Курсова робота
Зовнішня політика
Речі Посполитої в
другій половині
XVI ст. – першій половині XVII ст.


Зміст
					







Вступ
Розділ І Відносини Речі Посполитої з
Московською державою в другій половині XVI – першій половині XVI століття
Розділ ІІ Політичні відносини Польщі з
країнами Південної і Східної Європи в другій половині XVI – першій половині XVI
століття
2.1 Стосунки Речі Посполитої зі Швецією
2.2 Відносини з імперією Габсбургів
2.3 Польсько-турецькі відносини другій
половині XVI – першій половині XVI століття
Висновки
Список використаних джерел та літератури


Вступ
Очевидно,
не існує в історичній науці проблематики більш складної, ніж вивчення зовнішньої
політики Речі Посполитої. Попри наявність величезного корпусу фахової
літератури, створеної зусиллями не одного покоління дослідників, проблематика
зовнішньої політики Речі Посполитої в др. пол. XVI – п. пол. XVIІ продовжує
залишатися в центрі уваги істориків — спеціалістів.
Річ
Посполита в др. пол. XVI – п. пол. XVII ст. увійшла в епоху “золотої доби”. Об’єднання
після Люблінської унії на федеративних началах Річ Посполита була державою, яка
за розмірами території уступала в Європі тільки Росії і Османській імперії.
Польське королівство і Велике князівство Литовське, включно васальні території
– Прусське князівство і Курляндія, займали більш ніж 8000 тис. кв. км. Населення
цих земель складало 8 млн. чоловік.
Зовнішня
політика створеної за Люблінською унією Речі Посполитої була єдиною для Корони
і Литви, її засади і напрями розроблялися в польській столиці, що водночас була
й політичним центром двоєдиної держави. Її характер був успадкований від долюблінської
доби, з тим, однак, що включивши до свого складу у 1569р. три українські
воєводства, Корона повністю перейняла на себе їх захист і пов’язані з цим
відносини з державами, з якими межували. Загальне керівництво зовнішньою
політикою здійснював король, а безпосередньо відав нею великий коронний
канцлер. За Генриховими артикулами 1573р. вона погоджувалась із сенатом. До
компетенції сейму належало затвердження укладених договорів з іншими державами,
а з 1613р. й оголошення війни. У XVI ст. склалася добре налагоджена й
підконтрольна сенатові дипломатична служба.
Актуальність
теми полягає в тому, що вона є спробою структуризації підходів та
думок дослідників щодо проблеми зовнішньої політики Польщі в др. пол. XVI — п.
пол. XVII ст.
Об’єктом
даного
дослідження є зовнішня політика Речі Посполитої у др. пол. XVI — п. пол. XVII
ст.
Предметом курсової роботи
виступають відносини Польщі з провідними державами Європи, особливо з Росією,
Швецією, Австрійською монархією та Османською імперією.
Територіальні
межі дослідження охоплює країни Південної та Східної Європи, тобто такі
держави як Річ Посполита, Московія, Швеція, Австрійська та Османська імперія.
Хронологічні
межі. Зовнішня політика Речі Посполитої розглядається на етапі після
підписання Люблінської унії (1569р.) і до Вестфальського мирного договору. Саме
в цей час Польща стала однією з наймогутніших держав Східної Європи.
Метою курсової роботи
є дослідження і характеристика особливостей зовнішньої політики Речі Посполитої
в др. пол. XVI – п. пол. XVII ст.
Для
досягнення цієї мети нами були поставлені наступні завдання:
·   
Дослідити основні напрямки зовнішньої політики Речі Посполитої в
др. пол. XVI- п. пол. XVII ст.
·   
Проаналізувати стосунки Польщі з Московською державою під час
Лівонської війни.
·   
Визначити характер носійко — польських відносин в др. пол. XVI –
п. пол. XVII ст.
·   
Визначити причини перемоги Речі Посполитої у Смоленській війні (1632-1634рр.)
·   
Порівняти зовнішньополітичну діяльність Польщі щодо Швеції та
імперії Габсбургів.
·   
Проаналізувати еволюцію польсько-турецьких відносин в др. пол. XVI
– п. пол. XVIIст.
·   
Оцінити геополітичну роль Речі Посполитої на Європейському
континенті в зазначений період.
Теоретико-методологічна
основа дослідження є методи аналізу та синтезу, порівняльної-історичний,
проблемно-хронологічний, ретроспективний. При написанні роботи широко
використовувалися такі принципи: історизму, який дозволяє виявляти характер
зовнішньої політики Речі Посполитої в др. пол. XVI – п. пол. XVII ст., об’єктивності
– базується на критичній оцінці передумов виникнення військових конфліктів, та
плюралізму, який дає змогу всебічно їх дослідити.
Історіографія
та джерельна база. Питання про зовнішню політику Речі Посполитої почали цікавити
науковців з сер. XIX ст., але більш активно досліджували цю проблематику
радянські історики.
У
ході написання своєї курсової роботи я опрацювала кілька радянських монографій,
зокрема Флоря Б.Н.,Королюка В.Д., Рибакова Б. А., Забоговського Л.В.
В
праці Флоря Б.Н. “Російсько – польські відносини і політичний розвиток Східної
Європи в др. п. XVI — поч. XVII ст.” Монографія присвячена мало вивченому, як в
російській, так й в польській науці, періоду формування зовнішньополітичних
програм двох великих країн того часу – Речі Посполитої і Російської держави.
Автор аналізує класовий характер політичних концепцій обох країн, діяльність
російської дипломатії на фоні міжнародних проблем. Книга написана на основі
багатої джерельної бази російських та польських архівів.
При
написанні роботи використала „Історію Польщі” в 3-ох томах під редакцією
Королюка В.Д. В цій праці автор описує в подробицях польсько — шведську
інтервенцію в Російській державі, Смоленську війну та невдалі спроби Речі
Посполитої заволодіти Московським престолом.
Заборовський
Л.В. в своїй праці “Росія, Річ Посполита і Швеція на поч. XVIIст.” дослідив
різні матеріали з історії політичних, економічних та дипломатичних відносин
Росії, Речі Посполитої і Швеції. В монографії використані іноземні документи і
публікації, що дозволяють ввести в науці нові дані і зробити ряд важливих
наукових висновків.
Для
написання ІІІ розділу використала збірник статей під редакцією Рибакова Б.А. В
цій праці показані основні політичні напрямки Речі Посполитої, Московії та
Османської імперії. Стаття Базилева В.Д. “Польсько — турецькі дипломатичні
зв’язки” присвячена тільки XVI ст., коли не було великих військових походів,
але були налагоджені часті дипломатичні контакти.
Другу
групу використаної літератури складають дослідження, опубліковані після розпаду
СРСР. Це спонукало вчених переглянути концептуальні підходи і звернутися до
проблем того історичного минулого, яке в радянські часи замовчувалося і
викривлялося. Епоха демократизації відрила широкі можливості для ліквідації
“білих плям” в історичній науці, і тому виникло потреба в нових продуктивних
наукових працях.
Перший
в українській історіографії синтез історії Польщі, підготовлений Зашкільняком
Л.О., Крикуном М.Г. Праця написана на підставі уважного опрацювання багатьох
нових джерел та інтерпретаційних здобутків світової наукової літератури.
Основну увагу приділено суспільним проявам життя поляків – політичному
розвиткові, соціальним, економічним і культурним змінам, котрі визначили їхній
стан у різні історичні епохи, а також взаємини з сусідніми державами.
Фундаментальна
праця відомого історика Френсіса Дворніка ”Слов’яни в Європейській історії та
цивілізації”, присвячена основним подіям і явищам в історії та культурі слов’янських
народів протягом найскладнішого періоду Центральної та Східної Європи з XIII до
XVIII ст. Книга покликана сприяти з’ясуванню внеску слов’ян у політичний та
культурний розвиток світу, реального історичного сенсу слов’янської єдності і водночас
розумінню історії слов’ян як частини історії Європи загалом.
Праця
видатного англійського історика Нормана Дейвіса є водночас стислою, майже
конспективний курс європейської історії, і неоціненний, багатющій тезаурус
різноманітних культурно – історичних знань.
Навчальний
посібник “Історія західних і південних слов’ян” Ярового В. І. репрезентує
погляд сучасних науковців на історію західних та південних слов’ян з давніх
часів до XX ст.
У
ході дослідження цієї теми мною були використані джерела і різноманітна
література. Для вирішення поставлених завдань було опрацювано декілька джерел,
зокрема:” Сказання Авраамия Палицина об обороне троице — сергеева Монастиря.”
Всі
вищезгадані праці дозволяють глибше і масштабніше дослідити і охарактеризувати
політичну діяльність Речі Посполитої в др. пол. XVI – п. пол. XVII ст. Всесторонній,
комплексний аналіз історичної літератури забезпечує цілісність та професійність
даного дослідження.
Мета
і проблематика дослідження визначили структуру роботи. Вона складається
зі вступу, двох розділів (кожен розділ має в своєму складі три підрозділи),
висновків, списку джерел та літератури, додатків. У першому розділі „Відносини
Речі Посполитої з Московською державою в др. пол. XVI – п. пол. XVII ст.” –
розглядаються стосунки цих держав під час Лівонської війни, польська
інтервенція в Росії, та Смоленська війна. Другий розділ – „Політичні відносини
Польщі з країнами Південної і Східної Європи в др. пол. XVI – п. пол. XVIIст.” —
присвячений зовнішньополітичним стосункам Речі Посполитої зі Швецією,
розглядається відносини з Габсбургами та з Османською імперією в др. пол. XVI –
п. пол. XVII ст.
Практичне
значимість роботи полягає в тому, що вона може бути використана для
підготовки до семінарських занять, проведень історичних дискусій та
конференцій, тому, що багата цікавою інформацією та додатками.
Розділ І Відносини
Речі Посполитої з Московською державою в другій половині XVI – першій половині
XVI століття
В
другій половині XVIст. на території Східної Європи склалась своєрідна ситуація:
друг другу протистояли два могутніх організми – Росія і Річ Посполита, кожна із
яких петендувала на об’єднання під своєю владою всьго східноєвропейського
регіону, але не мали достатньо сил, щоб рішуче одержати верх над противником. Перед
політичними кругами обохь країн розгорталася перспектива тривалих і
кровопролитних війн, які закінчилися взаємними виснеженням і не отримавши своєї
мети.
В
серединi XVIст. „Балтійське питання” почало займати значне місце в міжнародних
відносинах европейських країн. Поряд з Росією зацікавленість до виходу в
Балтійське море проявила Польща і Велике князівство Литовське, в економіці яких
торгівля з країнами Західної Європи мала велике значення. У боротьбі за
Прибалтику активну участь брали Швеція і Данія, які намагалися посилити свої
економічні та політичні позиції в цьому регіоні. В наслідок цих протистоянь у січні
1558 р. Почалася Лівонська війна.
Безпосереднім
приводом до Лівонської війни послужив зрив Лівонією згоди про виплату „юр’ївсій
данини“. Фактично проти Росії було направлено військовий союз Лівонії і Літви,
укладений у 1557р.
У
Лівонській війні Польща і Литва з одного боку і Москва – з другого, були
силами, що протистояли одна одній і визначили її хід. То була війна за
панування в східній частин Прибалтики, точніше в Інфлянтах (Ліфландії), які до
1561р. належали Лівонському ордені та конфедераційно з ним зв’язаному Ризькому
архієпископсту, Курляндському, Дерптському й Езель – Вікському єпископствам.
В
ході воєнних дій Московське військо у 1558 р. вдерлося до Інфлянт і окупувала
значну ї частину з містами Нарвою і Дерптом, відкрило Москві вихід до Балтійського
моря. Правлячі кола Інфлянти звернулись із закликом про допомогу до Сигізмунда
Августа, а також до імператора Фердинанда І, Швеції і Данії. З рішенням надати
допомогу Сигізмунд Август зволікав до того часу, коли 1559 р. у Вільні
новообраний великий магістр Лівонського ордену Готтгард Кеттлер два згоду на
передачу під його протекторат Інфлянт. Г. Кетлер зобов’язався спільно з Польщею
і Литвою діяти проти Москви, а Сигізмунд Август — захищати Інфлянт від Москви,
шанувати їхній політичний устрій.
Під
час цих подій було укладено перемир’я, яке суперечило інтересам Російської
держави. Перемир’я 1559 р. виявилося нетривалим. Воєнні дії відновилися вже в
лютому 1560 р. — російські війська захопили місто Мариенбург (Алуксе) і
розгромили у серпні того ж року найкращі збройні сили Ордена, оволоділи
найсильнішою фортецею Лівонії Вілянді (Феллін). Магістр Ордена Фюстенберг
потрапив у полон, а Лівонський Орден в якості самостійної збройної сили
припинив існування. Успішні дії російських військ в Прибалтиці полегшувались
тією підтримкою, яку надавали їм естонські і латиські селяни. Вони розглядали
Лівонську війну як боротьбу за вигнання німецьких феодалів. В цей час в
багатьох частинах Лівонії спалахували селянські повстання. Найбільш великі з
них сталися восени 1560 р. на островах Харьйомаа і Вирумаа, вони продовжувались
до 1561р.
Успіхи
Російської держави загострили боротьбу навколо балтійського питання. На
Шпейєрському імперському сеймі 1560 р. обговорювались питання про створення
коаліції для боротьби з Росією. В тому ж році імператор Фердинанд І, який
вважав себе сеньйором Лівонського Ордена, звернувся до Івана ІV з пропозицією
припинити війну в Лівонії. Однак він відповів відмовою.(див додаок №3) Не
дивлячись на невдачу цієї спроби, Габсбурги протягом всієї Лівонської війни
намагались втягнути Івана Грозного у війну з Туреччиною, і тим ослабити дії
російських військ на заході.
Нові
перемоги російських військ прискорили відкрите втягнення у Лівонську війну
Швеції і Данії.
В
1561 р. Швеція захопила Таллін (Ревель) значну частину Північної Естонії. За
Віленським договором 1561 р., що був укладений між лівонськими феодалами і
Сигізмундом ІІ Августом, Орден був остаточно ліквідований.
Все
володіння Ордена переходило під владу Литви і Польщі; останній магістр Ордену
Г. Кеттлер як васал короля одержав у володіння герцогство Курляндське.
Успіхи
поляків і литовців у боях під білоруським містом Веліжем і підмосковськими
містами Невеля та Великими Луками змусили Івана IV у 1565р.піти на підписання
дворічного перемир‘я. Через два роки воєнні дії відновилися. Зі вступом на
шведський престол Юхана ІІІ Швеція стала союзницею Польщі і Литви, натомість
Данія уклала союз із Москвою.
Для
забезпечення нейтралітету Данії Іван IV створив в Лівонії 1570р. васальське
королівство, на чолі якого поставив брата датського короля Магнуса, одруживши
його на своїй небозі.
У
1570р. дійшло до підписання датсько-шведського миру, а Річ Посполита уклала з
Москвою трирічне перемир’я. Воно було продовжено обома сторонами з огляду на “безкоролів’я”,
що його Річ Посполита переживала 1572-1573рр.
Вперше
свою офіційну позицію по відношеню до польського безкоролів’я російський уряд
сформував в царскій “відповіді” посланцю Річ Погсполити, який прибув до Москви
в вересні 1572р., з проханням продлити перемир’я. Головне місце в цієї бесідм
зайняло питання про можливі умови муру між Росією і Річ Посполитою. Якщо Річ
Посполита поступиться Росії Лівонію до Західної Двіни, то цар готов віддати їй
Полоцк з пригородами і навіть деякі московські землі. На основі цих пропозицій могло
би бути заключений “вічний мир”, чи союз між Росією і Річ Посполитої.
Ставши
польським королем у 1575р. Стефан Баторій перейшов до рішучих дій проти Москви.
В 1578р. польсько- литовські та шведські війська перше розпочали спільні дії
проти російських військ у Лівонії і нанесли їм поразки піл Венденом (Цесисом) у
1579р. Баторій формально оголосив війну Російський державі.
У
липні серпні 1579р. війська польського короля, уклавши союз з Кримом і
Туреччиною, захопили Полоцьк. Восен 1580р. захопили Велиж, Великі Луки і почали
облогу Пскова.( див. Додаток №1).Одночасно у війну вступили шведи; загони під
командування Делагарі в 1581р. зайняли Нарви і вели воєні дії в Карелії.
Росія
була сильно виснажена війною і потребувала відпочинку. Іван Грозний розумів це і
пішов на переговори з Баторіем. Але вимоги польсько- литовської сторони
наполягали віддати Речі Посполити всієї Лівонії, Великих Лук, Смоленська,
Пскова і Новгорода, привели до зриву перемир‘я. Війська Баторія приступили до
облоги Пскова.
Спроби
Стефана Баторія захопити Псков штурмом розбилися об мужній опір місцевих
жителів. Це змусило його перейти на довготривалу осаду. Гарнізон Псковської
фортеці разом з мешканцями протягом п’яти місяців героїчно оборонялися. Під час
штурму на захист рідного міста ставали не тільки ратні люди, але і жінки, діти,
які підносили заряди, землю, вапно. Недивлячись на сильну бомбардировку і
штурму ворогів, захопити Псков не вдалося.
Вже
після 24-літньої виснажливої боротьби, обидві сторони підписали в 1582р. в селі
ям Запольський, розташований на північ від Великих Лук десятирічне перемир’я.
Мир був підписаний при участі представника папи, на умовах як до війни, з
взаємною відмовою від завойованих земель, тобто зберігався старий кордон. Річ
Посполита була вимушена відмовитись від претензій на Псков, Новгород і
Смоленськ. Для Російської держави це означало втрату Лівонії.
В
наступному 1583р. на річці Плюссе було укладено перемир’я зі шведами, які
утримали за собою російські міста Короп’є, Ям, Івангород і все узбережжя фінської
затоки, крім невеликого виходу в Балтійське море в районі гирла Неви.
Подальше
воєнне протистояння Речі Посполиті і Московської держави припадає на першу
третину XVII ст. Після того як Сигізмунд ІІІ у 1598р. зазнав поразки у Швеції в
намагань відновити там свої позиції як короля й наступного року був
детронівзований шведським парламентом, він звернув погляд на Схід, щоб
компенсувати втрачене. До цього спонукало політична криза, яку переживала
Московська держава на початку XVII ст., у так звані “смутний час”. Король і
дехто з його оточення тішив себе надією, що успішне втручання в московські
справи допоможе йому повернути шведський трон.
У
1602р. Польський магнат князь Адам Вишневецький оголосив про те, що в нього
перебуває царевич Дмитрів, який врятувався від рук вбивць. Це був Самозванець,
який увійшов в історію під іменем Лжедмитрій І. Уряд Годунова заявив, що це
втікач монах Григорій Отреп’єв і вимагав його видачі. Проте скоро й інші пани
підтримали авантюриста, в тому числі і воєвода Юрій Мнішек. Лжедмитрія
підтримував польський король Сигізмунд, правда, на жорстких умовах: вступивши
на престол повинен повернути Смоленськ і Сіверську землю, надати допомогу
Сигізмунду у набутті шведської корони і сприяти об єднанню Московської держави
з Польщею. Свої умови вимагав від Лжедмитрія і польський воєвода Юрій Мнішек –
одружитися на його дочці Марині, віддати їй у володіння Новгород і Псков
,погасити його борги. Лжедмитрій пообіцяв і королю і Мнішеку, але виконав лише
одне – одружився на Марині, в якій був закоханий.
Поява
Самозванця збіглася з ослабленням уряду Годунова, який продовжував політику
Івана Грозного у відношенні до бояр. І тим самим викликавши ненависть бояр до
неродового царя. Серед них готувалась змова проти Годунова. Шлях наступу
Лжедмитрія на Москву проходив по південно-західній окраїни Російської держави,
де населення вже піднялося проти Бориса Годунова.
Тому
війська Лжедмитрія швидкими темпами росло і стрімко просувалась вперед. Царські
воєводи іноді і без бою віддавали міста. Інші, прямо переходили на сторону
Лжедмитрія. На протязі двох тижнів його признали Путивль, Рильськ, Севск,
Курск, Кроми і інші міста.
Перший
серйозний опір Лжедмитрій зустрів лише під Новгород-Сіверським. В січні 1605р.
під Добринічами він потерпів поразку. Але від цього не покращилось становища
царя.
Повстання
продовжувала рости, охоплюючи все нові території. Це використав в свою користь
самозванець. Невдовзі на сторону Лжедмитрія перейшли Рязань, Тула і Алексин.
Ситуація
в країні кардинально змінилася після того, як 13 квітня 1605 року раптово помер
цар Борис. Його успадковував 16-літній син Федір, але багато бояр боялися, що
він, не маючи батьківського досвіду й розуму, не зможе подолати зі смутою.
Незабаром його вбили.
20
червня 1605р. Лжедмитрій на чолі польського загону ввійшов до столиці де через
місяць був коронований. Однак спиратися на бояр йому не вдалося тому, що був
непотрібен боярам, так як династія Годунових була знищена. Нашмагавшись найти
підтримку серед московської аристократії, повернув з заслання бояр які
постраждали при Борисі Годунові.
Дворянам
які находилися на військову службу, були надані землі. 7 січня 1606р. було
закріплено положення кабальних холопів, закон 1 лютого 1606р. зберігав
п’ятирічний строк розшукування біглих селян. Всі ці заходи носили яскраво
виражений кріпосний характер, і по суті справ представляли собою продовження
політики попередніх років.
Бояри
створили Лжедмитрія І як знаряддя боротьби проти Бориса. Новоспечений царевич
отримав підтримку від усіх верств населення, які не стільки вірили в його
царське походження, скільки намагалися заявити про своє невловольство. Бояри,
шукали зручного випадку для відсторонення самого Лжедмитрія.
2
травня 1606р. в Москву прибула з Польщі наречена, Марина Мнішек в супроводі дух
тисяч озброєних шляхтичем. 8 травня відбулася одруження. Під час св’ята
польські пани і солдати почали грабували мешканців.
17
травня в столиці спалахнуло повстання, у ході якої були перебиті багато
поляків, литовці та інші іноземці. Кремль був захоплений юрбою, народу. Змовники
скористалися метушнею й вбили Лжедмитрія, проголосивши царем князя Василя Шуйського.
Так
через одинадцять місяців закінчилась царювання цієї загадкової постаті. Таким
чином перша спроба інтервенції польсько-литовських феодалів проти Російської
держави потерпіла поразку.
Боярський
цар Василій Шуйський, побоюючись відкритої інтервенції Речі Посполитої, прагнув
не загострити з нею відносини. Однак якщо з початку йому вдалося запобігати
прямої інтервенції, то це зовсім не була заслуга його дипломатії. Сигізмунд ІІІ
не мав на той час змоги втручатися в справи Російської держави, тому що в самої
Речі Посполитої починається повстання шляхти (рокош ) проти короля, і в цей час
прийняло все більший розмах. В серні 1606р. під Сандомирок зібралися понад 50
тис. невдоволених шляхтичем. Положення змінилося коли рокошани в літку 1607р.
були розгромлені гетьманом Жолкевським. З цього моменту починається новий етап
в розвитку польської інтервенції.
Замість
померлого Лжедмитрія І шляхетсько-панська Польща висуває нового авантюриста,
знайомий під прізвищем Лжедмитрія ІІ. В липні 1607р. Самозванець видав себе за
царевича Дмитрія, який врятувався у 1606р. Він з’явився вперше у містечку
Стародуб. Згодом прибув до Речі Посполиті, де до того сидів у в’язниці.
У
вересні 1607р. коли Тула ще оборонялось від військ Василя Шуйського, Лжедмитрій
ІІ з загоном польських шляхтичем зрушив з Стародуба до верхів’я Оки. Падіння
Тули в жовтні 1607р. змусило Лжедмитрія зупинитися на час в Комарицькій
волості. Звідси він знову почав наступ на північ на початку 1608р. Трохи
затримався в Орле, де почав зібрати військо. Протягом зими і літа 1607-1608рр.
навколо Лжедмитрія зібралась значні польсько-литовські загони.
Розгромивши
весною 1608р. царські війська під Болховом, загони Лжедмитрія ІІ 1 червня підійшли
до Москви і почали облогу.
Взяти
столицю не вдалося і тому війська Лжедмитрія ІІ зупинилися неподалік від Москви
(12км.), розташувався табором в селі Тушино, і тому його прозвали
«тушинський вор». Невдовзі в тушинському таборі опинилася Марина Мнішек,
яка визнала нового самозванця своїм покійним чоловіком Лжедмитрієм І.
В
таборі почали стікатися ратні люди, а також окремі представники боярських родів
які були невдоволені Василем Шуйським. В Тушині утворився свій царський двір,
боярська дума. Римо-католицька церква уважно спостерігала за тим, що
відбувалося в Росії, сподіваючись використати Лжедмитрія у своїх цілях.
Уряд
Шуйського, який був невзмозі очолити боротьбу проти інтервентів, все більше і
більше утратив вплив в державі. Тушенці почали грабувати захоплені міста.
Лжедмитрій ІІ роздавав цілі села і міста своїм прихильникам, підлягаючи
населенню повного розорення. Перед російським народом відкривається дійсна роль
польського авантюриста Лжедмитрія ІІ.
На
насилля тушенців міщани і селяни вже в кінці 1608р. відповіли стихійним
підняттям народної війни. Центром народного руху були великі міста: Новгород,
Вологда, Великий Устюг та інші. Прикладом героїчної боротьби з інтервентами
являться оборона Троіце-Сергіевського монастиря. Селяни зібравшись за мурами
монастиря оборонялись на протязі 16 місяців (вересень1608-січень1610р.) від 15
тисячного загону інтервентів. Великі людські втрати, безрезультатний штурм
вимусили інтервентів зняти облогу. Оборона Троїце-Сергієвського монастиря
свідчить про високий патріотичний під’йому народних мас.
В
1609р. польський король Сигізмунд ІІІ, остаточно впевнися в тому, що Лжедмитрій
невзмозі оволодіти Москвою, і вирішив почати відкрите вторгнення.
У
вересні 1609р. польське військо вторгнулося в Росію і підійшов Смоленська.
Смолячи стійко захищали своє місто. Король не зміг відразу оволодіти
Смоленськом і почав облогу міста, вирішили залучити до цього і сили Тушинського
табору. Це прискорило розпад Тушина. Самозванець у грудні 1609р. втік у Калугу,
де згодом був вбитий.
В Тушині
бояри на чолі з Філаретом Романовим вирішили послати посольство до Сигізмунда
ІІІ. Очолив посольство боярин Салтиков. У лютому 1610р. воно уклало з королем
договір, за яким син короля Владислав визнавався російським царем. Влада
обмежувалось Боярською думою «семибоярщина ».
У
серпні 1610р. цей уряд уклав з С. Жулкевським договір, за яким: син Сигізмунда
ІІІ Владислав, повинен був для зайняття престолу особисто прбути до Москви,
прийнявши перед тим православ’я, поляки мали зняти облогу у Смоленська. Однак
Сигізмунд ІІІ не збирався виконувати цей договір, тому що сам вирішив стати
московським царем. Тим часом у вересні 1610р. На основі цього договору поляки
ввійшли в Москву. Реальна влада опинилася в руках польського командування та
його прибічників з московської знаті.
Після
узяття Смоленська 2 червня 1611 року Сигізмунд, залишивши в місті гарнізон,
змушений був, побоюючись заколоту, розпустити свою армію й повернутися в
Польщу. У червні 1611р. Після 21 місячної облоги капітулював Смоленськ. Після
цього Сигізмунд ІІІ тріумфально в’їхав у Варшаву. На той час у ній як полонені
перебували Василій Шуйський та кілька інших високопосталені московські діячі
(серед них був Федір Романов). Король сподівався що йому вдасться заволодіти
московським троном.
Тим
часом шведи, скориставшись відкликанням російських сил з Новгородської землі до
Москви, улітку 1611 року зайняли Новгород, Псков і Тихвін.
В
Поволжі почалося формування народного ополчення під проводом Кузьми Мініна та
князем Дмитрія Пожарського. Вирішальну роль у його створенні зіграло купецтво
Нижнього Новгорода. Наймані загони також виразили бажання приєднатися до
ополчення, але одержали відмову.
На
початку квітня 1612 року війська ополчення зайняли Ярославль. Тут на противагу
«Семибоярщині» була сформована Рада всієї землі, армією якого стало земське
ополчення. Його загони зайняли Твер, Володимир, Рязань і ряд інших міст,
перерізавши шляхи до Москви зі сходу й північного сходу. Чисельність ополчення
досягала 30 тисяч чоловік.
Наприкінці
липня ополчення виступило з Ярославля в похід на Москву. 3 серпня його авангард
підійшов до Білого міста й розбив табір між Тверскими й Петровскими воротами.
Другий загін ополченців 12 серпня звів острожок між Тверскими й Никитскими
ворогами. Ці загони блокували смоленську дорогу, по якій повинен був підійти
польський гетьман Ходкевич із підкріпленнями для московського гарнізону. 20
серпня ще один російський загін зайняв район Арбатских воріт. Козаки
Трубецького, у свою черга, розташувалися до південно-сходу від Білого міста — у
Яузских воріт і на Воронцовом поле.
Трубецькой
пропонував приєднати свої сили до ополчення, але Пожарський утримався від
перемішування загонів з козачими. Пожарському не хотілося ділити із Трубецьким
лаври визволителя Москви. Проте польський гарнізон виявився відтиснутий у
Кремль і майже повністю блокований. Обложені почали нести гостру недостачу
продовольства. Усього в Кремлі було обложено близько 3 тисяч поляків і
німецьких найманців.
21
серпня з боку Вязьми до Москви підійшла армія Ходкевича, що нараховувала
близько 12 тисяч чоловік, у тому числі близько 8 тисяч українських реєстрових
козаків. Піхоти ж було лише 1,5 тисячі. Йому протистояло не менш 20 тисяч
ополченців і близько 5 тисяч козаків Трубецького. Правда, частина російських
сил була відвернена на облогу Білого міста. 22 серпня гетьман форсував ріку
Москву в Новодівочого монастиря й атакував кінноти Пожарського на Дівочому
полі. У ході семичасового бою росіяни були відтиснуті до Чертольским воріт.
Після цього Ходкевич увів у справу піхоту, що штурмувала Земляний вал. У цей
час у фланг Ходкевичу вдарили козаки Трубецького, підкріплені п’ятьома сотнями
кінних ополченців. Польські війська не витримали натиску переважаючих сил
супротивника й відступили.
23
серпня полякам, що вийшли із Кремля, удалося відбити в козаків Трубецького
острожок і церква Георгія на Яндове. Ходкевич у той день перейшов у Донськой
монастир, готуючи прорвався в Замоскворечье. Пожарський же сконцентрував свої
сили в районі церкви Іллі Повсякденного на Остоженке. 24 серпня відбувся
зустрічний бій між кіннотами Ходкевича й ополчення на підступах до Донського
монастирю. Росіяни виявилися відкинуті до Земляного вала, потім польська
наймана піхота й українські козаки, вибили їх і звідти. Запорожцям Зборовского
вдалося у взаємодії з гарнізоном Кремля взяти Климентовский острожек. Гетьман
уже розпорядився ввести в Замоскворіччя 400 возів із продовольством,
призначеним для захисників Кремля. Однак Трубецькой контратакою повернув
Климентовский острожок, і Ходкевич змушений був відступити. У Кремль прорвалося
лише 600 чоловік з полку Певяровского. У цей час Пожарському вдалося
організувати загальну контратаку, атакував Ходкевича з лівого флангу. Із
правого флангу вдарили козаки Трубецького, а в центрі — головні сили
Пожарського, що складалися з піхоти й спішеної кавалерії. Військо Ходкевича
відступило до Донського монастирю, а звідти 25 серпня рушило назад до Вязьми.
Позбавлений підтримки ззовні польський гарнізон Москви 27 жовтня 1612 року,
виснаживши запаси продовольства й пороху, капітулював.
У
листопаді керівники ополчення розіслали в усі російські воєводства грамоти про
скликання Земського собору, що у лютому 1613 року обрало на царство Михайла
Романова.
У
лютому 1613 р. Михайло Романов був вибраний на російський престол (1613-1645).
Перед новим урядом стояло завдання закінчення воєнних дій з Польщею й Швецією й
очищення території країни від збройних загонів.
Але
боротьба з інтервентами не закінчилась. Тепер вона велась зі шведами, головним
чином у районі Тихвіна, що стояло на шляху з Новгородської землі в центральні
райони Росії. Після провалу спроб взяти Тихвін штурмом, Делагарді почав тривалу
облогу міста, що закінчилася невдачею. Жителі Тихвіна, що вкривалися за його
стінами, околишні селяни й військовий загін, що прибув з Москви, зуміли нанести
шведам поразка, та змусила їх не тільки зняти облогу Тихвіна, але й відмовитися
від подальших наступальних операцій у напрямку до центра Російської держави.
До
цього ж часу встановлюються й безуспішні спроби шведів опанувати Псковом. Шведи
п’ять разів намагалися взяти Псков (в 1611, 1612, два рази в 1615 і в 1616 р.).
Особливої гостроти боротьба за Псков досягла в 1615 р., коли сам шведський
король Густав II Адольф почав облогу міста. Армія Густава Адольфа під Псковом
нараховувала більше 13 тис. найманців різних національностей. Повне оточення
Пскова було закінчено в 20-х числах серпня 1615 р. Міщани, котрих було значно
менше, ніж осаджуючих, вели активну оборону. Велику допомогу обложеним надавали
партизанські загони з околишніх селян, вони знищували їхні дрібні групи. 17
жовтня 1615р. інтервенти були змушені зняти облогу Пскова й ввідступити до
Нарви. Героїчна оборона Пскова ще раз продемонструвала невичерпну стійкість і
силу російського народу й змусила шведів почати мирні переговори. Швеція поспішала
закінчити війну, поки в її руках перебувала ще значна частина російської
території. Російській державі, що продовжувала війну з Польщею, також потрібний
був мир зі Швецією.
23
лютого 1617 р. у селі Столбово (поблизу Тихвіна) був укладений мирний договір
Росії зі Швецією. Шведи повернули захоплений ними Новгород, але російський уряд
примушений було погодитися із захопленням Швецією старих російських міст (
Івангород, Ям, Копорье, Орешек ), а також Корслы й Корельского повіту. Таким
чином, до Швеції переходила територія, що мала важливе політичне й економічне
значення. Російська держава втрачала виходу до Балтійського моря. Територія
Карелії й карельський народ виявилися розірваними на дві частини, причому центр
Карелії — місто Корела відійшов до шведів. На це карели відповіли масовим
переселенням із захопленого шведами Карельського перешийка усередину Росії, що
тривало протягом декількох десятиліть (до середини XVII в.) і закінчилося
виходом всіх карел з меж Швеції.
Загони
королевича Владислава й гетьмана Ходкевича знову вторглись у російські землі в
1617 р. Просуваючись через Вязьму, польські загони до жовтня 1618 р. підійшли
до Москви й зайняли Тушено. 1 жовтня воєнні дії розгорнулися в стін Білого
міста (у районі Арбатских воріт). Приступ був відбитий, і інтервенти відійшла
до Троїце-Сергієвого монастирю й Калузі. Проти загарбників активно діяли
зміцнілі урядові війська й населення зайнятих інтервентами територій. Авантюри
магнато-шляхетской верхівки виснажили Польщу, і нові спроби інтервентів уже не
мали успіху. Міжнародна становище, що загострилася напередодні Тридцятирічної
війни, також перешкоджала Речі Посполитої продовження завойовницької політики
на Сході. Реч Посполита змушена була укласти в грудні 1618 р. у селі Деуліно (біля
Тровце-Сергівєва монастиря) перемир’я на 14,5 років, при цьому вона отримувала
захоплені нею Смоленські, Чернігівські й Новгород-Сіверські землі. Втрата цих
територій була важка для Російської держави, але воно отримало відпочинок після
тривалої боротьби.
Таким
чином, до кінця 1618 р. територія Російської держави була звільнена від
ворогів, за винятком земель, що відійшли до Швеції по Столбовському миру й, що
залишилися під владою Речі Посполитої по Деулінському перемир’ю.
На
мою думку, якщо Лжедмитрій І був витвором рук боярських, то Лжедмитрій ІІ був “орудием
народной массы” проти свавілля аристократії. Смак влади і небажання ділитися
нею призвели до загибелі обох самозванців: першого – від рук боярських, другого
– від рук поляків. Початок XVII ст. характеризувалося внутрішньою слабістю не
тільки російського, але й польської держави. Підтримуючи самозванців, король
Сигізмунд одержав можливість направити найбільш неспокійну частину: шляхти на
Русь, трохи розрядивши внутрішню обстановку.
Російська
держава не могла примиритися із втратою Смоленська й Сіверщини, які захопила
Річ Посполита по Деулинському перемир’ю. До того продовжувало існувати постійна
погроза польсько-литовської інтервенції. Деулинськое перемир’я й Столбовський
мир порушували життєві інтереси Російської держави. Зміцнення економічного й
політичного положення Країни дозволило уряду Михайла Романова перейти до більше
активної зовнішньої політики й почати боротьбу за повернення областей,
захоплених Річ Посполитої під час інтервенції.
Поразки,
нанесені шведським королем Густавом II Адольфом габсбургсько-католицькій групі
держав під час Тридцятирічної війни, створювали сприятливу обставину для вступу
Росії у війну з Польщею. Війна яка почалася навесні 1632р. одержала назву
Смоленської війни, тому що Російську державу переслідувала в ній повернення
Смоленська, чернігівських та Новгород-Сіверських земель. Цій війні, крім
дипломатичної підготовки, передувала й серйозна військова підготовка. До
початку війни Росія мала кілька полків, сформованих і збройних відповідно до
стану військового справи в Європі в епоху Тридцятирічної війни. Російська армія
нараховувала 40 тис. чоловік.
Восени
1632 р. російські війська зайняли ряд міст на Сіверщині й Смоленщині. Але
облога Смоленська, що почалася навесні 1633 р., не мала успіху.
Загін
Волконського який складався з рейтарських та драгунських полків іноземного
строя зробив ризький прорив на Україну. Одночасно з настанням військ почався
стихійний рух російських селян Смоленського й Дорогобужського повітів. Селяни
створювали партизанські загони. Партизанський рух ставав великою силою в
боротьбі з ворожими військами. Однак командування царської армії боялися
народного руху й не використовувало його.
Улітку
1633 р. на допомогу обложеному польському гарнізону Смоленська прийшов новий
король — Владислав IV з більшим військом. Російські війська виявилися
відрізаними й притиснутими до стін Смоленська. В армії почалися сильний голод,
хвороби, висока смертність. Російське командування капітулювало в лютому 1634
р. Ні в цей момент, ні пізніше Росія не одержала обіцяної підтримки з боку
держав, які воювали проти Габсбургів у Тридцятирічній війні. Турецький васал —
кримський хан, діючи в контакті з Річ Посполитої, спустошив набігом російські
землі. Це відволікло частину збройних сил із західного фронту.
Війна
була закінчена в 1634 р. Поляновським миром, що підтвердив умови Деулинського
перемир’я, доповнивши їхньою відмовою Владислава від домагань на російський
престол.
Обмануте
у своїх розрахунках на підтримку держав антигабсбурзького угруповання успіхам
яких воно сприяло, російський уряд послабив свої зв’язки з Данією, Голландією й
Швецією. Відпустка хліба й селітри в ці країни був скорочений і вироблявся
тепер у тих масштабах і на тих умовах, які відповідали економічним інтересам Російської
держави.
Після
возз’єднання України з Росією в 1654 році почалася їхня спільна боротьба проти
Речі Посполитої. На Смоленськом напрямку були зосереджені російські війська на
чолі із царем Олексієм Михайловичем. Улітку 1654 року Білий і Дорогобуж здалися
без бою. У червні 1654 року почалася облога Смоленська. У вересні місто було
здано. Польський гарнізон вийшов зі Смоленська, склавши зброю й прапори.
Частина шляхтичів пішла із залишками гарнізону, але багато хто залишилися у
своїх смоленських маєтках, ставши жителями Росії
Отже,
з 1654 року в історії Смоленського краю відкрилася нова сторінка. А по
Андрусівському перемир’ю 1667 року Смоленщина остаточно переходила до Росії.
Таким
чином, Московське царство в сер. XVI ст. значно зміцнило свої міжнародній
позиції. Основною проблемою зовнішньої політики Москви за правління царя Івана
Грозного став вихід до Балтійського моря. Головною перешкодою на цьому шляху
був Лівонський орден. Причиною затяжної виснажливої Лівонської війни
(1558-1582рр.) стало порушення договору укладений в 1554р. Лівонією з
Російською державою. Як наслідок цієї війни Лівонський Орден припинив своє
існування а землі Лівонії перейшли в спільне володіння Великого князівство
Литовського і Польщі. У зв язку зі смертю останього Рюриковича, розгорнулася
боротьба за московський трон. Польські магнати вирішили втручатися в цю
боротьбу й підтримали Лжедмитрія, який видав себе за чудом урятованого сина
покійного Івана Грозного. Лжедмитрію вдалося захопити Москву і прийняв титул
царя. Рік по тому жителі Москви постали проти поляків. Самозванець загинув, а
його прибічники опинилися у в язниці або втекли до Польщі.
Царем
було проголошено Василя Шуйського, якому прийшлося боротися ще з одним
самозванцем Лжедмитрієм ІІ. Але піднесення російського патріотичного руху
звільнили Москву від поляків. Новий цар Михайло Романов підписав у 1619р. із
Сигізмундом ІІІ Деулінське перемир’я . Згідно з ним Речі Посполитої відійшли
Смоленська, Чернігівська та Сіверська землі. У 1632р. Росія зробила невдалу
спробу повернути собі Смоленськ. Підписаний у 1634р. Поляновський мир
підтверджував загальні умови Деулінського перемир’я. Москва задовольнилася
відмовою Владислава на російський престол.
Розділ ІІ
Політичні відносини Польщі з країнами Південної і Східної Європи в другій
половині XVI – першій половині XVI століття.
2.1 Стосунки Речі
Посполитої зі Швецією
З
визволенням від датського панування, Швеція сама почала вести широку агресивну
політику по відношенню к своїм сусідам. Головну роль у зовнішній політиці
Швеції відігравала балтійське питання. Намагання повністю заволодіти
Балтійським морем, для завоювання монопольного положення в балтійській торгівлі
характеризує найбільш ярку політику шведських королів як у XVI так і XVIIст.
Тривала серія війн з цією метою велася Швецією з усіма її сусідами.
На
початку XVIст. Швеція починає відігравати велику роль північно – східній
Європі. На той час вона перетворилась в зібрану і кріпку дворянську монархію.
Вперше
політичні інтереси Польщі і Литви з Швецією зіткнулися у період Лівонської
війни 1558-1583рр. в районі Інфлянт, причому і тоді , коли в ній обидві сторони
протистояли одна одній, і тоді, коли вони перебували в союзі, відносини між
ними істотного значення не мали, перебували в тіні стосунків Польщі і Литви з
Москвою, незважаючи на те, що в ході даної війни Швеція закріплялася в
північній Естонії, на володіння котрою Польща і Литва претендували. Характер
цих відносин змінився наприкінці ХVI ст., і стан, якого вони набули протривав
до 1660р.
За
часів володіння Еріка XIV (1560-1569рр.) Швеція збільшила свої володіння, а
саме в1561р. зайняла Естонію і таким способом здобула собі доступ до торгівлі
із Східною Європою. Брат Еріка Ян ІІІ (1569-1592рр.) під впливом єзуїтів
прихилився до католицької віри й увійшов у тісні зв’язки з Польщею. Разом із поляками
вів війну з Московщиною, а його полководець Понтіс Делагарді поширив шведські
володіння над Фінським заливам в Інгрії. Свої впливи у Польщі Ян –використав на
те, щоб для свого сина Сигізмунда добути польську корону в 1587р. Після смерті
батька Сигізмунд став також шведським королем. У 1594р. відбулася його
коронація в Швеції. Він об’єднав під свою владу такі великі простори, якими до
того часу ніхто не володів на півночі Європи. Але Сигізмунд був вихований у
католицькій вірі під впливом єзуїтів і тому спочатку зустрічав труднощі в
Швеції. Унія між Швецію та Польщею мала персональний характер, але шведи боялися,
що Польща схоче мати над ними провід. Сигізмунд був зобов’язаний ухвалою сейму
1593р. повернутися до Речі Посполитої. Щоб утримати самостійність держави,
шведські вельможі віддали регенцію в руки Карла, князя Судерманії, що мав
широку популярність серед міщанства й селянства як щирий євангелік.
У
Швеції Сигізмунд ІІІ був особою непопулярною: на відміну від шведів- лютеран,
він був католиком, причому запеклим; недовподоби було й те, що фактично він у
їхній країні не правив. Цю непопулярність у своїх інтересах використовував Карл
Судерманський; його дії були спрямовані на позбавлення Сигізмунда ІІІ
шведського престолу.
Карл
скликав церковний з їд в Упалі у 1593р., і там вирішено, що Святе Письмо має
бути єдиною основою шведської церкви. Ці постанови звернулися проти планів
Сигізмунда, що хотів привернути католицьку церкву у Швеції.
Довідавшись
про це, у 1589р. Сигізмунд ІІІ висадився з військом у Швеції, щоб відновити
свою владу у ній, проте зазнав поразки; Карл полонив його але невдовзі
відпустив. Сигізмунд ІІІ ні з чим повернувся до Польщі, а 1599р. ріксаг
детронізував його. Цього акту Сигізмунд ніколи не визнавав і постійно
титулувався шведським королем. Так само титулувались його син Владислав IV і до
1660р. Ян Казимир. У результаті 1604р. Карл Судеранський став шведським королем
Карлом IX.
Втрата
Сигізмунда ІІІ шведського трону стала переломним моментом у відносинах Речі
Посполитої і Швеції. Відтоді вони були пронизані прагненням Сигізмунда ІІІ та
двох його наступників на польському престолі заволодіти й шведським.
Протистояння якого набрали відносини, мало не тільки династичний характер.
Ішлося головним чином про суперництво двох держав за панування в східній
частині південної Прибалтики.
Ініціаторами
наступної війни були шведи. Спочатку вони захопили Лівонію до Двіни, але
незабаром польсько-литовські війська відкинули ворога.
У
1600р. Сигізмунд ІІІ домігся проголошення сеймом інкорпорацій північної Естонії
до складу Інфлянт Речі Посполитої. Найзначнішим бойовищем цього етапу війни
стала битва з участю великого гетьмана литовського Яна Ходкевича, котрий у
1605р. під Кірхгоьмом розбив шведські війська, що втроє переважали поляків.
Воєнне
протистояння тривало до 1611р., коли було укладено перемир’я на кілька місяців.
Воно продовжувалося кілька разів. У 1617р. шведським королем став Густав ІІ
Адольф (1611-1632), син Карла IX.
Густав
Адольф змагав до того, щоб Балтійське море зробити справді шведським морем та
добути в шведські руки всі життєві пункти на його побережжях. Ці його плани
спричинили війну з усіма сусідніми. Будова Ґетеборга була головною причиною
війни з Данією (1611-1613рр.). Швеція не мала ще зорганізованих сил, і Християн
IV переміг її. Зате повний успіх дала війна з Московщиною.
Густав
Адольф використав внутрішні ворохобною, у якій перебувала московська держава, й
опанувати дальші території над Фінським заливом. Мир був підписаній в селі
Столбове в лютому 1617р. Умови цього договору були тяжкі для Російської
держави. Новий московський цар Михайло Романов погодився віддати Швеції ін грію
і Карелію.
Таким
чином Швеція добула сполучення між Фінляндією й Естонією та задержала в свої
руках доступ до східноєвропейської торгівлі. За трирічним перемир’ям 1618р.
Швеція отримала естонське місто П’ярду. У1621р. Густав ІІ Адольф, використавши
те, що Річ Посполита вела війну з Туреччиною захопив значну частину Інфлянт. У
липні того ж року гетьман Кшиштоф Радзивілл, який керував діями
польсько-литовського війська, уклав з шведами чотирирічне перемир’я, що за ним
більша частина Інфлянт на північ Двіни залишилася за противником.
Чергова
польсько-шведська війна 1625-1629рр. є одним із епізодів Тридцятилітній війни,
хоча й співпрацювала з католицьким табором, зокрема з Габсбургами.
Сигізмунд
після детонації не хотів зректися своїх прав до шведської корони і все
приготовляв наїзд на Швецію, утворюючи проти Густава Адольфа союз католицьких
держав. Щоб остаточно цю справу Густав Адольф уклав похід на Лівонію, що перейшла
була частинна під польську владу.
Улітку
1621р., у розпал воєнних дій під Хотином, шведи перейшли в настання в Лівонії й
Курляндии й у короткий строк, домоглися значних успіхів. Незабаром капітулювала
Рига. Для Річ Посполитої це було дуже важким ударом, тому що через устя Двіни
йшла основна маса товарів з Великого князівства Литовського. Захоплення Риги
робив шведів хазяями в Східній Прибалтиці.
В
1625р. шведи взяли Дерпт. У їхні руки потрапили до цього часу й курляндские
порти. Прагнучи опанувати всіма найважливішими пунктами на Балтійськом море й
перетворити його у внутрішнє шведське море, Густав Адольф переніс воєнні дії в
Пруссію й Польське Помор’я.
В
1626р. Шведське війська висадилися в порту Пиллау. Не зустрічаючи ні найменшого
опору з боку прусського герцога , вони форсованим маршем перетнули Пруссію й
опанували лежачої в дельті Вісли Мальборком. Незабаром були зайняті Пуцк і
Эльблонг; до осені 1626р. вся північ Пльського Помор’я, за винятком Гданська,
був захоплений шведами. Втрата Помор’я зачіпали життєві інтереси широких шарів
польської шляхти. Тому польські війська, що діяли проти шведів, були значно
посилені й навесні 1627р. перейшли в настання. Вони опанували Пуцком і
розгромили чотирьохтисячний загін німецьких ландскнехтів, найнятих Густавом
Адольфом. Восени 1627р. польський флот здобув перемогу над шведськими кораблями
й змусив шведів зняти блокаду Гданська. Однак, незважаючи на ці успіхи, значна
частина Помор’я залишалося в руках шведів. Воєнні дії тривали змінним успіхом.
Гетьман
польний короний С. Конєцпольський 27 червня 1629р. завдав поразки швед у битві
під містом Тшцяною, що поблизу правого берега Вісли; Густав ІІ Адольф був у ній
поранений, ледве не потрапив у полон і дув змушений погодитись на підписання у
вересні того ж року в Альтмарку (Старому Тарзі поблизу Гданська) шестирічного
перемир’я, умови якого для Польщі були тяжкими: у руках шведів залишилося
кілька стратегічно важливим міст зазначеної вище частини Королівської Прусії і
вся територія Інфлянт на північ від Двіни. До шведів перейшов також нечисленний
польський флот. У 1630р. Густав ІІ Адольф наклав на торгівлю через Гданськ мито
в розмірі трьох з половиною відсотків, чим сильно вдарив по економіці Гданська
і всієї Речі Посполитої.
У
1632р. після смерті Сигізмунда ІІІ королем Речі Посполитої став Владислав IV, а
після загибелі під Лютценом (біля Ляйпціга) Густава ІІ Адольфа на шведському
престолі опинився його шестирічна дочка Христина (1632-1654). Королева
Христина, вирісши за регентство канцлера Оксеншерни, бачила, як її країна
сягнула вершин могутності.(див. додаток №18) Швеція брала участь к
Тридцятилітній війні у тісному союзі з Францією. Одначе королева повернулась до
католицизму, зреклася трону й подалася до Риму.
Обидві
країни готувалися відновити воєнні дії після закінчення Альтмарського
перемир’я. Умови перемир’я, укладеного, нарешті, у вересні 1629р. в Альтмарке
на шість років, були дуже важкі для Річ Посполитої. Шведи втримували у своїх
руках Лівонію й Эльблонг, а також всі порти Східної Пруссії. Із Гданьском шведи
уклали особливу конвенцію, по якій більша частка митних зборів у Гданьске
переходило в руки шведів. Швеції вдалося в цей час фактично підкорити своєї
влади балтійське узбережжя й повністю поставити під свій контроль всю її
морську торгівлю.
Проте
до цього не дійшло: під тиском Франції, Англії та Голландії у вересні 1635 р. в
Штумдорфі було укладено перемир’я на 26,5 років, згідно з яким Швеція повернула
Польщі всі окуповані нею міста Королівської Пруссії, відмовитись від згаданого
мита (на той час його збір приніс шведам 11 млн. золотих), натомість зберегла
за собою територію Інфлянт на північ від Двіни; було домовлено, що впродовж
перемир’я Владислав ІV не повинен претендувати на шведський престол. У 1655 р.
Швеція це перемир’я зірвала і напала на Польщу.
За
Вестфальським миром 1648р. Швеція отримала землі на півночі Німеччини в устях
трьох великих рік – Ельби, Везера і Одера. Крім того, Швеція захопила (в
1645р.) у Данії о. Готланд і отримало право вільного проходу шведських судів через
Зонд. В сер. XVI ст. Швеція витіснила датчан з Південної Скандинавії.
2.2 Відносини з імперією
Габсбургів
Провідною
династією Європи XVI –XVII ст. був, поза сумнівом, дім Габсбургів з його
австрійською та іспанською гілками. Втручання Габсбургів в життя Західної
Європи та Німеччини цього періоду добро відомі. Багато з цих втручань мали
фатальні наслідки для деяких слов’янських народів. Подібно до цього, певні
події, які часто залишалися поза увагою, не тільки справили глибокий вплив на
піднесення і занепад Габсбурги, а й проливають нове світло на історію тодішньої
Європи.
У другій
і третій чвертях XVI ст. відносини Польщі з Габсбургами були спокійними. На
1587-1588 рр. у цих відносинах спостерігався спалах ворожнечі у зв’язку з
намаганням Максиміліана Габсбурга зайняти польський престол.
Смерть
останнього короля – Ягеллонів (1572р.) відктила перед Габсбургами нові
можливості. Хоч Сигізмунд Август і був зятем Фердинанда І, і була ймовірна
того, що він не залишить нащадків, імператор нічого не зробив, аби покращити
шанси здобути польський трон членові свого дому. Щоправда, Габсбургів
ненавиділа польська шляхта, але чимало магнатів та вищого духовенства прихильно
ставилися до вибору Габсбургів і пропонували Фердинанду підготувати грунт для
дій у близькому майбутньому.
Під
час другого між королів я ,яке виникло після втечі Генріха Валуа до Франції
(1574р.),шанси Габсбурги у Польщі покращилися. Польські магнати підтримували
обрання Габсбурга, а в Литві , де Габсбурги привернули на свій бік
найвизначніший магнатський рід – Радзевіллів, становище було не краще. Пізніше
відбулися подвійні вибори у Польщі, більшість шляхти обрала Стефана Баторія
королем, а про габсбурзька знать проголосила Максиміліана ІІ спадкоємцем по
Генріхові Валуа. Справу Габсбургів не було б цілком програно, якби Максиміліан
ІІ мав змогу й бажання вдатися до енергійніших заходів, ніж дипломатичні
зносини з Баторієм.
Наступник
Максиміліана ІІ Рудольф ІІ (1576-1612рр.), як і його батько, цікавився лише
Лівонією і в своїх посланнях до Івана Грозного давав лише непевні обіцянки щодо
укладання союзу. Цар опинився в ізоляції і був не в змозі стримувати переможне
просування реформованого війська Баторія, тому йому довелося просити Паниного
втручання. Папі вдалося домогтися про мирну угоду між Баторієм, Швецією та
Іваном Грозним.
Успіх
Баторія змусив Рудольфа ІІ зробити спробу налагодити стосунки з Польщею. Але це
виявилося марним через відмову імператора зірвати стосунки з Московією. Раптова
смерть Баторія (1586р.) відкрила для Габсбургів нові можливості, але
нерішучість Рудольфа ІІ завадила йому скористатися ними.
У
1589 р. за сприянні римського папи Польща уклала з Віднем
Битомсько-Бендзінський трактат, за яким Габсбурги зобов’язалися не втручатися у
внутрішні справи Речі Посполитої і не вступати в союзи з державами, спрямовані
проти неї. Відтоді відносини Австрійською
монархії
й Речі Посполитої до першого поділу останньої у 1772 р. були в основному
добросусідськими. У 1613 р. Річ Посполита уклала з Віднем союз. На початку
Тридцятилітньої війни Польща, як зазначено вище, надала Габсбургам допомогу,
відрядивши Словаччини загін лісовчиків.      
Правлячі
кола Польщі нічого не зробили, щоб повернути їй ті сілезькі землі, котрі,
опинилися поза її кордонами. До 1620 р. ці землі входили до складу Чеської
держави. До 1526р. у ній правела Ягеллонська династія: Владислав (1471-1516;
Сілезією він володів з 1490 р.) та його син Людовік (1516-1526). Людовік, який
був й угорським королем, загинув біля містечка Могач, що в Угорщині над Дунаєм,
що у ній чесько-угорське військо було розгромлене турецьким султаном Сулейманом
І Пишним (1520-1566). Людовік не залишив після себе потомства. Над Центральною
Європою нависла загроза подальшої експансії Османської імперії. За цих умов на
чеський престол був обраний син Карла V — Фердинанд І (1526-1564; у ці ж роки
він був угорським королем, а у 1556-1564 рр. ще й імператором); у Чеській
державі сподівалися, що він за допомогою свого батька зможе захистити її від
турків.
Після
Фердинанда І у Чеській державі до 1619 р. правили Габсбурги, які водночас були
угорськими королями й імператорами: Максиміліан II, Рудольф II і Маттіас. Під
час антигабсбурзького повстання (1618-1620) чехи обрали своїм королем курфюрста
, Пфальца (історичної області в Німеччині) Фрідріха (1619-1620). Після
трагічної для і чеського народу битви на Білій Горі (поблизу Праги), що
відбулася 8 листопада 1620 р. (у ній повсталі були розбиті імператором
Фердинандом II Габсбургом), він втратив національну незалежність. У землях
Чеської корони (це поняття як територіальне зберігалося і після 1620 р., воно
охоплюючи, як і до того, також Сілезію) повністю запанували Габсбурги (після
Фердинанда II правив Фердинанд III).
Нічого
не зробила Польща й для того, щоб включити до свого складу Західне Помор’я,
хоча певний час така можливість існувала. Тамтешній князь Богуслав X у 1513 і
1518 рр. звертався до Сигізмунда І з пропозицією приєднати цей край до Польщі
або укласти між ними вічний союз. Цю ідею підтримали примас Ян Ласький та
велико-польська шляхта, проте заперечили впливові малопольські можновладці,
котрі побоювалися, що реалізація плану ускладнить відносини Польщі з імперією,
особливо з Бранденбурзьким маркграфством. У результаті вигідна для Польщі
пропозиція Богуслава X і зависла у повітрі. Цим скористалася Бранденбургія,
котра у 1529 р. змусила князя і Західного Помор’я укласти з нею династичну
угоду, що відкривала Гогенцоллернам шлях до опанування цієї території: угода
передбачала, що як вигасне князівська династія Західного Помор’я, то воно
ввійде до складу Бранденбурзького курфюрства. У 1637 р. безпотомно помер князь
Західного Помор’я Богуслав XIV і тоді ж на більшій частині його території
запанували шведи. Польща приєднала до своїх володінь леннозалежні від себе
Битовську і Лемборкську землі (вони були включені в Королівську Пруссію).
Слупську землю захопила Бранденбургія. Цей стан володіння Західним Помор’ям був
закріплений Вестфальським миром 1648 р., яким закінчилася Тридцятилітня війна.
Невдачі
Габсбургів у Польщі продовжувалися і наприкінці XVI ст., вони були здебільшого
наслідком дипломатії короного канцлера Заморського. Цей меткий державний діяч,
який був провідною постаттю в суспільному житті Польщі протягом останнього
міжкоролів’я і правління Сигізмунда ІІІ, був відвертим ворогом Габсбургів. Саме
Заморський зруйнував усі зусилля папства й Рудольфа ІІ, спрямовані на створення
християнської лігши проти турків, куди мала увійти й Польща.
Ще на
початку XVIст. Річ Посполита могла приєднати до себе Прусське герцогство , але
Сигізмунд ІІІ шукав підтримки Бранденбурга в розв’язанні російських і шведських
справ і тому не зробив цього, давши згоду на перехід герцогствого титулу до
брандер бурської гілки Гогенцоллернів. Незважаючи на те, що брандер бурський
курфюрст як прусський герцог вважався васалом Речі Посполитої, він домагався
Карлу Густаву, а коли поляки почали здобути перемоги, перейшов на бік Яна
Казимира. Фрідріх Вільгельм зобов’язався надати військову і фінансову допомогу
Речі посполитій у війні зі Швецією За це вір зажадав верховних прав на колишні
володіння Тевтонського ордену. В 1657р. у Віляві та Бидгощі були підписані
трактати, що скасовували залежність прусських Гогенцоллернів від Польщі й
визнавали суверенітет Східної Пруссії. З часом єдина бранденбурзько – прусська
держава стала джерелом постійної загрози для Речі Посполитої.
2.3 Польсько-турецькі
відносини в другій половині XVI – першій половині XVII ст.
Досить
напруженими тривалий час залишалися відносини Речі Посполитої з Османською
імперією та її васалами й спільниками, що пояснювалось, з одного боку, частим
нападами на польські південно-східні воєводства, а з іншого козацькими
наскоками на турецькі міста й походами українських магнатів у Молдавію.
Щоб
захистити Польщу від нападу турків чи кримських татар, Заморський спрямував
увесь свій дипломатичний хист на створення блоку буферних держав у Придунав’ї.
Тому він зривав усі спроби австрійської дипломатії залучити до антитурецького
союзу правителів Трансільванії, Молдавії чи Волощини. Він навіть здійснив
військовий похід до Молдавії в 1595р., щоб усунути князя Розвана, який прийняв
сюзеренітет імператора. Його було замінено польським васалом Єремією Могилою,
якому наказали зберігати дружні відносини не лише з Польщею, але й із султаном,
та відмовлятися від будь-якого союзу з імператором.
Укладене
1503 р. перемир’я між Польщею і Туреччиною кілька разів поновлювалось, аж поки
у 1533 р. не був підписаний вічний мир. “Вічний мир” не був в дійсності вічним,
його приходилося без кінця відновлювати. В 1552р. коронний гетьман Польщі Миколай
Сенявський здійснив похід в Молдавію, поставивши там господаря Олександра
Лапушняну. В цей час відносини між Польщею і Туреччиною загострюються. Але
завдяки дипломатії вдалося залагодити стосунки.
До
початку XVII ст. відносини цих держав були мирними, хоча й не безхмарними:
Польща, а згодом і Річ Посполита, змагалася тримати від себе в ленній
залежності Молдавське князівство, яке від кінця XV ст. перебувало в такій самій
залежності від Османської імперії. Напружений характер згадані відносини почали
набирати наприкінці XVI ст., коли Я. Заморський всупереч волі Сигізмунда III,
зробив спробу утвердити панівні позиції Речі Посполитої в Молдавському та
сусідніх з ним Волоському та Семигородському князівствах, щоб тримати під
контролем ситуацію в нижньому і
середньому
Подунав’ї. Обидва з останніх названих князівств після вибуху 1593 р. війни
імператора Рудольфа II Габсбурга як австрійського ерцгерцога, чеського і
угорського короля з Портою (війна тривала до 1608 р.) були втягнуті в орбіту
політики Габсбургів, спрямованої проти неї. Імператор намагався залучити до
війни й Річ Посполиту, але Я. Замойський був проти тісних відносин з
Габсбургами. У 1595р., спираючись на допомогу сейму, він на чолі польського
війська вдерся до Молдавії і посадив на господарський престол У ній Єремію
Могилу. Волоський господар Міхай Хоробрий (1592-1601).
маючи
намір об’єднати під своєю владою всі три названі князівства, скинув Є. Могилу,
але у 1600р. Я. Замойський повернув йому молдавський престол, посадив у ній
господя Симона Могилу, Єремєвого брата. Однак наступного року турки скинули
Симеона з престолу і посадили на нього свого ставленика.
У
наступний період польський вплив в Молдавії загалом зберігався. Після смерті Я.
Замойського в її внутрішні справи втручалися магнати Речі Посполитої, ставили
навіть на молдавське господарство своїх маріонеток, яких одразу не барилася
скидати Туреччина. Так було до 1617р., коли Порта повністю взяла Молдавію під
свій контроль і, тим самим, впритул наблизилася до кордону Речі Посполитої з
Молдавією. Того ж року, коли турецька армія рушила проти Польщі, гетьман С.
Жулкевський у містечку Буша Брацлавського воєводства (поблизу Дністра) від
імені Речі Посполитої зобов’язався перед представниками Порти не втручатися в
справи Молдавії, а також Волощини й Семигороддя й стримувати козаків від
нападів на Кримське ханство і Туреччину.
Невдовзі
після вибуху у 1618 р. Тридцятилітньої війни польсько-турецькі відносини стали
погіршуватися. Річ Посполита у ній участі не брала, але морально підтримувала
Габсбургів — імператорів Маттіаса (1612-1619) і Фердинанда II (1619-1637).
Сигізмунд III відрядив на допомогу Фердинандові II 10-тисячний загін
лісовчиків, званий так тому, що ним командував Олександр Лісовський. Загін, що
діяв за власними законами і визнавав тільки обраних ним командирів, відзначився
своєю участю в рокоші М. Зебжидовського, а також вславився грабунками,
розбоями, різного роду авантюрами. Лісовчики у 1619 р. вдерлися до Словаччини,
котрою володіли Габсбурги, і завдали поразки семигородському війську, яке сюди
прибуло, щоб послабити удар Габсбургів по повсталій проти них у 1618 р. Чехії.
Дізнавшися про це, семигородський князь Бетлен Ґабор (1613-1629), турецький
васал, змушений був зняти спільну з чеським загоном облогу Відня і відступити
від нього. Дії лісовчиків, спровоковані Сигізмундом III, не могли не відбитися
негативно на польсько-турецьких відносинах. З кінця XVI ст. їм додали
напруження й згадані вище дії запорозьких козаків. На 1613-1620 рр. припадає
найбільша інтенсивність козацьких наїздів, деякі з яких сягали міста Синоп, що
на південному узбережжі Чорного моря.
Польсько-турецька
війна назрівала. Розпочала її Річ Посполита у вересні 1620р. Кварцяне військо і
надвірні магнатські загони під командуванням обох коронних гетьманів — С.
Жулкевського і С. Конецпольського — вдерлися до Молдавії, щоб відновити у ній
політичні позиції Речі Посполитої. Сподіваної допомоги від козаків і молдаван
гетьмани не отримали. 18-20 вересня у битві під урочищем Цицорою, поблизу
столиці Молдавії — Ясс, поляки були розгромлені переважаючими силами турків,
яким допомагали татари і семигородці. Під час відступу поляків 6 — 7 жовтня в
кількох кілометрах від Дністра на території Молдавії, навпроти подільського
міста Могильова, що на лівому березі цієї ріки, вони були розгромлені. У бою
загинув С. Жулкевський, а С. Конєцпольський та кілька інших польських
воєначальників потрапили у полон; там само поліг й чигиринський підстароста
Михайло Хмельницький, а його син Богдан Хмельницький опинився у полоні.
Для
відсічі турецької загрози було набрано 35-тисячне військо на чолі з гетьманом
великим литовським Я.К. Ходкевичем. У серпні 1621 р. воно розташувалося табором
біля замку молдавського міста Хотин (номінально цим військом командував
королевич Владислав, який постійно перебував у таборі). На початку вересня на
допомогу полякам прибув 40-тисячний козацький загін під проводом гетьмана П.
Сагайдачного. Полякам і козакам протистояла керована султаном Османом І
(1618-1622) армія в складі 100 тис. турків і 20 тис. татар. Облога султаном
польського табору і козаків у вересні й на початку жовтня була безуспішною,
завдяки головним чином козакам, які врятували польське військо від розгрому.
Після смерті 24 вересня Я.К. Ходкевича цим військом, командував регіментар
Станіслав Любомирський. На допомогу обложеним мало підійти посполите рушення, що
на чолі зі Сигізмундом ІІІ збиралося на лівому березі Дністра.
8
жовтня султан Сулейман ІІ підписує вкрай невигідний для Туреччини Хотииский
мирний договір. По Хотинскому мирі кордон між Туреччиною й Польщею проходить
через Дністер, Туреччина і її васал, Кримське ханство, зобов’язуються не
нападати на землі Польщі й України. Польща передає туркам Хотин, забороняє
козакам, судноплавство але Дніпрові й Чорному морю, військові походи на Крим і
Туреччину.
Після
Хотинської війни до 1671 р. польсько-турецькі відносини були мирними.
Затьмарили їх тільки авантюрні, не санкціонованим урядом Порти вторгнення
силістрійського намісника Мегмед Абази-паші на територію Подільського
воєводства у 1633 р. Наступного року його за це було страчено у Стамбулі. У
1635 р. Туреччина знову підписала з Річчю Посполитою мирний договір, який
підтвердив умови угоди 1624 р.
Незважаючи
на кількісну перевагу, туркам і татарам не вдалося вторгнутися на український
берег Дністра, і вони змушені були укласти мир. Завдяки спільним зусиллям польського
й українського народів турецько-татарська небезпека була ліквідована. Дворцові
перевороти, що почалися незабаром у Стамбулі, на ряд років відсунули погрозу
турецької агресії.
В
останній четверті XVI – половині XVII важливе місце у зовнішньополітичному
життя Речі Посполитої займало українське козацтво. Козацтво було серйозним
чинником дипломатичних відносин Польщі з Кримським ханством та Османською
імперією, оскільки козаки здійснювали Дніпром і Чорним морем напади на
володіння цих держав, що ускладнювали ці відносини. У 1557р. при допомозі
козацького загону господарський престол у Молдавському князівстві здобув Іван
Підкова, за походженням молдаванин, до цього козак. У результаті натиску на
нього об’єднаних сил турків і молдавських бояр він відступив на територію Речі
Посполитої. Польський уряд , забороняючи козакам чинити напади, був водночас
зацікавлений у їх використанні для захисту південно – східних кордонів Речі
Посполитої від татарських вторгнень. З цією метою Стефан Баторій у 1578р.
сформував реєстроване військо з 500 козаків, які мали служити державі за
відповідну платню. Військово – політичним центром всього козацтва була
Запорозька Січ. Спроби Стефана Баторія зробити козаччину слухняним знаряддям
Речі Посполитої виявилося малорезультативними. Козацькі походи на Крим і проти
Туреччини продовжувалися. Реагуючи на погрозу турецького султана провести похід
проти Польщі, сейм 1590р., у відповідь на козацькі розбої, прийняв ухвалу, що
мало служити гарантією взятих Річчю Посполитою перед Портою зобов’язань вивести
всіх козаків з Низу, звідки вони здійснювали свої походи.
В
українських землях настало десятиліття золотого спокою (1638-1648рр.) у
козацько–польських відносинах. У цей період Польща не вела війн, тож не
потребувала козацької збройної сили. Проте 1646р. Владислав IV розпочав
потаємну дипломатичну підготовку до війни з Туреччиною і Кримським ханством, у
зв’язку з цим мав намір збільшити козацький реєстр, щоб використати у ній
збройний потенціал Війська Запорозького.
Висновки
Річ
Посполита у другій половині XVI – першій половині ХVII ст. була великою
державою, яка нерідко визначала політичний клімат у Східній та Південній
Європі. У своїй міжнародній політиці вона часом виступала під релігійними
гаслами, але мала на меті в основному задовольнити прагнення шляхти і магнатів
до загарбання нових земель.
Пріоритетне
місце в зовнішній політиці Польського королівства, як і Великого князівства
Литовського, впродовж XVІ — першій половині XVII ст. займали відносини з
Московською державою. На першому їхньому етапі йшлося про боротьбу з нею
Князівства, підтримуваного Польщею, за володіння великоруськими землями та
виходу до Балтійського моря. Згодом розпочалась Лівонська війна, в якій
Московія одержала поразку, але як наслідок стався розгром Лівонського Ордена.
Після цієї війни і об’єднання Польщі та Великого князівства Литовського у 1569
р. зовнішньополітичні позиції Речі Посполитої зміцніли. У з’язку з тим, що в
Московії настають смутні часи, польські магнати починають боротьбу і висувають
самозванця, якого прозвали в історії Лжедмитрієм І. В 1609 р. починається
відкрита інтервенція проти Росії, яка призвела до приєднання Смоленська і
Чернігово-Сіверських земель до Речі Посполитої. Після нетривалого панування в
столиці, Лжедмитрій був вбитий. Не пройшло багато часу і Польща висуває другого
самозванця – Лжедмитрія ІІ. Піднесення народного руху звільнило Московію від
іноземців. Протягом XVI –XVII ст. Росія змогла забезпечити собі подальший
розвиток і розв’язання першочергових завдань.
Вона
стала однією з могутніх держав, яка суперничала з Габсбургами за лідерство в
Східній Європі. Втручання Габсбургів в життя Східної Європи мало фатальні
наслідки для слов’янських народів. Стосунки між імперією Габсбургів та Польщею
довгий час були напруженими, тільки за сприяння Папи Римського вони уклали
союз, за яким Габсбурги зобов’язалися не втручатися у внутрішні справи Речі
Посполитої, не вступати у союз з іншими державами проти неї. Після цього союзу
відносини між імперією Габсбургів та Польщею нормалізувалися.
На
початку XVI ст. Швеція починає відігравати велику роль в Південно-Східній
Європі. Вперше інтереси Польщі і Литви зі Швецією співпали у період Лівонської
війни. Зовнішньополітичні напрямки цих країн зіткнулися в Балтійському питанні.
Швеція намагалася перетворити Балтійське море в своєрідне “шведське озеро”, але
отримати повний контроль над Балтикою їй не вдалося, хоча упродовж півсторіччя
втручалася в європейські справи. У кінці XVI ст. відбулася спроба об’єднати
Швецію з Річчю Посполитою. Після смерті Яна ІІІ, Сигізмунд став також шведським
королем.
Стосунки
Речі Посполитої з Османською імперією в XVI — XVII ст. відіграють в історії
Польщі особливу роль. Довгий час стосунки між цими державами залишалися в
основному дружніми. Польські королі проявляли політичну мудрість, не дозволивши
ввернути себе в військові конфлікти, а намагалися шукати виходу дипломатичним
шляхом. Тільки в XVII ст. починаються військові протистояння. В 1620 р.
польська армія потерпіла важку поразку від турків під Цецерою, а перемогу під
Хотином в 1621 р. було забезпечено завдяки участі в ній запорозьких козаків.
Затяжні
конфлікти між Річчю Посполитою, Росією, Швецією та Османською імперією
вирішували долю Східної Європи. Ретроспективно можна добачати, що Андрусівське
перемир’я 1667 р. порушило рівновагу сил. Росія непомітно заступила Польщу і
стала провідною державою східноєвропейського регіону. А втім, і Польща, і Росія
мали одну спільну рису: жодна з цих держав не дозволила втягнути себе в
Тридцятилітню війну.
Таким
чином, з вісімдесяти років правління династії Ваза в Речі Посполитій, майже
сімдесят велися війни. Вони підірвали політичну і економічну міць країни, після
чого вона вже не змогла встати з “колін”.
Список використаних
джерел та літератури
Джерела:
1.1. ИЗ «СКАЗАНИЯ» АВРААМИЯ ПАЛИЦЫНА ОБ
ОБОРОНЕ ТРОИЦЕ- СЕРГИЕВА МОНАСТЫРЯ // Сіроткіна В. Г. Хрестоматія з нової
історії. Москва, 1900. – 286с.
1.2. ИЗ СОЧИНЕНИЯ M. KPOMEPA «ПОЛЬША»
(1577) //
Kromer M. Polska. Olsztyn, 1977. S. 65—66,
пер. M. В. Дмитриева.
Література:
2.1.Всесвітня історія / Під ред. Сміріна
М.М. Москва.,1958 – 820с.
2.2.Грінчак І.М. Історія південних і
західних слов’ян. — К., 1987. — 444с.
2.3. Дворнік Ф. Слов’яни в європейській
історії та цивілізації. – К., 2000. — 494с.
2.4.Дворнік Ф. Габсбурги, Московія,
Польсько – литовська держава і Богемія у XVI – XVIIст. // Історія України. –
2001.- №46
2.5.Дворнік Ф. Габсбурги, Московія,
Польсько – литовська держава і Богемія у XVI – XVIIст. // Історія України. —
2002- №8..
2.6.Дорошенко Г. “Предоления Великой
разрухи Руського государства. Ополчение 1611 и 1612г.” // Наука і життя №
1.143с.
2.7.Історія дипломатії / Під ред. Зоріна
В.А., Семенова В.С. Сказкіна С.Д, Хвостова В.М. – Москва, Державне видавництво
політичної літератури,1959р.
2.8.Заборовський Л.В. Річ Посполита, и
Швеція в середині XVII: з історії міжнародних відносин в Східній и Південної
Європи — М., 1981. — 180с.
2.9.Зашкільняк Л.О.,Крикун М. Г.Історії
Польщі: від найдавніших часів до наших днів. — Львів.,2002. — 752с.
2.10.Кабанов. П.І. Історія СРСР. —
К.,1969. — 598с.
2.11.Королютка В.Д. Історія Польщі. В 3-х
т; Т — 1.АН. СССР. 1959. — 543с.
2.12.Кри’пякевич І.П. Всесвітня історія.
Т — 2. К., “Либідь”, 1995. — 420с.
2.13. Матвеев Г.Ф. Ненашева Історія юних и
западних слов’ян .В 2-х Т. 2001.
2.14.Норман Дейвіс. Європа Історія. Київ.
“Основи”: 2000. — 1463с.
2.15.Попов Г. Уроки смутного временні А.
Паліцин., . // Наука і життя 2003. №8.143с.
2.16.Рибаков Б.А. Росія, Польща, і
Причорномор’є в ст.: сб. статей Москва.”Наука”., 1979. – 392с.
2.17.Семенов В.Ф. Історія середніх віків. Київ.,1975.
– 526с.
2.18.Соколов Н. Російська історія доби
Івана Грозного і періоду смути в працях студентів св. Володимира. // Київська
старовина 2004.-№3.
2.19.Флоря Б.Н. Російсько-польські
відносини і політичний розвиток Східної Європи в другій половині XVI — поч.
XVII ст. Москва. “Наука”, 1978. — 300с
2.20. Яровий І.О. Історія і південних
слов’ян. — Київ. “Либідь”, 2001. — 318с.