МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ
УКРАЇНИ
ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ІНСТИТУТ
СОЦІАЛЬНИХ ТЕХНОЛОГІЙ
Кафедра економічних дисциплін
Курсова робота
з дисципліни «Економіка
підприємства»
					







на тему: «Організаційна
структура управління підприємством»
Хмельницький – 2008 р.
ЗМІСТ
Вступ
РОЗДІЛ 1.Дослідження теоретичних основ діяльністю
підприємства
1.1 Поняття,функції,та принципи управління суб’єктами
господарювання
1.2 Основні елементи загальнодержавного управління
1.3 Класифікація методів управління
РОЗДІЛ 2.Аналіз та оцінка ефективності методів
управління на ЗАТ «Хмельницьклегпром»
2.1 Оцінка ефективності соціально-психологічних
методів управління
2.2 Застосування економічних методів управління та
оцінка їх ефективності
2.3 Реалізація адміністративних методів упраління на
підприємстві
РОЗДІЛ 3.Застосування прогресивної системи методів
управління діяльністю ЗАТ «Хмельницьклегпром»
3.1 Поєднання методів управління у єдину систему
Висновок
Список використаних джерел
ВСТУП
Ефективність
функціонування підприємства та його підрозділів значною мірою залежить від
правильності застосування методів управління,на що впливає рівень досконалості
інституції середовища,форма власності,специфіка завдань та їх чинники.Вибір
менеджервами методів управління залежить від змісту ісили вияву мотивів.
Для даної роботи
була обрана тема «Методи управління системою підприємств» оскільки саме за допомогою
них здійснюється практична реалізація функцій управління.Результативність і
ефективність управління сучасною організацією значною мірою залежить від того,
яких принципів дотримуються її керівники,приймаючи управлінські рішення і які
методи вони застосовують для їх реалізації.Правильний вибір забезпечить
досягнення бажаного результату найменшими зусиллями.
Ефективність
методів управління залежить від їх мотиваційної спрямованості,системності та
наявності механізму їх реалізації і передбачає кваліфіковану роботу з вивчення
правового середовища,в якому працює організація,що забезпечуватиме її правову
та економічну безпеку.Кожна організація,спираючись на потенціал своїх
працівників,має відшукати для себе ті методи,що сприятимуть успішній роботі і
відповідальним вимогам і запитам ринку.Це вилокою мірою стосується сучасних
українських підприємств.
Для написання
роботи було обрано організацію ЗАТ «Хмельницьклегпром» щоб проаналізувати
оцінку ефективності методів управління,принципи управління, а також звязок
методів управління з потребами та інтересами людей.
1.Дослідження теоретичних
основ управління діяльністю підприємства
1.1 Поняття ,функції та принципи управління суб’єктами
господарювання
управління
економічне господарювання
Одним з основних
елементів ринкового господарства є підприємство. Під підприємством розуміється
економічний суб’єкт, що займається виробничою діяльністю і має господарську
самостійність. Підприємство об’єднує ресурси для виробництва економічних благ
із метою збільшення прибутку.
З економічної точки зору,
підприємство самостійно здійснює індивідуальне відтворення, тобто організовує
виробництво, для чого наймає робочу силу, купує сировину і матеріали,
напівфабрикати в інших підприємств, платить за це готівкою або бере в кредит,
користуючись безготівковим обігом, свої товари продає чи тимчасово складає. Шляхом
інкасування готівки або занесення на банківський рахунок своїх претензій
(заявок на права володіння) підприємство перетворює продукцію в ліквідні
засоби, якими сплачує борги чи тримає її як ліквідний резерв для покриття нових
закупівель. Так здійснюється повторення процесу виробництва, і кругообіг
починається знову. 
Одночасно поряд з
організаційною формою господарювання, підприємство є певним майновим
комплексом, що складається з основного та оборотного капіталу. 
Підприємство, як і
будь-яка складна система, складається з комплексу більш простих систем, що
виконують визначені функції. 
Законами України
визначено три основних види підприємств:
державне колективне та
індивідуальне. При цьому остання група має можливість створення
індивідуального, сімейного та приватного підприємства. 
Малі підприємства. 
Малий бізнес здійснюється
шляхом створення розгалуженої системи малих підприємств. Згідно із Законом
України «Про підприємства» до малих відносяться такі підприємства:
· 
у промисловості й
будівництві — з числом працюючих до 200 чоловік;
· 
у науці й
науковому обслуговуванні — до 100 чоловік; 
· 
в інших галузях
виробничої сфери (крім роздрібної торгівлі) — до 50 чоловік;
· 
у галузях
нематеріального виробництва — до 25 чоловік;
· 
у роздрібній
торгівлі — до 15 чоловік. 
У нашій країні в
залежності від природно-кліматичних, національних, технологічних та інших
особливостей регіонів можуть бути різні критерії виділення малої економіки. [5,c.67]
Законодавство України
надає широкі права щодо створення малих підприємств. Так, засновниками їх
можуть бути орендні, колективні, спільні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства
та інші підприємства й організації, а також громадяни, члени сімей, інші особи,
що спільно ведуть трудове господарство. У зв’язку з цим будь-яке створене мале
підприємство, зберігаючи пріоритет свого засновника, є відповідно і державним,
колективним, приватним. Діяльність кожного з них регулюється діючим
законодавством. Отже малі підприємства — це не якийсь конкретний тип
підприємства, а частина наявних, виділена тільки за критерієм їхнього розміру й
наділена додатковими правами та пільгами. 
Розвиток малого бізнесу
також виступає дійовим чинником, що пом’якшує соціальну напругу і сприяє
демократизації ринкових відносин, тому що саме він є фундаментальною основою
формування «середнього класу», а отже, й послаблення властивої
ринковій економіці тенденції до соціальної диференціації.Отже, значення малого
бізнесу в ринковій економіці дуже велике. Без малого бізнесу ринкова економіка
ні функціонувати, ні розвиватися не в змозі. Становлення та розвиток його є
однією з основних проблем економічної політики в умовах переходові від
адміністративно-командної економіки до нормальної ринкової економіки. Малий
бізнес у ринковій економіці — головний сектор, що визначає темпи економічного
росту, структуру і якість валового національного продукту. 
Істотний внесок вносити малий
бізнес у формування конкурентного середовища, що для нашої
високомонополізованої економіки має першорядне значення. Не можна також
забувати, що малі підприємства менше впливають і на екологічне становище. Немаловажна
роль малого бізнесу в здійсненні прориву в ряді найважливіших напрямків НТП,
насамперед в області електроніки, кібернетики й інформатики. У нашій країні цю
роль важко переоцінити. Всі ці і багато інших властивостей малого бізнесу роблять
його розвиток істотним чинником і складовою частиною реформування економіки
України. Малі підприємства спеціалізуються і на випуску кінцевої продукції,
орієнтованої в основному на місцеві ринки збуту.В основному, це швидкопсувні
продукти, ювелірні вироби, одяг, взуття і т.д. і т.п. 
У розвинутих країнах саме
малому бізнесу приділяються увага в державному масштабі. Держава підтримує
малий бізнес як грошима, так і різноманітними пільгами, у сфері податкової
політики.Проте, із великим жалем, залишається констатувати, що більш над усе не
повезло в ході економічних перетворень, що розгорнулися в Україні, малому
бізнесу. Діючої системи стимулювання створення малих підприємств не існує, як і
немає господарського механізму їхньої підтримки. Не розроблена державна
програма розвитку малих підприємств. 
За характером діяльності
в малому бізнесі можна виділити декілька видів підприємств. До першого виду
належать індивідуальні або сімейні підприємства. Індивідуальне — це
підприємство, що засноване на особистій власності окремої особи та виключно на
її праці; сімейне ж підприємство засновується на власній праці членів однієї
сім’ї які проживають разом. Отже, такі підприємства передбачають
індивідуальну трудову діяльність окремих осіб або сімей. 
Майно індивідуального підприємства
формується з майна громадянина (сім’ї), одержаних доходів та інших законних
джерел. Індивідуальне підприємство може бути створене також у результаті
придбання громадянином (сім’єю) державного або комунального підприємства. 
Власник індивідуального
підприємства несе відповідальність щодо забов’язань підприємства в межах,
визначених його статутом. 
Інший вид малих
підприємств — кооперативи або колективні підприємства, чисельність працюючих у
яких не перевищує установлених обмежень. Кооператив являє собою об’єднання
декількох громадян для спільної господарської діяльності на основі договорові
між ними. Майно кооперативу формується за рахунок вкладів учасників,
одержаних доходів та інших законних джерел і належить його учасникам на правах
пайової часткової власності.[5,c.78]
Крім названих вище,
можуть створюватися й Інші малі підприємства. Законодавством передбачається
можливість утворення на території України інбземних, а також спільних
підприємств. 
Важливою формою
підприємництва, є організація акціонерних підприємств. Якоюсь мірою вона
існувала лише до 1929р. Пізніше аж до 80-х років акціонерних підприємств у нас
не було. 
Акціонерні форми господарювання базуються на створенні
акціонерних товариств. У Законі України «Про господарські товариства»
зазначається, що акціонертім товариством називається організація, яка має
статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій номінальної вартості, і
несе відповідальність за зобов’язання тільки майном товариства. 
Акціонерне товариство —
це одна з організаційно-правових форм підприємств. Воно створюється шляхом
централізації коштів (об’єднання капіталу) різних осіб, проведеної за допомогою
продажу акцій із метою здійснення господарської діяльності й одержання
прибутку. 
Головною метою створення
акціонерних товариств у нашій країні є залучення до господарського обігу
вільних коштів (грошових і матеріальних) трудящіх, а також підприємств для
виконання певних господарських завдань. Акціонерне товариство створюється на
основі купівлі-продажу акцій. 
У якості учасників
об’єднання капіталу шляхом створення акціонерного товариства можуть виступати
фізичні і юридичні особи. 
Акціонерні підприємства
поділяються на два види: акціонерне товариство відкритого типу, акції
якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої передплати, купівлі-продажу на
біржах; акціонерне товариство закритого типу (або ТОВ), акції якого поширюються
лише серед його засновників. 
Функціонування акціонерного
товариства закритого типу відрізняється й іншими особливостями, що в
обов’язковому порядку повинні бути відбиті в його статуті. Акціонерні
товариства закритого типу — це в основному невеличкі приватні підприємства з
невисокою чисельністю акціонерів, такі, як магазини, ательє, майстерні, гаражі
і т.п. 
Основними
характеристиками акціонерного товариства відкритого типу є масштаби об’єднаного
капіталу і велика кількість власників. Основна ідея, що звичайно переслідується
при створенні такої форми приватного підприємства, полягає в притягненні і
концентрації великих коштів (капіталу) населення й інших підприємств із метою
їх використання для одержання прибутку
Акціонерні товариства
відкритого і закритого типів -підприємства засновані на об’єднанні капіталів. Для
обох обов’язкова наявність статутного капіталу, що розділяється на паї й акції;
взаємовідносини між учасниками (акціонерами) щодо керування підприємством,
розподілом його прибутків і майна в обох випадках будуються в залежності від
розміру внесеного ними капіталу. Орендне підприємство — це господарська
одиниця, яка самостійно здійснює підприємницьку та іншу діяльність на основі
строкового платного володіння і користування майном, переданим в оренду
орендареві за договором. 
Об’єктами оренди є: 1)
цілісні майнові комплекси державних підприємств, організацій або їхні
структурні підрозділи; 2) окреме індивідуально визначене майно державних
підприємств, організацій. 
Орендарями можуть бути: 
1. організації орендарів,
створені членами трудових колективів державних підприємств, організацій, їхніх
структурних підрозділів; 
2. громадяни та юридичні
особи України; 
3. громадяни іноземних
держав; 
4. міжнародні
організації; 
5. особи без
громадянства. 
Отже, оренда як
економічна категорія є формою відносин між власником, котрий безпосередньо не
веде господарство на даному державному підприємстві, в організації, та юридичне
вільним і економічно самостійним суб’єктом — підприємцем, якому власник
(орендодавець) передає за орендну плату майно на основі договорові в строкове
платне володіння і користування. 
Існують два типи орендних
відносин: 1) оренда як форма приватизації об’єктів державної власності; 2)
оренда як форма економічних відносин у недержавному секторі економіки. Інший
тип оренди сьогодні ще не дуже поширений, хоч підприємства, які базуються на
недержавних формах власності, і почали активно розвивати орендні відносини. 
Головною умовою розвитку
й ефективного функціонування оренди є перетворення відносин власності і системи
соціально-економічних відносин у цілому, ліквідація адміністративно-командної
системи управління. Оренда може стати тією перехідною формою, яка допоможе
перейти від державно-монополістичної власності до різноманітних форм власності
вільного підприємництва. [7,c.90]
Спільне
підприємство — це організація, що має широкі права в галузі
експортно-імпортних операцій, погодження цін, укладання контрактів, працює на
принципах повного госпрозрахунку, валютної самоокупності. Діяльність спільного
підприємства як юридичної особи регулюються Законами України. Важливе значення
для створення та розвитку спільних підприємств має Закон України «Про зовнішньоекономічну
діяльність». 
При створенні спільного
підприємства паї участі в ньому визначаються самими партнерами. Підприємство з
іноземними інвестиціями створюються і діють у формі акціонерних І інших
господарських товариств і товариств, передбачених законом на території України.
Спільне підприємство може
бути створене або шляхом його заснування, або в результаті придбання іноземним
інвестором частки участі (паю, акцій) у раніше заснованому підприємстві без
іноземних інвестицій або придбання такого підприємства цілком. 
Статутні документи
підприємств з іноземними інвестиціями повинні визначати предмет і цілі
діяльності підприємства, склад учасників, розмір і порядок формування
статутного фонду, розмір часток
учасників, структуру,
склад і порядок прийняття рішень, перелік питань, що потребують одноголосності,
порядок ліквідації підприємства. 
Внески в статутний фонд
оцінюються учасниками на основі цін світового ринку. При відсутності таких цін
вартість внесків визначається за домовленістю учасників. 
Підприємства з іноземними
інвесторами вправі здійснювати будь-які види діяльності, не заборонені законом.
Іноземні інвестори і підприємства наділяються землею, мають право орендувати
майно, набувати частки участі, акції й інші цінні папери на фондових біржах,
брати участь у біржових угодах у порядку і на умовах, установлених
законодавством. Іноземні інвестори можуть брати доля в приватизації державних і
муніципальних підприємств на території України. 
Іноземні громадяни можуть
входити в органи керування підприємства на умовах, обумовлених індивідуальними
договорами. 
Державне підприємство —
це самостійна господарська одиниця з правами юридичної особи, яка функціонує на
основі державної форми власності в різних галузях народного господарства. 
Відповідно до Закону
України «Про підприємства» діяльність державного підприємства
будується на поєднанні прав власника майна (держави) та принципів
самоуправління трудового колективу. 
Державні органі, що
уповноважені здійснювати управління державним підприємством, не мають права
втручатися в його господарську діяльність. Вони вирішують питання створення
підприємства і визначення мети і напрямку його діяльності, його організації чи
ліквідації, а також здійснюють контроль за ефективністю використання та
збереження довіреного підприємству майна. [7,c.76]
Державні підприємства
поділяються на два види: державне комунальне, засноване на власності
адміністративно-територіальних одиниць, і республіканське, засноване на
державній власності, а також інших типів підприємств, включаючи орендне, що не
суперечить законодавчим актам України. 
Майно, що є державною
власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на правах
повного господарського ведення. Здійснюючи це право, підприємство користується і
розпоряджається зазначеним майном і на свій розсуд може здійснювати стосовно
нього будь-які дії що не суперечать Закону. 
Воно має право продавати,
передавати, надавати в позику, обмінювати, здавати в оренду тощо засоби
виробництва і матеріальні цінності іншим підприємствам, організаціям,
громадянам (іноземним також), випускати і реалізовувати цінні папери: акції,
облігації та ін. 
Керівні функції держава здійснює
через встановлення підприємствам контрольних цифр, економічних нормативів і
лімітів, замовлень на продукцію, укладання контрактів тощо. 
У своїй економічній
діяльності підприємство повинно керуватися принципами комерційного розрахунку та
самофінансування, забезпечуючи відшкодування потокових та капітальних витрат
виключно за рахунок власних коштів та банківських кредитів. Водночас воно має
право самостійно вирішувати питання матеріального стимулювання. 
Державне підприємство
несе повну відповідальність за свої забов’язання перед державою та іншими
підприємствами, організаціями, установами за дотримання кредитних договорів і
розрахункової дисципліни. Підприємство, яку не виконує свої забов’язання за
розрахунками, може бути оголошене банком, що його обслуговує, неплатоспроможним
(банкрутом). 
Функції процесу
управління.Процес управління має чотири взаємопов’язані функції: планування,
організація, мотивація і контроль. 
Функція
планування передбачає рішення про ті, якими повинні бути цілі організації і що
повинні робити члени організації, щоб досягнути цих цілей.
Стратегічне
планування являє собою набір дій і рішень, зроблених керівництвом, які ведуть
до розробки специфічних стратегій, призначених для того, щоб допомогти
організації досягнути своїх цілей.
Процес стратегічного
планування є інструментом, що допомагає в прийнятті управлінських рішень. Його
задача — забезпечити нововведення і зміну в організації в достатній мірі.
Точніше кажучи, процес стратегічного планування є тією парасолькою, під якою
ховаються всі управлінські функції.
Суть стратегії. Слово
«стратегія» сталося від грецького strategos, «мистецтво
генерала».Стратегія являє собою детальний всебічний комплексний план,
призначений для того, щоб забезпечити здійснення місії організації і досягнення
її цілей.Стратегічній план повинен розроблятися швидше з точки зору перспективи
всієї корпорації, а не конкретного індивіда. Хоч, на особистих підприємствах
фундатор підприємства може дозволити собі відносну розкіш поєднувати особисті
плани зі стратегією організації.
Стратегічній план повинен
влаштовуватися обширними дослідженнями і фактичними даними. Щоб ефективно конкурувати
в сьогоднішньому світі бізнесу, фірма повинна постійно займатися збором і
аналізом величезної кількості інформації про галузь, ринок, конкуренцію і інші
чинники.
Стратегічній план додає
фірмі визначеність, індивідуальність, що дозволяє їй залучати певні типи
працівників, і, в тій же година, не залучати працівників інших типів. Цей план
відкриває перспективу для організації, яка направляє її співробітників, залучає
нових працівників і допомагає продавати вироби або послуги.
Нарешті, стратегічні
плани повинні бути розроблені так, щоб не тільки залишатися цілісними протягом
тривалих періодів годині, але і бути досить гнучкими, щоб при необхідності
можна було здійснити їх модифікацію і переорієнтацію.[8,c.76]
Планування і успіх
організації. Деякі організації, як і індивіди, можуть досягнути певного
рівня успіху, не затрачуючи великого труда на формальне планування. Більш того
стратегічне планування саме по собі не гарантує успіху. Організація, що створює
стратегічні плани, може потерпіти невдачу через помилки в організації,
мотивації і контролі.Проте, формальне планування може створити ряд важливих і
часто істотних сприятливих чинників для організації.
Сучасний темп зміни і
збільшення знань є настільки великим, що стратегічне планування представляється
єдиним способом формального прогнозування майбутніх проблем і можливостей.
Стратегічне планування дає основу для прийняття рішення. Формальне планування
сприяє зниженню ризику при прийнятті рішення. Планування, оскільки воно служити
для формулювання встановлених цілей, допомагає створити єдність загальної мети
всередині організації.Для стратегічного планування характерні наступні
положення.Невеликий плановий відділ (менше за 6 чоловік) корпорації
доповнюється плануванням на нижчих рівнях.Вік функції планування навіть в
найбільш великих корпораціях нараховується менш десяти років.Стратегічні плани
розробляються на нарадах вищого керівництва корпорації, що проводяться щорічно.
Річній стратегічний план об’єднується з річним фінансовим планом. У більшості
організацій вважають, що функція планування може бути вдосконалена.
Цілі організації.
Першим і, можливо, самим істотним рішенням при плануванні буде вибір цілей
організації.
Основна загальна мета
організації — чітко виражена причина її існування — означається як її місія.
Цілі виробляються для здійснення цієї місії.
Місія деталізує статус
фірми і забезпечує напрям і орієнтири для визначення цілей і стратегій на
різних організаційних рівнях. Формулювання місії організації повинне містити
наступне:
1. Задача фірми з точки
зору її основних послуг або виробів, її основних ринків і основних технологій.
Простіше кажучи, якою підприємницькою діяльністю займається фірма?
2. Зовнішня середа по відношенню до фірми, яка
визначає робочі принципи фірми.
3. Культура організації. 
Загальнофірмові цілі
формулюються і встановлюються на основі загальної місії організації і певних
цінностей і цілей, на які орієнтується вище керівництво. Щоб внести істинний
внесок в успіх організації, цілі повинні володіти рядом характеристик.
1. По-перше, цілі повинні
бути конкретними і вимірними. Виражаючи свої цілі в конкретних вимірних
формах, керівництво створює чітку базу відліку для подальших рішень і оцінки
ходу роботи.
2. Конкретний горизонт
прогнозування являє собою іншу характеристику ефективних цілей. Цілі
звичайно встановлюються на тривалі або короткі тимчасові проміжки.
Довгострокова мета має горизонт планування приблизно рівний п’яти рокам.
Короткострокова мета в більшості випадків представляє один з планів
організації, який потрібно завершити в межах долі. Середньострокові цілі мають
горизонт планування від одного до п’яти років.
3. Мета повинна бути
досяжною, — щоб служити підвищенню ефективності організації. 
4. Щоб бути ефективними, множинні
цілі організації повинні бути взаємно підтримуючими — дії і
рішення, необхідні для досягнення однієї мети, не повинні заважати досягненню
інших цілей.
Цілі будуть значущою
частиною процесу стратегічного управління тільки в тому випадку, якщо вище
керівництво правильне їх сформулює, потім ефективно їх інституціоналізірує, інформує
про них і стимулює їх здійснення у всій організації. Процес стратегічного
управління буде успішним в тій мірі, в якій вище керівництво бере долю в
формулюванні цілей і в якій мірі ці цілі відображають цінності керівництва і
реалії фірми.
Організація — це процес
створення структури підприємства, яка дає можливість людям ефективно працювати
разом для досягнення його цілей.Щоб плани були реалізовані керівництво повинно
знайти ефективний спосіб поєднання планів, з оптимальним результатом.
Організація як процес
являє собою функцію по координації багатьох задач: існує два основних аспекти
організаційного процесу:
1. Розподіл організації
на підрозділи відповідно цілям і стратегіям.
2. Делегування
повноважень.
Делегування, як термін,
що використовується в теорії управління, означає передачу задач і повноважень
особі, яка приймає на собі відповідальність за їх виконання.
Щоб зрозуміти, як
ефективно здійснювати делегування, а цю проблему мі розглянемо пізніше, —
необхідно зрозуміти пов’язані з цим концепції відповідальності і організаційних
повноважень.Відповідальність являє собою зобов’язання виконувати задачі, що є і
відповідати за їх задовільний дозвіл.
Важливо усвідомити, що
делегування реалізовується тільки у разі прийняття повноважень, і власне
відповідальність не може бути делегована. Керівник не може розмивати
відповідальність, передаючи її підлеглому. Хоч персона, на яку встановлена
відповідальність за рішення якої-небудь задачі, не обов’язково виконувати її
особисто, воно залишається відповідальним за задовільне завершення роботи.[9,c.56]
Якщо передбачається, що
якесь обличчя прийме відповідальність за задовільне виконання задачі —
організація повинна надати йому необхідні ресурси. Керівніцтво здійснює це
шляхом делегування повноважень разом із задачами. Повноваження являють собою обмежене право використати ресурси організації
і направляти зусилля деяких її співробітників на виконання певних задач.
Повноваження обмежені
планами, процедурами, правилами і усними розпорядженнями начальників, а також
чинниками зовнішньої Середі, наприклад, законами і культурними цінностями. Межі
Формальніх повноважень часто порушуються завдяки владі і неформальним
організаціям.
У деяких випадках межі
повноважень змінюють характер повноважень значною такій мірою, що необхідно
розглянути відносини між рівнями повноважень, які виявляються у вигляді двох
загальних типів. Сморіду означаються як лінійні і апаратні (штабні)
повноваження, причому обидва типи можуть застосовуватися в різних формах.
Лінійні повноваження — це
повноваження, які передаються безпосередньо від начальника до підлеглого і далі
до іншим підлеглим.
Делегування лінійних
повноважень створює ієрархію рівнів управління організації. Процес створення
ієрархії називається скалярним процесом. Оськільки повноваження розпоряджаються
людьми звичайно передаються за допомогою скалярного процесу, результуюча
ієрархія називається скалярним ланцюгом або ланцюгом команд. Отже, результатом
делегування лінійних повноважень є ланцюг команд.
Перш ніж визначити штабні
повноваження, стисло розглянемо походження адміністративного апарату.
Адміністратівній апарат
виконує так багато функцій в сучасних організаціях, що все їх неможливо
перерахувати. Однак можна класифікувати штабний апарат по двох або трьох
основних типах, враховуючи функції, які він виконує. До трьох типів апарату
відносяться консультативний, обслуговуючий і особистий апарат, який
іноді розглядається як варіант обслуговуючого апарату. Однак потрібно
пам’ятати, що на практиці рідко можна провести різкий кордон між цими типами.
Класифікації
консультативного, обслуговуючого і особистого апаратів описують штабний апарат
відповідно до напрямів його використання. 
Апаратні (штабні)
повноваження допомагають організаціям використати фахівців без порушення
принципу єдиноначальності. Штабні повноваження включають рекомендаційні
повноваження, обов’язкові узгодження, паралельні і функціональні повноваження.
Лінійні керівники часто володіють апаратними повноваженнями в деяких областях,
а розділ штабного апарату володіє лінійними повноваженнями відносно самого
апарату.
Число працівників, що
підкоряються безпосередньо керівнику, складає його норму керованості. Якщо
норма керованості не буде відповідним образом обмежена, виникнуть плутанина і
перевантаження керівника. Потенційна можливість плутанини в повноваженнях може
бути зменшена за допомогою принципу єдиноначальності — працівник повинен
отримувати безпосередні розпорядження тільки від одного начальника і
відповідати тільки перед ним.
Делегування рідко буває
ефективним, якщо керівництво не дотримується принципу відповідності, згідно з
яким об’єм повноважень повинен відповідати делегованій відповідальності.
Потрібно вибирати
таку організаційну структуру, яка відповідає стратегічним планам і забезпечує
їй ефективну взаємодію з навколишнім середовищем і досягнення намічених цілей.
Структура організації не може залишатися незмінною, той що міняється як
зовнішнє, так і внутрішнє її оточення.Більшість організацій сьогодні
використовують бюрократичні структури управління. Традіційною структурою
бюрократії є функціональна організація, при якій остання розбивається на
підрозділи, що виконують спеціалізовані функції.
Оскільки чисте
функціональні структури виявилися не дуже ефективними, великі організації
перейшли до використання дивізіональних структур. Основними типами такої
структури є дивізіональні структури, орієнтовані або на різні бач продукції,
або на різні групи споживачів, або на різні регіони. Вібір на користь тієї або
іншої структури визначається важливістю цього елемента в стратегічних планах
організації.
Структури, що
передбачають міжнародні відділення,частіше за все використовуються в ситуаціях,
коли об’єм зарубіжного продаж фірми відносно невеликий в порівнянні з продажем
всередині країни. Коли об’єм зарубіжного продаж істотно зростає, найбільш
відповідною стає глобальна організаційна структура.
Переваги бюрократичних
структур управління перебувають в чіткому розподілі праці, професійному
зростанні, що базується на компетентності, і у впорядкованій системі правил і
стандартів, що визначають функціонування організації. Потенційні негативні
впливи, що надаються бюрократичними структурами на функціонування організації, перебувають
в жорсткій заданості поведінки, труднощах зв’язку всередині організації і
нездатності до швидких нововведень. Масштаби цих проблем швидко зростають, якщо
організація стикається з швидкими змінами навколишнього середовища або
високотехнологічною продукцією. Деякі проблеми бюрократичних структур можуть
бути вирішені при введенні органічних або адаптивних структур. Основні типи
адаптивних структур — це проектна організація, найбільш матричний організація і
конгломерати.
У проектній і матричній
організації відбувається накладення спеціально створених, тимчасових цільових
структур на постійну структуру організації. Виникаюче при цьому накладення
повноважень інших разів приводити до боротьби за
владу, конформізму при виробленні групових рішень і надмірних витрат.
Конгломерати складаються
з основної фірми і дочірніх компаній, що розглядається як окремі економічні
центри. Основна, найбільш матричний фірма купує і продає дочірні фірми у
відповідності зі своєю стратегією зростання.Багато які великі організації
використовують складну складову структуру, що складається з структур різних
типів.
У рамках будь-якої структури
можна зробити упор на децентралізацію повноважень з тим, щоб дати нижчестоячий
керівникам право самим ухвалювати важливі рішення. Потенційні переваги такої
схеми полягають в поліпшенні взаємодії і обміну інформацією між керівництвом
різних рівнів (по вертикалі), підвищенні ефективності процесу прийняття рішень,
посиленні мотивації діяльності керівників, поліпшенні підготовки керівників
різних рівнів. Децентралізовані структури звичайно доцільно застосовувати тоді,
коли оточення організації характеризується динамічними ринками, конкуренцією
при наявності диверсіфікованої продукції, а також технологією, що швидко
міняється. Доцільність введення таких структур також зростанні по мірі
збільшення розмірів організації і її складності.
Якщо зміни в навколишньому
середовищі відбуваються порівняно повільно, а організація відносно невелика, то
для неї може виявитися переважною централізована структура управління. Переваги
централізованої структури перебувають в економічно ефективному використанні
персоналу, високої міри координації і контролю за спеціалізованими видами
діяльності і в зменшенні імовірності того, що підрозділи почнуть рости в збиток
організації загалом. 
Для того, щоб використати
переваги спеціалізації потрібна ефективна інтеграція організації. Для
інтеграції організацій, діючих в стійкому навколишньому середовищі і що
використовують технології масового виробництва, підходять методи, пов’язані з
розробкою і встановленням правив і процедур, ієрархічними структурами
управління. Організації, діючі в більш мінливому навколишньому середовищі і
використовуючі різноманітні технологічні процеси і технології випуску окремих
виробів, часто вважають більш правильним провести інтеграцію шляхом
встановлення індивідуальних взаємозв’язків, організації роботи різних комітетів
і проведення нарад.
При плануванні і
організації роботи керівник визначає, що конкретно повинна виконати дана
організація, коли, як і хто, на його думку, повинен це зробити. Якщо вибір цих
рішень зроблений ефективно, керівник отримує можливість втілити свої рішення в
справи, застосовуючи на практиці основні принципи мотивації. [13,c.89]
Мотивація — це процес спонукання собі і інших до діяльності для
досягнення особистих цілей або цілей організації.Систематичне вивчення
мотивації з психологічної точки зору не дозволяє визначити точне, що ж спонукає
людину до труда. Однак дослідження поведінки людини в труді дає деякі загальні
пояснення мотивації і дозволяє створити прагматичні моделі мотивації
співробітника на робочому місці.Різні теорії мотивації розділяють на дві
категорії: змістовні і процесуальні.Однак, щоб зрозуміти значення теорії
змістовної і процесуальної мотивації,треба спочатку засвоїти значення
основоположних зрозуміти: споживи і винагорода.Споживи — це усвідомлена
відсутність чого-небудь, що спричиняє спонукання до дії. Первінні споживи
закладені генетично, а повторні виробляються в ході пізнання і отримання
життєвого досвіду.
Споживи неможливо
безпосередньо спостерігати або вимірювати. Про їх існування можна судити лише
по поведінці людей. Споживи служать мотивом до дії. 
Споживи можна
задовольнити винагородами. Винагорода — це ті, що людина вважає для собі
цінним. Менеджери використовують зовнішні винагороди (грошові виплати, просування
по службі) і внутрішні винагороди (почуття успіху при досягненні мети), що
отримуються за допомогою самої роботи.
Змістовні теорії
мотивації насамперед стараються визначити споживи, спонукаючі людей до дії,
особливо при визначенні об’єму і змісту роботи. При закладенні основ сучасних
концепцій мотивації найбільше значення мали роботи трьох чоловік: Абрахама
Маслоу, Фредеріка Герцберга і Девіда МакКлелланда.Згідно з теорією Маслоу п’ять
основних типів потреб (фізіологічні, безпеці, соціальні, успіху, самовираження)
утворять ієрархічну структуру, яка як домінант визначає поведінку людини.
Споживи вищих рівнів не мотивують людини, поки не задоволені, принаймні, частково
потребі нижнього рівня. Однак
ця ієрархічна структура не є абсолютно жорсткою і суворою.
Менеджери, діючі
на міжнародній арені, також як і їх колеги, діючі всередині якої-небудь країни,
повинні забезпечувати можливості для задоволення потреб співробітників.
Оськільки в різних країнах відносна важливість потреб визначається по-різному, керівники
організацій, діючих на міжнародному рівні, повинні знання ці відмінності і
приймати їх в розрахунок.
Хоч, здавалося б,
теорія людських потреб Маслоу дала керівникам вельми корисний опис процесу
мотивації, подальші експериментальні дослідження підтвердили її далеке не
повністю.Вважаючи, що класифікація потреб, запропонована Маслоу, не повна,
МакКлелланд доповнив її, ввівши поняття потреб влади, успіху і приналежності.
Потреба влади виражається
як бажання впливати на інших людей. У рамках ієрархічної структури Маслоу
потреба влади попадає кудись між потребами в повазі і самовираження. Управління
дуже часто залучає людей з потребою влади, оскільки воно дає багато можливостей
виявити і реалізувати її.Потреба успіху також знаходиться десь посередині між
потребою в повазі і потребою в самовираження. Ця потреба задовольняється не
проголошенням успіху цієї людини, що лише підтверджує його статус, а процесом
доведення роботи до успішного завершення.У другій половині 50-х років Фредерік
Герцберг з співробітниками розробив ще одну модель мотивації, засновану на
потребах.Герцберг прийшов до висновку, що чинники, діючі в процесі роботи, впливають
на задоволення потреб. Гігієнічні чинники (розмір сплати, умови труда, і
характер контролю з боку безпосереднього начальника), усього лише не дають
розвинутися почуттю незадоволення роботою. Для досягнення мотивації необхідно
забезпечити вплив мотивуючих чинників — таких, як відчуття успіху, просування
по службі, визнання з боку навколишніх, відповідальність, зростання
можливостей.
Змістовні теорії
мотивації базуються на потребах і пов’язаних з ними чинниках, що визначають
поведінку людей. Процесуальні теорії розглядають мотивацію в іншому плані. У
них аналізується ті, як людина розподіляє зусилля для досягнення різних цілей і
як вибирає конкретний вигляд поведінки. Процесуальні теорії не оспорюють
існування потреб, але вважають, що поведінка людей визначається не тільки ними.
Згідно з процесуальними теоріями поведінка особистості є також функцією його
сприйняття і очікувань, пов’язаного з даною ситуацією, і можливих наслідків
вибраного ним типу поведінки.Є три основні процесуальні теорії мотивації:
теорія очікувань, теорія справедливості і модель Портера-Лоулера.
Теорія очікувань
засновується на припущенні, що людина направляє свої зусилля на досягнення
якої-небудь мети тільки тоді, коли буде упевнений у великій імовірності
задоволення за цей рахунок своїх потреб або досягнення мети. Мотівація є
функцією чинника очікування витрати труда — результати«, очікування — »результати
— винагорода» і валентності (тобто відносної міри задоволення). Найбільш
ефективна мотивація досягається, коли люди вірять, що їх зусилля обов’язково
дозволяти їм досягнути мети і приведуть до отримання особливо цінної
винагороди. Мотівація слабшає, якщо імовірність успіху або цінність винагороди
оцінюється людьми невисоко.
У рамках теорії
справедливості передбачається, що люди піддають суб’єктивній оцінці відношення
винагороди до затрачених зусиль і порівнюють його з тим, що, як сморіду
вважають, отримали інші працівники за аналогічну роботу. Несправедлива, за їх оцінками,
винагорода приводити до виникнення психологічного напруження. Загалом, якщо
людина вважає свій труд недооціненою, він буде зменшувати зусилля, що
затрачуються. Якщо ж він вважає свій труд переоціненим, то він, навпаки,
залишить об’єм зусиль, що затрачуються на колишньому рівні або навіть збільшить
його.
Модель Портера-Лоулера
засновується на тому, що мотивація є функцією потреб, очікувань і сприйняття
працівниками справедливої винагороди. Результатівність труда працівника
залежить від прикладених ним зусиль, його характерних особливостей і
можливостей, а також оцінки ним своєї ролі. Об’єм зусиль, що затрачуються
залежить від оцінки працівником цінності винагороди і упевненості в тому, що
воно буде отримане. Згідно з моделлю Портера-Лоулера результативність труда
продовжує задоволення, а зовсім не навпаки, як вважають прихильники теорії
людських відносин.
Контроль — це процес, що
забезпечує досягнення цілей організації. Він необхідний для виявлення і
вирішення виникаючих проблем раніше, ніж сморіду стануть дуже серйозними, і
може також використовуватися для стимулювання успішної діяльності.Процес
контролю складається з установки стандартів, зміни фактичне досягнутих
результатів і проведення коректувань в тому випадку, якщо досягнуті результати
істотно відрізняються від встановлених стандартів.Контроль — це критично
важлива і доладна функція управління. Одна з найважливіших особливостей
контролю, яку потрібно враховувати насамперед, полягає в тому, що контроль
повинен бути всеосяжним. Кожний керівник, незалежно від свого рангу, повинен
здійснювати контроль як невід«ємну частину своїх посадових обов»язків, навіть
якщо ніхто йому спеціально цього не доручав.
Контроль є найбільш
фундаментальний елемент процесу управління. Ні планування, ні створення
організаційних структур, ні мотивацію не можна розглядати повністю у відриві
від контролю. Попередній контроль звичайно реалізовується в формі певної
політики, процедур і правил. Передусім він застосовується по відношенню до
трудових, матеріальних і фінансових ресурсів. Поточний контроль здійснюється,
коли робота вже йде і звичайно виготовляється у вигляді контролю роботи
підлеглого його безпосереднім начальником. Заключний контроль здійснюється
після того, як робота закінчена або закінчилося відведений для неї година.
Поточний і заключний
контроль засновується на зворотних зв’язках. Керуючі системи в організаціях
мають розімкнений зворотний зв’язок, оскільки керівний працівник, що є по
відношенню до системи зовнішнім елементом, може втручатися в її роботу,
змінюючи і цілі системи, і характер її роботи.
Результативність
і ефективність управління сучасною організацією значною мірою залежать від
того, яких принципів дотримуються її керівники, приймаючи управлінські рішення,
і які методи вони застосовують для їх реалізації. Правильний вибір забезпечить
досягнення бажаного результату найменшими зусиллями.Важливість значення
принципів управління полягає в тому, що з їх допомогою керуюча система
встановлює правила дій і поведінки, обов«язкові для всіх підпорядкованих їй суб»єктів,
узгоджує, об’єднує, координує і регулює їхню діяльність, впливає на процес
прийняття та реалізації управлінських рішень, забезпечує вибір адекватних
ситуації методів управління тощо. їх формування відбувається під впливом
системи пріоритетів та цінностей, що сформувалася в середовищі господарювання.[15,c.65]
Принципи
управління — правила, норми управлінської діяльності,
відповідно до яких створюється, функціонує і розвивається система менеджменту організації.Принципи управління є узагальненням практичного
позитивного управлінського досвіду і ґрунтуються на певних законах і
закономірностях суспільного розвитку.Універсальні принципи менеджменту:
—відображають загальні положення,
характерні для організацій різних типів;
—відповідають законам розвитку
природи, суспільства і бізнесу;
—об’єктивно відображають сутність явищ
і реальних процесів управління;
—є керівною установкою, визнаною
суспільством;
Дотримання
раціональних правил в управлінні виробництвом є однією з умов успіху
організації, на що першим вказав Ф. Тейлор. У праці «Принципи наукового
управління» (1911) він виділив чотири принципи управління індивідуальною працею
робітників:
—      науковий
підхід до виконання кожного елемента роботи;
—науковий підхід до підбору, навчання
і тренінгу робітників;
—кооперація з робітниками;
—розподіл відповідальності за
результати роботи між менеджерами і робітниками.
Означені
принципи стосувалися порядку планування і контролю за виконанням роботи. Вони
стали відправною точкою для наступних досліджень у сфері, оскільки їх
використання зумовило підвищення ефективності управління виробничими процесами.
Г. Емерсон доповнив дослідження Ф.Тейлора кількома фундаментальними положеннями
щодо ролі і місця менеджера:
—підлеглий існує для того, щоб
продовжувати і розширювати роботу керівника;
—керівник існує тільки для того, щоб
зробити продуктивнішою роботу підлеглого;
—компетентні фахівці повинні
формулювати основні правила, навчати всіх застосовувати їх і постійно стежити
за відхиленнями;
—кожен рівень управління існує не для
задоволення тих, хто стоїть вище, а для обслуговування тих, хто стоїть нижче;
—для здійснення будь-якої операції в
організації необхідно застосовувати знання і вміння, які тільки є у світі.
1.2 Основні
елементи загальнодержавного управління
Окрім внутрішніх органів управління підприємствами та
організаціями, існують вищі органи загальнодержавного управління всіма
суб’єктами господарювання. Формування і функціонування таких органів управління
є об’єктивно необхідними й доцільними, оскільки зумовлюються наявністю широкого
кола управлінських рішень, прийняття та практична реалізація яких перебувають
поза можливостями та компетенцією самих підприємств і організацій.
Президент України як глава держави в рамках повноважень,
визначених Конституцією України, керує всіма сферами діяльності суспільства,
включаючи економіку. З цією метою він видає відповідні укази й розпорядження,
проводить ділові зустрічі та наради з посадовими особами відповідного рівня,
здійснює робочі поїздки в регіони (області, міста), відвідує ті або ті
підприємства (організації). Певні управлінські рішення приймає також глава
адміністрації Президента. Верховна Рада (парламент) України бере участь в
управлінні економікою, окремими її сферами і галузями опосередковано, через формування
необхідної законодавчої бази.
Центральну виконавчу владу держави репрезентує Кабінет
Міністрів України, який практично реалізує соціально-економічну політику
країни, координує та спрямовує діяльність конкретних ланок національної
економіки через відповідні центральні органи виконавчої влади — міністерства,
державні комітети, комітети, агентства, інші установи.
Центральними органами виконавчої влади, керівники яких
входять безпосередньо до складу Кабінету Міністрів України та які утворюють
систему державного управління суб’єктами господарювання (діяльності), є
конкретні міністерства, комітети та інші центральні відомства.
Основними складовими елементами чинної системи
загальнодержавного управління сферою економіки служать галузеві та
функціональні міністерства.Будь-яке міністерство очолює міністр, який має
кількох заступників (здебільшого один з них є першим).До складу органів
управління міністерства входять департаменти (управління) та відділи, які
керують підприємствами (організаціями) з певних питань у межах своєї
компетенції.
Важливим робочим органом міністерства є колегія, членами якої
є міністр, заступники міністра, начальники (керівники) основних департаментів і
відділів. У складі міністерства виокремлюються необхідні функціональні
департаменти: планово-економічний, технічний, маркетингу, зі зв’язків із
зарубіжними країнами, фінансовий, праці й заробітної плати,
виробничо-диспетчерський, центральна бухгалтерія тощо. Існує відповідна схема
організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади. Передовсім
назвемо міністерства, керівники яких входять до складу Кабінету Міністрів
України:
·Міністерство аграрної
політики України;
·Міністерство внутрішніх справ
України;
·Міністерство екології та
природних ресурсів України;
·Міністерство економіки
України;
·Міністерство палива та
енергетики України;
·Міністерство закордонних
справ України;
·Міністерство культури і
мистецтв України;
·Міністерство України з питань
надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської
катастрофи;
·Міністерство оборони України;
·Міністерство освіти і науки
України;
·Міністерство охорони здоров’я
України;
·Міністерство праці та
соціальної політики України;
·Міністерство транспорту
України;
·Міністерство фінансів України;
·Міністерство юстиції України.
До вищих органів державного управління підприємствами
(організаціями) належать також: державні комітети та інші центральні органи,
статус яких прирівнюється до статусу Державного комітету України:
·Державний комітет України по
водному господарству;
·Державний комітет України по
земельних ресурсах;
·Державний комітет України з
енергозбереження;
·Державний комітет лісового
господарства України;
·Державний комітет промислової
політики України;
·Державний комітет
стандартизації, метрології та сертифікації України;
·Державний комітет статистики
України;
·Національне космічне
агентство України;
·Державне казначейство
України.
Крім того, функціонують центральні органи виконавчої влади зі
спеціальним статусом. Такими є:
·Антимонопольний комітет
України;
·Державна податкова
адміністрація України;
·Державна митна служба
України;
·Державний комітет України з
питань регуляторної політики та підприємництва;
·Національна комісія
регулювання електроенергетики України;
·Державна комісія з цінних
паперів та фондового ринку України;
·Фонд державного майна
України;
·Служба безпеки України.
Конкретні функції, що їх виконують центральні органи
державного управління, визначено здебільшого їхньою назвою. Пояснення
здійснюваних функцій потребують лише деякі центральні органи управління,
зокрема:
· Міністерство економіки —> визначає головні
напрями економічної політики держави, спрямовує зовнішньоекономічну діяльність
і торгівлю;
· Фонд державного майна —> проектує й реалізує
щорічні програми приватизації державних підприємств (організацій);
· Державне казначейство —> розробляє й реалізує
плани фінансування переважно організацій, діяльність яких здійснюється за
рахунок державного бюджету;
Треба знати також і ті центральні органи виконавчої влади,
діяльність яких спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України
через відповідних міністрів:
· 
через
Міністра екології та природних ресурсів України: Держ- комітет України по водному
господарству; Держкомітет України по земельних ресурсах; Держкомітет лісового
господарства Ук раїни;
·  через Міністра економіки
України: Держкомітет
будівни- цтва, архітектури та житлової політики; Держкомітет України енер гозбереження;
Держкомітет промислової політики України; Держ комітет стандартизації,
метрології та сертифікації України;
1.3
Класифікація методів управління
Реалізація
функцій управління здійснюється за допомогою методів управління. Привести в дію
організовану систему можливо лише через вплив на неї керуючого органу чи особи.
Для цього необхідні певні інструменти впливу, які використовуються менеджерами
для активізації ініціативи, творчості персоналу фірми і забезпечують досягнення
поставлених цілей. Такими інструментами є методи управління. Практична реалізація
функцій управління управління здійснюється за допомогою системи методів уп
равління. Привести в дію організовану систему,щоб одержати потрібний результат,
можна лише через вплив на неї керуючого органу чи особи. При цьому необхідні
певні інструменти погодженого впливу, які й забезпечують досягнення поставлених
цілей. Такі інструменти заведено називати методами управління.
Методи
управління — це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи в цілому,
які необхідні для досягнення Цілей фірми (підприємства, організації).
Управління
фірмою (підприємством, організацією) спрямоване на людей, і коло їхніх
інтересів, передовсім матеріальних. Тому основою класифікації методів
управління є внутріш-ній зміст мотивів, якими керується людина у процесі виробничої
чи іншої діяльності. За своїм змістом мотиви діяльності можна поділити на
матеріальні,соціальні та мотиви примусового характеру.Відповідно цього
розрізняють економічні, соціально-психологічні та організаційні методи управління
діяльністю підприємств. Усі названі методи управління діяльністю підприємств
органічно взаємозв’язані й використовуються не ізольовано,а комплексно.Проте
провідними треба вважати саме економічнч методи.Організаційні методи створюють
передумови для використання економічних методів.Соціально-психологічні методи
доповнюють організаційні та економічні й утворюють у сукупності необхідний
арсенал засобів управління діяльнісю підприємства, будь-якого суб’єкта
підприємницької чи іншої діяльності.