Аграрна реформа П.А. Столипіна та її здійснення в Україні (1906-1914 рр.)

Дата: 12.01.2016

		

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
УКРАЇНИ «КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

На правах рукопису

УДК 94/99 (477) «19» —
332.01.021.8:63

Ігнатова Людмила Русланівна

АГРАРНА РЕФОРМА П.А.СТОЛИПІНА ТА ЇЇ ЗДІЙСНЕННЯ В
УКРАЇНІ (1906-1914 РР.)

Спеціальність 07.00.01 історія України

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Науковий керівник —
кандидат

історичних наук, доцент

Сторчило В.С.

Київ – 2002

ЗМІСТ

Вступ
………………………………………………………………………………3

Розділ 1. Історіографічний огляд проблеми та
джерельна база дослідження.12

Розділ 2. Загострення ситуації в аграрному
секторі економіки України на початку ХХ століття та пошуки вирішення аграрного
питання…….……….29

2.1. Причини
кризового становища сільського господарства України у складі Російської
імперії……………………………………….……………………….29

2.2. Аграрне
питання в програмах загальноросійських та національних українських політичних
партій…………………………………………………43

2.3.
Періодичні видання про способи аграрного реформування в І та ІІ Державних
Думах………………………………………………………………..55

Розділ 3. Сутність аграрної реформи
П.А.Столипіна та особливості її запровадження в Україні……………………………………………….……….64

3.1. Руйнування общинного
землеволодіння і перехід до хуторського та надільного
землегосподарювання………………………………………………64

3.2. Фінансові проблеми на шляху
впровадження реформи……………..……92

3.3. Проблеми
та результати переселенської політики царизму для України
…………………………………………………………………………………..129

3.4. Реакція українського селянства
на процес аграрного реформування….156

Висновки………………………………………………………..………………165

Список використаних джерел і літератури………………………..…………177

ВСТУП

Актуальність
теми. Дослідження процесу аграрного реформування на початку ХХ століття є
актуальним як з теоретичної, так і з практичної точки зору. Однією з головних
особливостей України, починаючи з другої половини минулого століття, стали
аграрні перетворення: селянська реформа початку 60-х років ХІХ століття;
столипінська реформа 1906-1914 років. Цей ряд подій сам по собі свідчить про
злободенний стан аграрного питання для України.

Все вищезазначене
змушує подивитися на процес аграрного реформування останніх півтора століть і в
цілому, і розглядаючи кожну спробу реформування сільського господарства окремо.

Україна вступила
в ХХ століття як складова частина Російської імперії з усіма притаманними цій
країні проблемами – з напівкріпацьким режимом на селі і, отже, зі зростаючою
необхідністю нових реформ, зволікання з якими робило неминучим революційний
вибух.

Зміст цих
реформ полягав у проведенні широких демократичних перетворень, але головне – в
ліквідації поміщицького землеволодіння, в зміні суті землеволодіння, передачі
всієї землі тим, хто її обробляє своєю працею. Таке спрямування селянства на
весну 1906 року перетворилося у свідому програму. Цьому сприяло і масове
складання наказів депутатам, які були обрані в Державну Думу.

Столипінська
аграрна реформа дійсно стала однією з найважливіших  подій в історії Російської
імперії в цілому і в України, зокрема. Вона активно сприяла становленню
капіталізму. Реформа була направлена на розчищення селянських земель від
«слабких» на користь «сильних», щоб вирішити завдання
первісного нагромадження на селі капіталу.

Проводячи
історичну аналогію середньовічного минулого України з сьогоденням, ми бачимо,
що в сучасних умовах на новому, більш цивілізованому рівні знов постали
проблеми аграрного реформування села. Як і в минулому, нині зростає роль
сільського господарства в економічному житті країни, кризове становище
аграрного сектора економіки вимагає невідкладних заходів щодо його вирішення.
Сільськогосподарські проблеми стали предметом уваги не тільки науковців,
громадськості, але й державних органів влади. Це, насамперед, стосується
прийняття Верховною Радою Земельного кодексу України.

Однак зростаючий
інтерес до низки проблем, пов’язаних з введенням приватної власності на землю,
деякі спроби їх вирішення наштовхуються на відсутність історичного досвіду,
певних знань, наукової інформації, цілісних досліджень, які б об’єктивно
відтворювали роль та значення аграрного реформування в історії України. Теоретичні
та історичні обґрунтування проблем сільського господарства України відстали від
практичних потреб часу. Це зумовлює необхідність наукового пошуку, нового
осмислення національної історії України в контексті аграрної політики як
складової суспільно-цивілізаційного розвитку.

Необхідність
наукового дослідження теми визначається також домінуванням у суспільних науках
негативного погляду при висвітленні підсумків аграрного реформування
П.А.Столипіна, неправильної оцінки економічних та історичних особливостей
аграрного устрою українського села. Таке тлумачення історії обмежує самі
наукові дослідження, подає неповну та однобічну картину історичної реальності,
негативно впливає на формування історичної свідомості. Тому у наукових
дослідженнях, як і в економічній діяльності, має панувати об’єктивне осмислення
аграрної політики, та, зокрема, процесу впровадження приватної власності на
землю, ролі селянина в господарському та суспільному житті України, її історії,
зокрема у висвітленні подій і явищ економічного життя українського села на
початку ХХ століття.

Зв’язок роботи з
науковими та державними програмами. Наукове дослідження ролі аграрного
реформування в економічному житті України початку ХХ століття здійснено у
відповідності з Указом Президента України Л.Кучми «Про невідкладні заходи
щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня
1999 року № 1529/99. У цьому документі наголошується на необхідності негайного
реформування протягом грудня 1999 – квітня 2000 року колективних сільськогосподарських
підприємств на засадах приватної власності на землю; підтримки розвитку
особистих підсобних господарств громадян та селянських (фермерських)
господарств. 25 жовтня 2001 року Верховною Радою України було прийнято
Земельний кодекс України як перший етап реформування аграрного сектору. Хід
голосування депутатами Верховної Ради засвідчив, що в українському суспільстві
сьогодні відсутня єдність в питанні власності на землю. Ліві сили будь за що
намагаються зберегти державну власність на землю і залишити селянина наймитом,
а не власником землі. Для розв’язання цих протиріч необхідним стає всебічне
вивчення історичних реалій сільськогосподарського життя України та обґрунтування
її аграрних особливостей. Проведення столипінської реформи в Україні дає можливість
виявити особливу історичну ментальність українського селянина.

Мета і задачі
дослідження. Метою дослідження є наукове обґрунтування економічної необхідності
реформування сільського господарства України на початку ХХ століття,
особливостей проведення аграрної реформи П.Столипіна та доцільності
запровадження приватного сектору в Україні.

Для досягнення
поставленої мети у дисертації визначені наступні задачі:

— аналіз
економічних та політичних передумов аграрного реформування в Російській імперії
в цілому і Україні, зокрема, та висвітлення особливості аграрного розвитку
України в системі економіки та сільського господарства Російської імперії;

— визначити
напрями, форми та методи реформування сільського господарства України як
складової частини Російської імперії та їх капіталістичну спрямованість;

— розкрити
динаміку процесів руйнації общинного землеволодіння, впровадження приватної
власності на землю та поширення хутірського та відрубного господарства;


висвітлити протирічність урядової політики в справі фінансування
реформаторських заходів та процесу переселення українських селян за Урал та до
Туркестану;

— визначити
основні тенденції революційної напруги (до і в ході її проведення) та
формування чітких позицій щодо аграрного питання в програмах політичних партій
та блоків.

Об’єктом
дисертаційного дослідження є проведення аграрної реформи П.А.Столипіна на
початку ХХ ст. в Україні.

Предметом
дисертаційного дослідження є виявлення характерних рис  аграрної реформи в
Україні на фоні проведення останньої в Російській імперії, а також її
економічні і соціально-політичні наслідки для українського селянства.

Хронологічні
рамки визначаються 1906 р., коли революційна ситуація в країні вимагала від
уряду широких демократичних перетворень в аграрному секторі економіки і 1914
р., коли в зв’язку з початком І світової війни землевпорядкувальні роботи
поступово скорочуються.

Територіальні
рамки визначаються 9 губерніями України – Волинською, Катеринославською,
Київською, Подільською, Полтавською, Таврійською, Харківською, Херсонською та
Чернігівською.

Методи
дослідження. Теоретичною та методологічною основою дослідження є наукові
принципи пізнання та вивчення суспільних процесів і явищ. Це, насамперед,
принцип історизму, який вимагає кожне явище (у нашому випадку аграрне
реформування сільського господарства України на початку ХХ століття) розглядати
як процес становлення та розвитку з урахуванням конкретно-історичної ситуації,
у взаємозв’язку з іншими процесами (політичними, соціальними, економічними).
Такий підхід дає змогу прослідкувати безпосередній зв’язок минулого і
сьогодення, зокрема, необхідність аграрного реформування на початку ХХ ст. та
зміни в суспільному житті внаслідок реформи П.Столипіна.

Науковий принцип
системності потребує розглядати проведення аграрної реформи як певну систему з
власними закономірностями та методами, які притаманні сільському господарству
України, визначити її особливості та соціальний склад. З іншого боку, це дає
можливість дослідити весь спектр та динаміку взаємозв’язків між різними соціальними
інститутами (селянство, дворянство, робітники, капіталісти та інтелігенція) та
суспільно-політичними процесами, які відбувалися на початку ХХ ст. в Україні.

Основними
методами наукового пошуку виступають: хронологічний, порівняльно-історичний,
ретроспективний та кількісний методи.

Ці та інші
наукові принципи пізнання допомагають комплексному вивченню причин, характеру
та наслідків аграрного реформування сільського господарства досліджуваного
періоду в Україні.

Основу джерельної
бази дослідження складають документи і матеріали рукописного і друкованого
походження. Серед рукописних комплексів в ході написання дисертації використані
архівні фонди Центрального Державного Історичного Архіву (ЦДІА) України.

Важливим джерелом
для написання дослідження стали матеріали періодичної преси України. В процесі
роботи над дослідженням автором використано вісімнадцять найменувань
періодичних видань, які зберігаються у Газетному Фонді Національної Бібліотеки
України ім.Вернадського.

Використання
рукописних комплексів та матеріалів періодичної преси дає можливість з’ясувати
наступні питання:

1) порівняти
офіційну та періодичну літературу в оцінці та розумінні необхідності проведення
аграрної реформи, різниці у її реалізації та очікуваних наслідків;

2) можливість простежити
хід обговорення та дебати з аграрного питання в І та ІІ Державних Думах,
складання пакету законодавчих актів та виділення першочергових завдань з питань
реформування сільського господарства;

3) розбіжності в
оцінці результатів проведення реформи офіційними джерелами та періодичною
пресою;

4) визначення
необхідного та реального фінансування проведення реформи П.А.Столипіна в
Україні.

Для аналізу стану
аграрного господарства були використані програми політичних партій як
загальноросійських, так і українських, в яких у відповідності з різним
соціальним спрямуванням у земельній політиці, ставилося питання вирішення
аграрних проблем.

Допомогою при
підготовці дисертації стали матеріали наукових читань та конференцій з проблем
аграрної історії України та Росії, праці відомих вчених-дослідників з проблем
аграрної історії.

Наукова новизна
одержаних результатів насамперед полягає в комплексному дослідженні всіх ланок
аграрного реформування в окремій частині Російської імперії – Україні.
Розглянуто процес руйнування общинного землеволодіння в українських губерніях
та формування приватного сектору. Зокрема, вперше здійснено аналіз висвітлення
проблем українського селянства у періодичній пресі, оцінки поглядів сучасників
на проблему приватної селянської власності на землю, їх рекомендації щодо
способів вирішення проблем селянського малоземелля та безземелля. Вперше в
дослідженні порівнюється офіційна оцінка реформи з періодичною пресою.
Встановлена різниця між офіційними повідомленнями та реальною оцінкою в періодичній
пресі за наступними напрямками:

а) фінансова
підтримка реформи;

б) кількісна
оцінка переходів на хутори і відруби та виділення землі в приватну власність;

в) різниця в
ціновій політиці на землю, як об’єкту купівлі-продажу та інші.

Доповнено джерельну
базу дослідження за рахунок введення у науковий обіг друкованих збірників і
матеріалів та невикористаних раніше фондів періодичної преси України.

На захист
виносяться наступні положення:

1. Економічні та
політичні передумови та актуальність аграрного реформування в Україні як
складової Російської імперії, особливості та територіальна диспропорційність
общинного та індивідуального землекористування на українських землях
напередодні проведення реформи.

2. Протирічність
процесу приватизації землі за часів реформи, схематично-шаблонне відношення
урядової влади щодо реалізації реформи без урахування особливостей побутового,
географічного та історичного характеру українського регіону та розбіжності в
розмірах земельних наділів на одне домогосподарство за даними офіційних
документів та періодичної преси.

3. Особливе місце
аграрному реформуванню відводилося в програмах політичних партій як
загальноросійських, так і українських. Всі політичні партії національного
спрямування ставили на порядок денний аграрне питання поряд з вирішенням
національних проблем. Проте існували різні позиції щодо розуміння соціальної
справедливості по відношенню до селянства, які коливалися від збереження
поміщицького землеволодіння та поліпшення становища селянства за рахунок
посиленої обробки землі до її повної націоналізації.

4.
Непродуктивність орендного виду землекористування та зростання
приватновласницьких земель в Україні під час проведення реформи, збільшення
іпотечної оренди Селянським Банком та перехід до грошових розрахунків за
оренду.

5. Основна
підтримка урядової політики щодо збереження поміщицької земле власності була
орієнтована на діяльність Селянського Банку, внаслідок чого зростала ціна на
землю поміщиків та знижувалася ціна за надільні селянські землі вдвічі за
ринкову, недосконалість кредитної політики в справі влаштування хутірського та
відрубного господарств мали негативні наслідки для підсумків реформи в Україні.

6. Політика
уряду, яка була направлена на переселення селян за Урал та до Туркестану, мала
позитивне значення лише для колонізації цієї частини імперії. Для України
переселенська політика уряду мала негативне значення, оскільки, не вирішуючи
питання малоземелля та безземелля українського селянства, змушувала останнє
власними силами та коштами освоювати цілинні землі Російської імперії.

7. Різниця в
реакції українського селянства на проведення столипінської аграрної реформи,
негативне ставлення у селян викликали насильницькі методи її здійснення,
поміщицька спрямованість Селянського Поземельного Банку, непродуманість
переселенських заходів, відмінність у запланованому та реальному фінансуванні.
Підтримка реформи в переважній більшості була з боку заможних селян та
повноцінних фермерів.

Практичне
значення одержаних результатів полягає в тому, що фактичний матеріал
дисертації, узагальнення, висновки та рекомендації наукового дослідження можуть
бути використані при проведенні реформування аграрного сектора економіки,
діяльності селянських політичних партій, громадських організацій та об’єднань,
в економічних дослідженнях науковців.

Апробація
результатів дисертації. Основні результати дослідження оприлюднені автором у
виступах на міжнародних та український науково-практичних конференціях:
«Історія українського народу» (Київ, 1994), «Історія батьківщини
і сучасність« (Київ, 1996), »Український народ — великий
державотворець« (Київ, 1997), »Творчість як предмет міждисциплінарних
досліджень« (Київ, 1997), »Творчість як спосіб буття дійсного
гуманізму» (Київ, 1999). Матеріали дослідження були використані у
підготовці висновків та рекомендацій названих конференцій.

Публікації.
Матеріали дисертаційної роботи опубліковані в наукових збірниках та журналах:

1.     
Переселенський
рух в роки столипінської реформи в Україні.//Сторінки історії. — К., 1994. — №
6.

2.     
Сільськогосподарська
оренда землі в Україні на початку ХХ століття.//Сторінки історії. — К., 1997. —
№ 9.

3.     
Селянський
банк в роки столипінської реформи у висвітленні періодичної преси
України.//Сторінки історії. — К., 1999. — № 12.

4.     
Ринкові
відносини в Україні в період столипінської реформи на початку ХХ ст.//Історія
України. — 2000. — № 34.

5.     
Аграрне
питання в програмах загальноросійських та національних українських політичних
партій початку ХХ ст.// Історія. Вісник. Київський національний університет
імені Тараса Шевченка. — К., 2001. — Випуск 56.

6.     
Періодичні
видання про шляхи та способи аграрного реформування в І та ІІ Державних
Думах.// Наукові записки. Національний педагогічний університет імені
М.П.Драгоманова. Педагогічні та історичні науки. — К., 2001. — Випуск XXXVIII

7.     
Роль
українського селянства у формуванні ринкових відносин у роки столипінської
аграрної реформи на початку ХХ ст.// Історія. Вісник. Київський національний
університет імені Тараса Шевченка. — К., 2001. — Випуск 58.

Розділ 1. ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД ПРОБЛЕМИ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ

Проблема
аграрного реформування початку ХХ століття знайшла відповідне місце серед
наукових досліджень суспільно-політичного напрямку. Аграрне реформування країни
розглядалося як цілісний комплекс соціально-політичної боротьби царського уряду
проти революційних виступів селян у 1905 році. Україні, яка в економіці
Російської імперії займала важливе місце, надавалося особливе значення у
проведенні аграрної реформи. Однак, наслідки аграрного реформування в Україні в
багатьох випадках були відмінними від загальних по всій імперії. Повного та
цілісного дослідження проблеми столипінської аграрної реформи в Україні у
вітчизняній та зарубіжній історіографії фактично не здійснювалося. Але інтерес
та зацікавленість у науковій розробці проблеми існував завжди. Кризовий стан
сільського господарства та шляхи його вирішення були предметом вивчення
спеціалістів в різні часи. Історіографію проблеми можна умовно поділити на
дореволюційну, радянську, періоду перебудови, сучасну та дослідження
української діаспори. В кожному з цих періодів проблема аграрного реформування
розглядалася як в цілому, так і за окремими галузями.

Селянське питання
та його роль в суспільному житті Російської імперії викликало увагу дослідників
ще до початку столипінської аграрної реформи. Це пояснювалося перш за все тим,
що селяни брали активну участь в революційних подіях 1905 року. Незадоволення
розподілом в країні землі, сусідство великих поміщицьких латифундій, селянське
малоземелля та безземелля змушували селян активно протестувати проти існуючого
в країні розподілу землі. В цей період аграрне питання привертало увагу
переважно економістів-аграрників та політичних діячів, які намагалися відшукати
шляхи вирішення складної для країни проблеми. До питання перерозподілу землі
звертався А.С.Белевський у своїй праці «Земельный вопрос и национализация
земли». Велика увага приділялася Н.Бржевським у дослідженні общинного
побуту селян та його господарського стану наприкінці ХІХ століття. Особливого
значення ролі общинного землеволодіння в житті селянства та її подальшій долі
надавали також А.Карелін та К.Качоровський [19, 22, 78, 86].

Дослідники
П.Маслов, А.Корнилов та В.Чернов приділяли особливу увагу не тільки становищу
сільського господарства на початку ХХ століття, але й ролі в ньому селянського
невдоволення існуючим аграрним устроєм. Аграрне питання в Росії було достатньо
гострим як для селян, так і для уряду, адже саме селяни продовжували
революційну боротьбу і після того, як робітничі страйки пішли на спад [121,
101, 200].

Запровадження в
Російській імперії П.А.Столипіним аграрних перетворень посилило зацікавленість
багатьох тогочасних дослідників. До обговорення економічних наслідків нового
законодавства додаються ще й проблеми соціального становища селянства. Так,
І.Чернишев в своєму дослідженні оцінює відношення селян до общини напередодні
указу 9 листопада 1906 року [201].

Проблемі
аграрного устрою в Росії приділяли дослідники С.Н.Южаков та А.В.Пешехонов. В
збірнику, присвяченому аграрній проблемі в зв’язку з селянським рухом,
А.В.Пешехонов розглядає суть аграрної проблеми в імперії та роль, яку
відігравало селянство в економічному житті країни. Про проблеми, які будуть
виникати після закріплення землі у приватну власність селянами, розмірковує
Г.А.Крестовніков [205, 142, 143, 102].

Переселенню селян
за Урал на початку ХХ століття також надавалася увага як з боку уряду, так і з
боку дослідників-економістів того часу. Результати переселення селян до Сибіру
знайшли відображення у праці В.Дашевича. В цьому ж напрямку працював і відомий
економіст початку століття А.Кауфман. Ще наприкінці ХІХ століття була
опублікована його робота про причини та майбутнє переселенської справи, а в
1905 році вийшла ще одна його праця, в якій досліджуються результати переселення
та колонізації Сибіру. Після початку столипінської реформи А.Кауфман знову
звертається до переселення та його залежності від общинного землеволодіння [43,
83-85].

Отже, на початку
ХХ століття сучасниками вивчалися різні причини складної аграрної ситуації в
країні та різні сторони запровадженої П.А.Столипіним реформи — становище
общини, її подальша доля після запровадження указу 1906 року, переселення селян
до Сибіру і т.ін. Однак цілісного дослідження всіх сторін аграрного
реформування до 1917 року так і не з’явилося.

Наступна хвиля
цікавості до аграрного законодавства виникла в Радянському Союзі після
закінчення громадянської війни. Молода держава повинна була відновлювати
зруйноване господарство. Сільське господарство в новій економічній політиці теж
відігравало значну роль. Складне становище селян після громадянської війни
змушувало спеціалістів-дослідників шукати шляхи виходу з кризи в минулому. З
цією метою вивчався досвід столипінської реформи. Однак зміна політики
радянської влади наприкінці 20-х років змінила і відношення дослідників до
аграрної реформи П.А.Столипіна. В зв’язку з цим було зроблено висновок, що ця
реформа зазнала краху на всій території Російської імперії. З’являються
дослідження, які присвячені перш за все революційному руху селян. А.Гайсинович,
В.Іванушкін та В.Руднєв в своїх працях розглядають економічні передумови та
наслідки селянського руху в революції 1905 року. Політичному життю країни в
період між революціями 1905 та 1917 років присвячені дослідження
П.Стебницького, П.Маслова та І.Дроздова [33, 63, 169, 190, 122, 46].

Аграрній політиці
П.А.Столипіна, її причинам та наслідкам присвячена робота радянського
дослідника Н.Карпова. До проблеми аграрного реформування знову звертається
А.А.Кауфман. В 1918 році дослідник опублікував роботу, яка була присвячена
особливостям аграрного устрою Росії, оцінці та наслідкам аграрної реформи
П.А.Столипіна [81, 82].

Дещо посилилася
увага вчених до історії України в роки здійснення  політики українізації. Саме
в цей період з’являється ґрунтовне дослідження О.Погребинського, яке присвячене
проведенню столипінської аграрної реформи в Україні. Його погляди на роль
економіки України кінця ХІХ – початку ХХ століття ґрунтувалися не на
великодержавних шовіністичних засадах, а на особливостях історичного розвитку
окремих місцевостей Російської імперії. Автор не ідеалізує столипінську
реформу, однак віддає належну увагу особливостям економічного розвитку України,
який «ніяк не укладається в загальноросійські рамки». Автор вважав,
що розроблення найновішої економічної історії України в зв’язку з цим не тільки
можливе, але й методологічно конче потрібне.

Саме
О.Погребинський першим в історії аграрного реформування початку ХХ століття
звернув увагу на значення в сільському господарстві такого значного прошарку як
середняки. Розглядаючи процес розшарування селянства, автор зазначав, що
проблема середньо забезпеченої маси селянства губить своє значення. Він
підкреслював, що середняки вже напередодні війни являли собою велику економічну
і соціальну силу, для того щоб не ставити під загрозу подальше існування всієї
системи прусського аграрного капіталізму, але й не настільки забагатілу
верству, щоб підпирати собою соціально основи столипінської політики [148].

Характерною рисою
досліджень цього періоду було те, що, з одного боку, за часів непу та розвитку
індивідуального селянського господарства столипінська реформа розглядалася
економістами неупереджено, а з іншого — політика радянської влади вимагала
утвердження єдиного правильного курсу (курсу партії більшовиків), як такого, що
здатний задовольнити всі вимоги селян. Саме з огляду на останнє з’являються
дослідницькі роботи, в яких зазначається, що вся політика аграрної реформи
П.А.Столипіна зазнала краху.

Багато уваги
приділялося столипінській реформі починаючи з 40-х років ХХ століття, а в
60-80-ті роки інтерес до цієї проблеми посилюється. З’являється багато
досліджень з питань аграрної реформи у межах всієї Російської імперії. В цей
період вчені-історики вводять до наукового обігу багато нових джерел –
документів з фондів МВС Російської імперії, Ради міністрів, губернаторів та
інш. Однак продовжується тенденція щодо висвітлення реформи в негативних тонах.

Наддніпрянська
Україна, починаючи з другої половини ХІХ століття, в економічному розвитку була
невід’ємною частиною Російської імперії. Тому всі урядові реформи Олександра ІІ
мали для України таке ж важливе значення як і для всієї імперії. Відміна
кріпацтва у 1861 році була значним кроком царського уряду на шляху переходу до
індивідуалізації землеволодіння та землекористування. Але вона не призвела до
прогресу приватної власності на землю. У 80-90-х роках ХІХ століття уряд
намагався насадити общинну структуру на селі, яка повинна була замінити
особисту владу поміщика на селі та забезпечити йому можливість експлуатувати
селян, а уряду — гарантувати сплату селянами податків та виконання ними
повинностей. Думку про штучну підтримку урядом общинного землеволодіння
підтримували радянські вчені І.Д.Ковальченко та Л.В.Мілов. В своїй праці
«Всероссийский аграрный рынок XVIII – начала ХХ века. Опыт количественного
анализа» вони зазначали, що становий характер землеволодіння в Російській
імперії був однією із форм земельної власності [97, с.250, 253].

Найбільша
кількість праць у галузі дослідження аграрного устрою Російської імперії на
початку ХХ століття в цілому та столипінській реформі зокрема, належить
видатному радянському досліднику С.М.Дубровському. В багатьох своїх роботах він
оцінює розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві та причини
їх гальмування, боротьбу селянських мас проти поміщицького землеволодіння,
малоземелля та безземелля [47-50].

Капіталістичний
розвиток сільського господарства наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття з
кожним роком все глибше проникав у сільське господарство, руйнував його натуральний
устрій та перетворював на товарне виробництво. Цьому питанню приділялося багато
уваги в дослідженнях радянських істориків та економістів. В першу чергу
оцінювалися політичні аспекти станового землеволодіння. С.М.Дубровський,
оцінюючи становище селян після реформи 1861 року, зазначав, що поміщицьке
землеволодіння та різноманітні форми напівкріпацької кабальної експлуатації
селянства були характерними для прусського шляху розвитку капіталізму, в якому
зберігалась залежність селян від поміщиків та царського самодержавства [47,
с.8].

Найбільш ґрунтовною
у висвітленні столипінської реформи являється його праця «Столыпинская
земельная реформа. Из истории сельского хозяйства и крестьянства России в
начале ХХ века». В ній автор послідовно і всебічно висвітлює всі основні
етапи земельної реформи початку століття. Основні розділи дослідження
присвячені значенню та сутності аграрного реформування, історії законодавчих
актів царського уряду, руйнуванню общини та насадженню хуторів і відрубів,
діяльності Селянського Поземельного Банку та переселенню за Урал.

Оцінюючи
доцільність проведення нового аграрного устрою, С.М.Дубровський зазначає, що
столипінська реформа була одним з епізодів у розпочатому вже давно процесі
зміни феодально-кріпосницьких відносин капіталістичними [49, с.13]. Ця праця
С.М.Дубровського дає докладні відомості про столипінську реформу в Російській
імперії, її значення для країни в цілому. Але особливостям українського
сільського господарства, які були відмінні від Європейської Росії, автор не
приділяє уваги.

Окремо розглядали
столипінську аграрну реформу багато дослідників радянських часів. П.Н.Єфремов,
А.В.Шапкарін, П.Н.Першин детально висвітлювали в своїх працях проблеми
поміщицьких господарств початку ХХ століття, руйнування общини капіталістичними
формами землекористування, оренду землі, діяльність Селянського Поземельного
Банку, переселення до Сибіру та інші аспекти реформи. Однак, і у цих працях
Україна не розглядається як особливий економічний регіон зі своїм специфічним
історичним та економічним розвитком [57, 140, 141].

Дослідження
С.М.Сидельникова присвячені не тільки аграрній політиці самодержавства взагалі,
але й столипінській реформі зокрема. В цих роботах розглядається та всебічно
висвітлюється питання земельної общини, операції з орендою землі, керівництво
реформою, роль в ній земських установ. Докладно поданий матеріал про
матеріальну та агрономічну допомогу селянам, недоліки уряду у цій справі.
Окремо виділена діяльність Селянського Поземельного Банку, його операції з
землею, позики та посередницькі операції, іпотеки як складова частина
діяльності банку. Розділ про переселенську політику царизму висвітлює мету,
умови, заходи переселення, недоліки в організації цього процесу.

С.М.Сидельников
підтримує думку про залишки кріпацтва в землеволодінні та їх негативний вплив
на капіталістичний розвиток сільського господарства. В своїй праці
«Аграрная политика самодержавия в период империализма» він зазначає,
що в результаті першої поміщицької чистки кріпацтва в землеробстві сільське
господарство в Росії на початку ХХ століття знаходилося на досить низькому
рівні, причому поміщицьке господарство за  ступенем свого розвитку підходило до
селянського [179, с.37].

На думку
С.М.Сидельникова, низький рівень сільського господарства був головним гальмом
для розвитку виробничих сил Росії. І хоча промисловість на початку ХХ століття
досягла значного розвитку, однак Росія набагато відставала від передових
капіталістичних країн.

Багато
дослідників приділяли особливу увагу окремим питанням сільського господарства
кінця ХІХ — початку ХХ століття. Специфічній галузі землекористування – оренді
землі присвячена робота А.М.Анфімова «Земельная аренда в Росии в начале ХХ
века». Автор висвітлює всі аспекти операцій з землею та діяльність банків,
яка була пов’язана з ними [9-12].

Багато уваги в
літературі приділяється дослідженню фінансового устрою Російської імперії кінця
ХІХ – початку ХХ століття. Сільськогосподарський кредит мав в аграрному устрої
Росії феодальні пережитки, основою яких були привілейоване дворянське
землеволодіння та засилля в ньому дворянських латифундій [124, с.3].

Система
економічного та фінансового законодавства була у тісному зв’язку з
соціально-економічним розвитком капіталістичної Росії, зазначає
А.П.Погребинський [145-147]. Велика роль в цих дослідженнях приділяється
діяльності банків – Державному Дворянському Земельному Банку (ДДЗБ), який був
заснований в 1885 році та Селянському Поземельному Банку (СПБ), заснованому
1882 року. Метою останнього було сприяння селянам у придбанні у власність
земель, які пропонувалися банком. ДДЗБ був створений для підтримки
землеволодіння «потомственных дворян». Таким чином, діяльність двох
банків була спрямована на протилежні цілі, хоча насправді СПБ був посередником
при продажі дворянських земель [146, с.3].

Значну увагу
радянські дослідники приділяли також і соціально-правовому становищу селян в
період після скасування кріпацтва. В.Г.Тюкавкін зазначає, що наприкінці ХІХ
століття правове становище селян відрізнялося від інших соціальних станів. Цю
думку підтримує і П.Д.Індиченко, який зазначає, що аграрне питання того часу
складало економічно-правову та національну особливість Російської імперії [187,
с.250-259; 65, с.57].

Нагальним
проблемам селянського землеволодіння та заходам щодо їх вирішення присвячені статті
у збірнику «Проблемы крестьянского землевладения и внутренней политики
России. Дооктябрьский период«. Зокрема, стаття В.С.Дякіна »Столыпин и
дворянство (Провал местной реформы)» присвячена аргументації необхідності
реформ в аграрному секторі, діяльність в цій галузі П.А.Столипіна, його
зацікавленість у здійсненні основних напрямків селянської реформи [158,
с.231-274; 51].

У збірнику
досліджень, які присвячені діяльності самодержавства, окремий розділ
відводиться столипінській земельній реформі, як найважливішій частині усього
політичного курсу царизму, зокрема аграрному законодавству, закріпленню землі у
приватну власність селянами, вихід з общини і т.ін. [107].

Питанню
розміщення сільського господарства Росії присвячене дослідження
Є.С.Карнаухової. В своїй праці автор, зокрема, розглядає особливості
сільськогосподарського капіталізму Росії, а також висвітлює два шляхи розвитку
сільського господарства – прусський та американський [79].

Дослідження, в
якому детально розглядається соціально-політична суть столипінської реформи,
належить Є.Г.Василевському. В цій роботі автор простежує процес розвитку
сільського господарства в Росії ще з часу скасування кріпацтва. Впровадження в
поміщицьких господарствах капіталістичної системи господарювання, середньовічний
характер надільного землеволодіння, община як гальмо на шляху розвитку
сільського господарства і в зв’язку з цим необхідність реформ на початку ХХ
століття — все це докладно висвітлено автором. Тут велика увага приділяється
також соціально-політичним аспектам впровадження реформи, боротьбі різних
політичних течій в зв’язку з новим аграрним законодавством, а також основним
тенденціям реформи та її підсумкам [24].

Велику увагу
приділяли дослідники окремій галузі столипінської реформи – переселенню селян
до Сибіру. Одне з таких досліджень належить Л.Ф.Склярову. В роботі докладно
висвітлюється політика царського уряду з переселенського питання наприкінці ХІХ
століття, та зміни у його підході до переселення на початку ХХ століття і
особливо в період після революції 1905 року. Окрім колонізаторського курсу,
уряд мав на меті переселенням розрядити революційну напругу в європейській
частині Росії. Багато уваги приділяється автором не тільки самому процесу
переселення, але й причинам, розміру, урядовій пропаганді переселення,
організації переселенців на місцях і т.ін.[184].

Безпосередньо
вивченню історії переселення селян України на Схід Російської імперії
присвячені кандидатська дисертація Н.А Якименка «Переселенческое движение
из Украины в годы столыпинской аграрной реформы» (1977 р.) та його
докторська дисертація «Переселение крестьян Украины на окраины России в
период империализма» (1989 р.). Це перші дисертаційні дослідження, які
окремо розглядають роль українського селянства в колонізації Сходу Російської
імперії, роз’яснюють причини та наслідки того величезного переселенського руху
з України і його роль у столипінській аграрній реформі [208, 209].

Слід зазначити,
що всі радянські вчені, які розглядали передумови нового аграрного
законодавства початку ХХ століття, не розглядали українське сільське
господарство окремо від Російської імперії. Однак, навіть общинне
землеволодіння напередодні столипінської реформи в Україні мало свою специфіку.
Не по всій території України воно мало однакове розповсюдження. Як зазначається
в Історії селянства Української РСР, в губерніях Правобережжя майже на 95%
панувало подвірне землеволодіння, а в Подільській губернії общинні землі
складали лише 0,5% від надільного селянського землеволодіння. На півдні
України, особливо в Катеринославській губернії (на 99,5%) панувало общинне
землеволодіння, переважало воно над подвірним і по всьому Лівобережжю [71,
с.493].

Особливо
відрізнялося землеволодіння селян на Півдні України. Г.Н.Губенко в своєму
дослідженні «Развитие капитализма в крестьянском хозяйстве юга Украины
(конец XIX – начало ХХ века)» зазначає, що в середньому для всіх селян в
цьому регіоні України на двір припадало 9,7 десятин землі. Взагалі по Україні
це був достатньо великий розмір для селянського землеволодіння. На Півдні України,
підкреслює автор, де розвиток капіталізму йшов швидше, ніж в інших районах
Росії, процес створення буржуазної приватної власності на землю також йшов дуже
швидко. Це стосується і застосування машин у степових губерніях, де цей процес
проходив у 5 разів швидше, ніж по всій Росії. З цим було  пов’язано і
збільшення виробництва зерна. З 1845 по 1903 роки воно зросло в Таврійській
губернії майже в 10 разів [42, с.34, 40].

Велику увагу в
радянський період приділяли дослідники соціальній структурі реформування
сільського господарства в Україні. Зокрема, дослідження М.А.Рубача присвячено
соціально-економічній структурі аграрних відносин в Україні, він також
висвітлює проблеми землеволодіння в Україні після 1861 року та процес
поступової зміни орендних відносин і операцій з землею в період аграрної
реформи початку ХХ століття [166, 167].

Проблемам
аграрних відносин та їх ролі в аграрній революції в Україні присвячено
дослідження Темчука П.П. «Економічні основи аграрної революції на
Україні» [192].

Окремим сільськогосподарським
питанням в Україні початку ХХ століття присвячені дослідження групи українських
істориків. Наприклад, Гайдай Л.І. в своїй статті розглядає капіталізацію
сільського господарства Правобережної України [32]. Діяльності Селянського
Поземельного Банку в роки проведення столипінської аграрної реформи в Україні
присвячена кандидатська дисертація Опрі А.В. (1982 рік) [131].

Питанню ролі
селянського руху в Україні до початку першої російської революції і в період
проведення аграрної реформи П.А.Столипіна приділяли увагу багато українських
істориків. Це, зокрема, праці Буцика А.К., Горякіна В.С., Лещенко М.Н., Лося
Ф.Є., Михайлюка А.Г. та Реви І.М. В своїх працях всі автори зазначали, що
селяни активно протестували проти царського курсу, який був направлений на
збереження великого поміщицького землеволодіння [23, 38, 11, 113-115, 127,
163].

Багато уваги
приділяв правлінню на посту міністра внутрішніх справ П.А.Столипіна відомий
радянський вчений А.Я.Аврех. Періоду реформування в Росії на початку ХХ століття
присвячена одна з його робіт — «Столыпин и судьбы реформ в России». В
цьому дослідженні автор аналізує всі реформи П.А.Столипіна і аграрну зокрема,
її основні досягнення та невдачі [1-3].

Ці праці ґрунтовно
і з різних сторін досліджують період аграрного реформування в Російській
імперії на початку ХХ століття. Авторами цих досліджень введено в науковий обіг
багато недосліджених джерел та документів, зокрема, фонди МВС, Ради Міністрів,
губернаторів, листів селян до Державних Дум, скарг на незадовільне впровадження
реформи на місцях. Але в цілому реформа висвітлювалася негативно, не зважаючи
на окремі регіони, їх специфіку аграрного впорядкування.

З другої половини
80-х років увагу істориків привертають так звані «білі плями».
Продовжує зростати інтерес як до самої фігури П.А.Столипіна, так і до його
політичної та економічної діяльності. Окрім досліджень про діяльність
П.А.Столипіна як міністра внутрішніх справ та прем«єр-міністра з»являються
публікації і про його реформаторську діяльність. В збірниках та журналах
публікуються статті, які з нових позицій окреслюють аграрну реформу. В цей
період багато дослідників змінюють свої погляди на приватну власність. Цей
чинник починає займати в суспільному житті особливе місце. До таких досліджень
відносяться роботи Зирянова П.Н., Кабитова П.С., Кореліна А.П., Кучумової Л.І.
та Румянцева М. Ці дослідники розглядають сільське господарство та селянство
наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття з нових точок зору. Зі зміною поглядів
на приватну власність, особливо на землю, змінюються і точки зору істориків на
результати аграрної реформи П.А.Столипіна [61, 74, 100, 109, 170].

Історія
столипінської реформи продовжує цікавити дослідників і в наші дні. Вчені
починають досліджувати різноманітні ланки економіки минулого, в тому числі і
аграрну. Цікавість до проблеми виникає і у російських дослідників. Праця
російського вченого Л.М.Лукашевича «Украина: историко-экономическое
обозрение» присвячена загальним питанням економічного розвитку України,
але багато уваги приділено і наслідкам проведення аграрної реформи
П.А.Столипіна в Україні. В дослідженні наведені нові погляди на історію
розвитку сільського господарства на початку ХХ століття та наслідки для України
в процесі аграрного реформування [116].

На сьогоднішній
день багато українських дослідників приділяють увагу безпосередньому вивченню
проведення аграрної реформи в Україні. Переосмислення значення введення
приватної власності на землю дозволяє історикам по-новому оцінити столипінську
реформу. Однак на цьому етапі таких робіт не багато. Перше дисертаційне
дослідження в Україні було зроблено Майстренко В.С. «Столипінська аграрна
реформа в Харківській губернії» (1997 рік). В ньому розглядаються всі
ланки проведення столипінської реформи в Харківській губернії, зосереджено
науково обгрунтований аналіз причин, подій та наслідків аграрної реформи уряду
початку ХХ століття [117-119].

Наступна спроба
була зроблена Бочаровим В.В.Ним було досліджено Катеринославську та Харківську
губернії в роки реформи [215]. Власюк І.М. досліджує вплив аграрних перетворень
на соціально-економічний розвиток Правобережної України [216]. Отже, на
сучасному етапі становище аграрного сектору економіки продовжує цікавити не
тільки економістів, але й істориків.

Питанню аграрного
реформування приділялася увага дослідників української діаспори. І хоча вони
розглядали загальне становище сільського господарства в різні етапи життя
українського суспільства, не обходили увагою і столипінську аграрну реформу.
О.Мицюк і М.Сціборський в своїх роботах вивчали історичний досвід проведення
аграрних перетворень від періоду реформи 1861 р. і до нововведень радянської
влади в 20-30-х рр. [218, 219]. Н.Полонська-Василенко та О.Субтельний також в
своїх дослідженнях з історії України зверталися до проблем українського села
початку ХХ ст. Однак, їх роботи мають загальний характер і не містять
детального аналізу реформ [152, 220].

Підсумовуючи
історіографічний огляд проблеми, можна зробити висновок про те, що в науковій
літературі тема аграрного реформування початку ХХ століття в Україні ще не
набула характеру окремого та цілісного вивчення. Україні, як окремому
економічному регіону зі своїми національними та історичними особливостями, в
аграрній реформі П.А.Столипіна приділялося недостатньо уваги. Тільки окремі
галузі сільського господарства України знайшли відображення в радянській
історіографії. На сучасному етапі історичної науки практично відсутні
узагальнюючі праці, які відтворили б у повному обсязі процес розвитку аграрних
відносин в українському селі з його специфікою селянського землеволодіння та
особливостями аграрного перенаселення багатьох губерній.

Основу джерельної
бази дослідження складають такі матеріали: по-перше, документи офіційних
органів влади (друковані та архівні); по-друге, матеріали періодичної преси;
по-третє, програми політичних партій. Серед друкованих документів офіційних
органів влади можна виділити наступні: а) журнали засідань Губернських земських
зібрань (Катеринославського та Київського), б) огляди по Київській губернії за
1909-1912 роки, де подаються загальні відомості в цілому про стан губернії, і
зокрема, в сільському господарстві [53-54, 91-95, 88-90].

Окрему групу
джерельного матеріалу складають документи Центрального Державного Історичного
Архіву України (ЦДІА) в місті Києві [ф.442, ф.12, ф.349, ф.1439]. В фондах
архіву зберігаються відомості про кількість та розміри селянських
домогосподарств, площу та середній розмір наділу серед общинників та селян, які
виділилися з общини в результаті дії указу від 9 листопада 1906 року в цілому
по губерніях Росії та по окремих українських губерніях. Умовно їх можна
виділити на такі підгрупи: 1) відомості про кількість та площу домогосподарств
в общині та поза нею, про виділення на хутори та відруби [ф.442, ф.12, ф.349];
2) скарги селян на насильницьке виділення з общини та на перехід на хутірську
та відрубну систему [ф.442, ф.12, ф.1439]; 3) рапорти землевпорядкувальних
комісій про процес розподілу общинних земель та формування хутірського та
відрубного господарства [ф.442, ф.12]; 4) відомості про банківські земельні
фонди під час проведення аграрної реформи [ф.442]; 5) відомості про
адміністративну перевірку землевпорядкувальних робіт та інспекції хутірських та
відрубних ділянок [ф.442].

Важливим джерелом
для написання дисертаційного дослідження стали друковані збірники документів і
матеріалів програм загальноросійських і українських політичних партій, що
видавалися в Україні та Росії останнім часом. Це «Багатопартійна
українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших політичних
партій«, »Політичні партії на Україні (1905-1925 рр.)»,
«Самостійна Україна: Збірник програм українських політичних партій початку
ХХ століття«, »Українська суспільно-політична думка в 20 столітті:
Документи і матеріали«, »Українські політичні партії кінця ХІХ —
початку ХХ ст.: Програмові і довідкові матеріали«, »История
политических партий России«, »Программы политических партий и
организаций России конца ХІХ — ХХ века«, »Программные документы
политических партий России дооктябрьского периода«  та »Программные
документы националь-ных политических партий и организаций России (конец XIX
века — 1917 г.)» [15, 70,
151, 156, 159, 171, 196, 197, 212]. Аналіз програм політичних партій дав
можливість порівняти оцінку становища та пошуків шляхів виходу з кризи в
сільському господарстві з боку офіційної влади та політичних структур.

В процесі роботи
над дослідженням автором були використані періодичні видання за період від 1906
по 1914 роки. Це видання майже всіх українських губерній: Київської —
«Газета», «Громадська думка», «Засів», «Киевлянин»,
«Маяк», «Рада», «Свобода и право»,
«Слово» [31, 39, 60, 87, 125, 161, 175, 186]; Катеринославської —
«Добра порада» [44]; Полтавської — «Колокол»,
«Полтавская земская газета» [98, 153]; Херсонської — «Одесские
новости« [129]; Подільської — »Подолия« та »Світова
зірниця« [149, 174]; Волинської — »Почаевские известия» [154];
Чернігівської — «Черниговское слово» [199]; Харківської —
«Южнорусская сельськохозяйственная газета» та «Южный край» [206,
207].

В розділах
«Судова хроніка» друкувалися звіти про судові справи над селянами в
зв’язку з революційними подіями. Багато приділялося уваги в періодичній пресі
проблемам становища сільського господарства та шляхам їх вирішення
(«Киевлянин», «Полтавская земская газета», «Громадська
думка«, »Рада«, »Слово«, »Добра порада»,
«Колокол», «Світова зірниця», «Свобода и право»).

З початком
аграрної реформи газети публікують дані про процес виходу селян з общини,
причому не тільки по окремих губерніях України, а навіть і по повітах.
Публікувалися також дані про ціни на землю в Селянському Банку та у приватних
землевласників, процес продажу Селянським Банком земель селянам, а також
переселення українського селянства до Сибіру та Середньої Азії
(«Газета», «Засів», «Киевлянин», «Маяк»,
«Одесские новости», «Подолия», «Почаевские
известия«, »Рада«, »Світова зірниця»,
«Слово», «Черниговское слово», «Южно-русская
сельскохозяйственная газета«, Южній край»).

Для більш повного
сприйняття аграрної реформи сучасниками для дослідження бралися газети різних
суспільно-політичних напрямків. Це урядові видання «Газета» —
Київського губернського земства та «Полтавская земская газета».
Видання партії народної свободи (кадетів) представлена газетою «Свобода и
право» (Київ), соціал-демократичної партії України — газетою
«Слово» (за редакцією С.Петлюри), Української
демократично-радикальної партії — «Громадська думка» та
«Рада». Для порівняння думок про шляхи вирішення аграрного питання та
доцільності реформування в Україні використовувалися також і видання монархічних
партій — Союза руського народу «Почаевские известия» (Волинська
губернія) та чорносотенської «Киевлянин».

Порівнюючи дані,
які були представлені періодичними виданнями, з офіційними відомостями (архівні
джерела) можна скласти більш детальну картину проведення аграрної реформи
П.А.Столипіна. До того ж завдяки газетних публікацій, особливо дописам власних
кореспондентів, можна чіткіше побачити процес сприйняття реформи самими
селянами. Адже в архівних документах зберігаються лише офіційні справи про
скарги селян та реакція влади на них. А до газетних публікацій потрапляли як
негативна так і позитивна реакції на процес проведення аграрної реформи, на
діяльність землевпорядкувальних комісій, ціни Селянського Поземельного Банку,
умови переселення селян за Урал.

Період, з якого
проводилося дослідження, обмежується початком реформи в 1906 році та 1914
роком, початком першої світової війни, оскільки з цього часу зі шпальт газет
військові події витісняють аграрну реформу. Ще один недолік газетних публікацій
— це відсутність багатьох номерів газет. А після початку, в червні 1907 року,
столипінської реакції багато українських періодичних видань взагалі зникло.

Враховуючи
вищезазначене, дисертант зосередив увагу на дослідженні процесу аграрної
реформи П.А.Столипіна в Україні використовуючи архівні матеріали та газетні
матеріали української преси.

Розділ
2. ЗАГОСТРЕННЯ СИТУАЦІЇ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ ХХ
СТОЛІТТЯ ТА ПОШУКИ ВИРІШЕННЯ АГРАРНОГО ПИТАННЯ

2.1.
Причини кризового становища сільського господарства України у складі Російської
імперії

Наприкінці ХІХ —
на початку ХХ століття в Російській імперії феодальний спосіб виробництва
повністю витісняє капіталістична форма. При зміні форми господарювання на
перший план вийшов промисловий сектор. Але провідною галуззю господарства
залишалося землеробство. Саме воно створювало необхідні умови розвитку та
визначало питому вагу всіх інших галузей господарства. Після реформи 1861 року
в сільському господарстві активно вкорінюється система капіталістичних
відносин. На зміну барщинній системі поміщицьких господарств прийшла нова
система — з наймом робітників, які застосовували інвентар власника. Зростало
застосування машин у поміщицькому господарстві, проходив процес концентрації
виробництва, зростання ринку, розвивалося застосування найманої робочої сили,
відбувалося зростання та загострення протиріч між підприємцями та робітниками.

На жаль, відміна
кріпацтва у 1861 р. не вирішила тих земельних питань, які набули гостроти вже в
середині Х1Х століття. Основою цієї аграрної політики царського уряду було не
забезпечення селянства землею, а збереження великого поміщицького
землеволодіння. Як зазначає дослідник М.А.Рубач, при проведенні реформи
поміщики відрізали у селян України близько третини найкращої землі.: до 1862 р.
у дворянства 9 губерній України опинилося біля 19 млн. десятин землі. У 1877
році у 1937 тисяч селянських дворів було тільки 18,7 млн. десятин надільної
землі, а 19 млн. десятин дворянської землі були головною соціально-економічною
базою всевладдя дворян-поміщиків [166, с.8.]. До того ж, в результаті реформи
десятки тисяч дворових, сиріт, городників та селян ряду інших груп кріпацького
населення були або зовсім обезземелені, або наділені тільки садибами чи
мізерними ділянками польової землі. Понад 440 тисяч селян України було
обезземелено, близько 100 тисяч одержало наділи до 1 десятини на ревізьську
душу.

Задовольняючи
поміщиків, які були зацікавлені в одержанні викупних платежів одноразово, уряд
організував викупну операцію, за якою селянам при одержанні повного наділу
виділялась позика в розмірі 80% (неповного — 75%) викупної суми. Викупну позику
з великими відсотками селяни повинні були сплачувати державі протягом 49 років,
вносячи щорічно 6% загальної суми позик [71, с.356-361].

Новий економічний устрій послідовно руйнував
пережитки феодальних форм землеволодіння у вигляді дворянських латифундій,
надільного землеволодіння селян різних верств, казенних, удільних, церковних та
монастирських земель. Але залишалась у пореформеній Російській імперії станова
обмеженість землеволодіння та використання землі для кріпацьких засобів
експлуатації селян. Однак, світова аграрна криза 1875-1895 років сприяла тому,
що, наприклад, у Східній Україні поміщики почали продавати землю на ринку. В
зв’язку з цим ціни на землю починають зростати – від 29 крб. в 60-х роках ХІХ
століття до 250-300 крб. за десятину на початку ХХ століття [116, с.131].

Звільнивши селян
від кріпацтва, тодішній уряд нічого не зробив, щоб зрівняти їх у правах з
іншими верствами населення. Навпаки, було створено всі умови для того, щоб
якнайменше землі потрапляло до рук селянства, особливо панської, щоб селяни і
надалі знаходились в економічній залежності від поміщиків та вимушені були йти
в кабалу до них. Особливо помітно це було на Правобережній Україні, де 90% землі
належало російським поміщикам (до повстання 1863 року ці землі належали
польським поміщикам) [116, с.132].

Все це призвело
до того, що на початку ХХ століття в Україні гостро постало питання малоземелля
селянства. За матеріалами тогочасної періодичної преси, у багатьох губерніях
України це питання було найактуальнішим. Київська губернія, наприклад, займала
одне з останніх місць у Російській имперії за розмірами селянського
землеволодіння на душу населення і за підрахунками на 1 чоловіка не приходилося
навіть 1 десятини землі [87, 1908. — 29 мая]. У Полтавській губернії, за
висновками аграрної комісії Полтавської громади сільських господарів, більше
півмільйона сільського населення не мало не тільки орної, а навіть і
присадибної землі [153, 1906. — 2 июня]. Середній селянський наділ по всіх
повітах Харківської губернії складав не більше як 4 з лишком десятини [161,
1907. — 1 березня].

Але якщо
придивитися уважніше, не у всіх районах України це питання стояло так гостро.
На Правобережній Україні рівень аграрного перенаселення був значно вищим, ніж
на Лівобережжі. Істотні відмінності у забезпеченості землею існували не тільки
між великими регіонами України, а й у окремих губерніях між повітами: жителі
м.Великий-Крупель Переяславського повіту Полтавської губернії, переважно
козаки, володіли площами від 50 до 100 десятин, у селян було дещо менше,
заможні селяни мали 20-25 десятин. Загальна ж кількість безземельних селян не
перевищувала 2-3% всього населення. Поряд з тим, у с.Ляменці Золотоношського
повіту Полтавської губернії на сім’ю, яка частіше за все складалася з 10-12
душ, приходилося 6 чи 7 десятин [153, 1906. — 20 августа].

Всі ці протиріччя
поглиблювалися ще й тим, що дворянство намагалося за будь-яку ціну зберегти
свою земельну власність. Незважаючи на те, що дворянські землі у той чи інший
спосіб переходили у власність козаків, заможних селян, купців та міщан, на
з’їздах великих землевласників підкреслювалося, що “частная собственность
неприкосновенна”. Як колись вони не погоджувались з тим, що люди терплять
велику потребу в землі, так і на початку ХХ ст. дворянство не змінило своїх
поглядів на це питання. І тільки з початком революційних подій в Російській
імперії, існуюча загроза поміщицькому землеволодінню змінила це ставлення.

Аграрна політика
поміщиків на початку ХХ століття ґрунтувалася на збереженні та підтримці
сільської общини з невідчужуваністю надільної землі. Охороняючи общину,
поміщики розраховували на темноту та несвідомість селян, — зазначає радянський
дослідник П.Н.Єфремов [57, с.20]. Община відігравала роль середньовічної
перегородки на шляху розвитку виробничих сил у сільському господарстві, повинна
була, на думку кріпосників, замінити собою владу поміщика, можливість
експлуатувати селянство. Для цього була встановлена система кругової поруки.
Сільська спільнота у цілому відповідала за справну сплату податків. Общинне
володіння позбавляло можливості купівлі та продажу землі, перешкоджало переходу
її від бідніших верств до заможних селян.

У відношенні
володіння надільною землею усі селянські спільноти поділялися на дві великі
категорії: спільноти з общинним землеволодінням та спільноти з подвірним
володінням землею. Общинне землеволодіння панувало на Півдні України, особливо
в Катеринославській губернії (99,5%), воно переважало над подвірним по всьому
Лівобережжю. В губерніях Правобережжя панувало подвірне землеволодіння (96,3%).
У Подільській губернії общинні землі становили лише 0,5% від надільного
селянського землеволодіння [71, с.493].

Як бачимо, старі
общинні порядки, політика підтримки сільської общини з боку царизму та
кріпосників були спробою затримати розвиток капіталістичних відносин.

Всі ці причини, а
також станові обмеження, які лежали на надільних землях (обмеження
купівлі-продажу, застави землі), обставини товарного виробництва, у якій
господарювали селяни, вимоги розподілу землі та вільної її мобілізації створили
революційну ситуацію. Селянські страйки, які почалися ще у 1905 р.,
продовжували зростати. Газети щодня друкували повідомлення про зіткнення між
селянами та поміщиками, про відмови селян виходити до поміщиків на роботу, про
суди над селянами за погроми маєтків і т. інше. Вимоги селян під час страйків
були різними. Це і підвищення плати за роботу на поміщицьких землях, і зниження
орендних цін на землю, і вимоги віддати поміщицьку землю. Майже щоденно
українські газети друкували повідомлення про революційні події, що охопили
майже всі губернії України. Часто поміщики використовували війська для
“утихомирювання” селян [87, 1906. — 1 мая; 98, 1906 — 19 апреля; 39, 1906 — 2,
7, 9, 11, 13, 19, 21, 23, 26 липня; 186, 1907. — 19 мая; 153, 1906. — 2 июня;
161, 1907. — 4, 27 липня]. Офіційні джерела дещо стриманіше висвітлювали
революційну ситуацію. Так, у Звіті та огляді  по Київській губернії за 1905 рік
губернатором зазначалося, що аграрні виступи мали місце, але завдяки енергійним
діям поліції, вони не переростали у «відкриті грабежі та розгроми
поміщицьких маєтків» [198. — ф.442. — оп.636. — од.зб.422. — л.3].

Уряд і поміщики
всіляко намагалися придушити революційний настрій селянства. Побоюючись
об’єднання окремих селянських виступів, уряд вдавався до рішучих заходів,
навіть до судових справ за участь у аграрних страйках. У пресі в розділах
«Судова хроніка» постійно друкувалися звіти про судові справи над
селянами. Ці офіційні звіти показують, як уряд боровся за збереження “свого
спокою”. Наприклад, з 42 звинувачених селян с.Бігача Чернігівського повіту за
погром у маєтку поміщика Мортона, тільки 8 виправдано, а останніх засуджено до
ув’язнення. Найдовший термін — 4 роки. Справа про 9 селян с.Голикова
Чигиринського повіту — 4 з них були визнані винними і присуджені до тюремного
ув’язнення [87, 1906. — 2 мая; 161, 1906. — 15 вересня]. Як бачимо, царський
уряд був налаштований будь-якими засобами припинити руйнування великого поміщицького
землеволодіння.

Оскільки
селянське малоземелля призводило до поширення найманої праці, поміщики
використовували це в своїх інтересах. Плата за найману працю була дуже низька.
Часто селяни наймалися до панів за оплату своєї праці харчами.  Під час революційних
заворушень однією з селянських вимог було підвищення плати за роботу в панських
маєтках. В різних місцевостях вимоги про оплату були різними. Так, у
Конотопському повіті в с.Тинице селяни зажадали за свою працю на бурякових
плантаціях не по 70 копійок, а по карбованцю в день. Оплати по карбованцю за
копу або за третій сніп вимагали селяни с.Вербки на Поділлі. Дещо більшої
оплати домагалися селяни с.Тростянця Канівського повіту — третій сніп або 5
карбованців за робочий день [87, 1906. — 8 июня, 3 июля; 39, 1906. — 4 липня].
Взагалі у пресі дуже багато дописів про вимоги селян до панства про підвищення
заробітної плати, особливо під час жнив [87, 1906. — 11 мая; 39, 1906. — 8
липня; 186, 1907. — 26 мая]. Селяни відмовлялися йти на роботу, поки поміщики
не задовольнять їх вимоги про підвищення денної заробітної плати. Однак,
найчастіше вимоги селян не задовольнялися, а поміщики вдавалися до наймання
нових сільськогосподарських робітників за таку ж, або меншу заробітну плату,
оскільки аграрне перенаселення українських земель давало таку змогу.

Зустрічаються
навіть вимоги селян про збільшення харчів. Селяни відмовлялися працювати на
плантаціях князя Орбеліані (с.Часниківка Лохвицького повіту), поки не
поліпшиться якість харчів [161, 1907. — 1 липня; 186, 1907. — 7 июля]. Все це
свідчить про те жалюгідне становище селянства, в якому воно опинилося на
початку ХХ століття. Малоземелля та безземелля селян змушувало їх на активні
дії для покращення умов свого існування.

Користуючись
гострою потребою більшості селян у землі, поміщики здавали частину своїх земель
в оренду на виключно несприятливих для орендарів умовах. За даними науковця
С.М.Сидельникова, на протязі 35 пореформених років орендна плата збільшилася у
середньому втричі, а у малоземельних районах — у 5 і більше разів [179, с.33].
Залишки кріпацтва в сільському господарстві України мали значне місце на
початку ХХ століття. Як зазначає М.А.Рубач, біля 3,5 млн. десятин дворянської
землі здавалося в оренду селянам. Значна частина поміщицької землі аж до 1917
р. оброблялася селянським інвентарем [166, с.13]. На Полтавщині 66% приватної
землі здавалося в оренду [148, с.13].

На початку ХХ
століття в Російській імперії існувало два типи оренди, які суттєво
відрізнялися за характером виробничих відносин, і виникали при користуванні
орендною землею:

1) голодна
(продовольча) оренда найбідніших мас селянства та

2) підприємницька
оренда землі заможними селянами.

При другому типі
оренди заможні селяни знімали землю на декілька років з грошовою сплатою, при
цьому  плата за землю коштувала їм дешевше при довгостроковій оренді та оренді
великими ділянками.

Перший тип оренди
носив кріпосницький характер, бо малоземельне чи безземельне селянство, не
маючи достатньо коштів для оренди землі великими ділянками та на тривалий
строк, змушене було орендувати поміщицькі землі, щоб не вмерти з голоду на
своїх клаптях землі, щоб уникнути штрафів за потраву власницьких земель, якщо
такі були в безпосередній близькості від селянських вигонів, щоб мати
можливість користуватися ближніми поміщицькими землями. Ось один з дописів
власного кореспондента у газету “Рада”: “Переяславський повіт. Поміщики в
нашому повіті, які мають чимало землі і які раніш обробляли її самі, тепер
стараються роздати її “мужикам”. Але як роздати? Читач може й справді подумати,
що наші пани роздають свою землю на корисних для хлібороба умовах. Зовсім ні,
землю вони роздають, аби скоріше здати в оренду на те, щоб мати наперед
гроші…” [161, 1906. — 26 вересня].

З газетних
повідомлень можна дізнатися як зростала орендна плата на українських землях по
різних губерніях: агрономічний відділ Київського губернського земського
управління повідомляв, що орендні ціни на землю у 1906 р. скрізь були вищі, ніж
за два попередніх роки. Особливо піднялися ціни в Черкаському, Чигиринському,
Канівському повітах (мало не на 4 крб.), а в решті повітів — більше, як на 2
крб. Орендні ціни на землю в Харківській губернії, за повідомленням
статистичного відділу Харківської губернської управи, за час від 1903 до 1907
рр. збільшилися майже на 75%. Так, наприклад, у 1903 р. пересічна орендна ціна
на орну землю була 9 крб. 24 коп. за десятину; у 1904 р. під озимину земля вже
коштувала по 13 крб.; у 1905 р. — по 14 крб.; а у 1906 р. — доходила до 16 крб.
40 коп. У 1909 р., повідомляє газета “Рада”, орендні ціни на землю встановилися
на 3-4 крб. вище, ніж у попередні роки [39, 1906. — 5 серпня; 161, 1907. — 20
жовтня; 1909. — 11 травня].

По окремих
випадках оренди землі також можна зробити висновки, як здирницьки підходили до
цього питання поміщики. Селяни с.Красногорівки відправили до Катеринославського
губернатора клопотання, щоб поміщик Нестеренко найняв їм свою землю за
«людську» ціну. В с.Новоалександрівці Павлоградського повіту селяни
вимагали від баронеси Корф, в якої вони орендували землю, брати з них не по 10
крб. за десятину, а по 5. Така ж сама історія в Павлоградському повіті. Селяни
вимагали від купця Руссова брати з них не по 18 крб. за дес., а дешевше. У
с.Ситківці Липовецького повіту на Київщині оренда землі коштувала селянам 18-20
крб. за десятину [39, 1906. — 9, 15 серпня; 6 жовтня; 161, 1908. — 19 березня].

В деяких
губерніях умови оренди землі були ще важчими. У Валківському повіті Харківської
губернії, наприклад, поміщики віддавали землю селянам лише на відробітки. За 1
десятину оренди селянин мусив: виорати 2 десятини економічного хліба, скосити 1
десятину сінокосу та скласти 3 копиці сіна. В переводі на гроші, ця робота
коштувала 20 крб. [161, 1907. — 10 березня].

Але зустрічаються
у газетах повідомлення й іншого змісту. З Полтави повідомляли, що князь Кочубей
здав селянам 3000 десятин землі в оренду по 6 крб. на рік. В повіті середня
ціна орендної плати дорівнювала 12 крб. Селяни сс.Петрівки та Смолянівки
найняли у панів Сульпина та Клещеєва землю по 5 крб. Раніше за цю землю вони
платили по 14 крб. [154, 1908. — 28 апреля; 161, 1906. — 26 вересня]. Такі
одиничні повідомлення свідчать про те, що великі землевласники, побоюючись
революційно настроєних селян, вважали за доцільне знизити орендну ціну на
землі, ніж лишитися її зовсім. І все-таки, це були лише поодинокі випадки.
Більша частина поміщиків, навіть налякана революційними виступами селян,
вважала за доцільне застосовувати військову силу, або продавати землю за
підвищеними цінами через банки.

Зустрічаються в
газетах повідомлення і про зовсім інші види оренди. Їх не дуже багато, але вони
теж мали велике значення, оскільки свідчили про використання селянського
малоземелля Селянським Банком. Так, у с.Козерогах Чернігівського повіту
сіножать наймали арендатори, і вже від себе наймали її селянам. Ціна на землю —
по 18 крб. за десятину. Поміщик Купянського повіту Харківської губернії продав
свій маєток Селянському Банку, а Банк пропонував селянам орендувати землю по 9
крб. за десятину [39, — 1906. — 9, 28 липня]. Це було свідченням того, що
користувалися малоземеллям та безземеллям селянства не тільки поміщики, а й
державні структури — Селянський Банк, і заможні селяни, які мали гроші для
довгострокової оренди поміщицької землі.

Джерела
показують, що селяни орендували не тільки поміщицькі землі. Газета “Киевлянин”
наводить дані відносно оренди удільних земель у Південно-Західному краї. У
Київській губернії удільні землі здавалися в оренду в середньому по 8 крб. 21
коп. за десятину. В Подільській губернії — в середньому по 5 крб. 34 коп. за
десятину. У Волинській губернії — по 3 крб. 45 коп. за десятину [87, 1906. — 14
июля]. Таким чином, у Південно-Західному краї майже половина земель, яка
належала удільному відомству, здавалася селянам за цінами набагато нижчими, ніж
приватновласницькі землі. Окрім того, за повідомленням газети
«Киевлянин», у Київській та Волинській губерніях земля, яка здавалася
повітовим селянам, сплачувалася по більш низьким цінам, ніж земля, яка
здавалася приватними орендарями.

Пояснюється це
тим, що після революційних подій 1905 р. уряд був дуже стурбований подальшею
долею поміщиків-землевласників. Щоб якось пригасити хвилі селянських повстань,
доводилося вишукувати будь-які шляхи для того, аби хоч частково подолати ту
земельну тісноту, яка існувала у таких аграрно перенаселених губерніях як
Київська, Волинська та багато інших.

Про злиденність
та важкі умови праці селянства можна дізнатися також і з наступних газетних
повідомлень. В одному з номерів “Полтавской земской газеты” був надрукований
витяг з договору між наймачем та працівником однієї з економій графа
Потоцького. “Я крестьянка села N с собственного согласия нанялась в N-скую
экономию графа Потоцкого на сельскохозяйственную работу, какую бы мне не
поручили, всего на 144 рабочих дня, на своих кормах, с платою за все время 34
руб. (т.е. по 23,5 коп. в день!), из каковой суммы в виде задатка я получила 10
руб., а остальные деньги должна получать по частям, сколько заслужу…“ [153,
1906. — 6 августа]. Далі газета наводить обов’язки, які повинні виконуватися робітниками.
Характерним є те, що автори замітки лише коротко розповіли про відносини
керуючого маєтками з селянами, охарактеризувавши їх двома словами “крепостное
право”. Сам же договір, на думку авторів, коментарів не потребував.

Отже, з наведених
даних можна зробити декілька висновків. По-перше, реформа 1861 року не тільки
не покращила становище селян, а, навпаки, загострила його. На початку ХХ
століття потреба селян в землі стала нагальною, оскільки за роки після реформи
1861 року сільське населення зросло більше ніж у 2 рази, а загальна кількість
селянських надільних земель залишалася майже незмінною. Існуюча система
землеволодіння (наявність великих поміщицьких латифундій) не давала можливості
селянам скільки-небудь покращити свої земельні справи.

По-друге,
малоземелля, що було результатом особливого розподілу землі при кріпосницькому
господарстві, в умовах розвитку капіталістичних відносин ставало суттєвим
гальмом для селянських господарств. Скарги на малоземелля були головними при
багатьох селянських виступах проти поміщиків під час революційних подій 1905
року.

Оренда земель,
яка набрала широкого розповсюдження на початку ХХ століття, також не могла
розв’язати проблеми малоземелля. Великі орендні ціни на землю не задовольняли
селян. До того ж, не всі поміщики вважали за доцільне здавати свої землі в
оренду селянам. На півдні України була, наприклад, розповсюджена здача великої
кількості землі на довгостроковий термін буряково-цукровим концернам.

Напівкріпацьке
поміщицьке землеволодіння гальмувало розвиток сільського господарства,
створювало земельний голод. Перешкоджало розвитку сільського господарства також
його низьке технічне забезпечення.

З розвитком
революції 1905 р. перед царським урядом постало питання про земельні реформи.
Невирішеність цього питання призводила до того, що селяни в ході революції
могли відібрати поміщицькі землі.

На сторінках
періодичної преси відбувалися дискусії про причини кризового стану та можливі
шляхи його вирішення. Деякі з їх учасників вважали, що малоземелля не є
перешкодою до вирішення аграрного питання. Так, газета “Киевлянин” у статті
“Крестьянское полеводство” знайомить своїх читачів з цифровими даними, які
характеризують стан селянського господарства в черноземній смузі взагалі і по
окремих губерніях. Ці дані були взяті з книги П.Н.Соковніна “Культурный уровень
крестьянского полеводства на надельной земле и его значение в аграрном вопросе”
[87, 1906. — 3 мая]. Автор цієї книги методом порівняння даних про збір зерна,
валового доходу, цін на врожай та ін.  в губерніях черноземної та нечерноземної
смуг намагався довести, що пропозиція «демократизації» землеробства
мала руйнівне значення.

Висновку про те,
що благоустрій селянського населення в Росії не знаходиться ні в якій
залежності від їх земельного забезпечення, приходить і С.С. Бехтєєв, автор
книги “Хозяйственные итоги истекшего сорокалетия”, уривки з якої наводила
газета “Киевлянин” [87, 1906. — 12, 13, 27 июня]. Він категорично не згодний з
тим, що питання малоземелля — це хвороба селянства, і вважав за необхідне вирішити,
наскільки це становище потребує яких-небудь екстраординарних заходів для змін
його на краще.

На захист
великого та середнього землеволодіння в Російській імперії виступав франзуцький
вчений Леруа-Больє. Він вважав, що нічим не можна замінити великого та
середнього сільського власника, який би мав освіту, до деякого ступеню широку,
і який би мав середній обіговий капітал та деякі запасні засоби. На його думку,
цього було б достатньо для пожвавлення землеробства в цілому [87, 1906. — 11
июня].

Цілком незгодний
з додатковим наділенням землею селян невідомий автор ще однієї статті у газеті
“Киевлянин”.  На його думку, вся справа не в малоземеллі, а у неправильному
користуванні землею. Категорично заперечуючи реформування у землеволодінні, він
намагався довести, що все залежить від правильного використання землі [87,
1906. — 6 июля].

Справою
покращення сільськогосподарської техніки був стурбований невідомий автор статті
у газеті “Южный край”. Він вважав, що покращення сільськогосподарської техніки
— це основний козир аграрної програми та аграріїв, а також і промисловців. На
його думку, сільськогосподарська машина допоможе селянину перейти до
інтенсивного господарства і він перестане мріяти про “примусове відчуження”
[207, 1909. — 24 марта].

Погоджуючись з тим,
що не останню роль у підвищенні сільськогосподарського виробництва відіграє
застосування техніки, все ж нагадаємо, що застосування техніки, як показує
досвід, рентабельне тільки на великих земельних ділянках. Якщо взяти до уваги,
що у більшості губерній все ж таки переважало селянське малоземелля та
безземелля, то використання техніки навряд чи якось підвищило б продуктивність
праці. При скрутному грошовому становищі навіть більш заможні селяни не мали
коштів для придбання сільськогосподарської техніки, яка коштувала досить
дорого. Поміщики ж надавали перевагу використанню на своїх угіддях дешевої
селянської праці, ніж придбанню техніки.

Що ж до
покращення рівня сільськогосподарської праці, то можна зазначити, що при
малоземеллі, враховуючи щорічний приріст сільського населення, важко було б
проводити які-небудь дослідження в галузі багатопілля. Отже, уряду і поміщикам
конче потрібно було йти на поступки селянам у збільшенні їх надільною землею,
бо цього вимагали як суб«єктивні, так і об»єктивні причини розвитку
капіталістичних відносин у сільському господарстві. Були підірвані старі
общинні порядки селянського землеволодіння, а нові відносини вели до
розшарування селянства за становими ознаками. Община не могла запобігти
неминучому розшаруванню селянства. Не дивлячись на загальні та часткові
переділи, земля починає зосереджуватися у першу чергу в руках заможних селян. З
розвитком капіталізму завмирає і практика переділів. Новий устрій не міг
змиритися зі зрівняльністю сільського землекористування. Старі общинні порядки
ввійшли у гостре протиріччя з новими господарськими умовами. Злам існуючих
порядків ставав безумовною економічною необхідністю. Політика підтримки
селянської общини з боку царизму та кріпосників-поміщиків була спробою
затримати розвиток нових економічних відносин на селі. Поміщикам потрібен був
«наймит з наділом» – напівжебрак, малоземельний селянин, змушений
орендувати поміщицьку землю за відробітки, при яких вартість оренди набагато
перевищувала б звичайну орендну вартість. Розвиток промисловості теж вимагав
рішучих перетворень у сільському господарстві.

Отже, кризове становище в сільському
господарстві України, як і всієї Російської імперії на початку ХХ століття
привернуло до себе увагу не тільки урядових кіл. Пошуками шляхів вирішення складної
ситуації з землеволодінням займалися як спеціалісти-дослідники, так і
громадські засоби інформації. Останні в своїх публікаціях не тільки
висвітлювали важке становище селянства, але й друкували прогнози щодо
майбутнього в аграрному секторі.

2.2.
Аграрне питання в програмах загальноросійських та національних українських
політичних партій

Загострення
аграрної проблеми та пов’язані з нею кризові явища, які відбувалися на початку
ХХ століття в Україні та в цілому в Російській імперії, потребували нагального
вирішення. Обговорення питання відбувалося не лише на державному рівні, але і в
цілому в суспільстві. Активізація громадсько-політичного життя в кінці ХІХ — на
початку ХХ століття сприяла формуванню в різних верствах суспільства чітких
позицій щодо аграрного питання. Всі політичні партії як загальноросійські, так
і українські, обов’язково ставили на порядок денний питання реформування
аграрного сектору.

У відповідності з
різним соціальним спрямуванням у земельній політиці, кожна партія мала свій
варіант вирішення аграрного питання. Спектр їх пропозицій коливався від
збереження існуючого господарського порядку до повної націоналізації землі та
розподілу земельного фонду.

Особливістю
господарського устрою України було її аграрне спрямування. Незважаючи на швидкий
розвиток промислового капіталізму в кінці ХІХ — на початку ХХ століття, в
Україні переважало сільськогосподарське виробництво. Тому вирішення аграрного
питання потребувало особливих підходів. Підтвердженням цьому стало те, що всі
політичні партії національного спрямування на порядок денний ставили питання
аграрного сектора поряд з національною проблемою. Рушійною силою розглядалося
саме селянство, а не пролетаріат (РУП). Існуючі на той час загальноросійські
партії розглядали аграрне питання в Україні як складову частину аграрного
сектора всієї Російської імперії, не виділяючи особливостей
сільськогосподарського стану українських земель. В подальшому це стало головним
протиріччям між українськими та загальноросійськими партіями.

Необхідно
зазначити, що всі загальноросійські та українські політичні партії
революційного характеру в своїх програмах наголошували на встановленні
соціальної справедливості щодо селянства та у зрівнянні їх у громадянських
правах з іншими верствами населення. Монархічні політичні партії вважали
першочерговим підвищення сільськогосподарської культури селянства та
раціональне ведення переселенської справи і про ніякі соціальні справедливості
мова не йшлася, навпаки, вони були проти захоплення чужої власності та
примусового відчуження своїх володінь.

Розглянемо більш
детально погляди та позиції різних політичних партій безпосередньо за їх
програмними документами.

Монархічні
партії, які виникли восени 1905 року за часів революції, і які захищали
існуючий царський уряд, дивилися на процес реформ в сільському господарстві з
тих же позицій, що і урядові кола.

Союз руського
народу та Руська монархічна партія наполягали на обов’язковому збереженні
поміщицького землеволодіння і вбачали у недоторканості майна найважливішу
запоруку розвитку та розквіту держави. Для ліквідації важкого становища
селянства, вважали монархісти, існують більш радикальні заходи — навіть
порівняно невеликий земельний наділ може давати більше прибутку, якщо його
обробляти посиленим та покращеним чином. Раціональне розселення дуже заселених
районів та переселення, також можуть дати позитивний результат в боротьбі з
малоземеллям, вважали монархісти [156, с.105-117].

Окрему позицію
займала партія «Союз 17 октября» (октябристи), яка виникла після
проголошення царського маніфесту 17 жовтня 1905 року. Окрім постійних державних
турбот про підвищення продуктивності землеробства, заходами для підйому
селянського благоустрою повинні бути: регулювання дрібної земельної оренди,
перетворення діяльності Селянського Поземельного Банку, допомога розселенню та
переселенню, визнання державних та удільних земель фондом для задоволення
земельної потреби селян, розподілення черезсмужних селянських та поміщицьких
земель. І якщо цих заходів буде недостатньо, то допускається у випадках державної
важливості відчуження частини приватновласницьких земель за справедливою
винагородою, встановленою законодавчою владою [156, с.92-99]. Головним
провідником у вирішенні селянського питання октябристи вважали Державну Думу,
де реально можливо було, на їх точку зору, законодавчо вирішити проблеми
аграрного сектора. Підтвердженням цього стала їх активна участь у виборах та у
діяльності І та ІІ Державних Дум.

Свої пропозиції
щодо вирішення аграрної проблеми мали загальноросійські ліберальні партії, такі
як конституційні демократи, радикальна партія, демократичний союз
конституціоналістів.

Партія
конституційних демократів (кадети) в своїй програмі, яка була прийнята на
установчому з’їзді партії 12-18 жовтня 1905 року, в окремому розділі,
присвяченому аграрному законодавству, наполягала на збільшенні площі
землекористування населення, яке обробляє її власною працею. Це пропонувалося
зробити за рахунок державних, удільних, кабінетських, монастирських земель, а
також шляхом відчуження за рахунок держави в необхідних розмірах
приватновласницьких земель з винагородою власникам за справедливою (не
ринковою) ціною.

Відчужені землі
повинні були перейти до земельного фонду, з якого в свою чергу вони
передавалися б населенню, яке має в них потребу і у відповідності з особливостями
землеволодіння та землекористування в різних областях Росії. Крім того, кадети
наголошували на державній допомозі для переселення, розселення та влаштування
господарського побуту селян; упорядкуванні законом орендних відносин [159,
с.164-179; 156, с.75-83].

На створенні земельного фонду тими ж
шляхами, що й кадети, наголошувала і Радикальна партія. Особливим було лише
розуміння максимальної кількості приватного землеволодіння. Із земельного фонду
землі повинні були віддаватися тільки в орендне користування тим, хто власне
обробляє землю [156, с.83-86].

Демократичний
союз конституціоналістів (Партія демократичних реформ) вбачала захист інтересів
селянського населення в збільшенні площі земель селянського землекористування у
зв’язку з підвищенням загального освітнього рівня селянства, за рахунок всіх
удільних, державних, кабінетських та монастирських земель, а також шляхом
додаткових наділів за рахунок приватновласницьких земель, з винагородою
власникам за справедливою оцінкою. Пропонувалося також примусово викупляти за
рахунок держави землі, які не мали господарського значення для власника і які
були засобом закабалення селян.

Партія
демократичних реформ вимагала також скасування будь-якої залежності особи від
земельної общини та надання кожному бажаючому повного права власності на
викуплену землю. Повинна була також діяти широка агрономічна пропаганда,
державна допомога для вільного переселення селян та влаштування їх господарств,
скасування викупних платежів, упорядкування орендних відносин і регулювання
орендних цін [156, с.86-92].

Найбільш
еволюційні зміни в сільськогосподарській сфері мали загальноросійські
революційно-демократичні та соціалістичні партії. Вони стояли на позиціях
соціалізації землі та відновлення справедливості щодо селян. Необхідно
зазначити, що кожна партія революційно-демократичного спрямування мала свої
методи для досягнення поставленої мети.

Так, в програмі
Російської соціал-демократичної робітничої партії, яка була прийнята на ІІ
з’їзді в 1903 році і авторами якої були Г.В.Плєханов, В.І.Ленін, П.Б.Аксельрод,
А.Н.Потресов, А.С.Мартинов, зазначалося, що з метою ліквідації залишків
кріпацтва і в інтересах вільного розвитку класової боротьби на селі партія
вимагатиме перш за все:

1. Відміни викупних та оброчних платежів,
будь-яких повинностей, які лежать на селянах;

2. Відміни всіх
законів, які обмежують селян в порядкуванні їх землею;

3. Повернення
селянам грошових сум, які були взяті з них у вигляді викупних платежів;
конфіскації з цією метою монастирського та церковного майна, а також маєтків,
які належать царській родині; оподаткування земель дворян; повернення сум, які
були отримані цим шляхом, в особливий народний фонд для культурних та
благодійних потреб сільських громад;

4. Створення
селянських комітетів:

а) для повернення
тих земель, які були відрізані у селян при скасуванні кріпацтва;

б) для повернення
у власність селян на Кавказі тих земель, якими вони користуються як тимчасово
повинні;

в) для ліквідації
залишків кріпацтва на Уралі, Алтаї, в Західному краї та ін. областях держави.

5. Надання судам
права знижувати високі орендні виплати та оголошувати недійсними ті угоди, які
мають кабальний характер [156, с.49-58].

Але вже на ІІІ
з’їзді РСДРП, який відбувся 12-27 квітня 1905 року в Лондоні, була прийнята
резолюція «Про відношення до селянського руху». З’їзд прийняв до
уваги всі теоретичні та практичні настанови В.І.Леніна: революція, яка
відбувалась в Росії, носить буржуазний характер; але не буржуазія, а
пролетаріат найбільше зацікавлений в її повному успіху, для якого необхідний
союз робітничого класу з селянством; пролетаріат повинен висловитися за
конфіскацію поміщицьких, церковних, монастирських, удільних земель та за
термінову організацію селянських комітетів [70, с.269]. І лише на IV
(об«єднавчому) з»їзді РСДРП (10-25 квітня 1906 року, м.Стокгольм) була
переглянута аграрна програма партії. В.І.Ленін висунув ідею націоналізації
всієї землі. Однак, користуючись правами більшості, меншовики відстояли свій
проект. В ньому зазначалося, що в інтересах вільного розвитку класової боротьби
на селі РСДРП вимагає:

1. Скасування
всіх станових утисків особистості та власності селян;

2. Скасування
всіх платежів та повинностей, які пов’язані зі становою відокремленістю селян
та скасування боргів, зобов’язань, які мали кабальний характер;

3. Конфіскація
церковних, монастирських, удільних та кабінетських земель та передача їх, а
також і казенних земель, великим органам місцевого самоуправління, які
об’єднують міські та сільські округи, до того ж землі, які необхідні для
переселенського фонду, а також ліса та води, які мають загальнодержавне
значення, передаються у володіння демократичної держави;

4. Конфіскація
приватновласницьких земель, окрім дрібного землеволодіння, та передача їх в
розпорядження вибраних на демократичних основах великих органів місцевого
самоуправління [159, с.55-64].

На відміну від
РСДРП, Російська соціал-революційна партія (есери) в своїй програмі зазначала,
що у питанні перебудови земельних відносин спирається на громадські та трудові
переконання, традиції та форми життя російського селянства, тобто — на
розповсюджене переконання, що земля — нічия і що право на користування нею дає
лише праця. Виходячи з цього положення, есери наголошували, що будуть стояти за
соціалізацію землі, тобто за вилучення її з товарного обігу та приватної
власності окремих осіб чи груп в загальнонародне надбання. Вилучена земля
повинна була, на думку есерів, перейти до центральних та місцевих органів
народного самоврядування, які будуть займатися расселенням, переселенням,
завідувати резервним земельним фондом. Користування землею повинно бути
зрівняльно трудовим, тобто забезпечувати споживчу норму на основі власної
праці, одноосібної чи товариської, земля залучається до загальнонародного
надбання без викупу [156. с.58-66].

В 1905 році виник
Всеросійський селянський союз. На своєму з’їзді, який проходив 6-10 листопада
1905 року, делегати постановили по земельному питанню:

1.
Припинити бідування народу, які випливають з недостатку землі, може тільки
перехід всієї землі в загальну власність всього народу з тим, що користуватися
нею будуть тільки ті, хто буде обробляти її власними силами без найманої праці.

2. Встановити
землеустрій повинні Установчі збори, які будуть створені для складання основних
законів держави.

3. Установчі
збори повинні обов’язково вирішити земельне питання на благо народу згідно з
його вимогами [156, с.66-75].

Отже,
проаналізувавши програмні положення загальноросійських політичних партій в
галузі вирішення аграрного питання можна зробити декілька висновків. По-перше,
монархічні партії, підтримуючи існуючий в імперії державний устрій, не
допускали навіть думки про будь-яке відчуження поміщицької та дворянської
землі, навіть за винагороду. По-друге, ліберальні партії схилялися до того, що
селянське малоземелля можливо покращити, якщо збільшити їх площі
землекористування за рахунок удільних, державних, казенних, кабінетських та
монастирських земель. Деякі партії навіть погоджувалися з потребою відчуження
частини приватновласницьких земель за справедливу державну винагороду. Майже
всі вони наголошували на впорядкуванні орендних відносин, законних шляхів у
судовому порядку для зниження непомірно високих орендних цін.

На більш
радикальних позиціях у відношенні до впорядкування земельного питання стояли
соціалістичні та революційно-демократичні партії. Есери наголошували на тому,
що земля повинна належати тим, хто обробляє її власною працею, тобто селянам.
Вони вимагали націоналізації всієї землі з метою подальшої передачі її через
центральні та місцеві органи в користування тим, хто безпосередньо буде на ній
працювати. На таких же засадах стояв і Всеросійський селянський союз.

У вирішенні
аграрного питання поряд з загальноросійськими політичними партіями не стояли
осторонь і українські політичні партії. Розуміючи і враховуючи інтереси
українського селянства, вони висували свої проекти реформування аграрного
сектору на українських землях. В порівнянні з загальноросійськими партіями,
вони стояли на більш радикальних позиціях щодо аграрної проблеми і вимагали
передати землю у національну власність українського народу.

Так, створена в
1900 році  Дмитром Антоновичем та Михайлом Русовим Революційна українська
партія (РУП), ще не маючи програми, одразу ж проголосила себе виразником
інтересів селянства, у якому бачила основу української нації.

Трохи згодом, у
нарисі Програми РУП, яка була запропонована Київським комітетом для другого
партійного з’їзду в 1903 році, стосовно перетворень в аграрному секторі,
пропонувалося:

1. Скасування викупної плати, всіх
повинностей та податків, які виплачуються виключно селянством.

2. Скасування
законів, які ставлять окремого громадянина в повну залежність від громади щодо
землі, переселення, виходу з громади, висилки та кари.

3. Повернення
грошей, які сплачені селянством, як викупні податки; для цього конфіскувати
монастирські та удільні землі, накласти окремий податок на землі великих
земельних власників, які користуються цими викупами. Повернення цих грошей в
фонд допомоги сільським громадам.

4. Повернення
землі, яка була недорізана селянам при скасуванні кріпацтва через експропріацію
чи викуп коштом великого землеволодіння.

5. Права судів
зменшувати великі орендні плати та визнавати не дійсними договори, що містять
кару за недотримання умови [196, с.114-121].

В 1902 році з РУП
через різницю в поглядах на національне питання виділилася група на чолі з
Миколою Міхновським, яка заснувала Народну українську партію (НУП). Ця партія
на відміну від РУП в селянському питанні ставила на перше місце націоналізацію
землі. Стосовно цього в програмі НУП зазначалося, що націоналізація землі в
Україні для запровадження соціалістичного устрою і соціалістичного оброблення
землі — ідеал партії та її кінцеве завдання, бо тільки таким шляхом назавжди
можна розв’язати аграрне питання в Україні [171, с.20-53].

В 1904 році з РУП
вийшло ще одне угрупування на чолі з М.Меленевським-Баском та
О.Скоропис-Йолтуховським. Це угрупування проголосило себе Українською
соціал-демократичною спілкою (Спілка). В 1905 році Спілка на правах автономної
секції влилася до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної
робітничої партії, оскільки з усіх основних питань стратегії і тактики поділяла
погляди меншовиків. Представники Спілки брали участь в роботі меншовицької
конференції в м.Женева (квітень 1905 року), а також в роботі IV та V з’їздів РСДРП
[212, с.12-14].

Того ж 1904 року
в Києві було створено ще дві українські національні партії: Українську
демократичну партію (УДП), яку очолили Олександр Лотоцький та Євген Чикаленко
та Українську радикальну партію (УРП) на чолі з Борисом Грінченком та Сергієм
Єфремовим. Обидві ці партії стояли на ліберальних позиціях і не мали
принципових програмних розходжень, тому 1905 року вони злилися в Українську
демократично-радикальну партію (УДРП). Стосовно аграрного питання, УДРП в своїй
програмі зазначала:

1. Всі землі державні (казенні), удільні,
монастирські та церковні повинні перейти в краєвий земельний фонд під
порядкування самоврядних громад чи округів і цей фонд використовуватиметься для
потреб хліборобів.

2. До цього ж фонду, краєвим коштом, повинно
бути викуплено примусово землі приватних власників і в першу чергу ті землі,
які не експлуатуються власною працею.

Для допомоги
безземельним та малоземельним селянам і взагалі для поліпшення хліборобства
УДРП вимагала таких законів:

1. Край допомагає всіляким товариствам у
господарюванні на землі.

2. Безземельні
або малоземельні селяни першими починають користуватися землями з краєвого
земельного фонду.

3. Законом
повинно бути встановлено орендове право, яке буде забезпечувати
орендареві-хліборобу результати його поліпшення та ненадмірну орендну плату;
посередницькі бюро мають регулювати цю плату на користь хліборобів та
розглядати суперечки між господарями та орендарями.

4. Створюється
господарсько-хліборобська освіта як і взагалі професійна освіта [171, с.62-67].

У грудні 1905 року на ІІ з’їзді відбулася
реорганізація залишків РУП, яку очолили Д.Антонович, В.Винниченко, С.Петлюра,
М.Порш і яка стала називатися Українська соціал-демократична робітнича партія
(УСДРП). За основу її програми був взятий проект програми РУП. Провідники УСДРП
заявляли, що їхня партія за своїми програмними вимогами найближче стоїть до
більшовицької фракції РСДРП. Але на практиці українські соціал-демократи
здебільшого не знаходили спільної мови з більшовиками. На IV (об«єднавчому) з»їзді
РСДРП було відхилено пропозицію про негайне обговорення умов об’єднання цих
двох партій [212, с.14-34]. Стосовно аграрного питання УСДРП вимагала:

1. Передачі всіх маєтків казенних, удільних,
кабінетських, монастирських, церковних і великих приватновласницьких краєвому
самовпорядкуванню.

2. Знищення всіх пережитків кріпацтва в
аграрних відносинах.

3. Відміни
законів, які обмежують права селян вільно розпоряджатися своєю землею; права
розподілу громадської землі; права виділу.

4. Негайного і
повного знищення всіх викупних, оброчних та інших виплат.

5. Примусового
державного перемежування земель коштом великих землевласників.

6. Заведення
судів, які б мали право зменшувати надмірну орендну плату і знищувати всі
умови, які мають характер поневолення [171, с.68-74].

Партія
українських соціалістів-революціонерів (українських есерів) своїми найближчими
цілями в аграрному перетворенні не відрізнялася від російських есерів і
вимагала примусового відчуження монастирських, удільних, кабінетських і
поміщицьких земель та націоналізації землі [171, с.78-80].

Українська
селянська партія (УСП) виникла на ґрунті широкого революційного руху селянства
в роки першої російської революції. Присутні на з’їзді Всеросійського
селянського союзу делегати від України утворили комітет, який мав започаткувати
Українську селянську спілку. 23 лютого 1906 року в часопису «Запоріжжя»
була надрукована стаття — декларація «Наші завдання», в якій
проголошувалися мета, завдання і практична частина програми УСП.

В аграрній галузі
УСП вимагала земельної реформи, яка повинна була проводитись таким чином: всі
землі (царські, удільні, монастирські, казенні) переходять у власність
українського народу; землі великих приватних власників за виключенням норми
одної земельної ділянки, призначеної для дрібних власників, переходять у
національну власність українського народу; землі дрібних приватних власників
залишаються і надалі в їх володінні; засіб переведення націоналізації землі,
розмір нормальної ділянки (максимум) мають встановити виборні від усього українського
народу [171, с.75-77].

Отже, порівнюючи
програмні документи російських та українських політичних партій в галузі
аграрного реформування, можна зробити наступні висновки.

По-перше, як
загальноросійські, так і українські політичні партії в своїх програмах на
постоювали на встановлення справедливості стосовно селянства. Мова йшла про
скасування викупних платежів, повинностей та податків, які накладалися на
селянство після скасування кріпацтва в 1861 році, зрівнянні селянства в
громадянських правах з іншими верствами населення.

По-друге,
більшість соціалістичних, революційно-демократичних та ліберальних партій
вимагали поліпшення селянського малоземелля за рахунок державних, удільних,
кабінетських, монастирських земель, а також шляхом відчуження деякої частини
земель великих землевласників. Кадети, Партія демократичних реформ, октябристи,
УДРП навіть пропонували компенсацію за рахунок держави великим землевласникам
за відчуження їх земель. Тільки партія есерів (українських та
загальноросійських) в своїх програмах проголошувала націоналізацію землі, яка
повинна була перейти в загальнонародне користування без викупу. Цю ідею есерів
підтримували Всеросійський селянський союз, Українська селянська партія та
Народна українська партія.

По-третє, майже
всі загальноросійські та українські партії наголошували на впорядкуванні
законів, які стосуються оренди землі селянами, на праві судів зменшувати великі
орендні ціни на землю, що на початку ХХ століття стали дуже високими.

Загальноросійські монархічні партії вважали
приватну власність недоторканою і, отже, пропонували покращення селянського
малоземелля широкою організацією сільськогосподарського кредиту, впровадження
серед селян аграрної освіти, поліпшення розселення в густозаселених губерніях
та покращення переселенської справи на Сході.

2.3.
Періодичні видання про шляхи та способи аграрного реформування в І та ІІ
Державній думах

Кризові явища в
аграрному секторі економіки Російської імперії і, зокрема, України та
революційні події 1905 р. змусили уряд замислитися над самою актуальною
проблемою в імперії того часу — проблемою реформування в сільському
господарстві. Великі поміщицькі латифундії із залишками напівфеодальних
відносин в господарюванні не могли задовольнити нагальних потреб
капіталістичного розвитку сільського господарства. У селянському господарстві
теж з’явилися досить вагомі причини, які вимагали негайного реформування —
окрім малоземелля, в умовах капіталістичного розвитку селянська община стала
гальмом на цьому шляху. Капіталізм вимагав нової організації землеробства на
землі, владно диктував необхідність зламу існуючого землеволодіння. На 1905 рік
в Україні кількість безземельних селян і селян, наділи яких були до 3 десятин,
складали 20,1%; з наділами від 3 до 9 десятин існувало 58,6% від загальної
кількості селянських дворів: з наділами від 9 десятин і більше – 20,6% [116,
с.139].

Ситуація, яка склалася в сільському
господарстві змусила поміщиків прийняти ряд заходів, які б сприяли його
розвитку. Падіння доходності маєтків примушувало їх потурбуватися про вигідну
передачу частини своїх земель в руки селян.

Вже у 1902 р.
створені після селянських виступів поміщицькі «місцеві комітети»
висловлювалися за насадження подвірного та хутірського землеволодіння на зміну
общинному. Окремі поступки від політики збереження напівкріпосницьких відносин
на селі царизм був вимушений зробити ще до революційних подій 1905 року. 12
березня 1903 року був виданий закон про відміну кругової поруки. Законом 6
червня 1904 року було розширено право селянського переселення з Європейської
Росії. У період підйому революції був виданий маніфест 3 листопада 1905 року,
за яким зменшувались наполовину, а з 1 січня 1907 року зовсім скасовувались
викупні платежі за землю.

Наростання
економічної кризи в Російській імперії та постійне незадоволення суспільством
проведених урядом заходів щодо сільського господарства вимагали швидких заходів
вирішення аграрної проблеми на державному рівні. Для цього в 1905 році царський
уряд пішов на поступки і було проголошено про вибори до Державної Думи. Одним з
напрямів діяльності Державної Думи було складення пакету законодавчих актів з
питань реформування сільського господарства.

Ще за часів
роботи Першої Державної думи різними політичними фракціями були висунуті
аграрні програми. Вони викликали багато суперечок. У квітні 1906 р. графом
Вітте, тодішнім Головою Ради міністрів, була представлена записка з селянського
питання для розгляду її в Думі. Також у травні 1906 р. князь Трубецькой
звернувся до Державної Ради з пропозицією про вироблення програми реформ з усіх
важливих питаннь — аграрному, робітничому, народної просвіти, податковому. В
Німеччині, Австралії, Італії, Англії, в яких постійно існує «аграрне
питання», воно викликає еміграцію населення за океан. В Росії ж, на думку
автора статті в газеті «Киевлянин», при незначному населенні та
великих запасах землі на Сході це по суті «дитяче питання» у
порівнянні з тим становищем, в якому знаходяться західноєвропейські країни [87,
1906. — 14 мая].

Кадетська партія
в записці, поданій до І Деражавної Думи, основами майбутньої реформи вважала:
покращення площі землеволодіння селян за рахунок державних, удільних, казенних,
монастирських земель, а також шляхом примусового відчуження приватновласницьких
земель з винагородою власникам. Але ця програма партії народної свободи, на
думку чорносотенної газети «Киевлянин», мала на меті привернути до
себе частину селянства. І цей проект не йшов назустріч селянським побажанням і
не сприяв підйому сільського господарства як основи благоустрою сільського населення
[87, 1906. — 19 мая].

З аграрного
питання у Державній Думі майже щоденно виникали дебати. Вносили свої програми
не тільки кадети, трудовики та інші партії, але й окремі депутати [87, 1906. —
21, 23, 25, 26, 27, 30 мая, 1, 6, 9 июня]. Так, на засіданні Думи 30 травня
1906 р. селянин Київської губернії, депутат Грабовецький зазначав, що у кого
землі немає, тому треба дати, у кого землі дуже багато, у того треба взяти
карбованців по 50 за десятину, селяни із задоволенням заплатять. Але він
вважав, що все це терба зробити якомога швидше [87, 1906. — 1 июня]. Зміст
виступу цього депутата висловлює основну думку майже всього селянства —
відібрати землю у великих землевласників і віддати її малоземельним селянам.
Деякі селяни навіть погоджувалися з тим, що за додаткову землю їм доведеться
платити колишнім власникам. Але вони вимагали, що б ця викупна ціна землі була
“у розумних межах”.

Постійні дебати з
земельного питання в Думі викликали хвилю зацікавленості селян. Газети
публікували накази селян депутатам Державної Думи. Ось деякі уривки з цих
наказів. Селяни с.Субовичі Суражського повіту Чернігівщини зазначали, що народ
бідує без землі і волі, і що вся земля мусить бути громадською і користуватися 
нею повинен тільки той, хто сам на ній працює. Вони наголошували на тому, що
будуть домагатися, щоб ці вимоги було задоволено. Такі ж вимоги до депутатів
про землю надходили і від інших селян: сіл Великі Осмеки (116 підписів),
Шпиченець (120 підписів), Калпунівки Черкаського повіту (330 підписів),
Лосинівці Ніжинського повіту (600 чоловік) та багато інших [39, 1906. — 7, 8, 9
липня].

Необхідність
наділення селян землею примусила уряд піти на рішучі кроки. Ще 4 березня 1906
р. був виданий указ про заснування Комітету з землевпорядкувальних справ при
Головному управлінні землевпорядкування та землеробства  губернських і
повітових землевпорядкувальних комісій. На ці комісії покладалися завдання:

1)        
допомога
Селянському банку у продажу поміщицьких земель селянам;

2)        
здача в
оренду та продаж селянам казенних земель;

3)        
сприяння
переселенню селян;

4)        
ліквідація
існуючого землеволодіння (тобто общини) та багато ін.

Велике значення
мав також проект положення про покращення та розширення селянського
землеволодіння. Основні тези цього проекту згодом були оформлені в укази про
переселення, діяльність Селянського банку, руйнування общини. Всі проекти та
укази обов’язково висвітлювалися у пресі. Окрім того, публікувалися також і
відгуки на ці заходи уряду.

Передача урядом
малоземельним селянам казенних земель теж мала неабияке значення для покращення
земельного стану, хоча це не вирішувало проблеми. В газетах з’явилися дані про
кількість казенної землі. Головна управа хліборобства нарахувала кількість
такої землі в Україні: в Київській губернії — 3665 десятин,  Подільській — 2241
десятин, Чернігівській — 5486 десятин, Харківській — 75230 десятин, Херсонській
— 191845 десятин, Полтавській — 2976 десятин, Таврійській — 204745 десятин,
Волинській — 11200 десятин, Катеринославській — 90494 десятин [174, 1906. — 2
листопада].

Як бачимо, у найбільш
малоземельних губерніях України — Київській, Полтавській, Подільській,
Чернігівській — і земельний фонд казенних земель також був невеликий. Ці дії
уряду аж ніяк не вирішували питання земельного голоду у найбільш заселених
губерніях України.

Така ж думка
висловлювалася в іноземній пресі. Газета “Рада” опублікувала уривок з
французької газети “Temps”, в якій зазначалося, що російські газети довели, що
для того, щоб довести селянську земельну власність до того стану, в якому вона
була 1861 року, треба біля 45 млн. десятин. Тим часом кабінетської і казенної
землі всього 9 млн., тобто 5 частина того, що треба. Марність урядових заходів,
на думку “Temps”,  посилювалась ще й тим, що призначені до продажу землі
знаходилися в місцевостях, де люди найменше страждали від безземелля [161,
1906. — 30 вересня].

З критикою
державних програм виступила київська газета «Рада». В статті
М.Гехтера «Земельне питання і уряд» наводилися заходи, якими уряд
намагався поліпшити земельний стан селян:

1) продати 11
млн. десятин землі, яка знаходиться у розпорядженні Селянського Банку;

2) поширити
державний кредит — земельний, меліоративний та переселенський;

3) знищити
черезсмужність селянських наділів та полегшити виділення на відруби;

4) покращити
діяльність землевпорядкуваних комісій. Однак, автор статті зазначав, що при
селянському малоземеллі таких заходів уряду недостатньо. На підтвердження цього
наводилися дані про кількість надільної селянської землі на 1900 рік у 8
українських губерніях. За цими даними тільки в Катеринославській та Херсонській
губерніях на 1 душу чоловічої статі в середньому припадало трохи більше 2
десятин землі; в Харківській, Полтавській та Волинській — від 1,5 до 2 десятин.
А в Чернігівській, Київській та Подільській губерніях середній селянський наділ
на 1900 рік складав лише 1,2 десятини землі. При такому розподілі землі, ті
заходи, які пропонував уряд, не могли бути дієвими.

На захист
малоземельних селян виступали в Думі багато депутатів від різних партій. Від
імені трудової громади депутат Сайко розповів про поділ землі в Полтавській
губернії: від 500 десятин до 1000 — в руках 345 власників, загалом 235285
десятин. Від 1000 і більше десятин — у 226 власників (у всіх 562622 десятини).
Поруч з цим в губернії 107096 сімей, що не мали ніякої землі. Тих, що мали
менше 1 десятини — 32082; тих, що мали від 1 до 2 десятин — 60682 сім’ї [161,
1907. — 3 квітня].

Українська
фракція трудової громади у своїй програмі цілком підтримувала погляди про
скасування великого приватного землеволодіння. В своїй програмі громадівці
підкреслювали, що земельне законодавство повинно йти до того, щоб завести такі
порядки, при яких вся земля, з усим, що є в ній і водами, належала б всьому
народові, причому земля, потрібна для сільських господарств, могла б оддаватися
на користування тільки тим, хто буде сам її порати [161, 1907. — 3 квітня].

Більшість фракції Української Парламентської
Громади в І Думі підтримувала земельний законопроект кадетів. Група депутатів —
І.Шраг, В.Шемет, П.Чижевський, підтримуючи цей проект, вносила поправку, щоб
землі, які підлягали відчуженю у своїх попередніх власників, переходили не в
загальнодержавний, а в крайовий фонд. Інша група депутатів — Г.Зубченко,
Д.Назаренко, Й.Оранський виступали за підтримку проекту трудовиків.

В ІІ Думі
Українська Парламентська Громада підтримувала аграрний проект трудовиків і
пропонувала передавати землі в крайовий земельний фонд і вирішити питання —
платити чи не платити викуп за землю, яка підлягала відчуженню. Такий підхід
громадівців до вирішення земельного питання налякав трудовиків, що призвело до
розриву Громади з ними [45, с.19-20].

Взагалі в ІІ
Державній думі Громада гостріше ставила земельне питання, аніж у І Думі. Про це
свідчить і Програма Української Трудової Громади в Другій Державній Думі. В ній
зазначалося, що в першу чергу Громада ставить питання здобуття народові землі,
якою користувалися б тільки ті, що прикладають до неї свою працю. Для цього
Громада вважала за потрібне провести законодавчим способом через Державну Думу
примусове відчуження в краєвий фонд казенних, удільних, кабінетських,
монастирських, церковних і всіх тих панських земель, які перевищують трудову
норму, щоб віддати їх на зрівняльне вживання трудового народу [196, с.160-162].

Аграрний устрій в
країні змушував уряд придивитися до ситуації в сільському господарстві. Після
початку революції 1905 року стало на порядок денний тільки одне питання: треба
дати хліборобам змогу працювати, дати їм землю. Але для цього землею повинні
були поступитися і великі землевласники. Окрім казенних та удільних земель до
державного фонду повинні були перейти і землі великих приватних землевласників.
Автор статті «Голос земельного власника» О.Юркевич вважав, що справа
нового аграрного устрою – це справа не тільки уряду. Державна Дума повинна була
в першу чергу займатися саме цим питанням: величезні маєтки, латифундії повинні
зникнути, депутати в Думі повинні встановити для кожної області, для кожної
країни максимум та мінімум дозволеної земельної власності. Все, що перевищує
максимум та мінімум, повинно перейти до державного фонду [161, 1907. — 21
січня]. Такий досить дивний погляд поміщика на стан справ у хліборобстві
досконало висвітлював проблему сільського господарства. Автор пропонував саме
тепер вирішити це питання, щоб через декілька десятків років країна знов не
опинилася в такому ж важкому аграрному становищі.

Однак, царський
уряд, йдучи на поступки селянам, не мав наміру зовсім скасовувати велике
поміщицьке землеволодіння. Навпаки, всі реформи, проведені урядом, були
направлені на підтримку великих землевласників. Не зачіпаючи землеволодіння
кріпосників, уряд вдався до руйнування общини, підтримки заможного селянства,
влаштування хуторів та відрубів, переселення до Сибіру. За цими основними
напрямками нової аграрної політики царизму були створені укази (а згодом і
закони) — 9 листопада 1906 р., 14 червня 1910 р., 29 травня 1911 р. та інші.
Для введення аграрної реформи П.А.Столипін скористався ст.87 Основних законів
Російської імперії. Питання про введення нового аграрного законодавства було
вирішено без використання демократичної процедури – укази були прийняті в
період між розпуском Першої Думи та скликанням Другої.

Здійснення
аграрної реформи супроводжувалося цілим комплексом допоміжних заходів, які
включали інформаційну та фінансову підтримку.

Про роль цих
указів та законів у житті українських селян розглянуто детальніше в розділі 3,
який присвячений сутності аграрної реформи П.А.Столипіна.

Отже, враховуючи
нагальну необхідність реформування сільського господарства, уряд розпочав ряд
заходів щодо зруйнування общинного землеволодіння, переселяння на хутори та
відруби, а також переселення селян до Сибіру та на схід імперії. Оскільки при
здійсненні цих заходів не враховувалися ні особливості окремих
сільськогосподарських районів, ні можливості та бажання селянства, а тільки
інтереси великих землевласників, то й остаточний результат її був зовсім іншим,
ніж планувалося урядом спочатку.

На початку ХХ століття розвиток капіталізму
в Російській імперії сягнув так далеко вперед, що знищення середньовічного землеволодіння
і всіх залишків кріпацтва на селі стало історичною необхідністю. Існувало лише
два шляхи вирішення цієї проблеми – революційним, або реформаторським. Останній
зводився до руйнування селянської общини, збереження головного джерела
кріпосницької кабали – поміщицьких латифундій. П.А.Столипін, проводячи аграрну
реформу, мав на меті боротьбу з революційним рухом, який загрожував
поміщицькому землеволодінню. В своїй промові на засіданні Державної Думи 10
травня 1907 року він зазначав, що визнання націоналізації землі приведе до
такого соціального перевороту, до такої зміни всіх соціальних, правових та
громадянських відносин, яких ще не бачила історія [139, с.100].

Сам П.А.Столипін,
який був великим землевласником, не допускав думки про повну ліквідацію
поміщицького землеволодіння. Допускалося тільки часткове його обмеження: після
революційних подій 1905 року великі землевласники почали продавати землю
Селянському банку. 10 жовтня 1906 року, коли новий аграрний проект розглядався
у Раді Міністрів, всі члени уряду погодилися, що община не заслуговує на
подальшу підтримку її законом. А 9 листопада 1906 року проект «Особого
журнала» Ради Міністрів був підписаний царем. Так почалася столипінська
аграрна реформа, яка зіграла велику роль в економічному перетворенні сільського
господарства України.

Отже, огляд
основних зрушень у економічному розвитку Російської імперії (зокрема України)
за пореформений період показує, що реформа 1861 року не вирішила основного
завдання «чистки» середньовіччя та буржуазних перетворень країни.
Кріпацьке поміщицьке землеволодіння не було повністю ліквідовано. Барщина була
тільки підірвана. Скликання і робота Державної Думи ставили за мету вирішити
аграрне питання, проте з різних причин та протиріч між членами самої Думи воно
так і не було вирішено. Збереглася маса пережитків кріпосницької епохи: ведення
відробіткового господарства, дворянські привілеї на виборах в Державну Раду,
місцеве управління, диференціація у сплаті податків і т.ін. Це неминуче повинно
було привести до нової кризи в економічному устрої країни.

Розділ 3. СУТНІСТЬ АГРАРНОЇ РЕФОРМИ П.А.СТОЛИПІНА ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ
ЗАПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ

3.1.
Руйнування общинного землеволодіння і перехід до хутірського та надільного земле
господарювання

Під впливом нового суспільного
устрою, на селі на початку ХХ століття відбувається новий процес – концентрація
землі в руках заможного селянства, з одного боку, і з іншого – цілковите
розорення бідноти (продаж, залишення або здача наділів в оренду). Надільне
землеволодіння і община стали гальмом на шляху нових економічних процесів у
господарстві., які вимагали організації землеробства на землі, котра була б
вільною від усіляких середньовічних перегородок, які збереглися від часів
кріпацтва (землі колишні власницькі, казенні, удільні, землі колоністів,
козаків, чиншовиків тощо). Життя владно диктувало необхідність ліквідації
колишнього землеволодіння, як поміщицького, так і надільного селянського.

У своїй промові
на засіданні другої Державної думи 6 травня 1907 року П.А.Столипін наводив
наступні докази на захист нового аграрного законодавства: «Настоятельность
принятия в этом направлении самых энергичных мер настолько очевидна, что не
могла подвергаться сомнению, невозможность отсрочки в выполнении неоднократно
выраженной воли Царя и настойчиво повторяемых просьб крестьян, изнемогающих от
земельной неурядицы, ставили перед правительством обязательство не медлить с
мерами, могущими предупредить совершенное расстройство самой многочисленной
части населения России» [139, с.83].

Земельна
громада – община була організацією селянства при натуральному господарстві в
умавах екстенсивного, переважно трипільного господарства. Вона повинна була
забезпечувати селянам розподілення надільної землі у відповідній кількості та
відповідній якості на кожний двір.

При кріпацтві
земельні переділи через общину відігравали двояку роль. З одного боку, вони
збільшували кількість робочої сили, а з іншого – зменшували наділ на кожну
робочу одиницю. Це давало можливість поміщикам посилювати експлуатацію селян, і
не тільки відносно, але й абсолютно, підвищуючи від експлуатації села
прибутковий продукт.

Уряд, підтримуючи
великих землевласників в роки революції 1905 року, зовсім не мав наміру
скасовувати велике поміщицьке землеволодіння. Однак, процес руйнації великих поміщицьких
латифундій проходив незалежно від намірів уряду. Ще після реформи 1861 року в
Україні спостерігався процес зменшення площі панського землеволодіння. Це
свідчило про занепад поміщицького господарства, нездатність панів
пристосуватися до нових економічних умов, незважаючи навіть на урядову
підтримку. Столипінська реформа, наміром якої було впровадження міцного
прошарку заможних селян, підсилювала позиції аграрного капіталізму пруського
типу.

Дані про
кількість поміщицького землеволодіння після реформи 1861 року наведені в табл.
3.1.1 [148, с.12].

Таблиця 3.1.1

Площа
поміщицького землеволодіння в Україні з 1862 по 1909 роки

Роки Тис.десятин Роки Тис.десятин Роки Тис.десятин
1862 18287 1902 12270 1906 11465
1872 17152 1903 12013 1907 11050
1882 15820 1904 11812 1908 10767
1892 14066 1905 11687 1909 10519

Як видно з
наведених даних, в кінці ХІХ століття поміщики поступово втрачають свої землі.
Не припинився цей процес і на початку ХХ століття. А за три роки столипінської
реформи (з 1907 по 1909 роки) цей процес навіть посилився – з 1902 по 1907 роки
він складав 6,5%, а за роки столипінської реформи – вже 8,2%.

П.А.Столипін
вбачав єдиний вихід з революційної кризи – впровадження міцного, незалежного
від суспільства селянина. «Социальная смута вскормила и вспоила нашу
революцию, и одни только политические мероприятия бессильны были, как показали
тогдашние обстоятельства, уничтожить эту смуту и порождаемую ею смуту
революционную. Лишь в сочетании с социальной аграрной реформой политические реформы
могли получить жизнь, силу и значение», — так визначав П.А.Столипін
необхідність впровадження указу 9 листопада 1906 року в своїй промові на
засіданні Державної ради 15 березня 1910 року. «…Принципиальная сторона
законопроекта является осью нашей внутренней политики, — продовжував він, —
потому что наше экономическое возрождение мы строим на наличии покупной
способности у крепкого достаточного класса на низах, потому что на наличии
этого элемента зиждутся и наши законопроекты об улучшении, упорядочении местной
земельной жизни, потому, наконец, что это уравнение прав крестьянства с
остальным сословием России должно быть не словом, а должно стать фактом»
[139, с.135-139].

Окрім основної
мети – соціально-політичної – створити на селі міцну опору для самодержавства з
міцних власників, відокремивши їх від основної маси селянства, вони повинні
були стати перепоною на шляху зростання революції на селі; існувала ще й
соціально-економічна – зруйнувати общину, насадити приватні господарства у
вигляді відрубів та хуторів, а надлишок робочої сили спрямувати в місто, де її
поглине промисловість; та економічна – забезпечити підйом сільського
господарства та подальшу індустріалізацію країни, з тим, щоб ліквідувати
відставання від передових держав.

Перший крок в
цьому напрямку був зроблений в 1861 році. Тоді аграрне питання вирішувалось за
рахунок селян, які платили поміщикам і за землю, і за волю. Аграрне
законодавство 1906 року було другим кроком, при цьому уряд, щоб зміцнити свою
владу та владу поміщиків, знов намагався вирішити аграрне питання за рахунок
селянства.

Розпад общини у
другій половині ХІХ століття йшов швидкими темпами. Вони виявлялися передусім у
поступовому скороченні, а потім припиненні земельних переділів. На початку ХХ
століття селянська община вже не могла бути опорою царизму, з допомогою якої
він підтримував консерватизм та патріархальність села; виникла нагальна потреба
у реформуванні аграрного устрою і саме на це була спрямована столипінська
реформа – зруйнувати селянську общину, не зачіпаючи поміщицького
землеволодіння.

Указ від 9
листопада 1906 року мав для більшості губерній України формальний характер, він
оформлював юридично остаточне знищення общини. Кількість селян, які закріпили в
українських губерніях землю у приватну власність до загальної кількості селян
має такий вигляд (у відсотках): Волинська губернія – 95,7%, Катеринославська –
87,1%, Херсонська – 87%, Полтавська – 79,1%, Подільська – 78,9%, Київська –
70,6%, Харківська – 59%, Чернігівська – 52% [148, c.32].

Таким чином,
столипінська реформа узаконювала існуюче в Україні індивідуальне селянське
господарство, які існувало напередодні реформи. Ще більше значення мав указ 9
листопада 1906 року в тих районах, де зберігалася община з переділами. Така
форма господарства була гальмом для розвитку сільського господарства, бо мала
обов’язковий для всіх членів общини характер господарювання. Особливо шкідливі
були часті переділи, за яких використання землі носило виснажуючий характер.

Не варто вважати,
що столипінська аграрна реформа розпочалася тільки після виходу указу від 9
листопада 1906 року. Царський уряд змушений був піти на деякі поступки селянам
у покращенні їхнього становища ще раніше. Одним з перших законів у цій справі
можна вважати  закон від 27 серпня 1906 року «О предназначении казенных
земель к продаже для расширения крестьянского землевладения». Для
полегшення селянам виплат Селянському банку ще 14 жовтня 1904 року був виданий
закон «О понижении платежей заемщиков Крестьянского поземельного банка и
об изменении условий выпуска Государственных свидетельств названного
банка«. І тільки 9 листопада 1906 року вийшов в світ указ »О
дополнении некоторых постановлений действующего закона, касающегося
крестьянского землевладения«. Указ від 15 листопада 1906 року »О
выдаче Крестьянским Поземельным банком ссуд под залог надельных земель»
був доповненням до указу від 9 листопада. Указ від 9 листопада 1906 року після
затвердження Державною думою та царем став законом від 14 червня 1910 року. З
цим законом було тісно пов’язане видання правил про землеустрій 4 березня 1906
року (які пізніше стали законом 29 травня 1911 року).

Суть указу від 9
листопада 1906 року полягала в тому, що кожний домогосподар, який володів
надільною землею на общинному праві, може у будь-який час вимагати укріплення
за собою в приватну власність частини землі, яка йому належить [49, с.124].
Згідно указу, кожен домогосподар міг закріпити за собою у приватну власність
ділянки общинної землі, які були до цього в його постійному користуванні.. Ті,
хто закріплював «надлишки», повинні були сплатити общині їх ціну, яка
була зазначена під час проведення реформи 1861 року. До того ж кожен
домогосподар, який закріпив за собою землю у приватну власність, мав право в
будь-який час вимагати виділення йому общиною відповідної ділянки, зведеної до
одного місця (тобто хутори та відруби). Для переходу всієї общини до
ділянкового (хуторського чи відрубного) господарства, необхідно було ухвалення
більшістю (двома теритинами) селян, які мало право голоса. Такою була суть
основного закону, який запроваджував нову аграрну політику царського уряду.

Отже, можна
сказати, що закон від 9 листопада 1906 року був одним з найважливіших у всій
системі столипінського аграрного законодавства. Відповідно, дуже багато уваги
приділялося цьому закону у пресі. В липні 1906 року «Киевлянин»
опублікував урядове повідомлення про земельний устрій, тобто проект майбутнього
закону [87, 1906. — 2 июля]. Газета «Світова зірниця» подала
передрукований з газети «Рада» матеріал з коментарями та роз’ясненнями
для селян суті нового «тимчасового» закону (тобто указу від 9
листопада) [174, 1906. — 23 листопада]. Та ж «Світова зірниця» ще в
жовтні 1906 року опублікувала статтю про постанову Ради Міністрів про
«громадське володіння землею», його значення для Поділля та інших
губерній України та Росії. [174, 1906. — 5 жовтня].

Ряд статей про
новий «закон», його значення для селян, основні пункти його положень,
роз’яснення про селянську общину і її місце в українському селі публікувала
газета «Рада». «…Цей закон має загально-державне значення, але
для місцевостей, заселених нашим українським людом, він має найменше ваги, бо в
нашім краї володіння землею переважно й тепер поосібне, … хоч поруч із тим
деякі села мають ще таку надільну землю, що володіє нею ціла громада»
[161, 1906. — 5 листопада; 20 грудня; 1907. — 25, 27, 28 січня; 1908. — 19
листопада].

Роз’яснення щодо
нового законодавства не обійшли своєю увагою і багато інших українських видань:
«Як думає правительство допомогти селянам?», роз’яснення Волинського
губернського по селянським справам присутствія, «О значении закона 9
ноября 1906 г. для крестьян Киевской губернии» [186, 1908. — 2 листопада;
154, 1907. — 30 червня].

Треба також
зазначити, що увага до селянського питання української преси на цих подіях не
скінчилася. Надалі газети повідомляли про хід подій в селі: вихід з общини,
закріплення землі в приватну власність, виділення на хутори і відруби. Частіше
за все газети публікували офіційні дані, але увага приділялася і дописам
власних кореспондентів про хід подій. Це дає можливість порівняти офіційні дані
з поглядами «очевидців» на хід аграрної реформи. Публікації в газетах
цікав