Витрати виробництва і собівартість продукції в
процесі формування ціни на продукцію
Для досягнення
своєї основної мети – максимізації прибутку – підприємство повинно понести
певну суму витрат. Всі витрати спрямовуються на формування і використання усіх
видів ресурсів. Всі витрати підприємства (загальні витрати) поділяються на
операційні та інвестиційні.
Операційні
витрати – це витрати операційної діяльності підприємства, тобто його основні
діяльності, пов’язаної з виробництвом та реалізації продукції (товарів, робіт,
послуг), яка забезпечує основну частку його доходу. Операційна діяльність не
включає інвестиційної та фінансової діяльності підприємства.
Операційні
витрати називають ще поточними витратами. Частина з них є циклічними і
повторюваними (витрати за сировину і матеріали, на заробітні плату та ін.), а
інші – мають місце постійно і незалежно від виробництва (витрати на утримання
приміщень, управлінського персоналу, споруд тощо).
Крім поділу
витрат на операційні та інвестиційні, виділяють витрати бухгалтерські та
економічні.
					







Бухгалтерські
відображають реальні суми фактично здійснених підприємством витрат у формі
платежів за придбані сировинно-матеріальні ресурси, виплати заробітної плати,
нарахування амортизації, здійснення орендних платежів. Економічні, крім
реальних бухгалтерських витрат, включають неявні витрати підприємства, його
власника у вигляді використовуваних землі, приміщень, інших власних активів, на
які він формально не несе грошових витрат. Тобто, економічні витрати
підприємства «перевищують» бухгалтерські на величину неявних (їх
часто називають «внутрішнім») витрат.
Розрахунок
необхідної кількості і облік витрат у натуральній формі має важливе значення
для організації самого процесу виробництва на підприємстві.
Вартісна форма
оцінювання витрат є вирішальною в процесі визначення ефективності виробничої
діяльності підприємства, вона відображається у вартості виготовленої продукції,
виконаних робіт (послуг).
Вартісною формою
витрат на підготовку виробництва, виготовлення продукції та її збут є
собівартість продукції.
Собівартість
комплексно характеризує використання всіх видів ресурсів підприємства, вона є
одним з найважливіших показників ефективності виробництва.
Для підприємства
важливо визначити витрати, які відшкодовуються за рахунок собівартості, а які
–т за рахунок прибутку.
В основу
класифікації витрат, що формують собівартість продукції, покладено такі ознаки:
I. Ступінь однорідності
витрат.
Всі витрати за
цією ознакою поділяються на:
— 
Одноелементні
(прості) – сировина і матеріали, заробітна плата тощо; ці витрати мають єдиний
економічний зміст;
— 
комплексні
– різнорідні за своїм складом і охоплюють декілька елементів витрат, їх
зазивають ще непрямими (загально-виробничі та адміністративні витрати, втрати
від браку).
II. Спосіб віднесення на окремі види
продукції
Втрати
поділяються на:
— 
прямі ( безпосередньо
пов’язані з виготовленням даного виду
продукції і можуть бути прямо віднесені на її одиницю);
— 
непрямі
(пов’язані з виготовленням різних виробів і не можуть прямо бути віднесені на
той чи інший вид продукції; до них належать заробітна плата управлінського і
обслуговуючого персоналу, утримання й експлуатація основних фонди)
III Зв’язок з обсягом
виробництва
Всі витрати за
цією ознакою поділяються на:
— постійні (їх
загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в певних межах;
до них належать витрати на утримання й експлуатацію будівель і споруд,
управління).
У складі
постійних розрізняють умовно-постійні витрати, які неістотно змінюються при
зміні обсягу виробництва:
— змінні — загальна
сума витрат за певний час залежить від обсягу виробництва продукції;
поділяються на:
1. пропорційні –
змінюються прямо пропорційно до змін обсягу виробництва – сировина, матеріал,
комплектуючі, відрядна заробітна плата.
2. непропорційні
– поділяються на прогресуючі і дигресуючі.
IV. За економічними елементами
і калькуляційними статтями.
Ця класифікація є
найважливішою.
Всі витрати за
цією ознакою поділяються на
Собівартість
продукції як грошовий вираз затрат підприємства на виробництво і реалізації
продукції хар-зує ефективність цього процесу виробництва на підприємстві,
оскільки у ній відображаються:
— 
рівень організації
виробничого процесу;
— 
технічний
рівень;
— 
продуктивність
праці та інше.
Собівартість
продукції як показник використовується для контролю за використанням ресурсів
виробництва, визначення економічної ефективності, організаційно-технічних
заходів, встановлення цін на продукцію. За умов самофінансування зниження
собівартості є основним джерелом зростання прибутку підприємства.
Індивідуальна
собівартість. Хар-зує витрати окремого підприємства на виробництво і реалізацію
продукції, а галузева показую середні у галузі витрати на виробництво і
реалізацію продукції.
Показниками
собівартості продукції, що використовуються в господарській практиці, є:
— 
затрати
на 1 грн. товарної продукції.
— 
собівартість
окремих видів продукції (визначається на основі калькуляцій собівартості
окремих видів продукції);
— 
зниження
собівартості порівняльної товарної продукції (використовується на підприємствах
зі сталим асортиментом);
Управління
витратами передбачає цілеспрямований вплив на формування витрат, контроль за їх
рівнем та економічне стимулювання їхнього зниження.
Система
управління витратами включає:
— 
пошук та
виявлення чинків, що впливають на економію усіх видів ресурсів;
— 
нормування
витрат ресурсів;
— 
планування
витрат за їхніми видами;
— 
облік та
аналіз витрат;
— 
економічне
симулювання економії ресурсів та зниження витрат.
За кожен елемент
цієї системи відповідають певні виконавці, Структурні підрозділи підприємства.
Вони розробляють комплекс заходів, спрямованих на значення сукупних витрат на
виробництво реалізацію продукції.
Можливості
зниження собівартості продукції можна виділити й аналізувати за дома напрямами:
1) 
за
джерелами;
2) 
за
чинниками (факторами).
Джерелами
зниження собівартості продукції є ті затрати, за рахунок економії яких знижується
собівартість продукції, а саме:
— 
витрати
уречевленої праці, які можуть бути знижені завдяки поліпшенню використання
засобів і предметів праці;
— 
витрати
живої праці, які можуть бути скорочені завдяки зростанню продуктивності праці;
— 
адміністративно-управлінські
втрати.
Зниження
собівартості продукції у всіх галузях забезпечується, насамперед, за рахунок
зростання продуктивності праці, яка має двоякий вплив на собівартість.
По-перше, в результаті підвищення продуктивності праці знижується трудомісткість,
а, відповідно, — і витрати загробної плати на одиницю продукції. По-друге, її
зростання приводить до збільшення абсолютного обсягу виробництва, що скорочує
умовно-постійні витрати на одиницю продукції.
Визначальним
джерелом зниження собівартості, особливо у матеріаломістких галузях, є економія
матеріальних витрат на основі раціонального використання матеріальних ресурсів,
а також підвищення завантаження основних фондів, скорочення витрат на
управління й обслуговування.
Зниження
собівартості продукції досягається за рахунок різних чинників, тобто заходів,
які викликають зміну її складових. Всі чинники поділяються на дві групи:
народногосподарські і виробничі.
Народногосподарські
не залежать від діяльності підприємства і реалізуються в централізованому
порядку. Вони включають: зміну вартості енергоносіїв, нормативів відрахувань на
соціальне страхування, пенсійне забезпечення, перегляд тарифних ставок, митних
правил та ін.
Виробничі(
техніко-економічні) – це чинники, які залежать від діяльності конкретного
підприємства. До них належать: підвищення технологічного рівня виробництва,
вдосконалення організації виробництва і праці, ціна обсягу і структури
продукції, галузева та інші фактори зниження.
Врахування
текінко-економічних факторів дозволяє планувати оптимальний рівень витрат, завдання
щодо їх зниження.
Основними шляхами
зниження собівартості продукції є скорочення тих витрат, які мають найбільшу
питому вагу у її структурі.
План по
собівартості продукції на підприємстві включає такі елементи:
— 
планування
зниження собівартості товарної продукції;
— 
складання
кошторису витрат на виробництво;
— 
складання
планових калькуляцій окремих видів продукції.
Планування
зниження собівартості товарної продукції здійснюють шляхом планування зниження
затрат на 1 грн. товарної продукції. Всі чинники, що впливають на зміну цих
витрат, можуть бути об’єднанні у перелічені вище групи.
Розрахунок
зниження собівартості продукції за відповідними чинниками виконують у такій
послідовності:
1) 
Визначають
затрати на 1 грн. ТП в базовому році;
2) 
Визначають
вихідну собівартість в плановому ріці;
3) 
Визначають
економію затрат за техніко-економічними чинниками методом прямого розрахунку:
— 
підвищення
технологічного рівня виробництва може обумовити економію витрат за рахунок
зниження норм витрат матеріалів;
— 
удосконалення
організації виробництва і праці обумовлює економію витрат за рахунок
поглиблення спеціалізації і розширення кооперування виробництва;
— 
зміна
структури і обсягу продукції спричиняє відносне зниження умовно-постійних витрат;
5. Індексний
метод розрахунку зниження собівартості продукції.
Індексний метод
дає можливість врахувати вплив усіх чинників укрупненим способом.
— 
Зниження
собівартості продукції за рахунок зміни норм витрат матеріалів і зміни цін на
них;
— 
Зниження собівартості
продукції за рахунок зростання продуктивності праці;
— 
Зниження
собівартості продукції за рахунок зниження умовно-постійних втрат
6. Складання
кошторису витрат на виробництво і калькування собівартості одиниці продукції.
Мета складання
кошторису витрат на виробництво – встановлення всієї суми затрат на виробництво
плановому році.
Кошторис
виробництва, узагальнюючи поелементні витрати підприємства, показує їх ресурсну
структуру (витрати на матеріали, персонал, основні фонди). Ці надзвичайно важливо
для аналізу чинників формування і зниження собівартості продукції.
Собівартість
товарної продукції обчислюється на основі елементів витрат, що відображається в
кошторисі з подальшим їх коригуванням на величину витрат, які не включені у
виробничої собівартість продукції (витрати на підготовку та освоєння нової
продукції, позавиробничі витрати, відшкодування втрат від браку), зміну залишків
витрат майбутніх періодів. Одержана сума є собівартістю валової продукції.
Після її коригування на зміну залишків незавершеного виробництва одернується
виробнича собівартість товарної продукції. Саме вона разом із сумою позавиробничих
витрат становить повну собівартість товарної продукції. Собівартість
реалізованої продукції обчислюється коригуванням собівартості товарної
продукції на зміну залишків нереалізованої продукції.
Калькування
собівартості продукції – це процес обмеження собівартості одиниці продукції.
Методи
калькулювання:
— нормативний;
— параметричний;
—
розрахунково-аналітичний.
Номенклатура
калькуляційних статей наведена вище, а склад окремих статей формується таким
чином:
1) 
«Сировина і матеріали»
2) 
«Паливо і енергія на
технологічні цілі»
3) 
«Заробітна плата виробничих
робітників»
4) 
«Відрахування на соц. заходи
виробничих робітників»
5) 
«Загальньовиробничі витрати»
6) 
«Адміністративні витрати»
7) 
«Підготовка та освоєння
виробництва»
8) 
«Інші виробничі витрати»
9) 
«Витрати на збут»
На ранніх стадіях
розробки нової продукції, коли повністю не сформована нормативна база, не
відомі ціни на ресурси і відсутній комплект технічної документації,
собівартість продукції може визначатися лише як прогнозна величина.
Найбільш
розповсюдженими методами таких розрахунків є:
1) 
метод
питомих ваг;
2) 
графоаналітичний;
3) 
бальний;
4) 
кореляційний.
Із освоєнням
виробництва нової продукції її собівартість змінюється (знижується). Знання
закономірностей Зіни собівартості продукції в процесі освоєння виробництва дає
можливість управляти витратами на нього в процесі формування ціни на продукцію.
Ціни, що відображають суспільно необхідні витрати на виробництво і
реалізацію продукції, узгоджуються з вимогами закону вартості. Вони
забезпечують еквівалентний обмін товарами, дає змогу більш правильно
використовувати вартісні показники для встановлення правильних господарських
пропорцій, порівнювати витрати з результатами виробництва.
Функції цін:
— обліково-аналітична (забезпечує облік результатів господарювання ті їх
прогнозування).
— стимулююча (сприяє раціональному використанню обмежених ресурсів,
науково-технічному процесу, оновленню асортименту).
— розподільча (впливає на розподіл ресурсів, доходів та фінансів у
суспільстві).
— регулювальна (здійснюється збалансування між окремими виробництвами,
попитом і пропозицією).
Залежно від особливостей процесу купівлі-продажу та сфери економіки
розрізняють такі ціни:
— світові;
— гуртові;
— закупівельні;
— кошторисні;
— роздрібні;
— транспортні тарифи;
— тарифи на платні послуги.
Відповідно до чинного законодавства державні ціни встановлюються також на
продукцію (послуги) природних монополістів, на імпортні товари за рахунок
коштів Державного бюджету України.
Державні регульовані ціни є перехідною ланкою від адміністративного
встановлення до ринкових договірних та вільних цін. Регулювання здійснюється
шляхом встановлення граничних рівнів торгівельних надбавок і постачальних
винагород, граничних рівнів рентабельності або шляхом запровадження
обов’язкового декларування зміни цін.
Комунальні ціни встановлюються на продукцію та послуги, які виробляються
комунальними підприємствами. Їх державне регулювання здійснюється в такий самий
спосіб, що й державних цін.
Вільні ціні визначаються на всі види продукції (робіт, послуг) за
винятком тих, на які встановлено державні ціни. Вільні ціни визначаються
суб’єктами господарювання самостійно за згодою сторін з урахуванням попиту і
пропозиції на ринку товарів.
Контрактні ціни (зовнішньоторгівельні) – застосовуються при здійсненні
імпортних операцій у розрахунок з іноземними контрагентами. Такі ціни формуються
відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.
Ввізні ціни – встановлюються на імпортні підакцизні товари, що
уподтотковуються податком на подану вартість (ПДВ) і підлягають обкладенню
ввізним митом; основою розрахунків таких цін є митна вартість товарів, виражена
в національній валюті.
Важливу роль у вирішенні завдань науково-технічного прогресу відіграють –
лімітні (встановлюються на стадії розроблення нової продукції і відображають
граничнодопустимий рівень її ціни) і ступеневі ціни (ступенева ціна – це
гуртова ціна, яка поступово знижується на певних етапах випуску продукції).
Крім того, в сучасній практиці господарювання застосовуються різні види
ринкових цін, які класифікуються без певної ознаки: демпінгові,
дискримінаційні, тверді, паритетні, престижні т інші ціни. Наприклад,
дискримінаційна ціна – це ціна, яка застосована підприємством, що посідає
монопольне (домінуюче) становище на ринку, рівень якої для окремих суб’єктів
господарювання, продавців, покупців має різних розмір без об’єктивно
виправданих причин або може привести до недопущення, усунення чи обмеження
конкуренції або ущемлення інтересів інших підприємств чи споживачів.
Литература
1. 
Основы финансов –
Магера В.С. – К. – 2006 г.
2. 
Финансы- нп
журнал – М. – 2009.
3. 
Финансы- Марченко
В.М. – К. 2007.