ЗМІСТ
ТЕМА 1 ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ
ТЕМА 2 ФІЛ. СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ
ТЕМА 3 ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
ТЕМА 4 ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ
					







ТЕМА 5.НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ
ТЕМА 6.ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ УКРАЇНИ
ТЕМА 7. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ
ФІЛОСОФІЇ
ТЕМА 8. ПРОБЛЕМА СИСТЕМАТИЗАЦІЇ
ФІЛОСОФСЬКОГО ЗНАННЯ
ТЕМА 9. ОНТОЛОГІЯ
ТЕМА 10 ГНОСЕОЛОГІЯ
ТЕМА 11 СОЦ,ФІЛОСОФІЯ
ФІЛ,АНТРОПОЛОГІЯ
ТЕМА 12. ФІЛОСОФІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНОГ
ТА ЕКОНОМІЧНОГО ПІЗНАННЯ


ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Поняття філософії, її значення в системі вищої освіти.
2. Поняття та типи світогляду.
3. Предмет філософії та особливості філософського мислення.
4. Основні питання, методи і функції філософії.
Конспективний виклад теми: 
1. Поняття філософії, її значення в системі вищої освіти
Слово «філософія» давно увійшло до нашого буденного мовлення. Філософією
нині називають не тільки відповідну науку чи навчальну дисципліну, а й
загальнотеоретичні засади та сукупність принципів будь-якої діяльності —
наприклад: «філософія рекламної кампанії», «філософія управління
підприємством», «моя життєва філософія» і т. п.
Таке вживання слова «філософія» хоч і не відповідає тому значенню, яке
вкладають в нього сьогодні професійні філософи, має певні підстави. З
виникненням у Європі системи освіти і встановленням відповідної останній
системи наук, філософія набула статусу головної (і довгий час єдиної)
теоретичної дисципліни, без оволодіння якою вважалось неможливим отримання
вищої освіти взагалі. Тодішня філософія була всеохоплюючою наукою, вона
включала в себе інші науки і поділялась на такі розділи:
1. Раціональна філософія — логіка — наука про правильне мислення, яка
вчила керувати діями розуму.
2. Моральна філософія -— наука про правильні вчинки, яка поділялась на
монастику, тобто етику — науку про управління діями окремої людини, економіку —
науку про управління господарством, політику — науку про управління державою.
3. Натуральна філософія — наука про природу речей, що поділялась на
фізику — науку про якісну природу матеріальних речей, математику — науку про
кількісну природу матеріальних речей та метафізику — науку про нематеріальні
речі.
До XVIII століття європейські університети
мали тільки три факультети та спеціальності, і для того, щоб отримати диплом
доктора теології, права чи медицини, потрібно було спочатку отримати диплом
доктора філософії. З того часу кількість спеціальностей, які отримують
випускники вищих навчальних закладів значно зросла. Від філософії відокремився
ряд наук, проте, чільне місце в системі теоретичної підготовки у вищій,
особливо університетській, освіті зберігається за філософією. Сьогодні
філософія, як навчальна дисципліна, покликана прищепити студентові ВУЗу:
а) здатність до проблематизації — вміння ставити питання, розглядати
парадокси, альтернативи, протиріччя;
б) здатність давати визначення — переходити від семантичного до
концептуального аналізу понять;
в) здатність формулювати, впорядковувати, послідовно аналізувати свої
думки.
Виконання філософією цих завдань випливає з методологічної функції філософії,
яка полягає в тому, що вона не дає готових відповідей на питання, які постають
перед людиною чи окремими науками, а дає зразки форм, способів, прийомів
мислення, що дає змогу самостійно розв’язати ці питання.
Виходячи із значення, яке має філософія як наука в житті та діяльності
людини, поряд з методологічною можна виділити такі її найважливіші функції:
а) світоглядну — філософія дає змогу людині осмислити проблеми сенсу
людського життя: чому і для чого живе людина? Яке її місце та призначення в світі?
і т. ін.
б) аксіологічну — філософія дає змогу людині осмислити природу та
значення власних життєвих цінностей.


2. Поняття та типи світогляду
Для того щоб зрозуміти значення філософії та її функцій, потрібно
розглянути структуру відношення людини до світу в цілому. Можна виділити такі
форми освоєння світу людиною:
а) практична діяльність — полягає в безпосередньому перетворенні
предметів матеріального світу, внаслідок чого створюється навколишнє
середовище, придатне для життя людини, прикладом чого може служити сучасна
цивілізація;
б) практично-духовна діяльність — полягає в такому перетворенні дійсності
в уявленні людини, внаслідок якого створюється суб’єктивне бачення світу, світу
для людини;
в) теоретична діяльність — полягає в такому перетворенні дійсності в
уявленні людини, внаслідок якого створюється об’єктивне бачення світу, світу
незалежно від людини.
Будь-яка діяльність людини, незалежно від форми, є цілеспрямованою. Вона
передбачає уявлення про мету, сенс і засоби цієї діяльності. Людина в кінцевому
рахунку завжди діє осмислено, тобто в основі її окремих дій, вчинків, думок
лежать загальні, цілісні уявлення, сукупність яких називається світоглядом.
Світогляд — це система уявлень людини про світ, місце людини у світі,
відношення людини до світу та до самої себе. Світогляд містить знання,
переконання, цінності, ідеали, організовані у єдину систему, у центрі якої
завжди перебувають уявлення людини про себе. За способом розуміння людиною
свого місця в світі можна виділити кілька основних типів світогляду:
1. Міфологічний світогляд — це результат практично-духовної діяльності
людини. В міфологічному світогляді людина не відокремлює себе від речей
природного світу, а окрема людина не відокремлює себе від суспільства в цілому.
В міфологічному світогляді не існує чіткої межі між мисленням та мовленням,
свідомістю та реальністю, предметом та думкою про предмет. Міфологічні
оповідання розповідають нам про людиноподібних істот — богів та героїв, що
уособлюють різні природні начала, оскільки у міфологічному світогляді світ і
людина були єдиним, нерозривним цілим. Розрив цієї єдності призвів до
роздвоєння людини, втрати нею гармонії зі світом, що зробило можливим
теоретичне ставлення до світу і виникнення таких форм світогляду, як наука,
релігія, філософія.
2. Науковий світогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Світ у
ньому об’єктивно розглядається, таким, яким він є незалежно від людини, а
людина вбачається в ньому тільки частиною світу — природи чи суспільства.
Теоретичне ставлення до світу дало змогу людині поставити закони природи собі
на службу і створити комфортний світ цивілізації.
Проте визначення людини тільки як частини світу дається не лише в
світоглядному, айв практичному аспекті діяльності науки, що тісно
взаємопов’язані. Прикладом цього можуть бути сучасні недовіра та песимізм по
відношенню до науки та науково-технічного прогресу, оскільки виявилось, що
наукові відкриття не завжди є благом для людини. Сучасні екологічні проблеми,
загроза ядерних аварій та вибухів, що ставлять під загрозу саме життя людства,
є наслідком дегуманізації науки, усунення нею людини як центральної ланки
системи світу. Ця особливість науки властива їй з моменту зародження, про що
свідчить відома фраза «батька» європейської науки Арістотеля: «Платок мені
друг, та істина дорожча».
Таким чином, наука не спроможна подолати світоглядну дисгармонію —
досягнути єдності людини зі світом. Цю функцію виконують мистецтво, релігія та
філософія.
3. Мистецтво є практично-духовною діяльністю. Мистецький світогляд дає
суб’єктивний образ світу, в якому художник досягає гармонії зі світом, тому
навіть сучасне художнє бачення світу близьке до міфологічного.
4. Релігійний світогляд чітко поділяє світ та людину, природне та
надприродне, земне та потойбічне. Людина, створена за образом та подобою Бога,
займає головне, центральне місце у створеному Богом світі. У релігійному
світогляді, через віру в потойбічне, надприродне Божественне начало, людина
виробляє власне ставлення до світу, надає йому смислової завершеності і таким
чином досягає гармонії з ним.
5. Філософія є теоретичною формою ставлення людини до світу. Порівняно з
наукою її особливість полягає в тому, що вона дає змогу об’єктивно, в
теоретичній формі осмислити світ як світ людини, розглянути місце і становище
людини у світі, її смисложиттєві проблеми. Філософський світогляд дає змогу
виробити таке бачення світу, яке водночас є і суб’єктивним і теоретичним, а
отже, і досягти людині гармонії з собою, зі своїм баченням світу й самим
світом. З цим пов’язані такі особливості філософії, як і те, що вона, будучи за
формою діяльності наукою, не є наукою за своїми функціями та значенням для
людини. У філософії, на відміну від інших наук, не існує єдиних,
загальновизнаних теорій. Образно кажучи, філософі й є стільки, скільки
філософів, проте існує єдиний теоретичний апарат, уявлення про предмет,
завдання, функції, які постійно перебувають у процесі становлення і осмислення.
3. Предмет філософії та особливості філософського мислення 
Авторство слова «філософія» приписують давньогрецькому мислителю Піфагору
(VI- Vст. до н.е.). Він був проти того, щоб
його називали мудрецем, і вважав себе філософом, бо мудрим, на його думку, є
тільки Бог, оскільки під мудрістю давні греки розуміли не просто мислення, а
єдність способу мислення і способу життя. Тим самим з часів Піфагора у понятті
«філософія» фіксується прагнення людини до самовдосконалення, до досягнення
ідеалу. Ідеал традиційно включає в себе три найвищих цінності — Істину, Добро і
Красу. Філософи Давньої Греції вивчали начала та закономірності світобудови, а
під філософією розумілась наука взагалі.
Фундатором європейської філософської традиції є давньогрецький мислитель
Сократ (470 — 399 рр. до н.е.), який визначив подальший напрям філософії своїми
знаменитими запитаннями: чи можемо ми досягти істини, не знаючи, що таке
істина? Чи можемо ми вважати щось красивим, не знаючи, що таке краса? Чи можемо
ми бути добрими, не знаючи, що таке добро? Цим Сократ дав поштовх розвиткові
трьох основних дисциплін:
а) гносеології — теорії пізнання, вченню про те, що таке істинне знання і
які шляхи його досягнення;
б) етиці — вченню про те, що таке добро і зло і як людина повинна
оцінювати свої вчинки;
в) естетиці — вченню про прекрасне.
Заслуга Сократа полягає в тому, що він показав, що предмет філософії
вимагає осмислення самого способу його пізнання. Тому, в міру того, як окремі
науки, що входили раніше до складу філософії (див. п. 1), виробляли свій,
відмінний від філософського, метод пізнання, вони відгалужувались від
філософії. Наприкінці XVIII ст. німецький філософ І. Кант окреслив предмет філософії такими
запитаннями: що я можу знати? Що я повинен робити? Чого я смію сподіватись?
Для того щоб відповісти на ці запитання, мало знати, що таке світ і що
таке людина. Тому філософія вивчає не тільки сутність речей, світу, людини, а
сам спосіб їхнього існування. Філософська дисципліна, що вивчає буття у всіх
його аспектах, називається онтологією (від грецького онтос — суще та логос —
вчення). Предметом філософії є загальні, граничні засади людського мислення,
пізнання, буття людини у світі.
Таке розуміння предмета мислення зумовлює особливості філософського
мислення, які відмежовують філософію як від буденного, так і від
природничо-наукового мислення. Першою особливістю є те, що будь-яке філософське
питання охоплює проблематику філософії в цілому. Тому філософію не можна
викладати, як інші науки, — від більш простого до більш складного. Другою
особливістю є те, що будь-яке філософське питання охоплює не тільки філософію в
цілому, а й підпорядковує цьому питанню й того, хто запитує, тобто філософське
мислення вимагає не тільки осмислення своїх власних підвалин та можливостей
пізнання, а й зміни того, хто мислить, зміни світоглядних, життєвих здібностей
і самого способу мислення.
Науковим завданням філософії є виявлення найбільш загальних
закономірностей розвитку світу, вираження його в принципах, філософських
законах та категоріях, вивчення наявного і минулого, можливого і майбутнього.
Якщо простежити історію розвитку різних філософських систем, то не важко
помітити, що вся її тематика фактично зосереджена навколо центральної
багатопланової проблеми «людина — світ», яка має багато проявів, модифікацій:
«суб«єктивне — об»єктивне», «матеріальне — духовне», «природа — суспільство»
тощо. Проблема «людина — світ» виступає як універсальна і може розглядатися як
загальна формула, смислова спрямованість, зорієнтованість практично кожної
філософської системи. Тому вона і становить основне питання філософії. «Велике
основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення
мислення до буття…» Філософи поділилися на два великі табори залежно від
того, як відповідали вони на це питання.
4. Основне питання, методи і функції філософії
Основне питання філософії має різне вирішення: матеріалістичне,
ідеалістичне, моністичне, дуалістичне, плюралістичне. Потрібно зазначити, що в
межах основного питання філософії по-різному вирішується і питання, що саме
слід розуміти під матеріальним, а що під ідеальним. Саме цим пояснюється і те,
що існують різні форми матеріалізму (наприклад, вульгарний, споглядальний,
метафізичний тощо) та ідеалізму (об«єктивний, суб»єктивний).
По-різному філософи відповідають на питання про можливість пізнання
світу. Послідовний матеріалізм доводить, що світ в принципі можна пізнати.
Найвищим критерієм і гарантом цього є практика. Об’єктивні ідеалісти
зосереджують увагу на пізнанні людської свідомості через пізнання відчуттів,
понять тощо. Течія, представники якої заперечують можливість пізнання сутності
речей і закономірностей розвитку дійсності, дістала назву агностицизму.
Основне питання філософії дає можливість орієнтуватись в
історико-філософському процесі, визначати сутність будь-якої філософської
системи. Основне питання філософії наголошує, що всі явища світу умовно
поділяються на дві основні сфери — матеріальну і духовну. Вони утворюють
єдність, якою характеризується все, що існує в світі. Ці сфери нерозривні, але
кожна має свою специфіку і посідає своє місце, відіграє свою роль. Матеріальній
сфері належить вирішальна роль лише в кінцевому розумінні, в гносеологічному
плані. Значення основного питання філософії полягає і в тому, що, поширюючи
його на розуміння суспільного життя, воно дає основу для матеріалістичного
розуміння історії.
Якщо матеріалізм та ідеалізм виражають два протилежні підходи до
розуміння природи світу і людської сутності, то не менш важливим питанням
філософського світогляду є питання про те, в якому стані перебуває світ, чи
розвивається він і людська сутність, чи вони незмінні. Це питання про рух і
розвиток. Залежно від розв’язання цього питання виникають також дві протилежні
концепції — діалектика, як вчення про розвиток, і метафізика, яка заперечує або
спотворює розвиток. Був час, коли деякі філософи (наприклад, Парменід) вважали
буття абсолютно нерухомим. Але пізніше, з розвитком науки і практики, коли
заперечення руху і розвитку стало неможливим, поширення набули метафізичні
підходи, які тлумачили їх спрощено, однобічно. Тому звичайно говорять про дві
концепції розвитку — діалектичну та метафізичну.
Поділ філософських систем залежно від розв’язання питання про розвиток не
збігається з поділом на матеріалізм і ідеалізм. Відомо, що серед матеріалістів
було багато метафізиків (Л. Фейєрбах та ін.), а серед ідеалістів — діалектиків
(Гегель). Але ці питання тісно взаємопов’язані, можна навіть у повному
розумінні сказати, що питання розвитку, руху є також основними питаннями
філософії.
Коли постає питання про пізнання світу, його сутність, то при цьому не
менш важливим є питання про вибір правильного методу пізнання як спосіб вивчення
явищ світу, як набір засобів, прийомів, що роблять пізнання успішним. Кожна
наука має свої методи. Філософія озброює всі науки знанням найбільш загального
методу пізнання: метафізичного та діалектичного. Вище ми визначили діалектику
як теорію розвитку, а тут говоримо про діалектику як про метод пізнання.
Протиріччя тут немає. Теорія стає методом тоді, коли вона спрямовується на
пояснення практики, на здобуття нового знання, необхідного для теоретичного
освоєння світу.
Тільки глибоко засвоївши весь цей матеріал, можна зрозуміти суть кожної з
функцій філософії, через які проявляється відношення філософії до конкретних
наук. Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна,
логічна, критична, практично-перетворювальна та ін.


ТЕМА 2. ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Історія філософії як наука та принципи її періодизації. 
2. Історичні типи філософії. 
3. Давньоіндійська філософія.
4. Філософія Стародавнього Китаю.
5. Антична філософія.
Конспективний виклад теми:
1. Історія філософії як наука та принципи її періодизації
Філософію можна краще зрозуміти, якщо вивчити її історію. Розглядаючи
питання про періодизацію історії філософії, слід звернути увагу на принципи її
періодизації, основу яких становить розуміння того, що єдиний
історико-філософський процес водночас поєднує в собі різноманітні вчення,
школи, напрями, відмінність між якими визначається такими основними чинниками:
1) ступінь розвитку продуктивних сил, зрілість суспільних відносин;
2) ступінь розвитку загальної культури і науки;
3) світоглядні умови та філософські джерела.
Вивчаючи історію філософії, звертаємо увагу на те, що її періодизація в
цілому збігається з періодизацією загальної історії, але кожний історичний тип
філософії не є прямим відображенням історії, історичного періоду, а виступає
результатом її осмислення, у якому значну роль відіграють попередні філософські
вчення. Кожний історичний етап у розвитку філософії має свої особливості, і ці
особливості випливають із вирішення головних проблем, які постають перед
філософами того чи іншого періоду, а саме: проблеми буття, пізнання, людини, її
місця і ролі у суспільному житті, чому і як розвивається суспільство, природа,
ставлення до природи тощо.
Такий проблемний аналіз якраз і допоможе визначити історичні типи та
своєрідність філософської думки різних народів у різні періоди історії.
2. Історичні типи філософії
Історичні типи філософії такі:
1. Філософія Стародавнього Сходу. Філософія античності.
2. Філософія Середньовіччя. Філософія Відродження.
3. Філософія Нового часу та Просвітництва.
4. Класична німецька філософія.
5. Сучасна світова філософія (позитивізм, екзистенціалізм, психоаналіз,
марксизм та ін.).
6. Філософська думка в Україні.
3. Давньоіндійська філософія
Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської
цивілізації на початку VI ст. до. н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції.
Передумови виникнення філософії були такі:
1) стрибок у розвитку виробничих сил внаслідок переходу від бронзи до
заліза;
2) поява товарно-грошових відносин;
3) виникнення держави;
4) зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних
установок і уявлень;
5) розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу, необхідність його
логічного і абстрактного осмислення.
Спільність генези не виключає своєрідності шляхів формування
систематизованого філософського знання. Філософія Стародавньої Індії та
Стародавнього Китаю має ряд особливостей, які визначаються специфікою розвитку
суспільних відносин цих держав, і насамперед чиновницько-бюрократична система в
Китаї та кастовий устрій в Індії, які сприяли збереженню традиційних
релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій. Це, в
свою чергу, зумовило перевагу у світогляді східних країн релігійно-етичної
проблематики над науково-теоретичною, ідеалізму над матеріалізмом.
Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «дашанах».
Існували дашани астиків і дашани нестиків. Ці дашани проповідували різко
полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» (в
перекладі з санскриту означає «знання») — це збірник текстів на честь богів. До
складу дашан астиків входили такі школи, які визнавали авторитет Вед. Це
ортодоксальні вчення: веданта, санкх’я, йога, ньяя, вайшешика, шиманса. До
складу дашани нестиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків,
буддизму, джайнізму. Одним з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм.
Його прихильники вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного,
незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кінця. З точки зору
представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло.
Тіло — це зовнішня оболонка душі (атман). Душа вічна, безсмертна, але
оскільки людина занадто прив’язана до свого тіла, до земного існування, то душа
людини, хоч і є втіленням духу брахмана, все ж відрізняється від нього, а тому
підкоряється закону необхідності (кармі). Закон необхідності (карма) змушує
душу щоразу після смерті тіла переселятися до іншого тіла, і душа людини завжди
входить в оболонку, котра залежить від діянь її у минулому житті. Потік цих
перевтілень (самсара) триває нескінченно довго. Якщо ж людина може звільнитися
від повсякденних життєвих турбот, її душа перестає бути зв’язаною з цим тлінним
світом, тоді і реалізується її тотожність з Брахманом.
Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI — V ст. до н.е. і в ході історичного
розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та
ісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду
Гаутами. Сіддхартха, він же Шак«я-Муні, майбутній Будда, народився у сім»ї
вельможного князя Шуддходані. Він навчався у брахманських вчителів і у віці 29
років покинув палац, щоб жити аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання прозрів
і пізнав вічні істини:
1) Життя — це страждання.
2) Страждання має свою причину.
3) Корінь страждання — жадоба до життя.
4) Шляхів виходу із страждання — 8.
З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних
елементів — «дхарм». На основі староіндійських уявлень про переселення душ
буддизм висунув догму про переродження живих істот, стверджуючи, що смерть
живої істоти є не що інше, як вияв розпаду певної комбінації дхарм, після чого
утворюється нова комбінація дхарм.
Нові комбінації дхарм визначаються кармою — сумою всіх гріхів і добрих
справ у попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, є досягнення
нірвани — повного завершення процесу перероджень і позбавлення таким чином
страждань, які становлять сенс життя. У цьому вченні вперше чітко виражено ідею
про розвиток людини, її безперервне вдосконалення.
Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей
та вчення про шляхи її пізнання.
Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить
вчення про дхарми — «носії своєї ознаки — частинки, або елементи». За вченням
буддистів, дхарми — це частинки, що являють собою ніби тканину світової
речовини. Вони проникають в усі явища психічного і матеріального світів і
перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожний рух означає
породження нового спалаху і нового затухання. В буддійській філософії прийнято
порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і
перероджуючись. Було розроблено кілька класифікацій дхарм-елементів. Ранній
буддизм вже знав про поділ буття на виявлене — сансара, і буття невиявлене —
нірвану. Перебуваючи у вічній круговерті, виявлене буття пов’язане з
стражданням. До звільнення з цього стану веде шлях пізнання — восьмичленний
шлях морального поділу. Буддизм утверджував єдність матеріального і психічного
світів.
Вчення про пізнання. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між
чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика
споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу. Проблема
людини. Буддизм заперечував існування душі, тобто окремої духовної істоти
всередині людини. Буддисти заперечували існування і окремого атмана поза
п’ятьма групами елементів, які становлять людську особистість, її психічні і
матеріальні якості. Ці п’ять елементів такі: свідомість; уява; почуття;
кармічні сили; матеріальна оболонка людської особистості.
У цій схемі немає місця жодному низькому началу. Людська особистість, як
і все у світі, підкоряється закону причини і наслідку, вираженому в 12-членній
формулі причинного зародження. Окремішнє людське життя — це результат
попередніх існувань. Свідомість, протікаючи через індивідуальний потік — земне
життя, через проміжний етап і наступний за цим стан нового переродження, кожної
секунди змінює свій зміст.
Це вічне становлення в староіндійській філософії прирівнюється до полум’я
свічки, коли перебіг спалахування і згасання є безперервним і створює враження
сталості. Наближення до буття не виявленого, до нірвани порівнюються із
затуханням вогню, але цей вогонь ніколи не зникає, він переходить у інший стан.
Буддистам, як і стародавнім грекам, властиве стихійно-діалектичне мислення.
Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розвивалось і
стихійно-матеріалістичне вчення — чарвака, однією з форм цього вчення є
локаята, яку іноді ототожнюють з чарвакою.
Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. За основу
світу вона визнає наявність чотирьох елементів: земля, вода, вогонь, повітря.
Звідси походить назва школи («чар» — чотири, «вак» — слово). В теорії пізнання
істинним чарвака вважає тільки те, що дається людині у відчутті. Особливістю
учення чарваків є розробка етичної концепції, згідно з якою поняття добра і зла
— ілюзорні, створені людською уявого». За вченням чарваків, реальними є
тільки страждання і насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідність
аскетичного способу життя, яке запроваджували інші індійські релігійні системи,
чарваки утверджують єдину мету людського буття — одержання насолоди. Чарваки
виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.
4. Філософія стародавнього Китаю
Аналогічним шляхом відбувався розвиток філософських ідей у Стародавньому
Китаї. Так, сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі
економічного прогресу, поява грошей, суб’єктивної реальності, розвиток наукових
знань, насамперед в галузі астрономії, математики, медицини створили умови для
розвитку філософії.
Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н.е. і зберігає своє значення
аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551 —
479 рр. до н. є.), яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні
конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило
етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи
людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Проблеми
космогонії, онтології, гносеології, логіки були в стадії започаткування.
Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення
перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини,
благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих
моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є
поняття «жень» — гуманність.
«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до
старших за віком або вищих за соціальним становищем. Згідно з принципом «жень»
правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої
високоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Особливе місце у
вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. Велику
увагу він приділяв «юе» — музиці, найкращому засобу вдосконалення людини, а
найголовнішу роль відводив «лі» — етикету — правилам благопристойності, які
покликані регулювати поведінку людини в різних життєвих ситуаціях. Важливе
місце у конфуціанстві займає концепція «чжен мін» — «виправлення» імен, тобто
приведення речей у відповідність до їх назв.
З точки зору Конфуція життя та смерть визначаються долею, а багатство та
знатність залежать від неба. «Небо» — це прабатько світу і найвища духовна
сила, що визначає суть природи та людини.
Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм.
Засновником даосизму вважається Лао-цзи (VI—V ст. до н.е.). Але, бажаючи звеличити
престиж даосизму в боротьбі з конфуціанством, послідовники даосизму оголосили
своїм засновником легендарного героя Хуанді (697—598 рр. до н.е.). Даосизм
наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао — це
шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне
і безкінечне у русі; воно — основа всього сущого.
Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято
вважати в конфуціанстві, а всезагальному закону «дао». Згідно з цим законом
будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою
протилежність.
Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини
закону «дао», неможливості (моральної і фізичної») діяти всупереч «дао».
Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська
філософія (як і індійська) сповідувала захист природи, висувала принцип «ву
вей» — невтручання у її розвиток, наслідування її законів.
Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дає змогу
зробити висновок про тривалість цього процесу. Філософська думка поволі
звільнялась від міфологічних уявлень. З самого початку процесу виникнення
філософії матеріалізм та ідеалізм з’являються одночасно. Пізнавальне ставлення
до світу підпорядковується життєвій практиці звільнення душі від потоку
перевтілень в Індії та завданню вдосконалення людської поведінки в Китаї.
5. Антична філософія
Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку
виділяють три основні періоди.
Перший — період ранньогрецької філософії — охоплює епоху від виникнення
філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду
називають досократиками. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксімен,
Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський та ін.
Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слід
назвати Сократа. До них належать також софісти Про-тагор, Горгій. Суть другого
періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної
проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього
періоду є Платон, Арістотель, Демокріт, а також послідовники Сократа —
кіренаїки, мегарики і кіники.
Третій період історії античної філософії пов’язаний з епохою еллінізму і
Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н.е. і закінчується V—VI ст. н.е. Філософія
елліністично-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософських
напрямів. Це епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Цицерон,
Сенека, Марк Аврелій, Епіктет).
Рання грецька філософія. Досократики. Родоначальником ранньогрецької
філософії був Фалес (близько 624 — 547 рр. до н.е.) — представник мілетської
школи, якого небезпідставно вважають першим астрономом. Він обчислив дні
сонцестояння та рівнодення, визначив довжину року тривалістю 365 діб,
прогнозував погоду за зірками, передбачив сонячне затемнення 28 вересня 565 р.
до н.е. Фалес відомий також як математик, що довів ряд важливих геометричних
теорем. З точки зору Фалеса вода — основа і першоначало всього сущого. Вода —
джерело життя, але було б помилкою ототожнювати воду як основу і першоначало
всього сущого з сукупністю тієї фізичної реальності, природою води, яка тече у
річках, наповнює моря та озера. Вода, з погляду Фалеса, — це не фізична
речовина, а початок буття. Вода — це символ життя, його філософська метафора.
Згідно з поглядами Анаксімандра (бл. 670 — 546 рр. до н.е.) в основі
всього сущого не може лежати якась певна субстанція. Ідея «апейрона» (в
перекладі з грецької мови — «невизначене», «безмежне») не є відходом від
конкретно-речових уявлень про першоречовину світу. Ця ідея є конкретно-чуттєвим
уявленням про первісний стан буття. Безмежне, невизначене неоформлене «дещо»
утворює першооснову космосу. З точки зору Анаксімандра процес утворення
Всесвіту проходить три основні етапи:
— на першому із «безмежного» виділяється «світове першоначало»,
своєрідний ембріон Космосу;
— на другому відбувається розподіл протилежності начал — вологого і
сухого, холодного і гарячого;
— на третьому етапі в процесі боротьби цих начал буття утворюються чотири
основні стихії. Це — вогонь (як поєднання гарячого і сухого начал), повітря (як
поєднання вологого і теплого), вода (вологого і холодного), земля (холодного і
сухого). В свою чергу із цих основних стихій виникає усе розмаїття конкретних
речей.
Ще одним представником мілетської школи був учень Анаксімандра Анаксимен
(бл. 585 — 525 рр. до н.е.). Першоначалом усього сущого, з його точки зору,
вважається повітря. Завдяки повітрю виникає й існує світ. Через те, що повітря
має здатність «згущуватись» і «розріджуватись», утворюються вітер, хмари,
земля, вогонь. У філософських поглядах Анаксимена є важлива теза про єдність
мікро-і макрокосмосу. «Згідно з тим, як душа наша є повітрям і утримує нас від
розпаду, так і космос обгортається диханням повітря». Тим самим людина
уподібнюється малому Всесвіту (мікрокосмосу), такому ж цілісному і різнобічному,
як і великий космос (макрокосмос) — світ у цілому. Людина — це уподібнення
світу й існує вона нарівні з ним. Людина не просто частинка Всесвіту, це єдине
буття, яке рівноцінне Всесвіту в цілому. В тезі Анаксимена повітря, частиною
якого є людська душа, виявляється як світова душа (або дух), завдяки якому
космос існує як цілісність. Речовотілесний характер універсального
світопорядку, буття, наочно представлений водою, повітрям, «алейроном»,
особливої виразності набуває у філософському вченні Геракліта (бл. 544 — 483
рр. до н.е.), який вбачав першооснову світу у вогні. «Світ єдиний з усього, що
існує, — твердив Геракліт, — не створений ніким із богів і ніким із людей. Він
був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає».
У цьому пасажі виражається не тільки світоглядна позиція, але й діалектика
розвитку космосу через єдність протилежностей спалахування і закономірного
згасання.
Геракліт народився у місті Ефесі, що розташоване у центрі Іонії. Він
походить з царського роду, але зрікся престолу на користь свого брата. За
Гераклітом затвердились два імені: «Темний» та «Плакучий». Перше він одержав за
те, що його твори були написані таким способом, що слова утворювали різний
зміст при різному читанні. У його творах зміст передавався натяками, був
переплетений метафорами та висловами, які потребували особливого тлумачення.
Так, Діоген Лаертський повідомляв, що Геракліт потурбувався написати книгу
таким способом, що зрозуміти її могли лише здібні люди, але іноді в творі своєму
він висловлюється так чітко і ясно, що навіть нерозумному не важко зрозуміти і
вознестися душею. Ім’я «Плакучий» — затвердилось за Гераклітом внаслідок того,
що він оплакував людей, вважаючи, що вони згубно ставляться до себе і ведуть
нерозумний спосіб життя.
Іонійська філософія (Фалес, Геракліт та ін.) шукає основу буття в
матеріальних елементах природи (воді, вогні), а тому тяжіє до матеріалістичної
відповіді на основне питання філософії. Водночас поряд з матеріалістичними
школами виникають філософські школи, серед яких переважають ідеалістичні
орієнтації.
Так, близько 532 р. до н.е. у Критоні виникає впливова
релігійно-філософська група — Піфагорійський союз, засновником якого був
виходець з о. Самоса Піфагор (517 — 497 рр. до н.е.). Слід зазначити, що серед
членів цього союзу були й жінки, чого ми не спостерігаємо в інших філософських
школах. Першоосновою для Піфагора є кількісне відношення — число, але слід
зауважити, що число для нас — це величина арифметична і математична, а для
еллінів — величина геометрична, що існує у вигляді геометричних пропорцій.
Так, одиниця — це точка, двійка — пряма (як можливість, що виникає із
двох точок). Трійка — площина. Четвірка — тіло, або об’єм. Таким чином, перші
чотири числа є достатні, щоб визначити усе розмаїття світу чуттєвого
сприйняття. Сума цих чисел дає десятку (1+2+3+4=10), яка для піфагорійців
служила втіленням достатньої повноти та вдосконалення. Цей ряд чисел у
взаємному співвідношенні елементів включав такі основні музикальні інтервали:
2:1 — октава; 3:2 — квінта, 4:3 — кварта. Отже, десятка виражає собор і повноту
звучання.
Піфагором був відкритий взаємозв’язок числа і звуку. Він встановив що
збільшення або зменшення струни дозволяє точно задати висоту звуку. Усе своє
життя та духовні зусилля Піфагор сконцентрував на пошуку гармонії. В будові
Всесвіту, в геометричних пропорціях, у суспільному житті, у стосунках між
людьми, в усіх проявах буття і людського існування — скрізь він відшукує
гармонію, яка привносить у все суще красу та благо. Гармонія космосу мислиться
піфагорійцями як чисельно-кількісна упорядкованість світу, але справжньою,
повною гармонією вона стає у поєднанні з такими характеристиками реальності, як
справедливість, добро, зло, душа тощо. Гармонія є втіленням істинного буття —
буття, обумовленого мірою. Міра міститься в самому бутті. Міра присутня в
кожній речі, але не може бути виділена як частина, або елемент. Міра будь-якої
речі, якою б малою вона не була, підпорядкована Всесвіту, є основою цілісності
і порядку космосу.
Основною характеристикою Всесвіту для античної думки було те, що космос —
це упорядковане буття, яке протистоїть небуттю. Космос виникає із хаосу.
Одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра у
«переселення» душі після смерті людини з одного тіла в інше. Згідно з вченням
Піфагора після смерті людська душа не може одразу звільнитися від гріхів своїх,
тому повинна вселитись в інше тіло, у якому продовжує свій шлях до очищення і
порятунку. І як тільки душа досягне бажаної чистоти, вона звільняється з кола
нових народжень і закінчує земне існування. Шляхи очищення грішної душі
різноманітні: піст, вегетаріанство, релігійні обряди.
Елейська школа. Представників цієї школи називали елеатами. До них,
зокрема, належали Ксенофан (565 — 473 рр. до н.е.), Парменід (кін. VI — V ст. до н.е.), Зенон Елейський (490 —
430 рр. до н.е.).
Ксенофан порушив питання про начало буття як про «єдине», яке він назвав
богом. У вирішенні цієї проблеми він виступив як рішучий і безкомпромісний
критик традиційних поглядів, що існували на той час у Греції, і насамперед
проти найавторитетнішого і прославленого Гомера. Він не погоджується з Гомером
у тому, що боги подібні людям. Богів не може бути багато. Якщо богів було б два
або більше, то один з них повинен був би підкоритись іншому, а сутність бога
полягає в тому, що він наймогутніший і найкращий з усіх істот, а тому він є
один.
Про ідеалістичну орієнтацію елейської філософії свідчать конкретні
міркування Парменіда про суще.
Якщо Ксенофан під сущим розуміє єдиного Бога, то на відміну від нього Парменід,
розглядаючи проблему буття, не пов’язує його ні з чим конкретним.
У Парменіда буття наділене своїми конкретними якостями. Воно неподільне,
несуперечливе, нерухоме, вічне, має форму кулі. Слід зауважити, що кулеподібна
форма буття обирається Парменідом невипадково. В античній філософії
кулеподібність вказує не на форму, а вважається символом досконалості.
Кулеподібність буття у Парменіда означає і те, що все суще в світі, притаманне
буттю, становить собою буття і ніщо інше, крім буття. Базисом, на якому
будується все суще, у Парменіда виступає положення про те, що «буття є, а
небуття немає».
Пізнати цей єдиний світ можна тільки завдяки мисленню. В міркуваннях
Парменіда чітко виявлено тенденцію до ототожнення буття з мисленням: «думка — і
те, про що думка — тотожні», також тотожні «мислиме і суще». Розглядаючи
проблему пізнання, Парменід не заперечує існування «чуттєвого світу», який
базується на сприйнятті світу за допомогою чуття. Але мислення настільки
переважає чуття, що єдиносущим слід визнати лише мислиме буття на противагу
чуттєво сприйманому буттю. З цих міркувань логічно випливає «неістинність»
руху, який існує як ілюзія чуттєвого світу, а тому не може визнаватись
справжнім буттям.
В цілому ж вчення Парменіда про завершеність і нерухомість буття слід
розглядати як початок і основу розвитку метафізичного світогляду.
Послідовник і учень Парменіда — Звнон Елейський (бл. 490—430 рр. до н.е.)
намагається довести справедливість поглядів свого вчителя на проблему буття.
Для цього він доводить неймовірність руху, множинності та інших якостей
чуттєвого світу. Зенон розробляє особливу систему обгрунтувань, які увійшли до
історії філософської думки як парадокси, або апорії (нерозв’язна суперечність).
Апорії Зенона Елейського такі:
1. «Рухоме не рухається ні у тому місці, де воно є, ані у тому, де його
немає».
2. «Дихотомія» (поділ на дві частини) твердить, що рух не може
закінчитися, оскільки перш, ніж він досягне кінцевого пункту, необхідно пройти
половину шляху, але перш, ніж досягти цієї половини, необхідно пройти «половину
половини» і так без кінця. За такою логікою рух не може не тільки закінчитися,
але й початися.
3. «Ахілл і черепаха» формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не
наздожене черепаху, оскільки перш, ніж він подолає відстань до черепахи, вона
теж проповзе якусь, хай і невелику відстань. Щоб подолати цю відстань, Ахіллу
знадобиться якийсь, хай знову ж таки невеликий час, протягом якого черепаха
проповзе ще якусь відстань, і так без кінця.
4. «Стріла, що летить», формулюється так: випущена з лука стріла
нерухома, оскільки у будь-який момент руху займає рівне собі місце. Йдеться про
те, що вся траєкторія польоту стріли складається з нерухомих положень стріли в
різних місцях простору, але хіба ж можна отримати рух із суми станів спокою?
5. Апорія «стадіон». Якщо два тіла рухаються назустріч одне одному й
відносно одне одного, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки
ж часу, скільки необхідно для проходження повз половину того, що не рухається.
Тоді половина дорівнюватиме цілому.
6. Апорія проти Простору. Елейська філософія не допускала небуття,
стверджуючи що буття є, а небуття не існує. Зенон висував апорію і проти
реальності простору. Суть її полягає в тому, що коли річ розташована у
просторі, то ця річ і цей простір повинні знаходитись в іншому просторі, який
оточує їх, а це в свою чергу повинно знаходитись в ще іншому «просторі» і так
до нескінченності.
Але уявити нескінченну множину просторів, «вкладених» один в один
абсурдно. Тому і сам простір, ідея якого потребує «абсурдної» уяви, нереальний.
7. Апорія проти чуттєвого сприйняття світу «Зерно, що падає». Якщо під
час падіння одного зерна або його тисячної долі нічого не чути, то звідки
береться шум під час падіння маси зерна? Хіба шум може виникнути із суми
нечутного, а звідси висновок: і людські відчуття не можуть дати істинного
знання, на них не можна покладатися.
Зенон розробив систему доказів «від супротивного». Схема цих доказів
така: спочатку приймається припущення, що твердження, яке необхідно
спростувати, відповідає дійсності. Потім з цього твердження виводяться
наслідки, які суперечать дійсності, тобто призводять до абсурду. Своїми
апоріями Зенон зафіксував формальну суперечливість руху. Заперечення руху
базується на прийнятті головної тези елейської філософії про єдність, сталість
і несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється суперечливим, він
оголошується як такий, що не існує. Такий тип міркування, що обґрунтовує докази
шляхом спростування і побудований на використанні сили заперечення, має назву
негативної логіки.
Переходячи до вивчення другого, класичного, періоду історії філософії
Греції, звертаємо увагу на вчення софістів.
Софісти — це старогрецькі філософи середини V — першої половини IV ст. до н.е. Протагор (480—410 рр. до.
н.е.), Горгій — (480—380 рр. до. н.е.) та ін. Слово «софіст» означає мудрий, а
з середини V ст. так називають учителів
красномовства. Характерною рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечує
наявність будь-якого об’єктивного, а значить, й істинного змісту в людських
знаннях.
Основна проблема, що її вирішують софісти, — це реальність сущого.
Вирішення цієї проблеми за Протагором зводиться до такого твердження: «Є тільки
світ думки, світу сущого не існує». Світ гадки відносний і суперечливий.
Будь-яка істина відносна.
Характер діяльності софістів полягав у тому, що вони повинні були навчити
людину захищати будь-яку точку зору якою б абсурдною вона не була. Основою
такого навчання було уявлення про відсутність абсолютної істини і об’єктивних
цінностей. Відносність понять добра і зла, суто формальне вміння маніпулювати
словами приводило до таких тверджень: «Хвороба — зло для хворого і благо — для
лікаря»; «Смерть — зло для померлого, а для могильників — благо».
Софістами була започаткована тенденція «повороту до людини», яку Протагор
висловив у своїй знаменитій тезі: «Людина є міра всіх речей: сущих у тому, що
вони існують, і не сущих у тому, що вони не існують». Протагор був звинувачений
в нечестивості, оскільки його твір починався словами: «Про богів я не можу
знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні того, який вони мають
вигляд». Філософ Трасимах вважав, що боги не звертають уваги на людей. Феодор
Корейський заперечував існування богів. Крітій стверджував, що релігія
призначена для того, щоб примушувати простих людей виконувати закони.
У період розквіту грецької демократії важливу соціальну функцію
виконували риторика та софістика; зміст та призначення останньої розкривається
Протагором у міфі про створення людини. Людина була створена безпорадною і вела
дикий спосіб життя подібно до тварин. Потім завдяки Прометею вона придбала
вогонь та ряд корисних умінь. Однак ці надбання хоча і полегшили життя людини,
але не дали змоги для її порятунку. Люди вороже ставилися один до одного, що не
давало їм змоги об’єднатись. І тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду,
котрі започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримувати цей
порядок, потрібно оволодіти політичним мистецтвом, якому може навчити
софістика.
Сократ (349 — 399 рр. до н.е.). Його внесок у розвиток філософської думки
визначають як «сократівський поворот» у філософії. Суть його полягає у
зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини.
«Пізнай самого себе» — такою є теза сократівського вчення. Такого знання можна
набути лише у безпосередньому контакті з іншими людьми, в діалозі. Тому Сократ
більшу частину свого часу проводив на площах, в палестрах, вступав у розмови з
кожним, хто бажав говорити з ним. Стиль і характер цих розмов відображені в
діалогах Платона. Він неодноразово вступав у суперечки з приводу визначення
змісту таких понять, як благо, мудрість, справедливість та ін. У ході розмови
Сократ ставив запитання, отримував відповідь, як правило, неповну, знову ставив
запитання і, коли спантеличений співрозмовник остаточно заплутувався і питав, а
що думає Сократ з приводу цього, він відповідав: «Я знаю лише те, що нічого не
знаю».
Політичні погляди Сократа ґрунтувались на таких засадах: влада повинна
належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом
управління державою. Виходячи з цього, він суворо критикував афінську
демократію.
Заслуга Сократа в історії філософії полягала в тому, що він на практиці
довів значення діалогу як основного методу пошуку істини. Загибель Сократа
трактують як розправу влади над незалежним мислителем, але існує й інша версія:
Сократ був засуджений до страти за злодіяння свого учня Крітія. Перебуваючи у
в’язниці, він прийняв отруту. Цікаво, що Сократ відмовився від втечі з
в’язниці, посилаючись на необхідність виконувати вирок суду, який виніс йому
народ.
Після смерті Сократа в Греції утворилося кілька філософських шкіл його
послідовників — кініків, кіренаїків та мегариків.
Кініки (від грец. «кінос» — собака). Засновник школи — Антисфен (бл. 435
— 370 рр. до н.е.). Назву ця школа дістала за пропаганду способу життя, який, з
точки зору її представників, повинна вести людина. Учень Антисфена Діоген звів
свої потреби до мінімуму і жив у діжці. Ці філософи вважали, що жити потрібно
на природі, звільнившись від культурних традицій, розкоші та пересиченості.
Легенда зберегла розповідь про те, як Діоген із засвіченим ліхтарем ходив
вулицями Коринфу. На запитання здивованих людей, чим він займається,
відповідав: «Шукаю людину».
Кіренаїки. Засновник школи Аристіпп із Кіренн (бл. 435—360 рр. до н.е.).
Сутність вчення: «Людина схожа на місто в облозі, вона перебуває завжди у
полоні афектів та почуттів». На основі цього кіренаїки обстоювали принципи
одержання насолоди від життя {гедонізм). Ідеї гедонізму знайшли свій розвиток у
Епікура та його послідовників.
Мегарики. Засновник школи Евклід із Мегар (жив між 450 — 380 рр. до
н.е.). Він стверджував, що існує тільки одне благо, яке називають різними
іменами. Позиція мегариків основується на тому, що суще одне, але потрібно
зважати на те, що існує багато імен сущого. Мегариків в античності називали ще
й діалектиками за ряд сформульованих ними логічних парадоксів: «Купа», «Лисий»,
«Рогатий» і т. ін. Суть парадоксу «Купа» полягає в тому, що якщо додавати по
одній зернині, то з якогось моменту з’явиться купа, та чи може купа виникнути в
результаті додавання однієї зернини. «Лисий»: якщо волосся випадає з голови по
одній волосині, то з якого моменту людина стає лисою? «Рогатий»: ти маєш те,
чого ти не загубив. Роги ти не губив, значить, ти рогатий. Мегарська школа
відіграла значну роль у розвитку логіки.
Представником класичного періоду є філософ Демокріт. Демокріт (460 — 370
рр. до. н.е.) — один з найвідоміших старогрецьких філософів-матеріалістів,
учений-енциклопедист. Він є основоположником матеріалістичної лінії у
філософії. У вирішенні проблеми буття Демокріт проголошує наявність двох начал:
атомів і пустоти. Атоми різняться за величиною, формою. Іншою реальністю усього
сущого є пустота. Вона існує, вміщуючи в собі різні предмети, а може існувати й
без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота.
Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів вводить
поняття причини. Якщо у досократиків головним було питання — «із чого»
виникають усі речі, то у Демркріта — «в силу чого». Він стверджує, що ніщо не
виникає без причини. Причинність у Демокріта обумовлюється коливальним рухом
атомів і зіткненням їх.
У теорії пізнання Демокріт розрізняє чуттєве та розумове знання. Чуттєвий
досвід нам дає «темне», неповне знання, і лише мислення здатне дати точне і
повне знання про навколишній світ. Переконаність у тому, що людські відчуття
неспроможні дати істинні знання, знайшла своє відображення в історичному
переказі про самоосліплення філософа. Згідно з цим переказом Демокріт наприкінці
життя осліпив себе, щоб уникнути полону від чуттєвого (споглядального) досвіду.
За Демокрітом усе живе відрізняється від неживого, і ця різниця полягає в
наявності душі, яка утворюється із специфічних атомів, подібних до вогню.
Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомів душі.
Душу Демокріт вважав смертною, коли людина вмирає, атоми душі полишають її і
розсіюються у просторі. Боги, за Демокрітом, — це особливі з’єднання вогненних
атомів, які нелегко руйнуються, але все ж вони не вічні. Вони здатні позитивно
або негативно впливати на людину, подаючи людині ті чи інші знаки.
Етичні та соціальні проблеми. Найкращою формою держави Демокріт вважав
демократичний поліс. Основною умовою збереження демократії він вважав наявність
у громадян таких моральних якостей, які утворюються вихованням та освітою.
Платон (427 — 347 рр. до н.е.). Якщо Демокріт відомий як творець першої
послідовної системи матеріалізму (лінія Демокріта), то Платон виступив у ролі
творця першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву — лінії Платона.
Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях
(ідеях), заснував свою школу в Афінах — Академію. Збереглася значна частина
творчої спадщини Платона, яка складається з 334 діалогів, «Апології Сократа» і
13 листів.
Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття ґрунтується на
ідеалістичному розв’язанні основного питання філософії. Первинним у бутті
виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву — універсалій. З погляду
Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі, а тому становлять буття у найбільш
можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона являє собою «нульове
буття», або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно співіснують і взаємодіють.
Результатом цієї взаємодії є і речі навколишнього чуттєвого змінного світу. Але
речі навколишнього світу не є чимось «чисто» матеріальним, бо «чиста» матерія
це ніщо. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені
просторово-часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені і досконалі.
Речі повсякденного світу є чимось менш досконалим і становлять копію
якогось оригіналу, його «тінь». Цим оригіналом є ідея.
Теорія пізнання. Згідно з вченням Платона процес пізнання являє собою процес
пригадування (по грец. «амнезис») душі. Це властиве тільки людській душі, яка
до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про
те, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Розглядаючи
шлях пізнання, Платон використовує притчу про печеру: «Люди перебувають ніби у
підземному помешканні, подібному до печери, на стінах якої очі бачать гру
тіней. Змушені бачити усе життя лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди
звикають вважати ці тіні справжніми предметами». Тіні — це результат сприйняття
світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності — світу ідей — можливе лише за
допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика та
математика. Діалектика — здатність ставити питання і давати відповіді на них.
Математика (геометрія) здатна вивести людину із світу почуттів та
невизначеності у світ ідеального сущого.
Людина та суспільство. Людина та суспільство у вченні Платона існують як
єдине ціле. Індивідуальна добродійність і суспільна справедливість — це два
основні полюси людського життя, які мають бути узгоджені між собою. Звідси
необхідність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал якого править
узгодженість окремої людської добродійності з державним ладом у цілому.
Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві «правильні» з них —
монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання
дотримується законів, чотири «неправильні» — беззаконну демократію, теократію,
олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі
«Держава». За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона — це поліс.
Його поліс — це «правління кращих» (аристократія).
Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути
узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і
кваліфіковані люди (філософи). Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про
роль держави у суспільстві та її морально-професійний уклад.
Арістотель (384 — 322 рр. до н.е.) — провідний філософ класичного
періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Навчався у
Платона в Академії, був вихователем 13-річного Олександра Македонського,
створив свою філософську школу — Лікей. Згодом її назвали школою перипатетиків
(від грец. «прогулянка»).
Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона.
Критика ця мала принциповий характер: «Платон мені друг, але істина дорожча». З
точки зору Арістотеля суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього
існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість.
Для того щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка
перетворює її на актуальне суще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то
матерією для неї буде мідь, а формою — кулеподібність; по відношенню до живої
істоти матерією є її тілесний склад, а формою — душа, котра забезпечує єдність
і цілісність всіх її тілесних частин. Форма, за Арістотелем, — активне начало,
тоді як матерія — пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна
і тотожна самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважає чисту (очищену,
звільнену від матерії) форму. Врешті-решт Арістотель доводить відрив матерії
від форми. Звільнена від матерії форма — це вічний двигун, який є джерелом руху
і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм у філософії
Арістотеля. Саме через те, що Арістотель вважав першоосновою форму, а не
матерію, теологи середньовіччя залучали його до фундаторів богослов’я (поряд з
Платоном), оскільки безтілесна форма Арістотеля успішно збігалася з образом
безтілесного, але всемогутнього бога.
Узагальнюючи сутність старогрецького вчення про буття, можна дійти таких
висновків. Для більшості філософів характерне дуалістичне протиставлення двох
начал: буття і небуття — у Парменіда, атомів і пустоти — у Демокріта, ідеї і
матерії — у Платона, форми і матерії — у Арістотеля. За допомогою цих двох
начал філософи намагалися пояснити буття світу та людини. І другий важливий
момент. Старогрецькі мислителі як матеріалісти, так і ідеалісти, були
космістами, їхні погляди були спрямовані на розкриття таємниць природи,
космосу.
Вчення про пізнання. Знати, за Арістотелем, — значить знати загальне, бо
воно є першоначалом за своїм буттям. Універсали (категорії) структурують хаос
уявлень (чуттєву цілісність) і роблять останню пізнаваною. Арістотель визначає
10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час,
стан, володіння, дія, страждання.
Арістотель — фундатор (засновник) формальної логіки. Він визначив три
основні закони логіки:
1. Закон тотожності;
2. Закон усунення протиріччя;
3. Закон виключеного третього.
Вчення про людину та суспільство. За Арістотелем проблеми людини вивчає
практична філософія, яка складається з двох частин — етики та політики.
Арістотель — фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини —
щастя (на відміну від етики гедонізму — філософії насолоди). Щасливою людину
робить добродійність. Чим вона вище, тим повніше щастя. Арістотель визначає два
види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність як середина
між відчаєм і боягузтвом) та інтелектуальні.
Людина — це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною
свідомістю. Найкраще державне об’єднання — це поліс. Остаточна мета полісу —
щасливе життя. Найкращий лад — це правління найкращих аристократів. Арістотель
вважав природним відношення «раб — господар», але рабами повинні бути не
елліни, а варвари.
Епоха еллінізму і Римської імперії. Згадаємо, що перший період ранньої
грецької філософії охоплює понад 150 років. Другий — класичної філософської думки
близько 100 років. Останній, третій період історії античної філософії,
пов’язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається з кінця IV ст. до н.е. і закінчується у V — VI ст. н.е. Цей період охоплює близько
восьми віків. Філософія цього періоду має кілька основних напрямів, мало
пов’язаних один з одним. Це такі: епікурейці (засновник Епікур), скептики
(Піррон), стоїки (Зенон з Кітіону). Для мислителів елліністичної та римської
епохи доля окремої людської індивідуальності виокремлюється із загальної долі
людського світу і утворює особливе, самостійне буття, яке потребує уважного
філософського дослідження. Завершився цей період розвитку філософії у 529 р.
н.е., коли за указом візантійського імператора Юстініана були закриті останні
філософські школи в Афінах, а філософам було заборонено їхню діяльність.
Епікур (341 — 270 рр., до н.е.) — філософ-матеріаліст, афінянин, заснував
свою школу «Сад».
Вчення Епікура поділяється на три частини — «каноніку» — вчення про
пізнання, «фізику» — вчення про природу та «етику».
Вчення про буття. За Епікуром у Всесвіті існують тільки тіла, які
складаються з неподільних часток — атомів (згадаємо вчення Демокріта). Ці атоми
різняться за величиною та формою. Вони перебувають у постійному русі. Проте, на
відміну від поглядів Демокріта, у якого атоми рухались прямолінійно, на думку
Епікура, вони можуть рухатись криволінійно і спонтанно, що зближує його точку
зору з сучасним розумінням руху елементарних частинок.
Епікур визнавав наявність нескінченного числа світів у безмежному
просторі. Душа також складається з атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу,
і схожа на Вітер. Будь-які тіла, що колись виникли, з часом розпадаються, а
разом з ними розпадається і людська душа. «Смерть не має до нас ніякого
відношення, коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть настане, — нас уже
немає». Поділяючи загальновизнану думку, Епікур визнавав існування богів, яких
не треба боятися, але слід поклонятися їм і не чекати від них допомоги.
Етичні погляди Епікура перебували під впливом засновника школи кіренаїків
Аристіппа: насолода — єдине благо для людини. Насолоду Епікур розумів як
відсутність страждань. Щоб уникнути страждань, людина повинна уникати тривог,
небезпеки, участі у громадських та державних справах. Багато уваги епікурейці приділяють
боротьбі із забобонами, а також з релігією, яка вселяє в людину страх смерті.
Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і
засновані на його узагальненні уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання
виникають внаслідок помилок нашого мислення. Епікуреїзм мав досить широкий
вплив на свідомість мислителів наступних етапів елліністичної епохи, зокрема
Риму. Найбільш відомим з послідовників Епікура у Римі був Тіт Лукрецій Кар (96
— 55 рр. до н.е.). До нас дійшла його поема «Про природу речей», у якій він
послідовно виклав свою матеріалістичну, атомістичну позицію.
Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа
стоїцизму. Засновник цієї школи — Зенон з Кітіону (бл. 336 — 264 рр. до н.е.).
Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості.
Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії висунули
перед філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного
виховання громадян у суспільстві. Замість теорії «вільного поводження»,
досягнення повсякденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити
основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб.
Звичайно, що така теорія має велику цінність у сьогоденних умовах. Замість
колективних форм відповідальності людей має місце індивідуалізація людини,
піднесення її відповідальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в
людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується
егоїзм, егоцентризм і аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність
(фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком
залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. І мудрець, і
невіглас підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж -—
волочить». Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього,
згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість,
невибагливість, невблаганність, мужність і таким чином можна виробити ідеальний
спосіб ставлення до світу — апатію (відсутність переживань, безпристрасність,
загальне блаженство). В плані наявних на той час соціальних негараздів слід
розглядати появу такого напряму в філософії, як скептицизм. Засновником
скептицизму був Піррон (бл. 360 — 270 рр. до н.е.). За переказами, він ніщо не
вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо
не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує
неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.


ТЕМА 3.
ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ.
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Загальна характеристика філософії Середньовіччя, основні етапи її
розвитку.
2. Основні напрями середньовічної філософії (номіналізм та реалізм).
3. Загальна характеристика та світоглядні основи епохи Відродження.
4. Діалектика епохи Відродження.
5. Натурфілософія епохи Відродження.
6. Реформація, її ідеї.
Конспективний виклад теми:
1. Загальна
характеристика філософії Середньовіччя, основні етапи її розвитку
Якщо грецька філософія виникла на ґрунті античного рабовласницького
суспільства, то філософія Середньовіччя належить до епохи феодалізму (V — XV ст.).
Особливості філософії Середньовіччя. На відміну від грецької філософії,
яка була пов’язана з язичницьким багатобожжям (політеїзмом), філософська думка
середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога (монотеїзм). Основу
християнського монотеїзму становлять два важливих принципи: ідея божественного
творіння та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно взаємопов’язані
і сповідують єдиного бога, уособленого в людській подобі. Ідея творіння
становить основу середньовічної онтології, а ідея одкровення є основою теорії
пізнання (через бога). Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від
теології, а всіх середньовічних інститутів — від церкви. Середньовічне мислення
за своєю суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа,
а Бог.
Світогляд у середньовічній філософії має назву креаціонізму від
латинського слова «сгеаtіо», що означає творити.
Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, бог створив світ із
нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У
середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише Бог. Він вічний,
незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від
Бога, створений світ не має такої самостійності, тому що існує не завдяки собі,
а завдяки Богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.
Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він
розкриває себе людині, і його відкриття явлено в священних текстах Біблії,
тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення Святого Письма привело
до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який дістав
назву екзегетика. Отже, знання про створений світ можна одержати тільки
надприродним шляхом, і ключем до такого пізнання є віра.
У середньовічній філософії необхідно розрізняти буття та сутність
пізнання тієї чи іншої речі, яка починається з відповіді на такі запитання:
1. Чи є річ?
2. Що вона собою являє? Яка вона?
3. Для чого вона існує?
Відповідь на перше запитання дає змогу з’ясувати існування речі.
Відповівши на решту запитань, можна з’ясувати сутність речі. Цю проблему в
середньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами буття і
сутність сходяться тільки в Богові. Що ж стосується створених речей, то вони
складні, і буття та сутність у них не ототожнюється. Щоб та чи інша сутність
дістала своє існування, вона має бути створена Богом.
Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи
давали різні відповіді: одна з них — це біблійне визначення сутності людини як
«образу і подоби» Божої. Існували й інші визначення: людина — це розумна
тварина. Виходячи з цього, філософи середньовіччя ставили таке запитання: яке
начало переважає в людині — розумне чи тваринне?
Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини.
З одного боку, людина створена за «образом і подобою» Божою і є царем природи.
А цареві необхідні дві речі: по-перше, свобода та незалежність від зовнішнього
впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І Бог наділяє людину розумом,
незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є
сутність людини, образ Божий в ній. А для того, щоб людина була царем у світі,
що складається з тілесних речей та істот, Бог дає їй тіло і душу, як ознаку
зв’язку з природою, над якою він царює.
Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органічною часточкою
космосу. Вона начебто вирвана з космічного природного життя і поставлена над
ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє
гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від
милосердя Бога. Двоїстість становища людини — найважливіша риса середньовічної
антропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є
насамперед духовне начало. Вона усвідомлює себе не просто «греком»,
«громадянином», «рабом», а насамперед одухотвореною (такою, що має душу)
істотою.
Феодальна епоха — це не тільки «темні віки» у поступальному русі людської
цивілізації. Феодальні виробничі відносини забезпечують людині значно ширші
можливості для активного впливу на навколишнє буття, зростання ролі духовного
моменту порівняно з античними. Зв’язки, що включають індивіда у сакральні
зв’язки, а таким є насамперед церква, мають винятково духовний характер.
Філософія у Візантії. Візантійська культура являє собою неповторний сплав
античних традицій зі стародавньою культурою народів, що її населяли, — єгиптян,
сирійців, вірмен та інших народів Малої Азії і Закавказзя, племен Криму та
арабів. Візантійці з великою повагою ставилися до науки та освіти. Візантійські
філософи зберегли античне розуміння науки, об’єднавши всі наукові знання під
іменем філософії.
Найвпливовішим філософським напрямом був неоплатонізм. Його головні
представники Плотін (205 — 270 рр.), Ямвліх (245 — 330 рр.) і Прокл (412-485
рр.).
Вчення про буття. Для неоплатоніків світ являє собою ієрархічну систему, в
якій кожний нижчий щабель зобов’язаний своїм існуванням вищому. На найвищій
сходинці цієї «драбини» перебуває єдине — це бог, це благо, або те, що існує по
той бік всього сущого, тобто в трансцендентальному світі. Єдине є причиною
всякого буття. Все суще існує остільки, оскільки воно наближається до єдиного.
Другий щабель — це розум, це чисте буття, це ідеї, породжені єдиним. Третій —
душа. Вона вже не єдина, вона виступає як душа демонів, людей, тварин, рослин.
Крім того, вона рухається, душа — джерело всякого руху. Ще нижче розташований четвертий
щабель, на ньому знаходяться тіла. Згідно з поглядами неоплатоніків душа
виявляє найкращі свої якості; здатність мислити, гармонію вона одержує від
розуму, а тіло завдяки душі одержує форму.
Візантійці з великою шаною ставилися до освіти і науки. Знаменитий
візантійський богослов і філософ Іоанн Дамаскін написав відому працю «Джерело
знань», у якій є такі слова: «Вчення — світло, неуцтво — тьма». Дамаскін дав
наукове визначення філософії, наголосивши на важливості таких її рис:
1) філософія є знання про природу сущого;
2) філософія є знання божественних і людських справ, тобто всього
видимого і невидимого;
3) філософія є справа смерті;
4) філософія — уподібнення богові, а уподобатися богові можна трьома
способами:
а) мудрістю, або знанням істинного блага;
б) справедливістю, яка передбачає рівний розподіл і неупередженість в
судженнях;
в) благочестям, яке стоїть вище справедливості, бо вимагає відповідати
добром на зло;
5) філософія — початок усіх мистецтв і наук, бо філософія — любов до
мудрості. Оскільки істинна мудрість — це Бог, то любов до Бога і є справжня
філософія.
Вчення про людину. Людина в системі неоплатоніків є поєднання божественного і
самототожного розуму з мертвим, інертним тілом. Мета і сенс життя полягає у
тому, щоб звільнити розум, дух від пут матерії і з’єднатися з єдиним розумом. З
точки зору неоплатоніків джерело усякого зла — матеріальне і тілесне; джерело
блага — найвище знання, філософія.
Людина повинна навчитися мислити і підкоряти собі тіло шляхом вправ,
аскези. Філософія неоплатоніків — Плотіна, Ямвліха, Прокла — мала великий вплив
на християнських мислителів Візантії. Найбільш значною фігурою серед них був
Псевдо Діонісій Ареопагіт (V ст.), який виклав християнське віровчення в термінах та поняттях
неоплатонізму. Твори Діонісія лягли в основу подальшого розвитку містичного
напряму в богослов’ї та філософії як Візантії, так і Заходу. Термінологія та
аргументація неоплатоніків використовується й іншими мислителями — Василієм
Кесарійським, Григорієм Назіанзіном, Григорієм Ніським.
Починаючи з X — XI ст., в розвитку
богословсько-філософської думки Візантії слід зазначити дві тенденції —
раціоналістично-догматичну і містично-етичну. Для першої характерним є інтерес
до зовнішнього світу, його будови, а отже, до астрономії, яка у середньовічній
свідомості тяжіла до астрології й пробуджувала інтерес до окультних наук і
демонології, а також інтерес до людського розуму, до логіки. Для
раціоналістичної тенденції характерним є також інтерес до історії філософії та
політики. Друга тенденція — Ісихазм — знаходить свій вияв у творах
монахів-аскетів — Іоанна Лествічника і Григорія Палами. Вона зосереджувала свою
увагу на внутрішньому світі людини і на практичних заходах щодо його
удосконалення в дусі християнської етики. Ісихія — вміння досягати спокою,
безмовності, відчуженості від конкретної реальності.
Боротьба між містичним і раціоналістичним напрямами особливо загострилась
в останній період існування Візантійської імперії. Великої популярності в
країні набуло вчення Палами, особливо у середнього та нижчого духовенства.
Проти нього виступав Калабрійський філософ-гуманіст Варлаам (1290 — 1348 рр.),
який обстоював тезу про пріоритет розуму над вірою. В XIV — XV ст. гуманістично-реалістичний напрям
у філософії і науці набуває широкого розповсюдження у Візантії, виявляючи в
багатьох аспектах спільність із західноєвропейським гуманізмом.
Візантійська богословська та аскетична література багато в чому визначила
склад та спрямованість мислення в Київської Русі. Найбільше це виявилось у
виборі православної релігії на Русі та введенні князем Володимиром християнства
(X ст.).
2. Основні
напрями середньовічної філософії (номіналізм та реалізм)
Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами
та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному
розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм
— це вчення, згідно з яким об’єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише
загальних понять, або універсалій. Згідно з вченням реалістів, універсали
існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї
божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати
сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що
для реалістів (Ансельм Кентерберійський (1033 — 1109 рр.) та ін.) пізнання
можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу.
Номіналізм. Термін «номіналізм» походить від латинського слова «nоmеn», що означає «ім’я». На противагу
середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише
поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (т. зв. універсали) — лише
назви, знаки або імена, породжені людським мисленням. Основними представниками
цього напряму були: Д. Скот, І. Росцелін, У. Оккам.
Крайні номіналісти, до яких належав Росцелін (XI — XII ст.), обґрунтовували думку про те, що
загальні поняття — це тільки звуки людського голосу; реально існує лише
одиничне, а загальне — це ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі.
Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто
теологічної проблеми про характер реальності «святої трійці».
Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдиного бога.
Номіналізм же справді реальними вважав «лики» (іпостасі) трійці. Проте «проблема
трійці» була лише зовнішньою формою, так би мовити «офіційним приводом», який в
умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала
предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу
реальності категорій загального і окремого.
Реалісти, говорячи про єдність «божественної трійці», обґрунтовували по
суті об’єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу
існування ідеального (загальних понять, універсалій). Щодо номіналістів, то вони,
обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного,
окремих речей і явищ. Зрештою це і приводило номіналізм до матеріалістичної
тези про об’єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у
вигляді суми окремих речей.
Фома Аквінський (1125/26 — 1274 рр.) — один з найвидатніших представників
середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця
Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обґрунтувати
основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Арістотеля. При
цьому вчення Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у
протиріччя з догматами церкви.
Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє християнського бога,
який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф.
Аквінського існує чотири рівні буття.
Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди
відносяться неорганічні стихії та мінерали.
На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину
речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав «рослинною
душею» — це рослини.
Третій рівень — тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у
матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або
розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того, що душа не
пов’язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за Фомою
Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не є
самосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Великого значення надавав Фома
Аквінський розуму.
Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а
тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний розум — це воля, що
спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і
поведінкою.
Вчення про людину. Це вчення Фоми Аквінського ґрунтується на уявленні про
єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна,
вона отримує свою завершеність тільки через зв’язки з тілом. Особистість для
Фоми Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою розум
вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання його.
Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвою
схоластики. Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона свідомо розглядає
себе як науку, поставлену на службу теології, як служницю теології. Проте,
незважаючи на її абстрактну обмеженість та апологетизм, вона зробила крок
вперед у розробці логіко-гносеологічної та етичної проблематики, яка є досить
актуальною для сьогодення (наприклад, вчення про духовний світ людини).
3. Загальна
характеристика та світоглядні основи епохи Відродження
Починаючи з XV ст. в
соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувається ряд змін,
які ознаменували початок нової епохи, що увійшла в історію під назвою епохи
Відродження. Ці зміни були пов’язані насамперед з процесом секуляризації
(звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів) і відбувалися
спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи.
Нова епоха утверджує відродження античної культури, античного способу
життя, античного мислення, звідси і нова назва «Ренесанс», тобто «Відродження».
В дійсності ренесансна людина і ренесансна культура та філософія суттєво
відрізняються від античної. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному
християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури,
а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності.
Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його
орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо
Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження -— це епоха
художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне
життя, а в середні віки — Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження
— людина. Тому філософське мислення цього періоду називають
антропоцентристським.


4.Діалектика епохи Відродження
Процес формування нової буржуазної культури супроводжувався принциповою
зміною світоглядних орієнтирів. Але на ранніх своїх етапах цей процес набуває
своєрідної перехідної, компромісної форми. Буржуазний спосіб життя орієнтував
на природу, природне буття як справжню реальність, але феодальні відносини, які
продовжували на цей час панувати в суспільстві, як і раніше, орієнтували на
духовність, на Бога, як на єдине істинне розуміння суті реальності.
Протягом досить тривалого часу ці різні світоглядні установки не виявили
своєї несумісності, тому конкретним об’єктом існування для ідеологів молодої
буржуазії виступає не природа, як така, а природна людина.
Природна людина претендує на роль найвищої реальності, не принижуючи
божественно-духовної реальності. Бог продовжує відігравати почесну роль творця
світу, але поряд з ним з’являється людина. Формально вона залишається залежною
від Бога, бо створена ним, але будучи наділеною, на відміну від решти природи,
здатністю творити і мислити, людина поряд з Богом фактично починає відігравати
роль істоти, співрівної Богові.
Вчення про людину. Згідно з роздумами одного з гуманістів XV ст. Джованні Піко Мірандоли, Бог,
створивши людину, поставив її в центрі Всесвіту і звернувся до неї зі словами
про те, що не дасть людині ні визначеного місця на Землі, ні особистого образу,
ні особливих зобов«язань, щоб місце, лице і обов»язки свої людина мала б за
власним бажанням, згідно з своєю волею і своїм рішенням. У Піко ми чуємо
відлуння вчень про людину, якій Бог дав свободу і волю, а людина повинна
насамперед сама вирішити свою долю, знайти своє місце у цьому світі. Людина не
просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від інших
природних істот. В міру того, як людина усвідомлює себе творцем свого життя і
долі, вона стає безмежним господарем над природою. Такої сили і такої влади
своєї над усім сущим людина не відчувала ні в античності, ні в середні віки.
Людині тепер не потрібна милість божа, вона сама творець, а тому фігура
художника — творця, архітектора, скульптора, митця стає символом Ренесансу.
Проблема діяльності. В епоху Відродження будь-яка діяльність, чи то
діяльність художника, скульптора, архітектора, чи інженера сприймається інакше,
ніж в античності або в середні віки.
У стародавніх греків споглядання вважалось вищим за діяльність. В середні
віки ставлення до діяльності змінюється. Християнство розглядає працю як
спокуту за гріхи, але вищою формою діяльності вважається те, що веде до
спасіння душі. Душа де в чому схильна на споглядання: це молитва, богослужіння,
читання священних книг. І тільки в епоху Відродження творча діяльність набуває
сакрального, тобто священного характеру. За допомогою цієї діяльності людина не
просто задовольняє свої потреби. Вона творить новий світ, створює красу і
творить найвище, що є у світі — саму себе.
В епоху Відродження зростає цінність окремої людини. Тому нерідко
зустрічається судження про те, що в цей час формується поняття особистості та
індивідуальності. Поняття «особистість» та «індивідуальність» слід розрізняти.
Індивідуальність — це категорія естетична, особистість — категорія
морально-етична.
Якщо ми розглядаємо людину з точки зору її відмінностей від інших людей,
то в цьому разі єдиним критерієм цінності може бути критерій оригінальності. Що
ж стосується особистості, то головне в ній — це здатність розпізнавати добро і
зло, й поводитись згідно з цим. Особистість передбачає також здатність нести
відповідальність за свої вчинки.
5. Натурфілософія епохи Відродження
Вчення про природу. Пантеїзм. В епоху Відродження філософія знову
звертається до вивчення природи. Але в розумінні природи, як і в тлумаченні
людини у цей період, філософія має свою особливість. Ця особливість полягає у
тому, що природа тлумачиться пантеїстично. В перекладі з грецької мови
«пантеїзм» означає «всебожжя». Християнський бог втрачає свій
трансцендентальний, надприродний характер, він неначебто зливається з природою,
а остання тим самим обожнюється і набуває рис, які не були притаманні їй в
античності.
Зростання промисловості, торгівлі, мореплавства, військової справи, тобто
розвиток матеріального виробництва, обумовило розвиток техніки,
природознавства, математики, механіки. Все це вимагало звільнення розуму від
схоластики і повороту від суто логічної проблематики до природничо-наукового
пізнання світу і людини. Виразниками цієї тенденції були найвизначніші
мислителі епохи Відродження, спільним пафосом якої стала ідея гуманізму.
Одним із характерних представників ренесансної філософії цього
спрямування був Микола Кузанський (1401 — 1464 рр.). Аналіз його вчення дає
змогу особливо яскраво побачити різницю між старогрецькою трактовкою буття і
трактовкою буття в епоху Відродження.
Микола Кузанський, як і більшість філософів його часу, орієнтувався на
традицію неоплатонізму. Однак при цьому він переосмислював вчення неоплатоніків,
починаючи з центрального для них поняття «єдиного». У Платона і неоплатоніків,
як ми знаємо, єдине характеризується через протилежність «іншому», неєдиному.
Цю точку зору поділяли піфагорійці та елеати, які протиставляли єдине
множинності, границю — безмежності. Кузанець, який поділяв принципи
християнського монізму, заперечує античний дуалізм і заявляє, що «єдиному ніщо
не протилежне». А звідси він робить характерний висновок: «єдине є все» —
формула, яка звучить пантеїстично і безпосередньо передує пантеїзму Джордано
Бруно (1548- 1600 рр.).
Ця формула неприйнятна для християнського теїзму, який принципово
відрізняє творіння («все» від творця («єдиного»), але, що не менш важливо, вона
відрізняється і від концепції неоплатоніків, які ніколи не ототожнювали «єдине»
з «усім». Ось тут і проявляється новий підхід до проблем онтології.
З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанець робить висновок, що
єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність — це те, більшим
від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине ж — це
«мінімум». Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу протилежностей
максимуму і мінімуму. Щоб зробити більш наочним цей принцип, Кузанець
звертається до математики, наголошуючи, що при збільшенні радіуса кола до
нескінченності, коло перетворюється на нескінченну пряму. У такого
максимального кола діаметр стає тотожним колу. Більш того, з колом сходиться не
тільки діаметр, але й центр, а тим самим крапка (мінімум) і нескінченна пряма
(максимум) становлять одне й те саме. Аналогічно відбувається з трикутником:
якщо одна з його сторін нескінченна, то й інші дві також будуть нескінченні.
Таким чином доводиться, що нескінченна лінія є і трикутник, і крапка, і коло.
Отже, єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом
філософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родоначальників
новоєвропейської діалектики. У Платона, одного з найвидатніших діалектиків
античності, ми не знаходимо вчення про збіг протилежностей, оскільки для
старогрецької філософії характерний дуалізм, протиставлення ідеї (форми) і
матерії, єдиного і нескінченного. Навпаки, у Кузанця місце єдиного займає
поняття актуальної нескінченності, яка є, власне, поєднанням протилежностей —
єдиного і безмежного.
Проведене, хоч і не завжди послідовно, ототожнення єдиного з безмежним,
зрештою, потягло за собою перебудову принципів не лише античної філософії і
середньовічної теології, а й античної і середньовічної науки — математики і
астрономії.
Ту роль, яку у греків відігравало неподільне (одиниця), яке вносило міру
як в суще в цілому, так і в кожний рід сутнього, у Кузанця виконує нескінченне.
Тепер на нього покладена функція бути мірою всього сущого. Якщо нескінченність
стає мірою, то парадокс виявляється синонімом точного знання. І справді, ось що
випливало з прийнятих Кузанським передумов: «… Якщо одна нескінченна лінія
складалася б з безкінечного числа відрізків в одну п’ядь, а інша — з
безкінечного числа відрізків в дві п’яді, вони все-таки з необхідністю були б
рівні, оскільки нескінченність не може бути більшою від нескінченності». Як
бачимо, перед нескінченністю всі кінцеві різниці зникають, і двійка стає рівною
одиниці, трійці чи будь-якому іншому числу.
У геометрії, як показує Микола Кузанський, все складається, як і в арифметиці.
Різницю раціональних та ірраціональних відношень, на якій трималась геометрія у
греків, Кузанець проголошував як таку, що має значення лише для найнижчої
розумової здібності розсудку, а не для розуму. Вся математика, включаючи
арифметику, геометрію та астрономію, є, за переконанням Кузанця, продуктом
діяльності розсудку; розсудок якраз і виражає свій основний принцип у вигляді
заборони протиріччя, тобто заборони поєднувати протилежності. Микола Кузанський
повертає нас до Зенона з його парадоксами нескінченності, з тією, однак,
різницею, що Зенон вбачав у парадоксах знаряддя руйнування неправильного
знання, а Кузанець — засіб створення знання істинного. Правда, саме це знання
має особливий характер — воно є «навченим незнанням».
Теза про нескінченне вносить перетворення і в астрономію. Якщо в галузі
арифметики і геометрії нескінченне як міра перетворює знання про кінцеві
співвідношення на наближені, то в астрономію ця нова міра вносить, крім того,
ще й принцип відносності. І справді, оскільки точно визначити розміри та форму
Всесвіту можна лише через відношення його до нескінченності, то в ньому не
можуть бути різні центр і коло.
Роздуми Кузанця допомагають зрозуміти зв’язок між філософською категорією
єдиного і космологічним висновком древніх про наявність центру світу, а тим
самим — про його кінець. Здійснене ним ототожнення єдиного з нескінченним
руйнує ту картину космосу, з якої виходили не тільки Платон і Арістотель, а й
Птолемей та Архімед. Для античної науки і більшості представників античної філософії
космос був дуже великим, але кінцевим тілом. А ознака кінцевості тіла — це
можливість розрізнити в ньому центр і периферію, «початок» і «кінець». Згідно з
Кузанцем, центр і коло космосу — це Бог, а тому, хоч світ і не нескінченний,
його неможливо уявити кінцевим, оскільки у нього немає меж, в яких він був би
замкнений. Філософські погляди кардинала католицької церкви Миколи Кузанського
іноді порівнюють з дволиким Янусом, один бік якого звернений до схоластики, а
другий — до майбутньої філософської класики XVII ст. Під це порівняння певною мірою
підпадає вся філософія XV — XVI ст.
Сутність епохи Відродження характеризується не тільки піднесенням людини,
а й докорінною зміною світогляду. На зміну арістотельсько-біблійному світогляду
про те, що центром Всесвіту є Земля (геоцентрична система) приходить
геліоцентрична система (в центрі — Сонце, а Земля — зовнішня планета). Автором
цієї концепції був видатний польський вчений М. Коперник (XVI ст.), який фактично здійснив
революційний переворот у світорозумінні. Його вчення розглядається як початок
звільнення природознавства від теології (Енгельс). На захист учення М.
Коперника виступив італійський вчений-філософ Г. Галілей (1564 — 1642 рр.),
який переслідувався інквізицією як єретик. Далі від Коперника в світорозумінні
пішов італійський вчений філософ Д. Бруно (1548 — 1600 рр.) який проголосив
гіпотезу про існування можливості світів, за що був жорстоко покараний
інквізицією — прилюдно спалений. В Україні вчення М. Коперника, Г. Галілея та
Дж. Бруно широко пропагувалося в Києво-Могилянській академії та морських школах
(Ф. Прокопович та ін.)
Із викладеного раніше можна зробити висновок про те, що філософська думка
епохи Відродження створила надійні основи в подальшому поступі наукової
революції та розвитку філософії Нового часу (XVII — XVIII ст.).


6. Реформація, її ідеї
Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з
боку офіційних представників католицької церкви. Ситуація різко змінюється
після того, як у XVI ст. Відродження обертається
феноменом Реформації.
М. Лютер (1483 — 1548рр.) піддав критиці офіційну католицьку доктрину.
Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта,
августиніансько-платонічних уподобань та ренесансного критицизму Еразма
Роттердамського. М. Лютер закликав повернутися до первісної «чистоти»
християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у вигляді папських бул
і декретів. Висуваючи тезу про загальне «священство», він робив непотрібним
духовенство, пропонуючи «прямий», індивідуальний шлях кожного віруючого до
Бога. М. Лютер наполягає на ірраціональному характері релігійного знання,
роблячи тим самим принципово неправомірною будь-яку спробу «світської» його
критики. Він переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст
ближчим і зрозумілішим для основної маси віруючих німців. Реформа М. Лютера
позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській владі.
Ж. Кальвін (1509 — 1564 рр.) був автором іншого, більш радикального
варіанта Реформації. Від лютеранства кальвінізм відрізнявся більш категоричним
містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж.Кальвін, Христос своєю жертвою на
хресті обрав до спасіння не все людство, а лише якусь його певну частину.
Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих
багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру
божественного вибору обранцем може вважати себе кожний.
Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом.
Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродження
репресивними заходами Контрреформації. Лютеранський монізм у своєму запереченні
автономії людської істоти, її свободи збігається з натуралістичним монізмом
пізнього Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Недаремно
своє продовження лютеранський монізм, який утверджував існування одного Бога і
божественної природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі XIX ст., а натуралістичний монізм — у
матеріалістичному механіцизмі світогляду Нового часу.


Тема 4. Філософія нового часу (XVII — XVIII ст.)
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Історичні передумови появи філософії Нового часу та її загальна
спрямованість.
2. Характеристика вчення відомих філософів цієї епохи.
3. Філософія Просвітництва та метафізичний матеріалізм.
4. Французький матеріалізм XVIII ст.
Конспективний виклад теми:
філософія світогляд метафізичний матеріалізм
1. Історичні передумови появи філософії Нового часу та її загальна
спрямованість
Характеризуючи філософію XVII—XVIII ст., необхідно в першу чергу
через характеристику епохи глибоко усвідомити, чому саме у цей час в історії
боротьби матеріалізму та ідеалізму стався переворот — історична ініціатива
переходить до матеріалізму; чому саме матеріалізм стає основною формою філософських
поглядів нового класу, що йшов до влади, — буржуазії; чому саме матеріалізм XVII і особливо XVIII ст. підготував Велику французьку
буржуазну революцію.
У Новий час матеріалізм виникає спочатку в Англії. Його представниками
були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін.
Матеріалізм цього часу — це не стихійний матеріалізм стародавнього світу,
а матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток
буржуазного укладу, нових продуктивних сил обумовив значний прогрес механіки,
математики, хімії, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав
нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об’єктивно підвів до
вивчення світу з його конкретності, в деталях. Цей спосіб мислення приніс
багато користі, він сприяв розквіту конкретних наук, вів до нагромадження
емпіричного матеріалу. Але абсолютизована, перетворена в звичку, перенесена з
природознавства у філософію потреба «зупиняти» історичний процес, розглядати
його по частинах призвела до історичної обмеженості метафізичного способу мислення.
Тому весь матеріалізм XVII — XVIII ст. мав переважно метафізичний
характер. Це була перша ознака філософії того часу. Якщо й існували якісь
діалектичні міркування, то вони все ж перебували в рамках діалектики руху, а не
розвитку.
Але оскільки потреби практики вимагали нових знань, то це об’єктивно вело
до необхідності узагальнення їх, до розвитку теорії, у тому числі й філософії,
і перш за все таких її розділів, як теорія пізнання, методи пізнання тощо. Тому
другою характерною ознакою розвитку філософії Нового часу було те, що саме в цей час складаються два
неначе протилежні, але взаємообумовлені напрями в теорії пізнання — емпіризм і
раціоналізм.
Емпіризм (грец. еmреіrіа — досвід) — це такий
філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і
змістом знання. Емпіризм XVII—XVIII ст. сформувався як
матеріалістичний емпіризм, тобто такий, який стверджує, що чуттєвий досвід
об«єктивно відображає навколишній світ. Пізніше з»являється
суб’єктивно-ідеалістичний емпіризм, тобто такий, що визнає єдиною реальністю
суб’єктивний досвід (Берклі, Юм).
Раціоналізм (лат. гаcіоnаlіzm — розум) — філософський напрям, який
визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм протистоїть як
ірраціоналізму (наприклад, інтуїтивізму), так і емпіризму. Принцип раціоналізму
поділяють (чи підтримують) як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти
(Лейбніц). Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт.
2. Характеристика діяльності основних філософів цієї епохи
Далі слід детально ознайомитись з поглядами видатних філософів цього
часу.
Ф. Бекон (1561- 1626 рр.) — родоначальник нової форми англійського матеріалізму і
всієї тогочасної експериментальної науки. Саме він сформулював поняття матерії
як вираз природи і нескінченної сукупності речей. Матерія, за Беконом,
перебуває у русі, під яким він розумів активну внутрішню силу, «напругу»,
матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними
властивостями матерії, що ставило його та інших філософів перед важко
вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух,
і навпаки?
Ф. Бекон обґрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цього
принципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і фактично стає його
фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового
пізнання: отримання загальних положень, загального знання про світ шляхом
вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив
також систему «ідолів», тобто видимих і невидимих перешкод у процесі пізнання
істини (ідоли роду, печери, театру та ринкової площі).
У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання.
Його знаменитий афоризм «Знання — сила» виражав ідею високої ролі
експериментальної науки, яка дає людині практичну користь.
Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ,
але згодом перестав втручатися у його справи. Отже, він визнавав існування двох
істин: божественної і земної.
У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав
прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових
прошарків суспільства того часу. Головною працею Ф. Бекона є «Новий Органон»
(1620 р.), (написаної ніби на противагу основної праці Арістотеля «Органон»).
Р. Декарт (1596 — 1650 рр.) — видатний французький філософ, фізик, математик,
засновник раціоналізму. Основні праці Декарта — «Роздуми про метод»,
«Метафізичні роздуми», «Начала філософії» та ін.
В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як творець
дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську систему на
основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії, душі і
тіла. «Світ, — стверджував Декарт, — складається з двох незалежних субстанцій —
духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а
матеріальної — протяжність. Людина, за Декартом, це механічне поєднання цих
двох субстанцій.
Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу. І
справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції незалежні одна від
одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію
— Бога, який обумовлював їхню єдність.
Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію,
тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і
апріорно існують у розумі.
Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Перший — це уявлення
про розум як найвищий спосіб досягнення істини (розум всемогутній і
непогрішимий, вважав Декарт). Другий — правильно розуміючи якісну відмінність
раціонального пізнання від чуттєвого, Декарт перебільшував можливості
раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня як єдиного
джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи
існування особливого, чисто раціонального джерела знань.
Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але
не розуміючи роль практичної діяльності в формуванні змісту логічних понять,
Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх
наукових знань повинні бути «вроджені ідеї». Вони, на думку Декарта, приховані
в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно. Якщо основні
принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху
розв’язання питання про пізнання світу, що постійно розвивається.
Значний внесок у подолання дуалізму Декарта зробив Б. Спіноза
(1632 — 1667рр.). З точки зору Спінози, світ — це нескінченна природа,
матеріальна субстанція (від лат. — сутність, основа), яку він також називає
Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним
прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має
безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея збереження.
Субстанція — це те, що не потребує для свого існування чогось іншого — Бога,
духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно
відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової філософії.
Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму
Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З
цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через
пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до
богослов’я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної
субстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, яке
допускає наявність мислення в усієї матерії, в тому числі й неживої. Такої
ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз деякі дослідники природи, зокрема
французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.
Д. Локк (1632 — 1704 рр.). Вклад Локка в розвиток матеріалізму пов’язаний перш за все з
подальшою розробкою і обґрунтуванням принципу сенсуалізму, згідно з яким всі
людські знання мають чуттєве походження. Локк заперечував думку Декарта про
«вроджені ідеї» і доводив, що людський розум від народження є «tabula rasa», тобто чиста дошка. Все, що ми
знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти.
Визнаючи досвід як джерело знань, Локк цей досвід поділяв на внутрішній і
зовнішній: внутрішній — це джерело знань про внутрішній світ людини; зовнішній
— це джерело постачання інформації про об’єктивний світ.
Локк відривав внутрішній досвід від зовнішнього і цим робив значну
поступку ідеалізмові.
Характеризуючи матерію, Локк вчив, що матеріальним тілам світу властиві
лише кількісні особливості. Він заперечував якісну різноманітність матерії і не
визнавав, що матерія невичерпна не тільки кількісно, а й якісно.
За Локком тіла відрізняються одне від одного лише за розміром, за
фігурою, рухом чи спокоєм. Ці якості він називав первинними. Такі якості, як
колір, смак, запах, звуки — вторинні, вони є суб’єктивними і непритаманними
матеріальним тілам. Це теж була поступка ідеалізму, що свідчить про
непослідовність філософських поглядів Локка.
До когорти англійських філософів Нового часу належить також Т. Гоббс
(1588 — 1679 рр.), представник матеріалізму і номіналізму. Він вважав, що реально
існують тільки одиничні речі, а загальні поняття — це лише назви речей. Тому
всяке знання має своїм джерелом досвід, але досвід двох типів: один — це
результат сприйняття, другий — це знання про назви речей. Джерелом другого
досвіду виступає розум. Критикуючи вчення Декарта про існування вроджених ідей,
Гоббс у той же час заперечував існування субстанції, бо був номіналістом і не визнавав
реальності загальних понять. У нього на перший план висувається механічне
тлумачення реальності, жива чуттєвість перетворюється в нього на абстрактну
чуттєвість геометра, світ — це геометричне місце точок, площин і тіл. Людина —
це машина з природними властивостями. Держава — це «Левіафан» — чудовисько, яке
керує людськими долями. Свобода — це передусім відсутність опору, а не
«сутнісна сила» людини.
Змістовною і діалектично спрямованою є філософія німецького
філософа-ідеаліста Г. Лейбніца (1646 — 1716 рр.), великого математика і логіка.
Якщо Ф. Бекон розробляв вчення про «одномірність» субстанції, Декарт —
про «двомірність» (матеріальну і духовну), то Лейбніц відстоював множинність
субстанцій, які складаються з сукупності животворних атомів-монад. Всі монади
рухомі і взаємопов’язані, підлягають Богом встановленій гармонії. Як і багато
інших філософів, він обстоював раціональне пояснення світу, вірив в існування
вроджених ідей. Його нездійсненною мрією було намагання створити всезагальну
людську логіку, яка могла б звільнити світ від конфліктів та небажаних
протиріч.
Слід зазначити, що матеріалістичні ідеї XVIII ст. зустрічали великий опір з боку
ідеалізму та релігії. У цей період починає розвиватись і посилюватись
суб«єктивний ідеалізм. Найбільш відомими виразниками суб»єктивного ідеалізму
цього часу були два англійські мислителі — Берклі та Юм.
Дж. Берклі (1684 — 1753 рр.) виступив з обґрунтуванням суб’єктивного ідеалізму.
Він категорично відкидав існування матерії і стверджував, що речі існують
остільки, оскільки вони сприймаються відчуттями. Весь світ, згідно з Берклі, це
комплекс відчуттів, які вкладені в нас Богом.
Цю ж суб’єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав і Д. Юм (1711 —
1776рр.), але іншим шляхом. Він стверджував, що людина не може вийти за
межі своїх відчуттів і не може встановити, що лежить в основі речей — дух чи
матерія, не може довести, що між предметами і явищами існує
причинно-наслідковий зв’язок. Пізнання у Юма групується на основі
пристосовництва до потоку явищ, до набуття певних звичок та інстинктів. Таким
чином, філософія Юма є не тільки суб’єктивно-ідеалістичною, а й агностичною.
3. Філософія Просвітництва та метафізичний матеріалізм
Просвітництво — культурно-історичний термін (вперше використаний
Вольтером і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої
полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво
є продовженням гуманістичних тенденцій XIV — XV ст., але відрізняється більшим
раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти
завдяки діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. З цієї
точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в
сфері права, моралі, економіки, політики тощо. Під впливом просвітництва
розпочались реформи в деяких країнах Західної Європи, які сприяли створенню і
розбудові громадянського суспільства.
Вважається, що Просвітництво було започатковано в Англії під впливом
філософських ідей Д. Локка, який створив вчення про державу, владу і право.
Локк власне і розробив концепцію так званого громадянського суспільства, згідно
з якою люди створюють державу тому, що природний стан людини ненадійний. Мета
створення держави — збереження свободи і власності. Локк вперше висунув ідею
про необхідність розподілу державної влади.
Французьке Просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства
шляхом реформ. Велике значення мали твори Ш.Монтеск’є (1689 — 1755 рр.),
зокрема його «Перські листи» та «Дух законів», де він методом порівняльного
аналізу описує типи державного устрою. Загалом Монтеск’є висував ідею
величезного значення географічного фактора (територія, клімат, родючість землі
і т. п.) у розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя,
способу виробництва. Монтеск’є проголосив ідею загального миру.
Ф. Вольтер (1694 — 1778 рр.) у своїх творах «Кандід», «Філософський
словник» та ін. висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він
боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії. Вольтер —
рішучий прибічник рівності громадян перед законом, але треба звернути увагу на
те, що він вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час
мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого
«освіченого монарха», тобто вченого, розумного і справедливого царя чи
імператора, але на схилі свого життя припускався думки, що найкращим державним
устроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного
прогресу.
Блискучий полеміст і талановитий письменник Ж.-Ж. Руссо (1712 — 1778 рр.)
написав праці «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання» та інші, де
торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над
проблемами соціальної нерівності та виховання. Критика ним існуючих порядків
відрізнялась яскравістю — стилю і разючою силою слова. Цивілізація, твердить
він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості,
поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, є не
тільки благом, а й злом, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до
визнання проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на
чуття людини, звертався до її щирого серця. В цьому він вбачав можливість
збереження і розвитку справді людських відносин у суспільстві. Він рішуче
виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпечення повноти
юридичних прав.
4. Французький матеріалізм XVIII ст.
Французький матеріалізм XVIII ст. має багато спільного з філософією Просвітництва, але йому властиві й
відмінні риси. Насамперед його відрізняє одностайна матеріалістична
спрямованість в поглядах на природу. Матерія існує об«єктивно, пов»язана з
рухом, вказував Ж. Ламетрі (1709 — 1751 рр.). Природа являє собою сукупність
різних форм руху матеріальних часточок. Згідно з Гольбахом (1723 — 1789 рр.)
існує рух матеріальних мас (атомів), а також енергетичний рух; матерія існує в
просторі і часі. Треба звернути увагу на те, що матерія тлумачиться в суто
механічному плані, тобто як сукупність часточок речовини (атомів). Разом з тим
філософи заперечують будь-яку роль Бога в існуванні і русі матерії.
Французькі матеріалісти робили спробу розв’язати питання про походження
свідомості, спираючись на принцип загальної чуттєвості матерії (гілозоїзму). Ж.
Ламетрі намагався показати процес поступового переходу від тварин до людини,
показати їх схожість і відмінність. У трактаті «Людина-машина» Ламетрі
розкриває погляд на людину як своєрідний механізм, машину, що подібна до
годинникового механізму. Людину відрізняє від тварин, вважав він, лише більша
кількість потреб і, зрештою, більша кількість розуму.
Гольбах у своїй праці «Система природи» послідовно розвинув основні ідеї
матеріалізму того часу. Він рішуче заперечує ідеї богослов’я, виступає проти
ідеалізму. В природі, яка зводиться до роду атомів, діють механічні закони, що
мають характер необхідності, отже, немає нічого випадкового. Така позиція дістала
назву механічного детермінізму, оскільки закони руху і сам рух ототожнюються
тільки з однією його формою — рухом механічним.
Отже, механіцизм неминуче призводить до метафізичних позицій, оскільки
все багатство руху зводиться до переміщення часточок речовини. Це — спрощена,
вузька картина світу. Але серед французьких матеріалістів Д. Дідро (1713 —
1784рр.) дещо виходить за межі метафізичних позицій і стверджує елементи
діалектики. У його поглядах помітна схильність розглядати все як таке, що
розвивається. Світ безперервно зароджується і вмирає, він ніколи не стоїть на
місці.
Французькі матеріалісти висунули ряд цінних положень щодо суспільства,
зокрема підкреслили роль людських потреб як могутнього джерела розвитку.
Загальні інтереси обумовлюють зв’язки між людьми. К. Гельвецій (1715 — 1771
рр.) вказував на єдність особистих і громадських інтересів. Людина — продукт,
але разом з тим і суб’єкт суспільних відносин, який несе за них
відповідальність.
Вони також наголошували на тому, що за допомогою розуму можна змінити
людину. Мислителі стверджували, що не існує такого способу правління, який
можна було б визнати ідеальним: концентрація влади веде до деспотії, безмежна
свобода — до анархії, розподіл влади послаблює її. Єдиний можливий засіб
поліпшення суспільства, і особливо моралі, — просвітництво, виховання. Питання
для самоконтролю:


ТЕМА 5. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ
Вивчення цього розділу здійснюється за таким планом:
1. Загальна характеристика епохи і необхідність розробки класичної
німецької філософії.
2. Теорія пізнання та етичні погляди І. Канта.
3. Об’єктивний ідеалізм Г. Гегеля. Діалектика та принципи історизму.
Суперечність між методом та системою.
4. Антропологічний матеріалізм та психологічний аналіз сутності релігії
Л. Фейєрбаха.
5. Суб’єктивний ідеалізм та діалектика у філософії Й. Фіхте.
6. «Філософія тотожності» законів природи і мислення Ф. Шеллінга.
Конспективний виклад теми:
1. Загальна
характеристика епохи і необхідність розробки класичної німецької філософії
Наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. бурхливий розвиток філософії
відбувався в Німеччині.
Специфіка і суперечливість соціально-економічного та історичного розвитку
Німеччини цього часу, знайшли свій вияв у німецькій суспільній думці взагалі і
в філософії зокрема. Філософія розвивалась в умовах країни, де буржуазні
перетворення запізнилися. Німецька буржуазія, налякана першими європейськими
буржуазними революціями, з одного боку, часто йшла на компроміс зі своїм
феодальним дворянством, а з іншого — об’єктивно була зацікавлена в швидкому
розвитку капіталізму, продуктивних сил, виробництва. Якщо, наприклад, у Франції
революції передував розвиток матеріалізму, то в Німеччині переважала
ідеалістична філософія.
Німецька класична філософія представлена такими філософами: І. Кант, И. Фіхте,
Г. Гегель, Ф. Шеллінг, Л. Фейєрбах.


2. Теорія пізнання та етичні погляди І.Канта
Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант (1724 — 1804
рр.). Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період
закінчується^бО-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами, серед яких
найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи з
величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну
думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого
поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні
позиції.
З 70-х років починається другий, так званий «критичний» період, коли у
філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори
цього періоду: «Критика чистого розуму» (1781 р.), «Пролегомени» (1783 р.),
«Критика практичного розуму» (1788 р.).
У центрі фічософіїКанта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим
відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми
представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив
перехід від метафізики субстанції до теорії суб ‘єкта. Головне, за Кантом, не
вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності
людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання,
встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.
Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища речей,
результат їхньої дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем
завдяки апріорним формам споглядання (простір-час) та апріорним формам мислення
(якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам, які
мають позадосвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за
Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він
заплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистого
розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо,
оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести
або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул
підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна
умова розвитку знання.
У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об’єктивного існування
«речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і
розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Це
своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.
Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі
етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву
мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність
людини. Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість.
Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя,
загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний
імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал
поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в
сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.
3. Об’єктивний
ідеалізм Г. Гегеля. Діалектика та принципи історизму. Суперечність між методом
та системою
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 — 1831 рр.). Якщо в цілому
характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це найвідоміший
філософ об«єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об»єктивно-ідеалістичної
системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробу
побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему
тотожності мислення і буття. Основні праці: «Наука логіки», «Енциклопедія
філософських наук», «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософія
історії» та ін. В коло його інтересів входили всі сфери життя — природа,
людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо.
Заслуга Гегеля полягала також у тому, що він весь природний, історичний і
духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, у
перетвореннях, у розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив
своєрідно — ідеалістично. Гегель вважав, що об’єктивно, незалежно від нас існує
абсолютний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей
абсолютний Дух, абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його
етапі породжує, «відпускає з себе своє інше» — природу, яка в свою чергу,
розвиваючись, породжує «суб’єктивний» Дух — людину, мистецтво, релігію і
найвищий прояв цього духу — філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель
сформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу пізнання,
довів, що істина є процесом. Розробляючи філософію історії, Гегель перший
підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення
діалектики суб«єктивності побажань кожної окремої людини і об»єктивності,
закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Гегель
критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке розуміння
свободи є «свободою порожнечі», говорив він. Гегель підходить до формули
свободи як «пізнаної необхідності».
Основне протиріччя філософії Гегеля — протиріччя між: діалектичним
методом і метафізичною системою. Непослідовність його діалектики полягає в
тому, що вся вона була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення
сучасного і майбутнього. Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: в
логіці такою межею є абсолютна істина; у природі — людський дух; у філософії
права — конституційна монархія; в історії філософії— його власна філософська
система.
Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягши рівня Прусської
імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і часі. Відтак,
філософія Гегеля була консервативною, вона не давала перспектив для
необхідності появи нових формацій, і через це класики марксизму назвали її
«кінцем німецької класичної філософії».
4.
Антропологічний матеріалізм та психологічний аналіз сутності релігії Л.
Фейєрбаха
Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фейєрбах (1804 —
1872 рр.), його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого
вчителя.
З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму.
У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною самої
себе. Природа є також основою походження людини, а релігія — це хибна,
перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили
багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха
— це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно
матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах — матеріаліст, а в розумінні
історії людства — ідеаліст.
Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами
форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час,
Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде
панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха були
притаманні такі риси, як мета-фізичність, механіцизм, він мав споглядальний
характер. У центрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була
антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоко,
тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від
природи, «панує» над природою «шляхом покори її», в той час як її слід
розглядати як єдність біологічного і соціо-культурного.


5. Суб’єктивний ідеалізм та діалектика у філософії Й. Фіхте
Й. Фіхте (1762 — 1814 рр.). Спираючись на суб’єктивно-ідеалістичний
принцип тотожності буття і мислення, приписуючи здатність до руху тільки духу,
Фіхте характеризує процес його саморозвитку у вигляді боротьби протилежностей,
що знаходяться в єдності суб«єкта (Я) і об»єкта (не-Я). Взаємодія цих протилежностей,
вважає Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки якому розгортається все багатство,
різноманітність світу.
Із системи Фіхте повністю випадає матеріальна дійсність. Але серед
суб’єктивно-ідеалістичних міркувань Фіхте дуже цінною була ідея про те, що розвиток
відбувається через взаємодію протилежностей. Це був важливий крок у розробці
діалектичної ідеї про джерело розвитку.
6. «Філософія
тотожності» законів природи і мислення Ф. Шеллінга
Суб’єктивний ідеалізм Фіхте був нездатним пояснити явища природи та
суспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його критичного
осмислення стала так звана об’єктивно-ідеалістична філософія тотожності,
основоположником якої був Ф. Шеллінг (1775 — 1854 рр.). Цінним у філософії
Шеллінга було те, що, виходячи з теорії тотожності, він наполягав на пріоритеті
природи щодо вічно існуючого протиріччя «Я і середовище», показав діалектичний
розвиток єдиної природи й існування єдності живої і неживої природи.
Намагаючись узагальнити досягнення наукових знань свого часу, Шеллінг вирішував
проблему знаходження вихідного начала, яке, на його думку, повинно бути вищим
від суб’єкта, природи і духу, з якого виводилось би як перше, так і друге. За
таке першоначало Шеллінг приймає субстанцію, деякий абсолют, що виступає у вигляді
абсолютного_розуму, існує одночасно як суб«єкт-об»єкт, як абсолютна єдність
духовного і природного. Але він не знаходить відповіді на питання про те, який
саме механізм виникнення із абсолюту конкретних кінцевих речей. Звичайно,
Шеллінг висунув плідну ідею про першооснову як принцип вирішення всіх
теоретичних ускладнень, але він не зміг дати відповіді на багато питань, за
розв’язання яких узявся Гегель.


ТЕМА 6. ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ УКРАЇНИ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Особливості формування філософської думки в культурі Київської Русі.
Філософські, етичні та соціально-політичні ідеї в поглядах Іларіона, Володимира
Мономаха, Кирила Туровського та ін.
2. Києво-Могилянська академія, її просвітницький вплив на філософську
думку українського, російського та інших народів.
3. «Філософія серця» Григорія Сковороди.
4. Проблема людини та нації в творчості Кирило-Мефодіївського товариства.
Філософські погляди Т. Шевченка.
5. «Філософія серця» П. Юркевича та його ставлення до матеріалізму Л. Фейєрбаха
і М. Чернишевського.
6. «Філософія серця» та її вплив на формування філософських концепцій В.
Соловйова, М. Бердяєва, С. Франка, П. Флоренського.
7. Філософські погляди І. Франка, Лесі Українки, М. Драгомано-ва, М.
Грушевського та їх вплив на формування національної самосвідомості українського
народу.
Конспективний виклад теми:
1. Особливості
формування філософської думки в культурі Київської Русі. Філософські, етичні та
соціально-політичні ідеї в поглядах Іларіона, Володимира Мономаха, Кирила Туровського
та ін.
У сучасній літературі найбільш поширеною є точка зору, згідно з якою
початок історії вітчизняної думки ведеться з X — XII ст., тобто періоду формування
могутньої держави — Київської Русі. Дві важливі обставини радикальним чином
вплинули на своєрідність цього процесу — проникнення християнства в культуру
Київської Русі, яке прийшло на зміну давньослов’янському міфологічному пантеону
на чолі з Перуном та засвоєння греко-римської і візантійської філософської
думки. Загальна спрямованість філософської думки в культурі Київської Русі
визначалась суворими ідеологічними та політичними завданнями побудови міцної
централізованої держави. Поширення християнства, яке пов’язують з розвитком
письменності і освіченості на Русі, позитивно вплинуло на підвищення загального
культурного рівня народу, залучення його культурних верств до надбань
європейської, насамперед античної, філософської та соціально-політичної думки.
Разом з тим слід підкреслити своєрідність, оригінальність вітчизняної
філософської думки того періоду, яка спирається на особливості світоглядних
позицій, культури і традицій народу. Останню характеризує певна «дуальність»,
паралельне існування «книжної» і народної культур, що ведуть між собою
інтенсивний діалог.
Завдяки створенню перекладної літератури, зокрема окремих біблійних книг,
текстів отців церкви, уривків текстів античних та елліністичних авторів,
відбувався творчий процес засвоєння важливих світоглядних ідей, формувалися
підходи до розуміння світу, його пізнання. Слід звернути увагу на значення
творів сирійця Іоана Дама-скіна для розвитку вітчизняної філософії, його
визначення філософії, яке обґрунтовує думку: філософія є любов’ю до мудрості,
істина ж мудрості є Бог. Отже, любов до Бога є істинною філософією.
Провідне місце за своїм світоглядним і філософським значенням належить
твору київського митрополита Іларіона «Слово про Закон і Благодать», написаного
в період князівства Ярослава Мудрого, відомого своїми культурними і
просвітницькими починаннями. Цей твір водночас є пам’яткою красномовної
культури, публіцистики, моральної проповіді. Він складається з трьох частин, у
яких зіставляються Закон і Благодать, описується поширення християнства на Русі
і висловлюється подяка князю та його сину Ярославу. Перша частина є своєрідним
«Філософсько-історичним вступом», що витлумачує смисл світової історії.
Аналіз першого питання цієї теми неможливий без звернення до літописних
джерел, зокрема знаменитої «Повісті минулих літ» ченця Києво-Печерського
монастиря Нестора, через яку проходить ідея єдності руських земель,
засуджується князівська міжусобна боротьба, обґрунтовується необхідність
згуртування всіх сил перед зовнішніми ворогами. Цікаво відзначити, що монах не
тільки ретельно, з хронологічною послідовністю описує події, які відбувалися
рік у рік, але й моралізує з приводу злощасних подій, вбачаючи в них кару божу
за людські гріхи.
Для філософської традиції Київської Русі характерною є етична
спрямованість, яка виразно звучить у «Повчанні» видатного державного діяча і
мислителя князя Володимира Мономаха. Мономах дає своєрідну настанову володарю
держави, суть якої полягає в тому, що разом з отриманням влади зростає міра
відповідальності, що моральний обов’язок князя — завжди залишатись
справедливим. Мірою справедливості є знання. Отже, володар повинен вміти все,
бо інакше він стане залежним від інших. У творі Мономаха виразно звучить
принципово нова думка про світську роль держави, роль загальногромадської
справи, незалежної від церкви. В настанові Мономаха досить чітко вимальовується
думка про індивідуальну відповідальність особистості перед суспільством і
Богом, стверджується перевага добра над злом. Настанови Мономаха значною мірою
звернені до душі, моралі особи, яка повинна мати страх божий у серці, пам’ятати
про тяжкість гріха, творити добро і справедливість.
Златоустом, що прославив себе красномовністю, називали в Київській Русі
Кирила Туровського (близько 1130 — 1182 рр.), єпископа з Турова. Його
проповіді, звернені до людини, характеризуються яскравістю стилю і мови,
символічністю й оригінальністю думки. Його знаменита притча про сліпого і
кульгавого розкриває ідею єдності морально чистої душі і здорового людського
тіла. Сліпець і кульгавий — це алегоричне тлумачення людських вед душі і тіла,
які, об’єднуючись, творять зло. Але ця притча виходить далеко за межі моралі і
поведінки особистості, оскільки єпископ князівства Туровського ганьбить
політику, що базується на обмані і злочині. Звідси випливає постійна, як рефрен
в пізній вітчизняній філософській думці, ідея боротьби добра і зла, що визначають
смисл людської історії. Кирило Туровський виступає не тільки як мораліст, а й
як хороший психолог, що вміє зачепити людей за живе, закликаючи приборкати
людську гординю, звільнитись від вад, знайти душевний спокій. 
2.
Києво-Могилянська академія, її просвітницький вплив на філософську думку
українського, російського та інших народів
Визначну роль у духовному відродженні українського народу відіграла
Києво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Довгий час Академія
була осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в
Україні, вона задовольняла освітні потреби Росії, Білорусії. В процесі вивчення
матеріалів про діяльність Академії зверніть увагу на терміни навчання,
структуру гуманітарної підготовки, джерела, які вивчали студенти. Особливе
значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою
оригіналу праць грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед
студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення.
Філософія вивчалась 2-3 роки, причому професори використовували в своїх лекціях
ідеї найвидатні-ших мислителів, як античності, Середньовіччя, так і Нового
часу. Серед діячів Академії XVII — XVIII ст. провідне місце в
розвитку філософської думки посідали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І.
Галятовський, С. Яворський, Г. Бужинський, Ф. Прокопович, Л. Барановський та
ін.
Феофан Прокопович (1677 — 1736 рр.) — це один з найбільш яскравих діячів
Академії, професор і ректор, який перебував у тісних стосунках з Петром І. Він
мав значний вплив на формування філософських і суспільно-політичних поглядів А.
Кантемира, М. Ломоносова. Діяльність Прокоповича в Академії позначилась на
рівні організації й викладання більшості предметів. І хоч за своїми поглядами
він був ідеалістом релігійного гатунку, проте велику увагу приділяв
природознавству, математиці, викладав ідеї, які не збігались з християнським
віровченням,
Прокопович зближує і ототожнює бога з природою. «Під природою, — пише він
у філософському курсі «Натурфілософія», — розумію Бога». Повне визначення
природи збігається з Богом відносно природних речей, у яких він неодмінно існує
і які він рухає. З цього випливає, що це визначення не тільки природи, але
воно, зрозуміло, стосується матерії і форми. Прокопович стверджує, що ні
матерія, ні форма, взяті окремо, не є тілом або субстанцією. Тільки
поєднуючись, вони утворюють тіло, яке є їх єдністю, завершеністю. Реально
матерія і форма існують лише в цій єдності, а її поділ можливий тільки в
абстракції. Ці погляди, які поділяли інші професори, протистояли поглядам
томістів і були близькими до позицій філософів епохи Відродження. Критика
поглядів томістів проводиться у двох напрямах: по-перше, Прокопович не
погоджується з роз’єднанням сутності і існування, вважаючи їх єдиними і неподільними;
по-друге, заперечує те, що матерія бере свій початок від форми. Він виходить з
думки, що сутність не може існувати без того, суттю чого вона є. Сутність і
існування становлять визначеність природного тіла і невіддільні від нього та
одне від одного. Критика томізму, спрямована проти применшення значення
матерії, проти схоластики, віддзеркалювала потреби боротьби проти унії та
католицизму.
Прогресивні погляди Прокоповича пов’язані з розвитком природознавства і,
хоч вони набули пантеїстичної форми, проте мають велике світоглядне значення.
Формулювання М. В. Ломоносовим законів збереження матерії і руху виникло саме
завдяки ідеям Прокоповича.
Своєрідні погляди розвивав Феофан Прокопович на живе. Він писав, що все
живе має принаймні три властивості: вегетативність, яка включає живлення, ріст,
розмноження (притаманна рослинам, тваринам і людині), чуттєвість, яка є у
тварин і людини, та розумність, яка властива тільки людині. Звідси він розвиває
погляди на процес пізнання, які зближують його з Локком, оскільки стверджує, що
«кольори, смак, запахи не можна віднести до першочергових властивостей». Разом
з тим, він відхиляє принцип «вроджених» знань.
Цікаві суспільно-політичні та етичні погляди мислителя, зокрема його ідеї
про людське щастя, яке досягається лише із задоволенням духовних і тілесних
потреб людини. В основі етичної концепції лежить розуміння людини як вершини
макрокосму. Розвиваючи гуманістичні ідеї, Прокопович звеличував і реабілітував
у людині те, що принижувалось середньовічним теологічним світоглядом: свободу
людського розуму, красу тіла і почуттів. Він заперечував, що тіло людини є лише
джерелом гріха і зла, оскільки від природи воно добре і прекрасне.
Ф. Прокопович — видатна фігура в Україні і Росії за часів Петра І,
мислитель, релігійний і освітній діяч. Він підтримував всі починання Петра І,
спрямовуючи свої сили на зміцнення Російської імперії. Але однозначно
розцінювати його діяльність щодо політики репресій Петра І не можна.
3. «Філософія серця» Григорія Сковороди
Григорій Савич Сковорода (1722 — 1794 рр.) — видатний філософ, поет,
просвітитель;гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Його
філософські твори можна поділити на чотири цикли. До першого належить праця
«Наркіс. Розглагол о том: Узнай себе» та інші, де мислитель стверджує, що
людина невіддільна від природи, спільна з нею за своєю натурою, а тому пізнання
людини є водночас і пізнанням природи. Другий цикл, до якого входить декілька
праць, зокрема «Дружня розмова про душевний світ», подає вчення про людину, щастя
і мораль. У центрі циклу стоїть принцип так званої «спорідненої» («сродної»)
праці, найповнішого розкриття здібностей людини. В третьому циклі («Ікона
Алківіадська» та ін.») Сковорода узагальнює думки про духовний світ (світ
символів), загальний ідеал життя. Четвертий цикл («Сварка архістратига Михайла
з Сатаною про те, чи легко бути благим») визначає те, з чим повинна боротися
справжня людина. Останній твір Сковороди — «Діалог. Ім’я йому — Потоп зміїний»
формулює основну доктрину про три світи: «макрокосм» — Всесвіт, «мікрокосм» —
людину та світ символів — Біблію, а також вчення про дві натури. Кожен світ
складається з двох натур: «видимої» і «невидимої». «Видимая натура назьівается
тварь, а невидимая — Бог».
За Сковородою, Бог і природа — єдине ціле. Це дві натури одного Всесвіту.
Матеріальне змінюється, людина сприймає його органами відчуттів. Сама по собі
фізична натура — «мертва стихія», вона піддається руйнуванню і переходить з
одного стану в інший. Таким чином, Сковорода близько підходить до поняття про
незнищуваність матерії, неперервність її руху. Незважаючи на суттєві
матеріалістичні та діалектичні моменти світогляду мислителя, його філософію не
можна тлумачити однозначно як матеріалістичну. Пантеїзм доповнюється своєрідним
поглядом на реальність навколишнього світу, його предмети і явища. Явища — це
видима тлінь, «одяг», який постійно змінюється і оновлюється, за ним ніби
ховається сутність, яку він називає вічністю. Визнаючи мінливість зовнішньої
природи, мислитель утверджував ідею вічності внутрішньої натури, яку
ототожнював з Богом як початком і причиною, що визначає закономірність розвитку
всього сущого. Тут в дусі неоплатонізму розкрито співвідношення духовного і
матеріального.
Вивчення праць Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду
перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато наук вивчає природу і
приносить користь людям для задоволення їхніх тілесних потреб, але не тілесне,
не матеріальне є головним у світі і в людині. Тому науки про матеріальний світ
навчають головного — як бути щасливим. Хто хоче бути щасливим, той насамперед
повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духовність, або
своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї
природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Власна ж природа людини
не вибирається, вона — від Бога. Отже, у кожної людини своя природа, яку не
можна змінити, її можна лише пізнати і обрати такий життєвий шлях, який
співзвучний її серцю, тобто внутрішньому духовному світу. Звідси вчення
Сковороди про «сродну» працю, його інтерес до вчення тих Філософів, у яких
етика має велике значення.
«Філософія серця», вчення про «сродну» працю, безумовно, мали дещо
утопічний характер у період поневолення українського козацтва, приниження
гідності людини, яка перебувала у повній залежності від пана. Годі й думати про
те, що проста людина вільно обирала рід професійних занять, які приносили б їй
радість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і «сродна» праця несумісні.
Сковорода бачив, що у суспільстві панують гноблення людини, несправедливість,
що керівною, рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за
наживою. Цінять не того, хто живе за правдою і совістю, а того, хто обдурює,
займається шахрайством, як кажуть, «вміє жити».
Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм його поглядів, їх
непересічний характер, їх життєву силу і значення для сьогодення.
Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії, так званого світу
символів. Вивчення цього аспекту творчої спадщини великого українського
мислителя додає нових елементів в оцінку його життєвого шляху і поглядів.
4. Проблема
людини та нації в творчості Кирило-Мефодіївського товариства. Філософські
погляди Т. Шевченка
Визначну роль у суспільно-політичному житті України зіграло Кирило-Мефодіївське
товариство — таємна антикріпосницька організація, що була створена в Києві в
січні 1846 р. Його засновниками були М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш.
У квітні до нього вступив Т. Шевченко. Члени товариства різнилися своїми
поглядами, але одностайні були щодо необхідності ліквідації кріпосництва,
національного визволення українського народу. В програмних документах «Статут і
правила товариства», а також у «Книзі буття українського народу» розвивались
ідеї щодо самобутності українців, необхідності встановлення справедливого
суспільного ладу, де всі люди будуть рівними, а земля буде власністю народу.
Ліберальне крило товариства, на противагу радикалам, не вважало за можливе
революційні дії проти царизму, просвітники наполягали на необхідності йти в
народ, до селян, пропагувати ідеї народного правління. Царський уряд жорстоко
розправився з товариством у 1847 р.
Т. Г. Шевченко (1814 — 1861 рр.) — видатний український поет, художник,
мислитель, революційний демократ, творчість якого має величезне значення для
становлення і розвитку духовності українського народу. У творах великого
Кобзаря простежується еволюція його поглядів. Поетична творчість Шевченка
відображала думи і сподівання українського народу, являла собою певною мірою
прапор класової і національно-визвольної боротьби. Кріпацтво і самодержавство
він вважав основною причиною соціальних і економічних проблем у Російській
імперії. Протягом усього свого життя він був непримиренним противником царизму,
національного і соціального гноблення, рішуче відстоював почуття національної
гідності, боровся за національну свободу. Поет високо цінував волелюбний дух
українського народу, уособленням якого вважав Запорізьку Січ. Ідея свободи —
центральна в його творчості.
Оригінальні погляди Шевченка, що стосуються проблем соціального прогресу,
пов’язаного з прогресом техніки, промисловості. Філософські погляди поета дуже
складні. В центрі його уваги перебуває насамперед людина, її багатий духовний
світ, її свобода, щастя і доля. Елементи матеріалізму переплітаються з
ідеалізмом, звернення до бога — з критикою релігії. Шевченко відіграв величезну
роль у розвитку української літератури і мистецтва, в поширенні
революційно-демократичної ідеології в Україні.


5. «Філософія
серця» П. Юркевича та його ставлення до матеріалізму Л. Фейєрбаха та М.
Чернишевського
Відомим філософом другої половини XIX ст. був 77. Юркевич (1827 — 1874
рр.), професор Київської духовної академії. У 1860 р. він опублікував статтю «З
науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М.
Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й
ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля. У його філософській
системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум,
а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди,
то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною
діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв’язок, а лише ідеальний,
«доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб
свідомість походила з матерії. Таким чином він активно виступає проти
матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть
свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.
Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний
ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише
філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.
6. «Філософія
серця» та її вплив на формування філософських концепцій В. Соловйова, М.
Бердяєва, С. Франка, П. Флоренського
Філософські погляди Юркевича, який пізніше викладав у Московському
університеті, мали значний вплив на формування поглядів російських філософів.
Так, В. С. Соловйов (1853 — 1900 рр.) — представник об’єктивного ідеалізму,
засновник так званої «філософїї всеєдності». Головна його праця — «Виправдання
добра». Надзвичайно складна філософська система Соловйова складається з трьох
частин — вчення про моральність, про знання, про красу.
Прагнучи поєднати в одне ціле філософію, науку і теологію, Соловйов
наслідує ідеї платонізму — «царство вічних ідей», яке є інше буття Бога.
Природа є породженням «світової душі», результатом гріхопадіння, відходу від
Бога. Людина пов’язана з двома світами — природним і божественним, з першого
вона вийшла, до другого прагне. Ідеальним втіленням бога у людині є Христос.
Завдання християнської релігії полягає в об’єднанні світу в боголюбстві.
Творений, гріховний світ, що «відпав» від Бога, еволюційним шляхом знову
збирається в єдине ціле, він проходить кілька ступенів: мінеральне царство,
рослинне царство, тваринне царство, людське царство, божественне царство.
Існує, таким чином, світовий прогрес, єдність Всесвіту, його прагнення до Бога
— відродження всеєдності.
Привертають увагу моральні погляди цього християнського філософа, зокрема
його твердження, що стимулом до морального способу життя є впевненість людини у
розумній підставі свого існування. Моральна людина живе заради того, щоб
творити добро.
М. О. Бердяєв (1874 — 1948 рр,), — представник київської філософської
школи, в подальшому видатний російський мислитель, що справив великий вплив на
розвиток філософії сучасного екзистенціалізму та персоналізму. Основні праці —
«Зміст творчості», «Філософія вільного духу» та ін.
Філософська концепція Бердяєва базується на визнанні свободи головною
цінністю, поряд з цінністю людини, її творчості. Власне у творчості Бердяєв і
бачить смисл свободи, так би мовити «прорив за межі повсякденного буття», у
невідоме. Генеза свободи складає три ступені. Перший — коли сама можливість
свободи закладена Бердя-євим в існуванні «добуттєвої основи буття»,
ірраціонального хаосу, що передує Богу і природі. Цей первісний хаос абсолютно
вільний, не має ніяких перешкод для своєї діяльності. З нього виходить Бог,
який творить природу і людину. Таким чином Бердяєв малює космічну систему
творіння, систему, в якій людина ніби приречена за своїм походженням на роль
творця. Другий ступінь свободи Бердяєв пов’язує з існуванням людини, її діяльністю.
Основний зміст діяльності людини Бердяєв вбачає у творчості. Людина фактично
творить з нічого. Творчість нічим не зумовлена, вона вільна за своєю суттю.
Мислитель розмірковує над проблемами цивілізації XX століття, бачить у ній великий
розрив між цілями і наслідками людської діяльності, бачить кризу гуманізму.
Технічна цивілізація поневолює людину, розриває її цілісність. Третій ступінь
свободи Бердяєв пов’язує з майбутнім людства, яке не піде ні капіталістичним,
ні соціалістичним шляхом. Його ідеал — вільне суспільство, збудоване на
християнській ідеології і моралі, об’єднання вільних трударів. Це буде
суспільство, роль держави в ‘якому зведеться до мінімуму, де не буде
експлуатації людини людиною.
С. Франк (1877 — 1950 рр.) — російський релігійний філософ і психолог,
професор Московського і Саратовського університетів, що, як і Бердяєв, був
висланий з Росії у 1922 р. Основний мотив його поглядів — прагнення примирити
раціональну думку і релігійну віру. Він сприйняв деякі ідеї В. Соловйова, зокрема
концепцію «всеєдності», йому також притаманні елементи інтуїтивізму. Пізнання
здійснюється в процесі самозаглиблення особистості, через її духовний світ.
Цікаві погляди іншого послідовника Соловйова П. Флоренського (1882 — 1943
рр.) — російського релігійного філософа, який намагався створити систему
первісних духовно-матеріальних структур, відповідно до яких формуються різні
сфери дійсності, сфери культури. Філософ займався проблемами лінгвістики,
математики, логіки, мистецтва.


7. Філософські
погляди І. Франка, Лесі Українки, М. Драгоманова, М. Грушевського та їх вплив
на формування національної самосвідомості українського народу
І. Франко (1856 — 1913 рр.) — класик української літератури, видатний
мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав
активну участь у національно-визвольному русі на Галичині, був у складі
керівництва української радикальної партії, яка прагнула змінити спосіб
виробництва на колективних засадах власності, наданні землі селянству.
Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий діалектичний
підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу.
Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в
суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії. Він був
великим просвітите-лем-гуманістом українського народу, переклав на українську
мову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропагував вчення Ч. Дарвіна та
його послідовника — матеріаліста Е. Геккеля. В цілому погляди І. Франка можна розцінити
як матеріалістичні. Це був мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокий
історик свого народу.
Велике значення для розвитку філософської думки має оригінальне
світорозуміння видатної української поетеси Лесі Українки (1871 — 1913 рр.). У
творах Лесі Українки відчутний вплив еволюційної теорії для розуміння історії і
природи, роль вчення Дарвіна. Поетеса розвивала діалектичний погляд на
суспільство, природні процеси. Велике світоглядне значення має поезія Лесі
Українки, її роздуми над долею українського народу. Поетеса мужньо закликала
пригноблені маси до боротьби за соціальне і національне визволення. Вона
обстоювала гідність людської особистості, вважала необхідним розвивати духовні
сили народу, вивчати духовні скарби людства.
М. Драгоманов (1841 — 1895 рр.), — мислитель і громадський діяч, історик
і публіцист. Остаточно світогляд Драгоманова сформувався після еміграції за
кордон з причин «неблагонадійності». На його погляди мали вплив твори
російських революційних демократів, соціалістів-утопістів. Свої погляди
Драгоманов називав позитивізмом, у розумінні природи стояв на матеріалістичних
позиціях. Критично розцінював християнство. Драгоманов вірив у безмежні
можливості людини пізнавати світ, відкривати його закономірності. На його
розуміння суспільства вплинув певним чином марксизм, хоч вчений і звертав увагу
на неприпустимість перебільшення економічного фактора.
Соціологічні погляди Драгоманова базувались на визнанні головною одиницею
суспільства людської особи. Тому критерієм прогресу суспільства він вважав
покращення життя людини. Разом з тим вчений творить оригінальну соціалістичну
концепцію, згідно з якою наголошує на понятті «громада». Основною формою
організації суспільства проголошується вільна спілка громадян, об’єднаних
спільною мовою. Народи з окремою мовою становлять нації. Звертає на себе увагу
близькість поглядів Драгоманова до поглядів Прудона щодо мирної еволюції
суспільства.
Громадянський ідеал Драгоманова мав гуманістичний характер, відповідав
ідеалам і прагненню українського народу до самостійної державності.
М. Грушевський (1866 — 1933 рр.) — український історик і громадський
діяч. Основні твори — «Історія України-Руси», «Нарис історії київської землі»
та ін. Це був учений, що мислив широкими історично-філософськими категоріями. В
центрі його уваги стояло питання національного визволення українського народу,
яке він пов’язував із загальнодемократичними перетвореннями. Вчений підняв
багато цікавого фактичного матеріалу, змальовуючи самобутню історію
українського народу. Історичні праці Грушевського мають неабияке значення для
розбудови української держави і відродження самосвідомості народу в сучасний
період.


ТЕМА 7. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ
Вивчення цієї теми здійснюється за окремими філософськими напрямами:
1. Загальна оцінка і відмінні риси сучасної філософії, етапи її
становлення.
2. Діалектичний і історичний матеріалізм.
3. Позитивізм і неопозитивізм.
4. Філософія життя.
5. Філософська антропологія.
6. Герменевтика.
7. Структуралізм.
8. Екзистенціалізм.
9. Неотомізм.
10. Ірраціоналізм.
11. Фрейдизм та неофрейдизм.
Конспективний виклад теми:
1. Загальна
оцінка і відмінні риси сучасної філософії, етапи її становлення
Філософія виникла, як відомо, в трьох культурах одночасно — індійській,
китайській і античній, пройшовши довгий і складний шлях свого розвитку. Певним
результатом її розвитку можна вважати класичну німецьку філософію, у якій майже
всі філософські проблеми минулого досягли досконалості — найвищого рівня
розвитку. Після її занепаду в Західній філософії з’явилось багато шкіл і
напрямів, які ставили і вирішували ті чи інші проблеми. В еволюції Західної
філософії (після класичної німецької) виділяють такі періоди її становлення:
І. період: з 40-х по 60-ті роки XIX ст. В цей період відбувається розпад класичних форм ідеалізму. Значного
поширення набувають ірраціоналізм, неокантіанство, позитивізм, діалектичний та
історичний матеріалізм.
II. Період: з 70-х років XIX ст. по 1914 р. До зазначених напрямів
приєднуються інтуїтивізм, другий позитивізм — емпіріокритицизм,
конвенціоналізм, іманентна школа, філософія життя.
ПІ період: з 1917 р. У 20-ті роки виникають неопозитивізм, неореалізм,
герменевтика, а згодом — структуралізм, філософська антропологія. Не слід
думати, що нові напрями виникли із нічого, на порожньому місці. Нові школи і
напрями розвивали певні сторони попередніх напрямів.
Розглянемо деякі з них.
2. Діалектичний та історичний матеріалізм
Марксистська філософія, безумовно, важливий етап у розвитку світової
філософії. Карл Маркс (1818 — 1883 рр.) і Фрідріх Енгельс (1820 — 1895 рр.)
дають уявлення про основні напрями творчої та суспільно-політичної діяльності
засновників якісно нової філософії, нового способу мислення. Маркс і Енгельс
неодноразово зазначали, що їх світогляд формувався під величезним впливом
Гегеля, згодом Фейєрбаха. Цей фактор особливо важливий для розуміння процесу
становлення проблематики ідей, що розробляли Маркс і Енгельс. Найкраще уявлення
про зміст марксистської філософії дає ознайомлення безпосередньо з
першоджерелами.
У 1932 р., майже через півстоліття після смерті Маркса, були вперше
надруковані «Економічно-філософські рукописи 1844 р.». Ця праця має величезне
значення для розуміння гуманістичних ідей і взагалі комплексу ідей Маркса, що
продукують принципово нові підходи до розуміння людини та суспільства.
Базуючись на ідеях Фіхте та Гегеля щодо активної діяльності суб’єкта, Маркс
вперше висуває ідею діяльності як матеріально-перетворювальної суспільної
практики. Саме таким чином розгортається погляд на людину як продукт саморозвитку
природи і суспільства, в основі якого лежить людська праця. Рукописи пройняті
аналізом глибинних причин дегуманізації буржуазного суспільства. Ідея
відчуження людини в суспільстві, де панує приватна власність, — головна в цій
праці Маркса. Він доводить, що в основі будь-якого відчуження лежить відчуження
в матеріальній, економічній сфері. Це вже протилежна гегелівській точка зору,
оскільки вона носить матеріалістичний характер. Маркс звинувачує приватну
власність у тому, що вона, зрештою, породжує всі форми відчуження, і займає
позицію заперечення приватної власності, але не такого заперечення, коли
замість багатьох власників виникає один власник — держава, яка експлуатує і
поневолює людину. Маркс стверджує ідею про необхідність перетворення приватної власності
на реальну власність кожного індивіда, реального «присвоєння людиною
відчуженого від неї багатства» (йдеться про все багатство — матеріальне і
духовне), тому людина вільного суспільства, де зліквідовано відчуженість, — це
людина багата, багата на різноманітні потреби, інтелектуально, морально і
фізично розвинена. Тобто, це універсальна людина, яка живе в гармонії з
суспільством і природою. Маркс гостро критикує так званий «казармений
комунізм», який уніфікує людину, спрощує її потреби, веде до зрівнялівки, не
дає умов для всебічного розвитку особистості.
Нова концепція суспільно-історичної практики, запропонована Марксом,
розкрита в його «Тезах про Фейєрбаха». Суть матеріалістичного розуміння історії
викладено в першому розділі «Німецької ідеології» Маркса і Енгельса. Завдяки
цьому був сформульований принцип, що дає змогу матеріалістичного вирішення
питань розвитку суспільства. Принцип матеріалістичного розуміння історії
спирається на визнання самого факту існування простих, ясних, очевидних кожній людині
передумов її життя. Ними є матеріальні передумови, які створені попередніми
поколіннями людей. Таким чином, складається цілісна концепція суспільства,
основою якого є безпосередній процес виробництва суспільного життя, пов’язаних
з ним форм людського спілкування, породжених базисом політичної надбудови та
різних форм суспільної свідомості.
Концепція практики як основи і головного змісту людського життя дає
підставу Марксу для гострої критики всього попереднього матеріалізму як
метафізичного, споглядального, тобто такого, що розглядає людину поза
соціальними умовами її життя. Принцип революційно-перетворювальної практики
потребував адекватного методу пізнання — діалектики. Підкреслюючи величезне
значення гегелівської діалектики, її революційну сутність, Маркс зазначає, що
цю діалектику треба «поставити на ноги», тобто наповнити матеріалістичним
змістом. Основні положення діалектичного методу розкриті Енгельсом у його
працях «Діалектика природи» та «Анти-Дюрінг».
Марксизм як певна філософія і суспільно-політична доктрина швидко набув
послідовників і популяризаторів в Європі, Америці. В Німеччині — це Й. Діцген
(1828 — 1888 рр.) та Ф. Меринг (1845 — 1919 рр.), у Франції — П. Лафарг (1842 —
1911 рр.), в Італії — А. Лабріола (1843 — 1904 рр.), у Росії — 
Г. В. Плеханов (1856 — 1918 рр.), в Україні — М. І. Зібер (1844-1888
рр.).
Г. В. Плеханов автор багатьох творів з історії філософії, історії релігії
та атеїзму, економічної думки, робітничого руху, з теорії мистецтва і
літератури, в яких розробляв і обґрунтовував ідеї марксизму. Людина рідкісної
ерудиції, Плеханов цікаво і доступно роз’яснював найскладніші філософські
питання, наводив яскраві приклади з різних галузей життя. Говорячи про
відмінність між діалектикою Маркса і Гегеля, Плеханов наголошував, що «Карл Маркс
заявив про себе з повним правом, що його метод являє собою цілковиту
протилежність методові Гегеля», що гегелівська діалектика мала непослідовний
характер, оскільки визнавала розвиток лише у минулому. Він глибоко роз’яснював
положення про вічність матерії, основні форми її існування, про рух, простір і
час, пізнаваність світу. Особливо велику увагу приділяв викладенню
матеріалістичного розуміння історії, матеріалістичному тлумаченню процесу
виникнення суспільних ідей та їх значенню. На багатому історичному матеріалі
досліджував роль видатних осіб в історичному процесі, критикував культ видатної
особи.
М. І. Зібер, викладач Київського університету, був особисто знайомий з
Марксом і Енгельсом. Високо цінував економічне вчення Маркса і доклав багато
зусиль для його популяризації, палко захищав діалектичний метод. У 1879 р.
опублікував у журналі «Слово» статтю «Діалектика та її застосування до науки»,
де виклав філософську частину праці Енгельса «Анти-Дюрінг». Під впливом
марксизму вчений обстоював положення про вирішальну роль матеріального
виробництва в суспільстві, про закономірний характер його розвитку.
Велику роль у розвитку марксизму відіграв В. І. Ленін (1870 — 1924 рр.),
видатний російський політичний діяч, революціонер, філософ. Основні філософські
твори — «Матеріалізм і емпіріокритицизм», «Філософські зошити», «Про значення
войовничого матеріалізму», «Держава і революція», «Три джерела і три складові
частини марксизму» та ін. Розглядав питання про матерію, рух, простір і час,
обґрунтував відмінність між філософським і природничим розумінням матерії.
Значну увагу приділив проблемі істини, її об’єктивності, абсолютності і
відносності, конкретності. Велике значення надавав правильному розумінню
діалектичного методу, закону єдності і боротьби протилежностей. У праці «До
питання про діалектику» розглянув сутність діалектики як всебічної теорії
розвитку, протилежність діалектики і метафізики. Діалектика, наголошував Ленін,
це і є теорія пізнання, оскільки пізнання суперечливий, складний процес, а тому
свідоме використання діалектики надзвичайно важливе в пізнанні істини.
Значний інтерес становлять праці Леніна, присвячені державі, революції,
класовій боротьбі, в яких з позицій того часу аналізуються і тлумачаться
складні суспільні проблеми. Не можна не зазначити, що більшість його праць
написані в гострій полемічній манері, в дусі нетерпимості до будь-яких
відхилень від марксистських положень. Виступаючи проти ревізії марксизму, Ленін
вважав за можливе відхилитись від ортодоксальних положень класичного марксизму,
мотивуючи це зміною історичних обставин. Так виникла теза про можливість
перемоги соціалістичної революції в одній окремо взятій країні — Росії
—фактично селянській за своїм соціальним складом, політика непу тощо.
З виникненням СРСР і перетворенням марксизму на панівну ідеологію
поглибився і процес перетворення теорії марксизму на догматичну схему. Після
смерті Леніна цей процес завершився канонізацією всіх складових частин
марксизму, в тому числі його філософської частини — діалектичного та історичного
матеріалізму. Цьому сприяв вихід у світ так званого «Краткого курса истории
ВКП(б)», який особисто редагував Й. Сталін. Розділ про діалектичний і
історичний матеріалізм був оголошений «неперевершеним зразком творчого
марксизму» і покладений в основу викладання суспільних наук. Утвердилася
надзвичайно спрощена схема марксистської філософії, відхилення від якої було
дуже небезпечним і суворо контролювалось ідеологічним відділом партії.
Філософія перетворилась на ідеологічну прислужницю партійної політики, апологетичне
знаряддя рішень КПРС. Ситуація щодо цього змінилася в часи так званої
«хрущовської відлиги», але загальна схема, основні філософські положення
залишались непорушними. Безумовно, творчий процес неможливо зупинити зовсім,
тому і в галузі марксистської філософії працювало багато справді талановитих,
плідних вчених, таких як, наприклад, П. В. Копнін, Е. В. Ільєнков, В. Ф. Асмус,
В. О. Лекторський, О. Ф. Лосєв, С. С. Аверінцев та ін.
Радикальні зміни економічного і політичного характеру в країнах колишнього
СРСР не могли не призвести до переоцінки марксистської філософії. Критично
розцінюючи її догматизм, самозвеличення як «єдино наукової» філософії,
небезпечну претензію на монополію істини, не можна, однак, не погодитися, що в
марксистській філософії є позитивні, раціональні моменти, які не слід
ігнорувати. Попри труднощі, що випали на долю багатьох філософів, деякі з них
зробили значний внесок у філософські питання природознавства, логіки, історії
філософії і культури, антропології та екології, який знайшов гідне визнання
світової філософської думки.


3. Позитивізм і неопозитивізм
Історія позитивізму має три періоди розвитку.
Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г.
Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до таких
засад:
— пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;
— вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними
науками (кожна наука сама собі філософія);
— у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би
суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були
викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії»; Г. Спенсером в
10-томнику «Синтетична філософія».
Другий позитивізм виріс з першого. Його відомими представниками були:
австрійський фізик Е. Мах, німецький філософ Р. Авенаріус, французький
математик Ж. А. Пуанкаре.
Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового
знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності,
а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших
знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.
Третя форма позитивізму — неопозитивізм, який має два різновиди: логічний
позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів,
повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний
синтаксис мови. Другий період логічного позитивізму — це розвиток семантики.
Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальні
колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування.
Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л. Вітгенштейн та ін.


4. Філософія життя
Філософія життя, представниками якої є Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон,
О. Шпенглер та ін., — це філософський напрям, який розглядає все суще як форму
прояву життя, як деяку реальність, що не є тотожною ні духу, ні матерії, яку
можна осягнути тільки інтуїтивно. Для філософії життя головним є поняття життя.
Залежно від того, як розуміти життя, розрізняють варіанти філософії життя:
а) Життя береться у його біологічно-натуралістичному значенні, як буття
живого організму на відміну від штучного. Цьому напряму властива чітко
визначена опозиція «розуму», який розглядається як хвороба.
б) Другий варіант філософії життя пов’язаний з космологічно-метафізичним
тлумаченням життя. Життя тут треба розуміти як деяку космічну життєдайну силу,
яка безперервно відтворює себе. Біологічна форма є однією із життєвих форм.
Пізнати її можна тільки інтуїтивно, а не розумом.
5. Філософська антропологія
Філософська антропологія — напрям у філософії, який претендує на
теоретичне обґрунтування сучасного знання про людину. Проблема людини була
поставлена ще в староіндійській та античній філософії, але розв’язання її
далеке від завершення. Відправним ідейним пунктом для філософської антропології
є філософія життя. Існує дві гілки в сучасній антропології.
1. Біологічна (Гелен, Лоренц);
2. Функціональна (Зіммель, Кассірер).
Біологічний напрям розглядає людину тільки як специфічну тварину. Людина
— це біологічно недосконала тварина, непристосована до існування в сьогоденні,
і тому виникає соціальне напруження.
Функціональний підхід вважає, що визначити людину через її вроджену
здібність — інстинкт, психіку тощо неможливо. Це можна зробити через працю як
істинно людську діяльність. Ці підходи не можна розглядати ізольовано, окремо
один від одного. Адже немає діяльності незалежної від певної біологічної
організації, а остання завжди відчуває на собі вплив певної форми діяльності.
6. Герменевтика
Герменевтикою (фундатор — В. Дільтей) називають мистецтво і теорію
тлумачення текстів. Тому головна операція у герменевтиці — розуміння. Процес
розуміння являє собою комплексну методологічну проблему, яка досліджується герменевтикою
з різних боків:
— семантичного;
— логічного;
— психологічного;
— гносеологічного;
— соціологічного;
— математичної теорії прийняття рішень тощо.
На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще
намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і
суб’єктивно-психологічних факторів. Герменевтика, можна сказати, вперше виявила
співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям, мету і методи
герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо суб’єктивно-психологічних
факторів дуже часто недостатньо для адекватного розуміння змісту того чи іншого
тексту, адже один суб’єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення
різних методів для аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.
Мова оголошується «творчою і виробничою силою», оскільки текст є
«об«єктивною самостійністю» по відношенню до будь-якого суб»єкта, включаючи
автора та інтерпретатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевтичної
автономії.


7. Структуралізм
Структуралізм як напрям виник в зв’язку з переходом гуманітарних наук від
описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного методу дослідження: моделювання,
формалізації і математизації досягнутих результатів. Суть методу пізнання
структуралістів зводиться до такого:
1) Виділення певної множини об’єктів (масиву), «корпусу» текстів, у яких
можна передбачити наявність єдиної структури, інваріанта.
2) Розкладання текстів на елементарні частинки, в яких типові відношення
зв’язують однорідні пари елементів.
3) Систематизація відносин і побудова абстрактної структури шляхом
моделювання.
4) Виділення із структури всіх теоретично можливих наслідків і перевірка
їх на практиці.
8. Екзистенціалізм
Екзистенціалізм виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії,
набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля
джерел цієї філософії був С. К’єркегор (1813 — 1855 рр.), а серед російських
філософів — М. О. Бердяєв (1884 — 1948 рр.) Основною категорією
екзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється з
суб’єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття
суспільства вторинним. Дійсність — це внутрішній світ. Екзистенція не може бути
пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною
і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як
щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.
Жити як усі — значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси
пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю).
Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності.
Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають,
що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.
9. Неотомізм
Головними представниками цього напряму є Марітен, Жільсон, Бохенський.
Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, поєднуючи
його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Русселя, Хайдеггера,
Ясперса.
Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості
існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом
творчої діяльності Бога та об’єктом його управління.
Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття і
буття, створене Богом. Абсолютне буття — Бог. Він створив усе із нічого. Розум
людини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не
заперечують його існування. Віра і розум пребувають у гармонійних відносинах,
вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи,
це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум
людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом.
Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем
віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм
істинності. Раціональне знання — це форма віри, і в цьому плані філософія
мусить бути прислужницею релігії.


10. Ірраціоналізм
Ірраціоналізм — філософське вчення, яке відстоює обмеженість
раціонального пізнання, протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт, волю як
основні види пізнання. Це вчення спрямоване проти раціоналізму. Борючись з
раціоналізмом, Якобі протиставляє йому віру, Шеллінг — одкровення, Шопенгауер —
волю, К’єркегор — екзистенцію тощо.
Особливої шкоди ірраціоналізм завдає суспільствознавству, твердячи, що
суспільство через свою складність, неорганізованість непізнаване. Замість
принципу детермінізму в пізнанні суспільства вони вводять принцип
індетермінізму, тобто безпричинності.
11. Фрейдизм та неофрейдизм
Картина розвитку сучасної філософії буде неповною, якщо ми не назвемо і
такий напрям, як фрейдизм та неофрейдизм, що розглядають людину з точки зору
психоаналізу, розробленого в основному на біологізаторській основі.
Основоположниками цього напряму є 3. Фрейд та Е. Фром (неофрейдизм).
Фрейд визнав існування специфічної психічної енергії і передусім енергію
сексуальних потягів (лібідо), яка виливається в неврози, сни, комплекси,
соціальні конфлікти, коли відсутня реалізація цих потягів. Е. Фром аналізує
факт соціальної напруженості через інші, більш широкі причини, ніж сексуальні.
Структура психіки особи за Фрейдом складається з 3-х елементів. «Воно»— архаїчна
безособова частина психіки, «Над-Я» — установка суспільства і «Я» . Свідоме «Я»
виступає як поле боротьби між «Воно» і «Над-Я», яке витісняє егоїстичні
імпульси зі сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє їх у сферу
підсвідомого. Існують кілька похідних від фрейдизму вчень, об’єднаних назвою
неофрейдизму, зокрема це біологізаторські теорії, пов’язані з урахуванням
зовнішніх факторів, та культурно-соціологічні. Наприклад, у Е. Фрома замість
«лібідо» критерієм поведінки людини виступає всезагальна любов,
соціально-культурні фактори замість сексуальних, як у 3. Фрейда.


ТЕМА 7. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ
Вивчення цієї теми здійснюється за окремими філософськими напрямами:
1. Загальна оцінка і відмінні риси сучасної філософії, етапи її
становлення.
2. Діалектичний і історичний матеріалізм.
3. Позитивізм і неопозитивізм.
4. Філософія життя.
5. Філософська антропологія.
6. Герменевтика.
7. Структуралізм.
8. Екзистенціалізм.
9. Неотомізм.
10. Ірраціоналізм.
11. Фрейдизм та неофрейдизм.
Конспективний виклад теми:
1. Загальна
оцінка і відмінні риси сучасної філософії, етапи її становлення
Філософія виникла, як відомо, в трьох культурах одночасно — індійській,
китайській і античній, пройшовши довгий і складний шлях свого розвитку. Певним
результатом її розвитку можна вважати класичну німецьку філософію, у якій майже
всі філософські проблеми минулого досягли досконалості — найвищого рівня
розвитку. Після її занепаду в Західній філософії з’явилось багато шкіл і
напрямів, які ставили і вирішували ті чи інші проблеми. В еволюції Західної
філософії (після класичної німецької) виділяють такі періоди її становлення:
І. період: з 40-х по 60-ті роки XIX ст. В цей період відбувається розпад класичних форм ідеалізму. Значного
поширення набувають ірраціоналізм, неокантіанство, позитивізм, діалектичний та
історичний матеріалізм.
II. Період: з 70-х років XIX ст. по 1914 р. До зазначених напрямів
приєднуються інтуїтивізм, другий позитивізм — емпіріокритицизм,
конвенціоналізм, іманентна школа, філософія життя.
ПІ період: з 1917 р. У 20-ті роки виникають неопозитивізм, неореалізм,
герменевтика, а згодом — структуралізм, філософська антропологія. Не слід
думати, що нові напрями виникли із нічого, на порожньому місці. Нові школи і
напрями розвивали певні сторони попередніх напрямів.
Розглянемо деякі з них.
2. Діалектичний та історичний матеріалізм
Марксистська філософія, безумовно, важливий етап у розвитку світової
філософії. Карл Маркс (1818 — 1883 рр.) і Фрідріх Енгельс (1820 — 1895 рр.)
дають уявлення про основні напрями творчої та суспільно-політичної діяльності
засновників якісно нової філософії, нового способу мислення. Маркс і Енгельс
неодноразово зазначали, що їх світогляд формувався під величезним впливом
Гегеля, згодом Фейєрбаха. Цей фактор особливо важливий для розуміння процесу
становлення проблематики ідей, що розробляли Маркс і Енгельс. Найкраще уявлення
про зміст марксистської філософії дає ознайомлення безпосередньо з
першоджерелами.
У 1932 р., майже через півстоліття після смерті Маркса, були вперше
надруковані «Економічно-філософські рукописи 1844 р.». Ця праця має величезне
значення для розуміння гуманістичних ідей і взагалі комплексу ідей Маркса, що
продукують принципово нові підходи до розуміння людини та суспільства.
Базуючись на ідеях Фіхте та Гегеля щодо активної діяльності суб’єкта, Маркс
вперше висуває ідею діяльності як матеріально-перетворювальної суспільної
практики. Саме таким чином розгортається погляд на людину як продукт
саморозвитку природи і суспільства, в основі якого лежить людська праця.
Рукописи пройняті аналізом глибинних причин дегуманізації буржуазного
суспільства. Ідея відчуження людини в суспільстві, де панує приватна власність,
— головна в цій праці Маркса. Він доводить, що в основі будь-якого відчуження
лежить відчуження в матеріальній, економічній сфері. Це вже протилежна
гегелівській точка зору, оскільки вона носить матеріалістичний характер. Маркс
звинувачує приватну власність у тому, що вона, зрештою, породжує всі форми
відчуження, і займає позицію заперечення приватної власності, але не такого
заперечення, коли замість багатьох власників виникає один власник — держава,
яка експлуатує і поневолює людину. Маркс стверджує ідею про необхідність
перетворення приватної власності на реальну власність кожного індивіда, реального
«присвоєння людиною відчуженого від неї багатства» (йдеться про все багатство —
матеріальне і духовне), тому людина вільного суспільства, де зліквідовано
відчуженість, — це людина багата, багата на різноманітні потреби,
інтелектуально, морально і фізично розвинена. Тобто, це універсальна людина,
яка живе в гармонії з суспільством і природою. Маркс гостро критикує так званий
«казармений комунізм», який уніфікує людину, спрощує її потреби, веде до
зрівнялівки, не дає умов для всебічного розвитку особистості.
Нова концепція суспільно-історичної практики, запропонована Марксом,
розкрита в його «Тезах про Фейєрбаха». Суть матеріалістичного розуміння історії
викладено в першому розділі «Німецької ідеології» Маркса і Енгельса. Завдяки
цьому був сформульований принцип, що дає змогу матеріалістичного вирішення
питань розвитку суспільства. Принцип матеріалістичного розуміння історії
спирається на визнання самого факту існування простих, ясних, очевидних кожній
людині передумов її життя. Ними є матеріальні передумови, які створені
попередніми поколіннями людей. Таким чином, складається цілісна концепція
суспільства, основою якого є безпосередній процес виробництва суспільного
життя, пов’язаних з ним форм людського спілкування, породжених базисом
політичної надбудови та різних форм суспільної свідомості.
Концепція практики як основи і головного змісту людського життя дає
підставу Марксу для гострої критики всього попереднього матеріалізму як
метафізичного, споглядального, тобто такого, що розглядає людину поза соціальними
умовами її життя. Принцип революційно-перетворювальної практики потребував
адекватного методу пізнання — діалектики. Підкреслюючи величезне значення
гегелівської діалектики, її революційну сутність, Маркс зазначає, що цю
діалектику треба «поставити на ноги», тобто наповнити матеріалістичним змістом.
Основні положення діалектичного методу розкриті Енгельсом у його працях
«Діалектика природи» та «Анти-Дюрінг».
Марксизм як певна філософія і суспільно-політична доктрина швидко набув
послідовників і популяризаторів в Європі, Америці. В Німеччині — це Й. Діцген
(1828 — 1888 рр.) та Ф. Меринг (1845 — 1919 рр.), у Франції — П. Лафарг (1842 —
1911 рр.), в Італії — А. Лабріола (1843 — 1904 рр.), у Росії — 
Г. В. Плеханов (1856 — 1918 рр.), в Україні — М. І. Зібер (1844-1888
рр.).
Г. В. Плеханов автор багатьох творів з історії філософії, історії релігії
та атеїзму, економічної думки, робітничого руху, з теорії мистецтва і
літератури, в яких розробляв і обґрунтовував ідеї марксизму. Людина рідкісної
ерудиції, Плеханов цікаво і доступно роз’яснював найскладніші філософські
питання, наводив яскраві приклади з різних галузей життя. Говорячи про
відмінність між діалектикою Маркса і Гегеля, Плеханов наголошував, що «Карл
Маркс заявив про себе з повним правом, що його метод являє собою цілковиту
протилежність методові Гегеля», що гегелівська діалектика мала непослідовний
характер, оскільки визнавала розвиток лише у минулому. Він глибоко роз’яснював
положення про вічність матерії, основні форми її існування, про рух, простір і
час, пізнаваність світу. Особливо велику увагу приділяв викладенню
матеріалістичного розуміння історії, матеріалістичному тлумаченню процесу
виникнення суспільних ідей та їх значенню. На багатому історичному матеріалі
досліджував роль видатних осіб в історичному процесі, критикував культ видатної
особи.
М. І. Зібер, викладач Київського університету, був особисто знайомий з
Марксом і Енгельсом. Високо цінував економічне вчення Маркса і доклав багато
зусиль для його популяризації, палко захищав діалектичний метод. У 1879 р.
опублікував у журналі «Слово» статтю «Діалектика та її застосування до науки»,
де виклав філософську частину праці Енгельса «Анти-Дюрінг». Під впливом
марксизму вчений обстоював положення про вирішальну роль матеріального
виробництва в суспільстві, про закономірний характер його розвитку.
Велику роль у розвитку марксизму відіграв В. І. Ленін (1870 — 1924 рр.),
видатний російський політичний діяч, революціонер, філософ. Основні філософські
твори — «Матеріалізм і емпіріокритицизм», «Філософські зошити», «Про значення
войовничого матеріалізму», «Держава і революція», «Три джерела і три складові
частини марксизму» та ін. Розглядав питання про матерію, рух, простір і час,
обґрунтував відмінність між філософським і природничим розумінням матерії.
Значну увагу приділив проблемі істини, її об’єктивності, абсолютності і
відносності, конкретності. Велике значення надавав правильному розумінню
діалектичного методу, закону єдності і боротьби протилежностей. У праці «До
питання про діалектику» розглянув сутність діалектики як всебічної теорії
розвитку, протилежність діалектики і метафізики. Діалектика, наголошував Ленін,
це і є теорія пізнання, оскільки пізнання суперечливий, складний процес, а тому
свідоме використання діалектики надзвичайно важливе в пізнанні істини.
Значний інтерес становлять праці Леніна, присвячені державі, революції,
класовій боротьбі, в яких з позицій того часу аналізуються і тлумачаться
складні суспільні проблеми. Не можна не зазначити, що більшість його праць
написані в гострій полемічній манері, в дусі нетерпимості до будь-яких
відхилень від марксистських положень. Виступаючи проти ревізії марксизму, Ленін
вважав за можливе відхилитись від ортодоксальних положень класичного марксизму,
мотивуючи це зміною історичних обставин. Так виникла теза про можливість
перемоги соціалістичної революції в одній окремо взятій країні — Росії
—фактично селянській за своїм соціальним складом, політика непу тощо.
З виникненням СРСР і перетворенням марксизму на панівну ідеологію
поглибився і процес перетворення теорії марксизму на догматичну схему. Після
смерті Леніна цей процес завершився канонізацією всіх складових частин
марксизму, в тому числі його філософської частини — діалектичного та
історичного матеріалізму. Цьому сприяв вихід у світ так званого «Краткого курса
истории ВКП(б)», який особисто редагував Й. Сталін. Розділ про діалектичний і
історичний матеріалізм був оголошений «неперевершеним зразком творчого
марксизму» і покладений в основу викладання суспільних наук. Утвердилася
надзвичайно спрощена схема марксистської філософії, відхилення від якої було
дуже небезпечним і суворо контролювалось ідеологічним відділом партії.
Філософія перетворилась на ідеологічну прислужницю партійної політики,
апологетичне знаряддя рішень КПРС. Ситуація щодо цього змінилася в часи так
званої «хрущовської відлиги», але загальна схема, основні філософські положення
залишались непорушними. Безумовно, творчий процес неможливо зупинити зовсім,
тому і в галузі марксистської філософії працювало багато справді талановитих,
плідних вчених, таких як, наприклад, П. В. Копнін, Е. В. Ільєнков, В. Ф. Асмус,
В. О. Лекторський, О. Ф. Лосєв, С. С. Аверінцев та ін.
Радикальні зміни економічного і політичного характеру в країнах
колишнього СРСР не могли не призвести до переоцінки марксистської філософії.
Критично розцінюючи її догматизм, самозвеличення як «єдино наукової» філософії,
небезпечну претензію на монополію істини, не можна, однак, не погодитися, що в
марксистській філософії є позитивні, раціональні моменти, які не слід ігнорувати.
Попри труднощі, що випали на долю багатьох філософів, деякі з них зробили
значний внесок у філософські питання природознавства, логіки, історії філософії
і культури, антропології та екології, який знайшов гідне визнання світової
філософської думки.


3. Позитивізм і неопозитивізм
Історія позитивізму має три періоди розвитку.
Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г.
Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до таких
засад:
— пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;
— вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними
науками (кожна наука сама собі філософія);
— у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би
суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були
викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії»; Г. Спенсером в
10-томнику «Синтетична філософія».
Другий позитивізм виріс з першого. Його відомими представниками були:
австрійський фізик Е. Мах, німецький філософ Р. Авенаріус, французький
математик Ж. А. Пуанкаре.
Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового
знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності,
а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших
знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.
Третя форма позитивізму — неопозитивізм, який має два різновиди: логічний
позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів,
повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний
синтаксис мови. Другий період логічного позитивізму — це розвиток семантики.
Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальні
колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування.
Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л. Вітгенштейн та ін.


4. Філософія життя
Філософія життя, представниками якої є Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон,
О. Шпенглер та ін., — це філософський напрям, який розглядає все суще як форму
прояву життя, як деяку реальність, що не є тотожною ні духу, ні матерії, яку
можна осягнути тільки інтуїтивно. Для філософії життя головним є поняття життя.
Залежно від того, як розуміти життя, розрізняють варіанти філософії життя:
а) Життя береться у його біологічно-натуралістичному значенні, як буття
живого організму на відміну від штучного. Цьому напряму властива чітко
визначена опозиція «розуму», який розглядається як хвороба.
б) Другий варіант філософії життя пов’язаний з космологічно-метафізичним
тлумаченням життя. Життя тут треба розуміти як деяку космічну життєдайну силу,
яка безперервно відтворює себе. Біологічна форма є однією із життєвих форм.
Пізнати її можна тільки інтуїтивно, а не розумом.
5. Філософська антропологія
Філософська антропологія — напрям у філософії, який претендує на
теоретичне обґрунтування сучасного знання про людину. Проблема людини була
поставлена ще в староіндійській та античній філософії, але розв’язання її
далеке від завершення. Відправним ідейним пунктом для філософської антропології
є філософія життя. Існує дві гілки в сучасній антропології.
1. Біологічна (Гелен, Лоренц);
2. Функціональна (Зіммель, Кассірер).
Біологічний напрям розглядає людину тільки як специфічну тварину. Людина
— це біологічно недосконала тварина, непристосована до існування в сьогоденні,
і тому виникає соціальне напруження.
Функціональний підхід вважає, що визначити людину через її вроджену
здібність — інстинкт, психіку тощо неможливо. Це можна зробити через працю як
істинно людську діяльність. Ці підходи не можна розглядати ізольовано, окремо
один від одного. Адже немає діяльності незалежної від певної біологічної
організації, а остання завжди відчуває на собі вплив певної форми діяльності.
6. Герменевтика
Герменевтикою (фундатор — В. Дільтей) називають мистецтво і теорію
тлумачення текстів. Тому головна операція у герменевтиці — розуміння. Процес
розуміння являє собою комплексну методологічну проблему, яка досліджується
герменевтикою з різних боків:
— семантичного;
— логічного;
— психологічного;
— гносеологічного;
— соціологічного;
— математичної теорії прийняття рішень тощо.
На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще
намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і
суб’єктивно-психологічних факторів. Герменевтика, можна сказати, вперше виявила
співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям, мету і методи
герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо суб’єктивно-психологічних
факторів дуже часто недостатньо для адекватного розуміння змісту того чи іншого
тексту, адже один суб’єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення
різних методів для аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.
Мова оголошується «творчою і виробничою силою», оскільки текст є
«об«єктивною самостійністю» по відношенню до будь-якого суб»єкта, включаючи
автора та інтерпретатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевтичної
автономії.


7. Структуралізм
Структуралізм як напрям виник в зв’язку з переходом гуманітарних наук від
описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного методу дослідження: моделювання,
формалізації і математизації досягнутих результатів. Суть методу пізнання
структуралістів зводиться до такого:
1) Виділення певної множини об’єктів (масиву), «корпусу» текстів, у яких
можна передбачити наявність єдиної структури, інваріанта.
2) Розкладання текстів на елементарні частинки, в яких типові відношення
зв’язують однорідні пари елементів.
3) Систематизація відносин і побудова абстрактної структури шляхом моделювання.
4) Виділення із структури всіх теоретично можливих наслідків і перевірка
їх на практиці.
8. Екзистенціалізм
Екзистенціалізм виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії,
набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля
джерел цієї філософії був С. К’єркегор (1813 — 1855 рр.), а серед російських
філософів — М. О. Бердяєв (1884 — 1948 рр.) Основною категорією
екзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється з
суб’єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття
суспільства вторинним. Дійсність — це внутрішній світ. Екзистенція не може бути
пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є
конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині
суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда,
його свободу.
Жити як усі — значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси
пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю).
Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності.
Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають,
що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.
9. Неотомізм
Головними представниками цього напряму є Марітен, Жільсон, Бохенський.
Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, поєднуючи
його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Русселя, Хайдеггера,
Ясперса.
Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості
існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом
творчої діяльності Бога та об’єктом його управління.
Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття і
буття, створене Богом. Абсолютне буття — Бог. Він створив усе із нічого. Розум
людини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не
заперечують його існування. Віра і розум пребувають у гармонійних відносинах,
вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи,
це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум
людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом.
Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем
віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм
істинності. Раціональне знання — це форма віри, і в цьому плані філософія
мусить бути прислужницею релігії.


10. Ірраціоналізм
Ірраціоналізм — філософське вчення, яке відстоює обмеженість
раціонального пізнання, протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт, волю як
основні види пізнання. Це вчення спрямоване проти раціоналізму. Борючись з
раціоналізмом, Якобі протиставляє йому віру, Шеллінг — одкровення, Шопенгауер —
волю, К’єркегор — екзистенцію тощо.
Особливої шкоди ірраціоналізм завдає суспільствознавству, твердячи, що
суспільство через свою складність, неорганізованість непізнаване. Замість
принципу детермінізму в пізнанні суспільства вони вводять принцип індетермінізму,
тобто безпричинності.
11. Фрейдизм та неофрейдизм
Картина розвитку сучасної філософії буде неповною, якщо ми не назвемо і
такий напрям, як фрейдизм та неофрейдизм, що розглядають людину з точки зору
психоаналізу, розробленого в основному на біологізаторській основі.
Основоположниками цього напряму є 3. Фрейд та Е. Фром (неофрейдизм).
Фрейд визнав існування специфічної психічної енергії і передусім енергію
сексуальних потягів (лібідо), яка виливається в неврози, сни, комплекси,
соціальні конфлікти, коли відсутня реалізація цих потягів. Е. Фром аналізує
факт соціальної напруженості через інші, більш широкі причини, ніж сексуальні.
Структура психіки особи за Фрейдом складається з 3-х елементів. «Воно»—
архаїчна безособова частина психіки, «Над-Я» — установка суспільства і «Я» .
Свідоме «Я» виступає як поле боротьби між «Воно» і «Над-Я», яке витісняє
егоїстичні імпульси зі сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє їх у
сферу підсвідомого. Існують кілька похідних від фрейдизму вчень, об’єднаних назвою
неофрейдизму, зокрема це біологізаторські теорії, пов’язані з урахуванням
зовнішніх факторів, та культурно-соціологічні. Наприклад, у Е. Фрома замість
«лібідо» критерієм поведінки людини виступає всезагальна любов,
соціально-культурні фактори замість сексуальних, як у 3. Фрейда.


ТЕМА 9. ОНТОЛОГІЯ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Сутність, проблеми і основні форми буття. 
2. Буття матеріального. Сутність матерії. 
3. Основні форми існування матерії.
4. Проблема єдності світу.
5. Свідомість як відображення буття.
6. Закони розвитку буття.
Конспективний виклад теми:
1. Сутність, проблеми і основні форми буття
Система філософського знання поряд з предметом, принципами, методами
включає в себе закони і категорійний апарат. Усі елементи системи тісно
взаємопов’язані і становлять цілісну єдність, яка створюється навколо ядра,
вихідної, системотворчої категорії. Відомо, що існує багато різних систем
філософії, основу яких становлять відмінні одна від одної категорії: буття або
дух, свідомість або матерія, людина чи надлюдина тощо.
Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покладені в основи
філософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного. Відома телевізійна
гра «Що? Де? Коли?» повторює сутність питань у тій формі, як вони були
поставлені філософами давнини. Наведений вище ланцюжок питань давав змогу
розкрити перший аспект проблеми буття: а) Що існує? — Світ. Всесвіт; б) Де —
існує? — Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він існує (Коли)? — Тепер і завжди.
Суть проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і
минулого, змінного буття окремих речей, станів, людських та інших істот.
Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування
світу «тут» і «тепер» до питання про його існування «скрізь» і «завжди». Звідси
випливав другий аспект проблеми буття — питання про єдність світу. Загальна
відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути така:
існування всього, що є, було і буде, є об’єктивною передумовою єдності світу.
Нарешті, третій аспект проблеми буття пов’язаний з тим, що світ у цілому
і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню
логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями
окремих індивідів і поколінь людей.
Філософський смисл поняття буття тісно пов’язаний з поняттями небуття,
існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості,
міри та іншими категоріями. Повсякденна мовна практика також робить свій внесок
в осмислення проблеми буття. Слова «буття», «є, існує» в минулому, сучасному і
майбутньому існуванні належать до найбільш уживаних слів української,
німецької, французької, англійської мов. Слово «є» за Регелем та Кантом додає
характеристики, які дуже важливі для суб«єкта речення, його зв»язку з іменною
частиною предиката, а значить, з його допомогою даються нові знання про речі,
процеси, стани, ідеї тощо. Наприклад, ми говоримо: «Філософія є форма
світогляду». В цьому реченні філософії як одному з історичних типів світогляду
з допомогою дієслова «є» надаються більш широкі риси предиката «світогляд».
Існує два заперечення доцільності введення в філософію категорії буття:
а) оскільки категорія буття нічого не говорить про конкретні ознаки речей, то
її слід вилучити з розгляду; б) оскільки буття визначається через поняття
існування, то і в цьому випадку вона також непотрібна, бо повторює поняття
існування. Необґрунтованість таких точок зору очевидна, бо, по-перше, категорія
якраз призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв’язки світу, а не
конкретні ознаки речей і, по-друге, філософська категорія буття не тільки
включає в себе вказівку на існування, тобто наявність будь-чого, але й фіксує
більш складний комплексний зміст цього існування. Отже, в категорії буття
об’єднуються такі основні ідеї:
— світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність;
— природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоч і в
різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є
передумовою єдності світу;
— за об’єктивної логіки існування і розвитку, світ у наявності різних
форм свого існування утворює сукупну об’єктивну реальність, дійсність, яка
представляється свідомості і виражається у дії конкретних індивідів та поколінь
людей.
Для розуміння сутності буття доцільно виділити такі якісно відмінні і в
той же час взаємопов’язані його форми:
— буття речей, тіл, процесів, яке в свою чергу поділяється на буття
речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого і буття речей і
процесів, створених людиною;
— буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та на
специфічно людське буття;
— буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивідуалізоване
духовне і об’єктивоване (позаіндивідуальне) духовне;
— буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буття
окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства.
Майбутнім бакалаврам економічного профілю особливу увагу слід звернути на
сутність соціального буття.
2. Буття матеріального. Сутність матерії
Все розмаїття форм буття звично зводять до двох його аспектів: буття
матеріального і буття ідеального. Виходячи з цього, сутність матеріального
буття розкривається через поняття матерії та форм її існування.
Категорія матерії є фундаментальним філософським поняттям, яке розвивалось,
уточнювалось упродовж всієї історії філософії. Матеріалісти античності
ототожнювали її з першоосновою буття всіх речей, останнім неподільним елементом
— «дном», за межами якого нічого не існує. Зрештою в межах діалектичного
матеріалізму сформувалось таке поняття матерії, яке не ототожнювалось з жодною
з фізичних форм і видів, а включало лише дві вимоги — бути об’єктивною
реальністю і відображуватись у людській свідомості та відчуттях, існуючи
незалежно від них.
Зберігаючись у будь-яких змінах і перетвореннях речей, властивість бути
об’єктивною реальністю свідчить про нестворюваність і незнищуваність матерії,
про її вічне і нескінченне існування. Матерія наділена і рядом інших
властивостей: вона скінченна і нескінченна, перервна і неперервна, структурна,
перебуває у стані руху, існує в просторі і часі. У неї є і така фундаментальна
властивість, як можливість відображення, з якої в ході тривалої еволюції на
базі суспільної практики виникла свідомість.
Нині відомі кілька видів матерії — речовина, поле, фізичний вакуум.
Розрізняють також ряд структурних рівнів її організації: мікросвіт, макросвіт і
мегасвіт. Ці структурні рівні диференційовані у відповідності з масштабами
людини, її світосприйняттям та світовідчуженням. Існують концепції
структурування матерії на засадах її складності: системи неживої природи
(елементарні частки, молекули, мікроскопічні тіла, космічні системи різних
рівнів тощо) і біологічні системи (вся біосфера від мікроорганізмів до людини),
соціально організовані системи (людина, сім’я, різні форми колективності,
об’єднання і організації, класи, партії, нації, держава, суспільство, людство в
цілому).
3. Основні форми існування матерії
Невід’ємним атрибутом матерії є рух. З точки зору філософії, рух —- це не
просто пересування, переміна місць, а будь-яка зміна предмета взагалі. Кожному
структурному рівню матерії, цілісності наявних на даному рівні систем
відповідають свої форми руху. Звичайно виділяють дві групи форм руху матерії:
1) ті форми, які проявляються на всіх відомих просторових масштабах і
структурних рівнях матерії (механічний рух атомів, молекул, мікроскопічних і
космічних тіл; поширення електромагнітних і гравітаційних хвиль; рух
елементарних часток); 2) форми, які проявляються лише на певних структурних
рівнях в неорганічній природі, живій природі, суспільстві (галактики,
мегагалактики, біосфера, ноосфера, техносфера, екологічні системи тощо).
Як правило, нижчі форми руху органічно входять до складу вищих, але кожна
більш висока за своєю організацією форма руху матерії не зводиться до простої
суми нижчих її форм.
Рух є внутрішньою необхідністю існування матерії. В цьому аспекті
говорять про існування двох типів руху матерії. Перший з них пов’язаний з
процесом збереження якостей предмета, другий — зі зміною якісного його стану. Ці
два типи руху відображають дві внутрішні тенденції в матеріальних процесах —
тенденцію до сталості і тенденцію до мінливості. Завдяки наявності цих
протилежних тенденцій відбувається рух, саморозвиток об’єктів реальності.
Якісні зміни матеріальних об’єктів поділяються також на два різновиди. Перший з
них — це процеси якісних перетворень, що не виходять за межі даного виду
матерії, певного рівня її організації. Другий — процеси переходу від одного
виду матерії, від одного її структурного рівня до іншого. Важливою і
невід’ємною формою існування матерії є простір і час. Категорія простору
виражає властивості об’єктів бути протяжними, займати фіксоване місце серед
інших, межувати з іншими об’єктами в структурній організації матеріального
світу. Поняття простору має смисл тоді, коли воно пов’язане з існуючою
матерією, яка є диференційована, структуризована. Якби світ не мав своєї
складної структури, не розчленовувався на окремі предмети, а ці предмети не
членувались би на ще більш дрібні елементи, пов’язані між собою, то тоді
поняття простору не мало б сенсу.
Як зазначалось, об’єкти матеріального світу постійно перебувають у русі і
розвитку. Вони являють собою процеси, які розгортаються по певних етапах. У них
можна виявити деякі якісні етапи, певні стадії, які змінюють одна одну. Зміна
цих стадій має характеризуватися певною повторюваністю. Такі особливості
процесів характеризуються поняттям тривалості. Порівняння різних тривалостей є
основою для кількісних вимірів, таких як швидкість, ритм, темп та ін. Абстрагування
цих характеристик від самих процесів дає нам уявлення про таку форму існування
матерії, як час. Простір є тривимірним, він має довжину, ширину і висоту; час —
є одномірним, бо він характеризується тривалістю. В фізиці ці виміри в певних
випадках поєднуються, створюючи характеристику чотиривимірного простору — часу.
В математиці є поняття помірного простору, в якому багатовимірність має умовний
характер і використовується для структурного виразу властивостей об’єктів, що
розглядаються.
Поняття багатовимірності використовується і в суспільних науках, коли
йдеться про оцінку сутності людини, структуру суспільства, рівень його розвитку
тощо.
4. Проблема єдності світу
Практикою, наукою, в тому числі і філософією, доведено, що простір, час,
рух і матерія нерозривно поєднані і взаємопов’язані. Але існує й метафізична
точка зору на простір, час і матерію. Ньютон, наприклад, вважав, що коли з
світу послідовно вилучати всі матеріальні тіла, то все, що залишиться, й буде
простір і час. Тобто він виступав за існування абсолютно «чистого» простору і
часу, розглядаючи їх як звичайний склад, де розміщуються матеріальні тіла.
Насправді ж, якщо вдалося б вилучити зі світу всі матеріальні тіла, то не
залишилось би нічого, а для цього не потрібно ні простору, ні часу. На це
звернув увагу А. Ейнштейн, який створив загальну і часткову теорію відносності,
де довів органічний зв’язок геометрії простору і часу з характером поля тяжіння
(взаємним розташуванням мас, що тяжіють одна до одної), а також внутрішній
зв’язок самого простору і часу, зміни їхньої метрики залежно від швидкості руху
системи. В цьому полягає один з аспектів доказу єдності матеріального світу.
Інший аспект єдності світу перевіряється через призму вирішення основного
питання філософії. Мова йде про те, на якому принципі ми будуємо
філософсько-світоглядну систему — на основі принципу монізму чи дуалізму і
плюралізму.
5. Свідомість як відображення буття
Свідомість — це найвища, притаманна тільки людям і пов’язана з мовою
функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні
дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, у
розумному регулюванні і самоконтролі поведінки людини. Вона не тільки
відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності.
Свідомість вивчають багато наук: філософія, соціологія, психологія,
мовознавство, педагогіка, фізіологія вищої нервової діяльності, семіотика,
кібернетика, інформатика. Протягом віків точаться суперечки щодо її сутності.
Богослови розглядають свідомість як іскру божественного розуму. Ідеалісти
вважають свідомість первинною щодо матерії, вона, на їхню думку, незалежна від
матерії, навпаки, остання є продуктом першої. Матеріалістична філософія і
психологія вважають свідомість функцією мозку і відбиттям зовнішнього світу.
Незважаючи на розбіжність думок, усі філософи згодні, що свідомість — це
реальність, і вона відіграє величезну роль у житті людини та суспільства в
цілому.
Головними ознаками свідомості є відображення світу, відношення,
цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтворює насамперед
форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка
свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання,
освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас
об’єктом розгляду свідомості може бути вона сама та її носії, тобто свідомість
пов’язана з самосвідомістю. Вихідним пунктом людського ставлення до світу є
перетворення його відповідно до людських потреб, що набирає форми
цілепокладання — створення ідеальної моделі бажаного майбутнього, визначення
мети і засобів, розробки програми діяльності. Свідомість не зводиться повністю
до мислення, поняття, пізнання і знання, вона охоплює як раціональне, так і
чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оціночне
ставлення людини до світу. Всі ці компоненти слід розглядати як елементи
цілісного процесу предметно-матеріального, теоретичного та духовно-практичного
способів освоєння світу.
Отже, основними елементами свідомості, які перебувають у діалектичному
взаємозв’язку, є: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля.
Розвиток свідомості — це насамперед збагачення її новими знаннями про
навколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний рівень, глибину
проникнення в об’єкт і ступінь ясності розуміння. Звідси повсякденне, наукове,
філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і
раціональний рівні свідомості.
Генетичною передумовою виникнення свідомості є загальна властивість усіх
наявних предметів і явищ як природних, так і соціальних, властивість
відображення.
Відображення є здатність матеріальних об’єктів, процесів, явищ
відтворювати пов«язані з ними об»єкти зовнішнього світу. Будь-яка дія залишає в
предметі «слід», відповідний відбиток, простий чи складний. Кожній формі руху
матерії відповідає форма відображення. Умовно можна виділити відображення в
неживій природі, живій природі, на соціальному рівні, які становлять якісно
різні його форми.
На неорганічному рівні основою відображення є збереження матерії. На
біологічному рівні сутність відображення полягає в обміні речовин, без якого не
можуть існувати й розвиватися живі істоти. На цьому рівні відображення має
випереджувальний, вибірковий характер. Одна й та сама тварина по-різному реагує
на зовнішні подразники залежно від того, сита вона чи голодна. Людина, на
відміну від тварини, не змінює свою анатомо-фізіологічну організацію у
відповідності зі зміною зовнішнього середовища, а змінює це середовище
відповідно до своїх потреб. Так, наприклад, з похолоданням на Землі багато
тварин змінили свою біологічну структуру. Людина ж, пристосовуючись до більш
прохолодного клімату, почала одягати шкури тварин, робити житло тощо. А це
можливе лише на основі матеріально-практичної діяльності, наявності мислення,
свідомості. Отже, специфіка соціальної форми відображення у свідомості полягає
в активному перетворенні світу на основі праці, творчості.
У переході на вищі рівні відображення значну роль відігравала поява
інформаційного відображення. Останнє пов’язане з використанням наслідків
зовнішньої дії для орієнтирів у навколишньому середовищі. Інформаційне
відображення з’являється завдяки виникненню таких матеріальних структур, які не
пасивно відображають зовнішні дії, а активно будують свої відносини з дійсністю,
використовуючи ті фактори, що сприяють самозбереженню і розвитку. Значення
інформаційного відображення особливо зростає в суспільстві (наприклад,
економічної інформації). Яскравим проявом цього є поява нової науки —
інформатики.
Необхідно розрізняти поняття «психіка» і «свідомість». Психіка в
розвинутій формі виникає з появою нервової системи. Вона притаманна як
тваринам, так і людині. Психіка людини складається з двох компонентів:
усвідомлене (мислення, відчуття, увага, пам’ять, воля) та неусвідомлене (емоції,
навички, автоматичні дії, інстинкти, інтуїція). Вони перебувають у діалектичній
взаємодії, причому провідну інтелектуальну роль відіграє свідомість. Слід
розрізняти два види неусвідомлених дій. До першого виду належать дії, які
ніколи не усвідомлювалися, а до другого — дії, які раніше усвідомлювалися,
потім автоматизувалися і стали здійснюватися вже стихійно. Отже, вчинки людини
не завжди усвідомлені. Неусвідомлене може проявиться у людині в формі
різноманітної ілюзорної сфери сновидінь, владних інстинктів та ін. Проте людина
— це насамперед свідома істота. Світом свідомості в неї пронизані не тільки
мислення, а й відчуття.
У розумінні свідомості можливі дві крайності: повний відрив її від
матерії і ототожнення з останньою. Матеріалістична філософія розглядає
свідомість як результат розвитку матерії. Вона є властивістю високорозвиненої
матерії — людського мозку. Процес мислення супроводжується певними
біохімічними, певними фізіологічними та іншими змінами в мозку, але не вони
становлять його суть. Ця проблема знаходить свою конкретизацію в поняттях
матеріального та ідеального. Матеріальне є філософське поняття про буття, яке
вказує на його об’єктивно-реальне, тобто незалежне від свідомості, існування.
Ідеальне — філософська категорія для позначення нематеріальної,
суб’єктивно-духовної природи, образного відображення дійсності в людській
свідомості. Ідеальне характеризує принципову відмінність між відображенням і
відображуваним, образом і об’єктом. Ця відмінність полягає в тому, що
суб«єктивні образи, відтворюючи властивості реальних об»єктів, самі цих
властивостей не мають, оскільки позбавлені всілякої тілесності, матеріальності.
Ідеальне являє собою суб’єктивно-психічну реальність й існує лише в актах
свідомості. Воно є вторинне, похідне від матеріального, як суб’єктивний образ
об’єктивного світу.
Свідомість відображає безпосередньо не саму дійсність, а дійсність,
перетворену людьми, тобто їхнє буття, матеріально-практичну діяльність. Цей
процес характеризується як розпредметненням (розкриттям сутності предметів та
їх можливостей з допомогою свідомості), так і опредметненням (перетворенням
ідей, цілей в реальні предмети, явища). В процесі своєї реалізації потреби
людини, перш ніж привести до матеріального результату, повинні усвідомитися,
перетворитися на ідеальне і лише згодом, у процесі практичної реалізації, знову
перейти з ідеальної форми існування в матеріальну. Незважаючи на те, що
свідомість є суб’єктивна реальність, позбавлена всілякої тілесності, можливості
сприйняття з допомогою органів відчуттів, її можна вивчати завдяки її
органічному зв’язку з матеріальними процесами. Свідомість виявляється через
мову, як її матеріального носія, втілення норм свідомості, вона проявляється
через практичні дії та їх наслідки.
Біологічні передумови виникнення свідомості з можливості перетворилися на
дійсність завдяки включенню в антропогенез соціальних факторів, головні з яких
— праця, колективний спосіб життя та членороздільна мова. Вище було показано
вирішальну роль у цьому практичної діяльності. Але не менше значення мала й
поява мови. Мова така ж давня, як і свідомість. Сутність мови виявляється в її
двоєдиній функції: бути засобом спілкування і знаряддям мислення. Мова — це сам
процес спілкування, обміну думками, відчуттями, побажаннями, цілепокладаннями і
т.п. За допомогою мови думки, емоції окремих людей перетворюються з їх
особистого надбання в суспільне, в духовне багатство всього суспільства.
Завдяки мові продукти свідомості і форми свідомості є загальнозначущими
явищами, їх можна засвоювати від попередніх поколінь і передавати наступним.
Таким чином свідомість об’єктивується у формах матеріальної і духовної культури
людства. Будучи суспільною за своїм походженням і сутністю, свідомість
реалізується через свідомість окремих індивідів.
Набуваючи завдяки мові відносної незалежності від практики, свідомість
випереджає практичну дію, формує ту саму ідеальну мету, яка визначає спосіб і
характер самої практичної дії.
Людина одержує інформацію не тільки за допомогою звичайної мови, а й
штучних мов різних знакових систем (мова математики, кібернетики, система
символів, азбука Морзе і т. п.). Знак — це матеріальний предмет, який виконує в
спілкуванні роль представника чогось і використовується для одержання,
збереження, перетворення та передачі інформації. Знакові системи виникли і
розвиваються як матеріальна форма, в якій реалізується свідомість, мислення,
інформаційні процеси в суспільстві, а в наш час і в техніці (особливо в
комп’ютерній). Вихідною знаковою системою є звичайна, природна мова.
Будучи відбиттям суспільного буття людей, свідомість має активний,
творчий характер. Творчість — це продуктивна людська діяльність, здатна
породжувати якісно нові матеріальні і духовні цінності суспільного значення.
Головна цінність відображуваної діяльності людської свідомості полягає у
творчому її функціонуванні, коли розпредметнення результатів попередньої
діяльності супроводжується внесенням у них нового змісту, що істотно змінює
попередній зміст. Зв’язок з реальним світом здійснює не сама по собі
свідомість, а реальні люди, які практично перетворюють світ. Свідомість через
практику здійснює зворотний вплив на дійсність, що її породила. Активність
характерна не тільки індивідуальній, а й суспільній свідомості, насамперед
прогресивним ідеям, які, оволодівши масами, стають «матеріальною силою».
6. Закони розвитку буття
Поняття діалектики в історії філософії використовувалось у різних
значеннях. Сократ розглядав діалектику як мистецтво виявлення істини шляхом
зіткнення протилежних думок, спосіб ведення бесіди (звідси і назва — від грец.
діалего — веду бесіду, полеміку). За Гегелем, діалектика — це своєрідний і
єдино правильний метод пізнання.
Виникла діалектика в Давньогрецькій культурі і з самого початку набула
високого інтелектуального статусу, бо мистецтво полеміки, доказу, переконання
вимагає від співрозмовників великої майстерності, підготовки.
Античні діалектики (Зенон, Геракліт) вважали, що світ безперервно
рухається, змінюється, але вони не розуміли розвиток як виникнення нового.
У філософів різних часів і епох — від античних до класиків німецької
філософії — було дуже багато тлумачень діалектики. Але діалектика в її
концептуальній формі виникла в культурі пізніше. У вигляді стрункої теоретичної
системи вона вперше була представлена у вченні Гегеля, хоча і в
об’єктивно-ідеалістичній формі.
Саме як система діалектика являє собою єдність принципів, законів і
категорій. Крім цього, слід розрізняти два види діалектики — об ‘єктивну, яка
існує і діє в самих речах, і суб ‘єктивну, яка існує в людському мисленні, як
відображення об’єктивної діалектики. Тому діалектика як теорія виконує дві
основні функції — світоглядну та методологічну, тобто вчить, як ми повинні
підходити до пізнання світу: розглядати все з погляду руху, зміни, стрибків —
на відміну від метафізики, яка розглядає все сталим, незмінним.
Принципи діалектики — вихідні, об’єктивні за змістом ідеї, які
відображають найзагальніші закономірності предмета теорії і водночас виконують
методологічну функцію в її побудові.
До основних принципів діалектики належать:
— принцип розвитку,
— принцип об’єктивності;
— принцип детермінації;
— принцип тотожності об«єктивної і суб»єктивної діалектики;
— принцип взаємозв’язку.
Філософія вивчає універсальні зв ‘язки. Вони становлять предмет
діалектики, а формою їх пізнання, фіксації виступають категорії діалектики. В
категоріях фіксуються знання, риси, відношення, які властиві всьому буттю.
Категорії діалектики формуються на відповідних етапах історичного розвитку
суспільства. В категоріях діалектики тісно пов«язане об»єктивне знання про
відповідну форму зв’язку явищ з формою думки, завдяки якій осягається і
обмірковується цей зв’язок.
Серед різноманітних зв’язків реального світу філософське пізнання
виділило різні типи їх існування.
І. Універсальні зв ‘язки буття, які фіксують категорії діалектики:
1. Одиничне, загальне та особливе.
2. Явище і сутність.
3. Діалектичні закономірності як форма зв’язку.
II. Структурні зв ‘язки буття:
1. Частина і ціле, принцип цілісності.
2. Форма і зміст.
3. Система, елемент, структура. Принцип системності.
III. Зв ‘язки детермінації:
1. Причинні зв’язки.
2. Необхідність і випадковість.
3. Можливість і дійсність.
4. Концепція детермінізму та її протилежність — індетермінізм. До
основних діалектичних законів належать:
1) закон взаємного переходу кількісних і якісних змін;
2) закон єдності і боротьби протилежностей;
3) закон заперечення заперечення.
Розглянемо кожний закон окремо. Вивчення закону взаємного переходу
кількісних і якісних змін необхідно починати з визначення таких понять, як
якість, кількість, міра.
Якість — це внутрішня визначеність предметів і явищ. Якість взагалі є
тотожна з буттям визначеність. Щось, завдяки своїй якості, є тим, чим воно є і,
втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, чим воно є (Гегель). Якість
виявляє себе через властивість. Кількість — це зовнішня визначеність предмета,
яка вже не є тотожною з буттям. Чистим кількісним виразом є число, яке
практично не пов’язано з якістю. Незважаючи на це, кількість і якість між собою
взаємопов’язані, гармонійно поєднані. Єдність кількості і якості виражається в
категорії міри. Міра показує межу, в якій предмети залишаються якісно
визначеними.
Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається завдяки певним
кількісним змінам. До певної міри кількісні зміни не ведуть до виникнення нової
якості. Кількісні міри припиняються, коли міра вичерпує себе і виникає нова
якість.
Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається завдяки
стрибкам. Стрибки розрізняють за:
— характером;
— змістом;
— формою їхнього прояву та ін.
Характер стрибка зумовлюється специфікою розвитку предмета. За масштабом
стрибки можуть бути довгими і короткими, охоплювати цілі епохи і незначні
історичні періоди. За змістом — це перехід одного якісного стану предмета до
іншого. За формою прояву стрибки можуть бути швидкими (типу вибуху) та
повільними. Основний зміст цього закону полягає в тому, що перехід від однієї
якості предмета до іншої здійснюється не стихійно, а закономірно в межах своєї
міри. Визначивши таку міру, можна передбачити характер стрибка, його тип і відповідно
зреагувати на нього.
Закон єдності і боротьби протилежностей є одним з основних законів
діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху {розвитку в природі,
суспільстві та пізнанні.
Причини руху і розвитку криються у внутрішніх суперечностях, притаманних
процесам і явищам об’єктивної дійсності — боротьбі протилежностей. Кожний
предмет, явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємно
переходять одна в одну, перебувають у стані єдності й боротьби. Єдність, збіг
протилежностей означає, що вони взаємопороджують і взаємозумовлюють одна одну,
одна без одної не існують. Боротьба протилежностей означає, що протилежності не
лише взаємозумовлюють, а й взаємовиключають одна одну, і, взаємодіючи,
стикуються між собою, вступають у взаємоборотьбу, яка може набирати різних
форм. Боротьба протилежностей веде зрештою до розв’язання суперечності, яка є
переходом до нового якісного стану. Нові явища, що виникають, набувають нових
притаманних їм суперечностей, які і є рушійною силою їхнього розвитку. Боротьба
протилежностей приводить до розвитку, під яким ми розуміємо зміни, пов’язані з
оновленням системи, її внутрішніми структурними і функціональними змінами,
перетворення їх в дещо інше, нове, в напрямі ускладнення.
Для розвитку характерна інтегративність (нагромадження нових ознак на
основі синтезу старих). Саме розвиток є нескінченним і парадоксальним. Вище
присутнє в нижчому у вигляді можливості (в хімізмі є можливість виникнення
живого, в живому — людини). Можливість не є небуття, це потенційне буття. У
світі ніщо не виникає тільки через можливість, все виникає через об’єктивну
необхідність. В суспільстві перехід від нижчих форм існування до вищих
називається прогресом. Прогрес має місце там, де підвищується рівень
організації системи, її цілісності, пристосованості до середовища,
функціональна і структурна ефективність, генетична пластичність з високим
рівнем наступного розвитку.
Закон заперечення заперечення є також одним з основних законів
діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність, а також специфічну
діалектичну форму розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності. Схематично
діалектичні заперечення можна показати так:
    ТЕЗА                            АНТИТЕЗА
СИНТЕЗ
Теза — така форма думки (судження), в якій щось стверджується. Антитеза —
заперечення тези і перетворення її на свою протилежність.
Синтез у свою чергу, заперечує антитезу, стає вихідним моментом
наступного руху і об’єднує в собі риси двох попередніх ступенів, повторюючи їх
на вищому рівні.
Діалектичне заперечення передбачає не тільки зв’язок, але й перехід від
одного стану до іншого, що розвивається, на вищій основі.
Діалектичне заперечення виступає насамперед як заперечення, зумовлене
суперечливістю самого предмета, як внутрішня неминучість його якісного
перетворення. Все реальне має свої внутрішні суперечності, які наростають,
загострюються і, зрештою, досягають такого стану, коли розвиток предмета стає
неможливим без їхнього розв’язання. Процес розвитку відносин протилежностей у
рамках певної суперечності має свої етапи:
1) вихідний стан об’єкта;
2) роздвоєння єдиного — розгортання протилежностей, перетворення об’єкта
на свою протилежність (тобто перше заперечення вихідного стану);
3) розв’язання суперечності, перетворення цієї протилежності на свою
протилежність (друге заперечення роздвоєного стану), що являє собою нібито
повернення до вихідного.
В цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а
весь процес — запереченням заперечення.
Діалектичне заперечення означає не просто знищення чи механічне
відкидання старої якості, а тільки її подолання, зняття, яке включає момент
внутрішнього зв’язку зі старим, утримання та збереження позитивного змісту
старої якості і тим самим становить умову подальшого розвитку, можливості
нового заперечення. Сутністю закону заперечення заперечення є відображення
напряму і форми процесу розвитку в цілому, а також напряму і форми розвитку
внутрішніх етапів окремого циклу розвитку явища. Він відбиває спадкоємність як
характерну рису процесу розвитку, бо в кожному новому ступені розвитку зберігається
те позитивне, що було на попередніх стадіях розвитку у вихідному пункті та в
його запереченні. Водночас кожний новий ступінь розвитку являє собою не просте,
механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвитку, а виступає
як діалектична єдність, в якій переборюються однобічності попередніх стадій
розвитку і утверджується більш багатий і всебічний зміст, відбувається перехід
у вищу фазу розвитку. Закон заперечення заперечення відображає вихідний
характер розвитку, поступовість руху; розвиток, який ніби повторює пройдені вже
ступені, але повторює їх інакше, на вищій фазі. Ця форма зумовлена
особливостями зв’язку між етапами в розвитку явища, що виступають як стадії
руху внутрішніх суперечностей від їхнього зародження до розв’язання. Остання стадія,
стадія розв«язання суперечностей, перебуває в такому зв»язку з вихідною, що
вона є ніби поверненням до неї, поверненням старого, але повторенням на новій
вищій основі.
В об’єктивній дійсності закон заперечення заперечення діє не в чистому
вигляді, а прокладає собі шлях через безліч випадковостей. Багатосистемність
предметів і явищ вимагає конкретного підходу до аналізу різних умов,
суперечностей, тенденцій.


ТЕМА 10. ГНОСЕОЛОГІЯ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Природа і призначення процесу пізнання. 
2. Практика як основа і рушійна сила пізнання.
3. Пізнання як процес відображення реальної дійсності, його основні види.
4. Поняття істини, її види, шляхи досягнення.
5. Практика як критерій істини, її абсолютний і відносний характер. 
6. Специфіка наукового пізнання.
 7. Поняття науки, її види і функції.
8. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.
9. Форми і методи наукового пізнання. Особливості методів соціального
дослідження.
Конспективний виклад теми:
1. Природа і призначення процесу пізнання
Однією з важливих функцій свідомості є пізнання людиною навколишнього
світу і самої себе. Люди не можуть жити, перетворювати природу без знань.
Пізнання — це таке функціонування свідомості, в результаті якого виникають нові
знання. Воно є невід’ємним компонентом матеріально-практичної діяльності, хоч і
не позбавлене певної відносної самостійності. На відміну від практики, яка є
матеріальною діяльністю, пізнання є ідеальна, духовна форма освоєння світу.
Практика, як спосіб задоволення потреб людини, може бути успішною тоді, коли
вона супроводжується творчим пізнанням об’єктів, їх моделюванням, планом їх
перетворення. Пізнання, як і свідомість в цілому, реально існує за допомогою
мови. Пізнавальний процес відображає не тільки наявні у дійсності (або ті, що
дійсно існували чи будуть дійсно існувати) предмети, процеси і явища, але й усі
їх можливі модифікації.
Основними засадами наукової теорії пізнання є визнання об’єктивної
реальності світу, відображення його в свідомості людини, практики як основи
пізнання й критерію істини, розуміння пізнання як діалектичного процесу
наближення суб«єкта до об»єкта, руху від незнання до знання, від неповного,
неточного знання до знання все повнішого і точнішого.
2. Практика як основа і рушійна сила пізнання
Пізнання носить суспільний характер, який зумовлюється працею і мовою.
Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опосередковано — через
матеріально-практичну діяльність. Практика породжує потребу в нових матеріалах,
джерелах енергії і т. п., і це стимулює розвиток пізнання. Отже, історичний
розвиток практики є рушійною силою пізнання. Та частина філософії, яка
займається пізнанням, називається гносеологією. Як відомо, питання про
можливість пізнання світу є зворотною стороною основного питання філософії —
про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Наукова
філософія вважає, що світ можна пізнати таким, яким він є, що в реальній
дійсності немає нічого такого, чого не міг би рано чи пізно збагнути розум
людини. Напрям у філософії, що заперечує або піддає сумніву можливість пізнання
природи, суспільства, називається агностицизмом (грец. а — не, §по8І8 —
знання). Таке твердження агностиків обґрунтовується головним чином посиланням
на наявну різницю між тим, яким наш світ здається і яким він є насправді.
Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб’єктивного й
об«єктивного. Суб»єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а матеріальна
істота, яка має свідомість—суспільна людина.
Об«єктом пізнання є фрагменти об»єктивної реальності, які потрапили в
коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільства
об’єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання має
суспільно-історичний характер.
Усі людські пізнавальні здібності, і насамперед мислення, не дані людині
від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільного виробництва. Окрема
людина навчається мислити разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.
3. Пізнання як
процес відображення реальної дійсності, його основні види
Пізнання відображає дійсність у формі образів. Образ — є форма і продукт
суб«єктивного, ідеального відображення об»єктивної реальності у свідомості
людини. Образи за своїм змістом відповідають предметам, явищам, які вони
відображають. Основними формами відображення є живе споглядання та його форми —
відчуття, сприйняття, уявлення, які дають конкретно-наочне знання про зовнішній
бік речей, і мислення (поняття, судження, умовивід тощо), що полягає в
абстрагуванні, узагальненні чуттєво даного матеріалу і оперуванні абстракціями.
Чуттєве відображення базується на безпосередній взаємодії суб’єкта і
об’єкта, має конкретно-образну чуттєву форму виразу, дає знання явищ. На
відміну від чуттєвого відображення, яке дає знання одиничного, абстрактне
мислення дає знання загального, відображає дійсність у формі абстракції.
Виділяючи загальне в предметах і явищах, мислення переходить від знання явища
до знання сутності речей. Тим самим воно дає змогу піднятися до пізнання
всезагального, а тому відображає дійсність глибше, повніше. В історії філософії
були філософи, які надавали перевагу живому спогляданню {сенсуалісти,
емпірики), і такі, що визнавали провідну роль за абстрактним мисленням
(раціоналісти). Насправді ж ці дві форми пізнання становлять єдине ціле, вони
діалектично взаємопов’язані, доповнюють одна одну.
В результаті активності суб’єкта, його творчої уяви, фантазії, інтуїції
відбуваються якісні переходи від чуттєвих форм відображення до логічних, від
емпіричного рівня до теоретичного, від знання явища до знання сутності.
Інтуїція (лат. Intuitio —
уважно дивлюсь) — спосіб пізнання через безпосереднє чуттєве споглядання чи
умовивід на відміну від опосередкованого послідовного логічного мислення.
Відмінність між логічним та інтуїтивним відкриттям полягає в тому, що перше
відкриває елементи вже відомого людині буття, друге — нові сфери буття,
створюючи фундамент для логічних відкриттів. Кінцевою метою пізнання є
досягнення істини.
4. Поняття істини, її види, шляхи досягнення
Істина є правильне відображення суб«єктом об»єктивної дійсності,
підтверджене практикою. Протилежним їй поняттям є хибна думка. Хибна думка — це
зміст свідомості, який не відповідає реальності, але сприймається як істинне
(цю думку треба спростовувати). Основна проблема теорії істини — як можна
встановити відповідність одержаних знань реальним об’єктам, які постійно
розвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основні
характеристики істини: об’єктивність, абсолютність, відносність, конкретність і
перевірка практикою. Кожна істина, оскільки вона досягається суб’єктом, є
суб«єктивною за формою і об»єктивною за своїм змістом. Абсолютизація моменту
суб«єктивного в наших знаннях веде до суб»єктивізму, агностицизму. На противагу
цим хибним поглядам наукова філософія виробила поняття об’єктивної істини.
Об’єктивна істина — це такий зміст знань, який не залежить ні від окремої
людини, ні від людства в цілому. Об’єктивність істини ніяк не означає її
незалежність від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була і
залишиться однією з найважливіших гуманістичних цінностей людини.
Визнання об’єктивної істини зумовлює необхідність визнання в тій чи іншій
формі абсолютної істини. Абсолютна істина означає повне, вичерпне знання про
щось. В принципі таке знання можливе. Але оскільки розвивається не тільки
пізнання, а й його об’єкт — навколишній світ, то людство може тільки
наближатися до нього. До абсолютних істин можна віднести достовірно встановлені
факти, дати подій, народження й смерті тощо, але такі істини не становлять
пізнавальної цінності, їх просто називають вічними істинами. Абсолютна істина —
в широкому розумінні — це всеосяжна істина про реальність в цілому, або
реальність окремих її фрагментів. Важливо визнати, що абсолютна істина існує як
момент пізнання. Абсолютна істина складається із суми відносних істин. Відносна
істина вказує на обмеженість правильного знання про щось. Наприклад, тіла
складаються із атомів, вода кипить при температурі 100° тощо. У кожній
відносній істині є зерно, елемент абсолютної. Абсолютизація моменту абсолютного
в наших знаннях веде до догматизму, «омертвіння» знань, а абсолютизація
відносного — до релятивізму (лат. — відносний), тобто до агностицизму,
фактичної відмови від пізнання.
З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться і наступна
її фундаментальна характеристика — конкретність.
Конкретність істини — це така її ознака, за якою істинність того чи
іншого твердження залежить від умов, місця та часу, а також тільки в певній
визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо. Абстрактна постановка
питання про істинність того чи іншого твердження призводить до невизначеного
рішення. Так, на запитання взагалі: «Корисний чи шкідливий дощ?» — отримаємо
відповідь — «і корисний, і шкідливий». Отже, абстрактної істини немає, істина завжди
конкретна.
5. Практика,
як критерій істини, її абсолютний і відносний характер
Яким же чином ми можемо переконатися, чи правильні наші знання, чи
помилкові? В кінцевому підсумку це досягається за допомогою практики. Практика
різноманітна — від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових
експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою, об’єктивним
критерієм істини. Якщо предмет під час його використання проявляє себе так, як
передбачалося, то це означає, що наші уявлення про нього правильні. Практика
історично розвивається. Тому практика виступає і як абсолютний і як відносний
критерій. Про цю та інші проблеми пізнання студенти більш докладно можуть
дізнатися з рекомендованих підручників.
Крім вказаного критерію, є багато інших критеріїв істини: логічний,
прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конвенціальний,
екзистенціальний, інтуїтивний та ін.
6. Специфіка наукового пізнання
Наукове пізнання. При вивченні цієї теми особливу увагу слід звернути на
особливості наукового пізнання, як його вищої форми.
Наукове пізнання — це такий рівень функціонування свідомості, в
результаті якого одержується нове знання не тільки для окремого суб’єкта, а й
для суспільства в цілому. Нові знання є результатом професіональної діяльності
вчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання,
спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику.
7. Поняття науки, її види і функції
Наука є системою понять про дійсність і має на меті дослідження на основі
певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспільства і
мислення, для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства,
людини. Наука — це одночасно і система знань, і їх духовне виробництво, і
практична діяльність на їх основі. Наука є складовою частиною культури людства,
її питома вага постійно зростає. Наука виконує такі основні функції:
пізнавальну, культурно-світоглядну, функцію безпосередньої продуктивної сили,
прогностичну, функцію духовного перетворення світу. Наука має справу з
особливим набором об«єктів реальності, які не можна звести до об»єктів
повсякденного досвіду. Для опису цих об’єктів, незвичайних з точки зору
здорового глузду, наука виробила спеціальну мову, понятійний апарат, а для
безпосереднього впливу на них наука створила систему спеціальних знарядь
(інструменти виміру, різні прилади тощо), які дають змогу виявити можливий їх
стан в умовах, що піддаються контролю суб’єкта. Наука формує специфічні способи
обґрунтування істинності знань: експериментальний контроль за одержаним
знанням, виведення одних знань з інших, правильність яких вже доведена.; За
предметом дослідження науки поділяються на природні — технічні, (вивчають
закони природи і способи їхнього освоєння), суспільні (об’єктом тут виступають
різні суспільні явища та їхні закони), гуманітарні (вивчають саму людину як
особистість). Предмет науки впливає на її методи, способи дослідження об’єкта.
Так, в природничих науках одним із головних способів дослідження є експеримент,
а в суспільних науках — статистика.
8. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання
Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.
Емпіричний (грец. еmреіrіа— досвід) — це такий рівень
знання, зміст якого в основному одержано з досвіду (із спостережень та
експериментів), підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого
певною мовою. Характерною особливістю емпіричного пізнавального рівня є те, що
він включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою
органів відчуттів або приладів, що їх доповнюють; дає знання зовнішніх, видимих
зв’язків між явищами. Вершиною емпіричного пізнання є фіксація повторення явищ
без пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й
співвідношення, дані спостереження, показання приладів, записані в протокол,
зведені в таблицю чи подані графічно тощо.
Теоретичне пізнання (грец. — розгляд, дослідження) — це пояснення підстав
відтворення. Теоретичне знання має загальний і необхідний характер і містить
відомості про внутрішні закономірності спостережуваних явищ. На цьому рівні ми
одержуємо знання не тільки за допомогою досвіду, а й абстрактного мислення.
Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстракцій, часткові й
загальні теорії. Перевага теоретичного знання полягає в тому, що воно дає
розуміння суті загального закону і може передбачити майбутнє. Метафізичний
підхід до розуміння емпіричного і теоретичного рівнів пізнання виявляється в
запереченні єдності між ними або абсолютизації одного з них. Емпіричне пізнання
може випереджати теоретичне, а теоретичне — емпіричне. Суперечності між
емпіричним і теоретичним знанням вирішуються практикою, яка є основою пізнання
і критерієм істини.
Студентам необхідно звернути увагу на засвоєння таких понять, як «факт»,
«спостереження», «експеримент», «абстракція», «ідеалізація» та ін.
9. Форми і
методи наукового пізнання. Особливості методів соціального дослідження
Свідома цілеспрямована діяльність щодо формування і розвитку знань
регулюється певними методами й прийомами. Виявлення і розробка таких норм,
правил, методів і прийомів складає предмет логіки і методології наукового
пізнання. При цьому логіка дає правила виведення одних знань з інших, правила
визначення понять. Методи наукового пізнання — способи, що застосовуються
свідомо на основі знання загальних законів природи суспільства і мислення,
особливих законів пізнання і окремих, специфічних законів наукового пізнання.
За ступенем загальності методи поділяються на філософські, загальнонаукові та
методи окремих наук, а за сферою застосування — на емпіричні й теоретичні.
Кожний з них відображає дійсність у певних формах.
Наукове пізнання:
Схема 4












Методи
Рівні
Форми


Сходження від абстрактного
до конкретного, історичний і
логічний, аксіоматични,системно-структурний,
математичний та ін.
Теоретичний

Наукова картина сві-
ту, теорія, система зако-
нів, теоретичні поняття,
ідея



Моделювання,аналогія, порівняння,
індукція, дедукція, аналіз-синтез, абстрагування

Факт, гіпотеза, проб-
лема, концепція



Опис, вимір, експеримент,
спостереження
Емпіричний

Емпіричні закони,
емпіричні поняття, факти




Слід зазначити, що існують прийоми і методи, притаманні людському
пізнанню в цілому, на базі яких будується як наукове, так і повсякденне знання.
Вони називаються загальнологічними і подані всередині схеми 4. Наукове пізнання
виробило також і свої спеціальні методи, головні з яких представлені вище. За
браком місця ми позбавлені можливості дати пояснення до кожного з методів
пізнання. Тому студентам слід буде прочитати про це у відповідних розділах рекомендованих
підручників.
Кожна форма пізнання має свою специфіку. Особливо складний характер має
соціальне пізнання. Головні його особливості полягають у тому, що в соціальному
пізнанні суб«єкт і об»єкт збігаються, відображення дійсності відбувається через
інтереси людей, які можуть сприяти об’єктивному пізнанню, а можуть бути і
серйозною перешкодою на шляху до нього. Соціальне знання має в основному
ймовірний статистичний характер.
Наукове пізнання як оперативна діяльність включає в себе постановку проблеми,
висування гіпотез, збір фактів, розробку творчої ідеї, перевірку її практикою,
розробку теорії, яка дає вирішення поставленої проблеми.
Всі наукові методи взаємопов«язані. Об»єктивною основою всього є
діалектика зв ‘язку між поодиноким, особливим і загальним. Філософським методом
сучасного наукового пізнання є матеріалістична діалектика, методологічна
функція якої реалізується через систему категорій, принципів і законів.
Діалектика осмислює реальний процес пізнання, розглядає науку в єдиному контексті
суспільно-практичної діяльності і дає змогу оцінювати перспективи пізнавального
процесу.


ТЕМА 11.
СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ: ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Поняття суспільства.
2. Матеріалістичний та ідеалістичний підходи до розуміння суспільства.
3. Філософська антропологія про людину.
4. Закони суспільства, їхній характер і особливості.
5. Соціально-філософський зміст категорії «суспільне виробництво». 
6. Поняття суспільно-економічної формації та її структура. 
7. Рушійні сили та суб’єкти історичного процесу. 
8. Суспільний прогрес, його критерії, типи та напрями розвитку.
Конспективний виклад теми: 
1. Поняття суспільства
Передусім слід звернути увагу на багатозначність поняття «суспільство».
Існує концепція, що суспільство — це частина природи, яка відокремилась і тому
продовжує жити і розвиватись за законами природи (натуралістична трактовка,
теорія соціального дарвінізму, де головне в суспільстві — боротьба видів або
класів, виживання сильних).
Друга концепція — феноменологічна — суспільство розглядається як
середовище людини з її суперечливими зв’язками і відносинами.
Третя концепція — діалектико-матеріалістична — суспільство розглядається
як соціальна форма руху матерії, яка має спеціальний статус і свої особливості.
Основною категорією цього статусу є наявність суспільного буття, що
розвивається під егідою людини.
Четверта концепція — соціологічна — суспільство розглядається як людство
в цілому, як історично визначений спосіб існування і спілкування людей в їх
сукупності.
Найбільш доцільно поняття суспільства розглядати не як конгломерат
сукупності людей та творених ними суспільних діянь, а як цілісну систему
історично визначених форм суспільних відносин, що складаються в процесі
діяльності людей, пов’язаної з приведенням природи і власного життя у
відповідність до своїх потреб.
Але мало сказати, що суспільство — це система. До цього слід додати, що
наявність розумних людей у ньому перетворює систему на живий, вічно рухомий і
відновлюваний механізм, який має свій початок, розвиток, занепад і перехід до
нового ступеня. Інакше кажучи, розглядати феномен суспільства ми повинні завжди
діалектично. 
2.
Матеріалістичний та ідеалістичний підходи до розуміння суспільства
Існують два підходи до розуміння суспільства та його історії —
матеріалістичний та ідеалістичний. Ідеалістичний підхід, який першопричиною
розвитку суспільства вважає дух, ідею, свідомість (наприклад, вчення про
соціальний поступ як результат розвитку абсолютної ідеї).
Матеріалістичний підхід, який визнає, що суспільство розвивається в першу
чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. К. Маркс розглядає
наявність у суспільстві двох факторів — матеріального та ідеального.
Матеріальні фактори займають провідне місце, вони виражаються в наявності
виробничих відносин, які у своїй сукупності становлять економічний базис
суспільства. Ідеальні фактори є відбитком матеріальних і становлять у своїй
сукупності надбудову. Отже, К. Маркс, на відміну від ідеалістичного, ввів в
історіографію принцип матеріалістичного розуміння історії, суть якого зводиться
до того, що не суспільна свідомість визначає суспільне буття, а навпаки,
суспільне буття визначає суспільну свідомість. Цей принцип є виразом
розв’язання основного питання філософії в його першій частині (по відношенню до
аналізу суспільної реальності в матеріалістичному підході), і цим принципом ми
можемо керуватись у своїй науковій та практичній роботі.
З цього принципу зовсім не випливає, що буття повинно «поглинати» всю
свідомість, всю духовну культуру. Навпаки, ми повинні виходити з того, що
суспільна свідомість, яка має відносно самостійний характер, може і повинна
активно впливати на розвиток суспільного буття.
Визначимося щодо суті основних категорій у соціальній філософії.
Суспільне буття — це категорія, що виражає всі сторони і види матеріального
життя людини (матеріальне виробництво, побут, сім’я, відпочинок тощо).
Суспільна свідомість — це духовне життя людини, це відображення
суспільного буття в свідомості людини. Між цими категоріями існує нерозривний
зв’язок, у якому домінуючим має бути буття (тобто економічна сторона). Який
характер має буття (тобто виробничі відносини), такий характер має і
суспільство, його побут, державна система тощо. Отже, щоб вийти з кризи, нашому
суспільству слід передовсім вдосконалювати економічну систему, здійснювати
роздержавлення власності, налагоджувати фінансово-кредитну, банківську систему
тощо.
3. Філософська антропологія про людину
Поняття людини означає людину взагалі, тобто включає сукупність усіх властивостей
та атрибутів людини. Будучи абстракцією, це поняття має два реальних втілення —
окрема людина та людство в цілому. Кожен з нас, будучи окремою, вільною від
інших людиною із своїм власним життям, поглядами, цінностями і т. п., є людиною
настільки, наскільки в ньому (кожному з нас) є спільного всім людям. Людство в
цілому складається з окремих людей, і кожна окрема людина є членом людської
спільноти. Людина та суспільство є предметом вивчення багатьох наук — анатомії,
психології, медицини і т. п., проте вони вивчають людину абстрактно: їх
цікавить тільки якийсь окремий аспект життя людини. Людина в усій повноті її
проявів піддається осмисленню тільки засобами та методами філософії. Людина в
ціломуЛ5езвідносно до світу та суспільства, є предметом вивчення такої
дисципліни, як філософська антропологія; соціальне буття людини вивчає
соціальна філософія.
Питання: «Що таке людина?» — одне з найдавніших питань, які ставило собі
людство. Найчастішою відповіддю на це питання була спроба дати родо-видове
визначення, як наприклад: людина — це політична тварина, людина — це розумна
тварина, людина — це тварина, яка виробляє знаряддя праці. Наукові теорії, які
таким чином намагались розв’язати проблему сутності людини, можна умовно
розподілити на два напрями: перший — це біологічні теорії, другий — теорії
соціологічні. Перші теорії виходять з розуміння людини як частини природи і
намагаються дати визначення людині як біологічному видові. Теоретична
неспроможність таких теорій виявляється в тому, що практично неможливо виділити
якусь біологічну ознаку, яка б чітко відділяла людину від інших живих істот,
оскільки і у багатьох тварин існують елементи розумної поведінки, елементи
соціальної організації і навіть виробництво знарядь праці. Подібні теорії в
кінцевому рахунку мають антигуманістичну спрямованість, оскільки вони, так чи
інакше, намагаються підмінити моральні принципи біологічними — природного
добору, розвитку популяції і т. ін. Другий вид теорій — теорії соціологічні.
Вони намагаються звести сутність людини до її приналежності до соціальної
структури суспільства, виходячи з уявлення про те, що людина є частиною
суспільства, тобто частиною певної виробничо-цивілізаційної структури. Яскравим
прикладом такої теорії є теорія Маркса, який писав, що сутність людини — це
сукупність усіх суспільних відносин. Теоретична недостатність подібних теорій
полягає в тому, що людина тут зводиться тільки до якихось соціальних,
виробничих функцій, з яких практично неможливо вивести різноманітність проявів
людського життя. Моральні принципи в таких теоріях підміняються принципом
соціальної доцільності, що принижує цінність окремої людської особистості.
Обидва види теорій мають спільну рису — вони намагаються зрозуміти людину
як частину чогось — природи чи суспільства, тим самим позбавляючи людину не
тільки якихось окремих параметрів, а й випускаючи з поля зору фундаментальну
властивість людини — бути цілісною єдністю всіх своїх проявів. Людина не є
частиною чогось, вона завжди є цілим. Вперше такий підхід до людини був»
сформований ще в античності. Він виявляється вже у відомій тезі Протагора про
те, що людина є мірою всіх речей. Філософи античності вперше назвали людину
мікрокосмом, тобто малим світом, протиставивши її та прирівнявши до макрокосму
— великого світу. Між мікрокосмом та макрокосмом існує аналогія — все, що є в
світі великому, є і у світі малому, тобто людина є рівновеликою всьому світові
за багатством своїх проявів. Підходячи до людини як до цілісності, ми повинні
визнати, що вона є цілісністю гетерогенних суперечливих начал, що не можуть
бути зведені одне до одного. В історії філософії виділяли різні людські начала.
Найзагальнішими із них є: тіло та душа, матеріальне та духовне, розум і воля.
Найочевиднішими началами людини є тіло та душа. Тіло —- це чуттєве видиме в людині,
її фізична основа. Душа — це те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись,
відчувати задоволення та страждати. Душа — це життя; бездушними в прямому
розумінні цього слова ми називаємо мертве тіло, в переносному — людину, яка не
може або не хоче відчувати біль та радість. Життя людини відбувається в двох
площинах — матеріальній та духовній. Людина, будучи фізичною істотою, живе
згідно із законами матеріального світу, але, будучи істотою духовною, не може
бути зведеною тільки до цих законів. Людина живе в єдності своїх матеріальних
та духовних проявів: її дух обтяжений тілом, а тіло — одухотворене. Саме до
такої єдності матеріального та духовного в людині звертаються нетрадиційна
медицина та східні філософські традиції. Поєднуючи матеріальне та духовне,
людина проте є єдиною. Коли ми говоримо, що людина живе, дихає, мислить, діє,
то ми маємо на увазі, що існує єдиний діяльний центр людини, єдине людське Я,
яке традиційно називається людським духом. Дух є осередком мислення та дії
людини, і ми можемо виділити дві духовні потенції людини — розум та волю. Вони
є невід’ємними атрибутами поняття людини. Будь-яка дія людини є осмисленою,
інакше кажучи, людина спочатку думає, а потім робить, або, для того, щоб щось
зробити, людині потрібно спочатку це обдумати. Думка є необхідною, але
недостатньою для людської дії, бо обдумавши щось, людина повинна ще захотіти це
зробити. Невід’ємним атрибутом людини є свобода волі, тобто людина в будь-якій
ситуації, в кінцевому рахунку може діяти або не діяти. Навіть для того, щоб
щось осмислити, людині потрібне вольове зусилля. Акт мислення є таким же
вольовим актом, як і будь-який людський вчинок. Аналіз цих начал показує, що,
розглядаючи людину, як цілісність, ми можемо продуктивно осмислити як буття
окремої людини у всіх його проявах, так і історію людства в цілому. Проте, чи
достатньо розуміння сутності людини, щоб осмислити буття окремої людини? Якщо
ми знаємо, як функціонує людський організм, чи достатньо цього, щоб заставити
функціонувати власний організм так чи інакше? Якщо ми розуміємо смисл життя та
походження людства взагалі, чи достатньо цього для того, щоб зрозуміти сенс
власного життя? Замислившись над цими запитаннями, ми можемо дійти до того
висновку, з якого постає філософія європейського екзистенціалізму, що із сутності
людини зовсім не випливає існування окремої людини. Швидше — навпаки, існування
окремої людини є первинним по відношенню до людської сутності, тобто кожен із
нас, навіть будучи ознайомленим з усім досвідом людства, змушений щоразу
самостійно, на свій страх і ризик, відповідати на питання, які висуває перед
ним його життя. Інакше кажучи, людина, народившись, уже існуючи, є ніщо, їй
належить «з нуля» створювати себе як людину. Такий висновок філософії
підтверджується і біологічною наукою — на відміну від інших істот, поведінка
людини не задається на біологічному, генетичному рівні: виростаючи поза межами
людського суспільства, дитина не може стати людиною, в той самий час, як
домашні тварини, що виростають в умовах людської сім’ї, цілком відповідають природі
свого біологічного виду. Відтак, людська природа не задається людській істоті
від народження. Від народження людській істоті дана лише свобода стати чи не
стати людиною. Свобода волі людини має два виміри — негативний та позитивний.
Негативний вимір свободи полягає в тому, що людина завжди може сказати «ні»
будь-кому з будь-якої причини і навіть невмотивовано. Дитина може сказати «ні»
будь-якій спробі її цивілізувати і вирости істотою асоціальною в тому чи іншому
відношенні. Які б не були причини такого заперечення, ці причини є вторинні по
відношенню до свободи волі людини. Будучи істотою вільною, людина не
зобов’язана бути розумною, і може сказати «ні» тільки тому, що має на це право.
Позитивний вимір свободи волі людини передбачає осмисленість її дій. Осмислюючи
себе, своє становище в світі та суспільстві, людина може не тільки відмовитись
від чогось, вона може спрямовувати свої дії на досягнення якоїсь позитивної
якості, на створення чогось.
Атрибутом свободи людини є відповідальність. Людина завжди відповідає за
свої вчинки, навіть відмова від чогось є вчинком. Поняття свободи та
відповідальності у різних вимірах передбачають дві різні характеристики людини
— її здатність бути особою та особистістю. Особа — це термін, запозичений з
юриспруденції, особистість — з етики. І особа, і особистість людини
передбачають свободу волі. Відмінність між ними існує через ту
відповідальність, яку вони передбачають. Особа — це людина, наділена негативною
свободою; для неї характерним є принцип юридичної відповідальності, згідно з
яким людина відповідає за свої вчинки незалежно від знання чи незнання закону,
якого вони стосуються. Особистість наділена позитивною свободою, оскільки на
неї поширюється принцип моральної відповідальності, згідно з яким людина не
відповідає за ті вчинки, які вона не усвідомлює. Тобто, тільки знаючи, що таке
добро і зло, людина здатна на добрі та погані вчинки.
Поняття особи та особистості не слід змішувати з поняттям індивіду та
індивідуальності. Особа — це член суспільства, особистість є рівновеликою
суспільству, в той час як індивід —- частина сукупності індивідів, а
індивідуальність — це те, що відрізняє окремого індивіда від інших.
Індивідуальність не робить людину унікальною, оскільки ґрунтується на загальних
властивостях людей. Наприклад, зовнішність людини є індивідуальною, але
особливості будови її тіла, кольору очей, волосся лише підкреслюють те, що вона
має ці атрибути, необхідні для людини. Унікальність людини не в тих деталях,
якими вона відрізняється від інших, а в самому її існуванні. Існування і
особистість окремої людини — явище унікальне і є найвищою цінністю для неї
самої і для суспільства. Унікальність полягає в тому, щоб бути такою, як всі,
але своїм, неповторним чином.
Існування окремої людини є первісним по відношенню до людської сутності.
Людина може міняти себе, свою сутність, проте їй не підвладне власне існування.
Людина приречена бути, вона суща у світі незалежно від власної волі. Людина
приречена на свободу і на відповідальність, приречена на свій страх і ризик зважувати
і вирішувати правильність чи неправильність своїх вчинків. Людина обмежена в
своєму існуванні, вона народжується незалежно від власної волі і не може
вирішувати питання власного життя чи смерті. їй підвладна тільки тривалість
життя та термін смерті. Проте фундаментальною характеристикою людини є її
здатність до самотрансценденції— виходу за власні межі як в мисленні, так і в
дії. Людина здатна жити й віддавати своє життя заради того, що не зводиться до
її власного існування. Людина здатна до пізнання різних істин, вона здатна для
створення матеріальних цінностей, які безпосередньо не випливають з її
існування; людина здатна долати межі свого існування через віру, надію, любов.


4. Закони суспільства, їхній характер і особливості
Важливим є питання про характер і зміст законів суспільного розвитку.
Виходячи з того, що суспільне життя має дуже складний, динамічний і необоротний
характер, деякі філософи (особливо ідеалістичного напряму) взагалі заперечують
існування об’єктивних законів історичного розвитку і тим самим відмовляються
від раціонального керування суспільними процесами і передбачення їхніх
перспектив. Більшість філософів все-таки вважає, що закони існують, що
історичні процеси пізнавані, але трактує їх пізнаваність через ідеалістичну
аргументацію (наприклад, як у Гегеля — пізнаваність історії через пізнання
абсолютної ідеї).
Діалектико-матеріалістичне розуміння законів суспільства полягає у тому,
що ці закони існують, вони мають об’єктивний характер, але разом з тим суттєво
відрізняються від законів природи. Закони природи, як правило, діють вічно і є
незмінними. Закони суспільства, суб’єктом розвитку якого є людина, носять
історичний характер (тобто змінюються) і мають суб’єктивний відтінок, бо
здійснюються не тільки через об«єктивні умови, але й суб»єктивні фактори,
створювані суб’єктом. Тобто, дія людини через закон не відповідає адекватному
результату дії (в цьому великий парадокс, який треба кожного разу вирішувати).
Тому суспільні закони діють у двох напрямах: вони є і фіксаторами наявних відносин,
і разом з тим регуляторами історичного процесу (наприклад, закон вартості).
5.
Соціально-філософський зміст категорії «суспільне виробництво»
Як показав К. Маркс, основним фактором існування і розвитку суспільства є
суспільне виробництво. Воно являє собою трудову діяльність людей, спрямовану на
створення споживчих вартостей, необхідних для існування та розвитку людства.
Людина виступає в цьому процесі як суб’єкт, мета та засіб (фактор) виробництва.
Суспільне виробництво як таке поділяється на матеріальне та духовне.
Матеріальне виробництво має на меті перетворити предмети природи на предмети
задоволення людських потреб. Духовне виробництво покликано створювати духовні
цінності, які покращують матеріальне виробництво, збагачують людей знаннями та
досвідом, змінюють потенціал робочої сили.
Спосіб виробництва — це спосіб створення матеріальних благ (засобів
виробництва і засобів існування), необхідних для життя та розвитку суспільства.
Спосіб виробництва включає продуктивні сили та виробничі відносини.
Продуктивні сили виражають відношення виробництва до природи і складаються із
знарядь і засобів виробництва та людей, які його обслуговують, а також знань,
досвіду та науки, які вони використовують.
Виробничі відносини — це відносини, що виникають у процесі виробництва.
Вони носять об’єктивний характер, залежать від характеру відношення до знарядь
праці, виробленої продукції, до власності. Якщо ж власність відчужена, то
відношення набувають антагоністичного характеру. Якщо ж власність, засоби
виробництва перебувають у руках виробника, то виробничі відносини набувають
неантагоністичного характеру.
Для гармонійного функціонування виробництва існує і повинен спрацьовувати
основний соціологічний закон: закон відповідності виробничих відносин характеру
та рівню розвитку продуктивних сил. Якщо таке співвідношення порушується, то в
суспільстві виникають аномалії, які вирішуються соціальними революціями або
соціально-економічними реформами.
6. Поняття суспільно-економічної формації та її структура
Для історико-філософського вивчення процесу розвитку суспільства К.
Марксом була введена така важлива категорія, як суспільно-економічна формація
(СЕФ). Вона виражає тип суспільства, що характеризується своїм способом
виробництва і відповідними йому виробничими відносинами. Суспільству відомі
такі типи формацій: первісний і рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм,
комунізм (перша стадія — соціалізм), постіндустріальні країни і
посткомуністичний лад (головним чином для країн СНД). Основними структурними
елементами СЕФ є базис та надбудова, а також надбазові та надбудовні елементи —
нація, мова, культура, побут, сім’я та ін.
Базисом називається сукупність усіх виробничих відносин, що складаються в
суспільстві. Можна дотримуватися й іншого визначення: базис є сукупність наявних
у суспільстві економічних укладів. Надбудова — це відображення базисних
відносин в ідеалізованій формі. Вона існує для захисту базису і складається з
трьох елементів:
1) сукупності ідей, теорій;
2) наявності відповідних інститутів та організацій, які культивують ці
ідеї, теорії (центральною серед них є держава);
3) наявності ідеологічної спрямованості — забезпечення функціонування
панівного ладу. Між базисом та надбудовою існує діалектичний зв’язок, в якому
провідне місце посідає базис.
Для правильного розуміння життєдіяльності суспільства велике значення має
його соціальна структура. Це сукупність соціальних спільностей, класів, націй,
соціальних груп, прошарків тощо. Кожна з цих спільностей має свої об’єктивні й
суб’єктивні чинники утворення та функціонування. Головним елементом соціальної
структури є класи. Це найбільш масові і безпосередньо пов’язані з процесом
виробництва групи людей, що різняться між собою:
1) за своїм місцем в історично означеній системі виробництва;
2) за відношенням до засобів виробництва (основний критерій);
3) за роллю в суспільній організації, а також методами і формами
розподілу національного продукту (визначення за В. І. Леніним).
Класи виникли на тому етапі розвитку суспільства, коли у виробництва
з’явився додатковий продукт і можливість його відчуження. Поява антагоністичних
класів породила класову боротьбу, яка приводила до соціальних революцій. У
філософії поряд з теорією класів і класової боротьби розробляються теорія
стратифікації, тобто розподілу суспільства на окремі соціальні групи (страти),
і теорія формування середнього класу на основі демократичної приватизації
власності, яка повинна забезпечувати єдність та гармонію суспільних сил.
Важливим елементом соціальної структури є також нація. Нація — це
сукупність людей, яка історично склалася на основі певного етносу (етносів),
має свою територію, мову, побут, традиції і звичаї, психічний склад і пов’язана
сталими економічними зв’язками. Нація є основою державності. Боротьба за
суверенітет, за встановлення своєї державності приводить до
національно-визвольної боротьби. Існують дві тенденції у вирішенні
національного питання — тенденція консолідації (об’єднання) націй і тенденція
національного визначення. На даному етапі перемагає друга тенденція.
7. Рушійні сили та суб’єкти історичного процесу
Важливим для соціальної філософії є визначення рушійних сил та суб’єктів
історичного процесу.
1. Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби,
інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними,
матеріальними і духовними.
2. Суб’єктами творення і розвитку суспільства виступають також маси і
особи. Справжнім творцем історії є народ, народні маси. Вони породжують
історичних осіб, які мають вирішальний вплив (як позитивний, так і негативний)
на хід історії. Існують два хибні підходи до природи історичного процесу —
фаталізм та волюнтаризм.
Фаталізм — це філософські погляди, які стверджують, що історичний процес
є фатальним, неминучим, а народні маси та історичні особи не мають впливу на
його розвиток.
Волюнтаризм — це філософське вчення, яке заперечує або ігнорує об’єктивні
закони розвитку і вважає, що управління суспільним процесом можна досягти силою
за допомогою дії історичних осіб. Така філософія веде до тоталітаризму, фашизму
та культу особи.
3. Рушійною силою суспільства є соціальна революція. її роль полягає в
докорінній зміні усталених суспільних відносин і створенні нової
суспільно-економічної формації шляхом класової боротьби. Існують такі типи
революцій: буржуазна та соціалістична, які розрізняються за своїм характером і
рушійними силами. Рушійними силами революції, як правило, є народні маси,
прогресивні класи та виразники їхніх інтересів — партії. Соціальні революції
можуть здійснюватися як шляхом насильства, так і мирним шляхом за допомогою
докорінних реформ. Для кожної революції повинні існувати об’єктивні та
суб’єктивні передумови, революційна ситуація, від якої залежить форма революції
— мирна чи немирна. В сучасних умовах найбільш типовою є мирна форма революції,
яка вирішує корінні соціальні питання (зміну влади, економічних відносин)
політичними та економічними методами за допомогою реформ.
4. Важливим і постійним джерелом та рушійною силою суспільного розвитку,
економічною основою кожної соціальної революції є протиріччя між продуктивними
силами і виробничими відносинами. Це протиріччя спонукає суспільство до
дотримання загального соціологічного закону — закону відповідності виробничих
відносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил, тобто до рівноваги між
ними.
5. Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система,
найбільш яскраво виражена у формі держави.
Політична система — це система політичних партій, організацій,
інститутів, рухів та відносин між ними. Політична система органічно входить до
надбудови суспільства та обслуговує економічний базис. Важливим компонентом
надбудови є держава. Це основна форма управління суспільством політичними
засобами. Вона виникла після появи класів і необхідності встановлення злагоди
між ними. Існує два погляди на сутність держави: марксистський, який вважає, що
держава має класовий характер і є органом насильства, та загальнолюдський, за
яким держава — це орган управління і досягнення злагоди в суспільстві.
Тип держави завжди відповідає типові суспільства — рабовласницька, феодальна,
капіталістична, соціалістична, постсоціалістична.
Держава, спираючись на владу, органи управління, армію, карні органи,
розвідку, бюрократичний апарат тощо виконує дві функції — внутрішню і зовнішню.
Основними формами правління є монархія, конституційна монархія,
республіка (парламентсько-президентська, або президентсько-парламентська,
парламентська, президентська). В країнах СНД та Україні йде боротьба за
створення незалежних демократичних правових держав з існуванням парламенту
(законодавчої), президента (виконавчої) та судової влади (за наявності
багатопартійної системи).
8. Суспільний прогрес, його критерії, типи та напрями розвитку
З’ясувавши суть основних джерел та рушійних сил суспільного прогресу,
слід перейти до поняття спрямованості історичного прогресу, його критеріїв і
характеру протиріч.
Посилаючись на складність ситуації, деякі філософи-песимісти взагалі
заперечують існування суспільного прогресу. З точки зору
діалектико-матеріалістичного розуміння, прогрес існує об’єктивно, незважаючи на
наявність у ньому серйозних протиріч (економічні негаразди, міжнаціональна
напруженість, економічна криза тощо). Об’єктивною причиною соціального прогресу
є саме характер суспільства як життєдіяльного організму. Регрес, якщо і є, має
тимчасовий характер і повинен переходити в стабілізацію, а потім в прогрес.
Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил,
виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії — освіта, рівень демократії та
свободи, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями суспільного прогресу
є зміна суспільно-економічних формацій, культур, епох, поворотних моментів
історії тощо. Прогрес буває двох типів — прогрес антагоністичного суспільства,
який є тимчасовим і досягається в результаті боротьби класів, і прогрес неантагоністичного
суспільства, який є постійним і досягається співпрацею всіх класів та груп
суспільства.
Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активний
процес перетворення класів і націй, народних мас, особи з об’єкта пригноблення,
експлуатації в суб’єкт історичної дії для досягнення нових щаблів суспільного
прогресу (наприклад, боротьба за перемогу ринкових відносин в Україні та
країнах СНД).


ТЕМА 12.
ФІЛОСОФІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО ПІЗНАННЯ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Методології та стилі мислення.
2. Рівні методологій.
3. Основні методи наукового пізнання.
4. Економічна діяльність і мораль.
5. Проблема гуманізації економічної освіти.
Конспективний виклад теми:
1. Методології та стилі мислення
На кожному етапі розвитку наукових досліджень діє система усталених
принципів мислення (парадигма) та певний стиль мислення, який треба
враховувати. Для класичного періоду в мисленні були характерні наочність,
механістичний підхід, метафізичне поняття істини (істина як вічна категорія
виступає у двох формах — «Так» або «Ні»), раціоналізм — віра в пізнання істини
за допомогою розуму, голий детермінізм, ігнорування випадковостей і т. ін. У
сучасний період в стилі мислення превалює діалектичний підхід, сумісність
перервного й неперервного, визнається принцип доповнюваності, багатозначність
логічних термінів, альтернативний вибір тощо.
Для сучасного стилю мислення характерна подальша математизація наукового
пізнання, зростання евристичної ролі принципів симетрії, принципів
інваріантності (незмінності в групі перетворень), комп’ютеризації простоти (що
найбільш просте, те й найбільш економне), посилення аналізу дискретних станів
об’єктів, ієрархії рівнів їхньої будови, застосування методів моделювання, конструктивно-технологічних
та системно-структурних підходів, перехід від вивчення наявної форми речей до
відкриття можливих станів їх, від механістичного однолінійного розуміння
причинно-наслідкових відношень до ймовірнісно-гіпотетичного опису дійсності (за
законами нелінійної механіки), від однофакторних до багатофакторних
функціональних зв’язків.
Стиль мислення певної епохи виражається не тільки через зазначені вище
методи, формули, алгоритми, а й через таке поняття, як парадигма (грец. рагаdigma— приклад, зразок для
словозмінювання, за допомогою якого можна отримувати новий вислів). Цей термін
активно використав американський історик і філософ Томас Кун, який написав
книгу «Структура наукових революцій» У ній він розглядає науку на певному етапі
як вираз наперед усталеної парадигми, а революція в науці розглядається як
розпад діючої парадигми і перехід до іншої.
Першими парадигмами в історії філософії були: «Світ — це єдине»
(Парменід), «Людина — є міра усіх речей» (Протагор).
В новий час — «Знання — сила» (Ф. Бекон), «Мислити — значить існувати»
(Р. Декарт), «Існувати — значить бунтувати» (А.Камю) та ін. Деякі з них
перейшли в діючі гасла, стали девізом для сучасників, афоризмами. Наприклад,
такий афоризм приписується Ф. Достоєвському «Красота врятує світ». Тому ми
можемо стверджувати, що парадигми мають велике моральне й мобілізуюче значення
в творчій діяльності і їх можна порівняти з поняттям національного менталітету,
зокрема з менталітетом української нації. У радянський період діяли свої види
парадигм типу: «Партія — наш керманич», «Комунізм — наше найближче світле
майбутнє», «Економіка мусить бути економною» тощо.
Зараз ми будуємо самостійну, незалежну, демократично-правову державу
Україну на базі ринкових відносин. Тому основною парадигмою в діяльності
держави та її громадян має стати створення надійних і постійно діючих
ринково-економічних відносин на базі різноманітності й рівноправності усіх форм
власності, свободи виробника, його творчої ініціативи, на базі взаємного
партнерства, справедливості і взаємовигоди, на соціальній базі «середнього
класу».


2. Рівні методологій
Методологія не є суцільною наукою і має прошарковий характер. Найбільш
загальний характер має філософська методологія. її альтернативні підходи —
метафізика й діалектика. Там, де мова йде про сталість, повторність процесів,
де є факти переліку механічного утворення, там використовується метафізика, а в
ній — формальна логіка, яка чітко дає відповідь на питання — «Так» чи «Ні».
Такими методами користуються обчислювальна математика, бухгалтерський облік,
статистика тощо. Де є рух, динаміка, стрибки й переходи, наприклад, у явищах
кризового стану, інфляції, гіперінфляції, маргіналізації, ризику, там
використовуються методи діалектичної логіки.
Другий ешелон методології — це загальнонаукова методологія, яка включає у
себе й елементи діалектики, й елементи метафізики, тобто формальної логіки. Ця
методологія об’єднує такі методи, як індукція та дедукція, аналіз і синтез,
зв’язок логічного з історичним тощо. Розробка проблем методології як науки
обумовлена необхідністю вдосконалення наукою своєї власної природи, розробки
принципів і методів, що лежать в основі пізнання дійсності та відтворення її у
мисленні в абстрактних формах.
У зв’язку з розширенням теорії виникає потреба створювати спеціальну
«надбудову» — метатеорію. Для конкретних економічних наук такою метатеорією є
політекономія або, як її зараз називають, «теорія макроекономіки». В теорії
інформатики поряд з існуванням різних спеціальних мов існує теорія метамови.
Для різних видів бухобліку існує загальна теорія бухобліку, яка своєю
методологічною основою має розробку балансової системи обліку, і т. д.
У третьому ешелоні методології знаходиться методологія конкретного
предмета, наприклад, у бухобліку, в статистиці, математиці і т. д. Так, у
математиці досить широко використовується метод індукції, аксіоматичний метод,
метод формалізації тощо. У соціальній статистиці — метод групування, метод
індексації.
Усі ці види методологій тісно взаємопов’язані і немає рації їх
роз’єднувати, а тим більше протиставляти. Метатеоретичною повинна бути
загальнофілософська методологія, яка тісно пов’язана із світоглядними
принципами.
3. Основні методи наукового пізнання
Усі існуючі методи наукового пізнання умовно можна поділити натри групи:
1) філософські (діалектика й метафізика);
2) загальнонаукові (індукція, дедукція, аналіз і синтез, абстрагування,
єдність логічного з історичним, аналогії (біоніка), формалізація,
логіко-математичне моделювання та ін.);
3) специфічні методи кожної науки.
Серед філософських методів розглянемо метод поділу єдиного і пізнання в
синтезованому виді його суперечливих сторін, який випливає з діалектичного
закону єдності й боротьби протилежностей. Протилежності існують об’єктивно в
кожній речі, процесі, в єдності й боротьбі. Складність цього методу, його
розуміння полягає в тому, що кожного разу треба уміло виявити ці протилежності,
причому вони повинні бути рівнозначні й діалектично пов’язані, тобто такі, що
передбачають одна одну і в той самий час виключають одна одну. Тоді ці
протилежності можуть не тільки співіснувати, мінятися місцями, а й переходити
одна в одну. Візьмемо приклад з політекономії. Сама економіка (метод
господарювання), особливо в умовах ринку, має двоїстий характер. З одного боку
— це обмін товару на товар (продукт праці на продукт праці), а з другого — це
зміна власника товару, тобто перехід права власності від одного власника
(продавця) до іншого (покупця). Результати господарювання за день, місяць, рік
і т. д. виражаються в системі бухобліку, який виробив балансний метод
урахування різних форм господарювання через двоїстість розрахунків, а саме —
статика економіки виражається термінами «Актив» і «Пасив», а рух змін
(динаміка) господарських актів термінами — «Дебет» і «Кредит».
Обмеженими формами філософських методів є еклектика й софістика, які є
антидіалектичними і носять метафізичний відтінок.
Еклектика — метод нерозбірливого поєднання різних фактів, положень без
виділення головного, пріоритетного значення. Такі методи часто поширюються в
періоди неозначеності, історичного зламу, кризового стану, коли складається
багато економічних програм відродження економіки, а не визначається, як це
зробити, у чому полягає механізм відновлення.
Софістика — метод, який часто-густо використовується політиками,
соціологами, економістами для досягнення своїх егоїстичних цілей за допомогою
перекручення змісту, підміни понять.
Методи другої групи поділяються на експриментально-досліджувальні та
загальнотеоретичні.
Експериментально-досліджувальні — це спостереження, експеримент,
вимірювання, класифікація. Метод спостереження доцільний там, де вивчаються
реальні предмети та явища і потрібна об’єктивна оцінка. Експеримент є вищою
формою емпіричного дослідження, де об’єкт дослідження може бути створений
штучно, він є більш динамічним, може багаторазово повторюватись і
вдосконалюватись. Проведення експерименту на простих моделях, або у вигляді
розумового експерименту заощаджує кошти і може проводитись у досить простих
умовах. Вимірювання — це збір і облік інформації, її переробка, систематизація,
статистичні виміри. Вимоги методів — точність, оперативність, зручність у
використанні. Всі емпіричні методи потребують відповідної експериментальної
бази, зокрема наявності комп’ютерної техніки.
Загальнотеоретичні методи наведено вище. Вони мають широку можливість для
використання творчих прийомів, оскільки пов’язані з абстрактним мисленням і
продуктивним уявленням.
Індукція — метод переходу від окремих фактів до загальних положень. Треба
тільки пам’ятати, що індукція може бути повною лише в абстракції (наприклад, у
математиці). А взагалі індукція обмежена і вона може призвести до неправильних
висновків. Методом протилежного напрямку є дедукція, коли апріорно сприймається
загальна істина (принцип, закон, аксіоми), яку в подальшому слід конкретизувати,
застосувати до окремого факту.
Велике значення в економічних науках мають аналіз і синтез. Прикладом
цього є метод аудиції підприємницької діяльності, визначення її рентабельності
або нерентабельності (банкрутства).
Метод абстрагування — коли ми абстрагуємося від другорядних ознак
предмета або явища, а беремо до розгляду першорядні ознаки (наприклад,
ураховуємо виключно цифрові дані).
Метод поєднання логічного з історичним є одним з наріжних каменів. Під
час посилення раціоналізму було зроблено неправильний висновок про те, що все
можна пізнати за допомогою чистої логіки. На цій основі в сучасній науці був
розвинутий навіть особливий напрям — сцієнтизм, який вважає, що науку можна
будувати чисто логічно, чисто формально (логічний позитивізм), і що історія
науки не тільки не допомагає її розвиткові, але й гальмує її. Проти такої
тенденції виступали ще К. Маркс і Ф. Енгельс, які вбачали необхідність
поєднання логічного з історичним, що виступає у формі практики і є критерієм
істини. Логічне, формально-наукове є фактично історичне, але очищене від
повсякденних нашарувань.
Історія, особливо історія філософії, навіть методологія, відкриває нам
шлях до незвіданого, є пропедевтикою до сучасних відкриттів. Економічні
дослідження також мають бути пов’язані з вивченням історії економічної теорії,
розвитку народного господарства. Там ми зможемо знайти багато аналогій з
проблемами сьогодення, побачити дію закону «оберненої хвилі».
Метод аналогії — за схожістю ознак невідомого предмета з уже відомим,
вивченим робиться висновок про рівноцінність цих предметів. На основі аналогії
розробляється метод моделювання нових предметів, структурних форм. Як метод
аналогії, так особливо метод моделювання, конструювання соціально-економічних
структур широко використовується в економічних дослідженнях, зокрема в такій
формі, як робоча гіпотеза, яка може багатократно випробовуватись на
комп’ютерних машинах і визначати найбільш оптимальний варіант. На цій основі
розвивається спеціальна дисципліна в математиці — математичний експеримент, що
замінює більш примітивний спосіб вивірення робочих гіпотез через мислений
експеримент.
Процес моделювання може здійснюватись у фізичній формі, формі аналога
через опосередковані моделі інших явищ (електрична напруга в мережі заміняє
динамічне навантаження) і у чисто логічній (символічній формі), наприклад,
відомій моделі товарно-грошового обміну: Т-Гр-Т, або Гр-Т-Гр.
Методи формалізації — ціла низка методів, яка дає змогу різноманітну
інформацію певним чином класифікувати, типізувати, сортувати з тим, щоб можна
було її довести до сталої форми, закодувати і пустити на машинну обробку. Метод
формалізації є необхідним елементом методу програмування, уміння подати потік
інформації у формі певного процесу, взаємозв’язку. Тут також є багато
можливостей для творчого мислення. Треба лише засвоїти, що формалізація не є
повною (це строго доведено математиком К. Гьоделем), вона відображає реальність
тільки приблизно, тому до результатів формалізації слід ставитись критично,
перевіряти їх на практиці.
Методи формалізації тісно пов’язані з багатьма методами апроксимації,
тобто знаходження таких формул, які наближають результат розрахунку до
справжнього (наприклад, ми можемо замінити складну функцію відповідним рядом,
звести його до відповідної арифметичної або геометричної прогресії, заміняти
криві лінії ламаними, ірраціональні числа раціонально-дробовими тощо). Цьому
служать математичні асимптотичні методи та методи ітерації (поступового,
граничного наближення).
Специфічні методи — це методи, які найбільш характерні для кожної окремої
науки. Наприклад, для математики — це метод математичної індукції, метод
аксіоматизації, для статистики — метод групування, для політекономії — перехід
від абстрактного до конкретного тощо.
Чільне місце в соціально-економічних дослідженнях займають конкретні
соціологічні дослідження. Достоїнством цих методів є те, що вони прості за
способом використання і можуть бути застосовані в широкому діапазоні з
використанням комп’ютерної техніки. Це способи одержання, впорядкування та
аналізу первинної соціальної інформації, перетворення її на надійний емпіричний
базис соціологічної теорії.
Методи конкретних соціологічних досліджень є певною конкретизацією,
модифікацією загальнонаукових прийомів емпіричних досліджень стосовно
соціально-економічних явищ. Вони розробляються на основі методологічних
принципів загальносоціологічної теорії і положень спеціальних соціологічних
теорій. Вибір та застосування того чи іншого методу визначається специфічністю
предмета і об’єкта дослідження, конкретними цілями і можливостями дослідника,
його замовника.
За своїм призначенням методи конкретних соціологічних досліджень
поділяються на дві групи:
1) методи відбору, фіксації та перевірки соціальних фактів;
2) методи систематизації та аналізу вихідних даних.
До першої групи відносяться різні види соціологічного спостереження,
масові опитування, референдуми, плебісцити, аналіз документів, анкетування,
інтерв’ювання, тестування тощо. Призначення цих методів — забезпечити одержання
об’єктивної й надійної інформації про одиничні соціальні події (наприклад, про
результати виборів тощо). Ці результати узагальнюються в табличній або
рейтинговій системі (підрахунки в балах) або у формі дайджестів (підсумкових
результатів).
До другої групи належать методи узагальнення одержаних емпіричних даних і
пошук сталих зв’язків (емпіричних залежностей) у досліджуваних явищах:
систематизований опис, класифікації; експериментальний і статистичний аналіз,
генетичний (розгляд у розвитку) аналіз, ретроспективний, факторний аналіз,
аналіз аудиторного типу (у вигляді ревізії підприємницької діяльності),
історичний, системний аналіз, балансовий метод в економіці, який виражає
статику в господарюванні у формі співвідношення «Активу» й «Пасиву», а рух змін
(тобто динаміку) через «Дебет» (заборгованість) і «Кредит» (відмітка про видані
й наявні цінності).
Особливий інтерес викликають методи соціального моделювання, соціального
передбачення та прогнозування (наука, футурологія, астрологічне прогнозування
тощо).
На сучасному етапі відомо понад 200 методів соціального прогнозування,
але найбільш важливими і сталими є:
1) екстраполяція;
2) історична аналогія (ринкова реформа у повоєнній Німеччині і у нас);
3) комп’ютерне моделювання;
4) сценарії майбутнього (сценарії виходу з кризи Явлінського і Ланового);
5) експертні оцінки.
Особливість цих методів полягає в тому, що критерій істинності через
обмаль практичних результатів і часу здійснюється за допомогою логічної та
історичної аналогії.
Методи конкретних соціальних досліджень поділяють також на якісні й кількісні.
Якісними вважаються методи, які не передбачають чіткої стандартизації,
відзначаються довільною процедурою, переважно невимірювального характеру.
Такими є непрограмовані опитування (нестандартизоване інтерв’ю, вільна
співбесіда, твір на довільну тему), включене спостереження (коли соціолог
включається, стає учасником досліджуваного процесу), окремі
соціально-психологічні тести, метод групових дискусій, якісний аналіз
документів. Одержана за допомогою цих методів інформація, як правило, потребує
подальшої обробки (статистичної репрезентації, рейтингової порівняльної оцінки
в балах, систематизації, узагальнення тощо).
До кількісних (точних) відносять чітко стандартизовані методи збирання
первісної соціальної інформації: спостереження зі спеціальною технікою з
використанням відповідного інструментарію, програмовані опитування
(анкетування, стандартизоване інтерв’ю), що протоколюється, контент-аналіз (при
аналізі змісту різних текстів тут використовуються також методи герменевтики),
соціометричні методи, а також методи квантифікації (кількісне вираження якісних
ознак) та вимірювання соціальних змінних методом шкалювання, конструктивне
моделювання соціальних процесів тощо.
В соціології та економетричних дослідженнях доцільно використовувати так
званий генетичний метод. Це спосіб дослідження явищ, що ґрунтується на аналізі
їх розвитку. Він вимагає фіксації початку, умов розвитку, головних його етапів,
тенденцій розвитку і т. п. Головним принципом генетичного методу є визнання й
визначення якісно нового, пов’язаного з диференціацією, структуризацією
розглядуваного об’єкта (його системоутворенням) та іншими змінами.
У зарубіжній філософії активно використовується також ідеографічний
метод, введений німецькими філософами В. Віндельбандом та Г. Ріккертом. На
відміну від номотетичного методу, який використовується в природничих науках,
де його основна мета віднайти загальний, абстрактний закон, ідеографічний метод
застосовується до аналізу соціокультурних явищ, які мають особливий ціннісний,
а іноді й унікальний характер. Такий метод, зокрема, використовував і наш
вітчизняний вчений М. В. Туган-Барановський, який вимагав при вивченні
взаємодії ринкових відносин враховувати ціннісні, соціально-психологічні
характеристики вироблених товарів.
До цієї групи слід також віднести і метод ідеальних типів, що його
використовував у своїй теорії «соціальних дій» (розуміючій соціології)
німецький соціолог М. Вебер. Ідеальні типи соціальних явищ допомагають
досліднику краще орієнтуватись у розмаїтті історичного матеріалу, у виявленні
об«єктивних зв»язків, що існують у суспільстві. В ідеальних типах має
фіксуватись насамперед не саме факт, а його соціокультурне значення.
Методи, які використовує дослідник, повинні мати чітку аргументацію. Тому
існують методи аргументації або доведення. Найбільш яскравою аргументацією є
звернення до практики, до конкретних фактів. Факти — це продукти дослідження і
разом з тим вони є основою для вироблення теорії, концепції, подальшої програми
дій.
Факти — не тільки уперта, а й доказова річ. Але лише тоді, коли факти
беруться не поодинці, не в роздріб, а у своїй повноті, в системі. Неповнота
фактів, несистемність може призвести до суб’єктивізму, до зради істини, до
авантюризму (згадаємо методи софістики, еклектики тощо).
Доведення істини може здійснюватись на основі наглядних ілюстрацій
словесного умовляння, статистичних даних, логіки здорового глузду і т. п. Нам
відомий метод Сократа — домагання за допомогою діалогу (метод іронії), або
методи Дейла Карнегі «Як робити своїх конкурентів надійними партнерами…».
Найбільш раціональним способом доведення є логічні або математичні
доведення. Це логічна форма встановлення істинності тієї чи іншої думки,
істинність якої безсумнівна. В доведенні розрізняють тезу, тобто судження,
істинність якого треба довести, аргументи — судження, за допомогою яких
доводять істинність тези, і демонстрацію — спосіб логічного виведення тези з
аргументів. Вибір способу доведення, щоб він був найбільш простий, зрозумілий,
несуперечливий, потребує кмітливості і творчої наснаги. Доведення поділяють на
прямі і непрямі. У прямих доведеннях аргументи безпосередньо підтверджують
істинність тези. В непрямих доказах (від супротивного) істинність тези
встановлюють помилковістю супротивного твердження — антитези. Доведення може
виступати у формі захисту, коли йдеться про імовірнісну концепцію, і у формі
спростування, коли заздалегідь існує підозра в нереальності висунутої тези.
Для того, щоб доведення було коректним, необхідно виконувати певні
правила, які повинні відповідати логічним законам. Зокрема, теза мусить бути
визначеною і точно сформульованою; вона не повинна містити логічних
суперечностей; повинна бути сама собою протягом усього часу доведення.
Аргументи також повинні бути достатньо простими, зрозумілими, несуперечливими і
спиратися на принцип достатнього обґрунтування, на відомі факти, на авторитети
вчених, на рукописні оригінали тощо.
При недотриманні цих правил можуть виникати серйозні помилки як
логічного, так і юридичного характеру, за які треба розплачуватись. Це повинні
мати на увазі економісти при роботі з клієнтами, укладенні договорів,
фінансово-кредитних документів тощо. При аксіоматичній формі доведення
вимагається повнота аксіом, їхня несуперечливість і не допускається латентна
(прихована) повторність.
У зарубіжній філософії (зокрема, в неопозитивізмі) були спроби доводити
істинність за допомогою методу верифікації (розроблений у працях Віденського
гуртка М. Шликом та Л. Вітгенштейном). Згідно з ним істинність чи хибність
висловлювань вимірюється даними відчуттів, готовністю мати або не мати їх
змістовний образ.
Проте цей метод через свою абстрактність і невизнаність був
розкритикований й відкинутий, і замість нього було введено новий модифікований
метод — метод фальсифікації. За цим методом універсальне твердження є істинним,
якщо жодне одиничне твердження, що логічно випливає з нього, не хибне. Цей
метод виявився також неефективним, адже, щоб переконатися в істинності суджень,
потрібно перевірити незліченну кількість одиничних тверджень, що практично
неможливо. Тому сучасні позитивісти (Лакатош, Файерабе та ін.) схильні
перевіряти істинність суджень або за допомогою історичної аналогії, або
конструктивного їх моделювання й використання на практиці.
Отже, методичну схему розвитку наукового дослідження можна зобразити так:
    Факт                    Проблема його
обґрунтування               Ідея
       Методологія                 Конкретні
методи                           Гіпотеза та її різновиди                             Боротьба
гіпотез                   Закон                   Теорія
   Практичне застосування теорії               Нові
факти                   Нова проблема і т. д. Коло не замикається.
4. Економічна діяльність і мораль
Християнська мораль і господарська діяльність.
Релігія як світогляд та ідеологія є істотною складовою частиною світової
культури, а отже, вона не може стояти осторонь від певного трактування
господарської і підприємницької діяльності людини, яку за своєю традицією
опікає, оберігаючи її духовну чистоту.
До недавнього часу про позитивний вплив релігії на підприємницьку
діяльність не могло бути й мови. Зараз же, коли відбувається до розгортання
ринкових відносин, до активізації підприємництва, слід враховувати всі фактори
впливу на людину — не тільки соціально-політичні, економічні,
соціально-психологічні, національно-етнічні (ментальні), а й релігійні. Для
цього треба звернутися до історії релігії та до її моральних спрямувань.
Серед християнських конфесій існують православний, католицький і
протестантський тип «економічної» людини. Причому останній, тобто
протестантський тип, мав ряд різновидів: пуританський, лютеранський,
кальвіністський, квакерський та ін.
Згідно з відомим російським філософом С. М. Булгаковим, економічний тип
людини, господарник, підприємець у християнстві визначаються зовнішнім тягарем
господарської необхідності, бо самі апостоли Христові повинні були рибалити (як
і сам апостол Петро), займатися виробництвом наметів, але цей тягар сприймався
як послуга Богові, як християнський послух. І ця релігійна установка (аскеза)
визначає духовно-моральний тип господарника, який повинен проводити своє
господарське служіння з почуттям релігійної відповідальності. І цю етику праці
не можуть замінити ніякі інші — гуманістичні чи комуністичні ідеали й лозунги.
«Комунізм, — писав С. М. Булгаков, — створює нове рабство для народу, з
примусовою працею, у якому свобода належить тільки правлячому класові або
партії». Але ми знаємо з економічної науки, наскільки рабська праця стоїть
нижче вільної праці у її суто господарському економічному відношенні. Вільна й
господарська праця разом з дисципліною праці дається тільки християнством.
Відомо, що релігійна мотивація праці притаманна й іншим релігіям (іудаїзму,
ісламу, буддизму і навіть язичництву), однак вільна в моральному відношенні
людина, як і вважав С. М. Булгаков, народжується тільки в християнстві, рівним
чином, як вільний громадянин з’являється в історії лише завдяки християнській
свободі. Однак, історично серед народів Сходу протягом тисячоліть православ’я
мало перевагу аграрного типу господарювання з слабо вираженим промисловим і
фінансовим капіталізмом. Ось чому по відношенню до капіталізму воно поділяло
разом із Західною церквою негативне ставлення до стягнення процентів з
капіталу, яке з презирством розглядалось як лихварство.
Щоправда, Візантія (близький сусід і партнер підприємництва та торгівлі
Київської Русі) не знала прямих канонічних заборон стягування процентів, як це
було в Римсько-католицькій церкві, ось чому і не було потреби робити спеціальні
канонічні відступи для того, щоб визнати накладання процента на капітал, як
само собою зрозумілі відносини. Землеробський побут, відповідно до особливостей
національного характеру, природи та клімату, знайшов відбиток християнського
культу в святах, приурочених до господарських акцій. Цим самим вносилося багато
світла, тепла, релігійної поезії в господарський побут, звільняючи його від
химерної прози, яка характерна для промислового виробництва.
Однак треба пам’ятати, що розвиток господарських форм є не стихійний, а
закономірний процес, природна необхідність його примусово зумовлює волю
господарського суб«єкта. Таким є відношення православ»я до індустріалізації і
урбанізації сучасного життя, науково-технічного прогресу. Якщо його неможливо
змінити через господарську доцільність, то не лишається нічого-іншого, як
переосмислити цей процес по-християнському й облагородити його, зробити його з
організації експлуатації нивою загальнолюдської праці; замість служіння похоті
і грошолюбству направити на служіння вищим цілям людства і християнської
любові. Тут доречним є запитання загального характеру: чи має православна
філософія господарства загальний есхатологічний смисл (віра в релігійний кінець
світу і покарання грішних), чи вона спрямована лише на добування хліба
насущного на кожен день?
На це питання намагався дати відповідь відомий російський філософ М. Ф.
Федоров. На його думку, господарює не індивід, а людство, причому окремі
зусилля і досягнення людей підсумовуються в загальний результат людського
оволодіння природою. Людина здійснює своє історичне призначення — стати
володарем Всесвіту, розкриваючи його таємниці і підкоряючи їх своїй волі. В
господарській праці, в підприємництві твориться загальна справа усього людства.
В господарстві взагалі розкривається космізм людини, його покликання і міць; у
ньому людина живе одним життям зі світом, як в потребах, так і в виробництві.
Оволодіння силами природи, «регуляція природи» має для себе виправдання тільки
через участь синів людських, які виконують справу Божу у всезагальному
воскресінні своїх батьків. Якщо ця справа не буде завершена синами людськими,
вважав М. Федоров, то вона буде завершена волею Божею в ім’я осудження тих, хто
не справився зі своїм завданням.
На завершення цього розділу нагадаємо ще слова російського
письменника-психолога Ф. М. Достоєвського. Він казав, що православ’я — це
російський соціалізм. У ньому поєднується натхнення любові і соціальної
рівності, які, на жаль, відсутні у світському соціалізмі.
Християнство, незважаючи на свої вади, стоїть вище класового поділу з
його обмеженістю і егоїзмом. Воно не пов’язане з якою-небудь визначеною
системою господарської організації. Православ’я не стоїть на захисті приватної
власності як такої. Православ’я не захищає також капіталістичної системи
господарювання (як і соціалістичної). Є найвища цінність у людині, при
висвітленні якої православ’я спроможне дати порівняльну оцінку різним формам
господарювання — це свобода особи, правова і господарська. Найкращою з
господарських форм, як би її не називали, є та, яка найбільш ефективно її
забезпечує.
Ісламська концепція відношення до закону вартості.
Вибір господарювання демонструє фундаментальну рису ісламського шаріату.
Він є умовою формування обов«язку та відповідальності. Об»єктом вибору є
приватна власність. Вона служить основою, на якій ґрунтується вільний вибір у
сфері економічної активності.
Індивід, як вважають ісламські модерністи, повинен володіти трьома
правами підприємницької діяльності:
1) правом споживання;
2) правом розпоряджатися власністю на свій розсуд;
3) правом вкладання її з метою збільшення її обсягів. За ісламською
традицією виділяють два види прибутку:
1) від праці;
2) від капіталу.
Людина примножує своє багатство особистою працею або шляхом участі свого
капіталу в праці іншого. На думку мусульманських теологів, мудрий божественний
законодавець дозволяє отримувати прибуток з капіталу. Виробничі відносини,
вважають вони, повинні будуватися на такій основі: по-перше, оцінка живої праці
і оцінка капіталу, як накопиченої праці; по-друге, допускається спільна участь
цих елементів виробництва в сільському господарстві. В цьому плані є законним
(за шаріатом) як прибуток від праці, так і прибуток від капіталу.
Однак ще й до сьогодні серед мусульманських богословів точиться полеміка
з приводу допустимості чи гріховності створення в мусульманських країнах
банківської системи. Ця полеміка пов’язана з тим, що, з одного боку, існує
заборона стягувати позичковий процент («рибу»), а з іншого боку — заборона на
змертвіння капіталу. Пояснення щодо цього конфлікту дав у 1899 р. Муфтій
Мухамед Абло з Єгипту: банківські внески і стягування з них процентів не
належать до акції лихварства, яке є богохульним.
Нерідко нові за змістом явища сприймаються як продовження і розвиток
мусульманської традиції середньовіччя. Такими є, наприклад, комерційні
об’єднання, що діють на релігійно-общинній основі (торговельні будинки,
фінансові підприємства тощо).
Буддизм і його зв ‘язки з господарською діяльністю.
Буддизм дуже поширений у країнах далекого Сходу, південної і
південно-східної Азії, серед бурятів і калмиків. Бурятська економіка базується
на простоті і відсутності всілякого примусу.
Для європейського бізнесмена буддійський образ життя здається чудом через
дивовижну раціональність своєї моделі: виключно малі витрати й задовільні
результати. Головним для буддизму не є вибір між економічним зростанням і
традиційною стагнацією бізнесу, а вибір своєрідного «середнього шляху»,
«проміжної економіки» між матеріальною забезпеченістю та традиційною
духовністю.
Буддистам здається вкрай неекономічним і нераціональним складний покрій
європейського одягу, добірний інтер’єр у сучасній квартирі, витончений кухонний
посуд, столове приладдя та багато інших атрибутів європейського способу життя.
В основі буддійської економіки, як і в основі проміжної, спрощеної технології
лежить виробництво товарів з місцевих матеріалів і для місцевого споживання.
Безрозсудна експлуатація природних багатств, вважають буддисти, є актом
насильства над природою, яке веде до насильства над людьми, тобто буддійська
економіка максимально екологічна.
У ряді сект буддизму, як наприклад, в японській секті сінсю (що має назву
«буддійський протестантизм»), догматична сторона релігії відійшла на другий
план, настало «усуспільнення» реформ цієї древньої релігії. Однак найвище
соціальне становище в буддійському суспільстві має не бізнесмен, а людина, що
заглиблюється в себе, займається самоспогляданням буддійської «самадхи»: перед
ним падають ниць і власник фабрики, і університетський професор, і міністр.
Буддизм фактично гальмує зростання національної буржуазії, майнове розшарування
сільських жителів, пролетаризацію їх низів, поповнення найманої армії праці.
Опинившись у скрутному становищі, людина йде не в бізнес, а в монастир, де може
одержати мінімально необхідне для підтримки свого життя.
Незважаючи на актуальність, перспективність підприємства, в суспільній
свідомості укорінились і діють ряд помилок відносно моральних основ
підприємництва, які часом призводять до нігілістичного ставлення до останнього.
При цьому помиляються як прибічники ідеї «капіталізму» в підприємництві, так і
ідеї «соціалізму». Одні «марновірства», як заявляв зарубіжний філософ Ю.
Бохенський, властиві обом сторонам, інші ж виявляються тільки у однієї з
дискутуючих сторін.
До числа загальних помилок відноситься «економізм» — вірування в те, що
задоволення матеріальних потреб автоматично приводить до задоволення всіх інших
потреб, дає людям щастя і моральне задоволення. Друга помилка полягає в ототожнюванні
власника капіталізму і підприємця. В середині минулого століття підприємець
дійсно здебільшого і був власником капіталу. Цей вид підприємництва є
характерним і для колишніх країн СРСР, які зараз пребувають на перехідному
етапі. Що ж до розвинених капіталістичних країн, то там відбувся розподіл праці
між підприємцем і власником капіталу: підприємець об’єднує воєдино різні
фактори, які власне і створюють підприємство (капітал, винахідництво, науку,
споживачів, ресурси, державу і т. п.), закладає підприємство, керує ним і т.
д., тоді як капіталіст — це той, хто надає підприємцю засоби виробництва.
Ще одна помилка полягає в тому, що нібито все розмаїття підприємств
зводиться лише до двох видів — капіталістичних, якими управляють капіталісти,
та соціалістичних, якими управляють робітники, а в дійсності державні
бюрократи.
Насправді ж підприємства можуть керуватися:
1. Капіталістами. 2. Робітниками. 3. Винахідниками. 4. Споживачами. 5.
Громадою. 6. Державою.
Більш того, бувають підприємства, якими одночасно можуть керувати
представники двох, а то й кількох суспільних укладів. У загальному випадку,
допускаючи лише 6 суб’єктів підприємництва, які діють в парі, ми можемо мати не
два, як вважалося, а 64 типи економічного устрою підприємства.
До числа помилок належить і думка про те, що тільки капіталісти
(акціонери і т. п.) мають право керувати підприємствами. На цій помилці
виникають і дві інші хибні точки зору: перша полягає в тому, що все можна
купити, і друга — що володар власності може розпоряджатись нею без будь-яких
обмежень. Цей погляд та його передумови відносяться і до області етики, а тому
не підлягають науковій оцінці.
Але тут існує певна проблема, яка полягає в тому, що капіталізм за своєю
природою, самою логікою відносин купівлі-продажу, веде до визнання людини
річчю, яку можна купити, розпоряджатися нею як завгодно, а це вже суперечить
загальноприйнятим нормам моралі. Існує ряд помилок, які виникають на ґрунті
вульгарного розуміння марксизму, а саме:
— капіталіст не бере безпосередньої участі у виробництві, а тому його
прибуток (проценти і т. п.) є крадіжкою.
— єдиними експлуататорами робітників є капіталісти. Там, де при владі не
перебувають комуністи, там влада належить капіталістам.
В дійсності ж, коли навіть капіталіст і не брав участі у виробництві, то
частину прибутку (проценти і т. п.) він отримує як компенсацію за вкладений
капітал (адже ніхто не може бути противником того, щоб на вкладені в банк гроші
нараховувались проценти).
Головними експлуататорами трудящих можуть бути не тільки капіталісти, а й
держава, чиновники, командно-адміністративна система. Досить згадати, що ряд
країн, де при владі знаходяться партії ліберального типу (Швеція, Данія,
Іспанія, Швейцарія та ін.), проводять соціальну політику по відношенню до своїх
громадян, яка не вкладається в стереотипи капіталістичної експлуатації.
Епоха генези капіталізму — це не тільки час формування механізму
експлуатації найманої праці, персоніфікованого у великому мануфактуристі або
фабриканті. Це був ще й час, коли народжувався новий, невідомий для
традиційного суспільства тип працівника, масового виробника: вольового,
наполегливого, здатного до самодисципліни і наділеного високою чутливістю до
суто економічного стимулювання. Вперше з’явився на світ розвинутий,
цивілізований реальний інтерес, без якого неможливе високоефективне
виробництво. Утверджується нова господарська етика: працювати потрібно так, щоб
витрати праці і засобів виробництва неодмінно окупились. Прибутковість
задуманої справи — це і є категорична «надмета», яка підпорядковує собі
будь-які життєві (споживчі) цілі. Працювати нерентабельно, безприбутково,
заради простого забезпечення наявних потреб заняття можливе для працівників
примусової праці, але вже ніяк не для вільного господаря. М. Вебер таким чином
атестував цих перших на нашій планеті представників госпрозрахункового напряму
думок: «Вони були людьми з яскраво вираженими якостями моралі, які пройшли
сувору життєву школу, обачливими і рішучими одночасно, людьми стриманими і
сміливими, помірними і впертими, людьми з принципами» .
Поступово почала зміцнюватись нова цінність — орієнтаційна система —
система правосвідомості, основними компонентами якої стали:
а) посилена увага до проблематики розподільчої і моральної справедливості
(виконання принципу «кожному своє» в практиці владних третейських рішень);
б) розвиток конкретної етики, тобто культури виконання договорів, угод,
взаємних зобов’язань («вексельної чесності»);
в) дотримання ідеалу невідчужених прав — свобод, які є дарованими кожному
людському індивідові.
У природно-правовій концепції Дж. Локка право на власність займає перше
місце і включає в себе право на життя і на свободу. Одну з основних максим
нової (тобто ранньої буржуазії) правосвідомості можна вбачати в традиціях армії
Кромвеля: «Генерал, який може засудити солдата до страти за самостійне
залишення поста або за непокору безрозсудним наказам, не може при всій своїй
абсолютній владі розпорядитися хоч би одним фартингом з власності цього солдата
або привласнити навіть найменшу частину з його майна». Власність стає більш
священною, ніж саме існування її емпіричного носія. Пояснення цієї
парадоксальної максими Дж. Локк бачить у тому, що власність включає в себе
працю.
«Чисте підприємництво» знаходить підтримку в максимі «категоричного
імперативу» І. Канта: «Поступай з іншими так, як хотів би ти, щоб поступали з
тобою!» На думку І. Канта, слідувати цьому принципові не тільки морально, а й
вигідно. Не дотримуючись цього принципу, людина не спроможна не тільки на
культурний прогрес, а неспроможна навіть вижити. Кант шукав таку етичну
концепцію, яка приводила б до загального знаменника і цинічний практицизм, і
прогресивний фанатизм, які повинні бути безумовно обов’язковими для особи і
повинні в майбутньому бути особливою мірою сутності людини. Після Канта та
німецької класичної філософії соціально-економічна думка пішла, з одного боку,
у напрямі абсолютизації повинного, а з другого — у напрямі абсолютизації
майбутнього виміру сутності. 


5. Проблема гуманізації економічної освіти
Суть проблеми гуманізації економічної освіти з глобалістських позицій
найбільш точно можна окреслити словами відомого філософа софіста Стародавньої
Греції Протагора: «Людина є міра всім речам». У зв’язку з тим, що вища школа не
встигає адаптувати свої програми до бурхливих змін в економічному, політичному
та соціальному житті, вона повинна шукати такі джерела знань, які впливають на
зміни в людській істоті.
Фундатор Римського клубу А. Печчеї зазначав, що саме в людині містяться
джерела всіх наших проблем, у ній зосереджені всі наші прагнення і сподівання,
всі початки і звершення, основа всіх наших надій. І якщо ми бажаємо відчувати
глобальність усього існуючого на світі, то в центрі цього повинна стати цільна
людська особистість і її потенції.
Трансформація людської істоти повинна базуватись на принципах «нового
гуманізму», який складається з таких компонентів:
1) почуття глобальності, яке пов’язує в єдине ціле людину, людство та всі
інші елементи і фактори світової системи;
2) любов до справедливості, яка повинна стати основою усіх соціальних
перетворень і подальшого розвитку людського суспільства;
3) боротьба за свободу людини, відмова від будь-якого насильства, що
сьогодні є основним злом, яке слід перемогти.
На основі принципів «нового гуманізму» А. Печчеї визначає шість стартових
цілей для людства. Ці цілі пов’язані з «зовнішніми межами» планети,
«внутрішніми межами» самої людини, її культурною спадщиною, навколишнім
середовищем, яке вона повинна зберігати, комплексною «виробничою системою»,
реорганізація якої конче необхідна.
Перша ціль випливає з необхідності визнання «зовнішніх меж» розвитку
людства; друга ціль пов’язана з фізичними і психологічними можливостями людини;
третя ціль спрямована на захист і збереження культурної спадщини як ключового
моменту людського прогресу; четверта ціль повинна сприяти формуванню світової
єдності людства у рамках концепції «розумного розміщення національного
суверенітету» (мабуть, і наш шлях до цієї мети пролягає через здобуття
національного суверенітету України); п’ята ціль людства вимагатиме проведення
значних будівельних робіт, які хіба що можна порівняти з тими, що проводили
останні п’ятдесят поколінь; шоста ціль визначається як необхідність
реорганізації існуючої економічної системи відповідно до потреб світового
суспільства.
Величезні можливості людства, його продуктивних сил, науки і техніки
пов’язані з моральною пригніченістю людини у світі машин, втратою гуманності і
почуттів до природи. Свого часу відомий англійський вчений і письменник Ч. Сноу
протиставив два типи культури сучасного суспільства — технічну і гуманітарну,
показав безодню, яка розділяє їх. Підкреслюючи однобічність представників цих
культур, він закликав до боротьби проти диктату національно-технічного начала
над духовними аспектами людського життя, до об’єднання зусиль представників творчої
інтелігенції в ім’я ідеалів гуманізму.
За роки, що пройшли з часу появи книги Ч. Сноу «Дві культури», з’явилось
немало всіляких моралістичних закликів і проектів «перебудови мислення
людства», «гуманістичної переорієнтації технічного прогресу», «духовної
революції», «духовного відродження нації» і т. п. Вони стали невід’ємною
складовою частиною сучасної футурології і соціології техніки, зокрема більшості
останніх проектів Римського клубу.
Основною рушійною силою суспільства є людина. Техніка, раціональні сфери
буття існують не самі по собі і не можуть бути «добрими» чи «злими». Такими їх
робить людина, і саме вона несе моральну відповідальність за наслідки
науково-технічного прогресу, за негативні результати дії комерціалізації
культури, духовного життя, переходу країни до ринкової економіки. Система і
структура «гуманізованої» техніки та економіки повинні виходити з потреб
людини, заради якої цей прогрес і існує. Ще Кант говорив, що людину немає
необхідності закликати до моральної поведінки в межах категоричного імперативу.
Вона буде в нормальному суспільстві діяти морально через те, що це для неї
найбільш корисно. Академік М. Мойсєєв вважає, що кантівську «максиму»
(«поводься з іншими так, як би ти хотів, щоб поводились з тобою») слід
доповнити економічним імперативом (поводься з природою так, як би ти хотів, щоб
вона поводилась з тобою).