Вступ
Актуальність роботи. Актуальність даної роботи полягає в тому, що
у процесі становлення ринкових відносин в Україні, питання пов’язані з санацією
підприємства мають важливе практичне значення. В умовах, коли майже всі ланки
фінансової системи опинилися в кризі, з’явилась необхідність проведення санації
підприємств з метою виведення їх з глибокої кризи. В даний час кожен суб’єкт,
незалежно від виду основної діяльності і форми власності підприємства повинний
реально оцінювати як власний фінансовий стан, так і фінансовий стан потенційних
партнерів чи конкурентів.
Фінансовий стан підприємств впливає на фінансове становище країни
в цілому. Вихід України з економічної кризи безпосередньо пов’язаний з
поліпшенням фінансового стану суб’єктів господарювання всіх форм власності в
усіх сферах діяльності.
Недостатній фінансовий стан підприємства є причиною його
неплатоспроможності, погіршення фінансової стійкості, які приводять до
незапланованих втрат і не досягнення необхідного фінансового результату чи
навіть банкротства. Виходячи з цього питання дослідження фінансових засад
проведення санації та стабілізації діяльності підприємства є важливим для
забезпечення його подальшої роботи в ринкових умовах.
Структура роботи. Виходячи з мети і задач дослідження структура
роботи включає три розділи. Перший розділ присвячений процесу банкрутства,
визначенню його причин, ознак та наслідків. Другий розділ присвячено санації
підприємства, її видів, форм та моделей. В третьому розділі міститься
альтернативні шляхи виходу підприємства з кризи та недопущення його
неплатоспроможності.
					









1. Банкрутство підприємства:
його суть та ознаки
1.1 Поняття банкрутства. Суб’єкти
банкрутства
З моменту виникнення приватної власності закони ніколи не були
милосердні до неспроможних боржників. У середньовіччі, наприклад, гарантом
забезпечення повернення боргу було не майно, а сама особа боржника: його життя,
особиста свобода та недоторканість. Розвиток капіталістичних відносин
потребував інших засобів боротьби з цим явищем. Поступово в цивільному та
торговому законодавстві більшості країн було запроваджено норми, спрямовані не
на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задоволення
позовів та претензій кредиторів. Ці питання регулюються, як правило,
спеціальним законом про банкрутство.
У світовій практиці законодавство про банкрутство розвивалося за
двома принципово різними напрямками. Один із них базувався на принципах
британської моделі, яка розглядала банкрутство як засіб повернення боргів
кредиторам, що, відповідно, супроводжувалося ліквідацією боржника. Інші основи
були закладені в американській моделі, основна мета якої полягає у реабілітації
підприємства і відновленні його платоспроможності.
Наразі точиться також дискусія про те, який, шлях є більш
ефективним: ліквідація підприємства та розпродаж його активів чи
реструктуризація цього підприємства. Швидка ліквідація може скоротити витрати
часу, особливо для кредиторів, які, можливо, не мають достатньо інформації та
ресурсів для того, щоб дочекатися більш виграшного закінчення справи. Окрім
цього, ліквідація може сприяти прискореній передачі ресурсів більш ефективному
власнику. Ліквідація підприємств є менш прийнятною у країнах з перехідною
економікою, тому що звільнені таким чином ресурси часто не можуть достатньо
швидко знайти іншого власника та бути використаними у інших видах господарської
діяльності. Через недостатньо розвинутий ринок вільні капітали, земельні та
трудові ресурси можуть залишатися без використання протягом тривалого часу.
Наявність розвинутого ринку капіталів є необхідною умовою для ефективного
застосування закону про банкрутство. У протилежному випадку найбільш ефективні
потенційні інвестори, які належним чином оцінюють відповідне підприємство і
здатні вивести його з фінансової кризи, можуть не отримати необхідні фінансові
ресурси. Натомість, прихильники реорганізації твердять, що активи відповідних
підприємств будуть приносити більше користі, якщо вони і надалі будуть
працювати. Також у відповідний час можуть бути відсутні потенційні покупці, які
в змозі належним чином оцінити відповідне майно та заплатити відповідну ціну за
нього. У цьому випадку більш прийнятним рішенням для усіх сторін може бути
збереження підприємства та його подальша робота, що принесе їм вищі
надходження, ніж від продажу неплатоспроможного підприємства.
Однак, останнім часом у законодавстві розвинутих країн
спостерігається тенденція до зближення і поєднання зазначених принципів.
Особливість даної галузі законодавства полягає в тому, що це одна з найбільш
динамічних сфер правового регулювання. Завдання, яке має вирішувати
законодавство про неплатоспроможність, є або відновлення платоспроможності
(оздоровлення) боржника, або, як у випадку неможливості його вирішення,
проведення справедливого розподілу майнових збитків серед усіх суб’єктів права,
чиї інтереси можуть бути заторкнуті неплатоспроможністю боржника.
В українському законодавстві банкрутство визначається як визнана
арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність і
задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування
ліквідаційної процедури.
З позицій фінансового менеджменту банкрутство характеризує
реалізацію катастрофічних ризиків господарюючого суб’єкта в процесі його
фінансової діяльності, внаслідок якої воно нездатне задовольняти у встановлений
термін пред’явлені з боку кредиторів вимоги й виконувати зобов’язання перед
бюджетом.
Таким чином, хоча банкрутство господарюючого суб’єкта є юридичним
фактом, у його основі лежать переважно фінансові причини. Основні із цих причин
такі:
1. Серйозне порушення фінансової стабільності господарюючого
суб’єкта, що перешкоджає нормальному здійсненню його господарської діяльності. Реалізація цього катастрофічного ризику характеризується
перевищенням фінансових зобов«язань господарюючого суб»єкта над його активами.
Такий фінансовий стан господарюючого суб’єкта відображається показником «чиста
негативна вартість» (або «чиста вартість дефіциту»), що визначається за
формулою:
ЧНВ=ПК – А, де:
ЧНВ – сума чистої негативної вартості господарюючого суб’єкта;
ПК – сума позикового капіталу, використовуваного господарюючим
суб’єктом (його фінансових зобов’язань);
А – сума активів господарюючого суб’єкта (не включає відбиту в
їхньому закладі по балансі суму збитку минулих років і звітного періоду).
2. Істотна незбалансованість у рамках щодо тривалого періоду часу
обсягів його грошових потоків. Реалізація
цього катастрофічного ризику характеризується тривалим перевищенням обсягу
негативного грошового потоку над позитивним і відсутністю перспектив перелому
цієї негативної тенденції.
3. Тривала неплатоспроможність господарюючого суб’єкта,
викликана низькою ліквідністю його активів. Реалізація цього катастрофічного ризику характеризується значним
перевищенням невідкладних фінансових зобов«язань господарюючого суб»єкта над
сумою залишку його коштів й активів у високоліквідній формі, що носить
хронічний характер.
Суб’єктами банкрутства закон визнає лише юридичних осіб, причому
осіб однієї категорії – суб’єктів підприємництва, неспроможних своєчасно виконати
свої зобов’язання перед кредиторами або перед бюджетом. Таким чином, йдеться
насамперед про підприємства всіх форм власності й видів, визначених ст. 2
Закону України «Про господарські товариства», а також про господарські
об’єднання згідно із ст. 3 цього Закону, якщо вони здійснюють
підприємницьку діяльність. Зазначені суб’єкти поіменовані Законом «Про
банкрутство» боржниками або банкрутами. Боржником відповідний суб’єкт
вважається на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, банкрутом –
після того, як арбітражний суд прийме постанову про визнання боржника
банкрутом. Закон «Про банкрутство» не поширюється на юридичних осіб, які не
займаються згідно з їх статутами (положеннями) систематичною підприємницькою
діяльністю.
З іншого боку, у відносинах банкрутства виступають кредитори. Це
можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, що мають підтверджені належними
документами майнові вимоги до боржника. До кола кредиторів не входять ті
суб’єкти, майнові вимоги яких повністю забезпечено заставою.
Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або більше
кредиторів, останні повинні діяти у справах про банкрутство як збори
кредиторів. Збори можуть створювати комітет кредиторів. Коли кредиторів більше
десяти, створення такого комітету є обов’язковим. Повноваження цього органу
визначають збори. Ці органи – збори, комітет – необхідні для участі у
провадженні у справах про банкрутство з боку кредиторів з тим, щоб діяли не
окремі численні кредитори, а один спільний, об’єднаний кредитор.
1.2 Види та підстави застосування справи
про банкрутство
Поняття банкрутства характеризується різними його видами. У
законодавчій і фінансовій практиці виділяють такі види банкрутства підприємств:
1. Реальне банкрутство. Воно
характеризує повну нездатність господарюючого суб’єкта відновити в майбутньому
свою фінансову стабільність і платоспроможність в силу реальних втрат
використовуваного капіталу. Катастрофічний рівень втрат капіталу не дозволяє
такому підприємству здійснювати ефективну господарську діяльність у майбутньому,
внаслідок чого воно оголошується банкрутом юридично.
2. Технічне банкрутство. Використовуваний
термін характеризує стан неплатоспроможності господарюючого суб’єкта,
викликаний істотним простроченням його дебіторської заборгованості. При цьому
розмір дебіторської заборгованості перевищує розмір кредиторської
заборгованості господарюючого суб’єкта, а сума його активів значно перевершує
обсяг його фінансових зобов’язань. Технічне банкрутство при ефективному
антикризовому управлінні господарюючим суб’єктом, включаючи його санування,
зазвичай не приводить до його юридичного банкрутства.
3. Навмисне банкрутство. Воно
характеризує навмисне створення (або збільшення) керівником чи власником
господарюючого суб’єкта його неплатоспроможності; нанесення ними економічного
збитку підприємству в особистих інтересах або в інтересах інших осіб; свідомо
некомпетентне фінансове управління. Виявлені факти навмисного банкрутства
переслідуються в карному порядку.
4. Фіктивне банкрутство. Воно
характеризує свідомо помилкове оголошення господарюючим суб’єктом про свою
неспроможність із метою введення в оману кредиторів для одержання від них
відстрочки (розстрочки) виконання своїх кредитних зобов’язань або знижки із
суми кредитної заборгованості. Такі дії також переслідуються в карному порядку.
Підставою для застосування банкрутства до суб’єкта підприємництва
є економічний фактор, визначений ст. 1 Закону України «Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», – неспроможність
суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого
строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі із
заробітної плати, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів
не інакше як через відновлення платоспроможності. Суб’єкт, неспроможний
виконати зазначені грошові зобов’язання протягом трьох місяців після настання
встановленого строку їх сплати, визнається Законом боржником.
Слід зазначити, що на відміну від чинного Цивільного кодексу (ст. 212)
Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом» досить детально визначає поняття та склад грошових зобов’язань, під
якими розуміють зобов’язання боржника заплатити кредиторові певну грошову суму
відповідно до цивільно-правового договору та з інших підстав, передбачених
цивільним законодавством України. Склад і розмір грошових зобов’язань, у тому
числі розмір заборгованості за передані товари, виконані роботи й надані
послуги, сума кредитів з урахуванням процентів, які зобов’язаний сплатити
боржник, визначаються на день подачі до арбітражного суду заяви про порушення
провадження у справі про банкрутство, якщо інше не встановлено зазначеним
Законом. До складу грошових зобов’язань боржника не зараховуються неустойка
(пеня, штраф), визначена на день подання заяви до арбітражного суду, а також
зобов«язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров»ю громадян,
зобов«язання з виплати авторської винагороди, зобов»язання перед засновниками
(учасниками) боржника – юридичної особи, що виникають з такої участі.
Фактичною підставою для порушення справи про банкрутство може бути
лише письмова заява до арбітражного суду, яка називається «заява про порушення
справи про банкрутство» (п. 1 ст. 7 Закону). З такою заявою до
арбітражного суду може звернутися будь-хто з кредиторів. Кредитори мають право
об’єднати свої вимоги до боржника і звернутися до суду з однією заявою, що
підписується всіма кредиторами, які об’єднали свої вимоги (п. 9 ст. 7).
Із заявою про порушення справи про банкрутство до арбітражного
суду може звернутися боржник з власної ініціативи. Боржник реалізує таке право
за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат, якщо інше не
передбачено Законом. Разом з тим, боржник зобов’язаний звернутися в місячний
строк до арбітражного суду із заявою про порушення справи про банкрутство у
разі виникнення таких обставин:
– задоволення вимог одного або кількох кредиторів приведе До
неможливості виконання грошових зобов’язань боржника в повному обсязі перед
іншими кредиторами;
– орган боржника, уповноважений відповідно до установчих
документів або законодавства прийняти рішення про ліквідацію боржника, прийняв
рішення про звернення до арбітражного суду з заявою боржника про порушення
справи про банкрутство;
– при ліквідації боржника не у зв’язку з процедурою банкрутства
встановлено неможливість боржника задовольнити вимоги кредиторів у повному
обсязі;
– в інших випадках, передбачених Законом (п. 5 ст. 7).
Справу про банкрутство порушує арбітражний суд, якщо безспірні вимоги кредитора
(кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних
розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох
місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено
Законом (п. 3 ст. 6).
Тут слід враховувати, що:
по-перше, безспірні вимоги кредиторів – це вимоги кредиторів,
визнані боржником, інші вимоги кредиторів, підтверджені виконавчими документами
чи розрахунковими документами, за якими відповідно до законодавства
здійснюється списання коштів з рахунків боржника;
по-друге, з 1 листопада 2009 року мінімальний розмір заробітної
плати становить 744 грн. (отже розмір безспірних вимог сукупно має бути не
менше 223 тис. грн.).
Законом встановлено окремі особливості щодо розмірів безспірних
вимог і строку їх непогашення. Наприклад, заява про порушення справи про
банкрутство відсутнього боржника може бути подана кредитором незалежно від
розміру його вимог до боржника та строку виконання зобов’язань (п. 1 ст. 32);
підставою для визнання банкрутом селянського (фермерського) господарства є його
неспроможність задовольнити протягом шести місяців після закінчення
відповідного періоду сільськогосподарських робіт вимоги кредиторів (п. 1
ст. 50).
1.3 Наслідки визнання підприємства
банкрутом
Внаслідок оголошення про банкрутство підприємство переходить у
новий правовий статус – статус банкрута. Цей правовий статус передбачає ряд
особливих юридичних положень:
– припиняється підприємницька діяльність боржника;
– право розпорядження майном, майнові права та обов’язки банкрута
переходять до ліквідаційної комісії;
– строки усіх боргових зобов’язань банкрута вважаються такими, що
минули;
– нарахування пені та процентів з усіх видів заборгованості
банкрута припиняється.
Арбітражний суд може визнати недійсною будь-яку угоду щодо продажу
майна боржником, здійсненого протягом трьох місяців до початку провадження у
справі за умови, якщо її здійснено в інтересах зацікавленої особи з боку
боржника. Таку ж дію арбітражний суд може вчинити щодо будь-якої угоди боржника
про продаж майна чи прийняття останнім на себе зобов’язань протягом одного
місяця до початку провадження у справі про банкрутство, якщо продаж майна
здійснено з метою приховання цього майна або несплати боргів, якщо боржник у
результаті угоди отримав набагато менше, ніж реальна ціна угоди (майна), а
також у разі, якщо боржник на момент укладання угоди вже був фактично
неплатоспроможним чи став неплатоспроможним у результаті виконання цієї угоди.
Угоди можуть визнаватися недійсними за поданням прокуратури, клопотанням
боржника, розпорядника майна або кредиторів.
Банкрутство – це найсуворіша майнова санкція щодо боржника.
Законом встановлено, що з метою погашення боргу стягнення може бути звернено на
все майно банкрута, що належить йому на праві власності або повного
господарського відання.
Згідно з ч. 2 ст. 18 Закону «Про банкрутство» у
випадках, передбачених законодавчими актами, стягнення за претензіями
кредиторів може бути звернено і на інше майно. Тут йдеться, зокрема, про
господарські товариства: з додатковою відповідальністю та повні.
Статутний фонд товариства з додатковою відповідальністю поділений
на частки визначених установчими документами розмірів. Загалом учасники цього
товариства відповідають при його банкрутстві своїми внесками до статутного
фонду. При недостатності ж цього майна якраз і діє правило про «додаткову
відповідальність», тобто наступає вже безпосередньо відповідальність учасників
товариства їхнім майном. Ця відповідальність визначається «в однаковому для
всіх учасників розмірі до внеску кожного учасника» (ч. 1 ст. 65
Закону «Про господарські товариства»).
Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в
установчих документах. Це межі майнової відповідальності такого товариства.
Дещо інший механізм відповідальності повних товариств. Суть
повного товариства полягає в тому, що всі його учасники «займаються спільною
підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за
зобов’язаннями товариства усім своїм майном» (ст. 66 Закону «Про
господарські товариства»). Повна відповідальність у такому разі визначається як
відповідальність усім майном повних товариств, на яке відповідно до
законодавства України може бути звернено стягнення.
Аналогічно регулюється відповідальність повних товаришів
командитного товариства (ст. 75, 77 Закону «Про господарські товариства»).
Щодо оцінки майна банкрута Закон «Про банкрутство» користується
бланкетною нормою, роблячи посилання на Закон України «Про приватизацію
невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». Згідно зі ст. 9
зазначеного закону майно банкрута оцінюється за так званою відновною вартістю
наявних основних і оборотних коштів з урахуванням кредиторської та дебіторської
заборгованості цього підприємства. Що означає ця категорія та як вона
обраховується, визначено в Методиці оцінки вартості майна під час приватизації,
затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 1998 р. №1114.
Майно
банкрута оцінюється як цілісний майновий комплекс.







Мал. 1. Оцінка майна банкрута
До переліку майна включаються:
• основні засоби та інші позаоборотні активи (в тому числі
незавершене будівництво);
• оборотні засоби – запаси і затрати, грошові кошти, розрахунки та
інші активи з урахуванням заборгованості.
Продаж майна банкрута є гласною акцією. Голова ліквідаційної
комісії забезпечує через засоби масової інформації оповіщення про порядок
продажу майна банкрута, склад, умови і строки придбання майна.
У разі надходження двох і більше пропозицій голова ліквідаційної
комісії призначає проведення конкурсу (аукціону). Порядок проведення конкурсу
(аукціону) в такому випадку визначається ст. 8, 9, 14–24 Закону «Про
приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».
Для майна, яке продається на аукціоні, оціночна вартість є
початковою.


2. Санація. Її економічний зміст,
функції та види
2.1 Поняття санації, її суть. Види та
форми санації
Найдієвішим засобом запобігання банкрутству підприємства є санація.
Термін «санація» походить від латинського «sanare» – оздоровлення,
видужання. Економічний словник тлумачить це поняття як систему заходів,
здійснюваних для запобігання банкрутству промислових, торгових, банківських
монополій, зазначаючи, що санація може відбуватися злиттям підприємства, яке
перебуває на межі банкрутства, з могутньою кампанією; випуском нових акцій чи
облігацій для мобілізації грошового капіталу; збільшенням банківських кредитів
і наданням урядових субсидій; перетворенням короткострокової заборгованості в
довгострокову; повною чи частковою купівлею державою акцій підприємства, що
перебуває на межі банкрутства.
Дехто з вітчизняних авторів із санацією ототожнює лише заходи щодо
фінансового оздоровлення підприємства, які реалізуються за допомогою сторонніх
юридичних чи фізичних осіб і спрямовані на запобігання оголошенню
підприємства-боржника банкрутом і його ліквідації.
Згідно із Законом України «Про банкрутство» від 1992 року, під
санацією розуміють задоволення вимог кредиторів і виконання зобов’язань перед
бюджетом та іншими державними цільовими фондами, у тому числі перед кредитором,
який добровільно переймає на себе задоволення зазначених вимог і виконання
відповідних зобов’язань.
Новий Закон «Про відновлення платоспроможності боржника чи визнання
його банкрутом», прийнятий у 1999 році, розмежовує поняття «санація» і «досудова
санація». У цьому випадку санація розглядається як система заходів,
передбачених процедурою провадження справи про банкрутство з метою запобігання
ліквідації боржника і спрямованих на оздоровлення його фінансового стану, а
також на задоволення в повному обсязі чи частково вимог кредиторів шляхом
кредитування, реструктуризації боргів і капіталу і (чи) зміною організаційної
та виробничої структури боржника.
Досудова санація – система заходів щодо відновлення
платоспроможності боржника, здійснюваних власником майна боржника, інвестором,
з метою запобігання його ліквідації шляхом реорганізаційних,
організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних,
правових заходів у межах чинного законодавства до початку справи про
банкрутство.
Своє тлумачення поняття «санація» має і Національний банк України:
режим фінансової санації – це система непримусових і примусових заходів,
спрямованих на збільшення обсягів капіталу до необхідного рівня протягом
певного періоду з метою відновлення ліквідності й платоспроможності, усунення
порушень, які призвели комерційний банк до збиткової діяльності чи скрутного
фінансового стану, а також наслідків цих порушень.
У Законі України «Про страхування» ми знаходимо також
«оригінальне» тлумачення терміна «санація». Відповідно до нього, примусова
санація страхової компанії передбачає:
– проведення комплексної
перевірки фінансово-господарської діяльності страхувальника, у тому числі
обов’язкової аудиторської перевірки;
– встановлення заборони на
вільне користування майном страхувальника і переймання страхових зобов’язань
без дозволу Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю;
– встановлення обов’язкового
для виконання графіка здійснення розрахунків зі страхувальниками;
– прийняття рішення про
ліквідацію чи реорганізацію страхувальника.
Однак найбільш повним можна вважати визначення, яке дали відомі
зарубіжні економісти М. Здравомислов, Б. Бекенферд та М. Гелінг – провідні
спеціалісти з питань виведення підприємств з фінансової кризи: санація – це
система фінансово-економічних, виробничо-технічних, організаційно-правових і
соціальних заходів, спрямованих на досягнення чи відновлення платоспроможності,
ліквідності, прибутковості, конкурентоспроможності підприємства-боржника в
довгостроковому періоді чи санація – це сукупність усіх можливих заходів, що
здатні привести підприємство до фінансового оздоровлення.
Як видно з визначень, економічним змістом санації є відновлення
платоспроможності й фінансової стабільності господарюючого суб’єкта. При цьому
санація проводиться за допомогою (при участі) зовнішніх з позицій боржника осіб
(власника майна; органа, уповноваженого управляти майном боржника; інвестора).
Метою фінансової санації є покриття поточних збитків і усунення
причин їх виникнення, поновлення чи збереження ліквідності та платоспроможності
підприємств, скорочення усіх видів заборгованості, поліпшення структури
оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для
проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.
Санаційні заходи організаційно-правового характеру спрямовані на
вдосконалення організаційної структури підприємства, організаційно правових
форм бізнесу, підвищення якості менеджменту, звільнення підприємства від
непродуктивних виробничих структур, поліпшення виробничих відносин між членами
трудового колективу і т. ін.
У цьому контексті розрізняють два види санації:
1. Санація зі збереженням існуючого юридичного статусу підприємства-боржника.
2. Санація зі зміною організаційно-правової форми та юридичного
статусу підприємства (реорганізація).
Виробничо-технічні санаційні заходи пов’язані, насамперед, із модернізацією й відновленням виробничих
фондів, із зменшенням простоїв і підвищенням ритмічності виробництва,
скороченням технологічного часу, поліпшенням якості продукції та зниженням її
собівартості, удосконаленням асортименту продукції, що випускається, пошуком і
мобілізацією санаційних резервів у сфері виробництва.
Можна стверджувати, що «санація» уявляється більш широким
поняттям, ніж «реструктуризація». Реструктуризацію доцільно починати на ранніх
стадіях кризи. Вона спрямована переважно на подолання причин стратегічної кризи
і кризи прибутковості. А санація містить у собі як реструктуризацію (заходи
щодо відновлення прибутковості й конкурентоспроможності), так і заходи
фінансового характеру (спрямовані на відновлення ліквідності й
платоспроможності).
Фінансове оздоровлення підприємства шляхом санації здійснюється поетапно.













Мал. 2. Основні етапи фінансового оздоровлення підприємства
Важливим елементом санації є вибір її концепції. Концепція
відображає ідеологію здійснення передбачуваної санації, визначаючи її майбутні
напрямки й форми. Залежно від принципового підходу розрізняють оборонну й
наступальну концепції здійснення санації господарюючого суб’єкта.
1. Оборонна концепція санації спрямована на скорочення обсягів операційної й інвестиційної
діяльності господарюючого суб’єкта, що забезпечує збалансованість грошових
потоків на більш низькому об’ємному їхньому рівні. Ця концепція припускає
залучення зовнішньої фінансової допомоги для відповідної реструктуризації
господарюючого суб’єкта, у процесі якої воно позбувається від ряду виробничих структурних
підрозділів, незавершених реальних інвестицій й інших видів активів з метою
фінансової стабілізації.
2. Наступальна концепція санації спрямована на диверсифікованість операційної й інвестиційної
діяльності господарюючого суб’єкта, що забезпечує збільшення розміру чистого
грошового потоку в майбутньому періоді за рахунок зростання ефективності
господарської діяльності. У цьому випадку зовнішня фінансова допомога й інші
реорганізаційні заходи, здійснювані в процесі санації, використовуються з метою
розширення асортиментів конкурентоспроможної продукції, виходу на інші
регіональні ринки, швидкого завершення початих реальних інвестиційних проектів.
Наступальна концепція санації не суперечить основним параметрам загальної
стратегії економічного розвитку господарюючого суб’єкта.
Залежно від масштабів кризового стану господарюючого суб’єкта,
ідентифікованих у процесі діагностики банкрутства, і прийнятої концепції
санації розрізняють два основних напрямки здійснення санації:
1. Санація, спрямована на рефінансування боргу господарюючого
суб’єкта. Така санація здійснюється
зазвичай для допомоги господарюючому суб’єктові в усуненні його
неплатоспроможності, якщо його кризовий стан ідентифікований як тимчасовий й не
носить катастрофічного характеру. Цей напрямок санації не змінює статусу
юридичної особи санованого господарюючого суб’єкта.
2. Санація, спрямована на реструктуризацію господарюючого
суб’єкта. Така санація здійснюється
при більш важких масштабах кризового фінансового стану господарюючого суб’єкта
й вимагає здійснення ряду реорганізаційних процедур, що забезпечують більш
ефективні організаційні форми його господарської діяльності. Як правило, цей
вид санації пов’язаний зі зміною статусу юридичної особи санованого
господарюючого суб’єкта.
Той механізм, за допомогою якого досягаються основні цілі санації
безпосередньо, характеризує її форма. Форма санації обирається в рамках
конкретного напрямку санації, обраного господарюючим суб’єктом з урахуванням
особливостей його кризової ситуації.

Мал. 3. Форми санації
Форми санації, визначені законодавством (Законом «Про відновлення платоспроможності»), що випливають:
1) при санації, проведеній до порушення справи про банкрутство,
наступні заходи:
• реорганізаційні (злиття, приєднання, поділ, виділення,
перетворення);
• організаційно-господарські;
• управлінські;
• інвестиційні;
• технічні;
• фінансово-економічні;
• правові;
2) при санації, проведеній під час провадження в справі про
банкрутство:
• реструктуризація;
• перепрофілювання виробництва;
• закриття нерентабельних виробництв;
• відстрочка й (або) розстрочка платежів або прощення (списання)
частини боргів, про що укладається мирова угода;
• ліквідація дебіторської заборгованості;
• продаж частини майна боржника;
• зобов’язання інвестора про погашення боргу (частини боргу)
боржника, зокрема шляхом перекладу на нього боргу (частини боргу) і його відповідальність
за невиконання взятих на себе зобов’язань;
• виконання зобов’язань боржника власником майна боржника і його
відповідальність за невиконання прийнятих на себе зобов’язань;
• продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу (для
недержавних підприємств);
• одержання кредиту для виплати вихідної допомоги працівникам
боржника, які звільняються відповідно до плану санації, що відшкодовується в
першу чергу згідно ст. 31 Закону за рахунок реалізації майна боржника;
• звільнення працівників боржника, які не можуть бути задіяні в
процесі реалізації плану санації. Вихідна допомога в цьому випадку виплачується
за рахунок інвестора, а при його відсутності – за рахунок реалізації майна
боржника або за рахунок кредиту, отриманого для цієї мети;
• інші способи відновлення платоспроможності боржника. Ці й інші
форми санації використовуються залежно від напрямку здійснення санації.
Санація господарюючого суб’єкта, спрямована на рефінансування його
боргу, може носити такі основні форми.
1. Дотації й субвенції за рахунок коштів
бюджету. У такій формі сануються в основному державні підприємства (хоча
законодавчо не заборонена державна фінансова підтримка підприємств й
альтернативних форм власності). Ця форма сапування пов’язана з наступними
основними умовами: необхідністю забезпечення подальшого розвитку пріоритетних
галузей економіки; галузевою й міжгалузевою переорієнтацією діяльності
господарюючого суб’єкта; здійсненням антимонопольних заходів; з іншими цілями з
ініціативи органів, уповноважених управляти державним майном.
2. Державне пільгове кредитування. Воно здійснюється, як правило, по тій же групі підприємств і при
таких же умовах, що й у попередньому випадку. Відмінністю цієї форми санування
є лише поворотний характер надаваних фінансових ресурсів і значно більш
пільговий режим кредитування в порівнянні з умовами фінансового ринку.
3. Державна гарантія комерційним банкам
по кредитах, які видаються санованому підприємству. При відсутності в держави
можливостей здійснити пряме фінансування або кредитування санованого
господарюючого суб’єкта, а також у випадку, якщо фінансова криза носить
тимчасовий характер і може бути переборений господарюючим суб’єктом при наданні
йому фінансової допомоги, використовується дана форма санування раніше
розглянутої категорії підприємств.
4. Цільовий банківський кредит. Така форма санації
здійснюється, як правило, комерційним банком, що обслуговує господарюючий
суб’єкт, після ретельного аудиту останнього. Через те, що надання такого
цільового санаційного кредиту має дуже високий рівень ризику, ставка відсотка
по ньому звичайно досягає максимального рівня, що використовується в кредитній
політиці банку. Для здійснення контролю й допомоги підприємству комерційний
банк при високому розмірі кредиту в перелік умов санації може поставити вимогу
введення до складу його керівництва свого представника або уповноваженої особи.
5. Переведення боргу на іншу юридичну
особу. Такою юридичною особою може
бути будь-який господарюючий суб’єкт, що побажав взяти участь у санації
підприємства-боржника. Умови такого переведення боргу обумовлюються спеціальною
угодою. Однак для цієї форми рефінансування боргу потрібна обов’язкова згода
кредитора.
6. Реструктуризація короткострокових
кредитів у довгострокові. Ця форма санації використовується зазвичай тільки по фінансових
кредитах, де кредитором виступає комерційний банк, що здійснює обслуговування
господарюючого суб’єкта. У процесі такої форми реструктуризації боргу по
довгостроковим кредитам істотно підвищуються відсоткові ставки.
7. Відстрочка погашення облігацій
господарюючого суб’єкта. Однією з
необхідних умов такої санації є відносно невисоке коло інвесторів, що вклали
свої кошти в облігації господарюючого суб’єкта. Ця умова визначається тим, що
рішення про таку форму санації повинне бути прийняте більшістю
інвесторів-кредиторів цього господарюючого суб’єкта.
8. Списання санатором-кредитором частини
боргу. Ця форма санації
підприємства вживається в тому випадку, якщо вимога про повне погашення боргу
нереальне і призведе господарюючий суб’єкт до фінансового краху. Звичайно
санація у формі списання частини боргу супроводжується угодою між кредитором і
підприємством про інші форми його компенсації на наступних етапах. Звичайно,
така форма санації супроводжується угодою між кредитором і господарюючим суб’єктом
про інші форми його компенсації на наступних етапах.
9. Ліквідація дебіторської
заборгованості. У цьому випадку вживають заходів для зацікавлення боржників
господарюючого суб’єкта виплатити свої борги, у тому числі достроково.
10. Продаж частини майна господарюючого суб’єкта. Це може бути майно, яке
господарський суб’єкт не збирається використовувати у виробничому процесі.
Санація господарюючого суб’єкта, спрямована на його
реструктуризацію (реорганізацію), пов’язана із самими поняттями – реструктуризація,
реорганізація.
Під реструктуризацією господарюючого суб’єкта розуміється
здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових і
технічних заходів, спрямованих на реорганізацію господарюючого суб’єкта,
зокрема, шляхом його розділу з переходом боргових зобов’язань до юридичної
особи, на предмет санації, якщо це передбачено планом санації, на зміну форми
власності, управління, організаційно-правової форми. При цьому дані заходи
повинні сприяти фінансовому оздоровленню господарюючого суб’єкта, збільшенню
обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності
виробництва й задоволенню вимог кредиторів.
Під реорганізацією господарюючого суб’єкта розуміється здійснення
процесів злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення господарюючого
суб’єкта.
Санація господарюючого суб’єкта, спрямована на його реструктуризацію
(реорганізацію), може носити такі основні форми:
1. Злиття. Така форма санації здійснюється шляхом об’єднання господарюючого
суб«єкта-боржника з іншим фінансово стійким господарюючим суб»єктом. У
результаті такого об«єднання господарюючий суб»єкт-боржник втрачає свій
самостійний юридичний статус.
Розрізняють наступні види злиттів:
• горизонтальне злиття, у
процесі якого поєднуються господарюючі суб’єкти однієї галузі;
• вертикальне злиття, що поєднує
господарюючі суб’єкти суміжних галузей (наприклад, виробників і споживачів
сировини);
• конгломератне злиття, у
процесі якого поєднуються господарюючі суб«єкти, не пов»язані між собою ні
галузевими, ні технологічними особливостями.
2. Поглинання. Ця форма санації здійснюється шляхом придбання господарюючого
суб«єкта-боржника господарюючим суб»єктом-санатором (для останнього це є однією
з форм інвестицій – придбання цілісного майнового комплексу або основної
частини його активів). Для санатора ефект поглинання також пов’язаний із
синергізмом. Санований господарюючий суб’єкт при поглинанні втрачає свій
самостійний статус, хоча як юридична особа може зберегтися у вигляді дочірнього
господарюючого суб’єкта.
3. Поділ. Така форма санації може бути використана для підприємств, що
здійснюють багатогалузеву господарську (виробничу) діяльність. Ефект такої
форми санації полягає в тому, що за рахунок істотного скорочення
загальногосподарського управлінського апарата, невиробничих і допоміжних служб
значно скорочується сума постійних витрат, у зв’язку із чим за рахунок ефекту
операційного левериджу кожен новий виділений поділ швидше може досягти точки
беззбитковості своєї діяльності. Виділені в процесі поділу господарюючого суб’єкта
одержують статус нової юридичної особи, а майнові права й обов’язки переходять
до кожного з них на основі розділового балансу.
4. Перетворення у відкрите акціонерне товариство. Така форма санації,
здійснювана з ініціативи групи засновників, дозволяє істотно розширити
фінансові можливості господарюючого суб’єкта, забезпечити шляхи його виходу із
кризи й дати новий імпульс його економічному розвитку. Умовою такої санації
виступає необхідність забезпечення засновниками мінімального розміру статутного
фонду, установленого законодавством.
5. Передача в оренду. Ця форма характерна в цей час для санації державних підприємств,
при якій вони передаються в оренду членам трудового колективу. Умовою
здійснення такої форми санації є прийняття на себе колективом орендарів боргів
санованого господарюючого суб’єкта. Принципово така форма санації може бути
використана й для підприємств недержавних форм власності.
6. Приватизація. У цій формі сануються державні господарюючі суб’єкти. Тепер ця
форма санації одержала великий розвиток. Умови й форми приватизації державних
підприємств регулюються великою системою законодавчих актів.
7. Перепрофілювання виробництва. Ця форма передбачає оцінку
конкурентоспроможності продукції санованого господарюючого суб’єкта й зміни
профілю діяльності окремих виробництв.
8. Закриття нерентабельних виробництв. Ця форма також передбачає
оцінку конкурентоспроможності продукції господарюючого суб’єкта й закриття тих
виробництв, які не приносять достатнього прибутку господарюючому суб’єктові.
Продаж частини майна, у тому числі як цілісного майнового
комплексу (для недержавних підприємств). При даній формі санації оцінюється необхідність того або іншого
устаткування для господарюючого суб’єкта, цілісних майнових комплексів, що не
приносять підприємству прибуток або мають прибутковість, недостатню для
динамічного розвитку господарюючого суб’єкта в кризових умовах.
2.2 План санації. Класична модель
санації
банкрутство санація фінансовий оздоровлення
Розробка плану фінансового оздоровлення здійснюється, як правило,
фінансовими та контролінговими службами підприємства, яке перебуває у
фінансовій кризі, представниками потенційного санатора, незалежними
аудиторськими та консалтинговими фірмами.
Об’єктами планування є фінансові, виробничі та трудові ресурси підприємства,
процеси господарської діяльності тощо.
План фінансового оздоровлення підприємства складається зі вступу
та чотирьох розділів.
У вступі відображається
загальна характеристика об’єкта планування, подаються відомості про правову
форму організації бізнесу, форму власності, організаційну структуру, сфери
діяльності та коротка історична довідка про розвиток підприємства. Окрім цього,
формулюється мета складання плану санації, називаються замовники плану та
методи, які використовуються в процесі його розробки.
У першому розділі
відображається вихідна ситуація на підприємстві.
Аналіз вихідних даних включає такі підрозділи:
• Оцінка зовнішніх умов.
• Аналіз фінансово-господарського стану.
• Аналіз причин фінансової кризи та слабких місць.
• Наявний потенціал.
Оцінка зовнішніх умов, в яких
функціонує підприємство, є основою стратегічного планування і включає вивчення
загальних політико-економічних тенденцій, які впливають на діяльність
підприємства, аналіз галузі та ринкового сегменту. Під час вивчення загальної
політико-економічної ситуації розглядається розвиток економіки в цілому,
демографічна ситуація, технологічні новації, зміна політичного середовища.
Головною метою оцінки навколишнього середовища є оцінка можливості адаптації
стратегії розвитку підприємства до змін у суспільно-політичному житті країни.
Аналіз фінансово-господарського стану проводиться за двома напрямками:
• аналіз виробничо-господарської діяльності;
• аналіз фінансового стану.
У ході аналізу з’ясовується фактичний фінансовий та майновий стан
підприємства (фактичний обсяг реалізації, величина прибутків (збитків), рівень
заборгованості, коефіцієнти платоспроможності, ліквідності, фінансового левериджу
тощо).
Аналіз причин фінансової кризи та слабких місць полягає в систематизації та оцінюванні причин фінансової кризи та
наслідків їх впливу на фінансово-господарську діяльність підприємства. Аналіз
причин фінансової кризи проводиться з метою їх локалізації та усунення.
Виявлення симптомів кризи робиться на підставі аналізу слабких місць на підприємстві.
Обмежувальні чинники (слабкі місця) можуть виявлятися в таких сферах:
− залучення капіталу (наприклад утрата довіри кредиторів);
− ринок (бар’єри на шляху входження чи виходу з ринку);
− персонал (позиція профспілок, висока мобільність, психологічні
фактори);
− законодавство (податки, заборона звільнення працівників).
У разі тривалої фінансової кризи фактори, що забезпечують
потенціал підприємства, поступово вичерпуються. Як наслідок, позиції
підприємства слабшають.
Наявний потенціал. Тут
вивчаються сильні сторони підприємства, можливі шанси та наявний потенціал у
кадровій, виробничій, технологічній, маркетинговій та інших сферах. Наявний у
підприємства потенціал розвитку визначається такими основними факторами:
• фінансове забезпечення та можливості залучення додаткового
капіталу;
• наявність кваліфікованого персоналу;
• наявність надійних та дешевих джерел постачання сировини та
матеріалів;
• наявність ринків збуту продукції;
• виробничий потенціал;
• ефективна організаційна структура;
• висока якість менеджменту.
Ефективність проведення санації можна забезпечити планомірним
розвитком та використанням наявного в підприємства потенціалу, а також через
послаблення чинників, що обмежують проведення санації.
На підставі аналізу вихідної ситуації робиться висновок про
доцільність санації підприємства чи про необхідність його ліквідації.
У другому розділі плану
наводяться стратегічні цілі санації, цільові орієнтири та розробляється
стратегія санації підприємства.
Окрім цього, розділ має запропонувати оперативну програму із
відображенням заходів, спрямованих на покриття поточних збитків, відновлення
платоспроможності та ліквідності підприємства. Лише за умови успішного
виконання цієї програми підприємство може отримати можливість реалізувати план
санації, тобто здійснити заходи для відновлення прибутковості та досягнення
стратегічних конкурентних переваг. У каталозі санаційних заходів у рамках
програми можуть бути запропоновані такі, наприклад, заходи:
• рефінансування дебіторської заборгованості (форфейтинг,
факторинг, звернення до арбітражного суду);
• мобілізація прихованих резервів через продаж окремих позицій
активів;
• зменшення та збільшення статутного капіталу;
• реструктуризація кредиторської заборгованості;
• заморожування інвестиційних вкладень;
• зворотний лізинг;
• розпродаж за зниженими цінами товарів, що користуються низьким
попитом.
Третій розділ є основною
частиною плану санації. Це конкретний план заходів для відновлення
прибутковості та конкурентоспроможності підприємства в довгостроковому періоді.
Складовими частинами цього розділу є:
• план маркетингу та оцінка ринків збуту продукції. У цьому
підрозділі визначають ринкові фактори, які впливають на збут продукції та
місткість ринку; мотивацію споживачів; умови збуту; галузеві ризики; ситуацію
на суміжних товарних ринках. Кількісна оцінка частини ринку, яка належить
підприємству, проводиться за основними споживачами готової продукції з
посиланням на поточні обсяги реалізації та на перспективи її збільшення. Крім
того, дається перелік можливих конкурентів, їхніх переваг та недоліків, а також
схема реалізації продукції, методи стимулювання реалізації та пропозиції щодо
оптимального співвідношення реалізаційної ціни й собівартості. Визначаються
можливості та способи розширення ринків збуту. Дається оцінка діяльності
підприємства з погляду антимонопольного законодавства.
• план виробництва та капіталовкладень: містить дані про
використання обладнання, його знос, витрати, пов’язані з відновленням
(придбанням нового обладнання, ремонт та реконструкція), можливості оренди чи
лізингу. Також характеризується виробничий процес, його «вузькі» місця,
комерційні зв’язки з постачальниками факторів виробництва, зазначаються
конкретні заходи щодо поліпшення асортименту продукції та підвищення її якості
з тим, щоб досягти конкурентних переваг. Слід указати, яке саме обладнання,
технічну документацію, технологію «ноу-хау», у кого, на яких умовах та в який
термін потрібно придбати, суму витрат на придбання. Виходячи з цих даних,
оцінюють потреби в інвестиціях. План виробництва та капіталовкладень
складається у формі і бюджету.
• організаційний план. Тут відображають організаційну структуру
підприємства, можливості реструктуризації (реорганізації) та перепрофілювання,
аналізують управлінський та кадровий склад, фактичну кількість працівників та
пропозиції щодо її зменшення, пропонують заходи для посилення мотивації
працівників та поліпшення організації менеджменту. У разі необхідності
вивчаються можливості злиття, приєднання чи розукрупнення з урахуванням вимог
антимонопольного законодавства.
• фінансовий план включає:
а) прогноз обсягів випуску та реалізації продукції;
б) баланс грошових надходжень та витрат;
в) зведений баланс активів і пасивів (до початку санації, в окремі
періоди під час санації та після її проведення);
г) форми та джерела мобілізації фінансових ресурсів;
д) графіки освоєння, окупності та повернення фінансових ресурсів
(якщо їх було залучено на поворотній основі).
У фінансовому плані також відображається сума витрат на розробку
плану санації та проведення санаційного аудиту (за необхідності). На підставі
фінансового плану розраховується загальна потреба підприємства у фінансових
ресурсах із зовнішніх джерел. Обсяг зовнішнього фінансування дорівнює різниці
між загальною потребою підприємства у фінансових ресурсах (інвестиції в основні
та оборотні засоби) та прогнозованою величиною виручки від реалізації окремих
об’єктів активів, продаж яких здійснюється в рамках санації.
Четвертий розділ містить
розрахунок ефективності санації, а також перелік організаційних заходів щодо
реалізації плану та контролю за ходом реалізації У цьому розділі деталізуються
очікувані результати виконання проекту, а також прогнозуються можливі ризики та
збитки.
Основними критеріями оцінки ефективності санації є такі:
• ліквідність та платоспроможність;
• прибутковість;
• додаткова вартість, створена в результаті санації;
• конкурентні переваги.
Санація вважається успішною, якщо з допомогою зовнішніх та
внутрішніх фінансових джерел, проведення організаційних та виробничо-технічних
удосконалень підприємство виходить з кризи (нормалізує виробничу діяльність та
уникає банкрутства) і забезпечує свою прибутковість та конкурентоспроможність у
довгостроковому періоді.
Цілісний погляд на етапи проведення фінансового оздоровлення
окремого підприємства являє собою так звана «класична модель санації», яка
широко використовується як основа для розробки механізму фінансової санації
суб’єктів господарювання у країнах з розвиненою ринковою економікою.
Згідно з класичною моделлю санації, процес фінансового
оздоровлення підприємства починається з виявлення (ідентифікації) фінансової
кризи. Наступним етапом санації є проведення причинно-наслідкового аналізу
фінансової кризи. На підставі поданої інформації (первинні бухгалтерські
документи, рішення зборів акціонерів, фінансові плани тощо) визначаються
зовнішні та внутрішні фактори кризи, вид кризи, ЇЇ глибина та якість
фінансового стану фірми. У рамках аналізу здійснюється експертна діагностика
фінансово-господарського стану підприємства, аналізуються його сильні та слабкі
сторони. На підставі результатів причинно-наслідкового аналізу, згідно з
класичною моделлю санації, робиться висновок про санаційну спроможність
підприємства, доцільність чи недоцільність санації відповідної господарської
одиниці. Якщо виробничий потенціал підприємства зруйновано, ринки збуту
продукції втрачено, структура балансу незадовільна, то приймається рішення про
консервацію та ліквідацію суб’єкта господарювання.
Добровільна ліквідація підприємства-боржника – це процедура ліквідації неспроможного підприємства, яка
здійснюється поза судовими органами на підставі рішення власників або угоди,
укладеної між власниками даного підприємства та кредиторами і під контролем
кредиторів.
Примусова ліквідація підприємства – це процедура ліквідації неспроможного підприємства, яка
здійснюється за рішенням арбітражного суду (як правило, у процесі провадження
справи про банкрутство).
У разі, якщо підприємство має реальну можливість відновити
платоспроможність, ліквідність та прибутковість, володіє достатньо
підготовленим управлінським персоналом, ринками збуту товарів, виробництво
продукції відповідає пріоритетним напрямкам економіки країни, то приймається рішення
про розробку санаційної концепції з метою проведення фінансового оздоровлення з
одночасним визначенням цільових орієнтирів. Чим раніше на санаційно спроможному
підприємстві розпочнеться санація, тим більші шанси на її кінцевий успіх.
У разі прийняття рішення на користь санації слід здійснити
невідкладні заходи щодо поліпшення ліквідності, платоспроможності підприємства
та оптимізації структури капіталу в бік зменшення питомої ваги кредиторської
заборгованості. Ідеться про реалізацію так званої першочергової (сrash)
програми. Даною програмою можуть бути передбачені такі санаційні заходи: лізинг
замість купівлі, зворотний лізинг, факторинг, заморожування інвестицій,
збільшення власного капіталу, пролонгація заборгованості, акції з розпродажу
товарів за зниженими цінами та деякі інші.
Окремим аналітичним блоком у класичній моделі є формування стратегічних
цілей і тактики проведення санації. При
визначенні цілей санації слід враховувати, що кожне підприємство має обмежені
ресурси, обмежені можливості збуту продукції та має здійснювати свою діяльність
у рамках правового поля держави, в якій воно розташоване. Цілі мають бути
реальними та піддаватися кількісному (чи якісному) вимірюванню. Головною
стратегічною метою санації є відновлення ефективної діяльності підприємства в
довгостроковому періоді. Для досягнення цієї мети слід узгодити тактичні цілі,
а саме:
• сферу діяльності, асортимент продукції та її споживачів;
• основні вартісні цільові показники (виручка, прибуток,
ліквідність тощо);
• соціальні цілі.
Лише за умови досягнення консенсусу щодо тактичних цілей між
сторонами, відповідальними за прийняття рішень, можна досягти головної
стратегічної мети санації.
Стратегія являє собою узагальнену модель дій, необхідних для
досягнення поставлених цілей шляхом координації та розподілу ресурсів компанії.
Конкретні оперативні заходи в санаційній стратегії не відображаються. Кінцева
мета санаційної стратегії полягає в досягненні довгострокових конкурентних
вигод, які б забезпечили компанії високу рентабельність. Суть стратегії полягає
у виборі найкращих варіантів розвитку фірми та в оптимізації політики капіталовкладень.
Згідно з обраною стратегією розробляється програма санації, яка
являє собою послідовний перелік основних етапів та заходів, що передбачається
здійснювати в ході фінансового оздоровлення підприємства. Конкретизація
програмних заходів здійснюється в плані санації. Програма формується на
підставі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх
резервів, висновків про можливості залучення стороннього капіталу та
стратегічних завдань санації.
Важливим компонентом санаційного процесу є координація та контроль
за якістю реалізації запланованих заходів. Менеджмент підприємств має своєчасно
виявляти та використовувати нові санаційні резерви, а також приймати об’єктивні
кваліфіковані рішення для подолання можливих перешкод при здійсненні оздоровчих
заходів. Відчутну допомогу тут може надати оперативний санаційний контролінг, який
синтезує в собі інформаційну, планову, консалтингову, координаційну та
контрольну функції. Завданням санаційного контролінгу є ідентифікація
оперативних результатів, аналіз відхилень та підготовка проектів рішень щодо
використання виявлених резервів та подолання додаткових перешкод.


3. Шляхи подолання банкрутства підприємством
на сучасному етапі
На сучасному етапі розвитку економіки України відбуваються глибокі
зміни, обумовлені загальними процесами глобалізації та світовою фінансовою
кризою, що потребує ефективних механізмів управління кожним суб’єктом
підприємницької діяльності. Розвиток ринкових відносин в умовах глобалізації
світогосподарських процесів, що проявляються нині у фінансовій кризі,
потребують дослідження механізмів управління підприємствами, здатних ефективно
реагувати на об’єктивні процеси структурної перебудови економіки, які
супроводжуються кризовими явищами.
Незважаючи на позитивні зрушення в економіці України протягом
останніх років, світова фінансова криза негативно впливає на діяльність
підприємств, що проявляється в їх неспроможності функціонувати, і викликає
необхідність навіть припинення діяльності. Практика підтверджує, що все більша кількість
підприємницьких структур потребують термінової допомоги з боку органів влади й
науки, які повинні обґрунтувати механізми запобігання банкрутству, що
забезпечать керованість кризовими ситуаціями та процесами. Без наукового
обґрунтування механізмів антикризового управління діяльністю підприємств вийти
переможцем із фінансової кризи, на наше переконання, неможливо. Тому
дослідження механізмів подолання фінансової кризи підприємств України
безперечно є актуальним.
Незважаючи на активне дослідження проблем фінансової кризи,
теоретико-методологічні підходи до формування механізмів антикризового
управління поки що не знайшли достатнього висвітлення в науковій літературі. Це
пояснює доцільність аналізу діяльності підприємств в умовах фінансової кризи,
визначення загроз кризових явищ і розробки стратегічних і тактичних механізмів
виведення підприємств з кризового стану.
Вивчення практики розробки антикризових заходів показало, що
сьогодні підприємства надають перевагу розробленню захисної стратегії, яка, за загальним
визнанням, характеризується згортанням діяльності, а наступальні стратегії
діяльності підприємств (стратегії розвитку) знаходяться в стадії вичікування,
що характеризується глибоким вивченням можливостей скорочення витрат і пошуками
інноваційних підходів до організації технологій виробництва та реалізації
продукції на засадах випередження попиту. Тільки за рахунок випуску продукції,
яка випереджає сучасний попит, підприємство може залишитися «на плаву» і навіть
розвиватися в кризових умовах. Зрозуміло, що такою продукцією є нова більш
ефективна у споживанні.
На жаль, світова фінансова криза призвела до збільшення кількості
фінансово неспроможних підприємств в кожній галузі економіки України, що
пояснюється, по-перше, об’єктивною макроекономічною нестабільністю, а по-друге,
рядом суб’єктивних чинників, серед яких на перше місце виходить нездатність
керівництва здійснювати ефективне антикризове управління підприємством,
своєчасно виявляти проблеми та вживати необхідних заходів.
Доказано, що фінансові труднощі на підприємствах обумовлені поєднанням
негативних наслідків світової фінансової кризи, певних дисбалансів у розвитку
усіх видів діяльності підприємств в Україні, а також рядом внутрішніх проблем,
що характерні для більшості вітчизняних підприємницьких структур.
Сьогодні підприємства стикаються як із зовнішніми, так із
внутрішніми факторами виникнення фінансової кризи. Вплив зовнішніх факторів
має, переважно, загальноекономічний, об’єктивний, стратегічний характер та ще й
підсилюється впливом цілого ряду ринкових та політичних факторів. Внутрішні
фактори, що впливають на результати діяльності підприємства, тісно пов’язані з
його операційною, інвестиційною та фінансовою діяльністю.
Виходячи зі статистичних даних, слід зазначити, що сучасний стан
підприємницьких структур України характеризується, по-перше, швидким вимиванням
оборотних коштів через неможливість отримання короткострокових кредитів на
оптимізацію поточної діяльності, а також замороженням програм розвитку;
по-друге, масовими порушеннями платіжних зобов’язань; по-третє, скороченням
обсягів виробництва через зменшення попиту зовнішніх та внутрішніх ринків;
по-четверте, масовими звільненнями або відпустками за власний рахунок
працівників, скороченням робочих змін з 2–3 до однієї, переходом на неповний
робочий день та ін.
За даними експертів, найуразливішими до світової фінансової кризи
виявилися підприємства, які працюють на експорт (металургія, транспортне й
аграрне машинобудування), а також на споживчий сектор (виробництво
автомобілів). Вже в серпні 2008 року вони зменшили виробництво прокату більш як
на 20% (унаслідок зниження попиту та падіння цін). Темпи падіння в будівництві
сягнули 15%. Також зазнала значного падіння купівельна спроможність населення.
У серпні 2008 року, за даними Держкомстату скоротилась реальна зарплата на 2,8%
порівняно з липнем цього року. Такого зниження рівня доходів громадян (місяць
до місяця) не було вже багато років.
За таких умов керівництво підприємствами має забезпечити розробку
антикризових заходів як мінімум на рік. Їх розробка повинна бути комплексною,
спрямованою на формування оптимального портфеля антикризових заходів,
реалізація яких допоможе вивести підприємство з кризового стану, відновити його
платоспроможність та ліквідність.
Оскільки основні напрями подолання світової фінансової кризи не
можуть фінансуватися тільки за рахунок внутрішніх джерел, то виникає
необхідність залучення позикових коштів, що сьогодні є найгострішою проблемою.
Тому, як бачимо, дуже важливо визначити оптимальне співвідношення та послідовність
всіх дій механізму антикризового управління суб’єктом господарювання,
необхідних для того, щоб підприємство спочатку мало змогу вижити, не
збанкрутіти, для чого потрібна захисна стратегія, а потім уже відновити свою
платоспроможність та почати новий більш ефективний етап в своїй діяльності,
тобто перейти до стратегії розвитку.
Серед методів подолання наслідків фінансової кризи на
підприємствах визнано такі:
1. Усунення неплатоспроможності. Як би не оцінювався масштаб кризового стану підприємства,
найбільш невідкладним завданням є забезпечення відновлення здатності платежів
за своїми поточними зобов’язаннями для того, щоб попередити виникнення
процедури банкрутства. Досягається за рахунок скорочення зовнішніх і внутрішніх
зобов’язань за рахунок збільшення обсягу грошових ресурсів:
− оптимізація організаційної структури й скорочення
постійних витрат;
− скорочення змінних витрат за рахунок автоматизації
виробничого процесу й скорочення персоналу основних і допоміжних підрозділів;
− відстрочка й реструктуризація по можливості кредитної
заборгованості;
− прискорення оборотності дебіторської заборгованості за
рахунок скорочення періоду комерційного кредиту, по сумнівній заборгованості –
звернення до суду з метою повернення;
− нормалізація розміру запасів товарно-матеріальних
цінностей за рахунок збуту запасів готової продукції, що може користуватися
попитом при невеликих додаткових витратах на відновлення – упакування,
обкладинки.
2. Відновлення фінансової стабільності. Хоча неплатоспроможність підприємства може бути усунена протягом
короткого періоду часу за рахунок здійснення ряду аварійних фінансових заходів,
при цьому причини, які генерують неплатоспроможність, можуть залишатися
незмінними, якщо не буде відновлена до безпечного рівня фінансова стабільність
підприємства. Для її досягнення необхідно реалізувати такі заходи:
− зростання чистого доходу за рахунок проведення ефективної
цінової політики, застосування системи знижок і методів просування продукції на
ринок;
− оптимізація податкового пресу на господарський процес у
результаті використання легальних схем зниження бази й ставок оподаткування,
реалізація зношеного й не використовуваного устаткування, здійснення ефективної
емісійної політики при збільшенні власних коштів підприємства, об’єднання капіталу.
3. Проведення реорганізації або
реструктуризації підприємства,
вдосконалення його організаційної структури та корпоративного управління,
формування портфеля технологій виробництва відповідно до умов кризового стану
ринку, коригування збутової політики і менеджменту персоналу.
Варто доповнити перелік цих методів різними видами диверсифікації,
а саме, диверсифікації продукції, ринків збуту і всієї діяльності підприємства.
Основою коригування збутової політики і менеджменту персоналу мають стати
необхідні напрями диверсифікації.
Таким чином, розглянувши функціонування підприємств України в
умовах світової фінансової кризи, легко зрозуміти, що, незважаючи на позитивні
зрушення останніх трьох років, на багатьох підприємствах проявляються кризові
явища, починаючи з кінця 2008 року. Це підтверджує необхідність упровадження
таких механізмів управління, які б забезпечили вихід із кризового стану і
сприяли запобіганню банкрутства. Головним механізмом виходу із кризи
підприємств є стратегічне й тактичне управління підприємствами на основі
отримання цільового прибутку, який є головним фінансовим інструментом
позбавлення і запобігання кризовим явищам в діяльності підприємств.
Використання механізмів антикризового управління як альтернативи банкрутству
дозволить забезпечити перехід підприємств від захисної до наступальної
стратегії діяльності.


Висновок
Благополучний фінансовий стан підприємства – це важлива умова його
безперервного й ефективного функціонування. Для його досягнення необхідно
забезпечити постійну платоспроможність суб’єкта, високу ліквідність його
балансу, фінансову незалежність і високу результативність господарювання.
Фінансовий стан підприємства необхідно аналізувати з позицій і
короткострокової, і довгострокової перспектив, тому що критерії його оцінки
можуть бути різні. Стан фінансів підприємства характеризується розміщенням його
засобів і джерел їхнього формування, аналіз фінансового стану проводиться з
метою установити, наскільки ефективно використовуються фінансові ресурси, що
знаходяться в розпорядженні підприємства. Фінансову ефективність роботи
підприємства відбивають: забезпеченість власними оборотними коштами і їхня
схоронність, стан нормованих запасів товарно-матеріальних цінностей, стан і
динаміка дебіторської і кредиторської заборгованості, оборотність оборотних
коштів, матеріальне забезпечення банківських кредитів, платоспроможність.
Задачами санації насамперед є оцінка фінансового аналізу,
перевірка витрати засобів по цільовому призначенню, виявлення причин фінансових
утруднень, можливостей поліпшення використання фінансових ресурсів, прискорення
обороту засобів і зміцнення фінансового становища.
Прийняття рішень у таких областях, як, наприклад, придбання
елементів основного капіталу, кадрова політика, визначення асортименту
продукції, що пускається, відноситься до довгострокового планування. Такі
рішення визначають діяльність підприємства на багато років вперед і повинні
бути відбиті в довгострокових планах (бюджетах), де ступінь деталізації є
досить невисока. Довгострокові плани являють собою свого роду рамкову
конструкцію, складеними елементами якої є короткострокові плани. План санації
це і є довгостроковий план діяльності підприємства направлений на вихід
підприємства з кризи.
Таким чином, проведений санаційний аудит підприємства дає змогу
оцінити, наскільки підприємство готове до погашення своїх боргів і відповісти
на запитання, наскільки воно є незалежним з фінансового боку, збільшується або
зменшується рівень цієї незалежності, чи відповідає стан активів і пасивів
підприємства цілям його господарської діяльності.


Список джерел
1. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом» (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1999, №42–43,
ст. 378).
2. Закон України «Про
господарські товариства» (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2005, №48, ст. 480).
3. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Методики оцінки вартості майна під час
приватизації» від 22 липня 1998 р. №1114.
4. Бандурка О.М., Коробов М.Я. та ін. Фінансова діяльність
підприємства. К.: Либідь, 1998. – стор. 98 –116.
5. Гавриліна Н.Ю. З історії розвитку відносин банкрутства // Науковий
вісник Буковинського державного фінансово-економічного інституту. 2004. – вип.
5 – стор. 68 – 70.
6. Джунь В.В. Проблемні питання вдосконалення організації
провадження у справах про банкрутство. // Вісник господарського
судочинства. – К. 2004. – №2. – стор. 184 – 191.
7. Ковбасюк М.Р. Економічний аналіз діяльності комерційних
банків і підприємств. / Навчальний посібник. – К: Видавничий дім «Скарби»,
2001. – 336 с.
8. Колісник М.К., Ільчук П.Г., Віблий П.І. Фінансова санація і
антикризове управління підприємством: Навчальний посібник – К.: Кондор, 2007. –
стор. 15 – 19, 35 – 38.
9. Копилюк О.І., Штангрет А.М. Фінансова санація та
банкрутство підприємств: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної
літератури, 2005. – стор. 8 – 20, 68 – 78, 133 – 139.
10. Леонов Д.В. Фінансова криза та український бізнес //
Цінні папери України. – 2008. – №42. – стор. 17 – 20.
11. Майборода Т.Г. Як подолати фінансову кризу? //
Цінні папери України. – 2008. – №42. – стор. 25 – 26.
12. Поляков Б.Н. Процедура банкротства. – К.: Кондор. –
2002. – стор. 242 – 250.
13. С.Я. Салига, Є.І. Лященко, О.І. Дацій та ін. Антикризове
фінансове управління підприємством. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – стор.
45 – 79.
14. Терещенко О.О. Фінансова санація та банкрутство
підприємств: навчальний посібник. – К.:КНЕУ, 2000. – стор. 350 – 361.
15. Третяк О. Про проблему банкрутства підприємств //
Економіка України. – 2000. – №2.
16. Управління фінансовою санацією підприємства: Навчальний
посібник/ С.Я. Салига, О.І. Дацій, Н.В. Нестеренко, О.В. Серебряков.
– Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – с. 80 – 93, 122 – 146.