Курсова робота
На тему:
Спеціалізація та
кооперування


План
					







1) 
Рівень спеціалізації характеризується показниками
2) 
Економічна ефективність спеціалізованих підприємств
3) 
Показники, форми, види кооперування
4) 
Основні показники кооперування


Введення
Спеціаліза́ція (від лат. specialis —
особливий) — конкретизація, деталізація фаху, набуття особою здатностей
виконувати окремі завдання та обов’язки, які мають особливості, в межах
спеціальності.
Спеціалізація виявляється як розподіл праці в
будь-якій сфері діяльності (виробничої або управлінської); поглиблення
діяльності в будь-якому занятті (наприклад: фах — «Менеджмент», спеціалізація —
«Виробничий менеджмент», «Фінансовий менеджмент», «Управління персоналом»);
здобуття додаткових спеціальних знань та навичок у будь-якій сфері.
Кооперація — форма організації економічної
діяльності людей і організацій, для спільного досягнення загальних цілей або
задоволення потреб. Використовується також для позначення характеру економічних
та політичних взаємин.
Кооперація є системою, що складається з
кооперативів і їх об’єднань, метою якої є сприяння членам кооперації у сфері
виробництва, торгівлі і фінансів.
Кооперація розглядається, як третій сектор
економіки, разом з приватним і державним секторами економіки. У ринковій
економіці виступає в якості «третьої сили» або «третьої альтернативи»
приватному і державному підприємництву.
Кооперація об’єднує в собі економічну діяльність
і суспільний рух. У основі діяльності кооперації лежать кооперативні принципи,
прийняті Міжнародним Кооперативним Альянсом.
спеціалізація кооперування виробництво


1. Рівень спеціалізації характеризується
показниками:
1) питома вага випуску продукції в
загальному обсязі виробництва об’єднання.
Цей показник характеризує рівень спеціалізації за
даного підприємства в масштабі об’єднання;
2) питома вага випуску основної продукції
в загальному обсязі виробництва за даного підприємства або об’єднання.
Цей показник характеризує рівень однорідності
продукції;
3) кількість груп, видів або типів
виробів, що виготовляються на підприємстві.
Цей показник, характеризуючи асортимент
продукції, водночас є важливим показником спеціалізації. Наприклад,
спеціалізація хімічних підприємств характеризується кількістю одиниць
вироблених товарів із певних речовин, числом артикулів тощо; спеціалізація
взуттєвої промисловості — кількістю видів дитячого, жіночого або чоловічого
взуття зі шкіри, а також текстилю та інших замінників. У машинобудівній
промисловості при визначенні рівня спеціалізації за цим показником необхідно
враховувати конструкторську однотипність і технологічну однорідність продукції,
що виготовляється;
4) питома вага випуску продукції
подетально й технологічно спеціалізованими виробництвами.
Цей показник може визначатися для тих виробництв,
для яких подетальна або технологічна спеціалізація є найхарактернішою формою
організації виробництва. Особливо важливе значення він має у машинобудуванні,
промисловості будівельних матеріалів, у меблевому виробництві, питома вага
уніфікованих частин, деталей і вузлів у різних виробах, що виготовляються на
підприємствах об’єднання. Підвищення цього показника в умовах незмінного
асортименту або навіть при збільшенні асортименту продукції свідчить про
зростання рівня її однорідності та про поглиблення спеціалізації;
5) питома вага прогресивних груп
обладнання і передових технологій. Зростання застосування спеціального
обладнання, а також перехід на передові технологічні методи ведення виробництва
є найефективнішими в умовах спеціалізованих шдприємств.
2. Економічна ефективність спеціалізованих
підприємств
Економічна ефективність спеціалізованих
підприємств зумовлена тим, що вона сприяє застосуванню нової техніки, передових
технологічних процесів, найдосконаліших методів організації виробництва,
кращому використанню обладнання, формуванню штату висококваліфікованих
працівників.
Ефективність спеціалізації виробництва можна
визначити співставленням показників трудомісткості та собівартості виробів,
виготовлених на спеціалізованих і неспеціалізованих підприємствах.
У зв’язку з цим проблемою стає визначення
оптимального розміру підприємства, що залежить від обраного критерію. Під
оптимальним розміром розуміють такий обсяг виробництва, який забезпечує повне
завантаження потужностей, а середні витрати досягають свого мінімуму. Зазвичай
усі економічні показники визначаються для мінімального розміру підприємства, за
якого існує повне завантаження обладнання в умовах існуючого технологічного
процесу. Оптимальний же розмір визначається зміною у кратну кількість разів відносно
мінімального розміру.
Крім зазначених, використовуються й інші
показники, наприклад, питома вага основної продукції в загальному випуску
підприємства; питома вага спеціалізованих підприємств у виготовленні певних
виробів і напівфабрикатів; питома вага покупних комплектних виробів і
напівфабрикатів у загальному обсязі виготовленої продукції тощо.
Для повнішої характеристики стану спеціалізації
виробництва можна використовувати показники технічного й організаційного рівнів
виробництва: питому вагу автоматичного і спеціалізованого обладнання; питому
вагу уніфікованих деталей, вузлів та інших напівфабрикатів; питому вагу
поточно-масового виробництва в загальному обсязі випущеної продукції. Оптимальний
розмір підприємства визначається за допомогою формули:
  , (1.1)
де Qо – оптимальна кількість обладнання;
Nn – потреба в продукції, шт.;
Np – продуктивність однієї одиниці обладнання, шт.
Загальний річний економічний ефект від проведення
спеціалізації обчислюється:
  , (1.2)
де С1, С2 – повна собівартість продукції
відповідно до і після запровадження заходів щодо спеціалізації;
Т1 ,Т2 – транспортні витрати, пов’язані з
доставкою готової продукції до і після спеціалізації;
ЕН – нормативний коефіцієнт ефективності
капіталовкладень;
К1 К2 – питомі капіталовкладення відповідно до і
після проведення спеціалізації;
В2 — фактичний річний випуск продукції після
проведення спеціалізації.
Термін окупності капіталовкладень (Т) на
проведення спеціалізації визначається за формулою:
  , (1.3)
де К – обсяг капіталовкладень на проведення
спеціалізації, грн;
Ф – вартість основних фондів, які виділяються
після проведення спеїцаліації які можуть реалізовуватися або спрямовуватися на
інші підприємства об’єднання.
Якщо капіталовкладення рівномірно розподіляються
в часі або поточні витрати виробництва суттєво відрізняються впродовж
проведених заходів, то при розрахунках загального річного економічного ефекту,
враховується фактор часу з коефіцієнтом приведення різночасових витрат (dt) до поточного
моменту:
  , (1.4)
де Е – норматив приведення (0,1);
t – кількість років від другого року
запровадження спеціалізації до останнього року закінчення цієї роботи та
отримання результатів.
Витрати та отримані результати до початку року
множать на (dt), а після початку розрахункового року – ділять на цей коефіцієнт.
3. Показники, форми, види кооперування
Процес кооперування – це виробничі
зв’язки між різними підприємствами, які беруть участь у виготовленні певного продукту,
але при цьому зберігають свою господарську самостійність. Головна умова
кооперування – широка мережа спеціалізованих та організаційно відокремлених
виробництв.
Процеси кооперування – це поставки комплектуючих
виробів і виконання робіт для потреб виробництва, зв’язок постачальника з
покупцями певного виду продукції або орієнтація підприємства-постачальника на
потреби споживачів, які продовжують формувати напівфабрикат. Підприємство-постачальник
зобов’язане відповідати вимогам підприємства-споживача.
Кооперування необхідно відрізняти від
матеріально-технічного постачання, яке охоплює зазвичай разове постачання
сировини, палива та стандартних виробів і напівфабрикатів.
Як свідчить досвід, кооперування відіграє значну
роль у мобілізації виробничих ресурсів, у покращенні використання виробничих
потужностей, у вирішенні серйозних проблем, пов’язаних зі швидким нарощуванням
випуску певної продукції та освоєнням виробництва продукції складної.
Показниками кооперування можуть бути:
1) кількість підприємств, які кооперуються з цим
підприємством. При цьому окремо підраховується кількість
підприємств-постачальників і підприємств-замовників;
2) питома вага напівфабрикатів і виробів, які
входять через кооперацію у собівартість готових виробів, що виготовляються на цьому
підприємстві;
3) питома вага напівфабрикатів, які підприємство
виготовляє «на сторону», у загальному їхньому випуску й у випуску всієї
продукції;
4) загальний обсяг перевезень через кооперацію в
натуральному й вартісному вираженні.
Форми кооперування:
1) за галузевим принципом: внутрішньогалузеве й
міжгалузеве.
Внутрішньогалузеве кооперування – це кооперування
підприємств у межах однієї галузі.
4. Основні показники кооперування
Основним критерієм ефективності кооперування є
економія на витратах.
Для визначення економії, що отримується від
кооперування співставляють собівартість до і після кооперування.
Річна економія, що очікується, визначається за
формулою:
  ,
де С1 , С2 – собівартість одиниці виробу
до і після кооперування;
СТР1, СТР2 – транспортні витрати на
одиницю виробу;
N – річний випуск виробів.
Рівень виробничого кооперування характеризується
питомою вагою вартості напівфабрикатів і виробів, що отримуються зі сторони в
порядку кооперування, в загальній вартості виробів.
Коефіцієнт виробничого кооперування визначається
за формулою:
  ,
де СК – вартість продукції, що отримується
в порядку кооперування, грн.;
СВП – вартість всієї продукції,
грн.
Для більш детальної характеристики кооперування
додатково визначаються показники окремо по заготовках, деталях, вузлах з
визначенням найважливіших позицій.
Показником кооперування також є кількість
підприємств, що кооперується з даним підприємством. Чим їх більше, тим
складніше керувати процесом виготовлення.
Одним з важливих показників кооперування є
середній радіус кооперування, що характеризує відстані, на які поставляють
окремі види продукції. Зі збільшенням радіусу кооперування зростають
транспортні витрати.
Середній радіус кооперування визначається за
формулою:
  ,
де r – окремі відстані поставок;
Q – об’єм поставок з відповідною відстанню.
Досвід розвинених країн свідчить, що поглиблення
спеціалізації і кооперування сприяє успішному розвитку економіки.
Література
1. Желюк Т.Л. Державна служба: Навч.
посібник.-К. Вид. «Професіонал», 2005. — 576с.
2. Авер’янов В.Б. Органи виконавчої влади
в Україні. — К.: ІнЮре, 1997.
3. Державна служба: організаційно-правові
основи і шляхи розвитку /За заг. ред. проф. В.Б. Авер’янова. — К.: Вид. дім
«ІнЮре», 1999. — 272 с.
4. Державне управління: теорія і практика
/ За заг. ред. проф.В.Б. Авер’янова. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 432 с.
5. Оболенський О. Навчання державного
службовця як складова його професійної діяльності // Вісник Укр. Акад. держ.
упр. При Президентові України. — 1999. -№ 3. — С. 35-41.
6. Оболенський О. Основні напрями
реформування державного апарата розвитку державної служби України // Проблеми
формув. ринкової економіки. — К.: КНЕУ, 1999. — Вип. 7. — С. 132-141.
7. Оболенський О. Принцип професіоналізму
в державній службі //Вісник держ. служби України. — 1998. — № 1. — С. 54-61.