4% — оптової і роздрібної торгівлі, 91,1% — транспорту і
зв’язку.
Таким
чином, приватизація в країні майже завершена, не приватизованими залишились
близько 10% підприємств, більшість з яких не підлягають приватизації.
Особливої
уваги заслуговує приватизація в сільському господарстві. На період встановлення незалежності сільське
господарство було представлено 7,7 тис. колгоспів, 2,1 тис. міжгоспів і 2,5
тис. радгоспів. У власності колгоспів і міжгоспів було сконцентровано 70%
вартості виробничих основних фондів та матеріальних оборотних засобів. Це була
колективна форма власності. Державна форма власності була представлена 2,5 тис.
радгоспів та 30% вартості виробничих основних фондів і матеріальних оборотних
засобів.
В
перші роки незалежності держава була неспроможна забезпечити радгоспи
необхідними матеріальними ресурсами та фондом оплати праці для персоналу
радгоспів і вимушена була перетворити їх на колгоспи, залишивши у своїй
власності 200 радгоспів Академії аграрних наук і 200 радгоспів Міністерства
оборони України.
Що
стосується землі, то після
революції 1917 р. вся земля стала державною власністю. На землі, на яких були
створені колгоспи, був виданий Державний акт на право довічного і безоплатного
користування нею.
Після
встановлення незалежності у січні 1992 року Верховною Радою України був
прийнятий Закон «Про форми власності на землю», яким поряд з державною
земельною власністю була визнана і колективна та приватна власність.
Цей Закон, по суті, поклав початок процесу роздержавлення і приватизації землі
в Україні. Механізм реалізації даного Закону знайшов відображення і в інших
законодавчих актах, прийнятих Верховною Радою України, а саме: в Концепції
роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду; Законі про
Земельну реформу; Земельному кодексу України; Законі про селянське (фермерське)
господарство.
Згідно
з цими законами всі землі були розділені між тими людьми, які на неї працювали.
В основному власники земельних паїв уже отримали державні акти на них і
використовують її за своїм бажанням.
Між
членами колгоспів (працюючими і тими, що працювали раніше) було розділено і
майно колективних господарств. У різних господарствах люди поступили з ним по
різному. В одних господарствах майно розібрали і як результат у
сільськогосподарських підприємствах залишились менше половини вартості
виробничих основних засобів від тієї кількості, яка була на кінець 1990 р. Але
є колективи, які зберегли свою власність і працюють так, як працювали до
реформування. Господарства, створені на приватній власності на майно і землю,
ефективно працюють, розвиваються, раціонально використовуються їх трудові
ресурси, але таких господарств мало. В ефективно працюючих господарствах
зайнято лише 1,0 млн чоловік, або 20% від тієї кількості, що була у сільському
господарстві в 1990 р. Це свідчить про те, що більшість сільськогосподарських
підприємств (колишніх колгоспів і радгоспів) розпалося. На їх землях
створюються фермерські господарства, яких уже понад 40 тис. Багато людей, які
отримали земельний пай, господарюють особисто па своїй землі, а більшість
здають свою землю в оренду.
В
деяких колишніх господарствах люди зрозуміли свою помилку і відроджують свої
господарства, але зробити це надто важко.
За
формами власності показник рентабельності продукції у 2000 р. загалом в Україні
становив: по підприємствах державної власності — 4,0%; комунальної — 1,4,
приватної — 2,2, колективної — 2,4, по інших — 0,7%. Це означає, що на
сучасному етапі підприємства державної власності працюють більш ефективно
порівняно з іншими формами власності, хоча рівень рентабельності у розмірі 4,0%
є занадто низьким.
У
перспективі в країні будуть успішно функціонувати різні форми господарств, але
всі вони уже будуть створені на приватній власності на землю і майно. Майбутнє
сільського господарства України за крупними господарствами.
Згідно
з чинним законодавством використання власності не може завдавати шкоди правом,
свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну
ситуацію та природну якість землі. В майбутньому держава зуміє на законодавчому
рівні забезпечити раціональне використання земельних ресурсів країни.
Контрольні
запитання
1. 
Поняття
народногосподарського комплексу.
2. 
Стан розвитку
народногосподарського комплексу України.
3. 
Показники, які
характеризують рівень економічного розвитку країни.
4. 
Місце України за рівнем
економічного розвитку.
5. 
Форми власності.
6. 
Поділ галузей народного
господарства за формами власності.


10 
Міжгалузеві
комплекси та їх роль у розвитку економіки України

10.1 
Особливості
формування й аналізу міжгалузевих комплексів

Міжгалузеві
комплекси – це поєднання
економічно взаємопов’язаних галузей на основі міжвідомчих зв’язків, у яких
підприємства різних відомств мають певну самостійність.
Внаслідок
кооперації та інтеграції підприємств, організацій, установ та галузей виникла
потреба у формуванні міжгалузевих комплексів.
Всі
міжгалузеві комплекси функціонують в межах ТВК району як органічно
взаємопов’язані елементи складного структурного утворення. Комплекс району при
цьому розглядається як органічна єдність всіх структурних елементів на його
території, а міжгалузеві комплекси виступають підсистемами ТВК економічного
району і його територіальних структурних частин.
Міжгалузеві
комплекси формуються на
основі галузей, що виступають як комплексоутворюючі і здійснюють головні
економічні І соціальні функції. У комплексоутворенні беруть участь галузі
виробничого і невиробничого призначення, тобто ті, що виготовляють
безпосередньо певний продукт, і ті, що обслуговують головні виробничі процеси.
Найважливішими
ознаками формування міжгалузевих територіальних комплексів є виробнича
(економічна) і територіальна (географічна). Під виробничою ознакою розуміють спеціалізацію
(функцію) і структуру міжгалузевих комплексів, під територіальною —
територіальну організацію їх продуктивних сил.
Головна
ознака — виробнича. Вона
дозволяє визначити функції міжгалузевих комплексів, їх роль в географічному
поділі і кооперуванні праці, характер взаємозв’язків підприємств і виробництв.
Територіальна
ознака виступає як доповнююча
і розкриває особливості організації та тяжіння території (периферії) до центрів
господарської діяльності, що виступають ядрами у виробничому процесі.
За
видами міжгалузеві комплекси поділяються на родові, видові та підвидові.
Родові
міжгалузеві комплекси
формуються як великі сфери людської діяльності без поглиблення їх галузевого
розчленування. Це системи, що виділяються на основі попарного поєднання великих
сфер господарської діяльності. У більшості випадків це науково-виробничі
об’єднання в межах регіону або навіть держави.
Видові
міжгалузеві комплекси
формуються із підприємств однієї сфери господарства, але різних його секторів.
Прикладом такого об’єднання може бути агропромисловий комплекс, який об’єднує
виробництво сільськогосподарської продукції, її промислову переробку і
реалізацію.
Підвидові
міжгалузеві комплекси — це
виробничі об’єднання представлені кількома галузями певного сектора економіки
-промисловістю, сільським господарством, транспортом і т. ін. Прикладом підвидової
системи може бути виноградарсько-виноробний, цукровиробний, плодо — консервний,
молокопереробний, м’ясо — переробний та інші комплекси.
Спираючись
на ці ознаки (виробничу і територіальну), всі міжгалузеві комплекси можна
згрупувати у такі основні типи: промислові, агропромислові, лісовиробничі,
акваторіальні. Кожен тип
підрозділяється на підтипи. Промислові міжгалузеві комплекси охоплюють
гірничодобувну промисловість, рудно-металургійну, паливно-енергетичну,
машинобудівну, хімічну, будівельну, легку і т. д.; агропромислові —
галузі рослинництва і тваринництва разом з підприємствами, що переробляють
сільськогосподарську сировину та реалізують її споживачам. Лісовиробничі
комплекси функціонують на основі виробничо-економічної і технологічної єдності
лісових галузей і відповідних підприємств механічної обробки та хімічної
переробки деревини. Акваторіальні комплекси охоплюють заготівлю і
переробку рибних ресурсів, видобуток і переробку морських солей, водоростей, а
також цикл виробництв на базі видобування та послідовної переробки нафтогазової
сировини. ,
Залежно
від просторових масштабів, міжгалузеві комплекси поділяють на
народногосподарські і територіальні.
Народногосподарські
міжгалузеві комплекси
складаються і функціонують як міжгалузеві утворення в структурі всього
народного господарства країни. Головне їх завдання полягає у розв’язанні
важливих загальнодержавних проблем. З метою ефективного вирішення певних
проблем розробляються програми (програма розвитку паливно-енергетичного,
машинобудівного, продовольчого комплексів та ін.). Такі комплекси називаються
програмними.
Міжгалузеві
територіальні комплекси — це
підсистеми інтегральних територіально-господарських комплексів і, в багатьох
випадках, відповідних їм народногосподарських комплексів.
Серед
територіальних міжгалузевих комплексів виділяють спеціалізовані та
багатогалузеві Вони поділяються на регіональні та локальні
Регіональні
міжгалузеві комплекси
розглядаються на макро-, мезо-, і мікрорівнях. Найскладнішим є державний
комплекс. Макрорайон в межах України — це система, у складі якої функціонують
ТВК декількох адміністративних областей, а будь-яка адміністративна область
розглядається як мезорайон. Останній поділяється на мікрорайони. Крім
комплексів, у межах адміністративних областей виділяють міжгалузеві утворення
декількох областей (міжобласні).
Локальні
міжгалузеві комплекси
функціонують в межах внутрішньообла-сних низових адміністративних районів,
економічних вузлів та центрів, на локальній території досить чітко проявляється
взаємодія економічних, демографічних, соціальних структурних елементів. Це
особливо помітно у процесі формування економічних вузлів, де утворюється
моноцентричний ареал, пов’язаний з ядром доцентровими силами. Ядро вузла — це
організаційно-господарський центр, що обумовлює його існування і розвиток як
цілісної стійкої системи.
Ядром
локального комплексу виступає
організаційно-господарський центр, що обумовлює його розвиток і існування як
цілісної системи, або окреме підприємство, біля якого формується певна
виробнича зона. Наприклад, Калитянський відгодівельний комплекс Броварського
району на Київщині виступає ядром комплексу, а біля нього діють комбікормовий
завод, агропідприємство по виробництву кормів та ін.
Рівень
діяльності міжгалузевих комплексів і їх регіональних утворень дозволяє
визначити рівень розвитку виробництва, транспорту, сфери обслуговування,
чисельність і розподіл трудових ресурсів, рівень споживання ресурсів.
Так,
наприклад, створення локальних комплексів у машинобудуванні забезпечує
ефективне кооперування підприємців для виготовлення деталей і вузлів.
Спеціалізований машинобудівний кущ формується навколо головного складального
підприємства. В результаті створення таких мікрорегіональних комплексів
вирішується проблема зайнятості трудових ресурсів та підвищення матеріального і
культурного життя населення певної території.
Найбільш
ефективне локальне (кущове) розміщення виробництва в легкій промисловості. В
текстильній промисловості найбільш доцільно створювати спеціалізовані ткацькі
підприємства в безпосередній близькості одне від одного, а фарбувальне — в
центрі прядильних фабрик. Тут основним виступає фарбувальне підприємство.
Аналогічна
ситуація і в агропромисловому комплексі, де на базі переробної промисловості
створюються міжгалузеві агропромислові формування: цукробурякові,
виноградарсько-виноробні, овочеконсервні, молокопереробні, м’ясопереробні та
інші види формувань. Переробні підприємства переважно отримують сировину з
декількох сільськогосподарських підприємств.
У
більшості сільськогосподарські підприємства виробляють декілька видів продукції
і є одночасно членами багатьох міжгалузевих формувань.
Міжгалузевий
регіональний комплекс можна
визначити як сформоване територіальне поєднання взаємопов’язаних галузей і
виробництв у економічних районах, вузлах, центрах, завдяки яким може
забезпечуватися максимальний ефект при найменших витратах.
Досягнення
таких результатів з урахуванням закономірності комплексності потребує якомога
раціональнішого підбору взаємозв’язаних галузей, підприємств і виробництв,
забезпечення економічно ефективних пропорцій їхнього розвитку, оптимальних
розмірів підприємств з урахуванням державних інтересів та відповідно до наявних
на місцях природних і економіко-географічних умов.
Вихідними
чинниками комплексоформування і територіальної організації є наявність певних
видів ресурсів (вугілля, нафти, газу, залізної руди, лісу, енергії, трудових
ресурсів тощо).
Розвиток
багатьох міжгалузевих комплексів базується на локальних природних ресурсах, що
зумовлюють регіональний характер початкових стадій їхнього формування. Це
комплекси, що розвиваються на базі переробки мінерально-сировинних і
паливно-енергетичних ресурсів, сільськогосподарського виробництва та різних
промислів. Вони відрізняються природними й економічними умовами формування, розташуванням
щодо джерел сировини, паливно-енергетичних ресурсів і місць споживання готової
продукції, виробничою спеціалізацією і структурою, рівнем розвитку,
особливостями територіальної організації та іншими ознаками.
Слід
ураховувати, що в багатьох регіонах міжгалузеві комплекси сформувалися в умовах
екстенсивного розвитку. Це призвело до виникнення диспропорцій у співвідношенні
розширення і поновлення виробничих потужностей; збільшення споживання палива й
електроенергії; високого рівня концентрації виробництва, особливо у великих
містах, та розвитку інфраструктури; значних масштабів вилучення земельних
ресурсів із сільськогосподарського користування, підвищення забруднення
повітряного і водного басейнів.
Виокремлення
у складі регіону міжгалузевих комплексів посилює цільову спрямованість
програм-прогнозів, підвищення узгодженості дій усіх учасників виконання одного
комплексного завдання. Це завдання може полягати як у досягненні заданого
кінцевого суспільно-господарського результату, так і у виробництві будь-якої
продукції для місцевих потреб.
Міжгалузеві
комплекси визначаються за двома основними підходами: цільовим і технологічним.
При цільовому підході міжгалузевий комплекс розглядається як група галузей
(підгалузей) суспільного господарства або окремих виробництв, об’єднаних однією
програмою та єдиною метою розвитку. При такому підході до міжгалузевого
комплексу включають галузі, діяльність яких спрямована на реалізацію певної
суспільно-господарської мети, а також структурні підрозділи виробничої й
невиробничої сфер, потрібні для досягнення цієї мети. Недолік такого підходу
полягає у непостійності та нестійкості галузевого складу внаслідок вузької
спеціалізації комплексів і різночасової реалізації множини цілей, що стоять
перед суспільним господарством.
Технологічний
підхід ґрунтується на групуванні галузей, що пов’язані послідовністю переробки
і використання загального вихідного матеріалу й однорідністю призначення
продукції. Такий комплекс включає весь виробничо технологічний цикл від
видобутку природних ресурсів до одержання кінцевого продукту. Цей підхід
ґрунтується на використанні методу енерговиробничих циклів.
Основними
структурно-функціональними блоками комплексів виробничої сфери є такі:
·  галузі, які безпосередньо зорієнтовані на
кінцеву мету комплексу та є його функціональним ядром (наприклад, сільське
господарство і переробна промисловість в АПК);
·  обслуговуючі галузі (виробництво устаткування,
постачання і збут, ремонт);
·  галузі та види діяльності невиробничої сфери,
що сприяють реалізації мети (підготовка кадрів, науково-дослідна,
проектно-конструкторська та управлінська діяльність).
На
вищому рівні управління міжгалузевими комплексами здійснюється відповідними
міністерствами, комітетами тощо. Основними формами управлінської організації
міжгалузевих комплексів на низовому рівні є виробничі та науково-виробничі
об’єднання, промислові та агрокомбінати, агроторговельні підприємства,
радгоспи-заводи, радгоспи-технікуми, лісокомбінати, лісгоспзаги тощо. Такі
об’єднання в Україні забезпечують більше ніж половину обсягу всієї промислової
продукції.
В
економічному житті, України розвитку і удосконаленні спеціалізації її
господарства важлива роль належить промисловим районам, промисловим вузлам,
промисловим центрам і пунктам.
Промисловий
район — інтегральний район з
переважаючим значенням промислового виробництва як головної галузі виробничої
спеціалізації.
Промисловий
вузол — зосередження на
обмеженій території виробничо-територіального поєднання підприємств, що
склалося історично або формується.
Промисловий
центр — місто або селище
міського типу, де зосереджено кілька промислових підприємств, які є основною
спеціалізованою містоутворюючою галуззю.
Промисловий
пункт — промислове
підприємство разом з поселенням, яке виникло при ньому.
В
умовах становлення ринкової економіки в Україні створюються нові форми
об’єднань підприємств — концерни, асоціації, консорціуми, акціонерні
товариства, спілки та інші підприємства, діяльність яких має галузевий або
міжгалузевий характер.
Аналіз
комплексів має виходити з необхідності забезпечення високого рівня ефективності
виробництва та інвестицій за рахунок внутрішньорегіональних чинників. Вивчення
міжгалузевих комплексів здійснюється в таких напрямах: аналіз структури і
пропорційності в поєднанні виробництв, визначення раціонального рівня їхнього
розвитку і територіальної концентрації, аналіз промислово-територіальнкх
зв’язків, установлення оптимальних зон, визначення економічно обґрунтованих зон
збуту і споживання готової продукції, обґрунтування перспектив розвитку і напрямів
ефективного використання капітальних вкладень.
Вивчення
пропорційності дає можливість установити ступінь освоєння території регіону,
відповідність існуючої спеціалізації комплексу наявним природним умовам,
визначити необхідні зміни в перспективі та виявити роль кожного з них у системі
територіального поділу праці.
Дослідження
структури міжгалузевих комплексів і визначення їхніх типів дає змогу складати
територіальну модель районного виробничого комплексу. За допомогою цієї моделі
можна врахувати й оцінити ефект територіальної концентрації, комбінування і
кооперування виробництв різних міжгалузевих комплексів, ефект
внутрішньовузлових і внутрішньорайонних зв’язків з урахуванням зон сировинних
ресурсів і збуту готової продукції, визначити обмеження, що зумовлені
локальними ресурсами, врахувати суміжні витрати капіталовкладень, розрахувати
економічний ефект від взаємодії суміжних виробництв.
Установлення
технологічної взаємодії міжгалузевих комплексів сприяє поглибленому дослідженню
проблеми перспективного регіонального розвитку.
10.2 
Структурна
переорієнтація економіки України

У
сучасній науці поняття «структура» співвідноситься з поняттями «система» та
«організація». Є багато точок зору на співвідношення цих понять. Однак у більшості
випадків розглядається поняття «система», що характеризує всю сукупність виявів
певного складного об’єкта (його елементи, структуру, зв’язки, функції).
Структура передає лише те, що залишається стійким, відносно незмінним за
будь-яких перетворень системи.
Організація
охоплює як структурні, так і динамічні характеристики системи, що забезпечують
її цілеспрямоване функціонування. 
Отже,
структуру доцільно розглядати як сукупність сформованих зв’язків
об’єкта, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі, тобто
збереження основних його властивостей при будь-яких зовнішніх і внутрішніх
змінах. У свою чергу структура економіки відображає
співвідношення між елементами економічної системи, що виділяються залежно від
конкретного напряму аналізу.
Найпоширенішими
видами структури економіки є структура чинників відтворення, галузева, вартісна структури, структура
економіки у розрізі великих секторів, структура внутрішніх і зовнішніх
зв’язків, регіональна структура економіки, структура виробництва і споживання,
структура інвестицій. Кожна структура відбиває певні аспекти розвитку економіки
країни і випливає із сутності її економічної політики.
Структура
суспільного виробництва
характеризується абсолютними розмірами і часткою (в загальному обсязі виробництва)
використаних ресурсів або поточних витрат, чисельністю зайнятих, обсягом
застосовуваних і споживаних засобів виробництва. Структура суспільного
виробництва вимірюється як натуральними, так і вартісними показниками. 
Вона характеризується такими співвідношеннями:
· 
між виробництвом засобів
виробництва та виробництвом предметів споживання — у використанні сукупного
суспільного продукту на відшкодування витрачених засобів виробництва, суспільне
й особисте споживання та накопичення;
· 
галузевими — у розвитку
галузей матеріального виробництва: промисловості, сільського господарства,
транспорту, зв’язку, торгівлі, інших галузей сфери обігу;
· 
територіальними — в
розміщенні виробництва в окремих економічних регіонах (областях);
· 
зовнішньоекономічними —
ввезенням і вивезенням продукції різних галузей і регіонів.
Усі
структурні співвідношення взаємопов’язані й відображають різне становище у
суспільному господарстві.
Сучасна
структура економіки України має низький рівень соціальної орієнтації та
збалансованості. Структурна недосконалість зумовила витратний характер
виробництва, сировинне спрямування експорту, монопольний імпорт енергоносіїв,
високий рівень зовнішньої заборгованості, територіальні господарські
диспропорції, нераціональне використання ресурсного та виробничого потенціалу,
високий рівень інфляції. Структурні диспропорції призвели до різкого погіршення
кінцевих результатів діяльності промислового комплексу: скорочення обсягів
виробництва, падіння рівня життя населення та екологічної безпеки.
Під
впливом нерівномірного зростання цін у галузях суспільного господарства та
спаду виробництва відбулися значні зміни у галузевій структурі національного
доходу — підвищення частки продукції промисловості, транспорту і зв’язку і
зниження частки сільського господарства. У промисловості України відбулися
міжгалузеві структурні зрушення на користь галузей паливно-енергетичного і
металургійного комплексів. їхня частка в загальному обсязі промислового
виробництва зростає, а машинобудування та легкої промисловості, навпаки,
знижується. Такі структурні зрушення в промисловості країни призводять до
порушення відтворювальних процесів, стримують розвиток галузей, що визначають
науково-технічний прогрес, та споживчого сектору.
У
1992—1998 рр. під впливом цінових чинників, інфляції, розбалансування та
нерівномірного падіння виробництва в окремих галузях поглиблювалися негативні
пронеси у галузевій структурі промислового виробництва. Це є найбільш
небезпечною тенденцією в розвитку економіки країни. Тривало зростання частки галузей
проміжного продукту. Відповідно зменшувалася частка галузей, що виробляють
кінцевий продукт. У 1998 р. на базові галузі, зокрема електроенергетику,
паливну промисловість та металургію, припадало 49,3 відсотка промислової
продукції проти 19,7 відсотка у 1993 р. Водночас частка машинобудування, легкої
та харчової промисловості в загальному обсязі промислового виробництва
зменшилася Структура промислового комплексу України в цілому є неефективною. Це
призводить до перевитрат природних ресурсів і водночас не задовольняє основних
потреб економіки, наприклад в інвестиційних ресурсах, і потреб населення — в
послугах і товарах, передусім продовольчих, а також у товарах легкої
промисловості тривалого користування.
Парадигма
економічно ефективної, соціально-орієнтованої структури господарського
комплексу України в цілому і промислового комплексу зокрема ґрунтується на
створенні інвестиційного ринку, розвитку інноваційної сфери, впровадженні
стратегії ресурсозбереження. У першочерговому порядку повинен стимулюватися
розвиток секторів економіки, що мають особливо важливе значення для
технологічного прогресу. Проблема створення інвестиційного ринку не менш
важлива, ніж формування товарного ринку, оскільки товари — це похідний продукт
від інвестицій, і структурна переорієнтація економіки, і науково-технічний
прогрес також реалізуються через інвестиції. У зв’язку з цим розвинений
інвестиційний ринок є вирішальною й обов’язковою передумовою ефективного
соціально-економічного поступу нашої країни.
Структурна
переорієнтація економіки України пов’язується з необхідністю прискорення темпів науково-технічного
прогресу, новітніх форм і методів організації та управління інноваційними
процесами, розширення можливостей адаптації різних сфер господарства країни до
потреб внутрішнього та зовнішнього ринку. Цим зумовлена потреба проведення
активної структурної політики, що є засобом прискорення соціально-економічного
розвитку та інтенсифікації виробництва.
Є
дві основні точки зору щодо проведення структурних реформ. 
Перша з них полягає в тому, що механізм
саморегулювання ринку дає змогу усунути диспропорції в економіці, збалансувати
виробництво і споживання і. врешті-решт, здійснити структурні зміни. 
Друга ж передбачає державне регулювання структурних
перетворень шляхом надання підтримки пріоритетним галузям економіки або окремим
виробництвам, стимулювання інноваційних процесів на рівні підприємств.
Ринкова
трансформація економіки України в цілому має визначальний і багато в чому
суперечливий вплив на структуру промислового виробництва.
 Виділяють
дві групи чинників, що визначають характер структурних змін.
Перша
група — обмеженість доступу
до традиційних ринків збуту, розрив господарських зв’язків і міжрегіонального
обміну в країні, на який припадала частина товарного виробництва. Докорінне
порушення технологічної кооперації за умови, що по замкненому циклу в Україні
вироблялося приблизно 305 видів промислової продукції, мало негативний і багато
в чому незворотний вплив на структуру промисловості.
Друга
група — недосконалість та
інерційність міжгалузевої політики держави. Відчутними є наслідки старого,
«союзного» поділу праці, розміщення в Україні матеріале- та енергомістких
галузей, зокрема чорної металургії, хімічної, харчової промисловості тощо. Ці
галузі не були забезпечені власними та диверсифікованими джерелами енергії,
важливими видами сировини.
Реструктуризація
економічних відносин є дійовим чинником переходу від закритого методу
господарювання до конкурентного механізму функціонування цілісних виробничих
комплексів.
Велике
значення має також розвиток виробництв, які відновлюють розірвані технологічні
ланцюги і створюють на території України необхідні замкнені цикли, забезпечують
випуск виробів загальномашинобудівельного та міжгалузевого призначення.
Назріла
потреба активного проведення реструктуризації нежиттєздатних підприємств і
організацій, прискорення конверсії виробництв, що втратили оборонне значення.
Структурну
переорієнтацію промисловості України доцільно здійснювати в таких основних
напрямах:
·  підвищення соціально-економічної спрямованості
промисловості та забезпечення більш високих темпів виробництва предметів
споживання;
·  удосконалення галузевої, внутрішньогалузевої
та територіальної структури, забезпечення збалансованості та пропорційності
розвитку промислового комплексу;
·  модернізація і перехід на нові прогресивні
технології всіх базових галузей промисловості;
·  прискорений розвиток галузей, від яких
найбільшою мірою залежить науково-технічний прогрес;
·  розвиток наукомістких галузей і виробництв;
·  комбінування і кооперування виробництва з
метою комплексного використання мінеральної сировини, утилізація відходів.
Зміни
в пропорціях окремих галузей мають бути узгодженими, взаємопов’язаними.
Структурна переорієнтація економіки потребує цілісного підходу, програмного
забезпечення і безпосереднього державного регулювання, про що свідчить практика
багатьох зарубіжних країн.
Контрольні
запитання
1. 
Міжгалузеві комплекси та
умови їх формування.
2. 
Види міжгалузевих
комплексів.
3. 
Поділ міжгалузевих
комплексів залежно від просторових масштабів.
4. 
Які є найпоширеніші види
структури економіки.
5. 
Назвіть основні напрямки
структурної переорієнтації промисловості України.


11 
Сутність
регіональної економіки та її територіальні особливості

11.1 
Сутність
регіональної економіки

Економіка — це наука про вміння раціонально вести
господарство, незалежно на якому рівні, — підприємства, населеного пункту,
області та країни в цілому.
В
мініатюрі господарство країни являє собою певну територію — регіон,
найважливішою ознакою якого є цілісність і єдність природного, матеріального і
соціального середовища.
Регіональна
економіка – одна з
найважливіших галузей економічної науки, що вивчає тенденції і залежності
економічного розвитку і функціонування суб’єктів господарювання різних форм
власності на даній території.
З
поняттям «регіон» пов’язаний термін «регіональна економіка» і у її сфері
повинно бути матеріальне виробництво (промисловість, сільське господарство,
будівництво, транспорт), торгівля, а також зовнішньоекономічна діяльність.
Таким
чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на
основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через
галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв’язки.
До
основних проблем, які вирішує регіональна економіка відносяться:
·  визначення територіальних пропорцій різних
видів економічної діяльності;
·  визначення територіальної структури
господарства, тобто співвідношення обсягів економічної діяльності на даній
території;
·  обґрунтування доцільності формування та
розвитку внутрішніх та міжрегіональних економічних структур;
·  визначення обсягів та економічна оцінка
ресурсозбереження господарства регіону;
·  оцінка ефективності функціонування суб’єктів
господарювання на даній території та визначення шляхів її підвищення;
·  обґрунтування методів та організаційних
засобів дослідження регіональної економіки.
Для
регіональної економіки характерні такі засади функціонування:
·  комплексність екологічного, економічного та
соціального розвитку;
·  єдність процесів природокористування та
охорони навколишнього середовища;
·  територіальна спільність виробництва;
·  відповідність системи розселення демографічній
ситуації та розміщенню виробництва;
·  цілісність системи соціальної інфраструктури;
·  поєднання територіального та галузевого
управління об’єктами.
Інтегральну
характеристику регіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу
становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного
багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості
основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів
продукції. Він визначає загальні можливості регіону, його економічну спроможність.
Сутність
соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні в єдності економічної
та соціальної політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняються
природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального
виробництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки
потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей
промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів,
здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень
науково-технічного прогресу тощо.
Для
здійснення регіональної політики та побудови господарства потрібний
соціально-економічний аналіз у таких напрямах: 
·  комплексна оцінка дійсного
соціально-економічного потенціалу регіону;
·  виявлення джерел та масштабів розвитку;
·  визначення та оцінка варіантів перспективного
соціально-економічного розвитку регіону.
Таким
чином, одним із найважливіших завдань розробки регіональної політики є
визначення перспектив розвитку кожного регіону, його цільової функції із
загальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка України є єдиний
народногосподарський комплекс і завдання не можуть вирішуватись окремо одне від
одного. їх реалізація нереальна без ефективної системи управління на
територіальному рівні.
Звідси
випливає, що територіальна система повинна здійснювати керівництво народним
господарством, соціальною сферою та питаннями екології, мати для цього
необхідні повноваження, методику і важелі управління, а також відповідні
структурні підрозділи.
Звичайно,
розробка широкого кола проблем території можлива і через галузеві органи
управління — міністерства та відомства. Але питання розвитку регіону не є їх
основною функцією, а значить, вони, як правило, вирішуватимуться складно і
повільно. Крім того, в умовах все більш широкого розповсюдження різноманітних
форм власності галузева система, яка розрахована на організацію в основному
державного сектору, стає неефективною. При подальшому розвитку ринкових
економічних відносин можливості діяльності галузевого органу управління
звужуються. Це веде до втрати керованості народним господарством, як наслідок —
до диференціації суб’єктів господарської діяльності, їх хаотичності та
безпорадності, послідовного руйнування економіки.
Ситуацію
об’єктивно ускладнює ще один фактор. Сучасні тенденції в розвитку економіки
направлені на все більш масове розповсюдження виробництв і технології!, що
виникають на стику галузей, та тих, які характерні своїм міжгалузевим
характером. Споживчий ринок диктує умови господарської діяльності, визначає її
доцільність і ефективність, примушує виробників випускати продукцію, виконувати
роботи та послуги, визначені не галузевою належністю підприємств, а виключно
питаннями кон’юнктури. До того ж потрібно враховувати значні відмінності
регіонів щодо їх демографічних, природних, геополітичних та
соціально-економічних умов, рівня розвитку продуктивних сил тощо.
Все
це свідчить, що при впровадженні складових ринкової економіки здійснення
галузевого управління народним господарством як визначальний фактор об’єктивно
неможливе. Потрібний невідкладний і енергійний перехід до територіальної
системи державного управління, який потребує передусім чіткого розмежування
функцій держави і регіону. 
Основними
напрямками територіального управління мають бути:
У
соціальній сфері:
·  забезпечення розвитку соціальної
інфраструктури;
·  здійснення комплексу заходів для відтворення
населення;
·  ефективне використання трудових ресурсів;
·  підтримка сприятливого середовища для
проживання і роботи людей;
·  сприяння розвитку закладів освіти, охорони
здоров’я, спорту, мистецтва;
·  задоволення потреб у продуктах харчування,
товарах і послугах.
У
сфері виробництва і нематеріальної діяльності людей:
·  раціональне використання виробничого, науково-технічного
і ресурсного потенціалу;
·  створення сприятливих умов для розміщення і
ефективного функціонування виробничих об’єктів, розвиток територіальної
виробничої інфраструктури та міжгалузевих проектів, виконання робіт
загальнобудівельного профілю і т.ін;
·  розширення територіальних
виробничо-господарських комплексів;
·  відлагодження спільної діяльності підприємств,
внутрірегіональний розподіл праці, спеціалізація і кооперування;
·  керівництво підприємствами місцевої
промисловості, координування на випуск продукції і надання послуг
внутрірегіонального характеру.
Ефективне
вирішення передбачених напрямків в регіонах можливо в процесі роботи на всіх
рівнях і в усіх ланках суб’єктів господарської діяльності.
11.2 
Регіональні
системи ринкових відносин

Основною
проблемою досліджень регіональної економіки, є взаємодія господарюючих
суб’єктів на обмеженій території. При цьому більшість вчених не зважають на
інші чинники, що виявляють інколи визначальний вплив на економічні пронеси.
Взаємодія будь-яких економічних суб’єктів відбувається на ринку. В
економічній теорії існує два принципово значущих визначення цього поняття. Перше
вказує на ринок, як на механізм взаємодії суб’єктів, що має свої закони,
чинники, принципи і т. д. Друге визначає ринок як власне місце зустрічі
господарюючих суб’єктів. При цьому в обох випадках є розподіл на агрегований
(макро-) рівень і персоніфікований (мікро -) рівень. 
Регіональний
ринок має свої особливі риси, принципи і закономірності формування і
функціонування, які в більшості випадків надто відмінні від тих, що властиві
ринкам, як об’єктам вивчення макро — і мікроекономіки.
Регіональний
ринок — це система стійких
взаємовідносин між економічними суб’єктами і (або) їхніми об’єднаннями,
економічні інтереси яких можуть бути реалізовані тільки (виключно) на даній
території. При цьому не варто шукати в цьому визначенні монополізаційних
тенденцій, підриву існуючих поглядів на теорію територіального поділу праці. 
Таке
тлумачення ґрунтується на наступному:
· 
Регіон — певна територія з
притаманними їй специфічними природно-кліматичними, економіко-географічними,
демографічними, історичними, етнічними, соціально-побутовими та іншими
особливостями. При цьому далеко не завжди об’єктивно кордони регіону
співпадають з кордонами офіційних територіальних утворень, а інколи взагалі є
розмитими.
· 
Економічний уклад в
регіоні залежить не тільки від макроекономічного устрою, законодавчої і
нормативної бази, науково-обґрунтованого розміщення виробництва, але
визначається тими чинниками і закономірностями, що і роблять будь-який регіон
винятковим (хоча б в суто географічному плані).
· 
Винятковість
господарського сектора регіону визначається пануючими тут техніко-економічними
умовами, технологічними ланцюжками, особливостями промислового і навіть політичного
лобіювання, соціальною атмосферою — всього того, що дає підстави виділяти
регіональні цикли відтворювання.
· 
Суб’єктами регіональних
економічних відношень є ті фізичні і юридичні особи, як резиденти, так і
нерезиденти даного регіону, чиї економічні, а також соціальні, політичні,
кримінальні, культурно-етнічні інтереси можуть бути реалізовані виключно або
частково в межах даної території.
· 
Для більшості регіональних
господарюючих суб’єктів, а особливо домашніх господарств, одноособових володінь
і малих фірм взаємодія па місцевому ринку по суті є єдиною можливою або
вигідною формою здійснення всієї сукупності економічних і інших взаємодій,
реалізації інтересів. Йдеться передусім про високолокалізовані економічні
відносини, які не мають просторової множинності, що не суперечить основним
принципам ринкової економіки (наприклад, свободи вибору і т.п.).
Саме
останнє зауваження підводить нас до визначення регіональної економіки як
сфери взаємодії господарюючих суб’єктів, певним чином прив’язаних до даної території.
Причому ланцюжком, що зв’язує просторовий аспект економічних взаємодій і
економічну теорію в цілому, є поняття обмеженості. Власне на рівні
окремих територій (у теорії -ринків), проблеми обмеженості ресурсів і продуктів
відстежуються настільки яскраво, що дають підставу вважати їх визначальними для
формування поведінки учасників економічних відносин і особливостей
функціонування ринку в цілому.
На
регіональному рівні слід виділити декілька аспектів обмеженості. Передусім, йдеться про власне просторову,
територіальну, площинну обмеженість, яка відбивається на обранні місцевих
мінерально-сировинних, водних, лісових, земельних і інших природних ресурсів.
Основний вплив означений аспект має на підприємства гірничо-видобувної
промисловості, сільське господарство, матеріало — і водомісткі виробництва. Не
менш важливим також є і так зване ринкове оточення регіону (в економічній
географії — економіко-географічне положення), що визначає, хоча значною мірою
суб’єктивно, специфіку міжрегіональних економічних відносин, участь регіону в
міждержавній торгівлі і т.п.
Структурна
обмеженість визначається передусім особливостями територіальної організації
виробництва на даній території, специфікою процесій відтворення на
підприємствах, що є «центрами тяжіння» («містами з великим агломераційним
ефектом» за А.Вебером) для економіки регіону, внутришньорегіональним балансом
виробництва і споживання, специфікою формування регіонального бюджету і
розподілу централізованих засобів. «Сферою впливу» даного аспекту є визначення
спеціалізації виробництва в регіоні (причому не тільки того, що формується, але
і вже діючого), формування територіальної структури як виробництва, так і
споживання. Багато в чому саме структурна обмеженість впливає на процеси
приватизації і роздержавлення, становлення різноманітних форм власності в
регіоні, конкурентні відносини і демонополізацію.
Слід
відмітити, що ринкові відносини в межах регіонів належать до числа найбільш
динамічних і в той же час слабо регульованих процесів. Проникнення товарно-грошових
відносин в усі сфери діяльності посилює необхідність у механізмі, при якому
можна було б впливати на найважливіші зв’язки і залежності, що виникають на
регіональному ринку і передусім споживчому. Вивчення проблем регіональної
економіки і регіональних ринків вимагає передусім перегляду змістовного
значення визначення регіону.
Раніше
поняття «регіон» в економічному сенсі ототожнювалося з територією, що є
невід’ємною частиною народногосподарського комплексу всієї держави. При цьому
фактично повністю ігнорувалися специфічні відносини між суб’єктами
господарювання всередині самого регіону. Тому, при розгляді проблем ринкової
економіки надзвичайно важливо розрізняти ринкові відношення як форму прояву
економічних зв’язків і залежностей і регіональний ринок як форму територіальної
організації сфери обміну.
За
своєю економічною природою регіональний ринок — це сукупність високо локалізованих
соціально-економічних процесів і відносин в сфері обміну, яка формується під
впливом особливостей попиту і пропозиції кожного
територіально-адміністративного утворення і з урахуванням адекватних засобів
регулювання кон’юнктури ринку і процесів прийняття комерційних рішень.
Регіональний ринок товарів і послуг є «барометром» життєздатності системи, який
дозволяє виявити періодичні і хронічні недуги, що порушують зв’язки і
взаємозалежності та забезпечують умови життєдіяльності населення. При цьому
ринок є не тільки сферою пересічення інтересів споживачів і виробників, але і
дає оцінку кінцевим результатам розвитку і функціонування всього регіонального
процесу відтворення.
Регіональні
ринки протягом десятиріч розвивалися, відповідно до хронічного товарного
дефіциту, що приводило до ігнорування інтересів споживачів: була відсутня
надійна система вивчення попиту і кон’юнктури ринку; перевага в ринкових
відносинах віддавалася кількісним, а не якісним характеристикам товарних
фондів. Крім того, головуюча роль виробника обмежувала роль ринкових відносин,
перетворюючи їх на другорядну область діяльності. Завдяки цьому утворився
розрив між розвитком обміну і всіма іншими фазами відтворення.
Адміністративно-командна
система породила специфічні форми монополізму. В сфері обігу він виявляється
через диктат постачальника, груповий егоїзм. спекуляцію на штучному дефіциті,
неприйняття будь-якого технічного і соціального прогресу, ініціативи і прояву
підприємницьких здібностей. При монополії виробника на найважливіші види
товарів сила впливу загальнодержавного ринку на стан регіональних ринкових
відносин дуже велика. Великі підприємства диктують умови і форми ринкових
відносин. Вузька їхня спеціалізація поширює ареал реалізації продукції і
жорстоко прив’язує споживачів до виробників.
Розвинений
регіональний ринок може ефективно функціонувати передусім за наявності
промислового і сільськогосподарського виробництва і сфери побутового
обслуговування з обсягом товарної продукції і послуг, достатнім для участі в
формуванні внутрішньорайонних і міжрайонних балансів товарів споживання і
послуг. Це, звичайно, не означає, що промисловість і сільське господарство
регіону повністю забезпечують свої погреби товарами певного асортименту, але
їхня частка в формуванні ринку повинна бути вагомою. При цьому перевага товарам
місцевого виробництва повинна віддаватися не з «почуття місцевого патріотизму»,
а з економічної доцільності. В той же час при розгляді проблем становлення
ринкових відносин у регіоні було б помилково приділяти увагу розвитку лише
ринків товарів і послуг. В орбіту ринкових відносин вже давно включилися
нерухомість і капітал, що значно ускладнює процес формування регіональної
економіки в цілому і взаємодію господарюючих суб’єктів.
Разом
з тим слід мати на увазі, що в кожному регіоні умови функціонування ринку
складаються по-різному. До числа чинників, що визначають специфічність
регіональних відтворювальних процесів входять ресурсний і виробничий потенціал,
особливості інвестиційного і матеріально-технічного забезпечення, ступінь
правової захищеності прав територіальних утворень, характер лобіювання
регіональних інтересів у вищих органах економічної і політичної влади,
специфіка і структура відносин власності, регіональна бюджетно-фінансова
політика, особливості територіальної структури і організації виробництва,
рівень розвитку ринкової інфраструктури.
Таким
чином, ринковий механізм функціонування регіональних економічних систем повинен
будуватися з урахуванням того, що:
·  регіон — це невід’ємна частина єдиної системи
продуктивних сил і виробничих відносин, він володіє прямими і зворотними
виробничо-економічними, ресурсними, науково-технічними, фінансово-кредитними і
соціальними зв’язками з господарством:
·  тут здійснюються повні цикли відтворення
населення і трудових ресурсів, основних і оборотних фондів, частини
національного багатства, грошового обігу, відносин з приводу виробництва,
розподілу, обміну і споживання продукції:
·  відбувається взаємодія органів управління
асоційованих на території підприємств і об’єднань з місцевим самоврядуванням,
покликаними забезпечити комплексний соціально-економічний розвиток певного
територіального утворення.
Регіональний
ринок доцільно розглядати як територіальну організацію сфери обігу, де
відбувається узгодження інтересів виробників та споживачів, тобто з позицій
відтворення, в якому перетинаються численні, іноді протирічливі взаємодії та
взаємозв’язки суб’єктів регіональної економіки, що виступають одночасно в
вигляді виробників та споживачів матеріальних благ та послуг.
11.3 
Особливості
регіонального ринку

За
своєю сутністю регіональний ринок є сукупністю високоспеціалізованих соціально-економічних
процесів і відносин у сфері обігу, що формуються під впливом особливостей
попиту і пропозиції кожного територіально-адміністративного утворення.
Регіональні
ринки неоднорідні. Їх
можна класифікувати за такими ознаками: територіальний масштаб або ареал
ринку; місце товарів і послуг у регіональному відтворювальному процесі;
споживчі властивості товарів; функціональні особливості руху товарів і
формування товарних ресурсів; формування руху робочої сили тощо.
Багаторівневий
характер територіальної організації сфери обігу передбачає різний
територіальний масштаб або ареал ринків. Мова йде про інтегральні ринкові
утворення в межах певної територіальної таксономічної одиниці.
За
територіальним масштабом або ареалом ринку можна виділити такі види регіональних
ринків: поселенські в
населених пунктах сільської місцевості, районні, міжрайонні, міські, обласні,
міжобласні, загальнодержавні, міждержавні Для кожного виду ринку характерна
відповідна інфраструктура з особливостями розміщення, розвитку і функціонування;
місткість, канали і схеми руху товарів.
За
місцем товарів і послуг у регіональному відтворювальному процесі виділяють споживчий ринок, ринок засобів
виробництва, ринок капіталу і цінних паперів, ринок праці. Крім інтегральних
ринків товарів і послуг, що охоплюють все коло потреб населення, можна виділити
ринки певних товарних груп і окремих видів продукції, а саме: ринки одягу,
взуття, лляних і шерстяних тканин, цукру, фруктів, лісоматеріалів тощо.
При
загальній оцінці ємності регіональною ринку по окремих товарах та групах
товарів можна використовувати наступну шкалу градацій його якісного стану:
·  ринок ємний, ненасичений;
·  ринок ємний;
·  ринок рівноважний:
·  ринок ємний, насичений;
·  ємність ринка вичерпана;
·  ринок не ємний, насичений;
·  ринок не ємний. ненасичений.
Інший
напрямок оцінки регіонального ринку — визначення ступеню його монополізації та характеру конкуренції. Вплив
цих характеристик на диференціацію господарського клімату та кон’юнктури по
регіонам з відродженням економіки України буде зростати. За цілим переліком
товарів та послуг рівень монополізації та характер конкуренції по регіонах
розрізняється не дуже. Але по ринку будівельних послуг, ринку первинної
переробки сільськогосподарської продукції, ринку побутових послуг, ринку
нерухомості та ін. регіональний ринок практично завжди виявляється
локалізованим.
При
його аналізі можна використовувати наступну номінальну шкалу:
· 
ринок немонополізований:
· 
ринок монополізований з
боку попиту;
· 
ринок монополізований з
боку пропозиції.
Є
й більш деталізована шкала: 
· 
ринок монополізований, але
є прямі канали виходу на ринок поза монополістом;
· 
ринок монополізований,
немає прямих каналів виходу на ринок поза монополістом, однак монополіст
контролює лише один товарний ринок;
· 
монополіст контролює
декілька товарних ринків одночасно;
· 
монополіст є частиною
більш загальної організації, яка пов’язана з загальнонаціональними інститутами;
монополіст не залежить від місцевої влади або, навпаки, чинить на них
вплив.
В
основу регулювання становлення регіональних ринків має бути покладена науково
обґрунтована схема економічної регіоналізації сфери обігу. Такий підхід
передбачає визначення центрів концентрації та регіональної спеціалізації
виробництва продукції та зон збуту. При цьому треба виходити з того, що рух
товарів має здійснюватися з регіонів виробництва через оптові організації, що
мають більш сприятливе положення щодо регіонів споживання. Крім того, має
враховуватися порівняльна ефективність руху різних товарів за конкуруючими напрямами
з урахуванням їхньої собівартості в регіонах споживання.
Регіоналізація
сфери обігу дає можливість комплексно вирішувати питання ринкоутворення в
загальній схемі розвитку і розміщення продуктивних сил регіону. 
Воно
включає три взаємопов’язані питання:
· 
визначення ролі місцевого
промислового і сільськогосподарського виробництва в формуванні фондів
споживання регіонального ринку, а також економічно обґрунтованої зони збуту
товарів місцевого виробництва за межами регіону;
· 
групування територій з
однаковими соціально-економічними і природними умовами, що впливають на розміри
попиту та його структуру;
· 
визначення оптимальної
схеми розміщений оптових баз з урахуванням безперебійного постачання для
задоволення потреб населення товарами народного споживання при мінімальних
народногосподарських витратах обігу і максимальній швидкості обороту товарних
ресурсів.
У
сукупності економічні, соціальні, демографічні, природні та інші чинники
визначають особливості територіальної організації сфери товарного обігу. При
цьому функції сфери обігу в кожній області розрізняють залежно від переваг тих
чи інших чинників. Так, області України з точки зору територіальної організації
сфери товарного обігу і формування регіональних ринків можна поділити на три
групи.
До
першої групи можна віднести
області з найбільш сприятливими умовами розвитку, які стають центрами широкого
міжрегіонального обміну. Виробництво в цих областях за своїми масштабами
спроможне забезпечити окремими товарними групами як внутрішньообласні, так і міжобласні
потреби. Це створює умови для концентрації у сфері обігу великих мас товарів як
для. місцевого споживання, так і споживання в інших регіонах. У таких областях
доцільно розміщувати великі оптові бази та асоціації оптової торгівлі
міжрегіонального значення. Вони мають здійснювати міжрайонні товарно-грошові
відносини.
Друга
група областей включає ті, в
яких товарно-грошові відносини та інтереси ринку обмежуються переважно
забезпеченням внутрішньо-обласних потреб у недостатньо мобільних товарах народного
споживання. Як правило, більша частина продовольчих товарів виробляється
всередині області. У безпосередній близькості до споживачів знаходяться молочні
заводи, реалізаційні бази хлібопродуктів, забійні пункти і м’ясокомбінати, а
також підприємства, що виробляють непродовольчі товари — швейні та меблеві
фабрики, промислові комбінати тощо. Переліченим підприємствам, що працюють на
місцевій сировинній базі, в багатьох випадках доцільно використовувати прямі
зв’язки. Раціональне використання місцевих природних і сировинних ресурсів є
чинником збільшення ролі місцевого виробництва у формуванні внутрішньообласних
балансів товарів народного споживання.
До
третьої групи належать
області, де ринок формується за рахунок завезення значної частини товарів з
багатьох областей країни.
Орієнтовне
групування областей за переліченими ознаками формування регіональних ринків та
їхніми функціями є необхідним для передбачення можливої структури товарообороту
та оптимальних розмірів оптових і роздрібних підприємств. Це вказує на
необхідність урахування місцевих особливостей виробництва і споживання в
процесі формування регіональних ринків та регулювання в сфері обігу.
Особливого
значення набуває формування в Україні регіональних ринків праці, яке
відбувається з глибокими територіально-галузевими деформаціями.
Особливості
основних кількісних і якісних характеристик регіональних ринків праці України
значною мірою визначаються накопиченими тут виробничо-ресурсним та соціальним
потенціалом, темпами реформування господарських комплексів регіонів. їхніми
природно-географічними умовами. Значний вплив на ринкову кон’юнктуру, передусім
структуру пропозиції робочої сили, має регіональна демографічна ситуація.
Початок 90-х років характеризувався інтенсивним звуженням природної основи відтворення
населення України та його працездатної частини.
Головною
структурно-функціональною характеристикою регіональних ринків праці є рівень, динаміка, форми поширення офіційно
зареєстрованого і прихованого безробіття порівняно з рухом попиту на працю та її
пропозицією.
За
умов нерівномірного розміщення продуктивних сил. недостатнього розвитку сфери
прикладання праці в галузях, пов’язаних з обслуговуванням населення,
відсутності динамічного попиту на робочу силу з боку суб’єктів господарювання
різних форм власності сформувалися певні територіально локалізовані осередки
підвищеного рівня безробіття і незайнятості населення. Так, найвищий рівень
безробіття спостерігається в західних областях України.
Більш
сприятлива з огляду на можливості працевлаштування ситуація склалася в
Придніпровському та Харківському регіонах.
Різноспрямованість
руху основних показників попиту і пропозиції робочої сили на регіональних
ринках праці відбиває по суті їхню структурну й організаційну
розбалансозаність, нестабільність умов зайнятості для переважної більшості
працездатного населення. Основною передумовою створення розвиненого
національного ринку праці в найближчій перспективі слід визнати нормалізацію
його територіальної структури, скорочення резервів висококваліфікованої робочої
сили, ефективне регулювання пропорцій територіально-галузевої зайнятості.


Контрольні
запитання
1. 
Сутність регіональної
економіки.
2. 
Які основні проблеми
вирішує регіональна економіка ?
3. 
Регіональні системи
ринкових відносин.
4. 
Поясніть зміст поняття
«регіональний ринок».
5. 
Особливості регіонального
ринку.


12 
Економіка
регіонів України й особливості регіонального розвитку

12.1 
Особливості
регіонального розвитку територій України

На
сучасному етапі управління народним господарством передбачається поєднання
народногосподарського підходу з розвитком економічних районів та
адміністративних областей з метою підвищення ефективності виробництва.
Економічний
район — це цілісна складна
територіальна система продуктивних сил, що виступає нерозривною ланкою,
складовою частиною господарського комплексу країни і виконує певну функцію в
рамках національного ринку.
В
нашій країні, де поки що офіційно не проведено економічне районування, а діє
лише адміністративне районування, роль регіону відіграють області та райони. До
складу України входять 24 області, Автономна Республіка Крим, два міста
республіканського підпорядкування — Київ та Севастополь, 490 районів. Різні
території України мають свої особливості та відмінності як щодо економічного
розвитку, так і в соціальному, історичному та мовному аспектах.
Нині
в Україні склалися реальні передумови для розробки та реалізації
соціально-економічної політики як на загальнодержавному, так і на регіональному
рівнях. Саме брак власної регіональної політики в недалекому минулому призвів
до значних диспропорцій у регіональній структурі економіки держави,
нагромадження економічних та соціальних проблем.
Для
розв’язання цих проблем постає необхідність створити умови для оптимальної
економічної самостійності регіонів, вжити організаційні, правові та економічні
заходи для забезпечення ефективного районування.
Аналіз виробничого і трудового потенціалу регіонів України та результатів
їх економічної діяльності за останні роки свідчить, що в країні є значні
відмінності між регіонами.
За
розміром території: при
середньореспубліканському показнику 4% на Чернівецьку область припадає 1,3%,
Закарпатську — 2,1% , Івано-Франківську і Тернопільську — по 2,3 %. Найбільші
області Одеська — 5,5%, Дніпропетровська і Чернігівська — 5,3%, Харківська —
5,2%.
За
чисельністю населення:
найменше його у Чернівецькій області — 1,9%, Волинській — 2,2%, Тернопільській
і Рівненській по 2,4%, Закарпатській — 2,6%, Івано-Франківській — 2,9%.
Найбільше населення у Донецької області — 9,9%, Дніпропетровській — 7,4%,
Харківській — 6,0%.
За
вартістю основних засобів: на
Чернівецьку область приходиться 1,2%, Волинську і Тернопільську — по 1,3%,
Закарпатську — 1,4%. На Донецьку область приходиться — 12%, Дніпропетровську —
9,9%, Харківську — 7,3%.
За
виробництвом валової доданої вартості у фактичних цінах у 2003 р. вироблено продукції: на Чернівецьку область
припадає 1%, Тернопільську — 1,3%, Волинську — 1,5%, Закарпатську і Херсонську
— по 1,6%, Ровенську, Житомирську і Кіровоградську — по 1,7%.
Найбільша
частка виробництва валової доданої вартості приходиться на м. Київ — 17,2%,
Донецьку область — 12,4%, Дніпропетровську — 8,8%, Одеську — 5,3%.
За
виробництвом продукції промисловості в Чернівецькій області частка її виробництва становить 0,4%, в
Тернопільській 0,6%, Закарпатській — 0,7%, Кіровоградській і Херсонській — по
0,8%, у Волинській і Житомирській — по 1,1%, у Рівненській і Хмельницькій
областях — по 1,2%. На Донецьку область приходиться 21,2%, Дніпропетровську —
14,1%, Запорізьку — 8,2%, Луганську — 7,6%.
За
виробництвом продукції рослинництва: на Київську область приходиться 6,5%, Вінницьку і Харківську області —
по 5,6%, Черкаську, Донецьку і Одеську — по 4,9%, Полтавську — 4,8%.
За
експортом товарів і послуг:
на Тернопільську і Чернівецьку область приходиться по 0,3%, Кіровоградську
0,4%, Херсонську і Хмельницьку — по 0,6%, Рівненську — 0,7%, Волинську і
Житомирську — по 0,8%, Черкаську 1,1%, Вінницьку — 1,2%.
На
Донецьку область приходиться 18,4%, Дніпропетровську — 13,5%, м. Київ — 12,3%,
Запорізьку область — 6,6%.
За
імпортом товарів і послуг: на
Чернівецьку і Тернопільську області приходиться по 0,3%, Вінницьку, Волинську,
Черкаську і Рівненську — по 0,8%, Сумську і Чернігівську — по 0,9%,
Миколаївську і Луганську — по 1,2%.
На
м. Київ приходиться 21,7%, Дніпропетровську область — 7,3%, Донецьку область —
5,9%.
За
виробництвом валової доданої вартості в розрахунки на одну особу: при загальному показнику 5,1 тис. грн, у
Чернівецькій і Тернопільській областях вироблено продукції лише на 2,7 тис.
грн, у Закарпатській — на 3,2 тис. грн, у Волинській, Херсонській, Черкаській
областях на 3,3 тис. грн, Донецькій — 6,4 тис. грн і в м. Дніпропетровську —
6,1 тис. грн, а в м. Києві — на 16,7 тис. грн (табл.18.2).
Таким
чином, у більшості регіонів України по основних виділених соціально-економічних
показниках результати значно нижчі середньореспубліканських. Це в основному
Західний регіон і центральна сільськогосподарська частина країни.
В
той же час деякі регіони — Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Харківська
області вносить вагомий вклад у виробництво валової доданої вартості,
виробництво промислової продукції та в експорт продукції. Серед вказаних
областей особливе місце займає Донецька область, яка за всіма показниками у 2-3
рази перевищує середньореспубліканські показники, а по виробництву промислової
продукції це перевищення становить 5,3 рази і по експорту продукції — 4,6 рази.
На другому місці Дніпропетровська область.
З
однієї сторони, це дуже добре, що на столицю припадає десята частина основних
фондів і виробляється шоста частина валової доданої вартості та п’ята частина
імпорту продукції в країну, а з іншої — це порушення принципів розміщення
продуктивних сил, що веде до погіршення соціально-економічного становища в
інших регіонах країни.
Отже,
регіони помітно відрізняються один від одного. Єдність тільки через спільний
бюджет, валюту, енергетичну та транспортну системи зовсім не є гарантією
реальної єдності. Регіони добровільно й ефективно об’єднуються під дахом
центральної влади тільки тоді, коли влада здатна дати їм такі переваги, які їм
неможливо одержати поодинці.
Консолідуючим
чинником для українських регіонів може бути тільки така політика центру, яка
дасть їм нові можливості реформування і розвитку та гарантує захист цих
можливостей.
Це
буде неможливо зробити без надання широких економічних свобод територіям, без
залучення потужних інтелектуальних та фінансових ресурсів як вітчизняних, так і
зовнішніх.
Ефективно
розвиватись країна може лише при наявності сильних регіонів. Тому кожний регіон
повинен мати власну програму розвитку, націлену на зростання в усіх галузях
господарської діяльності.
Значну
роль у розвитку регіонів відіграє управлінський аспект. Покищо управління
регіонами складається з двох різнорідних систем — виборної у вигляді Рад
народних депутатів і їх виконавчих комітетів в областях, містах, селищах та
селах, а також призначеної Президентом у вигляді державних адміністрацій на
рівні областей і районів. Встановлення єдиної системи управління, яка виключала
б двовладдя при керуванні економічним розвитком, сприятиме економічному
зростанню, але потребує змін в законодавстві.
Враховуючи
той факт, що регіони (області) України дуже різко різняться за розміром і
обсягом виробництва продукції, постає питання про проведення економічного
районування з тим, щоб регіони були порівняно рівнозначні. Причому при
проведенні цієї роботи слід притримуватись принципів і критеріїв економічного
районування з тим, щоб була можливість статистичного моніторингу і розвитку
регіонів.



12.2 
Діагностика
регіонального розвитку

Діагностика передбачає виявлення регіональних
диспропорцій, структурних деформацій і недоліків у соціально-економічному
розвитку. Результати діагностики потрібні для вироблення національної
регіональної політики, виявлення проблемних депресивних регіонів, регіонів із
значним економічним потенціалом та як маркетингова інформація. Через це
діагностика може стати інструментом для комерційних підприємств, банків, бірж,
для вироблення стратегії розміщення капіталів у тому чи іншому регіоні, а також
стратегії проникнення та експансії на певні регіональні ринки.
Прогноз
стану регіону дає підприємцям змогу:
·  оцінити перспективність і потенціальну
ефективність розміщення в тому або іншому регіоні певних видів економічної
діяльності;
·  виявити можливості розвитку виробництва з
урахуванням всієї сукупності ресурсних і соціально-інституційних обмежень.
Діагностика
в будь-якій сфері, в тому числі економіці, в більшості випадків ґрунтується на
порівнянні. Для того щоб установити відхилення від норми, потрібно порівняти
цей регіон з іншими регіонами тієї ж сукупності або групи.
У
перекладі з грецької слово «diagnosis» означає розпізнавання, визначення. В економіці
діагноз — це визначення стану економічного об’єкта, підприємства, регіону,
країни. Об’єкт, стан якого визначається, називають об’єктом діагнозу. Об’єктом
регіонального економічного діагнозу може бути регіон різного
таксономічного рівня: країна, область, низовий адміністративний район, місто,
район у місті, селище, село, а також будь-який територіальний міжгалузевий
комплекс.
Результатом
діагнозу може бути виявлення відхилень від нормального стану. Стале і
незворотне відхилення від нормального стану називають патологією. Стан об’єкта
описують за допомогою системи індикаторів. Відхилення від нормального стану
визначають порівнянням значень з деяким нормативом, еталоном.
Поняття
і кількісні характеристики «норми» відносні й залежать, як максимум, від трьох
чинників. 
По-перше, значення «норми» визначається базою
порівняння, тобто групою, класом, типом об’єктів, серед яких це порівняння
проводиться. 
По-друге, сам критерій норми і підхід до її розрахунку
може варіювати. Як критерій норми може бути прийнято значення індикатора, що є середнім
арифметичним для певної сукупності об’єктів, або значення, що знаходяться
посередині значень цього індикатора на всіх об’єктах сукупності. 
По-третє, відмежування норми від патології істотно
залежить також від критерію відхилення від норми
Для
визначення «норми» й «еталона» потрібно встановити допустимі граничні
обмеження, при перевищенні (зниженні) яких розвиток (стан) вважається
нормальним.
Результатом
діагностики може бути не тільки виявлення відхилень від норми, а й визначення,
до якої групи сукупності, класу, типу належить об’єкт. Отже, з усіх груп
сукупності слід вибрати ту, до членів якої об’єкт найбільш близький. Наприклад,
треба визначити, чи є регіон староосвоєним, вичерпана в ньому місткість
розміщення чи ні. Віднесення регіону до певного типу, класу саме по собі є
діагнозом. Наприклад, за обраним індикатором діагностика може бути такою
«староосвоєний регіон з невичерпаною місткістю розміщення» або
«середньоосвоєний регіон, в якому вичерпана місткість розміщення». Далеко не в
усіх випадках діагноз такого типу фіксується як патологія. Сам факт віднесення
об’єкта діагностики до староосвоєних регіонів або до слабоосвоєних не є
патологією. 
У
завданні будь-якого діагнозу можна формально виділити два підзавдання. Перше — визначити, до якої групи
сукупності належить об’єкт. Його .можна охарактеризувати як завдання якісної
ідентифікації. Друге — виявити відмінність цього об’єкта від інших
об’єктів уже виявленої групи. Воно може розглядатися як завдання кількісної
ідентифікації. Отже, діагностика, що встановлює відхилення від норми, є окремим
випадком якісної ідентифікації, коли всі об’єкти сукупності поділяються на дві
групи: нормальні об’єкти й об’єкти з патологією.
У
регіональній політиці важливе значення має побудова системи індикаторів для
оцінювання стану регіонів, розробки якісних і кількісних шкал для вимірювання
значень цих індикаторів. Діагностика включає також класифікацію можливих
регіональних патологій та їхніх симптомів, процедури збору й опрацювання
діагностичної інформації.
Залежно
від динамічних завдань діагнозу розрізняють діагностику статичного стану і
діагностику процесу. Діагностуючи статичний стан, потрібно визначити стан
регіону на цей період, модель економіки та можливі соціально-економічні зміни.
При
діагностиці процесу досліджують траєкторію розвитку, генетику об’єкта,
розмежовують чинники ендогенного та екзогенного характеру.
У
регіональній економічній діагностиці застосовують такі основні системи
діагнозу:
·  Функціональний аналіз.
·  Моделювання об’єкта.
·  Ретроспективний аналіз.
·  Тестовий аналіз.
За
формою організації економічну діагностику поділяють на аналітичну, експертну
діагностику і діагностику на моделі.
Аналітична
діагностика передбачає
проведення діагностики безконтактними методами з допомогою статистичної інформації
та використання методів регіонального аналізу, типологій.
Експертна
діагностика — це отримання
інформації для цілей діагностики контактними методами безпосередньо проведенням
спеціальних експертних і соціологічних опитувань.
Діагностикою
на моделі називають отримання
інформації про об’єкт діагнозу за допомогою модельних імітацій.
Необхідною
вимогою до системи діагностичних індикаторів є їхня орієнтованість на виявлення
патологій у розвитку об’єкта або на встановлення належності об’єкта до певної
групи, класу, типу. При побудові системи діагностичних індикаторів відбирають
ті показники та характеристики, які можуть відбивати самостійно або в поєднанні
з іншими індикаторами наявність чи відсутність гострих проблем регіонального
розвитку, патологій або характеризувати належність регіону до певного типу.
Системи
діагностичних індикаторів можна будувати двома способами.
Перший
спосіб ґрунтується на
гіпотезі, що дає уявлення про типи патологій у регіональному розвитку.
Наприклад, регіони можна поділити на такі групи залежно від стану й умов
функціонування: сталого розвитку, стагнуючі, кризові, з надзвичайною ситуацією.
Для кожного типу патології можна визначити індикатори (показники), виміри яких
необхідні та достатні для діагностування.
Другий
спосіб пов’язаний з
виявленням такого виду патології, яка до цього часу була невідома або
неописана.
При
діагностиці слід звертати увагу на підхід до інтерпретації результатів виміру
індикаторів. Деякі з них можуть бути інтерпретовані на основі їхнього
автономного виміру в окремому регіоні, наприклад, оцінка місткості розміщення
або місткість регіональних ринків.
Результати
вимірів індикаторів можуть бути інтерпретовані з достатнім ступенем точності
лише при порівнянні результатів, отриманих в одному регіоні, з аналогічними
результатами для деякої сукупності. Наприклад, рівень економічного розвитку
регіону неможливо оцінити автономно. Тут потрібний порівняльний аналіз
економічного розвитку всієї сукупності регіонів країни.
Точна
діагностика поточного стану економіки регіонів та обґрунтування стратегії її
реформування потрібні передусім для таких цілей:
·  вироблення інвестиційної політики регіонів;
·  аналізу інвестиційної активності та
інвестиційного клімату;
·  урахування позитивних і негативних чинників,
що впливають на надходження внутрішніх та іноземних капіталів;
·  порівняльного оцінювання ефективності та
організації фінансування інвестиційних проектів;
·  удосконалення законодавчого регулювання
українських та іноземних інвестицій, а також системи правових гарантій щодо
приватних інвестицій.
Для
посилення ефективності регіонального розвитку необхідно розробити систему
заходів щодо стабілізації економічної та соціальної ситуації на регіональному
рівні, реформування відносин власності, посилення правової, економічної та організаційної
підтримки приватного бізнесу.
12.3  Принципи
системно-діагностичного аналізу регіонального розвитку

Сучасні
процеси в Україні об’єктивно свідчать про необхідність початку нового етапу —
творчої економічної політики в суспільному розвитку, її здійснення неможливе
без виваженої стратегії дій і без високої професійної підготовки. Центр ваги
реформ переміщується в регіони, де суперечності поточних перетворень набувають
конкретного і часом унікального практичного впровадження.
Для
вирішення досить складних управлінських завдань, які належить вирішувати в
ситуаціях високого ступеня невизначеності, потрібні спеціальні наукові
розробки. Однією з них є програма комплексного дослідження регіонів і розробка
оптимальних управлінських стратегій на середньострокову перспективу. Базові
ідеї програми, що реалізуються в сукупності й за допомогою спеціальних
організаційних принципів, здатні в досить короткий термін вирішити проблеми
інформаційного дефіциту та підвищити якість управлінського дефіциту.
Ці
ідеї можна згрупувати так:
·  будь-яке якісне рішення в сфері державного
управління регіональним розвитком потребує врахування значного обсягу
інформації, оскільки економічні, соціальні, політичні, духовні, екологічні та
інші процеси на практиці тісно взаємозв’язані. Через це часткові рішення
зумовлюють нові проблеми;
·  ефективний підхід до вирішення управлінських
завдань неможливий без осмислення комплексної аналітичної інформації та
прогнозування розвитку ситуації під дією конкретних чинників. Експертні оцінки
стану вузлових проблем мають включати виявлення чинників і тенденцій розвитку;
·  ситуаційно-чинниковий і системно-діагностичний
аналіз розвитку регіону дає можливість обґрунтувати оптимальну стратегію
управлінської діяльності та вирішити часткові завдання кумулятивного ефекту
(нагромадження або руйнування можливостей досягнення головних завдань). Аналіз
розвитку регіону має бути орієнтований на виявлення «точок зростання» та
ієрархію проблем, які визначають баланс цілей і можливостей у прийнятті
управлінських рішень.
Стратегія
керованого розвитку будується з урахуванням результатів багатоаспектного
аналізу стану регіону і його основних підсистем. На першому, аналітичному етапі
дослідження виявляють головні характеристики об’єкта, чинники впливу і
взаємодії в розвитку конкретних процесів. Після цього досліджують тенденції
розвитку і визначають умови, за яких воно буде оптимальним.
Центральна
ідея програми полягає в тому, що ефективне управління ґрунтується не на
розпорядженні «ресурсами», а на вмілому керівництві людьми, інтереси та
активність яких забезпечують економічне зростання, політичну стабільність і
соціальний добробут. У зв’язку з цим у програмі велику увагу належить приділяти
основним параметрам якості життя населення, внаслідок зміни яких можна створити
більш сприятливий соціальний клімат і реалізувати потенційні можливості
регіону.
Органи
державного управління передусім слід забезпечити інформацією про комплексну і
всебічну оцінку стану конкретного регіону. Потрібна точна економічна і
соціальна діагностика, щоб не порушити наявний баланс стабільності й підтримати
нові продуктивні починання. Важливо ґрунтовно вивчити не тільки сильні сторони
економіки і соціальної структури, а й якомога краще дослідити проблеми.
Дослідницька
робота з оцінювання соціально-економічного розвитку регіону найчастіше ведеться
за п’ятьма основними напрямами:
·  морфологічний аналіз регіону: географічне
положення, економічне і виробниче районування, поселенська й
економіко-інфраструктурна карта регіону;
·  аналіз ресурсного потенціалу регіону: природні
ресурси, трудові ресурси, господарський потенціал, розвиток промисловості й
АПК, транспорту, зв’язку, торгівлі та обслуговування, фінансової системи,
державної, обласної та муніципальної власності, зовнішньоекономічних зв’язків;
·  розробка комп’ютерної макромоделі економіки
регіону: систематизація даних економічного моніторингу, створення систем
балансових рівнянь на основі розрахунку коефіцієнтів кореляції для регіону, що
дає змогу постійно доповнювати оперативну базу даних і удосконалювати розвиток
господарського комплексу регіону;
·  комплексний аналіз населення:
соціально-демографічні характеристики, зайнятість, міжетнічні відносини,
політична структура, рівень життя, якість розвитку соціальної сфери, стан
громадської думки (установки, оцінки, цінності та сподівання населення);
·  аналіз інформаційних процесів: характер
зв’язків державних структур управління і населення регіону, якість інформування
населення про діяльність регіональних і місцевих адміністрацій, способи й
ефективність поширення інформації в структурах самої адміністрації, роль преси
у формуванні громадської думки і забезпечення взаємодії громадян та виконавчої
влади. Це дає змогу отримати системну картину стану і тенденцій розвитку регіону,
а також виявити основні (проблемні) лінії зв’язку між розвитком різноманітних
процесів.
Відповідно
до загальних цілей та завдань дослідження на першому етапі слід отримати
інформацію, що має високу управлінську цінність. На основі цієї інформації
розробляють оптимальну стратегію діяльності регіональної адміністрації. До її
розробки залучають експертів-аналітиків, здатних системно і глибоко вивчити
інформацію про розвиток тих чи інших конкретних процесів. 
Конкретні
завдання за кожним напрямом аналізу можна сформулювати так:
·  оцінювання фактичних відомостей та основних
проаналізованих показників;
·  визначення чинників, що впливають на стан
економіки;
·  виявлення тенденцій розвитку на базі виділення
домінуючих чинників;
·  дослідження зв’язку між явищами, що
вивчаються, та іншими соціальними й економічними процесами;
·  формулювання висновків щодо можливостей і
механізмів управлінського регулювання.
Такий
системний підхід до збору та опрацювання інформації дає можливість подати її в
тематичному і логічному зіставному вигляді. На практиці всі основні блоки
дослідження здійснюються паралельно, але в логіці викладу для практичних цілей
управління подаються послідовно. Вони містять результати аналізу стану
господарського комплексу регіону, якості природного середовища; ресурсного
потенціалу території, а також головні характеристики населення, побудови
політичної системи; формування громадської думки.
Комплексний
системно-діагностичний аналіз є фундаментом будь-якого регіонального
дослідження. Головний акцент в аналітичній роботі робиться, з одного боку, на
вивченні населення і соціальних процесів, а з іншого — на серйозному
дослідженні економіки, її провідних галузей. 
При
цьому можна використати два підходи:
·  виявлення суперечностей, «вузьких місць»,
потенційно проблемних чинників;
·  визначення переваг, джерел стабільності,
позитивних починань, напрямів і джерел зростання ефективності.
Найголовніший
об’єкт управлінської дії — це люди з їхніми особистими інтересами та потребами.
У зв’язку з цим визначення чинників соціальної поведінки здійснюється дуже
ретельно. Вивчається демографічна ситуація, етнополітичний баланс, міграція,
масова свідомість. Досліджуються характеристики рівня життя, стану ринку праці,
аналізується розвиток системи соціального сервісу: торгівлі та обслуговування,
охорони здоров’я, освіти і культурно-освітньої системи, оцінюються тенденції
розвитку кримінальної ситуації та виявляються зв’язки між цими процесами.
Отже,
поряд з економічним потенціалом аналізується потенціал соціальної активності та
позиції різних груп населення. Це дає змогу з’ясувати ставлення впливових
соціальних груп до політики, що провадиться, і досить точно спрогнозувати їхню
реакцію у разі зміни адміністративної стратегії.
Стратегія
діяльності адміністрації розробляється в результаті встановлення пріоритетних
цілей. Оскільки ринкове середовище значно обмежує пряме господарське втручання
у справи економіки, за результатами аналізу розробляють непрямі регулюючі
моделі управлінської дії.


Контрольні
запитання
1. 
Особливості регіонального
розвитку територій України.
2. 
Особливості розміщення
продуктивних сил за умов ринкової економіки.
3. 
Діагностика регіонального
розвитку.
4. 
Що таке діагностика ?
5. 
Принципи
системно-діагностичного аналізу регіонального розвитку.


13 
Регіональна
економічна політика України та управління регіональним розвитком

13.1  Поняття, цілі, основні
принципи та завдання державної регіональної економічної політики

Регіональна
економічна політика за
організаційною сутністю являє собою сукупність організаційно-правових та
економічних заходів, які за допомогою відповідних адміністративних важелів та
фінансово-економічних інструментів забезпечують стимулювання ефективного,
пропорційного та збалансованого розвитку економіки регіонів, раціональне та
економне використання їх ресурсного потенціалу з метою підвищення життєвого
рівня та якості населення з максимальним збереженням природного середовища
функціонування продуктивних сил.
Державна
регіональна політика при
цьому являє собою систему заходів, що здійснюється органами державної влади з
метою забезпечення управління політичним, економічним та соціальним розвитком
регіонів і територіально-адміністративних одиниць. Вона передбачає:
створення ефективно діючої системи влади та управління в центрі і в регіонах,
їх фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення на основі
оптимального поєднання загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів. 
Державна
регіональна політика спрямовується на надання істотного динамізму регіональному соціально-економічному
розвитку шляхом більш повного та ефективного залучення в господарський оборот
ресурсного потенціалу регіонів, використання переваг територіального поділу і
кооперації праці на основі розширення повноважень і підвищення відповідальності
регіональних та місцевих органів влади і управління за вирішення поточних і
перспективних проблем територій.
Об’єктами державної регіональної політики є
адміністративно-територіальні одиниці чи їх сукупності, що визначаються чинним
адміністративно-територіальним устроєм України. 
Суб’єктами державної регіональної політики виступають
центральні, регіональні і місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого
самоврядування, які в межах своєї компетенції вирішують питання регіонального
соціально-економічного розвитку.
Основною
метою регіональної
економічної політики є створення необхідних організаційно-правових та
економічних умов, що надають відносно рівні можливості кожному регіону для
ефективного економічного розвитку, раціонального використання природних,
трудових, фінансових ресурсів і задоволення потреб населення.
Регіональна
політика є органічною складовою загальнодержавної політики. Вихідними
положеннями для її формування є ступінь економічної міцності регіонів, рівень
життя населення у них, політичне, екологічне, релігійне становище. Така
політика, з одного боку, спрямовується на забезпечення всебічного розвитку
регіонів, а з другого — на збереження територіальної цілісності держави. Здійснення
першого напряму відбувається завдяки чіткому розмежуванню повноважень між
центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого
самоврядування. За умови вдалого, науково обґрунтованого розподілу повноважень
підвищується правова відповідальність усіх сторін за вирішення завдань
життєзабезпечення населення регіонів і комплексного розвитку територій. При
здійсненні другого напряму регіональної політики визначальним є
принцип дотримання пріоритетів загальнодержавного значення, органічної єдності
комплексного розвитку регіонів і країни в цілому. Цей напрям коригується
виключно центральними органами виконавчої влади згідно з наданими їм
Конституцією країни та відповідними законодавчими актами повноваженнями.
Таким
чином, всебічно обґрунтована державна регіональна політика повинна базуватися
на врахуванні та оптимальному поєднанні загальнодержавних, регіональних і
місцевих інтересів. Тому провадити її повинні згідно з визначеними
повноваженнями управлінські структури центральних, регіональних і місцевих
органів виконавчої влади, правильно застосовуючи чинне законодавчо затверджене
нормативно-правове і фінансово-економічне забезпечення проведення такої
політики. 
При
цьому пріоритетними цілями державної регіональної політики є наступні:
· 
збільшення національного багатства
країни шляхом ефективного використання природно-ресурсного та
науково-технічного потенціалу кожного регіону і тісного співробітництва між
ними;
· 
поступове вирівнювання та
зближення рівнів економічного і соціального розвитку регіонів України;
· 
сприяння гармонійному та
збалансованому розвитку регіонів, надання фінансово-економічної підтримки
депресивним та проблемним регіонам;
· 
запровадження єдиних
мінімальних соціальних стандартів та дієвих механізмів соціального захисту
населення незалежно від економічних можливостей регіонів.
Для
реалізації головної мети та пріоритетних цілей державної регіональної політики
належить вирішити такі завдання:
· 
створення належної
фінансової, матеріальної і правової основи регіонального управління та
місцевого самоврядування, удосконалення фінансово-бюджетних відносин між
центром і регіонами, вироблення критеріїв та механізмів надання державної
підтримки регіонам;
· 
структурна перебудова
економіки регіонів, створення нових високоефективних виробничих потужностей,
налагодження системи коопераційних міжрегіональних зв’язків;
· 
досягнення продуктивної
зайнятості населення, стабілізації та покращання демографічної ситуації,
збільшення тривалості життя та природного приросту населення в регіонах;
· 
перерозподіл повноважень
між різними рівнями влади на основі децентралізації управління
соціально-економічними процесами шляхом здійснення повномасштабної
державно-правової реформи;
· 
забезпечення взаємного
представництва центральних і регіональних органів влади.
Сучасна
державна регіональна економічна політика ґрунтується на таких основних
принципах:
· 
забезпечення єдності
завдань соціально-економічного розвитку країни та окремих регіонів;
· 
правове забезпечення
економічної самостійності регіонів на основі розмежування повноважень між
центральними та місцевими органами влади та органами місцевого самоврядування,
підвищення їх відповідальності щодо вирішення завдань життєзабезпечення і
комплексного розвитку територій;
· 
дотримання вимог
екологічної безпеки при реформуванні господарських комплексів і розміщенні
нових підприємств;
· 
досягнення економічного та
соціального ефекту за рахунок раціонального використання ресурсів, системи
управління і розвитку міжрегіональних зв’язків.
Реалізація
вказаних принципів сприятиме реформуванню системи управління державним сектором
економіки, зміцненню економічної основи місцевого самоврядування і розширенню
прав місцевих органів влади у бюджетній сфері.
В
регіональному вимірі у регіональній політиці визначаються наступні пріоритетні
завдання:
В
економічній сфері:
·  забезпечення комплексного і збалансованого
соціально-економічного розвитку усіх регіонів шляхом раціонального використання
їх економічного потенціалу;
·  всебічна підтримка депресивних регіонів, у
першу чергу — аграрно-промислових, із порівняно низьким рівнем
соціально-економічного розвитку (території Полісся, Поділля Карпатський та
Південний райони тощо);
·  зниження рівня сировинної орієнтації
економіки, здійснення відповідної структурної перебудови в напрямку розвитку
високотехнологічних ресурсозберігаючих виробництв у традиційно промислових
районах України, для яких характерна концентрація підприємств важкої
промисловості й складна економічна ситуація. Це в першу чергу: Донецька,
Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, міста Харків, Одеса, Київ.
·  створення сприятливих умов розвитку
підприємництва і ринкової інфраструктури при проведенні приватизації державного
майна, земельної реформи та інших ринкових перетворень;
·  облаштування державних кордонів і налагодження
зв’язків між прикордонними регіонами;
·  широкий розвиток прикордонної торгівлі та
міжнародного співробітництва, в першу чергу з сусідніми державами та країнами
СНД;
·  розвиток регіональних і міжрегіональних
інфраструктурних систем транспорту, зв’язку, інформатики, які забезпечують і
стимулюють ефективність територіального поділу праці.
В
соціальній сфері:
·  забезпечення повної зайнятості населення;
·  підвищення рівня добробуту та стабілізація
рівня життя населення:
·  гарантування продовольчої забезпеченості;
·  запобігання погіршенню демографічної ситуації
і депопуляції населення;
·  здійснення заходів щодо продовження життя
населення і підвищення його природного приросту;
·  формування раціональної системи розселення
шляхом зміцнення сільської її мережі, активізація функціонування сільських
населених пунктів, малих сільських поселень на базі малого і середнього
підприємництва.
В
екологічній сфері:
·  запобігання забрудненню довкілля;
·  ефективне використання природних ресурсів;
·  оздоровлення екологічного стану промислових
регіонів Прикарпаття, Донбасу, Придніпров’я, а також територій, що зазнали
радіоактивного забруднення в результаті аварії на ЧАЕС. Створення в цих
регіонах сприятливих умов для життєдіяльності населення;
·  раціональне використання рекреаційних ресурсів
в Криму, районах Чорноморського і Азовського узбережжя, Карпатах, в екологічно
чистих зонах інших областей України шляхом створення розгалуженої мережі
транспортних комунікацій, об’єктів соціальної інфраструктури.
13.2 
Етапи та
механізми реалізації державної регіональної економічної політики

Згідно
концептуальних засад державної регіональної економічної політики, реалізація
відповідних заходів передбачала поетапне досягнення її цілей та завдань.
Зокрема, за етапами виконання регіональної політики, її схваленою Урядом у 1999
році Концепцією було передбачено низку наступних заходів.
Перший
етап (2000-2001 роки):
·  створення Центрального органу виконавчої влади
з питань регіональної політики;
·  розробка і внесення змін до існуючої
нормативної бази щодо визначення функцій і розмежування повноважень центральних
і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;
·  розробка методики фінансового вирівнювання
регіонів;
·  створення Національного і територіальних
агентств регіонального розвитку;
·  розробка мінімальних державних соціальних
стандартів;
·  розробка середньо- і довгострокових прогнозів
ресурсного забезпечення економіки України з урахуванням регіональних
особливостей; стимулювання створення ареалів та зон економічного зростання в
регіонах;
·  формування інфраструктури регіональних і
міжрегіональних аграрних ринків: товарних бірж, оптових ринків, агроторгових
домів, аукціонів, ярмарків, заготівельних кооперативів, підприємств фірмової
торгівлі;
·  створення фондів фінансового вирівнювання на
центральному та регіональному рівнях;
·  розробка нормативно-правової бази визначення
депресивних і проблемних регіонів та умов надання їм державної підтримки;
·  запровадження нової моделі організації місцевих
органів виконавчої влади;
·  перехід до формування збалансованих бюджетів
усіх рівнів на реальній доходній базі та оптимізованих видатках;
·  упорядкування територіальних громад,
підвищення їх економічної, фінансової та владної дієздатності;
·  запровадження системи комунальних запозичень;
·  створення інститутів і механізмів забезпечення
взаємного представництва центральних та регіональних органів влади;
·  визначення регіональних розмірів соціальних
виплат з урахуванням демографічної, галузевої і цінової кон’юнктури та
створення єдиної бази даних отримувачів соціальної допомоги;
·  створення нового економічного механізму
взаємодії державних органів влади різних рівнів, органів місцевого
самоврядування і природокористувачів, включення екологічних вимог у процедуру
регіональних управлінських рішень;
·  організація державного і громадського контролю
за виконанням регіональних соціальних програм, ефективним використанням
фінансових ресурсів;
·  реорганізація діючої системи соціального
захисту, усунення дублювання функцій соціальної підтримки органами публічної
влади різних рівнів, надання усіх видів допомоги в регіонах та територіальних
громадах;
·  врегулювання питань комунальної власності,
державної підтримки розвитку місцевого самоврядування, порядку утворення та
діяльності органів самоорганізації населення;
·  утворення Всеукраїнського об’єднання органів
місцевого самоврядування;
·  розробка концепції перспективного розвитку
малих міст України.
Другий
етап (2002-2004 роки);
·  формування інтегрованих регіональних та
міжрегіональних територіально-господарських утворень: фінансово-промислових
груп, консорціумів, холдінгів, корпорацій, технополісів тощо;
·  розробка нормативно-правової бази щодо
взаємодії регіонів України з регіонами країн Європейського Союзу;
·  запровадження системи фінансового вирівнювання
на основі прозорих і об’єктивних критеріїв та показників;
·  створення міжнародних регіонів економічного
співробітництва, запровадження особливого режиму транскордонної кооперації
шляхом надання відповідних повноважень органам регіонального управління та
місцевого самоврядування;
·  завершення передачі державного майна,
включаючи об’єкти соціально-культурної сфери, до складу комунальної власності
та його розмежування між рівнями регіонального управління та місцевого
самоврядування;
·  запровадження програмного підходу до
формування державного та місцевих бюджетів у галузях освіти, охорони здоров’я,
соціального захисту і культури;
·  остаточний перехід на казначейське виконання
місцевих бюджетів;
·  створення системи адміністративних судів як
інструменту забезпечення законності у сфері державного управління та захисту
прав і свобод громадян, врегулювання окремим Адміністративно-процесуальним
кодексом, процедури;
·  розгляду справ з цих питань;
·  формування та законодавче врегулювання служби
в органах місцевого самоврядування;
·  розвиток співробітництва асоціацій та
об’єднань місцевих регіональних влад з відповідними об’єднаннями зарубіжних
країн.
Третій
етап (2005-2010 роки):
·  розробка методологічного та
нормативно-правового забезпечення щодо реформи адміністративно-територіального
устрою України;
·  трансформація адміністративно-територіальної
одиниці середньої (район) та вищої (область) ланки
адміністративно-територіального устрою на основні збереження його
конституційної триланкової структури;
·  відкриття зелених коридорів та формування
спільної екологічної мережі з країнами Європейського Союзу та Російської
Федерації;
·  законодавче врегулювання міграційних процесів
і проблем зайнятості прикордонних областей;
·  розробка міжрегіональних інвестиційних
соціальних проектів і створення міжрегіональних бюджетів розвитку;
·  підвищення забезпеченості населення
озелененими територіями, доведення природних комплексів регіонів до рівня, що
забезпечує виконання рекреаційних та середовище регулюючих функцій на
урбанізованих територіях;
·  створення економічних і нормативно-правових
передумов реалізації основних принципів сталого розвитку в регіонах;
·  запровадження державних і регіональних інформаційних
систем щодо стану потенціалу і потреб регіону.
Механізм
реалізації державної регіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелів, за
допомогою яких здійснюється державний вплив на організацію суспільства,
забезпечується соціально-економічний розвиток та вдосконалюється структура
господарського комплексу регіону.
Основними
складовими цього механізму виступають:
· 
Відповідна
законодавчо-нормативна база. Вона визначає взаємовідносини держави і регіонів.
Через законодавчу базу держава проводить політику, спрямовану на підвищення
економічної самостійності територій. Вона координує діяльність місцевої влади
на основі визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів. Державні
органи управління можуть впливати на регіональний розвиток через надання
регіонам різних заохочувальних премій за спорудження об’єктів, які дозволять
покращити економіку регіону, працевлаштувати вивільнених працівників, або
поліпшити екологічну ситуацію.
· 
Бюджетно-фінансове
регулювання регіонального розвитку. Доступне державне втручання в господарські
процеси, які вимірюються показником питомої ваги державних видатків у
внутрішньому валовому продукті. їх висока питома вага свідчить про сильний
вплив держави на економіку. У перспективі передбачається розширити права місцевих
органів виконавчої влади у бюджетній політиці на основі підвищення ролі
місцевих податків і зборів та встановлення науковообгрунтованих нормативів
відрахувань до місцевих бюджетів.
· 
Прогнозування і
програмування. З допомогою розробки довгострокових і середньострокових програм
розвитку регіонів (районів, областей) досягається планомірність розвитку
продуктивних сил, узгоджуються інтереси окремих галузей. На сьогодні
розробляються окремі проекти соціально-економічного розвитку Карпатського
регіону, Полісся, Поділля та ін., але вони майже не життєві, оскільки відсутні
єдині органи управління цими регіонами.
· 
Розвиток різних форм
територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічних
зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво). Створення спеціальних
економічних зон дасть змогу збільшити надходження іноземних інвестицій,
створити сучасну виробничу, транспортну і ринкову інфраструктуру, підвищити
ефективність використання природних ресурсів. Пільговий режим оподаткування та
митного режиму сприятиме зростанню економічної активності об’єктів
господарювання. Особливе місце в регіональній економічній політиці відводиться
різним формам прикордонного співробітництва. Створюються зони спрощеного
перетину кордону, взаємовигідної торгівлі, добросусідства.
13.3 
Принципи
і чинники управління регіональним розвитком

Розвиток
науки і практики управління регіональним соціально-економічним розвитком
потребує дедалі глибшого пізнання його важливих категорій — принципів і
чинників.
Суть
управління регіональним соціально-економічним розвитком країни виявляється в
реалізації його організаційних та методичних принципів:
· 
Принцип історизму. Він має універсальне методологічне значення,
дає змогу об’єктивно оцінити відносну цілісність, завершеність того чи іншого
етапу економічного і соціального розвитку регіонів країни.
· 
Принцип єдності
регіональної політики суспільства та господарського будівництва. Орієнтує на комплексний підхід до врахування
природно-господарських особливостей кожного регіону, завдань його економічного
та соціального розвитку; передбачає поєднання економічних методів управління та
місцевої ініціативи, відповідальність місцевих органів управління за
комплексний розвиток відповідних регіонів. В обґрунтуванні рішень
соціально-економічного розвитку регіону мають враховуватися економічні,
соціальні, екологічні, організаційні та технічні чинники.
· 
Принцип комплексності. Відображує об’єктивні процеси суспільного
поділу праці та регіональної інтеграції виробництва, орієнтує на забезпечення
комплексно-пропорційного розвитку господарства регіонів. Комплексність
спрямована на піднесення суспільного виробництва на якісно новий ступінь,
посилення соціальної спрямованості його розвитку, забезпечення повної збалансованості
виробничих ресурсів з потребами господарського комплексу, істотне підвищення
продуктивності праці, задоволення на цій основі потреб виробництва і населення.
· 
Принцип
природно-господарської збалансованості та оптимальності. Означає дотримання обґрунтованої економічної
відповідальності між нарощуванням виробничого потенціалу галузей господарства
країни та розробкою і реалізацією заходів щодо охорони навколишньою середовища,
орієнтує на забезпечення найбільш раціонального регіонального розвитку з використанням
прогресивних норм і нормативів, диференційованих за районами.
· 
Принцип пріоритетності. Сприяє ранжуванню цілей і завдань
соціально-економічного розвитку регіону відповідно до просторової стратегії його
комплексного розвитку та реальних виробничо-економічних і ресурсних
можливостей, орієнтує на дотримання соціальної спрямованості використання
рекреаційних, матеріальних та фінансових ресурсів, а також засобів подальшого
розвитку соціальної інфраструктури.
·  Принцип варіантності. Передбачає необхідність вибору шляхів досягнення
цілей і розв’язання завдань управління регіональним розвитком, певні зрушення у
галузевій і територіальній структурах господарства регіону, використання його
переробних та економічних ресурсів. Варіанти регіональною розвитку складаються на
основі альтернативності проектованих темпів і пропорцій розвитку галузей,
гіпотез інвестиційної політики, технічних і технологічних рішень в організації
виробничих процесів, змін у забезпеченні сировиною, матеріалами, комплектуючими
виробами, паливно-енергетичними і трудовими ресурсами.
·  Принцип узгодження інтересів місцевих органів управління з комплексним
розвитком регіону з госпрозрахунковими інтересами підприємств на основі єдиної
відомчо-територіальної системи стимулювання і відповідальності. Передбачає
взаємну економічну відповідальність і взаємні зобов’язання щодо комплексного
розвитку та функціонування адміністративно-територіальної одиниці.
·  Принцип пропорційності забезпечення
фінансовими ресурсами за
рівнями адміністративно-територіальної ієрархії та розширення
фінансово-економічної самостійності територіальних одиниць нижнього рівня.
Ґрунтується на поєднанні територіального бюджету з позабюджетними фондами
комплексного розвитку, що формуються за рахунок діяльності підприємств і коштів
населення.
Щодо
чинників, то всебічна інтенсифікація виробництва вимагає приведення в дію всієї
сукупності не тільки галузевих, а й територіальних чинників підвищення віддачі
матеріальних, фінансових і трудових ресурсів суспільства.
Пріоритетні
чинники регіональною розвитку визначаються такими чинниками:
· 
зростаючою обмеженістю
природних і виробничих ресурсів;
· 
виникненням нових
суспільних потреб і способів їх задоволення;
· 
соціальними обмеженнями
негативних наслідків впливу науково-технічного прогресу на природу і
суспільство.
Пріоритетність
регіонального розвитку та використання ресурсів на його вирішальних напрямах —
основний шлях інтенсифікації економіки регіону.
В
умовах ринкових відносин необхідно більш глибоко враховувати територіальні чинники
соціально-економічного розвитку регіону. 
Їх
можна поділити на три групи — джерела, умови, обмеження — і розглядати у
зв’язку з будь-яким процесом чи результатом господарської діяльності.
Чинники
джерел економічного зростання
є основними. До них належать насамперед різні види трудової діяльності людей.
Чинники
умов трудової діяльності
(багато аспектними). Це основні та оборотні фонди, організація виробництва,
прискорення науково-технічного прогресу, структурні зрушення, стан природного
середовища.
Чинники
обмежень зумовлюють поступове
підвищення чи зниження економічного зростання виробництва.
Чинники
соціально-економічного розвитку регіону завжди діють на певний кінцевий
результат або конкретний процес. 
Територіальні
чинники можна поділити на міжрайонні, міжгалузеві та внутрішньопоселенські. 
До міжрайонних
чинників належать: спеціалізація міст і регіонів на виробництві продукції та
наданні послуг для суспільного господарства: удосконалення міжрайонних
транспортних потоків через усунення зустрічних та економічно невиправданих
перевезень; розвиток міжрегіонального кооперування.
Міжгалузевими є чинники інтенсифікації, що формуються
внаслідок поглиблення на певній території міжвідомчої спеціалізації,
концентрації, централізації та кооперування виробництва.
Внутрішньопоселенські чинники утворюють комплекс джерел, умов і
обмежень залежно від можливостей більш раціонального використання місцевих
ресурсів: трудових ресурсів, корисних копалин, природного середовища.
В
управлінні регіональним розвитком посилюється значення якісних чинників, серед
яких можна виділити такі:
· 
економічного використання
матеріальних ресурсів, передусім сировини, палива та енергії, за рахунок більш
глибокої переробки вихідної сировини, широкого впровадження маловідходних і
безвідходних технологій:
· 
науково-технічного
прогресу, завдяки якому посилюється інноваційні процеси, що охоплюють також
асортимент продукції, технології і її виготовлення, технічні засоби
виробництва;
· 
організації та управління
господарством, що забезпечують ефективнішу взаємодію чинників виробництва.
Ефект
від урахування чинників регіонального розвитку може виявитись лише в процесі
територіального управління. Приведення їх у дію дає змогу краще використати
регіональний природно-господарський потенціал, зокрема підвищити продуктивність
праці, фондовіддачу, знизити капітало- і матеріалоємність виробництва,
забезпечити раціональне природокористування та охорону природного середовища.
Таким
чином, розробка принципів та чинників управління регіональним розвитком ґрунтується
на науковому пізнанні об’єктивних закономірностей в цілому. Методологія
управління регіональним розвитком — це сукупність загальних принципів і методів
планового регулювання розвитку господарства країни, на основі яких
розробляються державні завдання і забезпечується їх виконання.
Контрольні
запитання
1. 
Сутність державної
регіональної економічної політики.
2. 
Яка основна мета
регіональної економічної політики ?
3. 
Основні принципи та
завдання регіональної економічної політики.
4. 
Механізм реалізації
державної регіональної економічної політики.
5. 
Принципи та чинники
управління регіональним розвитком.


14 
Зовнішньоекономічні
зв’язки та їх роль у розвитку продуктивних сил України і регіонів

14.1 
Об’єктивні
передумови розширення зовнішньоекономічних зв’язків

В
сучасних умовах економічного розвитку України зовнішньоекономічні відносини — це одна з найважливіших сфер діяльності в
напрямі входження України в світовий економічний простір. Розвиток відносин з
усіма країнами сприяє розширенню виробництва, поліпшенню технологій та
підвищенню якості продукції.
Входження
України в світовий економічний простір проявляється в розширенні її
економічних, політичних, торгових, фінансово-кредитних, господарських і
технологічних зв’язків з іншими країнами світу. За їх допомогою народне
господарство України становить єдину господарську систему, яка розвивається на
основі міжнародного поділу праці.
У
системі міжнародного поділу праці Україна спеціалізується на виробництві машин,
продукції чорної металургії, сільського господарства, виробництві продукції
хімічної промисловості та будматеріалів і пояснюється виливом низки передумов,
насамперед природних, демографічних, історико-економічних, геополітичних. 
Розгляньмо
коротко їхню дію.
Природні
передумови. На відміну від
найбільших країн світу (Росія, СШЛ, Китай, Канада) Україна не забезпечує себе
повністю мінеральними ресурсами; проте вона має значний природно-ресурсний
потенціал і в цьому відношенні знаходиться у більш вигідному положенні, ніж
деякі економічно розвинуті країни (Японія, Італія). Кажучи про природні
передумови, треба виділити агрокліматичні умови, які здавна сприяли
перетворенню України на великий регіон сільськогосподарського виробництва,
особливо зернового господарства, буряківництва, скотарства, свинарства. Ці
умови створюються унікальними чорноземними ґрунтами, достатньою кількістю
тепла, помірною вологістю, переважно рівнинним характером території. Ми маємо
чималі ресурси корисних копалин; деякі з них мають світове значення: залізні та
марганцеві руди, кухонна сіль, кам’яне вугілля.
Значний
рекреаційний потенціал країни
— це узбережжя теплих морів, гірничоландшафтні комплекси Карпат і Криму,
мінеральні джерела, лікувальні грязі лиманів, озокерит.
Деяких
важливих ресурсів у нас обмаль, як-от нафта, газ, більшість руд кольорових
металів, деревина. В останнє десятиріччя значно зменшились рибні ресурси
Чорного та Азовського морів.
Загалом,
за природними ресурсами наша країна перебуває у стані певної рівноваги: дефіцит
(а отже, імпорт) одних видів ресурсів компенсується достатньою кількістю інших,
не менш важливих
Демографічні
передумови. Україна
використовує значні трудові ресурси й потенційно широкий ринок збуту споживчих
товарів. Трудові ресурси країни характеризуються високим рівнем кваліфікації та
освіти; питома вага фахівців з вищою та середньою освітою становить 29%, усе
доросле населення освічене. 
Високий
інтелектуальний потенціал країни: у науково-дослідних та
дослідно-конструкторських роботах. Чималі заслуги українських учених та
інженерів у ракето- та авіабудуванні, кібернетиці, біофізиці та біохімії, а
також у дослідженні проблем циклу гуманітарних наук. Значна частина
інтелектуальної еліти країни донедавна була зайнята у військово-промисловому комплексі.
Високий професійний рівень трудових ресурсів, наявність розвинутої
науково-дослідної бази сприяє виробництву складної, наукомісткої продукції, що
користується попитом на світових ринках.
Щодо
внутрішнього ринку збуту споживчих товарів, у тому числі імпортних, то він
формується не тільки простою чисельністю населення, але і його купівельною
здатністю. З покращанням добробуту народу купівельна спроможність зростатиме і
ринок України приваблюватиме закордонних виробників товарів народного
споживання.
Історико-економічні
передумови. Протягом століть,
аж донедавна, вельми великі території України завойовувались або захоплювались
тими або іншими державами. Тому з погляду територіального поділу праці її
економіка працювала, перш за все, на внутрішній ринок тієї держави, до якої
вона входила повністю або частково, і економіка нашої країни розвивалася за
принципом доповнюваності: у нас розміщувались лише ті галузі виробництва, які
тут були найефективніші з погляду міжрегіонального обміну. 
Водночас
Україна, маючи високу щільність населення, висококваліфіковані трудові ресурси,
помітно відставала за працемісткими видами виробництва, особливо щодо
текстильної промисловості, інструментального машинобудування,
автомобілебудування. Товари цих галузей виробництва у великій кількості
завозилися в Україну з інших союзних республік.
Другою
складовою історико-економічних передумов зовнішньоекономічних зв’язків України
була її орієнтація на країни Східної Європи, особливо після створення Ради
Економічної Взаємодопомоги. Це також випливало передусім з політичних
міркувань. Україна постачала у ці країни залізну та марганцеву руду, прокат
чорних металів, електроенергію, азотні добрива, верстати та обладнання.
Натомість вона одержувала продукцію машинобудування (верстати, транспортні
засоби, електроніку), легкої та харчової промисловості, фармацевтичні товари
Геополітичні
передумови.
Економіко-географічне положення України досить вигідне для активної участі у
міжнародному територіальному поділі праці. Вона розташована поблизу економічно
високорозвинутого регіону — Західної Європи, у безпосередній близькості до
Росії, Білорусі та країн Східної Європи. Морським шляхом вона пов’язана з
Середземномор’ям, Близьким Сходом та країнами басейну Індійського океану. Через
Україну проходять важливі транзитні магістралі (залізниці та автомобільні
дороги, нафтопроводи й газопроводи) з країн СНД до Європи та чорноморських
портів.
Особливість
сучасної геополітичної ситуації в Україні полягає в тому, що зв’язки з країнами
СНД зазнають змін через нові реалії в галузі економічного і політичного
суверенітету та орієнтацію на світові ціни. Одночасно поліпшились перспективи
для економічної співпраці України з економічно розвинутими країнами, причому не
тільки Європи, але й США, Японією, Канадою. З’явилась можливість проводити
активнішу торговельну політику стосовно країн, що розвиваються, особливо на
Близькому та Середньому Сході, в Південній і а Південно-Східній Азії. Ці
регіони можуть постачати нам нафту, бавовну, джут, чай, каву, натуральний
каучук в обмін на метал, машини та обладнання, зерно, цукор, тобто товари,
попит на які у цих країнах та регіонах розширюється.
Україна
входить в число семи країн світу, які мають можливість проводити повний цикл
проектування і виробництва літаків, має вітчизняну ракетно-космічну галузь,
спроможна виконувати замовлення на будівництво різних видів морських і річкових
суден.
Україна
володіє значними запасами рудних ресурсів. В її надрах 20% світових запасів
залізної руди та 80% європейських запасів марганцю.
Якщо
в Канаді в розрахунку на душу населення експортується продукції на 5,6 тис.
дол., Німеччині — на 5,1 тис, Франції — на 4,1, Італії — на 3,3, Японії — на
3,2, Великобританії — 3,1, СІНА — 2,0, то в Україні — на 0,5 тис. дол.
Дипломатичне
визнання молодої Української держави більшістю країн світу прискорює і
урізноманітнює розвиток її зовнішньоекономічних відносин, сприяє взаємообміну з
країнами світу продуктами матеріального виробництва, послугами і інформацією,
які потрібні для інтегрування країни у всесвітні структури з метою зміцнення
миру та безпеки, ефективного розвитку економіки, науки, освіти та культури.
Зовнішньоекономічні
зв’язки — це система
господарських зв’язків між національними економіками на основі міжнародного
поділу праці. 
Вони
сприяють:
·  по-перше, зростанню валютних надходжень;
·  по-друге, прискореному розвитку
науково-технічного прогресу;
·  по-третє, позитивно впливають на загальну
довіру між країнами і зміцнюють відносини взаєморозуміння і добросусідства.
Україна,
як молода держава, не має достатньо налагоджених зовнішньоекономічних зв’язків.
Тільки створюється своя правова і законодавча база та митна служба.
Недосконалою
є і система управління зовнішньоекономічною діяльністю, тільки встановлюється
інфраструктура зовнішньоекономічної діяльності.
Серед
об’єктивних причин, що гальмують вихід України в світове господарство як
повноправного партнера, є низька конкурентоспроможність її продукції. Поки що
на ринках далекого зарубіжжя лише 1% товарів України конкурентоспроможні.
До
основних причин, що зумовлюють низький рівень розвитку зовнішньоекономічних
зв’язків, відносяться:
·  Україна недавно з’явилась на міжнародній арені
як суверенна держава.
·  Через розпад колишнього Союзу РСР Україна
втратила традиційні ринки збуту.
·  Переважання в структурі експорту сировинних
ресурсів, а не готової продукції.
·  Відсутність своїх коштів та невпевненість
іноземних інвесторів в Україні як у партнері.
·  Недостатній державний контроль за експортом і
імпортом товарів.



14.2 
Основні
форми і географія зовнішньоекономічних зв’язків

Продуктивні
сили України характеризуються досить великими потенційними можливостями, однак
на їх сучасний стан значною мірою впливає соціально-економічна криза.
В
сучасних умовах міжнародне співробітництво України відбувається в таких
основних формах:
· 
взаємовигідна міжнародна
торгівля;
· 
надання кредитів і позик;
· 
створення спільних
підприємств;
· 
торгівля технологіями або
спеціалізація на виробництві комплектуючого обладнання;
· 
спільна участь зацікавлених
країн у розробці природних ресурсів;
· 
міжнародний туризм;
· 
запозичення досвіду і
підготовка кваліфікованих кадрів за кордоном;
· 
співробітництво у галузі
науки та техніки;
· 
співробітництво у
збиранні, обробці та використанні науково-технічної інформації;
· 
культурні зв’язки між
країнами світу;
· 
залучення іноземних
інвестиції як найважливіша форма стимулювання розвитку економіки країни;
· 
обмін технологіями,
ліцензіями, конструкторськими і проектними розробками, сприяння їх
використанню.
Найтісніші
зв’язки з усіх форм зовнішньоекономічного співробітництва ми маємо з Російською
Федерацією. Це пояснюється багатьма факторами: багатовікова співпраця в
науковій галузі, спільна робота над різними проектами, однакові долі поколінь
людей і т. ін. та і експортний потенціал України був досить вагомий.
Протягом
багатьох років вона займала провідне місце серед інших країн СРСР. За окремими
видами експортних поставок питома вага України становила: по залізній руді —
98%, по марганцевій руді — 100%, по чавуну і трубах — 75%, ковальсько-пресовому
обладнанню і сільськогосподарських машинах — 70%, екскаваторах і сортовому
прокату — 60%.
В
останні роки дещо змінилась структура експорту в сторону переважання сировинних
ресурсів.
Зовнішньоекономічна
діяльність України, зрозуміло, потребує докорінної перебудови. Насамперед
необхідно обмежити обсяг експорту сировини і підвищити в ньому частку продукції
обробних галузей, а також удосконалити структуру імпорту. Реальними основними
експортерами конкурентної на світовому ринку продукції можуть швидко стати
вітчизняні підприємства військово-промислового комплексу, адже на них
зосереджено високоякісне обладнання, сучасні технології, висококваліфіковані
фахівці.
Значне
місце у зовнішньоекономічному співробітництві повинні відігравати і підготовка
кваліфікованих кадрів для іноземних країн у наших вищих навчальних закладах,
співробітництво в галузі науки та техніки, обмін технологіями, ліцензіями і
розробками, міжнародний туризм, культурні зв’язки між країнами і т. ін.
Основним
напрямком зовнішньоекономічної діяльності України є розвиток і поглиблення
співробітництва з державами колишнього СРСР, країнами Східної Європи,
розвинутими країнами світу. Це позитивне явище, але слід розуміти, що найбільша
частка експорту й імпорту продукції приходиться на найближчих наших сусідів —
Російську Федерацію, Білорусь, Казахстан, Туркменістан, Польщу і Німеччину.
Форми зовнішньоекономічного співробітництва із кожною з країн світу різні, але
вони підпорядковані отриманню як економічного, так і політичного зиску.
Географія
зовнішньоекономічних зв’язків
Україна
як самостійна країна уже налагодила зовнішньоекономічні зв’язки більше, ніж зі
180 країнами усіх континентів європейського, африканського, азіатського та
американського в тому числі в 34 країнах створено торгові місії.
З
країнами СНД
зовнішньоекономічні зв’язки розвиваються переважно на двосторонній основі з
одночасним вдосконаленням торгівельних режимів на засадах взаємної рівності. Основні
форми зв’язків — торгівля товарами гірничодобувної промисловості та
розташування підприємств нафтопереробки, створення спільних підприємств.
Основною
метою розвитку зв’язків із країнами Європейського Союзу є
забезпечення економічної інтеграції у загальноєвропейський економічний простір.
Основна мета — розширення доступу українських товарів на європейські
ринки, поглиблення виробничих кооперацій, гармонізація економічного
законодавства до стандартів ЄС та світової системи торгівлі.
З
країнами «Великої вісімки» —
США, Великою Британією, Канадою, Японією, Італією, Францією, Німеччиною, Росією
основна робота направляється на: отримання постійного статусу найбільш
сприятливої нації з метою запобігання дискримінаційним обмеженням у торгівлі;
врегулювання питань щодо обмежень ряду товарів на північноамериканські ринки
(метал, ядерні матеріали, текстиль та залучення інвестицій в українську
економіку; розвиток наукових досліджень у сферах енергетики, космосу, екології,
охорони здоров’я, інформатики, агропромислового комплексу і т.ін.
З
країнами Чорноморської зони економічного співробітництва (Туреччина, Болгарія, Румунія) проводиться
робота по організації торгівлі, туризму, судноплавства та розвитку
придунайської торгівлі.
Країни
Близького та Середнього Сходу
(Ліван, Кувейт, Єгипет, Сирія, Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати)
цікавлять Україну як такі, що мають значні запаси енергоносіїв. Крім того, цей
регіон потребує спорудження промислових і цивільних об’єктів, і Україна
зацікавлена надавати інженерно-технічну допомогу у їх спорудженні та українські
підприємства військово-промислового комплексу можуть отримати необхідні
замовлення на забезпечення цих країн озброєнням.
Значним
резервом для збільшення експорту української продукції машинобудування і
передових технологій можуть бути Індія і Китай. Крім того, країни
цікавлять Україну як постачальники дешевої сировини для легкої, харчової і
хімічної промисловості.
Пакистан являється значним закупівельником продукції
військово-промислового комплексу України, особливо танків.
Багато
років Україна має різні форми співробітництва з Іраном. В цій країні
налагоджено масове виробництво літаків АН — 140, на електростанції поставляються
електротурбіни, і наші інженери беруть участь у налагодженні обладнання на цих
підприємствах.
Країни
Південно-Східної Азії —
В’єтнам та Індонезія можуть стати значними партнерами для торгівлі з ними
продукцією машинобудівної промисловості України та надання інженерно-технічних
послуг та підготовки кадрів. Крім того, в ці країни збільшувався обсяг експорту
металопрокату, виробів важкого машинобудування, мінеральних добрив.
В
країни Південної Америки
(Бразилія, Аргентина, Чилі, Мексика й ін.) Україна поставляє енерготурбіни,
трактори, екскаватори, автонавантажувачі, крани, а українські спеціалісти
беруть участь у будівництві різних об’єктів. Україна надає послуги Аргентині,
Бразилії і Чилі у реалізації їх космічних програм.
Для
революційної Куби з України
поставляються трактори, сільськогосподарські машини, мінеральні добрива. На
цукрових заводах України переробляється їхній цукор-сирець з цукрової тростини,
раніше велась підготовка кадрів різних спеціальностей в навчальних закладах. В
знак подяки, починаючи з 1986 р. на Кубі щорічно лікується понад тисячу дітей
із забруднених після Чорнобильської катастрофи територій.
У
багатьох країнах світу інтереси України спрямовуються на реалізацію економічних
інтересів і безпеки, проникнення її товарів та послуг на їх ринки, збільшення
її експорту й надходження в країну валютних надходжень та інвестицій.
Вигідне
геостратегічне положення України дасть можливість стати в майбутньому однією з
головних транспортних перехресть автомобільних і залізничних доріг,
магістральних нафто- і газопроводів, портів. Ринкові відносини вимагають певної
плати за транспортні операції, та за забруднення навколишнього природного середовища.
В країні ведеться велика робота по впорядкуванню всієї транспортної системи.
Будуються автомобільні дороги Харків-Дніпропетровськ, Київ-Одеса, українська
ділянка автотраси Варшава-Київ, впорядковуються залізничні колії та вокзали.
Свою
стабільність, передбачуваність і прагнення розвивати дружні відносини з
країнами світу Україна засвідчила, уклавши угоду про партнерство і
співробітництво з Європейським Союзом, з Російською Федерацією та іншими
країнами світу.
14.3 
Сучасний
стан і проблеми та перспективи зовнішньоекономічної діяльності України

Україна
ще молодий суб’єкт зовнішньоекономічних відносин з країнами світу. Знаходячись
у складі колишнього СРСР, вона мала обмежені можливості для укладання
зовнішньоекономічних контрактів та здійснення експортно-імпортних операцій, не
дивлячись на те, що Україна за свої межі реалізовувала значну кількість як
промислової так і сільськогосподарської продукції. Так, у 1990 р. з України
експортувалось 10,1 млн т прокату чорних металів, 2,5 млн т чавуну, 4,1млн т
вугілля, 1,4 мли т цементу, 1,3 млн т мінеральних добрив, 2,8 млн шт.
автомобільних шин, 4,2 тис. шт. автобусів , 71,8 тис. шт. легкових автомобілів,
11,6 тис. вантажних автомобілів, 14,4 тис. шт. тракторів, 8,5 тис. шт. тракторних
плугів, 3,4 тис. тракторних сівалок, 2,1 тис. шт. культиваторів, 8,8 тис. шт.
жаток та багато іншої техніки. Всього експортувалось продукції з України на
суму 74,6 млрд дол. США. Реалізація на експорт такої продукції свідчить про
високий науково-технічний рівень нашої промисловості. Крім того, Україна брала
участь у будівництві промислових підприємств, видобутку копалин, підготовці
кадрів і наданні інших послуг багатьом країнам світу.
За
час незалежності Україна налагодила зовнішньоекономічні стосунки з багатьма
країнами світу і за останні роки значно зріс експорт й імпорт продукції, робіт
і послуг.
Основна
частка (86%) надходжень від зовнішньоекономічної діяльності в 2004 р.
приходилась на торгівлю товарами, а частка імпорту від такої діяльності становила
88,2% 
В
Україні заборонено:
·  експорт з території України предметів, які
становлять національне, історичне або культурне надбання українського народу,
що визначається згідно із законами України;
·  імпорт або транзит будь-яких товарів, про які
заздалегідь відомо, що вони можуть завдати шкоди здоров’ю або становити загрозу
життю населення і тваринного світу або призвести до руйнування навколишнього
середовища;
·  експорт та імпорт товарів, які здійснюються з
порушенням прав інтелектуальної власності.
Товари,
що імпортуються на територію України, підлягають обов’язковій сертифікації на
предмет їх відповідності фармакологічним, санітарним, фітосанітарним,
ветеринарним та екологічним нормам.
Що
стосується імпорту, то 52,4% його надходить із країн СНД, а безпосередньо в
2004 р. із Російської Федерації 41,8%. На Туркменістан приходиться 6,7%
імпорту, на Білорусь — 1,9% і на Казахстан — 1,4%. Із країн колишнього
Радянського Союзу на Російську Федерацію приходиться 79,7% імпорту і з цим не
можна не рахуватись.
Менше
половини (47,6%) імпорту приходиться на інші країни світу, в тому числі 9,6% —
на Німеччину (переважно автомашини); 2,6% — на Китай, звідки завозиться
продукція легкої промисловості; 3,3% — на Африканський континент, звідки, в
основному, завозиться продукція субтропічного землеробства.
Американський
континент представлений у імпорті слабо, лише 3,3%, а на США приходиться 2%. До
нашої країни із США завозиться в основному продукція тваринництва.
В
перспективі набуватимуть подальшого розвитку економічні зв’язки з
нафтодобувними країнами — Мексикою, Південноафриканською Республікою, Іраном та
Іраком.
За
1996-2004 рр. з 14,4 млрд дол. США до 32,7 млрд дол., або у 2,3 рази, зріс
обсяг експорту продукції.
У
загальному обсягу експорту в 2004 р. 38,4% приходиться на метали та вироби з
них. Від реалізації цієї продукції країна отримувала 13,0 млрд дол. валютних
надходжень. За обсягами реалізації на другому місці мінеральні продукти, яких у
2004 р. реалізовано на 4,3 млрд дол., що становить 13,2% надходжень від експорту.
Від реалізації транспортних засобів та шляхового обладнання отримано 2,0 млрд
дол., понад 2,2 млрд дол. Надходжень отримано від реалізації готових харчових
продуктів та продуктів рослинного походження, 2% валютних надходжень отримано
від експорту живих тварин і продукції тваринного походження. 
Що
стосується імпорту продукції в країну, то на закупівлю мінеральних продуктів
(нафтопродукти і природний газ) витрачено 10,8 млрд дол. США, або 37,4%, 8,6% —
на завезення транспортних засобів і шляхового обладнання, 6% — на недорогоцінні
метали та вироби з них, 4,8% виплачено за полімерні матеріали і каучук, 3,4% —
за готові харчові продукти, 1,5% — за продукти рослинного походження, 1,1% — за
живі тварини і продукти тваринного походження та ін.
Серед
країн, куди експортувалася наша продукція у 2004 р., то 26,2% її на суму 8,6
млрд дол. вивозиться до країн СНД, а безпосередньо до Російської Федерації
— 18%. Із тієї продукції, яка експортується в країни СНД, 68,8% приходиться на
Російську Федерацію, 1,9% вивозиться до Казахстану, 1,6% — в Республіку
Білорусь. 
В
структурі вартості експорту на інші країни світу приходиться 73,8%, в тому
числі: на країни Європи — 36,0%, з них на Німеччину — 5,7%; на країни
Азіатського континенту — 24,5%, з них на Китай — 2,5%; на Американський
континент реалізується нашої продукції лише 7,8%, а безпосередньо до США —
4,6%.
Велике
значення для розвитку країни має її участь в міжнародній інвестиційній
діяльності. Для України особливо важливе залучення прямих іноземних інвестицій.
На початок 1996 р. в економіку України було залучено прямих інвестиції на суму
897 млн дол., а на початок 2005 р. — 8354 млн дол.
Однією
з форм міжнародного співробітництва є утворення спеціальних (вільних)
економічних зон (СЕЗ). У таких зонах встановлюється пільговий режим для
іноземних інвесторів зниження або скасування податкових ставок на певний
період, ліквідація митних податків на експорт та імпорт та інші. СЕЗ
утворюються для розвитку пріоритетних галузей економіки і для пожвавлення
економіки регіонів, що відстають у розвитку.
В
Україні створено такі спеціальні економічні зони і встановлено спеціальні
режими інвестування територій:
· 
«Порт-франко» (Одеса);
· 
«Рені» (на півдні Одеської
області);
· 
експериментальна
економічна зона «Сиваш» (Автономна Республіка Крим);
· 
спеціальний режим
інвестиційної діяльності в Автономній Республіці Крим;
· 
спеціальна економічна зона
«Донецьк»;
· 
спеціальна економічна зона
«Азов» (м. Маріуполь);
· 
спеціальний режим
інвестицій в Донецької області;
· 
спеціальний режим
інвестицій в м. Харків;
· 
спеціальна економічна зона
«Славутич»;
· 
спеціальна економічна зона
«Закарпаття».
Створення
спільних підприємств — одна
із форм економічного співробітництва України із зарубіжними країнами. Ці
підприємства діють самостійно, наділені широкими правами для здійснення
експортних та імпортних операцій. Спільні підприємства погоджують ціни на
спільно вироблену продукцію і укладають відповідні контракти. їх прибуток
розподіляється між учасниками пропорційно вкладу в статутний фонд.
У 2004
р. на території України діяло понад 2,5 тис. спільних підприємств. За участю
фірм США Перспективним напрямком розширення зовнішньоекономічних зв’язків є
створення спеціальних зон «вільного підприємництва» на території України.
Вільні економічні зони в Україні з часом сприятимуть прискоренню розвитку
іноземного капіталу.
Значним
резервом надходження валют до України може стати міжнародний туризм.
Нині ми приймаємо в себе близько 0,5 млн іноземних туристів, або 0,8% світової
їх кількості, хоч реально могли б обслуговувати в десять разів більше і
отримувати близько 1 млрд доларів прибутку. Основними центрами туризму можуть
стати міста Київ, Львів, Харків, Одеса та узбережжя Чорного й Азовського морів.
Велика
надія покладається на транзитні залізничні, автомобільні, повітряні перевезення
та на транспортування через нашу територію нафти та газу. В 2004 р. ці види
послуг дали до державної скарбниці надходжень в сумі 4,0 млрд доларів США.
Впорядкувавши залізничні шляхи, автошляхи та аеродроми, забезпечивши безпеку
перевезення вантажів і пасажирів, можна стати привабливою транспортною країною,
що підніме авторитет країни в світі та у 1,5-2 рази збільшить розмір прибутку
від цих видів діяльності.
Перспективи
ЗЕД.
За
роки незалежності досягнуто значних успіхів у зовнішньоекономічній діяльності,
разом з тим перспективи подальшого розвитку зовнішньоекономічної діяльності
можливо за рахунок:
· 
по-перше, відновлення виробництва промислової і
сільськогосподарської продукції з тим, щоб повністю забезпечити внутрішній ринок
продукцією власного виробництва в необхідній кількості і було що запропонувати
на зовнішній ринок;
· 
по-друге, слід випускати конкурентоспроможну продукцію,
яка б користувалася попитом на зовнішньому ринку. З цією метою необхідно
досконало вивчати світові ринки, технології виробництва, залучати до цієї
роботи наукові заклади Національної академії наук та галузевих академій;
· 
по-третє, створити дієву систему бірж, які б вивчали
потребу внутрішнього і зовнішнього ринку, обсяги виробництва продукції, проводили
її закупівлю у виробників та її реалізацію на внутрішньому і зовнішньому
ринках. Створивши систему бірж, можна ліквідувати інститут посередників,
передбачати обсяги виробництва продукції та умови її реалізації;
· 
по-четверте, створити ефективну експортну інфраструктуру в
країнах збуту продукції шляхом організації торгових представництв, комерційних
агентів, оптових складів, магазинів, виставкових центрів, які б забезпечували
маркетингову і рекламну підтримку реалізації українських товарів та послуг;
· 
по-п’яте, розробити і прийняти Положення про
стимулювання експорту продукції, особливо високотехнологічного виробництва. При
цьому слід визначити умови, за яких кожний виробник повинен знати свою частку в
прибутках від реалізації продукції на зовнішніх ринках. Ні обсяги експорту, ні
його структура сьогодні не задовольняють Україну. У його структурі переважають
сировинні матеріали. Тому необхідно переорієнтувати експорт з первинної
сировини на нову техніку і технології, товари високого рівня, різні послуги.
Такий підхід стане основою збільшення кількості робочих місць, покращання
зайнятості та підвищення добробуту населення України.
Контрольні
запитання
1. 
Значення
зовнішньоекономічних зв’язків для розвитку економіки держави.
2. 
Форми зовнішньоекономічних
зв’язків України з країнами СНД.
3. 
Обсяги експорту і імпорту
продукції.
4. 
Проблеми
зовнішньоекономічних зв’язків.
5. 
Шляхи поліпшення
зовнішньоекономічної діяльності.


СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. 
Конституція України. – К.:
Видання Верховної Ради України, 1996.
2. 
Закон України “Про
зайнятість населення”. Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України
від 3 квітня 2003 р.// Відомості Верховної Ради України. 2003. – ІV. — № 662. 
3. 
Закон України “Про
затвердження державної програми зайнятості на 2001 –2004 роки”, прийнятий 7
березня 2002 р.
4. 
Закон України “Про
власність” від 7 липня 1992 року.
5. 
Закон України “Про форми
власності на землю” від 30 січня 1992 року.
6. 
Закон України “Про
приватизацію майна державних підприємств” від 7 липня 1992 року.
7. 
Постанова КМУ “Про
затвердження програми “ Українське вугілля” № 1205 від 19.09.2001 р.
8. 
Класифікація запасів і
ресурсів корисних копалин державного фонду надр, затверджена Постановою КМУ від
5.05.1997 р. № 432.
9. 
Антонік В.І., Ковальчук
В.А., Кононенко В.Д., Бабець Є.К., Стасюк В.П. Розміщення продуктивних сил –
К., ВД “Професіонал”, 2006. – 224 с.
10. 
Бойко А. Окремі аспекти
економіки сучасного лісівництва // Економіка України. – 2004. — № 7.
11. 
Галата Я. Ринок
нафтопродуктів: погляд пост-фактум // Демократична Україна. – 2005. – 30 липня.
12. 
Градский С.Г. Концентрация и
эффективность производства в территориально — производственных комплексах. –
М.: Экономика. – 1990. 262 с.
13. 
Губар А. Нафтовий комплекс
України у спектрі національних геополітичних інтересів // Українське слово. –
2005. – 20 серпня. – С.3.
14. 
Дейнека О.Г. Розміщення
продуктивних сил України. – Харків. 2001. – 215 с.
15. 
Долішній М.І., Паламарчук
М.М., Паламарчук О.М., Шевчук Л.Т. Соціально-економічне районування України.
Львів, 1997. – 60 с.
16. 
Дорогунов С.І., Олійник
Я.Б., Степаненко А.В. Теорії розміщення продуктивних сил і регіональної
економіки: Навч. Посібник. – К.: “Стафед — 2”, 2001. – 507 с.
17. 
Економіка зарубіжних країн
/ За ред. Ю.Г. Козака. – К.: ЦУЛ, 2005.
18. 
Єдін О., Гурчак В.
Економіко-технологічні фактори підвищення транспортного комплексу держави //
Економіка України. – 2005. — № 4.
19. 
Зовнішньоекономічна
діяльність в 2003, 2004, 2005, 2006 рр. – К.: ІОЦ Держкомстату України.
20. 
Золотарьов А.
Організаційні аспекти розвитку машинобудування // Економіка України. – 2004. —
№ 12.
21. 
Єпіфанов А.О., Сало І.В.
Регіональна економіка: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних
закладів. 2-е вид.–К.: Наукова думка, 2000. – 340 с.
22. 
Іщук С.І. Розміщення
продуктивних сил і територіальна організація виробництва. – К.: Задруга, 2002.
– 259 с.
23. 
Заболоцький Б.Ф.
Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник. – К.
Академвидав, 2003. – 368 с.
24. 
Заставний Ф.Д. Географія
України: У 2-х кн. – Львів, світ, 1994. – 472 с.
25. 
Клиновий Д.В., Пепа Т.В.
Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України / За наук. ред.
Л.Г.Чернюк: навчальний посібник. К.: Центр навчальної літератури. 2006. – 728
с.
26. 
Лишиленко В.І. Розміщення
продуктивних сил і регіональна економіка : Навчальний посібник. – К.: Центр
навчальної літератури, 2006. – 325 с.
27. 
Лишиленко В.І. Раціональне
використання трудових ресурсів – головна умова соціально-економічного розвитку
країни // Науковий вісник Державної академії статистики, обліку і аудиту, 2005.
Випуск 2.
28. 
Мінченко М.В., Чижів Л.П.,
Фролков А.В. Планування та прогнозування соціально-економічного розвитку
регіонів: Підручник. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2004. – 442 с.
29. 
Науково-інформаційне
забезпечення сталого економічного розвитку України // Економіка України. –
2004. — № 3. 
30. 
Поповкін В.А.
Регіонально-цілісний підхід в економіці. – К.: Наук. думка. 2003. – 220 с.
31. 
Регіональне управління:
інноваційний підхід: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних
закладів / Бутко М.П., Зеленська О.О., Зеленський С.М. та ін.; За заг. ред.
д.е.н. проф. Бутка М.П. – К.: Знання України, 2006. – 560 с.
32. 
Розміщення продуктивних
сил: Підручник / В.В. Ковалевський, О.Л. Михайлюк, В.Ф. Семенов та ін.; За ред.
В.В. Ковалевського, О.Л. Михайлюк, В.Ф. Семенова. 3-тє вид., випр. і доп. – К.:
Т-во “Знання”, КОО, 2001. – 353 с.
33. 
Сонько С.П., Кулішов В.В.,
Мустафі В.І. Ринок і регіоналістика: Навчальний посібник. – К.: Ельга, Ніка-Центр,
2002. – 380 с.
34. 
Соціально-економічна
географія України / За ред. О.І. Шаблія. – Львів: “Світ”, 1994. – 314 с. 
35. 
Стасовський Ю. Стратегія
інноваційного розвитку гірничо-металургійного комплексу регіону // Економіка
України. – 2005. — № 2.
36. 
Статистичний щорічник
України. – К.: Консультант, 2006.
37. 
Стеченко Д.М. Розміщення
продуктивних сил і регіоналістика: Навчальний посібник. – 2-ге вид., випр. і
доп. – К.: Вікар, 2002. –374 с.
38. 
Чернов Б.О. Економічна
географія України. – К.: “Вища школа”,1998. –275 с. 
39. 
Чернюк Л.Г., Клиновий
Д.В.: Економіка та розвиток регіонів (областей) України. Навчальний посібник. –
К.: ЦУЛ, 2002. – 644 с.