Ефективність
за Парето та соціальний оптимум.
Часткова
та загальна рівновага
Концепція
ефективності конкурентної ринкової системи базується на понятті „ефективності
за Парето”. Ефективність
за Парето (Парето-оптимум) означає, що ресурси розподілені
оптимально, якщо
ніхто не може покращити свого становища, не погіршуючи становища іншого. 
  Основним критерієм ефективності за Парето
є наявність
або відсутність розтрати ресурсів. Парето-оптимальними є розподіли, за яких
будь-які подальші вигідні зміни неможливі.
Межа
можливих корисностей   – модель економіки з двома
економічними суб’єктами, які розподіляють між собою обмежений обсяг благ (рис.
12.1), –  ілюструє множину комбінацій рівнів корисностей, які можуть бути
досягнуті учасниками обміну. Всі точки   відповідають
Парето-ефективним розподілам. Проте різні варіанти розподілу добробуту суттєво
відрізняються з точки зору справедливості. 
					







Парето-оптимальний розподіл
ресурсів може не давати соціального оптимуму, допускаючи крайню
нерівномірність розподілу наявних благ у суспільстві. Неефективний розподіл
ресурсів іноді може бути більш справедливим, ніж ефективний.
З множини варіантів суспільство може реально реалізувати лише
один. Конкретний вибір пов’язаний з конкретним поглядом на проблему
справедливості, який і визначає функцію суспільного добробуту.
Функція суспільного
добробуту
ранжирує індивідуальні розподіли залежно від індивідуальних уподобань, а рівень
суспільного добробуту  виступає деякою
функцією від індивідуальних функцій корисності   і 
зростаючою функцією корисності кожного індивіда:       .                                                           
Існують численні різновиди функції
суспільного добробуту, найбільш відомими з яких є:
· 
функція
суспільного добробуту Бентама (класична утилітаристська функція) – представляє
рівень суспільного добробуту як суму індивідуальних функцій корисності членів
суспільства  :            ;                                                                        
        
· 
функція
добробуту як сума зважених корисностей (різновид функції Бентама):
  ,                                          
                                          
     де   є
вагами, за допомогою яких суспільство зважує корисності окремих індивідів з
огляду на їх важливість для суспільного добробуту;
· 
функція
добробуту Роулза (мінімаксна) – показує, що зростання суспільного добробуту залежить від
зростання добробуту індивіда з найнижчим його рівнем: 
   ;  
· 
функція
суспільного добробуту Бергсона – Семюелсона (індивідуалістична): 
        ,         
де  –
набори благ конкурентних індивідів, а  .
Всі функції, крім функції Бергсона – Семюелсона, виходять з
кількісної (кардиналістської) концепції корисності, представляють уподобання
індивідів відносно деяких станів суспільного розподілу благ.
Індивідуалістична функція ґрунтується на ординалістській теорії, вона
відображає індивідуальні уподобання і відповідні рівні корисності окремих
індивідів відносно певних наборів споживчих благ. 
  Максимізація функції суспільного
добробуту у відповідній графічній моделі (рис. 12.2) передбачає суміщення
кривих рівного добробуту або суспільних кривих байдужості   з межею можливих
корисностей  , що дозволяє
визначити точку рівноваги. Будь-який інший стан на межі можливих корисностей
неоптимальний щодо суспільного добробуту, хоча є Парето-оптимальним. У точці
рівноваги забезпечується максимальний рівень добробуту економічних
суб’єктів, проте такий розподіл – лише один з можливих варіантів справедливого
розподілу. 
В цілому розрізняють чотири концептуальних підходи до
проблеми справедливості: егалітарний, утилітарний, роулзівський і
ліберальний.
Егалітарний підхід вимагає рівномірного
розподілу, за якого всі блага поділені порівну між усіма індивідами. Проте
такий розподіл, як правило, не є Парето-ефективним. 
Утилітарний підхід розглядає суспільний добробут як суму добробуту
всіх членів суспільства. Принцип перерозподілу доходів ґрунтується на
припущенні про спадну граничну корисність: для заможних членів суспільства
корисність одиниці вилученого доходу спадає в меншій мірі, ніж зростає
корисність одиниці додаткового доходу для незаможних. У результаті суспільна
корисність максимізується, Парето-ефективність досягається за більш
рівномірного розподілу доходів. 
Роулзівський (концепція Дж. Роулза) підхід допускає існування нерівності, щоб не
позбавити найпродуктивніших виробників стимулу до праці, але передбачає
перерозподіл частини доходів більш продуктивних економічних суб’єктів на
користь найбідніших членів суспільства. 
Ліберальний підхід полягає у тому, що результати конкурентних ринкових процесів
вважаються справедливими, оскільки винагороджують тих, хто більш здібний і
працьовитий, навіть якщо при цьому має місце крайня нерівність; не передбачає
перерозподілу благ. Суспільно-оптимальними і справедливими вважаються виключно
Парето-ефективні варіанти розподілу.
Егалітарний, утилітарний і роулзівський
підходи передбачають державне втручання з метою коригування результатів
ринкових процесів і досягнення більш справедливого розподілу, ліберальний
підхід заперечує необхідність такого втручання. Сучасна держава прагне досягнення
компромісу між критеріями оптимальності та справедливості.
   Ефективність функціонування конкурентної ринкової системи
оцінюється за двома рівнями – часткової та загальної рівноваги.
Часткова конкурентна ринкова рівновага – рівновага на ізольованому
ринку певного товару – є ефективною, оскільки у точці рівноваги економічна цінність
продукту для споживача    і
граничні витрати його виробництва   співпадають. Рівноважна ціна дорівнює граничним витратам і граничній цінності
продукту:   . 
За будь-яких відхилень від рівноваги ці величини не
співпадають, розподіл ресурсів не є Парето-ефективним. Ринок досконалої
конкуренції автоматично забезпечує їх перерозподіл через зміну
ціни. За відновлення рівноваги на рівні   не
існує жодної можливості покращити стан покупців чи продавців, економіка стає ефективною
за Парето. У стані рівноваги споживчий і виробничий надлишки досягають
максимальної величини. Сукупний надлишок споживачів і виробників
показує виграш всього суспільства.
Але економіка не складається з окремих ізольованих ринків.
Навпаки, існує система тісно переплетених між собою ринкових цін, зміна яких на
одному ринку викликає численні і значні зміни на інших споріднених ринках. Коли
всі ринки факторів виробництва і кінцевої продукції досягають часткової
рівноваги, встановлюється загальна рівновага економічної системи.
Загальна
рівновага – це стан
рівноваги, за якого у всій економічній системі, на всіх ринках встановлюються
ціни рівноваги. Цінами загальної рівноваги називаються ціни, за якими загальний
обсяг споживання кожного блага не перевищує обсягу його виробництва. Загальна
рівновага відображає ефекти зворотного зв’язку. Ефектом зворотного зв’язку називається зміна
цін і кількості товарів на певному ринку як реакція на зміни, що виникають на
споріднених ринках.
 Модель загальної економічної рівноваги Вальраса
відображає взаємозв’язок ринків готової продукції і ринків факторів виробництва
в умовах досконалої конкуренції, яка дозволяє забезпечити одночасну рівновагу
множини ринків. Закон Вальраса визначає залежність між окремими
ринками за умов досконалої конкуренції: сума надлишкового попиту на всіх ринках
повинна дорівнювати нулю.
Аналіз загальної рівноваги
розширює можливості оцінки ефективності функціонування ринкової економіки.