ПЛАН ЗАНЯТТЯ
Повість „Перехресні стежки”
Особливості композиції, сюжету
повість франко пережресна
стежка


ХІД ЗАНЯТТЯ
					







1. Організаційний момент
1.1 Привітання студентів
1.2 Підготовка аудиторії до заняття,
перевірка наявності студентів.
2. Ознайомлення студентів з темою та
навчальними цілями заняття (план заняття)
Повість «Перехресні стежки»
— повість про боротьбу справедливості з жорстокістю і насильством. Особливості
композиції, сюжету. Проблема вибору життєвої позиції. 
3. Мотивація навчання наводяться
дані, спрямовані на формування позитивної мотивації, пізнавального інтересу до
теми, що вивчається
4. Актуалізація опорних знань
короткий план змісту матеріалу
Читання напам’ять віршів Івана Франка
5. Коментар відповідей та робіт студентів
6. Закріплення знань студентів
ПЕРЕХРЕСНІ
СТЕЖКИ ЖИТТЯ І ПРОЗИ ІВАНА ФРАНКА 
Творчість Івана
Яковича Франка (1856 – 1916) – вершинний здобуток української реалістичної
літератури кінця XIX – початку ХХ століття.
І. Франко залишив
неперебутній слід у мистецькій та суспільній думці – він проявив себе визначним
поетом, літературознавцем, фольклористом, пильним дослідником старовинних
пам’яток, принциповим літературним критиком, реформатором мови; чималі здобутки
Франка в царині художнього перекладу; його знань, сил і енергії вистачало на
пильні студії з філософії, психології (в т. ч. психології творчості),
політології, історії, соціології, економічної теорії, правознавства; чималих
зусиль він доклав до розвою журналістики й видавничої справи; почасти поглинала
його й сфера практичної політики… Тим не менше, сучасникам Іван Франко був чи
не найбільше відомий у двох іпостасях: як громадський діяч і белетрист –
майстер художньої прози.
* * *
У 1900-ому для
“Літературно-наукового вісника” писалися “Перехресні стежки”… У незавершеному
вигляді були опубліковані “Основи суспільності” (1895) і “Великий шум” (1907);
лише фрагментарно за життя письменника публікувався роман “Лель і Полель”
(1887), відомий сучасному читачеві в перекладі з польської, якою й був первісно
написаний для конкурсу, але заборонений цензурою; повість “Не спитавши броду”,
котру так і не вдалося завершити, автор переробив на низку оповідань… Тим не
менше, свою епопею про Галичину Іван Франко таки створив, нехай не
структуровану в романні цикли: його велика й мала проза відкривають перед
читачем широку й різнопланову панораму західноукраїнського суспільства на межі
століть; і заледве чи лишалися в тому суспільстві якісь посутні явища, якісь
більшою чи меншою мірою значущі процеси, яких майстер оминув своєю увагою.
* * *
1990 року побачив
світ роман «Перехресні стежки». За жанром це — суспільно-психологічний роман, в
якому орга¬нічно поєднані традиції соціального роману Івана Нечуя-Левицького
(«Хмари»), Бориса Грінченка («Сонячний промінь», «На розпутті») з ознаками
психологічного роману Федора Достоєвського.
Проблематика
твору охоплює широке коло питань. У рома¬ні порушено проблеми інтелігенції і
народу, почуття обов’язку і відповідальності, національного буття,
колоніального статусу України, історичної перспективи нації, можливостей її
духов¬ного, економічного і державного відродження. «Перехресні стежки»
відзначаються панорамним зображенням життя сучасного Франкові світу. Картини
приватного життя рома¬ніст висвітлює через морально-суспільні виміри, моделюючи
конфронтацію між людиною і суспільством. Епічне мислення автора відповідає
вагомості порушених Франком проблем як позитивного прикладу для сучасників, а
саме: як і кому повин¬на служити інтелігенція, чи можлива перебудова життя і
дієве добро, яку лінію поведінки слід обрати інтелігенту, як акти¬візувати
селянина, виховати в ньому зацікавленість громад-ськими справами, як подолати
пасивність його свідомості, вузькість світогляду, зневіру в можливість
поліпшити життя.
Назва роману
«Перехресні стежки» багатовимірна і сим¬волічна, визначає проблематику,
пов’язану зі складними духовними, ментальними, національними, правовими,
полі¬тичними питаннями, до яких письменник привернув увагу читачів. Показовим у
ХХУ розділі є епізод зустрічі Євгенія Рафаловича із селянином, який заблудився
в тумані і не знав дороги додому: « Оцей старий, що заблудив у близькім
сусідстві рідного села, що стоїть посеред рівного шляху й не знає, в який бік
йому додому, — чи се не символ усього нашого народу? Замучений важкою долею,
він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть… серед шляху між
минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням, не знає,
куди йому йти. І Євгеній зітхає: «Хто вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій
рідний народе?» Це має зробити національно свідома інтелігенція, такі люди, як
Рафалович, що по-справжньому піклуються про свій народ.
Сюжетно-композиційна
своєрідність роману. «Перехресні стежки» Франка виконані у річищі поетики
модерного рома¬ну, в якому автор майстерно оперує хронотопом, тобто часово-просторовими
координатами дії. З цією метою він модернізує класичну композицію щодо
послідовності викладу подій, за¬стосовує такі розповідні прийоми, як
ретроспекцію (повер¬нення в минуле), видіння і марення героїв. Серед новітніх
прийомів розповіді — підтекст, позафабульні компоненти, потік свідомості,
символічний лейтмотив. Передісторія пер¬сонажів змальовується в ході оповіді,
фрагментарно, як у кіно, випереджуючи свій час стосовно показу внутрішнього
світу героїв. Його твір став засобом відкриття і дослідження людини межі
століть, взяв на себе суспільні і філософські функції, представляючи широку
картину світу.
З погляду
сюжетно-композиційної побудови роман Франка є відцентровим, тобто
центрогеройним, оскільки всі події обертаються навколо головного героя Євгенія
Рафаловича, а водночас і панорамним: з кожною сторінкою все ширше
роз¬гортається картина суспільного буття Галичини, зв’язків героя і
суспільства. Така мистецька природа твору зумовила його структуру: наявні дві
сюжетні лінії: романічна, побудо¬вана на історії кохання Євгенія і Реґіни, та
громадянська, пов’язана з боротьбою Рафаловича за права народу.
Молодий адвокат
прибув у містечко з метою стати народним захисником, спонукаючи селян до
боротьби за соціальні й національні права. Та його життєві стежки перетинаються
з долею Реґіни — його юнацької любові, а тепер дружини Стальського,
чоловіка-деспота. Такою є зав’язка роману (ІУ розділ). Передісторія закоханих
викладена в ХІІІ—ХУІІ розділах. Розвиток дії обертається навколо мотиву
неможли¬вості «украденого щастя» (розділи ХХ—ХХУІ). Цей компонент сюжету
сформований перипетіями і несподіваними колізіями, відтворює страшні
поневіряння жінки, будується на спогадах і монологах героїні, снах-пророцтвах,
антитезах і символах (діамантова корона — розбите скло) (LH—LEI). Кульмінація —
візит Реґіни до Євгенія, остання можливість героїв повернути колишнє кохання
(L!V розділ). Розв’язка несподівана — Реґіна помстилася Стальському за
десятирічні знущання, але загинула від руки божевільного Барана.
Друга сюжетна лінія
охоплює всі сюжетні вузли. Експо¬зиція нетрадиційна: вона починається з
середини життєвого шляху головного героя, який зустрічається біля будинку
карного суду з колишнім наставником Стальським. Зав’язка вибудовується в
суперечці Євгенія з бургомістром Рессельбер-гом. Розвиток дії охоплює
громадську діяльність Рафаловича, роботу з селянами, розчарування і подолання
зневіри, зустрічі з священиками, участь у судовому процесі, а також сутички зі
Шнадельським. У Євгенія виникає ідея народного віча і політичної організації.
Колізії виникають в епізодах зобра¬ження ворогів народного оборонця — маршалка
(повітового голови) Брикальського і графа Кшивотульського, Шварца. Додають
творові динаміки події, пов’язані з образами Вагма-на, божевільного Барана,
який уявив себе месією, прагнучи врятувати людей від «антихриста» Рафаловича.
Важливим фактором у діяльності головного героя є підготовка до віча та опір
старости. Кульмінація — змалювання народного віча, арешт Євгенія, спроба
звинуватити його у вбивстві Стальського, смерть Вагмана від рук Шварца і
Шнадельського. Розв’язка оптимістична: звільнення невинного Євгенія з-під
варти. Борець-політик бачить нові шляхи боротьби за волю.
“У кожного
великого письменника є твори, в яких з особливою повнотою відбилася його особистість.
Такими творами в художній спадщині Івана Франка видаються мені лірична драма
“Зів’яле листя” та повість “Перехресні стежки”, – завважував дослідник Микола
Ільницкий. – “Зів’яле листя”, цей світовий шедевр драми закоханого серця, було
основою для розкриття внутрішніх переживань персонажів “Перехресних стежок”.
Чи не найперше це
співпадання настроїв обидвох текстів проявилося в сценах запізнання юного
студента-правника Євгенія Рафаловича з дівчиною, з якою він якось танцював на
балу, а відтак випадково зустріч на вулиці, й вона вразила його своєю ходою.
“Він зараз пізнав її і зараз зробив увагу, що пізнає її по ході, її хід мав у
собі щось незвичайне, щось таке, чого він досі не завважив у жадної женщини,
щось таке плавне, свобідне, гармонійне, що він одразу сказав сам до себе:
— Отсей хід я
пізнав би між тисячами”.
За що я тужу так,
і мучусь, і терплю?
Чи за той гордий
хід, за ту красу твою,
За те таємне
щось, що тліє полускрито
В очах твоїх і
шепче: “Тут сповито
Живую душу в
пелену тісну”?
Відтак – сцени
уроків музики в “Перехресних стежках” і пасажі “Першого жмутка” “Зів’ялого
листя”:
Не знаю, що мене
до тебе тягне,
Чим вчарувала ти
мене, що все,
Коли погляну на
твоє лице,
Чогось мов щастя
й волі серце прагне
І в груді щось
ворушиться, немов
Давно забута
згадка піль зелених,
Весни і цвітів, –
молода любов
З обійм виходить
гробових, студених.
На перших порах
здається, що ці співпадання продиктовані лише самою психологією закоханих,
душевним станом, почуттям, яке в різних людей будить напрочуд схожі хвилювання,
так майстерно в обидвох жанрах передані на письмі автором. Але згодом, через
десять літ, під час розмови в парку з Реґіною, Євгеній признається, що кілька
разів пробував удатися до самогубства, та, на щастя, так і не зважився на цей
страшний гріх, а натомість знайшов себе в копіткій і всепоглинаючій громадській
праці, – і ми розуміємо, що далеко не все так просто, що це, мабуть, тих же
героїв “Зів’ялого листя” звела доля через стільки часу…
Євгенія час
змінив менше, цілісність і гармонійність відчуваються в його натурі – як юнака,
що з цілковитим оптимізмом сприймає життя і робить реальні усвідомлені кроки до
здобуття бажаного (старанність у науках; школа музики як спосіб заприязнитися з
Реґіною), так і чоловіка, який певен своїх сил і можливостей змінити життя в
повіті. Він однолюб, сильний інтроверт, і невдача в коханні, попри юнацькі
метання й психологічні вибухи, його характер лише загартувала.
Інша річ –
Реґіна. Вони обидвоє сироти, але вона натомість – тип психологічно нестійкий,
слабкий, податливий, схильний коритися. Вона змалку звиклася з нещастями,
змирилася з їх невідворотністю, не виробила в собі житейського імунітету, – тут
особливо показова її розповідь про “діамантову корону”, чи то б пак, скло із
розбитої пляшки. Адже що насправді виблискувало на горбі – невідомо, дівчинка
так і не зуміла це перевірити…
В образі Реґіни
приваблює її глибокий внутрішній світ меланхоліка, здатність на справжнє
почуття. Попри це, слабкість характеру невідворотно дається взнаки: дівчина
навіть не думає протестувати намірам тітки видати її за зовсім чужу, незнайому
людину, – попри те, що якраз перед цим вона зустріла своє кохання і усвідомила
це. За такі речі життя карає. Десять років у холодних пазурах збоченця
Стальського – це може й надміру жорстоко. Але завважмо: весь цей час вона не
насмілися цьому протистояти інакше, як слізьми й самобичуваннями. Скажемо так:
не насмілилася протестувати сама, наївно надіючись на доброго священика, що
напоумить її потвору-чоловіка. Відтак же, коли Євгеній у хвилину психологічної
слабкості, спричиненої враженням від раптової зустрічі з нею, пропонує Реґіні
кинути все, вкрасти її і втекти світ за очі, вона лише спочатку реагує
адекватно – охолоджує його хвилинний намір; насправді ж сприймає в глибині душі
його слова за чисту монету і сподівається на них, – адже, прийшовши до Євгенія
увечері напередодні вирішального для його кар’єри дня і “підставивши” його
таким чином, вона підтверджує, що їй ідеться зовсім не про розлучення зі
Стальським…
Такі мазохістичні
натури, доведені до крайньої межі відчаю, таки здатні на поступок, але – лише
на один. Так сталося і з Реґіною: вона вбиває Стальського, але й самій їй після
цього уже не жити.
Взагалі ж, у
“Перехресних стежках” аж надміру багато психологічно й морально ущербних
персонажів: рафінований садист Стальський, якому однаково, кого мучити – кота
за вкрадений шмат ковбаси чи дружину за її природне нерозуміння його загравань
зі служницею; холодний убивця Шварц; слабовольний авантюрист Шнадельський;
моторошно символічний у своїх апокаліптичних візіях епілептик і шизофренік
Баран; ціла галерея ідіотів на судовій службі, увінчана неперевершених образом
олігофрена Страхоцького… Можна з абсолютною певністю стверджувати, що із двох
сюжетних ліній роману – подвижницька громадська праця самотнього інтеліґента і
любовно-психологічні студії еволюції людських доль – лише перша є реалістичною,
а друга всуціль лежить у руслі культури модернізму з його пильною увагою до
межових психічних станів (перечитаймо бодай ліричну драму “Зі щоденника
самогубця” Петра Карманського чи ранні повісті Михайла Яцкова та Володимира
Винниченка як вершинні досягнення подібного типу українського модерну). Тут
незайво пригадати, що критики завважували прояви декадансу як одного з
різновидів модернізму ще в “Зів’ялому листі”. Зрештою, цей аспект Франкової
творчості чекає свого уважного й неупередженого прочитання.
Є в “Перехресних
стежках” іще один украй нетиповий для української літератури образ. Лихвар,
“п’явка повітова” Ваґман уособлює в творі новий рівень українсько-єврейських
взаємин, які в пору написання Франкового роману були в Галичині напрочуд
складними. На лихварюванні – позичанні селянам грошей під високі відсотки – він
нажив чималий капітал, але відтак у його житті сталася трагедія, яка серйозно
змінила цього чоловіка. Єдиного Ваґманового сина, незважаючи на всі його
старання, повітові “ґонораціори” забирають до війська, і там хлопець гине.
Після цього Ваґман починає мстити кривдникам по-своєму: він перестає мати
“ґешефт” із селянами, а переключається на повітове панство, і сягає на цьому
шляху значних успіхів. “Тих ваших противників я маю в кишені”, – каже він
Рафаловичу і пропонує йому… допомогу. Мало того: він негласно допомагає селянам
позбуватися боргів, а відтак своєю ідеєю “паралельного віча” направду рятує починання
Рафаловича.
Ваґман –
єврейський патріот, ідеалом якого, вочевидь, є власна єврейська держава. Заки ж
її немає, він воліє чесно співпрацювати з націями, на території яких живуть
його одноплемінники. В цьому сенсі надзвичайно показовими є такі його монологи:
“Жиди звичайно асимілюються не з тими, хто ближче, а з тими, хто дужчий. У
Німеччині вони німці, се розумію; але чому в Чехії також німці? В Угорщині вони
мадяри, в Галичині поляки, але чому в Варшаві та в Києві вони москалі? Чому
жиди не асимілюються з націями слабими, пригнобленими, кривдженими та вбогими?
Чому нема жидів-словаків, жидів-русинів?” “Жаден жид не може і не повинен бути
ані польським, ані руським патріотом. І не потребує сього. Нехай буде жидом –
сього досить. Але ж можна бути жидом і любити той край, де ми родились, і бути
пожиточним, або бодай нешкідливим для того народу, що, хоч нерідний нам,
все-таки тісно пов’язаний з усіма споминами нашого життя. Мені здається, що
якби ми держалися такого погляду, то й уся асиміляція була б непотрібна”.
Здавалося б,
євреї з такими поглядами в той час – фантазія, бажання Франка, як і в романі
“Борислав сміється”, показати “небувале в окрасці бувалого”. Але ж ні –
професор В. Панченко закликає нас “згадати, що 1893 року Іван Франко
познайомився у Відні з Теодором Герцлем, теоретиком сіонізму; пізніше (1896)
він одним із перших відгукнувся на вихід у світ такої важливої праці Герцля, як
“Юдейська держава”, назвавши її автора “пасіонарним героєм”. Т. Герцль розробив
план реставрації єврейської державності, справедливо вважаючи, що тільки через
власну державу єврейство зуміє вберегти і сповна реалізувати себе. І. Франко те
ж саме думав стосовно перспектив українства. Кількагодинна віденська розмова
Франка і Герцля виявили таку спорідненість їхніх позицій, яка показала
реальність українсько-єврейського порозуміння. Тим то й випадок Ваґмана – не
“чиста фантазія”, а пошук зіспертих на реальні можливості шляхів і способів
розв’язання існуючих протиріч”.
Провідною ж
сюжетною лінією роману є діяльність у повіті молодого адвоката Євгенія
Рафаловича, який своєю метою бачить не більше й не менше, як посутню зміну
національних і соціальних відносин. Один із його супротивників так характеризує
“меценаса”: “ідеаліст, русин, народолюбець і хлопоман”. Він виразно бачить не
лише те, яких національних і соціальних поневірянь зазнає українство на своїй
землі, але й реально усвідомлює, яким способом із цим можна дати ради.
Суспільна праця, тверезий розум, освіта, яка дасть змогу селянам принаймні не
оминати власної користі (історія з придбанням-непридбанням селянами маєтку
маршалка Брикальського); відтак – створення потужної української політичної
сили, яка цивілізованими (а не кривавими революційними) методами виборюватиме
державну незалежність України.
Першим кроком на
цьому шляху Євгеній Рафалович бачить скликання народного віча, яке б розбудило
націєтворчу енергію затурканих селянських мас, заклало основи майбутньої
організації, а заодно унеможливило задуману збанкрутілим “ґонораціором”
фінансову махінацію з селянською позичковою касою. На шляху скликання такого
форуму він зустрічає чимало труднощів – від нерозуміння самими селянами сенсу
власного пробудження і небажання “надміру світитися” навіть щирих прихильників
цієї справи серед містечкової інтелігенції до крайнього, аж до чинення
різноманітних підлостей, спротиву властей. Через трагічний збіг обставин, який
власті тут же обертають собі на користь, Рафалович потрапляє в тюрму. Але
наприкінці справедливість відновлюється і відкриваються нові перспективи
боротьби.
Звичайно,
Рафаловича не раз терзають сумніви – найперше, коли він бачить, з якою
недовірою спочатку селяни сприймають його щирі наміри допомогти їм. Але в
результаті ці сумніви лише загартовують його характер, і він з новими силами
береться до справи, розуміючи, що народ наразі – як той селянин, що заблукав у
лісах неподалік від рідного села, і адвокат підібрав його по дорозі.
Значно більше
дошкуляє молодому борцеві необхідність вибирати між особистим і громадським.
Він, звісно, волів би органічно поєднувати їх, мріяв про сім’ю, віддану
дружину, котра завжди підтримувала б його в закономірних успіхах і тимчасових
невдачах. І не інакше: бо, у момент хвилевого напливу почуттів запропонувавши
Реґіні кинути все заради неї, він відтак дуже добре розуміє, що знищив би таким
чином сам себе.
* * *
Безсумнівно,
образ Євгенія Рафаловича значною мірою автобіографічний: адже й сам Іван Франко
належав до того покоління галицької інтелігенції, яке поклало собі за мету
розбурхати приспані національні амбіції українців і досягло чимало на цьому
шляху. Франкова тяжка праця, арешти, поневіряння не пропали даремне –
принаймні, на час написання “Перехресних стежок” у Галичині сформувалося нове,
серйозне й амбітне покоління борців; було створено Русько-українську радикальну
партію, а відтак – за участю Івана Франка і Михайла Грушевського –
Національно-демократичну партію; у всьому краї розгорнулася широка мережа
просвітних і громадсько-політичних організацій, вихованці яких відтак
виборювали українську незалежність в лавах Січових стрільців, Української
галицької армії, Української повстанської армії, проголосили Західноукраїнську
Народну Республіку і возз’єднали її з Українською Народною Республікою… У тому,
що й донині Галичину вважають “П’ємонтом” українства, чимала заслуга Івана Франка
і його друзів, які починали, як Рафалович, із того, що переводили свої
канцелярії на українську мову, або ж, як сам Франко, писали й видавали часописи
та книжки, що дійшли в кожну селянську хату.
Так, тепер це вже
історія, але, як писав Іван Франко в передмові до повісті “Захар Беркут”,
“повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе зайняти сучасних,
живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна”. “Перехресні стежки” й
донині читаються цікаво, захоплююче, а боюся, що й актуально. 
9. Коментар
виконання практичної роботи
10. Підсумок
заняття
Словникова
робота. 1. Поглибте свої знання про літературознавчі » терміни.
Проблема (грец. —
problema — завдання, кинуте вперед) — аспект змісту твору, на якому автор
акцентує увагу читача. Проблематика — це коло проблем, порушених у творі і
тісно пов’язаних із задумом митця. В художньому творі проблематика виражається
або прямо, не залежно від образ¬ної системи, або опосередковано, через
характери персо¬нажів, художньо-образний світ, тобто органічно витікає із
змісту твору. Проблематика реалізується на різних рівнях художнього тексту,
найчастіше — крізь призму художніх конфліктів, систему персонажів,
композиційно-сюжетні прийоми. Вона залежить від багатьох факторів, зокрема
історичних подій, соціальних і національних питань сучас¬ності, навіть
літературної моди. Загалом проблематика зумовлюється світоглядом письменника і
виражається в авторських акцентах, які становлять проблематику твору.
11. Домашнє
завдання Аналізувати образи Рафаловича та Регіни у зв’язку з оточенням
Література:         
1.      Франко І. Зібрання творів у
50-ти т. – Т. 16. – С. 7. 
2.      Франко І. Твори в 20-ти т. –
Т. 1. – С. 17. 
3.      Франко І. Статті і матеріали.
– Зб. 5. – Львів, 1956. – С. 126. 
4.      Іван Франко. Документи і
матеріали 1856 – 1965. – К., 1966. – С. 149. 
5.      Іван Франко у спогадах
сучасників. – Львів. – 1956. – С. 394. Пархоменко М. Н. “Драматургия Ивана
Франко”. – М.: 1957.
6.      Басс І. І. “Іван Франко.
Біографія”. – К.: 1966.
7.      Худош Л. С. “Вивчення
творчості І. Франко в школі”. – К.: 1962.
8.      Жук Н. Й. “Проза І. Франка”.
– К.: 1977.
9.      Курс історії української
літературної мови. – К.: 1958.